Сопілка

А ось що розказують старенькі люди про походження сопівки: 

Колись, давним-давно, ішов вояк довгими дорогами та й сів під дерево спочити. І обійняло його дерево вітами, а одна гілочка прямо доторкнулася до губів і заговорила. Про минуле і сьогодення, про те, хто до цього вояка тими дорогами ступав. І так вподобала та гілочка молодого хлопця, що прорекла: 

- Не залишай мене, бери з собою... 

Відіткнув вояк шабелькою гілченя і усю дорогу сипались трелі. Вівці слухали — гуртувалися у отару і добре пасли, дівчата слухали — крутилися довкола нього, як бджілки. І вже не розлучався хлопець з сопівкою. Проте, хотілося йому знати, що й інше дерево вповісти. Так з'явилися посестри-сопівки. Зріже гілку, пропалить серцевину, зробить шість чи вісім дірочок: пальцями торкає, голос наслухає і усе відає-знає... 

Потім — вербова супроводжувала весну і весняну веселіщ, її брали з собою у поле пастухи, би трава скоро не в'янула, добре росла. 

Вербовая сопівчина файний голос має, Бо її моцний пастушина у руках тримає... 

Яворову парубок парубкові дарував на побратимство. На вулиці, де мав женитися парубок, вигравали яворові сопівки. Липова звучала, коли липою заклечувалися хати на Зелених святах від недобрих духів. Металева прийшла згодом, та вона лише служила про гонір, бо перевага таки надавалася дерев’яним сопівкам, особливо — вербовій...