Ігри на Зелені Свята

Ігри на свята, пісні теж нагадували про Бога, щоб людина ніколи про нього не забувала і старалася жити так, щоб Бог, дивлячись ізгори, схвалював кожен її вчинок. 

А у діток була гра-діалог:

— Камінь, камінь, що ти
— Простягни руки. даєш?
— Нево, небо, що ти даєш?
— Твердість.
— Силу. 
— Дай і мені.
— Наповни нею мене.
— Наклонись і бери.
— Розтвори душу.
— Земле, земле, що ти даєш?
— Звізди, звізди, що ви даєте?
— Мудрість.
— Розвагу на всяке діло.
— Вділи і мені.
— Дайте і мені.
— На. — Стій і чекай.
— Вода, вода, що ти даєш?
— Місяцю, місяцю, що ти
— Спокій. ’ даєш?
— Дай і мені.
— Раду.
— Приляж.
— Дай і мені.
— Вогонь, вогонь, що ти
— Думай. даєш? ’
— Сонце, сонце, що ти даєш?
— Живність.
— Вічність.
— Дай і мені.
— Не обмини...

Тоді обоє, піднімаючи руки уверх, плескали у долоні: 

— Дух Божий на все зійшов, а все — си перелило в мене! 

Зелена неділя — це ніби завершальне торжество серед весняних свят. А тому з нею пов’язано багато веснянок, гаївок. 

Тупці-тупці ноженьками по буйній травичці, ми сьогодні —
ще дівками, завтра — молодички.
Тупці-тупці ноженьками, на них роса впала. Повіншуй, на
зозулечко, би я щастя мала...
Тупці-тупці ноженьками по буйній травнчкі, ми сьогодні —
дівоньками, завтра — молодички... 

Це — гаївка. Чому гаївка? Та тому, що дівчата ішли в  зелений гай, вибирали там дерево, яке їм до вподоби частіше  дуба — (хлопчаче дерево) і старалися розвеселити його, аби воно допомогло їм бути щасливими. Обирали і своє — берізку: 

Листя зелененьке, а станок — правенький
Та най прийде коло мене мій князьок миленький.
В листі зелененькім файний кугуточок
Та най найде мій миленький до мене слідочок.
На той кугуточок сіла Божа пташка, та най прийде

Ці два хороводи, коло берізки і коло дуба, дорослі дівчата старалися вести таємно від хлопців, щоб вони не бачили і не  сміялися. Бо тоді дерево їх не послухає. А у дорослих хлопців були свої забави. Стрибання через струмки, бо «вода дає силу тому, хто її не зневажав», карабкання на дуба у гаю, аби покласти йому на верхівку «шапку» — полив’яний горщик, «щоб велося господарство». 

А ось малече... Малеча теж водила хороводи У довгих  сороченятах, з вербовим прутиком на голівці, зігнутим у віночок,  дівчата вели хоровод довколо ставка, щоб в нім вода не висохла і вісілюшки не поздихали. 

Прутчик зелений, водичка студена, тут діти маленькі — жабки зелененькі. 

Прутчик, схорониі — кидали віночок на воду. Тут надбігали хлопчики і довгими патиками, які потім  втикатимуть у землю, щоб квасоля рясно родила, завертають віночки до берега і дістають їх. 

Чий при цім ділі розривався, та — жабки не вберегла. Тому знову хоровод, вже ніби відкупний: 

Василина нехлюйниця так вінок зробила,
Що вінок той тиха вода без вітру розбила.
Василина нехлюйниця люби довго спати,
Щоб їй очі си збудили — будем поливати...

Дівчата скручувалися у вервечку, тримаючи Василину, а  хлопці набираючи у пригорщі води, поливали її. 

Пташки — Божі вісники. А тому ніхто ніколи не ліз до  пташиного гнізда, кожен оберігв пташок. Тож і гра була  відповідна. Дівчинка присідала на травичку, інші — бралися навкруг неї у міцне коло. Починався діалог: 

— Що там? — питалися її. Вона: 

— Божа пташка викличуе пташок. 

В ту мить наближалися хлопці, щоб прорватися в коло, викрикуючи: 

— Дощ, пяяга! 

— Бог пташку вбороне! — боронили дівчата, рахуючи до десяти.

Якщо ніякий хлопець не прорвавсь, пташка додасть їм щастя.