Лихоліття

ЗАСПІВ

Клубочились над Руссю чорні хмари,
Подія насувалася страшна:
Не печеніги йшли і не хозари, -
Не з невідомим племенем війна...

Ні, то була князівська самоволя,
Зарозумілість, зрада і пика.
Від неї йшла Русі ганьба й неволя
І доля рабська гірка та лиха.
Страшенне лихо провіщали зорі.
Казали людям мудри волхви.
«Гряде на Русь біда : люте горе,
І згуба від дурної голови
Зречеться Русь святої Предків Віри,
Її ім'я поглине часу плин.
Зростуть в чужинстві діти-бузувіри,
Неначе грек який, чи жидовин.
В чужинську віру деякі обряди
Із нашої народ перенесе,
Але не буде нашої в ній правди.
І буде віра та: ні те, ні се.
Та знівечить вона нащадків душі,
З вовків нас перетворить на овець.
Наш триб життя понищить і порушить
І люд переведеться нанівець.
Духовне рабство запровадять всюди
І втратять люди власні імена -
Жидівські й грецькі всі носити будуть -
Така нам доля випала сумна.
Лице Русі чужі споганять храми -
Немов отруйні виростуть гриби.
Дажбожі внуки зробляться рабами...
Що гірше є від рабства та ганьби?
В пітьмі, у темряві чужої віри
Літ з тисячу, мабуть, не менш, пройде,
Як промінь сонця Предківської віри
На нашу землю знову упаде.»
Отак волхви казали прозорливі,
Що йде страшне і неминуче зло,
Що йдуть часи жорстокі і жахливі,
Що лихо йде.
І от воно прийшло...

Волелюб:

Ні, князю, тут злочинець - ...ти! -
Від жадібності втратив глузд і міру.
Як міг на найсвятіше посягти? -
Кумирів знищив. Та не знищиш Віру!
Звільни Волхва, служителя Богів,
Й вину свою спокутуй перед нами!..

Князь:
Візьміть його! Я бачу - він здурів, -
Як з рівнею говорить смерд з князями.

Твердяти:
За святотатство мало його вбити!..

Смішко:
А спробуй-но: он бачиш, скільки боїв? Що вдієш тут?
Як Правду захистити? - Хіба лише накласти головою.

Князь:
Гей, охоронці, крикунів хапайте! Та швидше!
І ведіть сюди, до мене!

Мироніг:
Гей, отроки, мерщій тікайте!
Бо княже військо - люте і скажене.

Волелюб:
Ні! Станемо до бою всі за Віру!
Несіть сюди мерщій каміння, Несіть киї, мечі, сокири...
До мене йдіть, у кого є сумління!

Твердяти:
Станьмо стіною, бо вої вже пруть;
Візьмем киї та каміння.
Будемо дружні - вони не пройдуть.
В єдності - наше спасіння.

Доброслав:
Їх мало спинити, - їх треба розбити!
Інакше загинемо ми.
Тож, мусимо гідність свою захистити,
Щоб звати могли нас людьми.

Судко:
Принесли вже мечі й сокири,
Щити і ратища, й оскепи.
Беру сокиру - зброю щиру,
А ви - хто що, - які в кого дотепи.

***

Натовп вирує,
Натовп нуртує,
Гнівно кричить ! гуде.
Безлад панує.
Князь же лютує:
«Де ті призвідці? Де?»
Вої з мечами,
Із злими речами
Натовп той наскрізь пройшли.
їх оточили, -
Лаяли, били -
Перемогти ж не змогли.
Вої з мечами
Стали рядами:
Колють, рубають і б'ють.
Люди-кияни
б'ються киями -
Втрати великі несуть.
Бою змагання,
Зойки, конання -
Ллється з обох сторін кров.
Крики, знущання,
Зброї бряжчання
Чуються скрізь знов і знов.

Волелюб:
Б'ємось на смерть! Не може бути миру!
Розіб'ємо навпіл загін тих вояків!
Якщо й загинемо в бою за Рідну Віру,-
Та помстимось за зганьблених Богів!

***

Неначе дві хвилі
В розбурханім морі,
Зустрілись дві сили
На смерть і на горе.
Не можуть вони одна одну залити;
Не можуть вони одна одну розбити.

Князь:
Дружино вірна! Славні мої вої!
Сьогодні вас не впізнаю, -
Не раз ризикували головою В кривавому, жорстокому бою. .
Що з вами зараз? Чи злякались смердів?-
Вони беззбройні та слабкі.
Чи може наглої злякались смерті
Від наглої і ницої руки?
Негайно знищіть заколот зухвалий!
Бо весь народ повстане на їх клич.
Якщо у вас для цього сил замало,
То шлю вам ще загін з Дорогожич.

Судко:
Пробитись треба нам мерщій до князя,
Сокирою дорогу прорубати.
Це ж через нього кров тут пролилася,
То ж, треба зрадника в полон узяти.

Горогляд:

Ну ж і настирливий отой Судко,
Сказав - і он поглянь, вже біля князя.
Здавалося б, такий собі тишко,
А як кричить й в стан ворога врубався.
Сокирою дорогу прорубав,
Неначе просіку зробив у лісі.
А з ним - Будко, Родко і Судислав -
Відвагою і люттю пройнялися.

Еймунд:
Мій князю, четверо шалених
Прорвалися сюди, побивши воїв.
Вони рубають і кричать страшенно
Про те, що тут розправляться з тобою.
Послав я вже. щоб вдарити їм в спину
І знищити зухвалих підлих смердів.
Вони ж боротись будуть до загину,
Хоч накажи їх на шматки роздерти.

Горогляд:
А ось і смерть прийшла безжальна господиня,
Прийшла непрохана - хоч клич її не клич -
То дядько князя - тисячник Добриня -
Привів вже свій загін з Дорогожич

Добриня:
Кияни! Люди! Що це ви вчинили? -
Повстання проти князя підняли.
Чи ж думали ви: вистачить вам сили,
Щоб військо княже ви перемогли?
Господар - князь, а ви - раби у нього,
А, значить, ви і господа раби!
Неправда, що онуки ви Дажбога,-
В це можуть вірити лише дурні лоби!
Отож, покірно здайтесь княжій волі
І князь провини ваші вам простить. Інакше - не позаздриш вашій долі...
Швиденько думайте,бо швидко час летить.

Волелюб:
Між нами є купці і ковалі;
Є гончарі і навіть є бояри,
Котрі прийшли сюди не через чвари -
За ради честі й правди на землі.
Ти кажеш нам, що княжі ми раби,
Князь каже нам, що смерди ми погані.
Ми не відступимо в кривавому змаганні,-
За Віру не припиним боротьби!
Ми не повіримо твоїй брехні,
Бо знаємо: онуки ми Дажбога!
Не треба нам твого чужого бога,-
Своїх Богів не зрадимо! О, ні!

Добриня:
Ну, що ж, свій шлях ви вже тепер обрали,-
Занадто він кривавий та страшний.
Ви всі - мерці - всі ті, що тут повстали.
Скінчиться швидко цей останній бій.

Білянка:
О, Волелюбе, ладо моє любе,
З тобою я піду в жорстокий бій...

Волелюб:
О, ні, кохана, ні, жадана, люба, -
Ця справа не для тебе, Стій!
Залишся осторонь, там, де жінки й
Аж поки зовсім не ущухне бій.
Жіноча доля - це завжди чекати:
Отож, будь там, - зі мною йти не смій!

Білянка:
Волелюбе, подивись навколо:
Вже бій кипить, - іти мені не час, -
Вже наші стиснуті і стали колом.
Тепер ніхто вже не розлучить нас,
Ти знаєш, мій єдиний, мій коханий,
Як вправно володію я мечем;
З тобою буду поруч, мій жаданий,-
Ми разом будем битися: плече з плечем
І спалахнула знову люта битва -
Жорстока і безжальна круговерть:
То сильних за слабкими зла гонитва;
То скрізь Добриня сіяв людям смерть.

***

Скінчилося побоїще жорстоке:
Земля полита рясно кров'ю вщерть,
Навколо капищ - скрізь, де гляне око -
Скрізь трупи, трупи,- скрізь панує смерть.

Будко. Родко і Судислав лежали,
Немов руками землю обняли.
Із спини кожного в них ратища стирчали...
Судка ж оборонити не змогли.
А той лежав, немов герой казковий,
З сокирою в руці, немов живий, -
Неначе в наступ знову йти готовий;
Неначе рвався знов в кривавий бій,
А тут неподалік з стрілою в серці
Лежить, упавши навзнак, Волелюб.
А поруч з ним - та, що упала в герці.
Кому він наймиліший був і люб -
Лежала закривавлена Білянка.
Над Перемислом плакала Русанка;
Ридали скрізь дівчата і жінки;
Ридали і діди старі й батьки,
А над побоїщем зловісний голос князя:
«Це через них тут кров лилася!
Якби ці смерди не повстали,
То тут би мертві не лежали».
Та в відповідь старечі шепчуть губи:
«Ти, зраднику, причина смерті й згуби!»

Князь:
Хто завтра на ручай христитись не прийде, -
Хто б він не був: чи бідний, чи багатий,
Той буде ворогом моїм заклятим:
Своє майно і голову він втратить,
Його ж добро до мене перейде.
Пора настала біса волочити
Тягніть його з
Гори униз. Тягніть, немов худобу на заріз.
Ідучи через Боричів узвіз,
Весь час його наказую вам бити!

Та не тому, що біс цей щось відчує,
А щоб всі знали: втратив він потугу,
Та щоб всі бачили над ним наругу.
Бо ми тепер обрали віру другу, -
Щоб не молилися до нього всує!
Коли ж потягнете аж до Почайни
То потім у Дніпро його кидайте!
Якщо ж до берега пристане -відпихайте.
Аж за пороги так за ним рушайте
І там облиште - йдіть сюди негайно!

О, злотовусий! О, срібноголовий
Наш любий Боже, рідний, винятковий!
Чому ж це голова твоя в пилюці.
Серця ж людей у розпачі і муці?
Крута дорога із гори до низу...
Тягнуть тебе, неначе в'язку хмизу.
А ще до того ж сильно б'ють киями...
О, Боже, що ж без тебе буде з нами?
Пробач нам, що тебе не захистили, -
У нас на це не вистачило сили.
О, Боже,- той, що є на небі,
Хай плач наш долетить до тебе!
Поглянь же: он твою подобу

І б'ють, і тягнуть як худобу.
Скарай мерщій цих святотатців.
Бездушних і лихих зухвальців!
Скарай мерщій злочинця князя! -
Від нього зрада почалася:
Хай буде проклятим довіку! -
На ньому ж злочинів без ліку
Ті ж, що повстання підняли за Тебе,
Живуть хай вічно у Раю на небі!
Вони життя за Тебе на жаліли, -
Їх душі до Сварога відлетіли;
Їх подвиг хай запам'ятають люди, -
Хай на землі їм вічна пам'ять буде!
Коли його укинули в Дніпро.
Йшли люди берегом, ридали.
До нього руки простягали:
«О, Боже, дай нам щастя і добро!
Не залишай нас у тяжкий цей час, -
Зостанься з нами - збережи нам Віру,
Дай нам пораду праведну і щиру, -
Рятуй нас, Боже! Не покинь же нас!»
Коли ж за щось чіплявся у воді
Й занурювався в воду головою. -
«О, Боже, видибай! О, що з Тобою?» -
Кричали люди в розпачі тоді, -
Він видибає і далі плив і плив.
Коли ж проплив, нарешті, вже пороги,
Тоді прийшов кінець його дороги.
Його Дніпро до берега прибив.
Він зник серед скелястих берегів
У темних хвилях шумовиння й піни.
І слава сяяла з тих скель впродовж віків. -
Безсмертна Слава Лицарів Вкраїни.

НАРУГА

Еймунд:
Виходь, Волхве. Я знімаю
З тебе ці вериги
Щоб ти бачив, як палають
Бісівськії книги, -
Дерев'яні, берестяні
І ті, що на шкірі -
Всі згорять, підуть до ями -
Не поможуть вірі!
Може князь твої провини
Захоче простити...
Та спочатку він повинен
Всіх киян христити.
Ти ж киянин, то теж будеш
Христитися з ними.
Своїх ідолів забудеш,
Що пішли вже з димом.
Волхв:
Ні до чого ця порада
І ніяка сила
Не штовхне мене до зради
Віри, що так мила!

***

На світанку, як з темниці
Вже Волхва звільнили,
Книги, наче блискавиці,
В полум'ї блистіли:
То горіла руська
Слава і Пам'ять, і Віра, -
Попів-греків чорна справа Й князя-бузувіра.
Стислось серце у старого:
Що йому робити? -
Як від злого, від чужого
Рідне захистити?

Еймунд:
Годі, волхве! Все згоріло, -
Нічого дивитись!
Підемо на інше діло -
До Дніпра христитись.

Волхв:
З дитячих літ навчали нас батьки,
Як Рідну Віру знати і любити.
Князь її нищить - чинить навпаки:
Чужу й огидну хоче прищепити,
Щоб плюндрувати и нищити своє, -
Подібне не властиве навіть звіру.
Скажи мені: то хто ж тоді він є?
Яку його провина має міру?

Еймунд:
Мовчи, старий! Чи може ти здурів? Це
добре, що ніхто тебе не чує.
Чи ти померти в муках захотів?
Почує князь - замучить замордує...
Пішли мерщій зі мною до Дніпра.
Туди давно пішов вже князь з попами. -
Киян христити вже давно пора,
А ти ледь йдеш старечими ногами.
Як Волхв з варягом до ріки дістались, -
Побачили там князя і полів:
Князь нерухомо мовчки там сидів
Попи щось з книг по-грецьки белькотали,
Христились кращі князеві мужі -
Байдужі по воді вони бродили..
Й здавалось їм: висотують з них сили
Слова попів холодні і чужі.

Князь:
Скінчилося твоє вже волхвування.
Тепер ти, Волхве, зайвий на Русі:
Обряд нової віри приймуть всі...
І ти приймай без зайвого вагання.
Піп Анастас тебе христити буде, -
Про нову віру розповість тобі.
Який же толк у впертій боротьбі? -
Христись!.. -
І підуть за тобою люди,

Волхв:
Читав я християнські грецькі книги...- Нічого мудрого й святого там нема:
Покора рабська, ницість та пітьма,
Душі кайдани, пута та вериги.

Анастас:
Не богохульствуй! Книги ці - святі -
Про муки та страждання Бога:
З колиски до небес його дорога;
Про те, як розпинали на хресті.

Волхв:
Його розіп'яли не на хресті. -
Злочинців на колодах розпинали!
Хоч книг слова ви сто разів міняли -
Нема там слів, що вмер він на хресті!
Писали їх охрещені жиди!
Якщо ж він жив - не Бог був, а людина!
Тож, княже, ти від них добра не жди!

Князь:
Ну, Анастасе, ти його христи!
Гей, фидні!
Киньте його в воду!
А то базікає тут про колоду.

Волхв:
Геть, княжий блюдолизе! Відпусти!
Волхва штовхнули з берега у воду:
На берег рвався, але не пускали, -
Два гридні молоді його тримали -
Все князеві робили на догоду.
А Анастас почав Волхва христити:
Читав молитви і махав кропилом.
Волхв борсався в міцних руках >безсило.
Не міг він свою гідність захистити.

Князь:
Ну, от і все, тепер його пускайте
Як бачиш, справа ця зовсім проста.,.
Ви ж, гридні, іншим йдіть допомагайте.
Як піп підставив хрест аж до обличчя.
Волхв прокричав: «Геть, знавіснілий,геть!»
Мене Сварог давно до себе кличе! -
Щоб я себе зганьбив? Ні! Краще - смерть!»

Князь:

Гей, гридні! Знов беріть його під руки.
Ти ж, Анастасе, закінчи обряд.
Немає вже дороги тут назад, -
Нема ж без цього з нашим Богом злуки.

Волхв:
Гей, попе! Забери цю річ бридку й лиху!

Анастас:
Цілуй хреста й відразу будеш вільний!
Чи підеш проти князя, божевільний?

Волхв:
Не забереш? - Плюю на нього! Тьху!

Анастас:
Скарай його, великий княже, -
Образив Бога і святого він хреста!
З такими мова в нас коротка і проста:
«Без крові пролиття!» - наш звичай каже.

Князь:
Хай буде так, як каже Анастас.
Тож, гридні, слухайте, - це мій наказ:
На шию камінь прив'яжіть і - в воду!
Нехай в Дніпрі він пошукає броду.

Волхв:
Ну, що ж, топіть. Я смерті не боюсь!
Я довгий вік прожив.
Моя дорога Давно прямує в небо, до Сварога.
Та от біда: як буде жити Русь? -
Керує нею зрадник, братовбивця, -
На манівці її він заведе!
Але я вірю: час такий прийде:
Його засудять яко нечестивця!
Він зник у хвилях - наче й не було -
Стояли люди, наче заніміли, -
Немов йому сказати щось хотіли
І зупинити це жорстоке зло.
То не вітру потужного струм
Над Дніпром гне дерева й ламає -
Княже військо киян всіх на глум
До Дніпра як худобу зганяє.
І опертись не можна ніяк;
Від наруги ніхто не спасеться:
Не втече ні багач, ні бідняк, -
Плач і лемент довкола несеться.
У нерівнім бою полягли
Відчайдушні, правдиві, сміливі;
У ліси подалися,втекли - менш відважні і зовсім лякливі;
Ну, а решта - лишилася тут.
Та й куди їм тікати із дому? -
Всім з князівських не вирватись пут.
Тож, на суд віддалися лихому.
Тут, на березі, біля річки, їх ділили на дві половини -
За ознаками статі людини:
Тут - мужі, а там далі - жінки.

Русанка:
Я не хочу, не хочу у воду! -
Моє ладо мене не пускає.
Він так ніжно мене обіймає...
Ця вода зіпсує мою вроду.

Млада:
Божевільна! Подруженько мила!
Тут безжальні всі, злі і жорстокі.
Чуєш - ззаду дружинника кроки? -
Тебе в воду штовхне він щосили,

Русанка:
Я не хочу у воду, не хочу!
І одежі не буду знімати.
Хочу я від хреста заховатись -
Піп-чужинець мене зурочить!
А попи свою справу робили;
Все христили, христили, христили.
Люди мовчки корились безсило;
По воді, безпорадні, бродили.

Русанка:
Охристили! Охристили! -
Мене й ладо моє вбили!
І отруту в душу влили...-
Охристили, охристили...

Добриня:
Ой, нещасна, божевільна...

Русанка:
Воля князя - зла, свавільна.
Я ж безсильна! Я безсильна...

Бож:
Я врятувався! Спас мене Перун
Та моя Рада мила і кохана.

І хоч болить ще дуже моя рана,
її загоїть швидко дід Ярун.
Гей, люди! Скиньте цей чужий обряд! Земля, Вода, Вогонь очистять скверну;
Боги вам впевненість тоді повернуть, !
буде на Русі правдивий лад.
Тепер нас випробовують Боги:
Питаються, чи любимо ми Віру Прадавню. Предківську, Правдиву, Щиру;
А вірним шлють і щастя, і снаги
Ніколи наша Віра не загине!
Хоч час випробувань настав, -
Вона засяє знову як перлина,
Бо вічні будуть Прав і Яв, і Нав!

ПІСЛЯМОВА

Слава відважним, що стали за Віру!
Слава жінкам і мужам
Тим, що за рідне боролися щиро!
Слава всім Рідним Богам!

23 жовтня, 1997 р.