Праіндоєвропейські елементи в культурі українського козацтва

Багато архаїчних елементів козацької культури, як і української традиційної культури взагалі, мають дуже глибокі історичні корені, що сягають праіндоєвропейських часів. Багато з них простежуються у культурній традиції арійської Рігведи, що почала формуватися 6000—5000 р. тому в українських степах.

Кобзарство - частина праіндоєвропейської традиції

Кобзарство відіграло величезну роль у формуванні національної самосвідомості українців. Його головна функція — прославлення козацького війська та його ватажків, виховання молоді, збереження традиції. За змістом та формою це явище має прямі паралелі в європейській лицарській культурі 61, с. 163—180]. Лицарські ватаги у середньовічній Європі супроводжували поети — співці: барди, скальди, трувери, менестрелі, трубадури. Безпосередній пращур кобзарів у Київській Русі — дружинний співець Боян, "що свої віщі персти на живії струни накладав, — вони вже самі князю славу рокотали". Билини мають прямі паралелі як у козацьких думах, так і в сагах скандинавських вікінгів, лицарських баладах часів Короля Артура, Карла Великого та хрестових походів [73].

Поети — співці лицарської слави — невід'ємний елемент військового культурного комплексу більшості індоєвропейських народів у середні віки. Так, ядром середньовічної армії іранців були воїни-гурки (тобто вовки). На бій їх надихав поет, читаючи перед строєм поему Фірдоусі "Шахнаме".

Безпосереднім пращуром бардів, скальдів, труверів, кобзарів був Гомер з безсмертними епосами Іліадою та Одіссеєю, що описують події кінця II тис. до н. е. Епос Гомера типологічно, стилістично, жанрово є підмурком військово-лицарської поезії середньовічної Європи, в тому числі кобзарських дум.

Традиція індоєвропейської військової поезії своїм корінням сягає арійських гімнів Рігведи. У аріїв існував культ слова, яке вони наділяли фізичною силою. Сила вождя і його війська прямо залежала від кількості священних гімнів, складених і прочитаних поетом — жерцем цього вождя. Крім того, вважалося, що боги відкривають істину поетам — брахманам (ріші). Стародавні арії вірили, що ріші самі не створюють поетичних картин, а лише переливають у слова істину, що відкривають їм боги в момент божественного натхнення. Поет — брахман впадав у натхненний стан теж з волі богів і з допомогою священного наркотичного напою сооми, Тому військові поети ріші у Рігведі виступають як посередники між богами та людьми [148, с. 479—482].

Віра у божественне походження поетичного таланту та натхнення — один із найбільш стійких стереотипів європейської поезії. Скальди стародавніх вікінгів склали величезну кількість віс — віршів на славу варязьких конунгів. Вважалося, що віс збільшував не лише славу, а й фізичну силу вождя та його війська. Конунги винагороджували скальдів сріблом та золотом, що, як і слово, мали магічну силу. Відбувалося своєрідне передавання частини сили та удачі вождя скальду — дружиннику. Щоб зберегти силу та щастя, так би мовити, у матеріалізованому вигляді, нерідко скарб закопували у землю або ж просто топили в болоті чи морі [45, с. 146—150].

Корені таких стосунків між військовим вождем та скальдом простежуються у Рігведі. Арії вірили, що ріші без достойної винагороди вождя не лише збідніє, а й втратить свій божественний поетичний дар. Навіть в сучасній Індії брахмани, працюючи вчителями, лікарями, юристами чи науковцями, отримують не платню, а винагороду [99, с. 97]. Тому гроші, що давали кобзарям за виконання дум, слід розцінювати не як платню чи милостиню, а винагороду за виконання містичних гімнів. Принаймні так було у давнину.

Оселедець як символ єднання з Богом

Не менш архаїчним елементом культури українського козацтва був "оселедець". Подібну зачіску мали стародавні вірмени, осетини, скандинавські вікінги, руський князь Святослав, кельти Західної Європи. Кольоровий гребінь сучасних панків наслідує стародавній кельтський "оселедець". Два пасма волосся бачимо на голові хетського воїна, зображеного на гробниці фараона Хоремхеба, що правив у Єгипті 3400 років тому. До п'яти "оселедців" носили на голові представники різних релігійних груп Індії. Пригадаймо зачіски кришнаїтів на вулицях сучасного Києва. Доречно буде також згадати й про воїнство Пенджабу - сікхів, котрі сформувалися у XVI столітті, майже одночасно з запорізькими козаками і, у сьогоднішній час захищають кордони Індії збоку Пакистану. Вони, як і колись запорожці, вибривають оселедця, однак ховають його під чалмою і голови не голять та дають обітницю безшлюбності і зобов'язані гинути в бою, а не від старості. Показово, що серед ніхангів - так-званої еліти сікхів (в перекл. "крокодили"), мало типово смаглявих індусів, у більшості воїнів світлі шкіра й очі.

"Оселедець" був поширений і у східних сусідів індоєвропейців — народів алтайської мовної сім'ї. Наприклад, хухоль носили монголи у XIII ст. Ще недавно казахські хлопчики мали на голові пасмо волосся, що нібито єднало дитину з богом. Не виключено, що цю зачіску перейняли народи уральської мовної сім'ї у процесі її формування у II тис. до н. е. від індоєвропейців казахських степів. Про запозичення окремих елементів індоєвропейського культурного комплексу тюрками свідчить археологія (99].

Червоний - колір аріїв

Червона китайка та малиновий козацький прапор теж мають дуже давню історію. Рештки червоного поховального покрову археологічно зафіксовані в могилі отамана Івана Сірка, що помер 1680 р. Під червоною китайкою ховали в Україні навіть у XVIII ст., але тільки козаків.

Безпосередні пращури козаків дружинники Київської Русі теж любили червоне. Це колір переважної більшості стягів, корогв та значків княжої дружини на мініатюрах давньоруських літописів. І у літописах, і в "Слові о полку Ігоревім" безліч згадок про червені щити, корогви, стяги, княже крзно. І це загальноіндоєвропейська військова традиція. Червоний бойовий одяг носили спартанці та воїни Риму. У плащах такого кольору йшли на бій кельти та стародавні перси. Археологічні рештки свідчать, що скіфи та сармати теж фарбували бойовий панцир та зброю в червоне.

Стародавні арії були, як зазначалося, вогнепоклонниками. Червоне полотнище символізувало бога вогню Агні. Беручи червоний прапор у бій, арії вірили, що на їхньому боці воює сам Агні та інші боги. Бойовий клич "З нами бог" був не абстрактною формулою. Оскільки арії спалювали померлих, то червоний колір був також кольором жалоби. Тому перед спаленням воїна вкривали червоним [148, с. 452—457; 99, с. 96, 70—77]. В одяг такого кольору людину вдягали перед стратою. Міфологія зображує бога потойбічного світу Яму в червоному одязі. Кольором військової верстви кшатріїв був саме червоний.

В індоарійській культурній традиції відродження також символізується червоним кольором. Досі перед весіллям або народженням дитини в Індії люди фарбують у червоний колір стопи ніг, кисті рук, голову.

У багатьох похованнях так званої катакомбної культури півдня України кістки стопи, кистей рук, черепи похованих нерідко бувають густо посилані червоною вохрою. Взагалі на півдні України під курганами розкопано тисячі поховань IV—II тис. до н. е. Померлих клали в могилу в скорченій позі й густо посипали червоною вохрою — прообразом козацької китайки. Все це стає зрозумілим, якщо вважати цей регіон прабатьківщиною індоєвропейських народів, у тому числі індоаріїв.

Образ воїна-вовка

У козацькій міфології добре відомий образ воїна — вовка [68, 61]. Це козак — чарівник, який обертається вовком-сіромахою, якого не беруть ні кулі, ні холодна зброя.

Слова "сіромаха", "сірома", "Сірко" мають виразну "вовчу" етимологію. Те саме можна сказати й про імена Вовк, Вовчик, які пізніше стали побутовою формою давньоруського імені Володимир. Поширення цих імен в українців, як і в інших індоєвропейських народів, свідчить, що воїн — вовк був звичним, не ворожим персонажем стародавнього суспільства. Так, вовчу етимологію мають іранські імена Ishpakaja, Warkhag; німецькі Volf, Beovolf, Vervolf; сербсько-хорватські Vuko brat.Vukiomil, Vukomir, Vukovoi (воїн-вовк), Bjelovuk, Dobrovuk, Milovuk та багато інших.

У міфології стародавніх римлян вовк фігурує як священна тварина бога війни Марса [8, с. 95].

О. Н. Трубачов [193, с. 41—45] відзначав культ воїна — вовка у кельтів Західної та Центральної Європи античної доби. Так, у кельтській сазі, яка, на думку фахівців, відображає події двохтисячолітньої давності, до ірландського героя звертаються зі словами: "О, пес, вправний у ратній боротьбі!" або "О, пес, бойовий!".

У середині І тис. до н. е. відбулася експансія кельтів з Галії через Центральну Європу в Карпатський басейн. Уздовж південного кордону розселення германських племен на схід рухалися войовничі кельтські племена боїв та вольків-тектосагів (вовків — мандрівників) [193, с. 41]. Чи не були ці войовничі мандрівні вовки загонами кельтських молодих воїнів-вовків, які здійснювали походи, аналогічні бальцям, пращурам осетин?

За О. Н. Трубачовим, кельти — вовки у Трансільванії змішалися з місцевою людністю і передали їй свій вовчий етнонім. Так з'явилися відомі всім волохи. Кельтами вважав останніх і П. І. Шафарник.

Археологічні, історичні та фольклорні джерела свідчать про поширення образу воїна-вовка у міфології багатьох індоєвропейських народів. З курганів початку II тис. до н. е. поблизу міста Тріалеті на Кавказі походять срібні чаші з численними зображеннями вовків. На одній з них вирізьблена процесія чоловіків у вовчих масках з кубками в руках. У центрі композиції на троні під деревом сидить божество у вовчій масці з кубком. Поруч з богом лежать два вовки.

Ці зображення на чаші віком майже 4000 р. є детальною ілюстрацією до міфу про бога воїнів — вовків Одина, якому поклонялися вікінги Північної Європи 1000 р. тому. За давньогерманським епосом, Один бенкетує у потойбічному світі з воїнами — героями, які загинули в бою. Він сидить у вовчій масці на троні під світовим деревом, пригощає вовкоподібних воїв вином, годує двох священних вовків, що лежать біля трону [178, с. 35—40; 8].

Про воїнів — вовків стародавніх германців писав римський історик І ст. н. е. Тацит [85, с. 384]. У скандинавських сагах вони фігурують як "берсеркри" (ті, хто перевтілюється у ведмідів). Перед боєм воїн вживався в образ звіра, надягаючи шкуру вовка, намисто з ікол хижака, а також з допомогою наркотичних напоїв та ритуальних танців. Звіроподібні воїни йшли першими у бій, ревучи та виючи по-вовчи. Вони гризли зубами щити, жахаючи ворога. Скандинавські саги сповіщали, що берсеркра не можна вразити залізом (лише сріблом чи осиковим колом). Тому, йдучи в бій, вони скидали лати і навіть одяг. Вважалося, що вночі берсеркри обертаються на справжніх вовків. Саме так у Європі виникли масові легенди про песиголовців, вовкулаків — перевертнів.

Особливо багато згадок про воїнів — вовків у "Слові о полку Ігоревім": "Скочив од них лютим 'звіром опівночі з Білгорода, окутався у синю імлу"; "Всеслав-князь людям суд чинив, Князям городи городив, а сам вночі вовком бігав". "Повість временних літ" під 1097 р. сповіщає: "Яко бисть полунощі і встав Боняк, від'їхав від вої і почав вити вовчськи і вовк одвися йому і почаша вовки виті мнозі", або: "Дружина спить та Волхв не спить. Він обернеться сірим вовком". "Вовк" і давньоруський "волхв" — одне слово. Власне, це германське "wolf" у давньоруській транскрипції, адже латинська f кирилицею передається двома літерами — "хв" (наприклад, Хведір).

Маємо багато даних, що у давніх індоєвропейців молодь проходила ініціацію, насамперед військовий вишкіл, у таємних чоловічих громадах, які за своєю організацією нагадували вовчу зграю і, як правило, так і називалися. Наприклад, у стародавніх осетинів військова дружина та зграя вовків мали одну назву.

Величезною подією у житті кожного чоловіка було посвячення у справжні воїни. Це відбувалося на початку зими під час Вовчих свят, коли вовчі зграї особливо активні й небезпечні для людей. У цей час на небі горять сузір'я Великого та Малого псів. Зрозуміло, чому в різних індоєвропейських народів саме два вовки супроводжують богів війни. За Рігведою, два пси, народжені священною собакою Самарою, супроводжують арійського бога Яму. Два священні вовки — постійний атрибут германського Одина [178, с. 35—40], а пізніше святого Юра. Два вовки нібито бігли перед військом Чингіз Хана:

"Їде Тугарин-та Змієвич,

Попереду біжать-та два сірі вовки".

Уперше зображення двох священних вовків з'являється на кам'яних стелах північночорноморських степів 5000 р. тому (Сватово, Керносівка). Це є ще одним свідченням того, що Індоєвропейська міфологічна традиція значною мірою сформувалася в українських степах.

Осередком культу вовка було Полісся. Саме тут, за Б. О. Рибаковим, найбільше поширені казки та легенди про богатиря, народженого собакою, — сукина сина, Сучича, Сученка. Ще 2500 р. тому Геродот писав, що неври. Полісся взимку на кілька днів перетворювалися на вовків. Вовчі свята відбувалися під час зимового сонцестояння, коли колядували у вовчих шкурах [150, с. 583—584].

Саме у цей час юнака обв'язували бойовим поясом зі зброєю і він ставав справжнім дорослим воїном — вовком. Ще донедавна селяни Данії вірили, що людина, яка надягала металевий пояс або ошийник, стає вовком [85, с. 116].

Індоіранці 3000 р. тому посвячували юнака у воїни саме в такий спосіб [99, с. 85]. Перехід хлопчика до стану дорослих чоловіків — воїнів розцінювався як його друге народження. За Тацитом, так само після навчання у вовчих чоловічих громадах посвячували у воїни свою молодь і стародавні германці І ст. н. е. У Європі обряд обв'язування юнака поясом з мечем був основою ритуалу висвячення у лицарі аж до пізнього середньовіччя [85, с. 336].

Арійські обряди у козаків

Між українським козацтвом та воїнами-кшатріями Рігведи простежується багато паралелей. Зокрема, згідно з легендою після поховання І. Сірка руку отамана сім років возили із Запорозьким військом, що робило його непереможним [153, с. 113—119]. Зв'язок руки з військовим культом простежується і в інших індоєвропейських Народів. Геродот свідчить, що скіфи, офіруючи богу війни Аресу полонених, відтинали їм праві руки. "У заколотих жертв відрубують праві плечі з руками і кидають їх у повітря..." Зроблену з дерева правицю несли поперед римського легіону як військовий штандарт. Епос осетин, нащадків сарматів, розповідає про героя Бартраза, що як доказ перемоги приніс матері відрубану праву руку ворога (56, с. 190]. Ще у XIX ст. осетини приносили з війни відрубані правиці переможених ворогів. Усі ці звичаї стають зрозумілими, якщо згадати, що, за Рігведою, сама каста воїнів-кшатріїв виникла з відтятих рук першолюдини Пуруші, що була принесена богами у жертву.

З Рігведою перегукуються деякі аспекти традиційної української культури. Пращури аріїв, що мешкали в українських степах 5000—4000 р. тому, займалися, як зазначалося, відгонним скотарством. Відкриття весняного випасу мало велике значення для річного господарського циклу й супроводжувалося різними ритуальними діями. За Рігведою, худобу гнали на весняну пашу гілкою священного дерева паласа. Воно виросло з пір'їни птаха, який ніс з гір на землю священну рослину соому. Арії вірили в очисну силу вогню, і ці обряди включали елементи поклоніння священному полум'ю. В українських селах у давнину худобу після зими виганяли на пашу між двома багаттями гілками свяченої верби. Гуцульські пастухи обходили стадо з тліючою головешкою, взятою із священного вогнища. При цьому читали спеціальні молитви та заклинання. Селяни так само, як і стародавні арії, вважали, що вогонь очищає тварин, захищає від диких звірів та нечисті [31, с. 77—80], що гілка священного дерева збільшує молочність корів, плодючість худоби, забезпечує повернення стада без втрат з літніх пасовиськ. На Святого Юра українські, білоруські, литовські, латиські пастухи влаштовували у степу чи лісі ритуальну трапезу, на місці якої залишали їжу богам. Ці обряди, що нагадують священні ритуали Рігведи, добре збереглися у карпатських гуцулів.