Сізиф доштовхав свою каменюку

Свiт Землi надзвичайно тендiтний. XXІ столiття поставило цей Свiт разом з людиною на край безоднi. Цивiлiзацiя, що нехтує Законами розвитку Всесвiту, Законами Живої та Неживої матерiї, зайшла в глухий кут. Сiзиф дотяжбив свою каменюку до верху стрiмнини. Йому здається: ще один поштовх, i той огромезний викотень можна з радiстю буде вгромоздити на Вiстрi Цивiлiзацiї.

Марнi сподiвання. Дай Бог, щоб горопаха встиг вiдскочити набiк, щоб вiддихавшись, як це було шiсть попереднiх разiв, i з нуля знову почати штовхати той стоважезний камiнь догори.

Людство просто забуло, що Земля – планета Земля – велетенська Жива Істота. А чи навпаки – крихiтне кров'яне тiльце в неосяжному тiлi Всесвiту. Й те, що зробили з Нею люди, нiчим iншим як захворюванням назвати важко. А захворювання, зрозумiло, пiдлягає лiкуванню. А чи самоочищенню. Для цього в планети є тисячi найдосконалiших метод.

Ще й досi на пам'ятi оповiдь татова про хитрого лиса, який опiвлiта, й так з року в рiк, чистить себе вiд клiщiв, блiх та iншої нечистi, що, зазвичай, обсiдають тварину. Вибирає вiн тепленьке мiлководдя i десь в- пiд жнивну пору ввечерi забрiдає у воду. Помаленьку опускаючи хвiст, далi тулуб, далi шию, голiвоньку нижче й нижче, занурюючись в лiтепло. Паразити, зрозумiло, лiзуть вище й вище на «суходiл». Лис, а це дiйство вiн веде години з три-чотири, врештi виставляє над поверхнею води самого носа, i коли кровопивцi перелiзуть туди вiн торкає ним якусь болотню рослину – паразити перелазять на неї, а лис пiрнувши пiд воду повнiстю позбувається «господарiв».

Попереднi цивiлiзацiї явно говорять про те, що Лис пiд iменем Земля, проробляв це оздоровлююче дiйство вже не раз. І що цiкаво, завжди з успiхом. На думку наших українських науковцiв, танення Арктики вiдбувається набагато швидше, нiж Антарктики, i це приведе до того, що перша розтане набагато ранiше. І мiльярдотонна кригова маса шостого континенту переважить. Вiсь Землi в одну мить змiститься – це й викличе величезну хвилю заввишки 3 кiлометри. Хитрий лис очиститься. Чи ж вистачить у наступної Цивiлiзацiї розуму пiти iншим шляхом? Не тим, на який штовхнула нас Бiблiя. Пересiйте цi стародавнi мiти й легенди iудеїв й ви не знайдете бодай натяку на те, що потрiбно берегти i оцей струмок, i оцю рiчечку, i оцей гай, бо вони святi. Бо вони живi.

1934 року Академiя наук СРСР вiдрядила на Кольський пiвострiв етнографiчну експедицiю. І ось, один з вчених запропастився в люту заметiль. Мiсцевi жителi порадили начальнику експедицiї звернутися до вiдомого волхва-шамана. І той, зав'язавши очi, пiшов в тундру камлати, тобто, священодiяти. Як старий розповiдав згодом: «Я спитав в духа камiння: ”Чи не бачили ви тут чужинця?” Вони ж вiдповiли, що нi!» Те ж вiн питав в духiв струмка, в Духiв перелiска, i лише Дух гори вiдказав, що чужинець приметений снiгом пiд отим он кущем. Й справдi науковцi вiдшукали саме там свого товариша, ледь живого.

І ось дiброви, криницi, каменi, рiки враз все стало бiсiвським! Всi нацiональнi геро- їчнi мiти – гидкими. А чужинецькi мiти покори й страху – просто чудовими. А хто цього не визнавав… Михайло Брайчевський в працi «Утвердження християнства на Русi» (Київ, Наукова думка, 1989), посилаючись на iсторика християнства Є. Голубинського, стверджує, що Київ i загалом Русь хрестилася страшними полiцейськими засобами. Витоки запобiгання перед всiм чужинецьким повнiстю яснi. Своїми ж запроданцями з озлобленням нищилося все святе. Гаї, дiброви, осквернялися святилища, криницi, джерела Волхвiв – цих стародавнiх академiкiв – вирубували до ноги. Це з насолодою засвiдчує «Повiсть врем'яних лiт»: «На Ярослававом подворьє сожгоша чотирi волхва!» І врештi плюндрування душi переросло у всепланетне плюндрування природи. Хiба отака картина, що спостерiг навеснi, можлива була б в стародавнiй Русi? Лантух смiття репнуто в Борзенку. Волхви впiймали б плюгавця, висипали б ту рейвань, засилили б йому всередину й гряснули б на мiсце.

Природа возводилася стародавнiми нашими академiками в ступiнь Святостi, переступ цього закону карався смертю. Це промовисто мовить конона, яку я записав вiд тата (1896 р. н.) (хочу повiстити, вiн був зi старого знахарського роду, що сидiв на Придесеннi в с. Високому. Необасi, що вирубав молодий березнячок (а вiдомо бере за це живе втiлення Богинi Лелi), Богиня прирекла: «Поки будеш жив матимеш зi своїх рук поживу щовечора!». І ось вечiр пiдступає зашпори лютiї до рук конюшинного насилає, по княжому двiрцю метає, коней з ретязiв зриває, бо мов звiр лютий вiн свої руки до кiсток об'їдає. Отямився недбаха на свiтанку у порубi глибокому, до стiни прикайданений. А руки його молодi, мов скупанi у цiлющiй водi: хоч дiв юних обiймай, хоч князю меди-вина черпай! Вiдкували, перед княжi очi поставили. Та ось вечiр близиться, сонце низиться червiнню руки конюшинного обливає, зашпори лютiї в п'ястуки насилає! «Поки будеш жив, матимеш зi своїх рук поживу! Ще й безсмертя в придачу». Жахна картина чи ж не правда?

Християнство знищило всi гальма лю- бовi до ПриРОДи. Людина стала ницiм Господарем її. Слово приРОДа, то яке цiкаве, – означає: те, що при РОДi. При древньому Бозi Творцевi – надрозумi, який народив все живе й неживе. Але господар той, «цар» приРОДи, виявився без клепоньки в голiвоньцi – в «царика», по-простому, вселилася Чорна руйнiвна Сила, що почала безжально, з наростаючою люттю, нищити все живе, свiтле, духовне. І найперш оту приРОДу, що є Божественною й Живою. Уже вiн розщепив ядро атому, вжаливши генетичний код русичiв – свiтлоносної нацiї. Уже вiн вiдучує сина, онука поважати батька-неньку, сивину. Хоча «Батько-мати святiї, бо ж вони дарували тобi життя! То ж нехай i поведiнка твоя гiдна святинi буде». Уже вiн вiдучує людину самостiйно мислити, видаючи бiле за чорне i навпаки. Уже вiн вiдучує її писати. Через десять рокiв молодь, що народжується сьогоднi вже не знатиме калiграфiї. Вона Свiт перетворює у вертеп безглуздя. Вiн, цей царик, ще багато до чого додумається, перш нiж огуритися в царство Пекове.

В минулому столiттi болгарська цiлителька Ванга прoвiстила загибель бджiл, як передвiсника загибелi людини. Так ось в США позаминулого i минулого року загинуло бiля 90 вiдсоткiв бджолосiмей. Як па- сiчник скажу, що i в нас уже спостерiгається досить дивовижне явище: восени бджоли кидають вулика, прирiкаючи себе на вiрну загибель. Вiдбуваються збої в живосильностi набагато древнiшої за людину комахи, що має високоорганiзований устрiй – маленький злiпок цивiлiзацiї. Однi говорять: це випромiнювання мобiльних телефонiв впливає на комах, та iншi високо- й низькочастотнi поля, створенi людиною. Іншi – що модифiкованi рослини, якими в США засiяно 80 вiдсоткiв сiльськогосподарських площ. В нас поки що таких лише 8–10 вiдсоткiв: соняшник, соя, деякi види пасльонових. А царик впивається своєю «всемогутнiстю». Неспроста взяв це слово в лапки. Всемогутнiсть на фiзичному рiвнi. А на духовному? Яка може бути шана до релiгiї, коли в новозбудованих храмах висять iкони, писанi iз злодюг – це вони, бачте, фондували будiвництво. В селi Тиниця, мого, Бахмацького району, розiбравши блочний пiдмурiвок школи, московський культоархат зводить храм «божий». В ньому агiтують за злодюг i повiй. Без будь-якого пощербу в совiстi.

То чому ж тодi ми дивуємося тому бруду, який ллється з екранiв телевiзорiв. Який морок сiє в юнi душi цей царик. А ось цiкавинка: норвезькi науковцi довели, що люди, якi творять негатив, цим же негативом самi i заражаються. Вiн вдвiчi iнтенсивнiше руйнує в таких, з дозволу сказати творцiв, захиснi сили тiла. Чому буддiйськi монахи, святi старцi, давньоруськi волхви доживали до двохсот рокiв. Лише тому, що вони бажали Свiтовi Добра! Жили в злагодi з природою й у Добротвореннi! Той, хто творить Зло – руйнує себе, власноруч накидає на захисну мережу тiла петлю, варто посковзнутися i … Постiйний збiй психоенергетики, що всуцiль стає негативною, вiдкриває рiчище, через яке Темнi Сили висмоктують Життєву енергiю з людини. В жорстоких, мракотних отих кiносценаристiв, та взагалi у всiх людино- ненависникiв, ненависникiв Свiтла, найперш руйнується печiнка i пiдшлункова, з усiма страшними наслiдками. Не дивно, що всi отi людцi так швидко, ще у творчому вiцi вiдходять до Пека. Час вже одуматися, всiм тим, хто ненавидить наш сонценосний нарiд. Недарма тато не раз говорили: «Той, хто бажає народу, який його годує, зла – його й матиме!» Нiчого не минає безкарно. В нашому мiстечку, десь, в 60-х роках була баба, що робила аборти – це жахне вбивство. Посковзнулася на мокрiй брукiвцi – шварх потилицею – й «готова». Так люди говорили: «То вона на наших сльозах та кровi посковзнулася!»

Але скiльки б не обпльовували святий Образ України i свої перевертнi, i чужi зайди, вони ж на своїх плювках, врештi, самi й посковзнуться.

Час свiтанку, за висловом вiдомого iсторика Миколи Чмихова, настає. Настає час Свiтла. «За глупою нiччю, – казали тато, – завжди настає ранок». Той, хто проснувся, уже може помiтити його замаячiлий просвiт.

Уже доволi ветха зелейниця Катря Каленська, що живе в селi Калеському Коростенському району, нещодавно оприлюднила свiй сон, який привидiвся їй напередоднi Чорнобильської Диверсiї. Нiбито, круг бiленької, з солом’яною крiвлею – такої, як у Шевченка, хатини – багато-багато, може з мiльйон, дiвчат стоять, взявшись за руки. І кажуть тi дiвчата бабусi, i одна однiй: «О-о-о! Ця наша хатка ще довго-довго буде жить!» Думаю вишнi знаки тут усiм зрозумiлi. Дай нам, Боже, дай нам, Роде, свiт цей маркотний пережити, бо свiтання гряде.