Цілюще джерело

Кілька років потому я таки зіткнувся з тою дідовою смертю на Гайворонській пасіці. Очі з-під шнурів’я брів — бездонність небесно-свята, а діткнув руки, цидулку головину передаючи, — такою пекельною смолою закипіли, у невідворотний вир затягуючи: “Та чи ж би на слово не повірила? Та чи ж би не дала?!” — провела пелюсткою язика по враз пошерхлих губах. І вловивши моє збентеження, — спалахнув, як півнячий гребінь на сонці, — ледь примружуючись, прожалила серце: “Мо’ й прополюсу для лікування якого?!”

Лиш ота незбутня  дідова пам’ять перепинила мене — студеною осінньою зливою — в обличчя.

Істинно Козацька Смерть. Не в богодільні, при чманнім дусі лампади. Не в палаті, де гаснеш збезсилілий, кинутий життям: синами, онуками, світом. Зсухарений недугою, відпливаєш… Що може бути страшніш, образливіш, огидліш для мужа, Чоло-віка, воїтеля ворогів Вітчизни й завойовника жіночих сердець?! Ось тому козаки супротяж всієї своєї тритисячолітньої історії нехтували Смертю Сивою. Віддавали перевагу Кінцю на полі бранному. Або ж, що цінилося не менш високо, — на полі злюбному. Перший ставав улюбленцем Воїтеля Небесного Перуна. Другий — Богині Лади.

Але ота пекельна смола гайворонської пасічниці ні, та й кресоне іскрою живлющою. У отакій смолі, напевне, купають нечисті на Тім Світі всіх перелюбників. А втім, це дивлячись в яку ви філософську теодоктрину вірите.

Давня літописна пам’ятка русичів “Велесова книга” кличе не противитися Любові, брати її всім полум’ям душі. Лише Високе Кохання дарує шлях до Ирію Небесного. Волос-страж заступає дорогу тим, хто боявся Життя, нехтував його безцінним даром. Воно дається людині не як випробування, а для Високої Чистої Любові, яка властива тільки homo sapiens. Це нагорода нагород, яку дає Род чоловікові, а Лада — жінці. Бо ж це Вони наповнили Любов’ю Всесвіт. Недарма “Вісти ізначальні” гласять: “З любові палкої Всесвіт постав! Вона Вічна! Свята! Безмежна!” “Хто кохає жону свою — безсмертен! Бо дають Небеса насліддя йому: дуже, чесне, волелюбне!” (“Вісті ізначальні”).

Той, хто відкидає Кохання, — втрачає можливість знову відродитися на Землі й по Смерті розчиняється в Океані Надтонких Енергій.

На Русі Безсмертя Небесне відкидали лише Чорнобогові волхви, бо вони чинили лихо, й шлях до Ирію їм був закритий. В еллінів — це жерці Аїда-пекельника. В Давній Індії — незначна частина служителів культу Шиви, що навіть кастрували себе. А християнство вознесло скопництво, затворництво, пустельництво в найвищу доброчесність служіння. Тоді як більшість ведичної, давнішої, тонкопізнанішої думки відкидає релігійний аскетизм, що збезпліднює людину, а оспівує Вічне Кохання.

На праУкраїні-Русі  шанували продовження РОДу, у “Вістях ізначальних” застерігаючи:

РОДу нитка обірвана змією жалючою по
Сивих літах в серце вповзе. Самотину
Твою подвоїть. Гіркоту потроїть.
Відчай — вдесятерить, бо крижаним дощем
Твої молитви з Небес святих на тебе ж
Падатимуть!

Адже Кохання — головна сила, що протистоїть Жалу Смерті — Кінцю Світу. Кохання — невичерпне джерело, той животворний потік РОДів і Сварогів, що “…літом тече від Кореня, зимою не замерзає, живить тією Водою п’ющих”. (Велес. Кн. 11., 11-а.)

О, та смаглява, тонкостанна пасічниця в Стародавнім Римі обов’язково була б жрицею кохання! І ніхто її на Тім Світі не осудить, бо дарувала вона дідові Савці померти істинно чоловічою смертю, яка не скорб, а усмішку захвату викликає на вустах.

Але що дідам до тих хитромудрих концепцій, вигаданих людьми, вони радуються Життю, спрагло п’ють його на повні груди, хмеліють від повноти щастя, бо ж Цей Світ — понад Світів. Ось його безкінечне продовження, ось його Безсмертя стоїть зі студентським квитком у кишені.

— А що це він, Гарасиме, в тебе таку страмну вдягачку натяг? — скалять червоні, мов у зайця, очі Роман Малюк, навдивовиж дебелезний дідурган, — гля, неначе пару гарбузяк в лантуха засилив!

У першу мить торопію: про що вони? Не інакше джинси обсміюють, мою гордість, єдині на факультет, і не якісь там одеські самопали, а справжнісінькі “Wrangler”, привезені з Німеччини, ще й приносять мені добрий зиск: напрокат не лише нашому парубоцтву, а й дівоцтву даю. Точно, це джинси Роман Мартинович беруть на глузи.

— Ану ступай ближче, ступай! Тьху! — спльовують смачно, — брезентина! Порубай, Гарасиме, в дрібен мак, як засне, порубай! Бо зробить твій козак з дурної голови, оце зараз собі увєчіє, тоді  хоч голівонькою об стіну бийся, нічого не поможе! Хвакт!

Не підноситиму до небес споконвічну українську мудрість, але французькі, наголошую, французькі вчені встановили, що носіння отого “крику моди”… ні, не до імпотенції, а до простатиту веде ще в молоді роки, а відтак, і до статевого безсилля. Бо тісний одяг придавлює простату, що й дає поштовх до невиліковної недуги.

А що простатит хвороба важколікома — істина гірка. Запалена передміхурова залоза, якщо її не лікувати, завжди дає ріст аденомі, що з доброякісної перетворюється на злоякісну.
На подальших сторінках книжки я неодноразово звертатимуся до цієї болючої чоловічої теми, бо простатит молодшає. Уже ним хворіє на Вкраїні не кожен третій, а кожен другий. Причина — не лише тісний одяг, а й стресовість життя, алкоголь, харчування вкрай недоброякісними продуктами, вирощеними на біостимуляторах та нашпигованими надміру шкідливими консервантами.

Скоробіжно перерахую рослини, які застосовують для лікування  простатиту: алтея лікарська (коріння, лист), верес, гарбуз, деревій, купава (латаття біле), клен широколистий, липа, лавр благородний, ліщина (листя, кора), мак польовий (дикий), огірок городній, осика, остудник голий, петрушка, рум’янець — ромашка лікарська, терен, шавлія лікарська, цмин піщаний, фиги, ялівець карпатський.

Якщо ви встаєте до вітру двічі-тричі за ніч, варто оздоровлювати себе одним знадіб’ям. Наприклад, пити настій ивачу (іван-чай, кипрій). Він зміцнює захисну мережу тіла, запобігає виникненню будь-яких пухлин і цінується фітотерапевтами, бо не має ніяких побічних дій. Якщо ж встаєте за ніч п’ять—шість разів, ивач посилюють іншими травами, званими попереду. Та найкраще  корою лісової ліщини, зібраної під час сокоруху.

По дві ложки кори ліщини, стільки ж іван-чаю на літр окропу. Настояти дві години. Це дводенна міра. Ліками для вас повинне стати й гарбузове, соняшникове насіння (висушене, але не смажене) по 50 грамів тричі на день до їжі.

Непогано  запивати його узваром з ягідок терну. А на ніч споживати столову ложку насіння, але вже огіркового. А чи з’їсти невеличку цибулинку з хлібом й свіжим салом, щедро здобреним зеленню кропу чи петрушки. Якщо ж вам складно заготовити ивач та ліщину — деревій росте всюди. Пийте по склянці вранці й увечері його навар. Столова ложка трави деревію на склянку окропу. Це якщо у вас немає клопотів з венами. Якщо є — остудник голий. Полюбляє ґрунти піщані, часто житнища. Столова ложка на 250 мл окропу. Настояти дві години. Денна міра. І навесні пити вволю березовий, а особливо кленовий сік.

— Еге-гей, переводиться люд, переводиться! — неначе через поле гукають, бо вже тугуваті на вухо, Зиновій Васильович. — Які штани колись носили — півсела можна було накрить. Ото вже бруньці розквіт. Недарма ж козаків так цариці-шейми любили!

Полум’я медівниці розжугало пасічникам язики… Заплющ очі — юнацтво викамарює, та й годі.

— А ти, Иваньку, все ж скинь оці страмні штани! — підпрягається дід Малюк, — і як на мене, то погибельна ця вдягачка, погибельна. Не страми роду!

— А я так думаю (це вже дядько Вихтар): як добрий корінь — так ніяка халєра не положе! А як — тьху — ніякий корінь не поможе!

— Казна-що ти, Вихтаре, тептелиш! — аж підкидаються тато. — Істинно кажу:  є такий корінь, що подвоює молодечу силу, є! Во! — піднімають догори тонкошиїй, опузькуватий графинчик. Миготнув ярим, вогнистим змієвим оком. “Гольть-гольть-гольть!” — озвалася настоянка, весело загравши в чарочці-мізерочці. — Калган це! — возвіщають з якоюсь святою побожністю. Рідкісний корінь і силу рідкісну, целєбственну іміє! Запорожці його цінили найвище з-понад всякого зілля!

І це саме так! Калган, або ж перстач прямостоячий, відповідну назву має й мудрою латиною Potentilla erecta, прочитайте — “потенція-ерекція”, пояснення зайві. Моя перша навчителька, відома на довкружжя знахарка світлої пам’яті баба Онися називали це зілля зав’язником. Козаки найперш і цінували його як в’яжучий засіб, бо епідемія дизентерії серед війська — страшніш неприятеля. А ще величають рослину “козацьким женьшенем”. Настоянка кореня відновлювала втрачені сили, діяла кровоспинно, болетамуюче. Зварена 1:1 зі свіжими бруньками берези чи корою дуба на свинячім внутрішнім салові (здір) дивовижно загоювала як рубані, так і колоті рани, різні тріщини, забої, садна. Зводила екземи, заліковувала пролежні. Хоча при останніх (це сьогодні перевірено й мною) під ліжко недужому ставили вушачок невеличкий з водою, самого ж вкладали на просо.

Бактерицидність кореня вражає. Як і здатність оздоровлювати ротову порожнину. Козаки його повсякчас жували, щоб зуби були міцними й мали білість, блиск, а так ще й уникали  різних простуд. Тому сільські знахарі, коли вже нічого не допомагає, при хронічних запаленнях легень радять саме калган.

Столова ложка подрібненого кореня на склянку води, варити до 10 хвилин. Пити теплим по 2—3 ложки 5—6 разів на день. Цей припис дійсний при всіх внутрішніх кровотечах, зокрема маткових. Із чудовими наслідками.

Що ж до потенції… Давні елліни у своїх неповторних легендах закодували чільні властивості рослин. Ось перебіжно це поетичне сказання про перстач прямостоячий.

Поскаржилися раз німфи богові Зевесу, що до них з недвозначними домаганнями пристає Сатир …ве, а не коханець: цапобороде, копитате. Підстеріг Зевес джинджурика — та як схопить за те бадьоре полохало… Відсік, на шматочки покришив та по всім світі, щоб не ринувся капосник збирати, й розкидав. А енергія в рослину передалася, зробивши корінь вкрай бажаним чоловіцтву. Для цього ще січовики настоювали корінь на червоному витриманому не менше п’яти років вині разом з корицею (приправа). Стародавній припис має такий вигляд: 50 г кориці, 100 г кореня перстачу, копаного під час цвітіння, на два літри вина. Настояти три седмиці (21 день) в темряві, щодень струшуючи. Вживати по три ложки за три години перед сном. Таким бадьорим напоєм запорожці пригощали посольства, дальніх вістових, брали з собою у важкі походи.

Дивовижна штука пам’ять. Може, воно й втратилося б, замлоївшись часом, якби на горищі, сто раз мною перетрушеному, в купі витіпаного, але так до пуття й не доведеного мамою льону, я наткнувся того літа на сулійку, залиту воском, з криваво-червоним трунком. Ковтонув… і неначе татова рука погладила мою полинову голівоньку, і неначе його, качура сивого, почув слова: “А брати, синашу, корінь цей,  перстач, так мене ще наша Лиса баба вчили, безпремінно треба тільки на повному місяці, при його сході, коли він, як ото жовток у гусячім яйці, і лише в цвіті. Одразу ж на протоці помити й одразу ж закласти в горілку! Тільки тоді він молодому силу розжухує!”