Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки...
Леся Українка
Ти не міг не любити синій дим її кіс,
Її голосу сітку густу,
Де рожеві озера, занурені в ліс,
Шелестять про свою німоту,
Про зеленого листя тремтливу блакить,
Про кори золоті письмена...
Де відлуння води заколисує віть,
Там огорне вас тиша земна
Її голосу, плинне звивання змії
Її голосу, злива німа...
І збагнеш раптом: ти — лише голос її,
А її у цій тиші — нема.
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira