Святослав Хоробрий

Дещо про ювілеї

Не встигли відлунати церковні дзвони 1988 ро­ку, сповіщаючи народ про святкування 1000-ліття хрещення Руси, як слідом готуються помпезні свя­ткування 2000-ліття різдва Ісуса Христоса.

Хоче­ться перефразувати відому приказку «Чим би на­род не тішився, аби не бунтував». Сьогодні народу підсунули Ісуса замість втрачених Леніна і Сталі­на, бо народ ніколи не міг жити без кумирів - хоч земних, хоч небесних. Тільки чому чужих, а не своїх? Смішно і прикро, що в кінці XX ст. загалом освічені люди не хочуть мислити самостійно і сприймають християнські легенди за історичні фа­кти, та ще й придумують собі з того ювілеї..

Ще сто років тому, відзначаючи 900-літній юві­лей хрищення Руси, провідні фахівці з історії хри­стиянства записали в «Трудах Києвской духовной акадємии», що літописна версія хрищення Русі «наповнена легендарними вигадками». Та, на жаль, наш народ і досі ще не може позбутися цих вигадок, продовжуючи смакувати ними, демонст­руючи не просто свій консерватизм, але швидше відсутність етнічного імунітету.

Причиною вживлення чужої релігії є, насампе­ред, відрив людей від свого етнічного коріння, ко­ли зв'язок між поколіннями кровноспорідненої спі­льноти послаблений іноетнічними вкрапленнями. Правдивим показником рівня чистоти етносу зав­жди виступає його ставлення до своєї етнічної куль­тури і релігії. Бо як же інакше пояснити той факт, що люди з вищою освітою, відомі письменники, державні мужі, діячі науки і культури не хочуть чи не можуть усвідомити, що вони, як і їхні Предки, були одурені тисячоліття тому хитрим і витонченим спо­собом, на який здатні лише нації-поневолювачі, що накинули нам не тільки чужого бога, але й чужу мо­раль і рабську ментальність Саме вони примуси­ли слабодухого князя Володимира прийняти хри­щення і тим самим зробити Русь колонією Константинопольського патріархату. Чому це сталося?

Нагадаємо, що князь був людиною непевного походження, і не в тому річ, що він, нібито, був народжений від "рабині", а швидше тому, що ця "рабиня' була неруського (і загалом - не слов'ян­ського) походження. На демократичності походження любили наголошувати більшовики- атеїсти, мовляв, він людина з народу, а зрозумів всі "вигоди" християнства для Русі. Нині ж стало очевидним, що саме етнічна непевність, відсут­ність шляхетного виховання в дусі лицарських традицій Русі була причиною його духовної зра­ди. Навіть сама Константинопольська церква зне­важала Володимира і відмовилась канонізувати його. Уже його син Ярослав Мудрий вперто ви­магав від Константинопольського патріархату ка­нонізації Володимира як "святого", але відмова бу­ла категоричною: ні! Лише новгородська церква за вказівкою Олександра Невського, проголосила Володимира регіональним "святим" в 1240 році відзначаючи роковини його смерті 15 липня. Дру­гий раз його проголосила "святим" Московія вже за вказівкою Івана Грізного аж у XVI ст.

Якщо наших Предків ще якось можна виправ­дати (їх охрещували насильно, вони піднімали повстання проти чужовір'я, зрештою зберігали Рід­ну Віру потайки від офіційної церкви), то сучасних українців-християн не виправдаєш аж ніяк. їхні ар­гументи: «Так вірили наші Предки» - досить слаб­кі, бо одразу виникає закономірне питання: «Які Предки?». При докладнішому з'ясуванні виявля­ється, що це одне-два покоління: бабуся-прабабуся чи дід-прадід, і не далі. Дехто включає ще й козаків, які поклонялися «Матері Божій», будува­ли церкви, тобто були християнами. Спрацьову­ють, культивовані тим же християнством, стерео­типи мислення: «наші Предки були поганами і тіль­ки християнство їх просвітило».

Отямтеся, люди добрі! Як не соромно вам по­вторювати накинуту поневолювачем фразеоло­гію?! Адже це рівнозначне хоча б такому: «наша рідна мова погана, лише московською (англійсь­кою. грецькою чи іншою) ми просвітилися». З цих двох прикладів перший є страшнішим, бо він є при­чиною, в той час, як другий - наслідком. Втратив­ши Рідну релігію, народ протягом тисячоліття втра­чав свої етнічні духовні цінності, втягуючись у ко­ло чужих понять, норм моралі, змішуючись із чу­жими етносами, набував «інтернаціональних» рис і зневаги до свого рідного.

Дещо про літописи

Літописці-християни по кілька разів на століття переписували літописи на догоду кожному черго­вому правителю. Відомо, що й несторову «Повість врем'яних літ» редагували згідно з пануючою в кня­жому середовищі ідеологією. Нині ми вже знаємо, що було кілька охрищень народу русь до Володи­мира. В одному з ватіканських рукописів є малю­нок, що зображає охрищення Руси. Всі події тут по­дано в строгому хронологічному порядку, а цей ма­люнок розміщено між 853 і 888 роками. Тут також є повідомлення, що русам надіслано єпископа у 871 р. Сучасні історики називають 860 рік датою пер­шого хрищення Руси, що відбулося за Аскольда. Були й наступні охрищення: Ігоря, Ольги.

Боротьба за пріоритети стала причиною знищен­ня одних літописних хронік і створен­ня інших. Отже, саме християнство було причиною знищення всієї пи­семної історії нашої Батьківщини, яка велась впродовж багатьох сто­літь перед Володимиром, Тепер їм легко переконувати нас, що писем­ність на Русь принесло тільки хрис­тиянство. А де писемні пам'ятки язичницького періоду?! Їх немає, отже й писемності в русів не було... Деякі маститі "вчені" досі заявляють, що писемність ру­сам створили Кирило й Мефодій, навіть пам'ятники "просвітителям" спорудили.

Вся історія Русі початкового періоду виглядає як низка змінюючих одна одну ідеологій: язичниць­кої! християнської. Зрада Осколда (Аскольда) і при­йняття ним християнства в кінці червня 860 року (близько літнього сонцестояння) призвела до захо­плення влади у Києві в 882 році Ладозьким воєво­дою Олегом, який залишався язичником. Дослідни­ків історії цього періоду і досі дивує питання, що ста­ло причиною такого успіху ладозького правителя Славії. Адже Русь була значно сильнішою від Славії, а в 882 році вона, на думку багатьох вчених, до­сягла апогею могутності. Відповідь однозначна: Олег спирався на антихристиянські сили в народі, на спо­відників язичництва, яких не задовольняло правлін­ня Аскольда-християнина. Про це писав В.Татіщев: "У вбивстві Аскольда найвірогіднішою причиною бу­ло його охрищення; може кияни, не бажаючи приймати хрищення. закликали Олега, а Олегу до­далась заздрість володарювання» (Татищев В. Н. История Российская. - М., Л., 1963 - Т.2, с.208). Напівлегендарна постать Олега Віщого мало дослідже­на через обмеженість джерел: визволення Олегом сіверян і радимичів від хозар в науці прийнято вва­жати народними легендами; хоча його походи на древлян, уличів і тиверців (883 - 885) свідчать про намагання підкорити їх своїй владі, а "антихристиянський терор" розглядається як закономірна гіпо­теза про політичне забарвлення його княжіння.

Постать Ігоря Рюриковича також окреслена до­сить мляво. Договір Ігоря з греками 944 року свід­чить про відносну рівноправність обох релігій, а от­же, і зовнішню віротерпимість, Згадки в літописах про Іллінську церкву в Києві свідчать про наявність християн і їхні богослужіння.

Правління Ольги також складається з напівфантастичних подій, серед яких достовірними є: приду­шення нею древлянського повстання 945 - 946 ро­ків, її адміністративно-господарські реформи, охри­щення княгині та її подорож до Константинополя. Літописна версія її охрищення викликає багато сум­нівів, однак, існує припущення, що вона була охрищена з самого її народження. Оскільки походження княгині точно не встановлене, існують різні версії щодо її етнічності - від скандинавської і до болгар­ської, однак всі вони не мають певного історичного обґрунтування. Найлогічнішою і досить арґументованою є версія М.Брайчевського про те, що Опьга була охрищена разом з Ігорем в 944 році, і що смерть Ігоря в 945 р. була спричинена саме його зрадою язичницької віри. Для охрищення подружжю зовсім не обов'язково було їхати в Константинополь, адже була в Києві Іллінська церква. Літописець же вва­жав за потрібне прикрасити Ольжину легенду, і то­му поєднав відомості про її пізнішу поїздку до імпе­ратора з її охрищенням. В книзі імператора Костян­тина Багрянородного «Про обряди Візантійського двору» описані прийоми Ольги і її супроводу в імпе­раторському палаці з такими подробицями (хто де сидів чи стояв, хто як кланявся, чим пригощали; що подарували і т. д ), що було б дивним, якби Ко­стянтин «забув» описати обряд її охрищення. За­уважимо також, що народна пам'ять не залишила нам жодного доброго знаку про княжіння Ольги, яку в народі не поважали за її жорстокість.

Народ довго пам'ятав, як Ольга знищувала храми Рідної Віри і, звичайно ж, служителів сло­в'янських Богів - волхвів Лише в християнських "Житіях" такі дії княгині описуються як позитивні. Наприклад, оповідання про те, що Ольга, охристившись, "требища бісівські зруйнувала і почала жити во Ісусі Христі, і возлюбила бога" (за Є. Голубинським. История русской церкви - М , 1901- Ч. 1, стор. 241). Відомо також, що вона збудувала дерев'яну церкву святої Софії, яка згодом чи то згоріла, чи була зруйнована Святославом.

Трохи арифметики

Що ж до датування всього періоду княжіння Святослава, то зіпсованість літописних повідом­лень може тільки свідчити про намагання певних політичних сил X ст. приховати справжній перебіг подій. Така плутанина, звичайно ж, не була ви­падковою.

Викликає сумнів, насамперед, прийнята в іс­торичній науці дата народження Святослава - 942 рік. Це при тому, що загальновизнаною датою шлюбу Ольги з Ігорем Рюриковичем вважають 903 рік. Відомо також, що Ользі тоді було 10 ро­ків, Ігорю - 29. В принципі, такі князівські шлюби в той час були можливими. Але це ніяк не узго­джується з тим, що Святослав нібито народився через 39 років подружнього життя батьків, навіть, якщо зважити на те, що Ольга повинна була по­дорослішати перш, ніж народити дитину (припу­стимо, на 7-15 років), але ж не в 49 років наро­дити першого сина (бо й про її дочок також нічо­го не відомо)? Тоді, мабуть, Святослав був її єди­ним сином і єдиною дитиною взагалі. Згадаймо, як літописець повідомляє, що Святослав під час древлянського повстання 946 року був малоліт­ньою дитиною, а Ольга після загибелі Ігоря ста­ла регентшею при неповнолітньому княжичу Свя­тославові.

Однак, існує припущення, що Ольга, не ба­жаючи віддавати владу синові-язичнику, довго зловживала владою і не допускала його до Київського столу. Тому в християнському літописанні пізнішого часу помітні намагання виправдати Оль­гу і показати її регентшею при нібито малолітньо­му синові. Звідси й намагання літописця зменши­ти вік Святослава.

У зв'язку з цим доцільно нагадати, що в 970 році Святослав уже мав повнолітніх дітей, яких відправив княжити в інші землі Русі (Ярополка, Олега і Володимира). Якщо прийняти до цього роз­рахунку 942 рік його народження, то це означало б, що він мав цих синів, коли йому самому було 10 років. Отже, нелогічність дати його народжен­ня в 942 році очевидна. Достовірнішими вигляда­ють свідчення російського історика Татіщєва, який, посилаючись на «Розкольничий літопис», подає да­ту народження Святослава 920 рік. Крім того, ма­ло хто з істориків чомусь (?) звертає увагу на пра­цю сучасника князя Святослава - Візантійського ім­ператора Костянтина Багрянородного, в якій він яс­но вказує на те, що Святослав правив у Новгороді ще за життя його батька Ігоря Рюриковича, який дав йому це удільне князівство: «Кораблі прихо­дять до Царгороду з далекої Русі, тобто з Новгоро­да, де сидить Святослав, син Ігоря, князя Русі...» (Багрянородный К. Об управлений империей.- М,: Наука, 1990).

Нащадки Володимира, будучи вже перекона­ними християнами, віддали першість християні­зації своєму прапрадіду, приховавши від нас спра­вжні події далекого минулого, затуманивши роль князя Святослава, який всім своїм єством праг­нув зберегти Прадавню Віру Руси, об'єднуючи сло­в'янські племена в могутню Слов'янську імперію. І хоча за ним в нашій історії твердо закріпилось ім'я князя-завойовника чи Святослава Хоробро­го, але справжня постать цього велетня нашої ду­ховної боротьби лишилось навіки затемненою й малозрозумілою саме через християнську упере­дженість дослідників історії. Тим часом, як сучас­никам Святослава було добре зрозуміле саме ре­лігійне підґрунтя його війн, тому й були сили, заці­кавлені в історичних фальсифікаціях. Тому й ма­ємо нині вкрай заплутані повідомлення про життя націоналіста-рідновіра Святослава та його батьків-християн, які проводили свою антиетнічну «інтернаціоналізаторську» політику ще в X ст.

Лицарське виховання

В словниках знаходимо про нього лише скупі повідомлення. Так, Брокгауз Ф. А. і Ефрон І. А. в своєму «Енциклопедичному словнику» (т. XXIX.- с.274) подають, що Святослав Ігоревич - великий князь Київський, народився в 942 році. Його вихо­вателем був Асмуд, а воєводою - Свенельд. До­кладніших повідомлень про його виховання не іс­нує. Можна лише припускати, що виховувався він за Звичаєвим правом того часу, причому на міцних язичницьких традиціях. Однак, залишається незрозумілим, чому Ольга, будучи християнкою, не могла вплинути на зміст ідеологічного вихован­ня сина. Вірогідно, це було поза межами її впли­ву, а отже, й дозволяє припускати, що духовним вихованням майбутнього князя за традицією за­ймалися волхви - представники руського язичницького духівництва, як це було прийнято в княжих родинах дохристиянської доби. Живучість язич­ницької обрядовості, особливо пов'язаної з віко­вими та становими ініціаціями (посвяченнями), засвідчується ще й через п'ятсот років після Свя­тослава, наприклад, участь княжичів у жнивному обряді як ініціація князівського повноліття та ін. Можемо також припускати, що Святослав отри­мав міцні знання з етнічної (рідної) релігії та стій­ку національну свідомість, яка й вирізняла його слов'янське походження серед поліетнічного сус­пільства Київської Русі.

Про характер Святослава Хороброго та його звички також є кілька скупих повідомлень: «Свя­тослав суворим життям укріпив себе для трудів ратних, не мав ні станів, ні обозу, харчувався ко­ниною, м'ясом диких звірів, і сам смажив його на вугіллях; зневажав холод і негоду північного клі­мату; не знав шатра і спав під небесним скле­пінням: войлок служив йому замість м'якого ло­жа, сідло замість подушки.. Яким був Воєначальник, такі й воїни.» (Карамзін. История государства российского. т.1, ст.171).

Візантійський хроніст залишив нам опис його зовнішності. Князь був середнього зросту, широ­коплечий, з могутньою шиєю, воїн. Мав блакитні очі, довгі вуса, гладко виголене підборіддя і голо­ву, на якій був лише довгий козацький чуб - ознака належності до воїнської касти. Вдягнутий був у бі­лий полотняний одяг. В одному вусі мав золоту се­режку з двома перлинами й рубіном, що свідчило про належність його до язичницької релігії Пред­ків. Сережки носили за традицією й деякі запоро­зькі козаки, ватажки народних повстань, які воюва­ли саме за національні ідеали. Навіть Тарас Шев­ченко на одному автопортреті зобразив себе з се­режкою у вусі, що символізувало його належність до козацької верстви українського народу.

Перед своїми походами Святослав, за прави­лами лицарської честі, посилав грамоту з повідом­ленням «Іду на ви!», тобто оголошував про початок війни. Війну проголошували за давнім звича­єм, урочисто і через послів. Лише в XII ст., замість цього звичаю, почали вже за християнськими пра­вилами вживати так звані «хресні грамоти»: «В той же рік розсварилися Всеволод з Володимирком че­рез сина,- бо сів син його у Володимирі, - і почали один одному складати вину, і Володимирко кинув йому хресну грамоту. Всеволод тоді з братами пішов на нього» (Літопис Руський, - с.196, 1144 рік). Тут ідеться про те, що за «хресними грамотами» сусіди присягалися не нападати на володіння один одного, а коли клятву порушували, грамоти кида­ли, як відмову від присяги і виклик до війни.

В літописі за 946 рік описаний обряд початку бою, де нібито Святослав ще дитина, кидає пер­ший спис перед військами противника. Його вихователь Асмуд і воєвода Свенельд промовили: «князь уже почал; потягнем, дружино, по князі», що означало: «князь уже почав, ударимо, дружи­но, вслід за князем» (ЛР, с.34). Навіть через сто й більше років князь давав наказ до наступу такими словами «потягніть, дружино!», «потягнімо муж­ньо, браття і дружино!». Знак до наступу подава­ли підняттям прапора, ударами в бубни та гудін­ням бойових рогів, щоб бачили і чули всі полки.

Перед боєм було прийнято мірятися силою: найсильніші воїни з обох воюючих станів виїзди­ли наперед війська і змагалися в двобої. Чия бу­ла перемога, таким мав бути результат бою. Це було своєрідним релігійним ворожінням, що збе­рігалося ще довгий час по прийняттю християнст­ва як офіційної релігії (наприклад, перед Куликівською битвою 1380 р. відбувся поєдинок русича Пересвіта з татарином Челубеєм).

"Завойовник" чи Борець за Віру?

В VI - VII ст. юдаїзм інтенсивно поширював свій вплив на інші держави, прагнучи стати світовою релігією. З Палестини він поширився на Аравію і Середню Азію. В середині VIII ст. юдаїзм був ма­совою релігією в Хорезмі, а звідти поширився на Хазарський каганат, де став державною релігією. Юдаїзм поширювався також на теренах Європи, навіть в нежидівському середовищі. Святослав, завдавши нищівного удару по Хазарському каганату, фактично призупинив масове поширення юдаїзму, який пізніше був витіснений християнст­вом та ісламом і локалізований виключно на етні­чному жидівському середовищі.

З VIII - IX ст. починається поступова христия­нізація слов'янських народів, знищення їхніх етні­чних знань. В X ст. римські завоювання слов'яських земель всюди супроводжуються насильни­цькою християнізацією слов'янських народів, Ця християнізація зустрічає шалений опір поневоле­них духовно й фізично народів. Тому не дивно, що язичництво Святослава - це його міцна ідейна позиція. Він розуміє, якої шкоди завдасть усій Сло­в'янщині християнське духовне ярмо, що невідворотно насувалося на Європу.

Нищівний удар Святослава по Хазарському каганату 964 року завдав юдеям і християнам непо­правних втрат. Каганат так більше ніколи й не під­нявся. Однак те, що християнська ідея визріла в юдейському середовищі, спонукало її представ­ників ширити свою "інтернаціональну" ідеологію не відкрито, а обережно, обманом і хитрістю. Так, Болгарського князя Александра одружили з жидівкою, попередньо охристивши її. Від неї він мав трьох синів. Подібних шлюбів було в історії чима­ло. Розігрувався старозаповітний сценарій на те­му Есфіри (див.: Біблія. Книга Естер). Вся бороть­ба Святослава з Хазарським каганатом зводила­ся нанівець - це плем'я знайшло нові хитріші за­соби опанування світом шляхом етнічного змішу­вання з царськими родами. Подібний сценарій бу­ло підступно розіграно й для самого Святослава - саме його позашлюбний син непевного походжен­ня прийняв християнізм як офіційну державну ре­лігію (Володимир, на думку М.Грушевського, народжений від юдейки Малфріди, замаскованої під Малушу: Історія України-Руси,- Т. 1, ст. 470).

Опанувавши Болгарією, Святослав жорстоко знищував розсадники чужовір'я - християнські це­ркви. Про це писав відверто Лев Диякон, але за­мовчують сучасні історики. Язичницьке військо Святослава наводило жах на Візантійську хрис­тиянську імперію. Християнізовані болгари добровільно віддавали свої міста після розправи Свя­тослава з мешканцями Філіпополя, де він поса­див на палі близько 20 тисяч полонених христи­ян. Перемоги Святослава в гирлі Дунаю - це був другий удар, вже по інтересах Візантії, яка також зазіхала на Болгарію.

Як писав А. Чертков: «Війна Святослава про­ти болгар є важливішою подією X ст. Успіх цієї війни міг суттєво змінити на віки політичний склад Європейських держав, дати рішучу перевагу Сло­в'янського елемента над німецьким, і багаточислене слов'янське плем'я поставити пануючим над рештою Європи» (Описание войны великого кня­зя Святослава Игоревича против Болгар в 967- 971 годах,- М.1843, с. 17).

Хід Священної війни

«Історія» Лева Диякона - візантійського історика-хроніста - є мабуть одним з небагатьох писем­них джерел цієї війни, Звичайно, не слід забувати, що Лев описав ці події з точки зору противника сло­в'ян, яких у своєму творі називає скіфами. Візан­тійські імператори завжди тримали своїх літопис­ців поруч із собою в походах, щоб увічнити свої "діяння". Можемо тільки здогадуватися, що й сло­в'яни мали своїх літописців, може й про Святосла­ва було написано немало славних сторінок, однак запеклі діячі християнства не залишили від них і сліду. Скільки писемних пам'яток язичницької до­би було віддано вогню, вже не порахує ніхто!

Всі війни давнього часу починалися моліннями в храмах Перуна, Зевса та інших Богів язичниць­ких народів. Похід Візантії проти Руси розпочинав­ся великими урочистостями в християнських церк­вах їхньої столиці, де сам імператор і його військо молилися перед іконами за перемогу. Часто й у та­борах поблизу поля битви встановлювалися спе­ціальні намети з культовими зображеннями, свя­щенними мечами, перед якими молилися князі й дружинники. На малюнках літописів, що описують події часів Святослава, є зображення військового шатра, в якому воїни могли помолитися перед боєм, Тут бачимо вже поєднання двох релі­гій: язичницький меч - символ Перуна - Бога війни, і християнський хрест, В літописанні пі­зніших часів подібні шатра вже оснащені тільки іконою матері Ісуса, і господарюють тут тільки християнсь­кі попи, а руські воїни вже стоять на колінах перед жидівською заступни­цею Маріам. Чи не тому з цього часу й починають­ся поразки Руських військ, втрата державності, всі біди й нещастя нашого народу?!

Лев Диякон не повідомляє справжню причину війни, натомість досить плутано переповідає початок конфлікту. Візантійський імператор Никифор після взяття Тарси в 966 р. прийняв у себе болгар­ських послів, які іменем їхнього царя вимагали на­лежної їм данини. Сердитий Никифор сказав: «Які нещасні римляни, якщо вони, перемігши всіх про­тивників, повинні тепер, подібно невільникам, пла­тити данину скіфам, цьому зневаженому (презренному) і бідному народові». Потім наказав бити по­слів по щоках і сказав: «Вертайтесь до вашого ца­ря, вдягненого в кожух, пожираючого сиру шкіру, і скажіть йому, що великий і сильний імператор Рим­ський скоро сам прибуде в твою країну і віддасть тобі повну данину з тим, щоб ти, народжений в раб­стві, навчився визнавати Римських государів свої­ми повелителями і не смів би вимагати з них дани­ни, як з невільників». Після цього він сам вийшов з військом проти Болгарії й завоював прикордонні області. Побачивши, що місцевість складна для ведення війни, він завагався і повернувся в Візан­тію, Тут він призначив хитрого Калокіра патрицієм і
послав його до тавроскіфів, яких зна­ють як русів, з тим., щоб роздав їм 15 кентинарій золота і привів би русів у Болгарію для заво­ювання цієї країни. Так описана причи­на війни. Інші версії прямо вказують, що Калокір посланий до Святослава, щоб руками русів помститися болгарам. Святослава не тре­ба було довго вмовляти, бо він розумів, усю пер­спективу цієї пропозиції. За словами М. Грушевського, "при нездарности болгарського царя, при по­мочі зі сторони Візантії не тяжко здавалось опану­вати Болгарію, а се значило захопити в свої руки цілу подунайську торгівлю, присунутися до самої Візантії, а в дальшій перспективі... взяти в свої ру­ки цілий Балканський півострів і саму світову сто­лицю - Царгород" (там же, ст.467).

Причина Священної війни Святослава не вка­зується і в наших літописах. Дата початку війни та­кож не має одностайності серед дослідників: чомусь Шлецер вказує дату початку війни 955, а не 968 рік, як прийнято в нашій історіографії.

Святослав зібрав 60-тисячне військо і швидко оволодів 80 містами на Дунаї. Головна битва під Доростолом наочно показала слабкість болгарських сил, поразка яких так сильно вплинула на болгарсь­кого царя Петра, що він скоро вмер. Отже, Святос­лав, опанувавши край між Чорним морем і Дунаєм, осів у Переяславці (Малій Преславі), зробивши її своєю столицею. В цей час печені­ги оточили Київ, і князь ви­мушений був прийти на по­міч. Та згодом він знов по­вертається в Болгарію, де його чекають нові політичні перспективи. Звичайно, ім­ператор Никифор зовсім не мав наміру віддавати Болга­рію Святославові. Злякав­шись успіхів Святослава, Никифор кинувся укріплюва­ти свою столицю, остерігаючись морського походу ру­сів на Царгород. Але в 969 році, в результаті двірцевих інтриг, імператор Никифор був убитий, а трон зайняв його вбивця, вірменський жидовин Іоанн Цимісхій, ім'я якого по-вірменськи означає «недоросток». Цимісхій хотів витіснитити Святослава з Болга­рії, запропонував­ши йому нагоро­ду, обіцяну ще Никифором. Зро­зуміло, як обури­вся Святослав такому повороту справ. Відповідь його була тверда: якщо Візантія не заплатить за здо­буті ним багаті краї, за підкорені міста, за взятих у полон болгар, то нехай греки забираються з Євро­пи до Азії, а Балканський півострів віддадуть йому - Святославу. Коли ж Цимісхій пригрозив і нагадав русам про невдалий похід Ігоря і його смерть, тоді розгніваний Святослав спустошив Фракію і дійшов близько до Царгорода. Цимісхій вислав супроти ру­сів війська Варди Скліра. Святослав об'єднав русів, болгар, угрів і навіть печенігів і дав бій біля Аркадіо- поля. Про результат битви візантійські джерела по­дають плутану інформацію, страшенно завищуючи втрати русів і занижуючи свої. Однак, подальший хід подій таки вказує на те, що Святослав мав успіх, бо руси всю зиму господарювали в візантійських зе­млях, особливо в Македонії, немилосердно руйну­ючи й грабуючи християнські церкви, як про це пи­ше той же Лев Диякон. Внутрішні чвари, повстання відволікали сили Цимісхія від військових дій супро­ти русів. Навіть Скліра йому довелось відкликати, щоб придушити повстання в Азії. Лише в 971 році Ци­місхій поновив війну зі Свя­тославом, Він вислав кора­блі з «грецьким вогнем» в гирло Дунаю, щоб перекри­ти доступ свіжих військ для підкріплення русів. Неспо­діваним нападом Цимісхій зненацька застав болгар­ську столицю і примусив її мешканців тримати оборо­ну. В цей час у Преславі був болгарський цар Борис і воєвода Свенельд. Борис був узятий в полон, а Свенельду вдалося прорвати­ся з невепиким загоном до Святослава, який з голов­ним військом стояв у Доростолі. Цимісхій проявив свою національну хитрість, проголосивши Бориса ца­рем Болгарії й заявивши, що прийшов визволяти бо­лгар від русів. Це справило велике враження на народ, і болгари почали пе­реходити на бік Цимісхія Святослав почав карати зрадників: він влаштував терор і арешти значних бо­лгар, але ці заходи вже були марними. Цимісхій по­чав блокаду Доростола, яка тривала три місяці. Грецький флот підпалював місто з допомогою вогне­метних машин Руси кілька разів намагалися прор­вати блокаду, знищити грецькі вогнеметальні маши­ни, але марно. З обох боків було багато людських втрат. За своїми масштабами, героїчними подвига­ми, запеклими боями і поєдинками цю облогу мож­на порівняти зі славетною облогою легендарної Трої. Вночі руси виходили в поле, збирали тіла за­гиблих воїнів і спалювали їх на вогнищах. А Богам приносили в жертву полонених ворогів. Ці тризни супроводжувались виттям і плачем на честь загиб­лих. Часто греки поміж убитими русами знаходили тіла жінок, які воювали в чоловічому одязі нарівні з мужами, як і їхні Предкині - «амазонки».

Рахуючи втрати з обох боків, Цимісхій запро­понував Святославові поєдинок, щоб вирішити на­слідок війни. На це Святослав гордо відповів, що він краще, ніж його ворог знає, що йому робити, а якщо імператор хоче вмерти, то є тисячі різних способів зробити це самостійно. Війна затяглася і Святослав зібрав старшинську раду, на якій поста­новили дати ще один вирішальний бій. 24 липня відбулася запекла січа.

Ось як Лев Диякон описав епізод початку цьо­го бою: «Почався бій. Скіфи (руси) міцно натисну­ли на ромеїв, били їх списами, влучали стрілами і так збивали вершників на землю. Тут Анема (з прибічної цісарської охорони) побачив Святослава, що з запалом натискав на ромеїв і підбадьорю­вав своє військо. Анема пустив коня, наскочив на Святослава й ударив мечем по горлу, збив його з коня, але не вбив: затримала удар кольчуга, спле­тена з кілець, і щит, яким він закрився від удару ромейських списів. Скіфське військо оточило Анєму, збило з коня ударами списів; він багатьох по­вбивав, але і його вбили; а був це чоловік, якого ніхто з товаришів не міг переважити військовою виправкою. Зате його смерть додала сміливості Русі, вона гучно й дико закричала і натиснула на наших (тобто на ромеїв), вони відступили, ухиля­ючись від незвичайного натиску скіфів». Тоді імператор велів тру­бити в труби і сам зі списом в ру­ках повів військо в наступ. Раптом почалася сильна буря, яка понесла хмари пилу на руське військо, засліпивши очі воїнам. Тоді загін Варди Скліра зайшов у тил руському війську і погрожу­вав відрізати його від міста. Це змусило русів відступити. Сам Святослав, поранений, обливаю­чись кров'ю, ледве уникнув поло­ну. Коли всі припаси в місті були вичерпані, Святослав запропону­вав мир. Цимісхій погодився. Були підписані угоди, закріппені клятвами: візантій­ські християни присягалися Христосом, а руські язичники - Велесом і Перуном, на своїй зброї. Ім­ператор давав русам вільний шлях для повернен­ня в Батьківщину, зобов'язувався пропускати руських купців у Візантію і ставитись до них друж­ньо. Договір підписали: з боку Візантії - Феофіл від імені Цимісхія і два молодих імператори, бра­ти Василій і Костянтин; з боку Руси згадуються тільки великий князь Святослав і воєвода Свенельд. При укладанні цієї угоди Святослав зустрі­вся з Цимісхієм на березі Дунаю. Імператор з'яви­вся на коні, увесь в позолочених обладунках, ото­чений своєю численною озброєною свитою; Свя­тослав же сидів перед ним у човні поруч з гребця­ми й вів переговори через перекладача. Саме тут зблизька греки з цікавістю розглядали цього гріз­ного руського князя-язичника, перед яким тремті­ла вся християнська імперія. І саме після цієї зу­стрічі Лев Диякон залишив нам його словесний портрет. Святослав мав суворе й похмуре облич­чя, був одягнутий у білий полотняний одяг, поверх якого накинутий білий княжий плащ. Такий контраст із виглядом озброєного імператора і роздра­тував Цимісхія викликав незручне замішання йо­го свити. Та Лев Диякон намагався не помічати цього конфузу свого імператора.

Із 60-тисячного Святославового війська повер­талось в Русь лише 22 тисячі, але із них хіба що лише половина лишалась боєздатною, інші - ­ранені й покалічені.

Безсмертя Полку Перунового

Святослав повертався в Київ з надією зібрати свіжі сили для наступних боїв. Таку можливість передбачав і Візантійський уряд. Тому хитрі й під­ступні «греки», порушивши угоду, намовили пе­ченігів напасти на виснажених русів. Сили печенігів були надто великими, тоді Святослав вирі­шив перезимувати на Білобережжі 8 гирлі Дніпра, сподіваючись, що печеніги відступлять, або надій­де допомога з Києва. Настав голод, Свенельд за­лишив князя з маленьким загоном і пішов у Київ суходолом. Скоро й Святослав побачив, що сили вичерпалися. Він ризикує навесні прорватися че­рез Дніпрові пороги. Та не суди­лося... Святослав загинув у жорстокій січі, про яку, на жаль, нам не сповістив жоден літописець. Такі літописи, вірогідно, існува­ли, однак «редактори історії» по­спішили їх вилучити з пам'яті нащадків, щоб не компрометувати християнської ідеї. Та народна пам'ять виявилася сильнішою від писемних джерел. І сьогодні на о. Хортиця вам покажуть міс­це останнього бою Святослава.

З Рідною Вірою повертаєть­ся в Україну і Перунів полк!

Початок. Продовження