Спротив геноциду. Українські селянські повстання 1930-1932 рр.

Побутує міф про відсутність спротиву українських селян більшовицьким грабіжникам напередодні та під час Голодомору 1932–1933 років. Насправді сотні тисяч українців боролися, відстоювали право на свободу та життя, зокрема, і зі зброєю в руках. 

Саме страх перед українським визвольним рухом штовхнув Й. Сталіна і його оточення до вчинення злочину Голодомору – геноциду Українського народу у 1932–1933 роках. Шляхом винищення частини українського суспільства Сталін планував зупинити зростання національної свідомості українців, перетворити наших предків на «радянських людей». 

Незважаючи на вчинене вбивство голодом мільйонів українців, спротив тоталітарному режиму продовжувався, набираючи різних форм. Саме завдяки цьому спротиву у 1991 році Україна змогла стати на шлях незалежності. 

Досвід важкої боротьби із Українською Народною Республікою та повстанським рухом змусив режим радянської Росії для зміцнення свого становища в Україні піти на створення квазідержави УСРР із столицею у Харкові та розпочати політику українізації. 

Українізація, попри компартійні обмеження, вийшла за рамки застосування української мови й охоплювала інші ключові сфери суспільного життя. В Україні в 1920-х рр. відбувався культурний ренесанс європейського зразка і формувалися відмінні від російських культурні традиції, які орієнтувалися на Європу під гаслом «Геть від Москви» (письменник М. Хвильовий), створювалася національна система освіти, обґрунтовувалася економічна концепція України як автономного економічного організму (економіст М. Волобуєв).

Українським культурним феноменом 1920-х рр. став розквіт національної літератури і мистецтва, орієнтованих на Європу, а не на Росію. Головними складниками світогляду нової української культурної еліти були самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. У 1930-х рр. більшість представників цього покоління митців була знищена режимом, залишившись в історії під назвою «розстріляне відродження».

У той же час українська інтелігенція апріорі розглядалася владою як вороже налаштована. Її найвидатніші представники перебували під постійним негласним наглядом спецслужб.

У численних документах спецорганів містяться висновки про масові антирадянські настрої в Україні і готовність до повстання. Донесення ҐПУ засвідчують наявність потужних самостійницьких настроїв серед української інтелігенції та селянства. Подібні настрої проникають і в армію.

Наприкінці 1920-х рр. комуністичний режим, закріпивши свою владу, відмовляється від ліберальних поступок НЕПу й ліквідовує ринкові елементи. Розпочинає прискорену індустріалізацію заради створення потужної військової сили для примусового поширення комунізму в світі. Посилюється диспропорція цін на сільськогосподарську і промислову продукцію (так звані «ножиці цін»), збільшується податковий тиск.

Наприкінці 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) прийняв рішення про курс на колективізацію сільського господарства. У січні 1928 р. режим запроваджує насильницькі хлібозаготівлі.

Одночасно розпочинається знищення, «ліквідація» найзаможніших господарств, які режим обізвав куркульськими.

До 1931 р. в Україні ліквідовано понад 352 тис. «розкуркулених» господарств, тобто близько 1,5 млн. осіб були пограбовані комуністами.

Із 1929 р. посилюється наступ радянської держави на духовенство та релігію.

Дії режиму викликали бурхливе невдоволення населення. У комуністичного керівництва до кінця 1920-х рр. сформувалося чітке усвідомлення хисткості свого становища в Україні і загрози національного виступу.

Потужна національна еліта, економічно незалежне і національно свідоме селянство сприймалися владою як реальна загроза існуванню СРСР. Тому перехід в 1928 р. до неринкових методів господарювання в Україні супроводжувався посиленням національного тиску. Репресивні органи комуністичного режиму розпочинають фабрикувати кримінальні справи проти культурної, мистецької, наукової, технічної інтелігенції.

Центром опору більшовицькій політиці завжди було українське село. Зумисне знецінення сільськогосподарської продукції, насильницька колективізація та розкуркулення зустрічали активний опір українських селян.

Перша ж насильницька хлібозаготівельна кампанія і спровокований нею голод, що охопив південні райони України навесні–влітку 1928 р., викликав в українському селі опір владним заходам.

Навесні 1928 р. на півдні України селяни опинились практично перед загрозою голодної смерті. Там відбулося кілька десятків виступів, спрямованих на недопущення вивозу збіжжя. Найпоширенішим методом опору стали мирні демонстрації, у яких активну участь брали жінки. Округами УСРР прокотилася хвиля, за владною термінологією, «баб’ячих демонстрацій», «бабських бунтів» на ґрунті нестачі хліба.

Впродовж 1928 року в УСРР відбулося 150 масових селянських виступів.

У 1929 р. опір українського селянства продовжував наростати відповідно до прискорення темпів колективізаційних заходів влади. Лише за перше півріччя ҐПУ зафіксувала 73 масових виступи, 119 випадків поширення антивладних листівок.

Прихильники "твердої руки", ностальгуючи за сталінським порядком, здебільшого сприймають тогочасне суспільне буття через бадьору картинку радянського агітпропу. Насправді, на початку 1930-х років становлення тоталітарної імперії опинилося перед загрозою.

На заваді амбітним планам Сталіна встала Україна.

Озброєні палицями та обрізами українські селяни поставили під сумнів можливість успішного втілення сталінського імперського проекту.

Сталін спровокував грандіозний хаос і спалах насилля в Україні. Перш ніж комуністичному режиму вдалося упокорити край – козацька земля вибухнула повстанням.

Більшовицькою відповіддю на збурення українського села стала грандіозна за масштабами та цинізмом каральна акція.

Тогочасній європейській житниці, у сталінських модернізаційних планах відводилася особлива роль – від України залежав успіх усього неоімперського проекту.

І саме у цій ключовій для СРСР республіці після початку суцільної колективізації "щось пішло не так". Події в українському селі не лише ставили під сумнів результати колективізації - відбувалася стрімка делегітимізація державної влади. Такі насправді надвисокі ставки у цій грі зумовили неймовірну жорстокість фіналу.

Відповіддю на суцільну колективізацію, розкуркулення та закриття церков стали наймасовіші й найтриваліші селянські заворушення в Україні, що розпочалися у 20-х числах лютого.  

Зростання градуса напруги на селі найкраще ілюструє збільшення кількості терористичних актів. Якщо у 1927 р. було здійснено 173 теракти проти представників радянської влади та сільського активу, то за 11 місяців 1928 р. – 351 , а у 1929 р. органами ҐПУ було зафіксовано вже 1437 терактів.

Взимку–навесні 1930 р. селянські протести і повстання набули масового характеру. Селяни виходили з колгоспів, забирали назад своє майно, звільняли арештованих односельців.

У 1930 р. Україною прокотилась і низка збройних повстань. Лише на Поділлі станом на середину березня 1930 р. ҐПУ відзначила 81 збройний виступ.

Загалом у 1930 р. в Україні відбулися майже 4,1 тис. масових виступів проти режиму, в яких взяли участь понад 1,2 млн.осіб. Для придушення опору застосовувалися військові підрозділи.

Масові селянські протести 1930 року

Наприкінці лютого — початку березня 1930 р. масові селянські протести й відкриті повстання охопили 16 округ, зокрема усі 11 прикордонних. Епіцентрами спротиву стали Поділля і південна Волинь, де у лютому-березні 1930 р. представників влади та активу вигнали із сотень сіл, а повсталі захоплювали райцентри.

Повстання на Шепетівщині

Першими повстали мешканці, в ті часи прикордонного, Плужанського району (сучасна Хмельницька область). Безпосереднім поштовхом до заворушень стало закриття церкви у районному центрі.

15 лютого у Плужному зібралося до 1500 селян з навколишніх сіл, переважно жінок, які домоглися повернення ключів від церкви.

До 26 лютого заворушення вже охопили всі села Плужанського району і перекинулись на інші райони Шепетівської округи.

27 лютого у Шепетівку прибув керівник ҐПУ України В. Балицький. За його наказом до Шепетівки і Козятина перекинули додаткові сили ҐПУ. Незважаючи на це, заворушення на початку березня охопили усю округу. Заступник голови ДПУ УСРР К. Карлсон повідомляв, що на ділянках Славутського та Ямпільського прикордонних загонів групи селян від 300 до 500 чоловік, озброєні палицями, вилами, сокирами, часом і вогнепальною зброєю, "не зважаючи на погрози застосування кулеметного вогню, нападають на прикордонників" [1].

На придушення збройних виступів у цих районах були кинуті підрозділи 7-го і 8-го кавалерійських полків ҐПУ із станковими кулеметами, підсилені частинами прикордонників та міліцейськими загонами. До середини березня владі численними арештами вдалося придушити виступи на Шепетівщині. Станом на 13 березня в окрузі було заарештовано понад 2000 осіб.

У Теофіпольському районі звичайні заворушення переросли у повстанський рух. Селянські загони впродовж 3-4 днів кількісно зросли з 30 до 200–300 чоловік [2].

8 березня було захоплено районний центр Гриців. За визнанням голови ДПУ УСРР В. Балицького, радянському активу Шепетівщини вдалося втриматися лише в окремих селах [3].

Антирадянське селянське повстання охопило Любарський та Янушпільський райони сусідньої Бердичівської округи. 1 березня у м. Любарі (сучасна Житомирська область) півторатисячний натовп розгромив раду, вбивши комсомольця, що стріляв у людей. Повсталі селяни витіснили за межі Любара загін міліції.

Після ліквідації радянської влади у містечку, повстання перекинулось на навколишні села. Найбільшого розмаху воно набуло 3-5 березня, коли селяни заволодівши колгоспними кіньми й озброївшись вилами, мисливськими рушницями, обрізами та гвинтівками, стали вбивати комсомольців, партійців та сільський актив.

Лише у Любарському районі під час заворушень було ліквідовано 29 сільрад [4]. Сільські активісти почали масово утікати до великих міст, боячись помсти повсталих.

До середини березня 1930 р. переважаючими силами, ціною десятків убитих і сотень заарештованих повстання було придушене.

З 10 березня 1920 р. розпочинаються повстання на півдні Поділля – у Тульчинській та сусідніх районах Могилів-Подільської та Вінницької округ.

Загалом у Тульчинській, Могилівській та Вінницькій округах заворушення охопили 343 сільради. У 73 селах було розгромлено сільради, вигнано актив та ліквідовано радянську владу. ҐПУ зафіксувало на Поділлі 81 збройний виступ [5].

У звільнених від радянської влади селах обирали старост. У Бершадському, Джулинському, Ольгопільському, Ободівському районах Тульчинської округи селяни виступали під самостійницькими гаслами, виконували національний гімн.

Кілька тисяч селян увійшли до районного центру Шаргород Могилівської округи і вчинили розправу над комуністами та місцевим активом [6]. Більшість колгоспів ліквідували.

Ситуацію у Тульчинській окрузі Сталін відстежував особисто. В листі до секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора від 19 березня головний чекіст республіки Всеволод Балицький пише: "Тепер тов. Леплевський передав мені, що Сталін пропонує прийняти більш рішучі заходи щодо Тульчинської округи, а також стосовно усіляких хвилювань, що знову виникають і вказав на те, щоб я не промови проголошував, а діяв рішучіше…" [7].

25 березня нарком Робітничо-селянської інспекції СРСР  Григорій  Орджонікідзе описує ситуацію у Тульчинській, Шепетівській та Могилівській округах: "Повстання придушене силою, пущено у хід кулемети, а у деяких місцях гармати… У інших районах (Коростенському, Вінницькому, Криворізькому, Харківському, Мелітопольському такі ж бунти)" [8].

Водночас запалав повстаннями Південь. Керувати придушенням селянських заворушень на Одещині, що охопили Червоноповстанський, Фрідріх-Енгельсівський, Фрунзівський та Благоївський райони, прибув сам В. Балицький [9].

12 лютого 1930 р. в с. Містки почалася жіноча «волинка» з вимогою повернути відібране у селян зерно, призначене для посіву. Повстання перекинулось на інші села Мостівського та Білокуракинського районів Старобільської округи. Одним із центрів протестів стало с. Кругле, з якого 18 лютого у похід вирушив селянський загін з 150-200 чоловік на підтримку сіл Коноплянівки та Дем’янівки.. Повстанці виступили під гаслом: "Геть радянську владу, хай живе Народна Воля!"

На придушення повстання були кинуті сили каральних органів із сусідніх районів. Заарештовано 75 мешканців повсталих сіл. І вже 12 березня 1930 р. рішенням судової трійки при колегії ҐПУ УСРР 11 осіб були засуджені до розстрілу, інші – ув’язнені в концтабори строком на 5–10 років та вислані на Північ.

Вже після повідомлення ГПУ про "заспокоєння практично по всій Україні", на початку квітня вибухає масштабне повстання на Дніпропетровщині. В історію одне з наймасовіших в Україні антиколгоспних повстань увійшло як Павлоградське, за назвою одного з районів Дніпропетровської округи.

У лютому 1930 р. ҐПУ у м. Павлоград викрило підпільну групу, що готувала повстання, та арештувало два десятки її учасників. Після розгрому повстанської організації одному з її керівників, мешканцю с. Богданівка, Кирилу Шопіну вдалося уникнути арешту. Він продовжив підготовку місцевих селян до антирадянського збройного виступу.

Центрами руху стали c. Богданівка й с. Тернівка. Групи, що стихійно формувалися в інших місцевостях, орієнтувалися на ці два села. Хоча більшість організаторів і активістів того виступу були етнічними росіянами, метою його проголосили здобуття свободи, «коли буде забрана вся Україна».

Повстання розпочалося 4 квітня і охопило села й хутори переважно Павлоградського, Близнюківського та Петропавлівського районів. Повстанці громили сільради і колгоспи. За підрахунками ҐПУ, від рук повстанців загинули 30 осіб [10].

Проти повстанців кинули загін ҐПУ на чолі із заступником начальника Дніпропетровського окружного відділу З. Галицьким. Їм допомагали 200 міліціонерів, зокрема й 58 кінних. Протягом 5–6 квітня вони здолали опір погано озброєних, непідготованих й слабо керованих селян.

За участь у виступі заарештували 210 осіб. 27 повстанців стратили. Більшість отримали терміни ув’язнення у концтаборах від 3 до 10 років.

Повстання поступово охоплювали Схід, просуваючись до радянської столиці – Харкова.

Особливою гостротою відзначалися заворушення у Сумській окрузі. Збройним опором супроводжувалися масові селянські виступи і у низці сіл Тернівського району. Справжні бої з загонами міліції відбулися селах Дмитрівка та Суховерхівка та слободі Супрунівка.

Упродовж березня на Роменщині діяв селянський повстанський загін чисельністю до 20 чоловік, озброєних гвинтівками та дробовиками. Цей загін був пов’язаний з селянською повстанською організацією отамана Луки Клітки, що діяла території Роменської та Прилуцької округ під гаслами відновлення УНР. Збройні сутички з загонами ГПУ на Роменщині тривали до кінця липня.

Від початку колективізації жителі хуторів Новоселівка та Денисівка Березівського району Одеської округи не визнавали органів радянської влади, чинили впертий опір колективізації, хлібозаготівлям, розпродажу майна односельців. Коли представники влади з’являлись на хуторах, місцеві жителі об’єднувались, озброювались вилами, сапами, камінням і проганяли прибульців. Особливу активність виявляли жінки. Під час придушення протестів 11–12 жовтня 1930 р. для приборкання селян було задіяно, крім міліції, озброєні війська цивільної оборони. За спротив владі трьох мешканців хуторів було розстріляно, 15 – ув’язнено в концтаборах.

Восени 1930 р. в с. Макартетине Осинівського району (тепер Луганська область) діяла підпільна група, що здійснювала терористичні акти щодо представників сільського активу. У листопаді 1930 р. за участь у «контрреволюційному угрупуванні» було заарештовано 29 мешканців села.

Пік заворушень та збройних повстань припадає на березень 1930 р.

У березні 1930 р. в Україні відбулося 2945 масових селянських виступів з 6528 по СРСР (45%), при тому що в УСРР проживала лише п’ята частина населення СРСР.

Заворушення та повстання охопили усі округи УСРР включно із Молдавською автономією. Упродовж 1930 р. в Україні органами ДПУ було зафіксовано 4098 масових виступів [11].

У результаті безпрецедентного селянського опору суцільна колективізація в УСРР була зірвана, станом на 20 вересня 1930 р. у колгоспах лишалося 26,6% господарств [12].  

Проте для українського села ця перемога стала пірровою (до 150 тис. депортованих "куркулів" [13] та понад 170 тис. засуджених за "злочини на селі" [14]).

Після таких втрат, повторення ситуації початку 1930 р. у майбутньому видавалося малоймовірним.

1931 рік. Компроміс із дияволом

Відчайдушний опір українських селян змусив Сталіна призупинити у 1930 р. форсовану колективізацію. Новий наступ розпочався у 1931 р.

Тимчасовим згасанням протестного потенціалу в Україні вміло скористалося більшовицьке керівництво. Врахувавши невдалий досвід колективізації перших місяців 1930 р., було перенесено основний тягар оподаткування на одноосібників з одночасним наданням пільг колгоспникам.

Більшість українських селян приймає нав’язану Сталіном гру – починається повернення до колективів.

На нову хвилю колективізації українські селяни відповідали терористичними актами проти активістів колгоспного руху. Упродовж 1931 р. в УСРР органами ҐПУ зафіксовано 1354 терористичних актів.

Оскільки масові виступи у 1930 р. зазнали поразки, у 1931 р. вони траплялися значно рідше. Протягом року було зафіксовано 319 масових протестних виступів, за даними ОҐПУ [15]. Проте в українському селі, попри всі чистки 1930 р., зберігався повстанський потенціал. Продовжувався спротив окремих повстанських загонів і підпільних організацій, що створювались і діяли у багатьох регіонах України. У зведеннях каральних органів вони називались «куркульськими бандами». У 1931 р. органи ҐПУ УСРР зафіксували 28 політичних «банд» – повстанських загонів [16].

Та владі вдалося у 1931 р. поновити показники колективізації березня 1930 р. Cтаном на жовтень 1931 р. було усуспільнено 68% селянських господарств та 72% орної землі.

Одночасно знищено найкращі селянські господарства, які були визначені як куркульські. Значну частину «розкуркулених» депортували на Північ, Урал та Сибір, де багатьох із них чекала смерть. За даними Управління народногосподарського обліку УСРР, до середини 30-х років за межі України вивезено близько 285 тис. сімей чисельністю майже 1 млн. осіб [17].

Результатом колективізації та надмірного вилучення збіжжя стала загроза голоду, яка почала відчуватись в Україні уже восени 1931 р. Навесні 1932 р. склалася критична ситуація, коли внаслідок голоду загинуло понад 100 тис. українців. Масову загибель людей можна було зупинити, кардинально переглянувши надмірні плани хлібозаготівель, оголосивши голодуючі райони зонами гуманітарного лиха і надавши їм допомогу. Але комуністичний режим не бажав цього, навпаки, взявся до «остаточного вирішення» українського питання.

Колективи виявилися не вільною від репресій соціалістичною територією, а сталінськими таборами праці. Усіх, хто потрапив до цієї пастки, у випадку відмови грати за більшовицькими правилами, чекала жорстока розправа.

Одне з найбільших повстань вибухнуло на Чернігівщині навесні 1931 р. і охопило Городнянський, Ріпкинський, Сновський, Менський та Сосницький райони. Ідейним керівником повсталих був Яким Рябченко. Військове керівництво взяв на себе його брат Трофим, колишній прапорщик царської армії.

Яким Рябченко жив у селі Тупичів Городнянського району. Колишній червоний партизан, він організував комітет бідноти в рідному селі, був головою сільради й начальником повітової міліції. Однак колективізація і масове розкуркулення відкрили йому очі: він побачив, що «власними руками допомагав одягати московське ярмо на свій народ».

Навколо Якима збирається чималий гурт, насамперед – міцні господарі, багато колишніх «червоних партизанів», чиї сподівання на радянську владу розвіялися вщент.

Для придушення повстання влада направляє дивізію внутрішніх військ, розпочинаються арешти. 41-річний Рябченко, згадавши бойову юність, втікає до лісу й укріплюється в урочищі Замглаї, де на початку 1920-х діяв легендарний загін Галаки. У Писарівському лісі зібралося 300–400 повстанців. Вони намагалися чітко структуруватися за військовим принципом, розбившись на три роти, по 80 осіб у кожній, і взводи, організували кавалерійський загін із 35 осіб.

Бої між повстанцями і карателями тривали близько трьох тижнів. 16–17 червня 1931 р. повстанці нападають на лісництво, винокурний та лісопильний заводи, здобувши зброю та коней. Зачіпають і дослідну станцію Замглаївської торфорозробки та її міліцейський пост, ранять голову Солонівської сільради, планують захопити тюрму в м. Городні.

Вирішальний бій із каральними загонами із Городні відбувся 28 червня 1931 р. Погано організованим, здебільшого недосвідченим людям з берданками, обрізами та наганами було важко встояти проти міліцейських кулеметів, та сутичка тривала більше двох годин. Я. Рябченко був тяжко поранений і потрапив у полон, селяни розбіглися.

Дещо пізніше у с. Бурівці Ступак Яків і Бугрим Яків збирають навколо себе 50 осіб, однак їх теж розпорошує міліція. Органи вилучають 62 одиниці вогнепальної зброї та півтори сотні патронів. Невдовзі сам Я. Рябченко та ще 17 повстанців засуджені до розстрілу, кілька десятків відправлені у концтабори і заслання. Загалом було засуджено 174 жителі Чернігівщини.

«Партія Вільного козацтва» на Корюківщині

У серпні 1931 р. в селах Корюківського та Менського районів Чернігівської області виникла повстанська організація «Партія Вільне козацтво», яка охоплювала біля 200 учасників.

Отаман – Мосол Степан, начальник штабу – Заборовський Іван. В організації виокремився бойовий загін чисельністю 30 осіб. Вони мали на озброєнні гвинтівки російського й іноземного виробництва, мисливські рушниці, обрізи, револьвери, гранати й шаблі.

На підпільних зборах розробили програму організації., основні положення якої такі:

• проголошення єдиної, неподільної, самостійної України;
• незалежна праця й вільна торгівля;
• зрівняння в правах усіх селян і робітників;
• скасування хлібозаготівель;
• повернення землі розкуркуленим;
• створення державного апарату за зразком Запорізької Січі.

Готувалось загальне повстання для захоплення влади на території Корюківського, Сновського, Менського й Березнянського районів, де існували повстанські осередки.

23 вересня 1931 р. на засіданні Сахутівської сільської ради С. Скрипка за дорученням керівників організації повстанців назвав себе представником від тисячі вільних козаків і закликав боротися проти господарсько-політичних кампаній на селі. Він заявив, що на боротьбу з більшовиками вже організовано мільйони людей.

Тоді ж, у вересні 1931 р., у с. Олександрівка Корюківського району повстанці розгромили сільську раду, колгоспні ремонтні майстерні. Повстанці також нападали на окремих радянських активістів.

Учасники організації поширювали відозви від імені «Партії Вільного Козацтва», яка «розбиває кайдани неправди» і владу, котра прирікає людей на голодну смерть.

На придушення повстання були кинуті підрозділи ҐПУ. За участь у повстанні засудили 67 осіб, у тому числі 9 – до вищої міри покарання – розстрілу, із заміною на ув’язнення у концтаборі на 10 років. У жовтні 1931 р. було вилучено 7 гвинтівок, 5 обрізів, 5 револьверів, одну гранату і 200 патронів. Частину зброї повсталим вдалось приховати. Наступного року в одного із учасників повстання Івана Мотлоха під час обшуку виявили ще частину повстанської зброї. Його засудили до 10 років ув’язнення у концтаборі.

Вбивство голодом. Перший етап

У липні-серпні 1932 р. Україні нав’язали наперед нереальні до виконання плани хлібозаготівель. Низові ланки місцевого державно-партійного апарату безрезультатно намагалися опиратися.

Тим самим Сталін із оточенням розпочали здійснення свого геноцидного плану у рамках загальносоюзної хлібозаготівельної кампанії. Перший етап запланованого вбивства голодом мав на меті не лише вилучити максимально можливу кількість запасів, але і підготувати ґрунт для звинувачень українців у саботажі й контрреволюційності.

В українські села відряджаються партійні активісти – уповноважені з проведення хлібозаготівель – та формуються «буксирні бригади» для обшуків і конфіскацій харчів.

Наприкінці жовтня в Україну направлена спеціальна комісія на чолі з керівником сталінського уряду – В. Молотовим, яка повинна була забезпечити здійснення геноциду.

5 листопада В. Молотов і секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич надіслали обкомам директиву, вимагаючи від них негайних і рішучих дій «з обов’язковим і швидким здійсненням репресій і нещадною розправою із злочинними елементами в правліннях колгоспів». Кількість арештів за хлібозаготівельними справами в листопаді 1932 р. стрімко зростає.

18 листопада 1932 р. в Україні за рішенням ЦК КП(б)У, прийнятим за вказівкою В. Молотова, запроваджуються режим «чорних дощок» та натуральні штрафи – вилучення продовольства і худоби в господарствах, що «заборгували» за нереальними планами хлібозаготівель.

У другій половині листопада влада розробляє спеціальну таємну операцію зі знешкодження всіх, хто міг би чинити опір повному вилученню хліба. 18 листопада 1932 р. Політбюро ЦК видає таємну директиву щодо розробки спеціального плану ліквідації «кулацьких і пелюрівських гнізд», а вже 22 листопада голова ҐПУ С. Реденс просить С. Косіора затвердити план операції «з нанесення оперативного удару по класовому ворогу», яка охоплювала 243 райони України.

Вбивство голодом. Другий етап

У грудні 1932 р. розпочинається другий етап вбивства голодом українців. Влада переходить до повного вилучення харчів у українських селян.

ЦК ВКП(б) направляє в Україну Л. Кагановича і П. Постишева для посилення хлібозаготівель. Л. Каганович під час інспекційної поїздки українськими областями залякує місцеве керівництво та вимагає посилення репресій. Він, під прикриттям хлібозаготівель, наприкінці грудня 1932 р. змушує місцевих керівників вивезти з українських сіл усі наявні зернові запаси, навіть посівний матеріал. Його наказ виконано.

Одночасно українців звинувачують у саботажі хлібозаготівель та підготовці повстання. На початку грудня 1932 р. Сталін особисто наказує поширити серед партійного і державного активу матеріали так званої «Оріхівської справи» – проти керівників Оріхівського району (тепер Запорізька область), яких було засуджено за саботаж хлібозаготівель. Наприкінці місяця з’являється доповідна записка В. Балицького про нібито підготовку навесні 1933 р. повстання в Україні.

14 грудня 1932 р. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалюють таємну Постанову «Про хлібозаготівлю на Україні, Північному Кавказі і в Західній області». Насправді вона передбачає ліквідацію українських шкіл на Кубані й масове переслідування української інтелігенції. Зміст цієї ухвали є переконливим підтвердженням того, що метою штучно організованого голоду було руйнування української національної ідентичності й винищення українців як нації.

1 січня 1933 р. постановою ВКП(б) про застосування найжорстокіших репресій до тих, хто не здасть хліба, українцям був оголошений ультиматум. Згідно з ним комуністичний режим завдав останнього удару по українському селу. У січні 1933 р. під час масових обшуків українські селяни було позбавлені останніх залишків їжі. Їх приречено на голодну смерть.

Вбивство голодом. Третій етап

Наприкінці січня 1933 р. організатори геноциду перейшли до реалізації фінального етапу свого плану. Головними завданнями були: 1) добити непокірних; 2) забезпечити весняну посівну; 3) замести сліди злочинів.

Ці завдання покладені на П. Постишева, якого 24 січня 1933 р. призначено фактичним керівником УСРР на посаді другого секретаря ЦК КП(б)У.

22 січня 1933 р. директивою Й. Сталіна було заборонено виїзд селян з території УСРР і Кубані в інші місцевості Радянського Союзу. Українським селянам припинили продавати квитки на залізничний і водний транспорт. Підрозділи ҐПУ заблокували дороги. Тих, хто встиг виїхати, заарештовували та повертали назад. Тільки за перші півтора місяці дії цієї директиви затримано майже 220 тисяч селян. З них понад 186 тисяч силоміць повернули у села, де вони були приречені на голодну смерть. Пізніше заблокували дороги до міст, щоб не пустити до них тих, хто голодує.

Із лютого 1933 р. Україні починають виділяти допомогу — вибіркову і недостатню. Вона спрямована не на подолання голоду і порятунок українців, а на забезпечення виробничих потреб у ході посівних і збиральних кампаній. У першу чергу допомога призначалася партійному та комсомольському керівництву, активістам. Якщо продовольство надходило до села, його використовували лише для громадського харчування тільки тих колгоспників, котрі виходили на роботу. Знесилені, старі, а також селяни-одноосібники не отримували допомоги. Відповідно, смертність серед українських селян невпинно зростала.

Режим усіма силами намагається применшити масштаби голоду, називаючи його «продовольчими труднощами». Влада категорично не допускає поширення інформації про опухання і масову смертність в українських селах і містах. З другої половини 1933 р. у вимерлі з голоду села України починають переселяти колгоспників із російських областей і Білорусі.

Одночасно режим намагається приховати масштаби свого злочину. Книги реєстрації смертей за 1933 р. вилучають із сільрад.

У 1933 р. П. Постишев проводить масштабну кампанію «очищення» України від «петлюрівців» і «українських націоналістів», яка є складовою плану винищення української нації. Тогочасний розмах політичних репресій в Україні порівняний з Великим терором 1937- 1938 рр. За офіційними даними, в Україні у 1933 р. було арештовано більше людей, ніж у 1938 р. Тож у січні 1934 р. П. Постишев звітував, що «минулий рік став роком розгрому націоналістичної контрреволюції».

Жнива геноциду

Голодомор забрав мільйони людських життів. На жаль, страшні обставини злочину унеможливлюють встановлення точної кількості смертей невинних людей і вичерпного поіменного списку жертв.

Для України 1933 р. став часом національної катастрофи, наслідки якої відчуваємо донині.

Наслідком злочину геноциду, окрім фізичного вбивства мільйонів людей, стало руйнування традиційного українського устрою життя.

Голод став зброєю масового біологічного знищення українців, на довгі десятиліття порушив наш природний генетичний фонд, призвів до морально-психологічних змін у свідомості нації.

Внаслідок геноциду українське суспільство, за висновком Дж. Мейса, стало і значною мірою залишається травмованим постгеноцидним суспільством.

У червні 1933 року в УСРР помирали:

• Щодоби – 34170 осіб;
• Щогодини – 1420 осіб;
• Щохвилини – 24 особи.

Втрати населення України внаслідок Голодомору становлять 4,5 млн осіб, зокрема 3,9 млн. осіб через надсмертність та 0,6 млн. втрат ненародженими, за підрахунками вчених Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України.

Найбільш масова смертність в Україні припадає на середину лютого – липень 1933 р. За цей час померли понад 3,2 млн. осіб.

Жахом Голодомору була надзвичайно велика смертність серед дітей. У багатьох районах України у вересні 1933 р. за шкільні парти не сіли близько двох третин учнів.

Голос народу 1932—1933 років

Навіть у той страшний, трагічний час український народ не загубив притаманні йому гумор, іронію, сарказм: він сміявся над сталінськими мерзотниками, над їхніми даремними зусиллями поневолити вільну душу народу, над «вождями» – Леніним і Сталіним та їх утопічними ідеями. Народний сміх крізь криваві сльози (як це часто траплялося в його історії), був єдиною зброєю українців, нащадків тих козаків, що вміли сміятися над своїми ворогами навіть будучи посаженими на палю чи зачепленими гаком під ребро, як легендарний Байда.

Оповідки, прислів’я, приказки, анекдоти, співанки, частівки – ставали однією із форм спротиву тоталітарній реальності. Серед тогочасних творів усної народної творчості були і тужливо-розпачливі, і сповнені глибокого філософсько-життєвого змісту, але були й насмішкувато-іронічні й уїдливо-саркастичні, так властиві для української душі.

Усна народна творчість завжди була неписаним підручником життя, виховуючи покоління українців у межах національної культурної стихії, системи традиційних цінностей, зберігала в закодованій формі історичний досвід. Та це не єдина функція народного фольклору.

«В роки Голодомору особливо характерною з-поміж інших була функція духовного захисту нації, коли усне народне слово залишалося чи не єдиним засобом протесту геноцидові; ця функція разом з функцією історичної пам’яті закладали основу для відродження нації в майбутньому», — вважає дослідниця Т. Конончук.

Протести 1932—1933 років

Хлібозаготівельна кампанія 1931 р. та голод, який охопив Україну навесні 1932 р., загострив антикомуністичні настрої в українському суспільстві, сподівання селян на те, що у колективах можна вберегтися від хлібозаготівельного та податкового терору остаточно розвіюються.

Кількість масових селянських заворушень в Україні у 1932 р. знову йде по висхідній: у січні – 35, лютому – 33, березні – 152, квітні – 282, а за першу половину травня вже 166 [18].

Протести в Україні набувають масового характеру. Лише за перші 7 місяців 1932 р. органи ҐПУ зафіксували в УСРР 923 масових протестних виступи  (з 1630 по СРСР), що становить понад 56,62% усіх антивладних виступів в СРСР за цей час [19].

У першій половині 1932 р. з колгоспів в Україні вийшли 41 200 селянських господарств.

Доведені влітку 1932 р. нові нереальні плани хлібозаготівель викликали обурення селян і в нижчій ланці влади. Непоодинокими були випадки неприйняття цих планів, відмови від них.

У 1932—1933 рр. у різних регіонах України режим змушений був придушувати масові виступи, «волинки», які ставали відчайдушними спробами доведених до межі голоду українських селян не стільки відстояти свої права, як просто вижити.

Голодуючі селяни опиралися вивезенню хліба в рахунок заготівель, нападали на зерносховища, магазини, комори спиртзаводів чи винокурень, де зберігалось часто просто під відкритим небом відібране зерно. Поширювали листівки із закликами до боротьби із комуністичним режимом.

З посиленням хлібозаготівельного свавілля та викликаного ним голоду почастішали терористичні акти, вчинені селянами. За оцінками дослідників, у 1932 р. в українських селах було здійснено понад 1000 терактів.

В умовах тотального терору з одного боку, а з іншого – невідворотного наближення голоду основними стають пасивні форми спротиву тоталітарному режиму. Селяни затягують вивезення запасів, неякісно обмолочують, аби зберегти у відходах збіжжя, приховують від конфіскацій здобуті важкою працею крихти харчів. Цей стихійний опір став основою звинувачень в антикомуністичному підпіллі й підготовці на весну 1933 р. повстання в Україні.

Улітку-восени 1932 р. в Україні близько 500 сіл, колгоспів, відмовлялись приймати нав’язувані їм хлібозаготівельні плани. Партійне керівництво примушувало до цього погрозами і терором. Голови колгоспів чи сільрад в окремих селах виходили із КП(б)У, кидали партійні квитки, відмовляючись прирікати односельців на голодну смерть.

Тяжким було становище місцевих керівників: голів колгоспів, сільських рад, бригадирів, директорів підприємств та шкіл. Адже вони найкраще усвідомлювали небезпеку повного вилучення зерна у селян. Перебуваючи між ковадлом голоду та молотом репресій, багато з них зробили все можливе для порятунку односельців. Більш людяні й мужні з керівників йшли на прямі порушення вимог компартійного начальства, зокрема, щодо видачі натуральних авансів колгоспникам, обмолоту зерна тощо. Відомі непоодинокі випадки, коли голови, отримавши плани непосильних хлібозаготівель, відмовлялись їх виконувати, радили селянам приховувати власні запаси.

Поширеною формою уникнення місцевими керівниками та уповноваженими участі у грабунках селян стали їхні втечі з сіл та самостріли.

Українське село стояло на порозі нової бурі. Другий масовий вихід із колективів зводив нанівець грандіозні сталінські плани.

Радянське керівництво збагнуло, що навіть вражаючі за масштабами депортації, не принесли бажаного результату. Тому, побоюючись "втратити Україну" Сталін приймає рішення про розправу з бунтівниками на місці, тим більше, що механізм такої колективної страти був відпрацьований у 1920-х роках.  

Замість переміщення великих груп населення на значні відстані, більшовики перетворюють на табір практично всю території УСРР.

Про безперспективність компромісу з імперією промовисто свідчить той факт, що жертвами пацифікації голодом стали мільйони почасти лояльних  до влади українських селян вже об’єднаних у колективах.

Попри те, що українцям у 1930-х, навіть ціною мільйонних жертв, не вдалося спинити просування сталінської тоталітарної імперії, її остаточне становлення було суттєво загальмоване – внутрішній опір суспільства стримував зовнішню експансію.

Найбільша українська трагедія ХХ сторіччя мусить застерегти нас сьогодні від ілюзій щодо можливих поступок імперії. Імперія злопам’ятна, вона не пробачає участі у "Майданах", вона жорстоко розправляється навіть за співчуття до них, вона немилосердна навіть до байдужих, хто стояв поруч і просто спостерігав.

І хоч Україна, яка відновила незалежність 1991 року, досі торує свій шлях до демократії, знову і знову проходить через утиски прав і свобод, корупцію та владне свавілля, українці залишаються міцним і надійним форпостом в обороні прав і свобод. Далі на Схід — відновлюється тоталітаризм. Війна із ним виснажлива, вона забрала вже тисячі життів у новітній оборонній війні з Росією в 2014-2015 роках. Але Україна вірить у те, що світ не залишить на самоті хоробрих і відданих людей, не мовчатиме про російські злочини проти вільної країни. Бо наше послання світові — свобода. І ми її обстоїмо.

ДЖЕРЕЛА:

• Усі фотоматеріали цієї публікації - з Архіву Служби безпеки України та виставки «Спротив геноциду», яка є спільним проектом Українського інституту національної пам'яті та ГДА СБУ.
• Український інститут національної пам’яті. СПРОТИВ ГЕНОЦИДУ книга-каталог виставки.
• Богдан Патриляк - Сталін як Путін. Голодомор – реакція на мільйонний селянський «майдан» початку 1930-х

ПОСИЛАННЯ:

1. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 3191. – Арк. 37.
2. ДАХО. – Ф. П-458. – Оп. 1. – Спр. 326. – Арк. 8.
3. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 3184. – Арк. 95.
4. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 3191. – Арк. 41.
5. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 3154. – Арк. 11.
6. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 3184. – Арк. 62, 64.
7. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 3154. – Арк. 11.
8. Васильєв В. Перша хвиля суцільної колективізації і українське селянство / В. Васильєв // Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1919 – березень 1930 рр.). – Вінниця, 1997. – С. 233.
9. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 3154. – Арк. 30–31.
10. Даниленко В.М. Антирадянське повстання селян в Україні напередодні голодомору / В.М. Даниленко // Павлоградське повстання 1930 р.: Документи і матеріали / Упоряд. В. М. Даниленко. – К., 2009. – С. 13–27.
11. Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Документы и материалы. 1927 – 1939: в 5 т. – М., 2000. – Т. 2. – С. 791.
12. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 3153. – Арк. 72.
13. Советская деревня глазами ВЧК–ОГПУ–НКВД. 1918 – 1939. Документы и материалы: в 4 т. – М., 2003. – Т. 3. – Кн. 1. – С. 546 – С. 533.
14. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6390. – Арк. 135.
15. Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Документы и материалы. 1927 – 1939: в 5 т. – М., 2001. – Т. 3. – С. 350.
16. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 27 (1951 р.). – Спр. 4. – Арк. 8.
17. Советская деревня глазами ВЧК–ОГПУ–НКВД. 1918 – 1939. Документы и материалы: в 4 т. – М., 2003. – Т. 3. – Кн. 1. – С. 708, 710, 711.
18. Советская деревня глазами ВЧК–ОГПУ–НКВД. 1918 – 1939. Документы и материалы: в 4 т. – М., 2005. – Т. 3. – Кн. 2. – С. 109.
19. Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Документы и материалы. 1927 – 1939: в 5 т. – М., 2001. – Т. 3. – С. 441.