Хрищення Руси - благодать чи національна трагедія?

В переддень відзначення чергової річниціі Хрищення Руси багато людей подумки зверта­ються до тих буремних днів 988-го, які мали значний вплив на подальшу історію нашого на­роду, шоб уже з відстані понад тисячолітнього часу по-новому осмислити наслідки цієї ради­кальної для всіх нас події.

Ось як виглядає хришення Руси у відомих джерелах. В літо 6496 (988) князь Володимир влаштував військовий похід на грецьке місто Корсунь, яке, обложивши, довго не міг взяти. Та допоміг парадоксальний випадок: несподіва­но якийсь грек Анастас, невідомо з якої причи­ни зрадивши своїх земляків, прийшов на поміч князю-завойовнику. Він пустив стрілу з листом, що можна перейняти воду з колодязя і приму­сити греків до здачі міста. Літопис повідомляє: "Володимир же, це почувши і глянувши на не­бо сказав: "Якщо збудеться се — охрещусь". Мотивація цієї епохальної для всієї нації події, шо змінила хід історії, прямо скажемо, досить примітивна.

Взявши місто Корсунь, князь русів забажав одружитися з грецькою царівною Анною. Тре­ба згадати, шо в уже немолодого женолюбця на той час було п'ять жінок і дванадцять синів, не рахуючи згаданих у літописі трьохсот налож­ниць. Щоб запобігги подальшим війнам з русами, грецькі цісарі Василь і Костянтин примуси­ли царівну стати шостою жоною Володимира. Царівна в розпачі, ковтаючи гіркі сльози, ви­гукнула: "лучче б мені тут умерти", та зрештою підкорилась за умови, що князь прийме хрищення. Напередодні першого побачення з мо­лодою князь раптово осліп: "розболівся очима, і не бачив він нічого і тужив вельми". Тут йому й порадили охриститися. І коли возложив єпископ руку на нього — він зразу прозрів". Отакої! — переможцю нав'язали віру переможе­них?! Цей анекдотичний опус, поданий літо­писцем як неспростовний факт християнської благодаті, має явно міфологічне забарвлення, типова дія багатьох апологетичних творів про навернення до християнства інших європей­ських правителів. Далі йде задовгий, приправ­лений біблійними переказами символ віри, що його корсунські попи дали новонаверненому князю, перелік християнських соборів, що не­одноразово "виправляли віру" та боролися з так званими "єресями", які не мають ніякого від­ношення до Русі,

Український дослідник християнізації Русі Михайло Брайчевський писав, шо теологічні міркування літописця та й саме охришення Ру­си в "Повісті врем'яних літ" мають карикатур­ний характер. Іван Франко ще понад сотню літ тому засумнівався в поважності нашого найдав­нішого історичного зводу і його авторства. Лі­тописця Нестора він не вважав істориком, а ли­ше християнським агіографом (церковним письменником). Наш найдавніший літопис де­сятки разів переписувався християнськими пи­сарями, які так попсували його, що не тільки хід подій, а й їхню політичну мотивацію затума­нено назавжди. До нас дійшла типова христи­янська апологія суцільного "тріумфу", шо й до­сі лишається ідеологічною надбудовою.

Охришення киян описано лаконічно, зате переказ Біблії та цитування ізраїльських проро­ків у нашому літописі подані розлого — така бу­ла вимога часу. Те, шо відбувалося на очах у су­часників, було ще свіже в пам'яті, а от нове ві­ровчення потребувало роз'яснень. Так протя­гом тисячоліття офіційного панування церкви створилася стійка міфологема про велич і бла­годать "віри христової".

Прибувши до Києва, вже охрищений князь, що зрадив віру Праотців, першим ділом наказав знищити святині старих Богів: "тих порубати, а других вогню оддати, Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому узвозу на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити його палицями" (Літопис Руський). Чи треба великої державної мудрості для влаштування такого видовища?

Далі, всі кияни з допомогою війська були си­ломіць загнані у води Дніпра і скопом, як худо­ба, охрищені. До речі, такий ритуал є порушен­ням самих християнських канонів, за якими хрищення вважається індивідуальним таїнством. Так виглядав сумнозвісний "християнський подвиг" цього "рівноапостольного" правителя, канонізо­ваного через двісті років як "святого".

Що ж відчував за таких політичних обставин наш руський народ? Чи справді "було видно ра­дість велику на небі й на землі"? Історик церкви, а пізніше християнський митрополит Іван Огієнко (Іларіон) засумнівався:

"У нас звичайно прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир на­казав охриститись, а вдячний народ зараз же від­цурався віри батьків своїх, зрадив цій вірі і прийняв християнство. Насправді ж справа від­бувалася зовсім не нак. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводило­ся христити народ у власній крові його, доводи­лося христиги його вогнем і мечем. Володимир Великий проголосив християнство державною вірою, а віру попередню, «язицтво», заборонив... Загал народу навіть у Києві не хотів христитися й голосно плакав, коли тягли Перуна. Але в Ки­єві Володимир мав наємне вірне військо, а тому крикунів проти нової віри легко могли відправ­ляти в Дніпро за Перуном; багато повтікаю в глухі місця, багато поховалося, а ще більше - сиділо мовчки, не виконуючи нової віри (бо й не вміло), тільки викупавшись у Дніпрі..."

Навіть християнські хронікарі-моралісти не змогли приховати, що в Русі, Польщі, Прибал­тиці та інших країнах Європи відбувалися ма­сові повстання проти насильницького хрищення: 1004, 1024, 1066, 1068, 1071, 1144, 1168 ро­ки (перелік можна продовжити)...

Наслідки втрати власної рідної віри русів до­сі не переосмислені з точки зору етнічної природовідповідності. Так уже арабський хроног­раф Аль Марвазі писав: "Коли руси наверну­лись до християнства, релігія притупила їхні мечі й зачинила їм двері знань, і впали вони в бідність та злиденне існування". Справді, хрис­тиянство принесло чужі "цінності", які для вільнолюбних русичів виглядали справжнісінь­кою наругою над людською гідністю: рабство, низькопоклонство перед Візантією, принижен­ня перед церквою, упокорення долі, мучениц­тво, нехтування природними потребами, само­вільне позбавлення життєвих благ та інше, шо не вписувалося у споконвічний світогляд та на­родну традицію.

Не даремно, Русь майже ціле тисячоліття чинила опір чужовір'ю. Знаємо, що християн­ський місіонер Колумбан, посланий для пропо­віді на Русь, ледве втік від розлючених язични­ків і говорив, що русичів легше умертвити, ніж переконати, що їхня батьківська віра погана!

З того ж таки літопису відомо, шо ще князь Святослав відповідав матері княгині Ользі на пропозицію христитися: "Дружина моя з сього сміятися почне!" Я не зраджую Віру своїх Предків! — таким було головне гасло його як політика і останнього князя-рідновіра. Він на­магався поставити заслін від Візантійського ду­ховного нашестя на слов'янські країни. Не менш героїчною була боротьба новгородців проти насильницького навернення в чужу віру. Коли "Путята крестив мечем, а Добриня — ог­нем", волхв Богумил Соловей та тисяцький Угоняй організували жорсткий опір християнізаторам. Головним гаслом рідновірів були сло­ва: "Лучче нам померти, ніж Богів наших дати в наругу!" Народ якимось майже шостим чут­тям, інтуїтивно відчував, що зміна рідної релігії смертельно небезпечна!

Найсучасніші наукові дослідження довели, що будь-який світогляд включає в себе три складові: картину світу, метафізику і антропо­логію, які є біологічно обумовленими і станов­лять органічну єдність. Якщо конкретний на­род внаслідок негативних расовоетнічних кон­тактів або політичних обставин вимушений прийняти світогляд іншої раси чи етносу, то він неминуче приречений на самознищення. Тисячоліттями випробувана групова стратегія виживання спільноти змінюється на неприта­манну їй чужорідну модель світу і поведінки, породжуючи дисонанс цінностей і деструкцію психіки.

З наверненням у християнство народне Тіло втратило зв'язок з рідним Духом свого етносу, тим, шо становить життєво необхідну домінан­ту людського і суспільного існування. Без душі тіло не живе... Чи не звідси починаються всі наші біди? Татаро-монгольське нашестя, спус­тошення Русі, зруйнування Києва, втрата дер­жавності, суцільна меркантилізація того, що нині зветься "елітою" (колись це була духовна верства!), зубожіння народу... Сумним наслідком християнізації стало вбивство духовних провідників — язичницьких священиків, волх­вів, знавців звичаїв і носіїв мудрості народу, ба­гатої культурної і писемної спадщини (древні книги спалювалися), знищена культова скульп­тура й архітектура (статуї Богів і храми), мо­ральні цінності деградовані.

Во істину гальмом у духовному житті народу стала Біблія як святе письмо християн, дві тре­тини якого складає юдейська Тора (Старий За­повіт). Можемо припустити, що уже князь Свя­тослав був добре обізнаний з основами віри христової. Не даремно літописець повідомляє, що для язичників "Віра християнська юродство єсть!" Іван Франко у своїй аналітичній праці про Біблію писав: "У тих гебрейських книгах Бог виступає як бог самих тільки жидів; він ве­лить їм без пощади вбивати людей іншої наці­ональності і дуже остро остерігає їх, щоб не піддавалися Богам інших народів... містить по­гані прокляття на різні народи, погрози та лай­ки, по нашому розумінню, зовсім не гідні божого імени" ("Біблійне оповідання про Спотво­рення світу").

Як же сталося, що нині мільйони християн у всьому світі охоплені цією світовою релігією? Чи може справді віра христова така сильна, що її благодать прийняли мисленні народи? Річ у тім, що Біблію мало хто з пересічних віруючих прочитав з початку до кінця: "Вони, дивлячись, не бачать, слухаючи, не чують, і не розуміють'" (Матвія: 13:13). Саме така байдужість до основ віровчення є найліпшим засобом для навернен­ня в рабство земних біороботів?

Півтора десятиліття Незалежності України так нічому нас і не навчили. Суспільство розди­рають сотні суперечностей, парламентська нес­проможність керувати державою, відсутність національної еліти та національної ідеології, а на їхньому тлі — якась гіпертрофовапа гонитва за християнськими «ідеалами», патологічне бу­дівництво церков, якась аж маніакальна «богомільність» виших державних посадовців. Чи можлива за таких умов незалежна наукова екс­пертиза християнського геноциду?

Християнство майже знищило природний імунітет нації, здатність протистояти чужин­ському засиллю. Церковні пастирі проповіду­ють замасковану під Старий Заповіт юдейську Тору, за якою українець мас покірно підставля­ти праву шоку, коли якийсь зайда вдарить його по лівій... Злочинна ідея непротивлення злу — цс справжня отрута, засіб для виховання ман­куртів. Генетика нації ослаблена змішаними шлюбами, які заохочує космополітична за сво­єю сутністю церква, шо робить народ нездат­ним відрізнити добро від зла, своє від чужого. Замість обожнення рідної землі, рідної приро­ди, рідного роду. Сонця, Місяця й Зірок, укра­їнці тупо б'ють поклони кусу (обрізаному за обрядом юдаїзму!) та співають славослів'я Єру­салиму, Йордану й Віфлеєму.

Поставимо перед собою запитання, кому ви­гідно робити з українців рабів, хоч би й «рабів божих»? У Бога нема рабів — цс так просто і очевидно! Про це писав паш геніальний Коб- зар: «Візантійський Саваоф одурить! Не оду­рить Бог, карать і миловать не буде. Ми не ра­би його! Ми — Люди!».

Закликаємо всіх Людей, хто не вважає себе рабом, хто не втратив здатність бачити, чути і мислити, відзначити день хрищення Руси як національну трагедію!