Князь Ляборець

Місяць світить у Карпатах
А Ляборець річка грає
По каміннях - поколінням,
Про їх князя повідає
Казку дивну на ввесь світ;
Було тому тисяч літ...

Тому тисяч літ з горою
Князь Ляборєць з Ужгороду
Раз Дунаєм плив у гості
До царя до Царгороду;
А вернувся мов не князь -

І не видить, як чудово
Світять наші сині гори
І не чує, як клекочуть
Срібні водив темні звори
Ходить блудить донь і ніч
І тікає з людських віч

А в нас в горах на Купайла
Зорі світять. Місяць сяє,
Дишуть зілля, пахнуть цвіти
Гора Зелемин іграє
наче золотом горить.

Хто се Іде? - кінь біжить!
Князь Ляборець в срібній зброїм

Йде під гору, сам дущею!
Ах, як світять йому очі
Цілий молиться під нею
А капище в вершині
Ціле топиться в огні

Дажбог ясний наче Сонце
Об'явився в нім і сяє,
Йде, ступає і підносить
Йому перстень, до палає
Гейби папоротин цвіт —
Верже слово, мов граніт:

«Не завидуй Грекам скарбів,
Маєш Перстень, що покаже
Тобі скарби гір високих
І відгонить плем'я враже
Од сріберноі землі —
Жаром скритим у скалі!

І вложив йому на палець
Ясний перстень з огнецвітом,
А де впаде його світло
Там заблисне різноцвітом
Срібло, злото, сіль землі.
Скарб заклятий у скалі.

А Бог каже: так отвориш
Усі скарби у Карпатах —
Буде нарід твій щасливий
Буде жити у палатах,
Буде славний на ввесь світ
Тільки тям той заповіт:

Лиш на одну гору Пікуй
Ти не смій, ні твої діти
Йти з перстенем Бога Сонця,..
Там одурять тебе цвіти,
Там є тайна! — не питай.
Там є людській думці край!»

Мов Перун те слово кинув,
Дои ударив, грім заблиснув —
Дажбог з очей навік згинув.
Ані словом князь не писнув.
«Що за тайна?» — думці край?!
Гомін в горах крикнув: рай!

Зорі світять, місяць сяє,
Іде князь із огнецвітом -
З його світла з гір стріляє
Дизним блиском різноцвітом
Скарб за скарбом серед гір —
Мов розсипало тьму зір!

Ой, на борах непрохідних
І на горах, на високих
Князь Ляборєць ставить царство
Для Хорватів вірлооких.
За верхами синіх гір
Ставить трудом архитвір.

Об'їжджає кожну хижу
І всіх людей переймає,
Учить, як любити землю,
Що великі скарби має;
Вчить, як потом на чолі
Їх здобути з-під землі.

Так осушує всі багна
І корчує ліс на горах.
Засіває доли збіжжям,
І вино садить на зворах,
Добуває з камня сіль,
Люд стягає з руських піль.

Після кожної роботи
Вийме перстень з огнецвітом —
На читавім, новім полі
Блиснуть скарби самоцвітом,
Роздає іх поміж люд -
Ось вам плата за ваш труд!

Срібна Земля зароїлась
Від народу з Закарпаття.
Всюди ситно і прибитно,
Всі щасливі, всі як браття.
Всі хіснують у хвалі
Скарби Срібної Землі.

В горах ставить храм Дажбога,
Де явивсь на Зелемині;
Там святиня із мармору
Світить на всі гори сині
Златоверхом круглих бань,
Коли Сонце кине грань.
Око золоте Дажбога
Всіх над вівтарем вітає,
А склепіння синє в звіздах
Вікнами з кришталю грає —
Срібні сохи в зводах крил
Рвуть у небо а млі кадил.

В літа свято на Купайла
Там народ приносить в дарі
Вина, злото і пшеницю
І складає на вівтарі —
Грають гуслі до пісень
Про святий Дажбога день.

А у ніч святу на горах
Горять ватри сонць и колеса.
Скачуть пари кривим танцем
І пускають вінці
В плеса:
Хто до любости, хто ні? -
І вінчаються в огні.

А на свято Корочуна
В Ужгороді стяги мають,
Князь вітає гостей з краю,
У палаті світла грають,
В злотих стінах з тисяч свіч
Зустрічають святу ніч.

Там старці з верстов народу
Йдуть до князя з колядою,
З ним сідають до вечері,
Йде дванадцять страв чергою,
Ллються вина з срібних чаш:
Многа літа, князю наш!

Многа літа! — спів лунає.
Князь кутю кидає в стелю,
А всі люди колядують
Про Дажбога у «веселю»,
Як велика ти єси Земле Срібная краси!

Та й ідуть купці від Греків
І од Німців, із Морави
І купують, що їм треба...
І б'ють всюди у дзвін слави.
Що Ляборєць дикий край
Замінив у земний рай!

Олег, князь великий Руси,
У Києві дзвін той чує,
Племена всі взяв у руки-
Та Хорватів не воює,
Бо Хорватів один дар
Більший дані од Хазар!

Чують Угри, як на
Руси Золотом Ляборця дзвонять —
Та й зірвалися як хмара,
Свою орду з Дону гонять...
Аж доперлись до Карпат
Але жах їх гнав назад.

Князь на горах чув шум орди —
Скочив з гір на Русь черлену.
Блиснув з горбів огнецвітом
Мов пустив дугу огненну,
Знявся стовп огню зі скал —
Запалав огненний вал.

Ліс огненними стовпами
Запалили дивні чати.
То олій горів підземний,
Димом заслонив Карпати.
Угрів кинув в жах і дур —
Закричали: «Тиз-Гадурі».

Глянув в Сонце Олег Віщий,
Із Кавказу блиснув громом,
Скочив левом, побіг туром,
Заграв Уграм хмароломом;
Впав орлом на один змах -
Сипнув перами а степах..
Утікали, куди очі...

Аж спинилися над Доном.
«Срібну землю тиз сокотить
Гомоніли із поклоном
З диким жахом уВ очах:
«Тиз-огонь, великий Бог!»

Дзвенить слава у Києві,
Труби трублять в Велеграді,
Грають сурми у Предславі,
Сичать змії в Цареграді:
Князь Ляборєць чародій.
Най прослідить тайну змій!

І приходить Грек премудрий
В гості ніби, з лестю змія,
І солодко промовляє
До Ляборця чародія —
І читає по очам,
Шо нещасний князь є сам!

На чолі його задума
Не втаїлася од Грека;
Його мучить чорна дума,
Шо за тайна в горі Пека,
Де є людській думці край —
Може Там є вічний рай!

Грек провідав се про князя
Через чари красавиці,
Танечниці з Закавказзя -
Що стрункіша від ялиці,
А гінкіша від струї, -
А в'юнкіша від змії,

І солодко змій говорить,
Що думкам не мас краю —
Хто охреститься водою.
Той дістанеться до раю,
Бо хто душу Богу дасть —
Над ним пекло тратить власть!

І зродилась в князя думка
Прослідити тайну світа —
Вмився грецькою водою
І чекає свята літа,
Як заблисне в дивну ніч
Вгорі Пека тисяч свіч!

ДРУГА ПІСНЯ

Нічка в горах на Купайла.
Зорі світять, місяць сяє,
Дишуть зілля, пахнуть цвіти -
Гора Пікуй в світлі грає,

Наче золотом горить...
Хто се їде — кінь біжить!

Князь Ляборєць йде під гору.
Ай вагається душею;
Жахом світять його очі,
Сховав перстінь під кирею.
Слідить тіні у корчах —
Кожний шелест будить страх!

Пахнуть цвіти, дишуть зілля,
Аж повітря душить пахом,
Йому серце в грудях мліє...
Він поблід і глянув з жахом -
Дажбог слідить його з гір,
Його очі - тисяч зір!

Десь у зворі звірі виють,
Там запугапо совою.
Див на верху дрєва свиснув,
Застогнала ніч грозою -
Кличе з ліса бісів біс,
Виє свистом цілий ліс!

Осина в лист зашуміла —
Світ довкола закрутився...
Під землес задудніло -
Змій стоіскрий підіймився,
Закрутився коло ніг -
Князь звалився на моріг.

Хмара бісів збігла з ліса
Різноликих, стоязиких...
Князь закрив лице рукою -
Луна гомін криків диких:
Хоче світлом вбити тьму,
Чур йому, а пек йому!

Гора Пікуй роззеркулась,
Засіяла жаром-блиском -
Вийшов Пек! І зором супа
Глянув, крикнув, скочив з виском,
Вирвав з перста огнецвіт —
Виз зі щастя темний світ.

Скочив Пек на верх і блиснув
Огнецвітом понад миром -
Заклинав всі скарби світа
Чур окрутив скарби виром,
В скали вдарив буролім -
Перун оком верже грім!

То не буря громом грала,
Аж тріщали темні бори —
Розбивали скарби скали.
Аж трусилися всі гори;
Западались в глибінь гір.
Де не вздрить їх людський зір!

Тьма копитна танцювала
В скалах з реготом і глумом —
Перун крикнув - Пек запався,
Залунали гори шумом -
І все щезло — тихо, ша!
Зачарована тиша.

Зорі світять. Місяць мріє
І на князя сіє чари...
Князь запав у сон глибокий,
Водить в небі: через хмари
Дажбог лине з ясних зір
І говорить шумом гір:

«Щож ти вдіяв, любий сину?»
Ти повірив лести Грека,
Що взяв в тебе віру з себе,
Твою силу гнав до Пека:
Рай найти з усіх турбот —
Замість вести свій народ!»

«Нема раю й між богами.
Ні у власти, ні у славі,
Ні в коханню, тільки в серці
Найдеш ціль за діла праві
Для грядучих поколінь —
Знайдеш ціль для всіх терпінь!»

Людства ціль не є терпіти,
А стреміти до зеніту
І горіти і дзвеніти
Однодумкою всесвіту -
Мус підняти на весь ріст
Свого духа висіле звізд!

«Не для вас я, мої внуки.
Добув перстінь з огнецвітом?
Викув Хоре мені той перстінь
З гір
Карпат для корми світом;
Цвіт той — камінь всезнання:
Ви були б Богам рівня!»

«І піднязея бунт на мене,
Всі боги були ворожі,
Бо я внукам, людям Руси,
Хочу дати сили божі...
Перун скинув із Карпат
В гніві цілий Вигорлят!

«Зрікся я на річ Перуна
Трону світа між богами —
Але їм не дав перстеня,
Ба душа моя між вами.
Мої знуки, сину мій -
Я тобі дав мрію мрій!»

«Та не вірив ти у діда.
Ти хтів раю, ти хтів раю...
Хто природі видер тайну -
Того серцю нема краю;
Рай замкнувся з того дня
Огнецвітом всезнання».

«Що» тепер? Кістьми і кров'ю
Мусиш, сину, пильнувати
Перстінь схований в Карпатах,
Хто той перстінь буде мати,
Той задержить серед туч
Заходу і сходу ключ!»

І схипив над головою
Князя свою божу руку,
Благовійною рукоо
Зняв зі серця його муку —
Князь збудився серед слєз,
А Бог СОНЦЯ тихо щез.

З ТОЇ ночи князь Ляборєць
Велів свій терем заперти.
Тивунам дав власть в громаді,
Воєводам жезло смерти -
Сам душою серед гір
Князь ховає блудний зір.

Часом, у горах у задумі
Його видять люде в лісі,
Припадають і цілують.
Дають воле своїй втісі -
Князь не важить слів, ні сліз,
Верже очі в темний ліс.

А на свято Корочуна
Нащівляють з краю гості,
Засідають до вечері,
Князь впер очі в кут у сніп
Шум і шепіт на помості —
І мовчить сумний як гріб!

Струнко клониться красуня,
З шумнім танцю гається в'юнко,
І сміється, оком грає,
Мрійно в'ється до цілунку -
Князь шле очі в темну даль,
Б'є з лиця його печаль!

Олег, князь великий Русі
Шле послів до Ужгороду -
Аби ладився на човни
На Дунай до Царгороду,
З ним ідуть всі племена —
Русь як лаза йде одна!

Князь Ляборець мов не чує,
Він за Олега не дбає.
Приєднався до Болгарів,
В Царгороді ласку має.
Він за горами сидить —
Він душею біль терпить!

Олег душу не полівить -
Грек підносить Йому ЛІКИ:
Грецька віра - ласка божа,
Заспокоїть сум на віки;
Нею здвигне рідний край,
А по смерти знайде рай!

Привів князю чорноризця
З між Болгарів з того міру.
Він читає всі їх книги,
І їх мову, і їх віру -
І цілує книги князь,
Свята мудрість рознялась!

Хитрець грецький ставить церкву
В городищі ня Горянах,
А умілець пише фрески
Злотом в стінах і тимпанах.
Царські врата і вівтар
Горорізьбить золотар.

Грек прощає князя в церкві:
«Буде Олегові горе!»
Пруть Хозаре, йдуть Мадяри,
Цар на сході збурить море,
Знявсь на Руси буревій -
А Вам божий мир — спокій!

Князю будь благословенний,
Що оставив тьму по ганську;
Ти як Місяць блис від Сонця
Через віру христіянську —<
Будеш славен з роду в рід,
А покров твій — грецький світ.

Князь із церкви не виходить...
Там щоднини дзвонять дзвони,
Серед фрєсків і мозаїк
В'ється ладан на ікони,
Б'є поклони князь чолом
І лежить вночі хрестом...

ТРЕТЯ ПІСНЯ

В Царгороді б'ють у дзвони,
Що Болгари йдуть з Дунаю,
Симеон став цар Ромеїв
На три моря в грецькім краю -
Чернь в столиці клекотить.
Ой бре море - гнів пгумить!

А а палаті мармуровій
Цар Лев Мудрий Грека слуха

«Князь Ляборєць з волі
Греків Прийняв віру — стратив дух.
І Болгарам на клятву
Післав воду і траву!»

«А на Руси був в повазі;
Зв'язав перстенем Карпат і в
Руси городи Червенські,
Взяв Дунай піц ключ Хорватів,
Був під Олегом орел —
Став Болгарський перепел!»

—«Амінь дурню! — цар Лев каже
Ще далеко Олег Віщий!
А Болгари нам за дари
Стали ворог найгрізнісий.
Ми їх звали на Славян —
Вони стали — їх таран!»

Лев думає на престолі,
На три шляхи посли шлються,
На Болгарів гнів цезарів —
Най за нього
Угри б'ються,
Най падуть верхи Карпат -
Аби спасся Цареград!.

В золотій троновій залі
Посли Угрів сторопіли:
Гнуться а парчах всі дворяне,
В царських вратах заревіли,
Злоті льви на дзвін жар-птиць-
Всі дворяне впали ниць!

Стіна з шовку розгорнулась —
Цар піднявся в повній славі,
В чижмах з багру, в діядемі,
В самоцвітах, в злотоглаві.
Тримав жезло всіх країв —
Спів затих - він гомонів:

-«Цісар світа дає Уграм
Край від Тиси до Дунаю,
Виєднає в царя Руси
Вільний шлях до того краю!»
Цар зник в димі блискавиць -
Посли Угрів впали ниць!

Грек за Угрів Олегові
Приніс Срібну Русь у дарі:

«Князь Ляборєць клявсь Болгарам,
Хтів зрівнятись Тобі в парі —
Але Грекам кращий мир
Ручить Олег богатир!»

Олег скочив із престола,
Скипів гнівом: «Ось де зрада!»
На Ляборця громи сипле...
Грек зве посла від Арпада -
«Пустіть Угрів крізь той край,
На Болгарів на Дунай!»

«Підуть з вами мої вої!
Не цареві робим ласку.
Князь Ляборець- дав Болгарам
Землю Срібну наче казку,
З пня одрізував галузь —
Піде взяти ії Русь!»

За сім неділь перли з Дону
Орду Угрів Печеніги.
А під Київом як хмара
Заскрипіли іх теліги -
А від коней іх і стад
Супи неслись до Карпат.

Коло церкви на Горянах
Зняв сліпець до світла очі
І молився Богу Сонця,
Щоб сцілило їх із ночі -
Тай у рани край повік
Сонне лило злотий лік.p>

Князь ішов на службу божу
Та й почув його моління.
І промовив благовійно
Серед смутку і терпіння.-
Молись Богу, віру май,
Смерть принесе в нав'ю рай!

А він каже: «Тяжка доля
Сліпом жити, мов не бути:
Всім нам смерти не відперти,
В нав'ю суду не минути; —
Буду й там, як за життя,
Сліпом жити без пуття!»

Князь як сіяв слово боже.
Що приносить грецька віра.
Що терпіння — то спасіння,
Там пак рай не з того міра...
А дід каже: «Очі дай.
То повернеш мені рай:»

Князь замовк. Мов обалений
З неба впав у темне море...
Кинув гривне, біг від церкви
І тікав кудись на гори...
Блудив лісом сам один,
Аж зайшов під Зелемин.

Нічка в горах на Розігру.
Зорі світять, місяць сяє,
Дишуть зілля, пахнуть цвіти —
Гора Зелемин іграє,
Наче золотом горить —
Князь під храмом Сонця спить.

Надлітають Повітрулі,
Крильми б'ються для розради,
А Повійні, а лелійні,
Я лебеді, білі Лади: «
Айбо гляньте: спить кнізь мрій,
Сльози перляться із вій!»

«Чого плачеш?» — шепче срібна
Повітруля в сні до уха.
Князь мов молиться з просоння:
-Дайте мені силу духа,
Аби рік я: Очі май, -
І вернув сліпому рай! -

І здіймили Повітрулі
Князя на повійні крила,—
І несли у срібні струї.
Де жива леліла сила
І скупали в джерелі -
В ньому чув він дух землі.

Князь почув, як шепчуть зілля,
Шепчуть ягоди і цвіти —
І коріння і насіння:
- «Ми лікуєм на пристріти,
Ми на чорну смерть, а ця —
Лік на очі у сліпця!»

Де ні взявся сліпий старець,-
Князь зірвався, вирвав зілля
І поклав йому на очі —
Дід провидів на весілля
І на радість усіх зіль,
Повітруль і срібних хвиль.

Князь заплакав мов дитина, -
Був щасливий у тім раю.
Задзвеніли Повітрулі пісню
Сонню у безкраю:

— Ой, Дай боже, всім єси
Сяйво, сили і краси!

Князь прокинувсь - спів лунає.
Сонце сяє на окрузі,
Нарід гейби мовня грає.
Славить Бога в темнім лузі:
Ой, Дажбоже, всім єси
Сяйвом сили і краси!

Попереду йдуть дівчата.
Наче маки червоніють,
А на патах грають взори,
Вінці в чолах їх леліють -
В'ються горами пісні.
Радуються всі Весні!

Міст руками в'яжуть пари.
Та й Весна іде по мості,
По руках пливе, як пава...
Всі вітають любі гості:
Весна красна йде на міст.
Рай землі несе зі звізд!

А Весна кидає цвіти.
Всім сміється, всіх честує.
— А всі граються, як діти,
Люд радіє, люд хвилює,
Грають гори, грає ліс -
Князь сміється серед сліз:

Що за радість, шо за розкіш
Розпирає йому груди!
Ах, він жити хоче, жити
І радіти як ті люди,
Що співають ті пісні
Богу Сонця і Весні!..

Вбіг, мов гнаний до святині
І упав Дажбогу а ноги -
Хтів молитись цілим серцем,
Нести дяку без тривоги
За ту радість, за той чар,
Що слав сонцем світлий цар.

Заридав там, як дитина
В свого батенька на лоні —
І молив устами сина,
Розняв блуд свій на долоні -
А душа до Божих ніг
Сповідала цілий гріх:

Отчо добрий наш, Дажбоже,
Полудив мене Грек блудом
В темні нетри поза гробом...
Я карався Божим судом,
Що відняв у мене ярь —
І я впав у темний яр.

—Якби снєрть було стремліннє,
То не слід було родитись —
Якби ціль було тєрпіннє:.
То не слід нам з горем битись
І зглибляти асі моря —
Коли згаснем, як зоря!

—О, Трисвітлий наш Дажбоже,
На що ти зродив людину?
І закрив її у тайну
Правду світа до загину?
Заслонив нам свою ціль —
Всім на край поставив біль?

—Ось зідкрив нам тайну Раю
В своїм блиску і промінню.
Тим живу, що нині знаю:
Ціль життя не є в терпінню,
Тільки в радості життя -
Се довічна ціль буття!

А над кучерами князя
Дажбог сипав ясні лучі.
Лице князя променіло,
Як веселка після тучі -
А душа крізь Сонця сміх
Забіліла знов, як сніг...

ЧЕТВЕРТА ПІСНЯ.

10.

В Срібній Русі труби трублять:
Хто живий, ставай до зброї!
Будем битись, боронитись!
Ліси, гори — твої вої,
Земле Срібная краси,
Ти за горами єси!

Ідуть полки за полками
З Мукачева в сині гори.
Коні грають, стяги мають,
Шумить військо наче море...
Аж тривога де взялась:
Де ж Ляборєць вождь і князь?

Князь Ляборєць у святині
Молить дарами Дажбога:
Мольби шлються, думи в'ються,
Його серце б'є тринога,
Кров'ю капає від ран
Що згубив він їх талан!

Поки слухав серця люду,
Був князь Олегу май рідний —
А послухав царя світа,
У Болгарів став послідний.. .
Вліво цар звернув стерно —
Він з човном впав під судно!

Гей, коби мав дар Дажбога, -
Запалив би огнецвітом
Знов стовпи огненні в горах,
Став би в бою з цілим світом —
Земле Срібная краси.
Ти ж за горами єси!

Просить віщуна з'єднати
У Дажбозі оборонця —
Схилив голову зболілу
Перед щитом бога Сонця
І кровавими слізьми
Плакав з жалю серед тьми.

Жрець Дажбога, як лунь білий,
Виступає зі «Святая»
І говорить, шо Бог каже,
Каже правда світовая.
Що законам дає зміст
І кермує ходом звізд:

«Через гріх свій, князю, в собі —
Ти вбив силу, впав в зневіру;
Як змінив ти віру предків — Ти у нарід втратив віру,-
В вірі тій ти вдіяв чуд —
Тепер чуєш божий суд!

Тепер в тебе ніт одваги,
Ти борониш замість бити —
Ти ховаєшся за гори
Замість орду прогонити!
Ти охабив дар Богів -
Олег віщий — божий гнів!

Стань до бою, йди на гори,
Коли твоя правда, княже;
Не проженеш, тягни в гори
За собою плем'я враже —
Позапалюй всі ліси,
Димом-жаром подуси!

Дажбог дав для твого краю
Перстень чарівний Карпатів,
Цілий світ не одоліє
Його вирвати в Хорватів —
Земле Срібная краси,
Ти за горами єси!»

Жрець скінчив і заховався
За кадилом у «Святая» —
А з кристалів засіяла
Ясність Сонця золотая,
Розлеліялась ущерть —
Князь устав - блідий як смерть!

Пруть Хорвати на Карпати,
Броно гори укріпили
І черленими китами
Звірі гень загородили -
Земля стогне, бір шумить;
Князь під стягом в тьму глядить. . .

Крикнув Див на горі Пека,
Застогнала ніч понура,
Звірі ниють, орли крехчуть,
Діти бісові Гадура
На Дажбожі внуки йдуть -
А під ними коні ржуть!

А Див свистом путь їм каже,
Женуть Угри стадом супів...
Брязкіт копій, дзенькіт стрілі
Зовуть звіра з гір на трупів
Дрожать гори, буде бій!
Бути тучі громовій!

Ой, вже три дні і три ночі
Летять стріли закалені,
Гремлять мечі об шоломи.
Тріщать коп'я об черлені
З криці ковані щити -
Трясуть горами хребти!

Діти бісові яруги
Жовтим трупом загатили,
Течуть ріки, а криваві,
Кричуть крики, а без сили -
Князь, як витязь, пре їх взад,
Утікають із Карпат.

А в неділю до схід Сонця
Несуть добич з гір Хорвати:
В храм Дажбога узорочя,
А князеві хочуть дати
Срібні стружя й хоругов,
Що обризкала їх кров.

«Слава вам, Хорвати Білі! -
Князь Ляборець гордо каже,
Нуте пити і гуляти!
Вже побите плем'я враже!»
Радість криком понеслась -
Всіх вином частує князь.

Над берегом Ляториці
Ллються вина, а ведрами,
П'ють токайськеє Хорвати
І співають стоустами:
Земле срібная краси,
Ти за горами єси!

Сонце гасне, не співають,
А шаліють, усі п'яні...
Даром кличе знак Дажбога
Всі верхи мов кров у рані:
Гей паліть ліси на страх.
Діти бісові в лісах!

Вином твердо погостились
Та й заснули сном побиті-
Не вина, а крови чають
Діти бісові укриті,
Дишуть на кровавий пир -
А Див кличе їх на жир!

Наче лисиці корчами
Доокола оббігають,
Розсівають чати з горах,
Всі дороги заставляють -
А плаями усіма
Бісова залиться тьма...

Сплять сліпі Дажбожі внуки
І не чують, що довкола
Гайворонням орда грає.
Зняла крила рать Монгола —
Трублять труби, бубни б'ють
І на пир звірів зовуть:

Сонце сходить - князь зірвався,
Глянув, скочив, зблід з тривоги,
Впав із криком на дружину - -
Князю, князю, на коня!
І спинилась западня.

Князь допав на коня свого,
Скочив, крикнув, розняв руки,
Сюди гляне, туди гляне:
Всюди коні, коп'я, луки
— «Вже нам дітись нікуди —
Хто на смерть,за мною йди!»

І зірвалися Хорвати,
Списи рвонули й на коні -
І женуть на орду темну.
Може виб'ються в розгоні!
Криком їх закрила тьма,
Смерть над ними усіма!

Летять стріли на них градом,
Приїдуть коп'я об черлені,
Гремлять шаблі об панцері.
Виють криком пси скажені;
Де не вдарять — вал як мур,
Верже громами Гадур!

Суджені на смерть рубають,
Летять голови і руки,
Кров'ю бризкають їм-груди,
Трупом падають з розпуки;
Вся дружина поляглась —
З пекла перебився князь!

І жене, жене без тями
Через гори, через доли,
А за ним летить ватага —
Та хто зловить орла в полі?
Де ні впаде його зір,
Знає нетри своїх гір!

Що ж орел, що втратив гори?
В його серці тьма без краю!
Уг проскочив, добігає
До Свіржави у відчаю —
Та над нею упав кінь,
Свідок слави і терпінь.

І заплакав князь Ляборець
І обняв коня руками
І не чує гайвороння,
Що закракапо полями...
Летять Угри навздогін
Хмарою з усіх сторін!

Ані його не побили,
Ані в чверти порубали —
Тільки з нього хороброго
Живцем серце виривали
І з'їдали по кускам -
Трупа кинули орлам!

Та Свіржава забриніла,
Спеленила його в сині -
Душа чайкою злетіла
І там дзвонить в верховині,
А на очі поколінь
Кине росу його тінь.

І дитина кожна скаже
Його слава не поляже!
Бо Свіржава кришталева
Його ім'я взяла княже,
І леліє у імлі
Казку Срібної землі...

Місяць світить у Карпатах,
А Ляборець річка грає
По каміннях - поколінням
Дивну казку повідає,
Славить князя на ввесь світ,
Що був тому тисяч літ...

Грудень, 1923