Тотеми давніх українців

З давнiх-давен український бог шлюбу та кохання називається Лель. Земною священною iпо стассю Леля вважався i вважається лелека. Трепетнi, лагiднi, майже нiжнi стосунки українцiв з лелекою обумовленi саме тим, що лелека приносить дiточок.

Цiлi народи називались iменем лелеки. Зокрема, задовго до еллiнiв Балкани та пiвострiв Пелопенес населяли пелазги та лелеги. Цей благодатний край, як i всю планету, зiгрiває свiтило, одне з людських iмен якого Гелiос. Згiдно з мiфологiєю романо-германських племен лiси, траву, повiтря, чагарi населяють фантастичнi безтiлеснi iстоти – ельфи. Мiсцем перебування еллiнських богiв є Олiмп, а мусульманська назва верховної iстоти — Аллах.

Як бачимо, звукосполучення –ел(ь)-, -ол(ь)-, -ал(ь)-, -ул(ь)-, -iл(ь) – в рiзних варiацiях, у рiзних мовах народiв свiту пов’язано з iменами сакральних iстот, їхнiми помешканнями тощо. Чи не є це свiдченням надзвичайної давностi самої лексеми –ЕЛЬ-? Чи не те це слово, що було спо- чатку? Бiблiйний творець свiту Еллохiм — це теж множинна форма лексеми –ель-, взята з арамей- ської мови. Нiби струменями талої води з доби великого оледенiння, виплекана промiнням животворящого Гелiоса, розтiкається лексема мiж племенами та народами людськими, породжуючи все новi i новi слова, речi, явища та поняття, i вiдкриваючи нам, допитливим, у слушний час таємний змiст стародавнiх заповiтiв предкiв.

Професор Володимир Шиян зазначає:

«Нашi терени славилися здавна виробом меду, сиченого, питного, ферментованого, а також «алу» або «олу», що вiдповiдає англiйському «алє», у теперiшнiй вимовi «ель», тобто рiд густого пива.

Таким чином, свiтило, рiдина, фантастичнi iстоти, рiчковий або ставковий мул (iл), позаприродна Вища Сила концентруються фактично навкруг однiєї i тiєї ж лексеми. Принагiдно зауважимо, що казкова країна, повна золотом, молоком та медом, до якої так рвалися конкiстадори, iменувалася Ельдорадо. Мiсце священнодiйства, молитовної єдностi з богами називається Олтар, а вища верства будь-якого народу, людського, рослинного чи тваринного, називається елiта. Отже, вогонь, вода, земля, повiтря — всi чотири стихiї i багато чого поза ними — все охоплене загадковим поняттям ЕЛЬ, який подiбно хвилям електромагнiтного поля в ефiрi, пронизує i наповнює простiр i час.

А тепер звернiмося до знаменитого українського довiдника Стеля. З чого могли виготовляти нашi первiснi предки покрiвлю на своїх домiвках чи куренях? Зi шкур тварин? Правильно! Пiвнiчнi народи i досi так роблять. А в давнину людей було мало, а звiрiв багато. Здобичi вистачало i на їжу i на одежу, i на стелю — з ТЕЛЯ або ОЛЕНЯ. І стiна тому так i називається, що споруджена вона з ТИНА, обтинькованого глиною (див. книгу «Сини Ра з берегiв Днiпра» — Львiв: «Панорама», в якiй автор Сергiй Коваль також аналiзує цi слова). А попiд стiнами стелилися телячi (яловичi) шкури. На них спали та кохалися. Тому предмети для спання та кохання i досi називаються ПОСТЕЛЯ. Або ще краще ПОСТЕЛЯ, тобто пост бога шлюбу та кохання. Загальновiдомо, що тварин, якi годували, зiгрiвали та рятували людей, люди обожнювали (фетишизували), вважаючи своїми оберегами не тiльки їх, а навiть словеснi та мальованi зображення тих iстот. На стор. 218 книги «Вiра предкiв наших» професор Володимир Шиян емоцiйно наголошує:

«Знову ж не доводиться цитувати пречисленних мiсць iз Ригведи, як теж наведень, що могутнього звучання назвою «Бугая» називали самих богiв. Наразi один з українських птахiв так i називається бугай. Недарма також i українська хата називається ОСЕЛЯ. Тобто осiдок божества ЕЛЯ. А де вiдсутнє ТЕЛЯ, там ПОСТЕЛЯ. До теляти, зокрема, молилися i євреї, що вийшли пiд проводом Мойсея з Єгипту. Таким чином, ми з’ясували, що принаймi одне з безлiчi значень лексеми -ель-, -аль-, -оль – в українськiй мовi мiцно пов’язане зi словом ТЕЛЯ. А теля — це дитина корови, з якої можна виростити телицю або вола (веля). Український бог торгiвлi, достатку, скотарства, Бог поетiв та мистецтв (вiн же й володар свiту Нави) зветься, до речi, Велес. Звернiмося, однак, до правiчних, українських, священних, легендарних, сизокрилих...»

ОРЕЛ, ЖУРАВЕЛЬ, БУСЕЛЬ...

Тiльки глухонiмий, i то не всякий, вiдмовиться пiзнати в цих крилатих словах звуковi зображення споконвiчних, живих, невмирущих тотемних карбiв — оберегiв української нацiї. (Звичайно, слово «аист» подiбної iнформацiї в собi нести не може). Отже, нашi мудрi предки — давнi українцi разом з iменами, якими вони нарекли найпопулярнiших пернатих, передають нам, нинiшнiм i майбутнiм українцям, священнi ключi коду нашої Священної Мови. Згiдно з цим кодом одне iз смислових наповнень лексем -ель-, -оль-, -аль-, -иль – якраз i є значенням тотемного карбу — оберега, а саме ОР-ЕЛ — тотемний знак — оберiг народу Ора — прабатька всiх українцiв — Орiян i всiх арiйцiв (орел — герб римлян, нiмцiв, англосаксiв, американцiв, полякiв i багатьох iнших нацiй).

ЖУРА-ВЕЛЬ — тотемний знак — оберiг народу Жура (Чура, пращура?).

БУС-ЕЛЬ (бусол, лелека, боцюн, чорногуз) — тотемний знак народу Буса, трагедiя якого писана у Велесовiй книзi, i священне iм’я якого збереглося в назвах багатьох мiсцевостей, зокрема в Києвi (рiчка Босiвка — притока Ли- бедi). БУС i БОЖ, або БОГ (порiвняй НЕБІЖ-НЕ-БОГА) — суть iмена того самого слов’янського кореневого ряду, що i наша Матiр Божа. І польська Матка Бозка. І сербська країна Боснiя, i чеська Богемiя, тобто країна Божа. Залишаю читачевi насолоду помiркувати таким же чи- ном над СОКОЛОМ, ЩИГОЛЕМ, ЗОЗУЛЕЮ, ДЯТЛОМ...

Отже, українськi слова, а з ними й сама українська мова за часом виникнення сягає, як мiнiмум, доби приручення, перетворення диких тварин на свiйських, тобто доби, коли звiрi та птахи одержували вiд давнiх українцiв iмена, тобто доби виникнення людської мови взагалi. Про це беззастережно свiдчать орлинi, гiрськi та небеснi висоти, лелечi пари в гнiздах на українських хатах, журавлинi ключi. Нашi предки прагли передати i передали у наше вiчне володiння не тiльки природу, простiр i час, але й саму вiчнiсть.

Однак питання полягає не тiльки в тiм, щоб доказати давнiсть нашу, але i в тiм, щоб опанувати сучаснiстю, лiквiдувати над нами, українцями, ганебний чужоплемiнний контроль, як духовний, так i матерiальний. Початок цього контролю сягає часiв, коли нас незаконно звинуватили в iдолопоклонництвi, тобто прищепили багатьом з нас почуття меншовартiсностi. Що ж таке iдолопоклонство? Всiм вiдомо, що iдол — це предмет поклонiння. Приг- ляньмося ж пильнiше до цього термiну i поняття. ІД-ОЛ. Згiдно з предкiвським ключем коду це слово означає: тотемний знак, предмет по- клонiння Ідiв. А що таке Іди? Мовою iдiш це євреї. Вони так i називають себе самi «брiдер iден», що в перекладi означає «браття євреї» (див. Васiлiй Гроссман «Жизнь и судьба» — стр. 148). Тобто поняття «iдол», «iдолопоклонство» виникло в середовищi скотарiв-семiтiв i має застосовуватись суто до них i їхнiх вiрувань. Українцi ж не були, не є i нiколи не можуть бути iдолопоклонниками. Розглянемо нарештi ще одне цiкаве слово — Гоголь. Згiдно з тим же правилом розкодування Гог-оль — то- темний знак, оберiг народу ГОГА. Ось, виявляється, вiдкiля взялися «жахливi» та «страшнi» бiблiйнi супротивники iдолопоклонникiв, знаменитi ГОГ i МАГОГ! З «Вечорiв на хуторi поблизу Диканьки»! трiшки скоригувавши транскрипцiю слова ГОГОЛЬ, одержимо ХОХОЛ. Пишатися потрiбно таким героїчним, могутнiм, безмiрно давнiм назвиськом. Адже звiдсiля походить i романо-германське ХОХ — високий.

Будьмо ж високими, як душею i волею до свободи, так i засобами її досягнення та збереження!