Ліки під ногами - І. ЛІКИ ПІД НОГАМИ

Частина І ЛІКИ ПІД НОГАМИ

Не вистачало харчiв, обмаль було амунiцiї, але з тим ще так-сяк давали раду українськi бiйцi. Найгiрше було з лiками. Не було чим лiкувати хворих i ранених. Не було чим гальмувати кровотечi, обнижувати гарячку, гоїти запаленi кишки i рани.

Вiйськовi й цивiльнi шпиталi були переповненi, але перемученi лiкарi, сестри й фельдшери не могли хворим багато помогти. Хiба що вдалося трохи забрати медикаментiв вiд ворога або контрабандою щось прийшло з Заходу. Але цього було мало, незначна кiлькiсть лiкiв не заважувала багато серед загальної бiди.

Люди вмирали i недалеко вiд фронту, i в самому Кам'янцi вiд нестачi найпотрiбнiшого – хiни, салiцилу, танiну.

А на це не було ради.

Батько мiй, тодi лiкар Вiйськового мiнiстерства, приходив сумний i мовчазний. Дуже часто доводилося тiльки безрадно дивитися, як гинуть вiд пошестей i хвороб найкращi люди. Україна була тодi блокована з усiх бокiв – i з заходу, i з сходу,-треба було б самим шукати виходу. Та не вдалося, i багато жертв упало через недостачу лiкiв.

– Чи можна було б лиховi запобiгти? – не раз питав я себе, дивлячись на те, що дiялося серед моїх товаришiв, студентiв i вiйськових. Може, є щось таке, що б замiнило хiну з далекої Ост-Індiї, або заморськi тинктури, або фабричнi витвори Заходу? Нехай би замiнило хоч частково, але все ж i це багато б значило.

Пiсля кам'янецької доби немало минуло часу, але все ж пам'ять моя не могла викреслити тих тяжких хвилин, коли лiкарi нiчим не могли помогти хворим.

По Кам'янцi пiшов я на медицину.

В тому захiдно-польському унiверситетi, де я був, викладали науку на звичайний копил: дбали про вишкiл з метою докладного пiзнавання хвороби; що ж до лiкування, то воно вважалося дiлом легким. Про всi можливостi хвороби вже заздалегiдь подбала хiмiчна фабрика, i лiкар, записуючи готовi мiшанки (специфiки) чи легкi до приготування, був властиво тiльки посередником мiж фабрикою i пацiєнтом. Це звалося навчанням лiкування.

Саме тодi жив я в одного залiзничника, i вiн, коли слабував на свою кишкову хворобу, купував якесь зiлля, парив, як чай, i так лiкувався. Я дивився на те згори, з пiдсмiхом.

Вийшовши з унiверситету, я вже в перших роках практики спостерiг iз сумом, що хвороби не так слухаються фабричних добрих лiкiв, як менi здавалося в унiверситетi. В шпиталi, де я працював, i в славних лiкарiв, що їх рецепти я оглядав, були свої правильнi ступенювання в даваннi лiкiв. Коли така серiя лiкiв не помагала, тодi лiкар умивав руки i старався, щоб хворий якось зник з його очей.

Особливо дивна пригода трапилася менi з одним приятелем. Вiн захворiв на кишки, i то на таку хворобу, що швидко сох i став боязкий; йому здавалося, що вiн – близький до смертi. Ми ходили по всяких лiкарських знаменитостях. Перед тим я говорив йому, що приблизно лiкар йому скаже i що запише з лiкiв. Так i ставалося. Через те вгадування приятель менi дуже довiрився. З другого боку, хвороба не вгасала,-не помагали анi танiни, анi перпарини. Хворий почав просити, щоб я його вирятував.

Отодi згадав я про зiлля, що пив мiй господар, залiзничник. На базарi пiзнав я цю рослину i принiс її хворому. Той почав пити зiлля i скоро видужав.

Почав я шукати того, хто добре розумiється на лiкарських рослинах. Доля помогла менi. Якраз коло мене жив старий фармацевт, що об'їздив i Туркестан, i Надволжя, i Україну, i свою Польщу. Був вiн оцiнником при великiй гуртовiй коморi рослинних лiкарських сирiвцiв. Цей фармацевт написав також чимало про цiлющi зела (трави). Зустрiчалися ми часто.

Одного разу розповiв вiн про те, що йому трапилося. Це було в 1920 роцi, коли вiн iще з двома товаришами втiкав через бiлоруськi лiси. Там один з них зранився в ногу, а що глибоко та ще й кров не швидко стиналася – була халепа з кровотечею. Не було нiчого пiд рукою. Тодi фармацевт-зелознавець нарвав калиточника в лiсi, витиснув сiк через полотно, дав напитися раненому, i кровотеча спинилася.

– Ви мали лiки – пiд ногами! –

Ми всi топчемо лiки ногами, – сказав зелознавець, – а шкода, що часто навiть про це не знаємо. Не знають цього, на жаль, i хворi, i лiкарi.

ПОГЛЯД НА ЛІКУВАННЯ РОСЛИНАМИ

Тодi, власне, почав я робити спроби, котрi зела можна було б давати хворим замiсть фабричних лiкiв або заморських рослин.

Як лiкар для бездомних у великому мiстi мав я район на якихось 8–12 тисяч бездом- них, що жили в мiських бараках. На них, головним чином, i робив я спроби, купуючи зела через свого фармацевта-зелознавця.

Уже пiсля 10–15 тисяч спроб можна було знайти з «кiльканадцять незлих зелолiкувальних метод. Спецiально добрi були рослиннi лiки при хронiчних хворобах.

Дуже добре впливали зела на вилiкування артритизму. Не раз бачив я, перебуваючи в українських горах, покорченого артритизмом гуцула на тлi розкiшних кущiв лабазника (Spirea ulmaria, лабазник, вiд цiєї рослини, що має в собi рослинний салiцил, пiшла назва аспiрину), що, може, вилiкував би його. Дiйсно мав «лiки пiд ногами»!

Однак не тiльки для немiчних хронiчно хворих були добрi цiлющi зела. Свого часу їх потребувало й вiйсько. Власне, пригадав я свої роздумування з Кам'янця в 1919 р., читаючи вiдповiдну лiкарську лiтературу. Спецiально французькi лiкарi з минулого столiття багато працювали над тим, щоб рiдними рослинами заступити заморськi сирiвцi. Їхня лiтература про протигарячковi рослиннi лiки – найбiльша з усiх народiв Європи.

Взагалi ж, коли подавав я спис лiкарських зелознавчих праць при своїм пiдручнику («Фiтотерапiя», 1933), то на 200 з чимось таких праць 90 % були написанi французами.

Спонукає їх до тiєї працi й любов до рiдного краю, i бажання не платити багато грошей за чужоземнi рослини, що й дорогi, i нераз фальшованi. Вплинув, мабуть, i досвiд блокади французької Європи Англiєю за часiв Наполеона.

Ми, українцi, маємо також свої традицiї в лiкуваннi. Висловив їх найповнiше в своїй докторськiй працi з 1888 р. (писанiй по-нiмецьки) лiкар Василь Демич, що студiював у Юрiєвi (Дорпатi), а походив з Чернiгова.

Основною думкою Демича є те, що «народна медицина заслуговує на бiльшу увагу лiкарiв», бо «має в собi багато корисних лiкiв, особливо гiрких, пахучих i палючих, нераз навiть отрутних рослин».

Демич думає, що «медицина, пересаджена ще в 16-м ст. з Захiдної Європи на росiйський грунт, не могла й не може мати жодного нацiонального грунту – вона служить тiльки великостi й багатству Росiї i мало дбає про простий нарiд».

Цiй бюрократичнiй медицинi Василь Демич протиставить т. зв. народну медицину, яка є далеко старша; її початок лежить, правдоподiбно, в пiтьмi передiсторичного життя.

Це лiкування виросло з мiсцевої флори, фауни i релiгiї, «коротко кажучи, – пише Демич,- це результат матерiального i духовного життя русинiв i воно носить у собi характер народу».

Ця медицина має добрi прикмети – «народнi лiки – дуже дешевi i всiм доступнi: уживання їх – дуже зрозумiле, i бiльшiсть беззастережно вiрить у їх вплив. Тут не знайдемо ми жодних аптек iз їх колосальними цiнами, жодних зачумлених шпиталiв i т. д. Таке народне лiкування дає цiнний матерiал i для наукової медицини, бо воно постало впродовж багатьох столiть завдяки розумовi багатьох мiльйонiв людей. Воно лише спочиває тепер пiд грубою корою забобонiв маси. Я розрiзняю,- каже Демич,- в народнiй медицинi позитивнi i негативнi (шкiдливi, нерозумнi – сторони, причому останнi не раз переважають… Лiкарi мусять зближуватися, розумiти, не бути «бюрократами». В цей спосiб удасться, може, лiкарям ближче пiдiйти до народу i одночасно здобути його довiр'я».

У своїй працi подає Демич опис лише 57 зел, але зате багато пригадує прiзвищ своїх попередникiв, головно з українських земель, як Горницький, Вержбицький, Чоловський або й С. Парпура, знаний i Т. Шевченковi. Всi вони видавали свої пiдручники зелолiкування в другiй i третiй четвертинi минулого столiття.

Тим часом лiкування рослинами почалося за кiлька тисячолiть перед ними.

ДАВНЄ РОСЛИННЕ ЛІКУВАННЯ

Вiдкривання лiкувальних рослин iшло одночасно з шуканням їх харчових прикмет. Чималу, мабуть, роль тут вiдiграв i природний iнстинкт знаходження потрiбних у хворобi трав. Цей iнстинкт i досi мають звiрята, навiть домашнi, як кiт i пес.

Винаходи лiкувальної вартостi рослин зроблено переважно в часах ще передiсторичних. Потiм традицiї лiкування передавалися з поколiння в поколiння. За облiком учених усiх лiкарських i лiкарсько-харчових рослин на свiтi є понад 13–14 тисяч. З того на нашi землi припадає лише кiлькасот.

В стародавнi часи в Європi найбiльшим осередком зелолiкування був острiв Крит i зв'язана з ним егейська культура, що цвiла в 13-м ст. перед Христом. Старогрецька культура виросла з цiєї егейської культури, i тому першi грецькi пiдручники лiкування, як, напр., Гiппократа, Дiоскорида, мають уже стару вироблену традицiю. Римляни перейняли лiкування вiд грекiв, а в їхнiх пiдручниках на 700 лiкiв 600 були самi рослини.

Багато спричинилися до розширення рослинного лiкування араби, що з'явилися в Європi мiж 7-м i 13-м столiттям, якраз коли так багато значили нашi чорноморськi народи та схiдно-середземноморськi. Араби, купцi й мандрiвцi, їздили скрiзь, були не тiльки в нашiй Київськiй державi, але й по Туркестанi аж до Китаю, по Іранi аж до Індiї, по цiлiй Пiвнiчнiй Америцi i по цiлому, тодi ще дикому, Заходi Європи разом iз Скандинавiєю. Арабськi лiкарi були славнi iз свого ми- стецтва; в їхнiх пiдручниках було до пiвтори тисячi лiкiв, з того 9/10 рослини.

Вiд грекiв i арабiв європейська медицина не посунулася далеко. Кожний край тiльки доповнював собi своїми мiсцевими лiками те, чого не було в греко-арабськiй лiкарськiй традицiї. Так повставали рiзнi зiльники, т. зв. гербарiї, яких не бракувало i в козацькiй та гетьманськiй Українi.

Головною пiдставою лiкування була думка, що в рослинах є т. зв. «життєва сила» i ця сила витворює лiкувальнi складники рослини, кориснi для живого людського тiла. Тому дослiджування лiкiв пiшло в бiк видiлення з лiкувальних рослин тих вартiсних складникiв. Це вдалося вперше тiльки на початку минулого столiття. Тодi почали все частiше давати екстракти не з усiєї рослини, а її складники алкалоїди, глiкозиди i т. iн.

Та ось прийшов час, коли хiмiки почали пробувати, чи не вдасться штучно витворити деякi рослиннi складники. Так, шукаючи за витворенням штучного хiнiну (його досi так i не вдалося витворити штучно!), Кнорр у 1883 р. вперше дав новий лiк – антипiрин, лiк, подiбний до аспiрину.

Тодi починається розквiт витворювання штучних (синтетичних) лiкiв. Вiн цiлком вiдповiдає розквiтовi великого капiталу в Європi. Тому, коли ми хочемо собi повно вiдтворити картину перемоги буржуазно-капiталiстичного класу, то з погляду лiкування характеризує цей час-засилля фармацевтичних фабрик.

Винахiд антипiрину принiс винахiдниковi й фабрицi колосальнi зиски. Пiсля того новi штучнi лiки, т. зв. «специфiки», росли як гриби пiсля дощу. Уже в 1907 р. з'являється 700 нових специфiкiв, а щодалi, то бiльше. В роках перед 1939 р. патентовано по кiлька тисяч нових специфiкiв рiчно.

То було гульбище наживи, часто нiчим не зв'язане з головним завданням лiкування – помогти людинi в стражданнi, в хворобi, в бiдi. Цi всi патентованi специфiки були доступнi тiльки невеликiй частинi людей – найзаможнiшим. Бiднота i середнi класи мали з того тiльки найменш складнi, недорогi хiмiкалiї. Такий був наслiдок – вiдкинення лiкувальних рослин.

Нiмеччина стала осередком виробництва хiмiкалiй на цiлий свiт. Фабрики її закидували лiкарiв пробками i проспектами. Те саме було i в торговельно залежних вiд Нiмеччини країнах, як Польща, Чехiя, Балкани. Однак, дивна рiч,- саме там, у Нiмеччинi, лiкування специфiками показало себе невистачальним. Нiде нема стiльки знахарiв-зелознавцiв, як у Нiмеччинi. Побiч лiкарiв вони мали величезний успiх, самi розводили для своєї практики цiлi плантацiї лiкарських рослин. В iнших країнах, залитих нiмецькими специфiками, було те саме. Так, напр., у Варшавi було перед 1939 р. 2,5–3 тисячi лiкарiв i не менш як двi тисячi тайних i явних «чудо- дiйцiв», що лiкували переважно рослинами. Цiкаво також, що з усiх мешканцiв Варшави найбiльший прибутковий податок платив такий зелознавець, як Войновський, отже, i заробiток вiн мав вiдповiдно найбiльший з усiх мешканцiв Варшави.

Французи не прийняли так легко нових хiмiчних лiкiв, i французькi лiкарi не вiдки- нули старої рослинно-лiкувальної традицiї, як то зробили нiмецькi, польськi i росiйськi лiкарi. Тому у Францiї (поза великими мiстами) не розвинулося рослинне знахарювання. Там не треба було ворожбитiв для того, щоб лiкувати рослинами. Лiкування рослинами там – у руках лiкарiв, як i давнiше. Те саме осталося i в Англiї. Великою змiною в лiкуваннi повiяло вiд 1913 року. Тодi саме було вiдкрито, що це таке вiтамiни, i доведено, що без них повстає немало хвороб. Отже, ще раз доведено, що в рослинах, головнiм мiсцi перебування вiтамiнiв i провiтамiнiв, таки є джерело життєвої сили. Тiєї сили фабричнi специфiки не можуть заступити. Одночасно вiдкрито й iншi можливостi лiкування, зв'язанi з звiринним свiтом та людськими соками.

Деякий поворот до рослинного лiкування став можливий.

Багато помогла в цьому i т. зв. Велика вiйна 1914–1918 рр.

Тодi побачили люди разом iз своїми урядами, що в довгiй вiйнi треба напружити всi людськi сили. А того напруження не буде без вiдповiдного споживання рослин, i лiкарських, i харчосмакових. Наступив наглий поворот до рослин, такий знаний в iсторiї пiд час голоду й воєн.

Росiя першою в 1915 р. пiд проводом князя Ольденбурзького засновує велетенську органiзацiю збору, переробки й плекання лiкарських рослин. Майже одночасно постають подiбнi органiзацiї в Нiмеччинi (Пруссiї), а далi в Італiї, Британiї, Францiї. Всi цi органiзацiї постали, щоб приспiшити розвiй рослинного промислу. Тому поки що прагнуть вони до устiйнення рослинного сирiвцю (стандартування). Установлено, як має виглядати та чи ця «лiксировина», який має бути смак, запах, який процент домiшок, який процент дiяльного складника та як має бути пакована. По вiйнi це устiйнено.

Але далеко було ще до нових пiдстав рослинного лiкування.

НОВІ ПІДСТАВИ РОСЛИННОГО ЛІКУВАННЯ

Старi часи передали нам тiльки певнi традицiї в лiкуваннi. Цi традицiї бралися на вiру, i лише тепер приходить час для вияснення: як дiє та чи iнша рослина i чому вона так дiє?

Такi дослiди тривають довго. Так, дослiди над рослиною «наперсник червоний» (Digitalis purpurea) розпочалися в 90-х роках минулого столiття; iснують спецiальнi науковi iнститути для його дослiдження, а ще й досi наука не сказала останнього слова щодо цiєї рослини. Досi ж вийшло кiлька десяткiв праць про неї.

А мало є рослин в Європi, так добре дослiджених, як наперсник. У нас, в самiй Українi, треба було б дослiдити хоч зо 100 лiкарських рослин, коли не всi 250 головних рослин, уживаних у народнiм лiкуваннi. Тим часом у цiлiй Європi в останнiх двадцяти роках вийшло не бiльше як кiлькасот окремих праць, переважно невеликих i неповних. З того найбiльше французьких i нiмецьких, а найменше совєтських.

Зате Японiя за цi самi роки сама одна дала понад 3000 наукових рослинознавчих праць про лiкарськi рослини свого краю.

Чому так важко дослiджувати рослини? Тому, iцо їх будова дуже складна: кожна рослина – це живий органiзм, що, як i людина, має свої нерви, судини, дихальця i серце. Жива рослина є iнша, iнша є сила засушеної, неживої рослини. Тому й сiк рослини, як i кров звiрини, iнакший живий, а iнакший засушений або сферментований.

Головне завдання сучасного лiкування рослинами – це дати хворому якнайменш змiнену живу рослину чи то її сiк. Сучасний хiмiк не старається розкладати рослину на її складники, а, навпаки, зберегти її будову. Адже рослина, сама будує iз мало зложених пiдстав, як вода i вуглекислота – дуже складнi молекулярнi будiвлi, наладованi енергiєю. Отже, витворює з енергiї слабкого напруження енергiю значно вищого напруження. А ця енергiя ближча до енергiї людського тiла, як хiмiчнi специфiки-синтези.

Пам'ятаймо також, що рослини витворюють вiтамiни, що без них людина не може анi жити, анi рости й розвиватися.

Вiтамiни зросту «А» є в листках зел i в городинi та фруктах, якi забарвленi червоно або помаранчово, от як помiдори, дерен (кизил), шипшина, глiд, хурма, червоний перець.

Вiтамiни проти нервових хвороб i протиневралгiчнi – «В», «В1» та фiтиниє в рослинних зернах та насiннi, особливо в висiвках.

Проти скорбутовi (протицинговi) вiтамiни «С» є майже в усiх свiжих фруктах та городинi. Один iз важних пунктiв вивозу Угорщини є вивiз овочiв шипшини, з якої найлегше видобути цей вiтамiн.

Пригадаймо також i про вiтамiн «Е», такий важливий при безплiдностi або й скиданнi плоду в жiнки. Цей вiтамiн є переважно в насiннi, що кiльчиться.

Як бачимо, рослини близькi своїм життям до самого процесу життя в людинi.

Тому й людське тiло легше сприймає рослиннi соки, бо вони ближчi до його природи, як чистi хiмiчнi сполуки. Коли танiн або салiцил є в рослинi, вони не дають побiчних ущербкiв, як то буває з фабричним салiцилом чи танiном.

Отже, з того виникає, що головна прикмета сучасного лiкування рослинами полягає в тому, щоб стосувати всi складники рослини, i по можливостi в станi, наближеному до свiжої рослини. На це iснує спецiальна технiка стабiлiзацiї (парою алкоголю пiд тисненням у спецiальному автоклавi).

А втiм, докладнiша стабiлiзацiя рослин, приготовлювання сокiв i вiдповiдних мiшанин - це ще має перед собою велику будучину.

Новiтнє рослинне лiкування народилося не вiдразу. Роздумування над вартiстю лiкiв- специфiкiв привели спочатку видатнiших хiмiкiв-фармацевтiв до смутного вислiду.

Власне, такий хiмiк, велетень фармацiї, проф. Чiрх (Tschirsh) у своїй промовi на з'їздi в 1909 р. так висловився про будучину рослинних лiкiв:

«Тепер можемо бути певнi, що колись медицина вернеться ще охочiш, нiж нинi, до рослинних сирiвцiв. Власне тодi, коли грунтовно попсує шлунок на специфiках хiмiчного синтезу та випробує всi органи звiрячого тiла. Тодi вернеться медицина до найдавнiших лiкiв людства, до рослин, що їх уживання спирається на досвiд тисячолiть. Інша рiч, що не буде на них дивитися так наївно, як за давнього Вавилону, за часiв Галена або ще навiть у 15 ст.».

Про причини вiдродження рослинного лiкування говорить i друге свiтило фармацiї, француз, проф. Пiк у 1923 р. Головна рiч, каже вiн, що фармацевтична технiка тепер може стабiлiзувати рослину, а не так, як досi, лише її якийсь первень. Крiм того, з'явилося й бiльше обсерваторiв i дослiдникiв, якi не вiдносяться з погордою до рослин.

Як бачимо, серед самих хiмiкiв-фарма- цевтiв отверезiння й зацiкавлення прийшло з цiлком логiчних, наукових роздумувань. Серед лiкарiв це приходило з бiльшими труднощами.

Для лiкарiв узагалi вже вiд часiв вiйни 1914–1918 рр. настала доба перебудови цiлого їхнього свiтогляду. Може, найсильнiша iдеологiчно група європейських лiкарiв ви- сунула т. зв. бiологiчний свiтогляд.

Досi, як твердять вони, були завжди два напрями в медицинi i звiдти поставали розбiжностi i т. зв. кризи в медицинi.

Один напрям був чисто матерiалiстичний, вiн iшов тiльки вiд реального факту до реального факту i в своїх твердженнях спирався тiльки, властиво, на поодинокi факти.

Другий напрям, iдеалiстичний, шукав Юрiй Липа завжди за доцiльнiстю цiлого лiкування, i творив т. зв. iдеологiчнi пiдстави (як, напр., «клiтинна» чи «гуморальна» теорiї i т. д.).

Бiологiчний свiтогляд приймає, однак, i другий напрям, стараючись їх сполучити в одну гармонiйну цiлiсть. Хвороба, кажуть лiкарi-бiологи, то тiльки ущербкове, недовершене життя (vita laesa\ що ж є суттю життя, ми не знаємо, отже, покиньмо суперечки про те, яку iдеологiю дати медицинi. Помагаймо!

Помагати треба, звiдки б та помiч не прийшла. Жодного лiку, який хоч раз помiг хворому, лiкар не смiє вiдкинути без попереднього чесного дослiду. Так само пiдставною думкою цього свiтогляду є думка ще батька медицини Гiппократа, що лiкування – це тiльки доповнення до способу життя. Обов'язок лiкаря-так покермувати життям пацiєнта, щоб воно стало бiльш довершеним i вiдiйшло вiд недовершеного життя -хвороби.

Велику вагу прикладає цей свiтогляд до засадничого здоров'я родини, роду i цiлого великого Роду, породи людини. А звiдти через цi ступенi – й цiлого людства.

Цей свiтогляд надається якраз для молодих народiв, якi мусять боротися бiологiчно за своє мiсце пiд сонцем. Для сили нашого Роду i його здоров'я потрiбнi всi засоби.

Спецiально рослинне лiчництво близьке українцям. З усiх народiв пiвденного сходу Європи українцi мають найглибшi традицiї рослинного лiкування.

УКРАЇНСЬКІ ТРАДИЦІЇ

Харчосмаковi рослини i цiлющi рослини плекано вiд найдавнiших часiв разом. А втiм, багато рослин є одночасно i лiкарськi, i харчосмаковi, як м'ята, квасоля, часник.

Деякi стали тепер тiльки лiкарськими, як зiлля «борщ», хоч колись воно було лиш пiдставою борщу-страви. Тому коли маємо якiсь вiдомостi про городнi рослини на наших землях, то можемо бути певнi, що вони були одночасно i харчосмаковi, i лiкувальнi рослини.

Першi згадки про плекання рослин в Українi знаходимо ще в Геродота, тобто двi тисячi п'ятсот лiт тому. Городнi рослини, як цибулю тощо, вирощували орачi-алазони на Правобережжi. Це плекання сягало ще далi, аж до часiв колонiзацiї наших земель передньоазiйською, месопотамською расою перед 4–5 тисячами лiт.

У великокнязiвську добу знаходимо згадки про лаврiвськi городи та городникiв, що садили квасолю, цибулю, часник та цiлющi зела.

Городництво Великого Києва було дуже розвинене, бо знаходимо згадки про те, як в 11-м столiттi переношено годiвлю деяких рослин з двору великого князя на двори польських королiв та нiмецьких князiв.

З гетьманських традицiй треба згадати одну з перших державних українських аптек, заложену в Лубнах, правдоподiбно за гетьмана Івана Мазепи. Лубни осталися й досi зв'язанi з традицiєю вирощування лiкарських рослин. Ще перед вiйною 1914–1918 рр. збереглися там гуртовi комори, куди селяни колись привозили сушене зiлля iз своїх плантацiй. Пiд Лубнами збереглися й деякi старi назви мiсцевостей, як «Ботанiчна Левада» i т. iн.

Пiд совєтською владою не загасли цi стародавнi традицiї Лубен. Коли Москва, бажаючи здобути якнайбiльше закордонної валюти, почала експортувати мiж iншим i «лiксировину», то це їй не дуже вдалося розвинути. З погляду безстороннiх чужоземних глядачiв-фахiвцiв з «усiх совєтських здобуткiв у цiй дiлянцi заслуговують на увагу тiльки здобутки Лубенської дослiдної станцiї лiкарських рослин в Українi, особливо в селекцiї перцевої м'яти i лаванди ».

На деяку увагу заслуговують працi, подiбнi до праць Лубенської станцiї, що їх перепроваджували фахiвцi на Харкiвщинi та на берегах Чорного моря, головним чином в Одесi.

Та все це працi, якi пiдготовляють (селекцiонують i устiйнюють) рослинну сировину. До опанування й стосування в лiкуваннi рослинами як цiлiстю треба важкої працi цiлих поколiнь вiдданих дослiдникiв.

Тут мусимо вiддiлити працю вчених-дослiдникiв вiд працi звичайних збирачiв, головно т. зв. народного лiкування та його популяризування.

Збирання народних лiкувальних традицiй почалося в нас уже вiддавна, рiзнi писанi зiльники й гербарiї були в нас дуже популярнi ще за козацьких часiв (знайдено слiди цього i в «Щоденнику Марковича»). Початком нової традицiї треба вважати працi перших українських лiкарiв-унiверсалiв з кiнця 18-го ст., як, напр., деякi працi знаного лiкаря Кавунника-Елланського.

Вiд того часу маємо багато праць. Дослiдники, як добрi робiтники, зносили з цiлої української землi цеголки, скарби, народнi рослиннi лiки. На цих цеглинках можна буде збудувати велику будiвлю українського лiкування.

Дослiджено українське народне лiкування за окремими землями. Вистачить назвати для Полтавщини Августиновича (1853, Київ), П. Гавсевича (1912–13, Лубни), Н. Монтеверде (1916, Петроград), І. Павловського (1915, Полтава); для Київщини-Т. Вержбицького (1867, Київ), там теж вийшла капiтальна праця, двотомний вислiд систематизацiї лiкаря й природника п. з. «Зiльник i народнi лiки» В. Горецького i Вiлька (1885, Київ); на чорноморських берегах обробляли матерiали до рослинного лiкування – В. Гомилевський (1916, Сiмферополь), Тесля (1916, Сухумi), В. Корнєв i Г. Купрiянов (1917, Ялта) та В. Любименко й В.Маркович. Дослiджено, зокрема, й Карпати («Гуцульщина» В. Шухевича) й Харкiвщину, Чернiгiвщину, Донщину.

Врештi, українська лiкарська рослиннiсть багато була зачеплена в вiдповiдних дiлянках праць ВУАН, особливо в перших роках її дiяльностi. Туди треба вiднести й працi, що обiймали цiлу лiкарську рослиннiсть т. зв. УРСР.

Першi працi збирачiв, особливо лiкарiв, виходили латинською мовою, як С. Парпури з 1830 р.; деякi, як чернiгiвця В. Демича (1888, Дорпат) та лiвобережця Гнiдича (1778, Лейпцiг), були писанi нiмецькою мовою. Бiльшiсть зi зрозумiлих причин видавано росiйською мовою. Серiю видань українською мовою розпочинає книжка Д. Максименка «Лiкарськi й пахучi рослини», що вийшла в Полтавi в 1918 р., за часiв Української держави.

Вiд того часу з'являються, головно в Галичинi, поважнi популярнi працi, що з них на перше мiсце треба поставити книжку Теодора Панича («Лiчничi рослини», Львiв, 1924).

Жнива збирачiв i популяризаторiв народного рослинного лiкування значнi, як мало в котрого європейського народу. Тяжче стоїть справа з науковим оволодiнням цього матерiалу. Адже треба кожну народну вказiвку сконтролювати, кожний традицiйний звичай зглибити. Нiчого не вiльно висмiяти чи нерозумно вiдкинути, не вжившись у людей i їх оточення.

Обережнiсть i пошана в оцiнцi своєї народної лiкувальної культури були завжди прикметою великих нацiй свiту. Вони на цьому нiчого не втрачають, а тiльки здобувають.

Вiзьмiмо такий приклад. Бiднiша люднiсть великих мiст давно лiкувала т. зв. курячу слiпоту, яка постає на тлi сильної анемiї, споживанням печiнки, i то, оскiльки можливо, напiвсирої. Про цей «смiшний лiк» писав у минулiм столiттi росiйський лiкарський часопис «Врач» iз пiдсмiхом,- от, мовляв, темнi, нерозумнi люди з передмiсть Петербурга чи Києва лiкують очi чудацьким способом. Тим часом два американськi лiкарi почали дослiджувати вплив сирої й напiвсирої печiнки на анемiю (недокрiв'я) i вiдкрили, що вона добра в лiкуваннi. Обидва лiкарi за це дiстали в 1926 роцi всесвiтню нагороду Нобеля, бо їхнiй винахiд-спостереження корисний для всього свiту.

Цiкавi сучаснi дослiди над «сауною» – фiнською парнею. Цих парень є в самiй Фiнляндiї пiвмiльйона, i кожен, хоч найбiднiший, фiн має в себе вдома свою «сауну». Пару там здобувають просто: поливають водою розпечене на вогнi камiння, уламки гранiту. Отже, теперiшнi спостереження (Muck, 1940) вiдкрили, що з такого розпеченого гранiту виходить еманацiя радiю (гранiт з усього камiння має в собi найбiльшу кiлькiсть урану й тору). Тому тi парнi так добре впливають на фiнiв. У сучаснiй Нiмеччинi мiнiстр здоров'я спецiально заохочував до будови таких «саун» скрiзь для оздоровлення населення. Вiзьмiм i простiший приклад корисностi дослiдiв народного лiкування. В 1914–1916 pp. царська Росiя втратила багато лiкiв, якi приходили з закордону. Особливо дошкульно бракувало «Hydrastis», зiлля, що приходило з Канади i гальмувало кровотечi. По спецiальних дослiдах порадив учений Кравков, щоб узяти замiсть заморського гiдрастiсу свiй звичайнiсiнький «водяний перець» (дрясен гiрчак), уживаний всякими бабами- шептухами i ворожбитами. Що ж, мiсцеве зiлля заступило заморське та осталося в списi європейських наукових лiкiв. Можна сказати, що зробило кар'єру i «вийшло в люди », не так, як багато iнших рiдних рослин.

Українськi дослiдники-лiкарi були не раз бiльше знанi серед чужинцiв, як у нас. Такий доктор Денисенко жив у Парижi i дослiджував вплив зелемозню (Chelidonium) на лiкування раку. Про його працi знає бiльше Нiмеччина (там виробляють з цього зiлля лiки для впорскування) або Францiя чи Росiя, як Україна.

Однак принаймнi добре, що про його працю впродовж останнiх тридцяти лiт ще не забули, зате забуто працю лiкаря Протопопова з Донщини про одне пiвденноукраїнське насерцеве зiлля (1900, Петербург). Тiльки випадково зустрiвся я з цим зiллям, дослiджуючи «цiлющу травичку», що її за дуже дорогу цiну продавав один варшавський ворожбит. Той ворожбит використав працю Протопопова.

В останнiх часах треба було б створити спецiальний дослiдний iнститут лiкарських рослин. Тодi в справi лiкування буде довершено те, що має бути довершено в усiх дiлянках української культури,- зосередження й мобiлiзацiю культурних цiнностей краю й народу.