Язичницькі повстання на Русі. I. Хрещення. II. Епоха Ярослава Мудрого

Частина І

Згідно давньоруським літописам і іншим письмовим вітчизняним джерелам, вже за Володимира Святославича вся Русь прийняла православ'я. Однак у вірменського письменника XI ст. Костянтина Асохіка ми читаємо:

"В цей же час Рузи почали вірити в Христа. Всі князі і васали виступили проти них і були переможені"¹.

Тобто вже перші спроби християнізації східнослов'янських земель, вжиті Володимиром Святославичем, викликали в різних регіонах Київської Русі потужне антихристиянське повстання. Вірменському автору не було ніякої необхідності вигадувати це повстання проти великокнязівської влади. Швидше за все, він просто констатував факт початку довгого періоду громадянських воєн, спровокованих насильницько. християнізацією Русі.

На користь такого припущення свідчить і той факт, що відразу після повідомлення про хрещення киян у "Повісті минулих літ" йде повідомлення про нашестя печенігів. До хрещення вони не наважувалися нападати на давньоруські землі. При цьому відомостей про причини війни з кочівниками не наводиться; історична хроніка замінена народною легендою про богатиря Микиту Кожум'яку - переможця печенігів. Зате збереглася цікава фраза, що передує казковій розповіді:

"В лето 6500 (992 г. - М.К.) иде Владимир на хорваты. И пришедшю бо ему съ войны Хорватскыя и се печенези придоша по одной стороне от Сулы"².

Ні відомостей про причини війни Володимира з білими хорватами, ні розповіді про хід військових дій не наводиться. Складається враження, що з літопису викреслені повідомлення про цілу низку антихристиянських повстань проти Володимира, а замість них вставлена легенда про богатиря - борця з печенігами.

Відзначимо також, що, незважаючи на страшну загрозу навали кочівників, великий князь зважився покинути Київ і відправився на захід Русі. Значить, ситуація на заході Русі була досить серйозною. За даними В.Н. Татіщева, Володимир зробив не один, а три походи в цей регіон. Тим часом воєводи великого князя з великими труднощами стримували натиск печенігів³.

Білі хорвати в кінці Х ст. жили в межиріччі Дністра і Прута, а також в західних районах Волині. Швидше за все, саме там, на заході Русі, знаходився епіцентр антихристиянського повстання. При цьому походи великого князя могли бути спрямовані, крім власне хорватів, і проти сусідів з ними східнослов'янських племінних союзів уличів, тиверців, волинян.

Надзвичайно важливим у цьому зв'язку видається інформація "Записки грецького топарха" - джерела, автором якого був візантійський військовий, який випадково опинився свідком одного з походів Володимира в Подністров'я. У "Записці" повідомляється про війну яка відбувалася приблизно в грудні 991 - січні 992 р. правителя, "царського на північ від Дунаю", з "варварами", що жили по сусідству з Кліматами, що належать топарху, в гирлі Дністра:

"Вони грабували всіх поспіль і вбивали найбільш нелюдським чином, як якісь хижі звірі, які вчинили на все напад. Адже їм було чужим почуття пощади до найближчих, і без будь-якого міркування або справедливого рішення вони ухвалили не припиняти вбивств і прагнули на зло і збиток (собі) зробити землю їх горезвісною здобиччю мисян. Адже загинула колишня їх неупередженість та справедливість: раніше шанували найбільше трофеї, вони спорудили найбільший, і міста і народи добровільно приєдналися до них. Тепер, навпаки, виникла у них несправедливість і непомірність по відношенню до підданих, вони вирішили перетворити на рабство і знищити підвладні їм міста, замість того, щоб піклуватися про них і з користю управляти ними. Адже вони зробили безлюдними більше десяти міст та селищ було зовсім розорено не менше п'ятисот, і взагалі, все сусідське і близьке до нас ніби бурею було охоплено, а люди, ні в чому не винні, звинувачені в порушенні клятви, виявилися у владі рук і мечів"⁴.

Як видно з цього джерела, на початку 990-х р. боротьба хрестителя Русі з язичниками загострилася. Якщо в Києві та Новгороді Володимир і його воєводи хрестили язичників, але не вбивали їх і не перетворювали на рабів, то з населенням Західної Русі не церемонилися. Причиною тому стали, мабуть, як повстання в різних регіонах східнослов'янського світу проти християнства і великокнязівської влади, так і загострення зовнішньополітичної ситуації, зокрема, посилення печенізької загрози. Володимиру було необхідно негайно придушити цілий ряд повстань в своїх землях, розорити головні заповідники язичництва, знищити язичницьких жерців, перевести частину місцевого населення в Середнє Подніпров'я і заселити їм там нові міста і фортеці. Для цього потрібно було зруйнувати місцеві населені пункти і святилища.

Втім, як свідчать дані археології, Володимиру так і не вдалося охрестити все населення Західної Русі. У землях білих хорватів, волинян і тиверців безкурганні могильники з трупоположениями почали переважати лише з другої половини XI - XII ст. Більшість городищ-святилищ в Західній Русі збереглися майже до XII ст., А городища-святилища поблизу сіл Бабине на Дністрі (урочище Говда), Кулішівка, Рудники і ряд інших існували майже до XIII століття.

Частина II

Масові антихристиянські і антикняжі народні рухи, що почалися близько 988 року, продовжилися і після смерті Володимира Святославича. Правда, про антихристиянські рухи за часів Ярослава Мудрого літописні джерела повідомляють досить скупо. Так, в "Повісті минулих літ" по Лаврентіївському списку відомості про повстання простих городян і селян під проводом волхвів в Північно-Східній Русі 1024 р., подаються наступним чином:

"В се же лето восстали волхвы лживие в Суздале, избиваху старую чадь по диавольскому научению, глаголяще, яко си держат гобино. Бе мятеж велик и глад по всей той стране. Слышавъ же Ярославъ волхвы, приде к Суздалю; изымав волхвы, расточив а другие показни"⁵.

Звертає на себе увагу те, що тут відсутні відомості про початок і основні події повстання. Літописець розповідає лише про закінчення заколоту в Суздалі і про розправу з організаторами повстання. Тим часом його повідомлення про те, що "был мятеж велик и голод по всей той стране", наводить на думку, що антихристиянський рух мав в ті часи місце не тільки в Суздалі. І дійсно, той же список "Повісті минулих літ" дуже туманно розповідає про повернення у 1019 р., до влади в Києві Ярослава Мудрого: "Ярослав сиде в Киеве и погореша церкви"⁶. Тобто літописець пов'язав зміну влади в Києві з пожежами, що охопили столицю Русі. І від пожеж цих постраждали саме християнські церкви. Якби повернення до влади Ярослава випадково збіглося зі звичайною міською пожежею, то в першу чергу згоріли б дерев'яні житлові будинки, розташовані впритул один до одного. Але літописець повідомляє тільки про храми. Швидше за все, християнські церкви підпалювали навмисно, внаслідок загострення після повернення до влади Ярослава протистояння між християнами і язичниками.

Далі, з "Повісті минулих літ" випав 1025 рік - час початку антихристиянського заколоту в Польщі, а під 1026 р., повідомляється про закінчення міжусобної війни і заколоту "по всей стране"⁷. Можливо, що на 1025 р., припав розпал антихристиянського повстання і в східнослов'янських землях. Не випадково ж Ярослав і його брат Мстислав Володимирович, ще в 1024 р., які воювали між собою, уклали мир. А в 1031 р., разом вирушили походом на захід:

"В год 6539. Ярослав и Мстислав собрав вои много и идоста на ляхи и заняв грады червеньские опять и повоеваста лядскую землю и многие ляхи приведоста и посадиша Ярослав их по Руси"⁸.

На користь припущення про антихристиянське повстання східних слов'ян в 1025 р., свідчить і той факт, що епіцентр антихристиянської течії в Польщі припав якраз на землі Західної Русі, які в 1018 році в результаті невдалої для Ярослава війни з польським королем Болеславом Хоробрим відійшли до Польщі. Частина культових центрів східнослов'янського язичництва виявилася на території країни, керованою владним і фанатичним католиком Болеславом, і він, очевидно, почав нову хвилю християнізації цих земель.

Як і в кінці Х ст., Язичництво в Західній Русі винищували залізною рукою. Так, польський хроніст XVI в. Самуїл Бантке в хвалебній оді на честь Болеслава Хороброго писав: "Де зустрічав король сліди язичництва, безжально знищував їх"⁹. Ситуація різко змінилася після смерті Болеслава Хороброго в 1025 р.,в умовах ослаблення авторитету центральної влади, посилення феодальної залежності і голоду язичники в Польщі осміліли і повстали проти короля і християнського духовенства. Цей рух був настільки грандіозним, що знайшов відображення в багатьох давньоруських джерелах, які зазвичай розповідають лише про події з життя своєї країни. Так, в "Житії Мойсея Угрина" читаємо:

"Въ едину убо нощь Болеславъ даром умрет, и бысть мятежь великъ въ всеи Лядскои земле, и въставше людие избиша епископи своя и бояре своя"¹⁰.

А ось "Повість минулих літ" (в перекладі на сучасну мову):

"У той же час помер Болеслав Великий в Польщі, і був заколот великий в землі Польській: повсталі люди перебили єпископів і попів і бояр своїх, і був серед них заколот"¹¹.

Цікаво, що в обох вітчизняних джерелах підкреслюється, що в Польщі вбивали в першу чергу представників християнського духовенства. Тобто повстання в польській землі носило антихристиянський характер. Це підтверджують і польські джерела. Так, "Хроніка" Самуїла Бантке повідомляє:

"Повсталі, які ще не забули язичництво, поверталися до нього. Божі храми вони руйнували, єпископів та інших священнослужителів катували"¹².

Про це говорить і "Хроніка Галла Аноніма":

"Повсталі відреклися католицької віри, підняли заколот проти єпископів і служителів культу, деяких з них убили мечем, а інших забили камінням"¹³.

Таким чином, знаходить своє пояснення несподіваний спільний похід князів які ще недавно поміж собою воювали в Західну Русь: він переслідував мету не стільки повернути ці землі до складу Давньоруської держави, скільки знищити головний центр антихристиянського руху. На користь такої версії свідчить і "Хроніка" Бантке:

"Князь Ярослав разом з князем Мстиславом Чернігівським вторглися в Червону Русь, яка тоді була головним центром заколотів. Ці князі спустошили її, і повели до Києва, який тоді нагадував пустелю, велику кількість полонених"¹⁴.

Таким чином, процес поширення християнства в східнослов'янських землях в кінці X - першій половині XI ст. супроводжувався масовими антихристиянськими і антикняжими повстаннями в різних регіонах східнослов'янського світу. Особливо масовими і жорстокими були антихристиянські виступи на заході Русі.

Михайло Козлов (доктор історичних наук)
Переклад: А.Яснооk (скорочено)

1. Общая история Степаноса Таронского, Асохика, по прозванию - писателя. М., 1864. С. 200.
2. Повесть временных лет. М.-Л., 1950. С. 52.
3. Татищев В.Н. История Российская. В 3 т. М., 2003. Т. 2. С. 56.
4. Записки греческого топарха // Василевский В.Г. Труды. СПб., 1915. Т. 2. Ч. 2. С. 193.
5. ПСРЛ. Т. 1. Лаврентьевская и Суздальская летописи по Академическому списку. М., 1962. Стб. 63-64.
6. Там само. Стб. 62.
7. Повесть временных лет. С. 77.
8. Там само. С. 64-65.
9. Бантке Георг Самуил. История Государства Польского. М., 1830. Т. 1. С. 104.
10. Киево-Печерський патерик. К., 1991. С. 148.
11. Повесть временных лет. С. 77.
12. Бантке Георг Самуил. Указ. соч. С. 112.
13. Галл Аноним. Хроника и деяния князей или правителей польских М., 1961. С. 73.
14. Бантке Георг Самуил. Указ. соч. С. 112.