Легенда про Вінницю

Багата, щедра і неповторно гарна земля – Україна! В який куточок не зазирнеш - хвилююча таїна, диво.

Вінниця! Перлина Поділля! Квітучі поля, сади. Може то соковиті плоди винограду, перетворившись у п’янке вино причетні до назви міста? Дрімучі ліси, порослі кущами-хащами, болота-озера-ставки, облямовані очеретами-осокою. Може, то умільці виготовляти віники започаткували назву поселення? Не дарма і річечка-невеличка зветься Вінничка. Вгадувати можна довго. Та з народних вуст дійшов переказ про подію, яка, ймовірно і дала назву місту.

Давно це було. На благодатній землі Поділля споконвіку селилися люди, бо добре тут жилося, всього вистачало. Тільки доклади праці – і всього буде вдосталь. Та не всі люди живуть своєю працею. Деяким народам хочеться задарма все мати. Тож і вчиняють розбої на трудящих, працьовитих людей, забирають їх добро, і навіть обертають у рабство господарів усього вкраденого.

Річка Бог (Південний Буг) живлющою вологою поїть землю, своїми притоками, як розпростертими руками обіймає поселення, що туляться до нього.
Богуни – жителі цих звабливих місць, побережжя Бога, потерпали від напасників, які часто налітали сюди, аби поживитись грабунком.

Одного разу, коли дикі нападники розграбували дощенту поселення над Богом, нелюди побачили, як біжить дівчина до річки. Десятки вершників кинулись навперейми, але дівчина летіла, мов на крилах. Напнулися луки, і десятки стріл вп’ялися у дівоче тіло. Та дівчина продовжувала свій летючий біг.

Пірнула у хвилі Бога і… не виринула більше.

Злинула геть навала чужинців. І вже ніхто не бачив, як лагідна хвиля Бога поклала на березі острова втікачку. Стріл уже не було, рани омиті хвилями, не кровоточили. А земля вдихнула нове життя у знеможене тіло.

Легко, як пташка спурхнула, встала дівчина, вклонилася Богу, рідній землі.

Відтоді на острові і жила чарівниця. Її вінець переливався-мінився, як вода Бога, а одяг струмував вздовж її тіла, як його хвилі.

Чутка про дівчину поширилась далеко, і дуже швидко всі дізналися, що вона рятувала своє віно-скарб: не золото, срібло, діаманти, а мудрість народну, материнське благословення. І відтоді щедро роздавала нареченим на віно. І скарб той був невичерпний. З усієї Русі з’їжджалися молоді пари, до чарівної дівчини, що жила на острові посеред Богу, аби отримати той скарб – і усім вистачало. Хто з чистим серцем приходив на острів, отримували те, чого потребували. Якщо ж хтось хотів використати отримане на недобру справу, то і сам зводився нінащо, і отримане зникало геть. І назвали дивну чарівницю – Вінниця, бо всім уділяла віно (посаг, придане), яке ставало опорою для щастя і добробуту молодої сім’ї.

Може, звідси і назва міста, що постало вінцем прекрасним чарівного Бога, саме там, де загадковий острів, і затишні долини поміж руками-ріками-притоками, вздовж скелястих берегів річки.

Просимо відгукнутися Ліліану Дюдюк, яка в 1990 році написала цей вірш, навчаючись в 9-му класі Івано-Франківської школи.

Хрестилась Русь, в нових обрядах, в пісні –
І бог чужий вже подавав свій глас.
Свої ж Боги ховались в нетрі грізні –
Подалі від освячених вже нас.

Їх не лякали нетрі-лісовиці –
Страшніші ми встократ були за них,
Коли схилили спини свої ниці,
Забувши власних зраджених святих.