Філософсько-світоглядна парадигма культурологічних досліджень в Україні ХХ- на початку ХІХ ст.

У сучасних теоретико-свiтоглядних дослiдженнях актуальним постає проблема перегляду та переосмислення суб’єкт- об’єктної схеми традицiйної гносеологiї i створення нової концептуально-фiлософської моделi свiту, котра передбачає «цiннiсно-смисловий Унiверсум культури, де iдея є невiдривною вiд буття».

Так, в зрiлих формах культури пiд час спроб фiлософсько-свiтоглядної рефлексiї власного суспiльного буття та принципового окреслення контурiв загальної картини свiту, суб’єкт вирiшує дилему матерiального чи духовного, оскiльки – в межах самої культури загалом чи культури фiлософського мислення зокрема – буття вiдтворюється та твориться за законами духу та свiтобу- дови матерiї, тому вiдповiдають принципам об’єктивної свiтоорганiзацiї або не вiдповiдають (спотворюють, руйнують, деформують, трансформують) [1, 36, 41].

В межах фiлософсько-iсторичних i культурологiчних дослiджень виникають такi теоретико-гносеологiчнi проблеми. По-перше: доцiльнiсть взагалi будь-яких спроб логiчної рефлексiї iсторiї становлення та розвитку культури, оскiльки остання передбачає творення свiту на «духовних засадах», якi не завжди є послiдовними, еволюцiйними, логiчними щодо органiзацiї та динамiки буття або навiть можуть виявитися iррацiоналiстичними за своїм характером. По-друге: на вiдмiну вiд стихiйної природи каузальностi, культура є сферою вiльної суб’єктивної творчостi. Тому, в iсторичних надбаннях фiлософської та культурологiчної думки логiчнi тенденцiї щодо iсторiї культурної генези таку логiко-iсторичну рефлексiю культури традицiйно зводять до перiодизацiї культурно- iсторичного процесу. Тим самим i культурологiя була позбавлена будь-яких основ для її належностi до царини теоретико- методологiчних наук. Щодо перiодизацiї культурної iсторiї, то вона має бути «похiдною вiд логiко-онтологiчних механiзмiв її розгортання», оскiльки за таких умов буде збережено унiфiкацiю подiлу культури на iсторичнi перiоди, а також об’єктивних пiдхiд до розмежування цих перiодiв. Як пiдкреслює Ю. П. Богуцький у монографiї «Самоорганiзацiя культури: онтологiя, динамiка, перспективи», культурогенез можливо характеризувати як поетапне «видiлення духу з природи» та набуття ним статусу вiдносно самостiйного фактора творення та упорядкування буття [1, 41].

Поняття «рефлексiя» є одним з провiдних в галузi фiлософiї, фiлологiї, соцiологiї, психологiї, педагогiцi, культурологiї та українознавства, де об’єктом дослiдження виступає феномен людини (особистiсть чи iндивiд). Рефлексiя (вiд англ. reflexion – мислительний, розумовий) iнтерпретується як рацiональний процес, спрямований на аналiз, розумiння, усвiдомлення себе: власних дiй, поведiнки, вчинкiв, речей, досвiду, почуттiв, станiв, здiбностей, характеру, ставлення до iнших, а також виконання власних завдань, призначення тощо. В стародавнiй фiлософiї рефлексiя розумiлася як зверненiсть (реакцiя) розуму на власнi стани, що виникають як результат звернення розуму до об’єктiв (предметний змiст). Пiд поняттям «трансцендентальна рефлексiя» І. Кант розумiв аналiз змiсту свiдомостi в термiнах, що породжують його пiзнавальнi процеси. На його думку, рефлексiя є усвiдомленням вiдношення даних уявлень до рiзних джерел пiзнання, i тiльки завдяки їй вiдносини один до одного могли бути правильно визначенi. До будь-якого подальшого звернення з власними уявленнями необхiдно вирiшити питання: до якої пiзнавальної здiбностi вони разом належать? Хто пов’язує їх – розум чи чуттєвiсть? Формування рефлексiї розпочинається вiд народження дитини, продовжується в дошкiльному та шкiльному вiцi, тому стає основним чинником (механiзмом) регуляцiї поведiнки i особистiсного саморозвитку – це рефлексивне питання «хто я єсм ?» [10, 190–191].

Існують рiзновиди рефлексiї, якi потребують класифiкацiї, теоретичного та змiстовного наповнення. Перш за все, понятiйна, процесуальна i функцiональна рефлексiя пов’язана iз самоспостереженням, iнтроспекцiєю, ретроспекцiєю, самосвiдомiстю, самореалiзацiєю, самовдосконаленням, самотворенням, самовiдтворенням, самоiдентифiкацiєю. Вiдповiдно до концептуальної парадигми культурологiї як науки та навчальної дисциплiни, до її поятiйно-термiнологiчного iнструментарiю належить «культурологiчна рефлексiя» та «свiтогляд культурфiлософський». Так, свiтогляд культурфiлософський – є свiтогляд, що вiдображає метаграничне буття людини i вiдзначається самостiйнiстю, критичнiстю, творчим характером, а також системнiстю i внутрiшньою цiлiснiстю. Насамперед культурфiлософський свiтогляд є ступiнь зрiлостi особистiсного свiтогляду. Будь-який культурфiлософський свiтогляд є особистiсним, але не будь-який особистiсний – є культурфiлософський. Чи може будь-яка людина з особистiсним свiтоглядом – самостiйним, критичним, творчим – розраховувати на те, що вiн спрямований до фiлософського чи культурологiчного свiтогляду? Так, якщо людина прагне знайти системнiсть та цiлiснiсть свого свiтогляду. Інакше особистiсний свiтогляд стає випадковим i поверхневим явищем, а тому рано чи пiзно тоне в стихiї соцiальних стереотипiв, втрачаючи iндивiдуальний характер.

Найхарактернiшою рисою культурно- освiтнього простору України XX – початку XXI ст. є наукове пiзнання як об’єктивний розвиток iнтегративних i комплексних дослiджень в системi культурологiї та українознавства. Утвердження сучасного українознавства як iнтегративної системи знань про Україну та українство, вiдбувається в епоху становлення постнеокласичної науки, якiй властивi тенденцiї переходу вiд дисциплiнарної диференцiацiї до мiждисциплiнарної iнтеграцiї. Саме українознавство як фiлософсько-iнтегративна парадигма покликано дати вiдповiдь на сукупнiсть питань, пов’язаних з виникненням, розвитком та формами буття українства, розкрити його внутрiшню єднiсть i, перш за все, чинники його формування, цiлiсностi, безперервностi у часi, пiдстави та способи трансформацiї нацiональної свiдомостi, культури, державностi, перспективи розвитку українства у свiтi. Нинi українознавство перебуває на шляху вiд об’єктно орiєнтованої сукупностi мiждисциплiнарних дослiджень до окремої науки, яка має свiй предмет i об’єкт дослiдження, а також систему теоретико-методологiчного iнструментарiю.

Основне питання, яке вирiшують культурологи та українознавцi щодо особистостi в контекстi нацiєтворення – це необхiднiсть повноцiнного функцiонування i самовiдтворення сучасної нацiї. На їх думку, визначальним у цьому процесi є нацiональна самосвiдомiсть. Із свiтоглядної позицiї нацiональна самосвiдомiсть являє собою сукупнiсть соцiальних, полiтичних, екологiчних, просвiтницьких, естетичних, фiлософських, релiгiйних та iнших поглядiв, що вiдбивають змiст, рiвень i особливостi духовного розвитку «особистостi» та рiзних нацiональних спiльнот [3, 78–86; 6, 278]. Це засвiдчує, що нацiональна свiдомiсть вiддзеркалює соцiально-економiчну, полiтичну i духовну сторони життєдiяльностi нацiї. Визначаючи нацiональну самосвiдомiсть як усвiдомлення державно-полiтичної, громадянсько-територiальної соборностi, духовної єдностi, етнiчної та iсторичної спорiдненостi, психологiчної, культурної самобутностi – вона виконує наступнi основнi функцiї: адаптацiйна (виявляється у звиканнi iндивiда до нацiональних особливостей життєдiяльностi, мови, культури; iсторико-культурна пам’ять; входження у середовище нацiональної культури, науки, освiти сприяє єдностi нацiональної спiльноти); пiзнавальна (сприяє пiзнанню i самопiзнанню традицiй духовної та матерiальної культури, передачi iсторичної пам’ятi); захисна (збереження культурних цiнностей, захист iнтересiв нацiонально-культурного функцiонування i розвитку, збереження нацiональної гiдностi; об’єктом захисту виступають соцiально та нацiонально значущi цiнностi духовного життя); функцiя самоконтролю та вiдповiдальностi (змiна основ самосвiдомостi здiйснює регулятивний вплив на соцiальну поведiнку особистостi; зворотня реакцiя залежить вiд рiвня внутрiшньої культури поведiнки особистостi) [2, 53–55]. Особливе значення має розвиток науки, нацiональної культури, та формування нацiональної iнтелiгенцiї – носiя iдей нацiональної самосвiдомостi. Нацiональна самосвiдомiсть i духовна культура взаємопов’язанi та взаємообумовленi [4, 73; 5, 43; 9, 10–14]. Як нацiональна самосвiдомiсть впливає на духовну культуру нацiї, людини (особистостi), так i духовна культура впливає на формування, розвиток нацiональної самосвiдомостi. Через нацiональну самосвiдомiсть нацiя оцiнює свою iсторiю, природнi ресурси, культуру, мову, мiжнароднi зв’язки, а також, при певних умовах, консолiдується та iнтегрується через механiзми культурологiчної рефлексiї [2, 54–55]. Водночас, культура, матерiалiзуючи свiдомiсть нацiї, об’єднує матерiальнi i духовнi сторони її життя, створюючи духовний уклад нацiї. Останнiй включає в себе соцiальний досвiд нацiї, її норми i традицiї, програми поведiнки та спiлкування. Духовний устрiй нацiї у формi нацiональної культури у своїй цiлiсностi становить основний змiст освiтньо-виховного потенцiалу нацiї. Адже, освiта i виховання визначаються культурою, а культура визначається свiдомiстю нацiї [7, 22–25; 8, 179].

Таким чином, культурологiчна рефлексiя через самосвiдомiсть людини виступає необхiдним компонентом як структури особистостi в цiлому, так i її свiдомостi зокрема, що є цiнним для українознавчої науки. Специфiка самосвiдомостi полягає в тому, що вона виражає сутнiсть внутрiшнього свiту особистостi, опосередковане ставлення суб’єкта до об’єктивного свiту через безпосереднє ставлення його до самого себе. Особистiсть у самосвiдомостi сприймає себе як суспiльно значущу цiлiснiсть, неповторну iндивiдуальнiсть, як носiя i творця суспiльних вiдносин. У цьому контекстi прiоритетними є наступнi українознавчi вектори, зокрема: стан проблеми «особистостi» та виховання духовностi в сучасних гуманiтарних дослiдженнях; висвiтлення українознавчого змiсту основних категорiй дослiдження, а саме – «особистiсть», «духовнiсть», «духовнi основи особистостi», «виховання особистостi» i визначити їх сучаснi смисли i значення; розкрити українознавчий контекст поняття «духовнi основи особистостi» та виявити сучаснi сутнiснi характеристики таких духовних основ, як добро, iстина, любов, свобода, творчiсть i краса; визначити основнi методологiчнi заходи до виховання духовних основ сучасної особистостi, а також виявити методологiчнi принципи формування духовних основ особистостi i методичнi аспекти їх застосування. Все це потребує подальших теоретико-методологiчних дослiджень на засадах культурологiчної та українознавчої науки.

Лiтературa:

1. Богуцький Ю.П. Основнi дилеми логiко-фiлософської рефлексiї еволюцiї культури та iдея «онтологiї доцiльностi». В кн.: Богуцький Ю.П. Самоорганiзацiя культури: онтологiя, динамiка, перспективи: [монографiя] / Інститут культурологiї АМУ / Богуцький Юрiй Петрович. – К.: Веселка, 2008. – С. 26–44: [iл.]. – [Бiблiогр.: С. 185–197].
2. Горенко Л.І. Культурологiя як наука та навчальна дисциплiна / Горенко Лариса Іванiвна // Культурна трансформацiя сучасного українського суспiльства: [Зб. наук. матерiалiв VII Культурологiчних читань, пам’ятi Володимира Подкопаєва], [м. Київ, Український центр культурних дослiджень, 4–5 червня 2009 р.]. – К.: ДАКККiМ, 2009. – С. 51–55.
3. Горенко Л.І. Культура як українознавство: [Методичний посiбник для самостiйної роботи студентiв очної, заочної та дистанцiйної форми навчання, аспiрантiв, докторантiв, слухачiв курсiв (факультету) пiдвищення квалiфiкацiї з українознавства] / Горенко Лариса Іванiвна. – К.: МЕФ, 2003. – 156 с.
4. Горенко Л.І. Духовна культура / Горенко Лариса Іванiвна // Фiлософiя: [Словник-довiдник]: [Навчальний посiбник] / Надольний І. Ф., Черушева Г. Б., Пархоменко В. В. та iн. – [2-е вид., доп., випр. i перероб.]. – К.: «Видавництво Дельта», 2009. – С. 73.
5. Даренська В.М. Українознавство як iнтегративна культурологiчна дисциплiна / Даренська В. М. // Зб. наук. праць Науково-дослiдного iнституту українознавства. – К.: УАІД «Рада», 2008. – [Т. XX]. – С. 42–50.
6. Енциклопедiя етнокультурознавства (понятiйно-термiнологiчний iнструментарiй, концептуальнi пiдходи) / В. Г. Кремень, Ю. І. Римаренко, В. Г. Чернець, Ю. С. Шемшученко. – [У 2-х частинах, 6 книгах]. – [Вид. 2]. – К.: ДАКККiМ, 2002. – [Ч. 2]. – [Кн. 1]. – 442 с.
7. Калакура Я.С. Методологiчний iнструментарiй українознавця // В кн. Калакура Я. С. Історичнi засади українознавства / Калакура Ярослав Степанович – К.: НДІУ, 2007. – С. 21–30.
8. Кононенко П.П. Історико-теоретичнi, методологiчнi основи українознавства / Кононенко Петро Петрович // Українознавство: [Навч. посiбник]. – К.: Заповiт, 1994. – 234 с.
9. Кононенко П.П. Десять рокiв шляхом розвитку українознавства як цiлiсної науки i освiтньої дисциплiни / Кононенко Петро Петрович // «Українознавство – наука самопiзнання українського народу»: [Матерiали X Мiжнародної науково-практичної конференцiї «Стан, проблеми, перспективи розвитку українознавства» (м. Київ, 18–20 жовтня 2001 року)]. – К.: НДІУ, 2001. – С. 8–16.
10. Черушева Г.Б. Рефлексiя / Черушева Галина Батрбекiвна // Фiлософiя: [Словник-довiдник]: [Навчальний посiбник] / Надольний І. Ф., Черушева Г. Б., Пархоменко В. В. та iн. – [2-е вид., доп., випр. i перероб.]. – К.: «Видавництво Дельта», 2009. – С. 190–191.