Археологія про наші святині

В Україні такими археологічними пам'ятками є городиша біля села Бабине та Кулішівка (на Дністрі), Ржавинське святилище (в Чернівецькій обл.), Шумське (на Житомирщині), Трипільське (на Дніпрі), Бла­говіщенське (па Десні), Бушівське (на Він­ниччині), Трахтемирівське (неподалік від Канева) та ін. Чимало таких археологічних пам'яток і в самому Києві та його околицях.

Багате культовими виробами Бельське городище, відкрите в 1872 р. на березі р. Ворскли. Тут розташовувалось святилище сколотського часу, яке вміщало всю місцеву громаду поселян. Довкола семи жертовників збереглися глиняні статуетки Богинь, зокрема Богині Родючості, праматері, а також статуетки биків, ведмедів, рисей, куль­тові млинці, священні чаші та світильники. Це свідчить про досить розвинуті богослужебні традиції

Подібне за культовим інвентарем Вжищенське святилище на Чернігівщині, роз­копане експедицією Б. Рибакова в 1948 р. Підковоподібний будинок завдовжки 60 м мав посередині чотириметровий заглибле­ний у долівку жертовник, обабіч якого тяг­нулися земляні лави для богомольців. Все­редині двору розміщувалися дерев'яні жіно­чі статуї. Знайдені деякі культові речі: жертовні ножі, посуд, підставки для смаження м'яса. Біля статуй знайдені просверлені ведмежі ікла та посудину з горловиною у вигляді голови ведмедя, що, на думку вчених, свідчить про культ Богині Родючо­сті (пор. грецьку Артеміду). Я. Боровський пов'язує це святилище з Богинею Береги­нею (1. 79). Святилище також мало менше приміщення, в якому, на думку дослідни­ків, проходили наради жерців.

Неоднозначно ідентифікується святилище, розкопане під Житомиром в 1964 р. на р. Гнилоп'ять: капище Перуна, інша версія — Богині Мокоші або Живи, або Богині Смерті. Остання версія пов'язана з орієнта­цією капища на північ (капище у вигляді жіночої постаті головою на північ — у бік мороку), а поруч розташований могильник (1. 77). Центральний хрестоподібний жер­товник святилища оточений меншими жер­товниками (40x40 см). На більшому жерто­внику знайдені залишки кісток бика, на менших — кісток півня.

Святилище на горі Богит за 5 кілометрів від с. Городвиця Гусятинського р-ну, знай­дене археологами Русановою І та Тимощуком Б. в 1984 р., стадо відкриттям давнього місцезнаходження, відомого з 1848 р. Збруцького кумира — статуї Рода-Світовида (2. 250), Святилище оточене навколо кам'яним валом, спорудженим ше в скіфосколотські часи, вірогідно геродотовими "скіфами-орачами". На думку археологів, воно функціо­нувало ще в XI ст. н. е. Майданчик святи­лища поділений на три частини, вхід зі схо­ду вів у першу частину, вірогідно, передхрамовий простір. Середина майданчика бли­зько 125x60 м мала сліди великих будівель, прилеглих до валів. Хороми святилища мог­ли вмістити одночасно 500-600 чоловік. Тут було требище. На протилежному боні від входу, на узвишші, розмішувалось капища, обгороджене внутрішнім валом. Всередині капища була вимощена каменем восьмипелюсткова конструкція близько 15 м в діаметрі. Всередині цієї конструкції виявили чоти­рикутну яму, на якій був встановлений образ Рода-Світовида (чотирикутна статуя, орієнто­вана на чотири сторони світу), а з прийнят­тям Християнства скинутий в р. Збруч.

Сама статуя знайдена біля села Личківці на Тернопільщині, нині зберігається в Кра­ківському археологічному музеї, а її копії є в Києві та Москві. Ця Збруцька статуя має символіку цілого язичницкого пантеону: тут виявляється п'ять зображень Богів — М о коші, Лади, Дажбога, Перуна й Велеса. Чотиригранна й трьох'ярусна статуя поділе­на на дванадцять сфер. Верхній ярус (небе­сний) — Прав: чотири обличчя Богів під одним капелюхом. Атрибути Богів такі: Мокоша — ритуальний ріг, Лада — обручка, Дажбог — солярний знак на плечі, Перун — кінь і зброя (меч чи шабля), Другий ярус символізує світ людей (світ Яви) — тут видно своєрідний хоровод людей, який мо­жна помітити тільки обійшовши навколо статуї (по одному чоловічку на кожній грані статуї, розведені руки свідчать про те, що це хоровод, здійснюваний людьми на честь Богів). Третій (нижній) ярус — це триликий Велес (обличчя на трьох гранях статуї, четверта немає ніяких зображень - спина Велеса?). Всі три обличчя Велеса мають ву­са. Фігура його подана схематично, він сто­їть на колінах, піднявши руки вгору, ніби тримає на собі інші світи. Зображення з бо­ку Мокоші подано в анфас, з двох інших боків — у профіль1.

Чотириликість статуй язичницьких Бо­гів має кілька аналогів: в Рязані на місці Спаського собору було капище Світовида з бронзовою скульптурою чотириликого Бога, Світовид з острова Ругії мав чотири го­лови з чотирма шиями, повернені на чо­тири сторони світу, кожне з облич мало ву­са, зачіски нагадували типові стрижки меш­канців Аркони, де був храм Світовида. Чотириликість відображає теологічну ідею язичництва — а саме: вчення про багатопро явність божественного в різних сферах буття. Різновидністю розуміння Світовида є Триглав (Троян). Як писав В. Шаян: "Він має три голови, бо гад його владою є три держави, а саме Неба, Землі і Підземелля" (3. 258)

Капище Рода на горі Пластунці поблизу р. Росі розмішувалося по сусідству з Кня­жою горою. Пластунка має природні захис­ні об'єкти: з одного боку оточена яром, що відділяє її від Княжої, з другого боку — Хо­лодним Яром та Дніпром з третього боку. Місцеві мешканці розповідають, що тут, у старовину стояла дерев'яна церква. Мо­жливо саме на цьому місці в скіфські часи стояло святилище Рода, від якого й місто отримало назву Родень, Археологами тут знайдена велика кругла культова яма із за­лишками вугілля та кісток. Колись ця міс­цевість називалась Нетеребка, що має ко­рінь треб- (треба — жертва), поблизу сучас­ного с. Пекарі. Неподалік, біля с. Сахнівки знайдена золота пластинка сколотського часу із зображенням свята, яке описав Геродот: перед Богинею з піднятим у правіші символом сонця стоїть на колінах цар Колоксай, в другій руці він тримає золоту со­киру і чашу. Селяни несуть дари, наповня­ють ритуальні ріжки з амфор. Слуга тримає над Богинею затінок, тут же зображені по­братими, що п'ють з рога та сцени жертво­принесення.

Серед розкопаних язичницьких святилищ є і дуже давні, наприклад, Кам'яна Могила поблизу Мелітополя. На думку В. М. Даниленка, це було природне святили­ще, розміщене на колишньому острові (нині це пагорб висотою 15 м над р. Молочна). Центр його становить розколотий на окремі частини колись монолітний пісковиковий щит площею близько 3 гектарів, заввишки до 5 м, що затягає на материковому піску. Під цим кам'яним панциром добре зберег­тися гроти, які, починаючи з пізнього пале­оліту, довгий час використовувалися як приміщення для релігійних обрядів (4. 71).

Серед святилищ трипільської доби цікавим з погляду релігійної обрядовості є Святилище аграрного культу (біля с. Сабатинівка на Кіровоградщині). Це довге примі­щення прямокутної форми з троном 1 піч­чю, курильницею та вівтарем-жертовником. Тут було 16 глиняних статуеток Богинь, одна з них тримала перед очима змію, п'ять Богинь терли зерно на зернотерках, одна керувала обрядом, ще одна (кістяна скульптурка) стояла при вході. Стіни храму вкриті ромбовидними орнаментами, що є символами родючості. Розподіл праці коро­вайниць і вартування біля дверей (щоб ніхто зі сторонніх не зайшов під час ритуалу) — характерні риси українського весілля, що засвідчено багатьма етнографами, і по­декуди зберігається до сьогоднішнього дня.

На Житомирщині біля с. Ягнятин побли­зу р. Роставці виорано 5 гранітних статуй, з яких збереглася тільки одна, інші розбиті на дрібні уламки. Аналіз місцевості показав, що святилище могло розміщуватися біля гранітного кар'єру на плато висотою 25 м. Статуї, вірогідно, були приховані язичника­ми, закопані в землю, бо вони лежали рів­ненько складені неподалік один від одного. Вціліла статуя має незвичну для цього регі­ону форму — вона більше схожа на сло­в'янські статуї Середнього Подністров'я.

Особливо можна виділити київські язич­ницькі храми і капища, яких було чимало: Перунове (Володимирська, 3); Світовида (біля нинішнього Історичного музею на Старокиївський горі); капище і житло жер­ця на вул. Великожитомирській, 2; жертов­ник на Подолі (на місці колишньої церкви Пирогощої); капище на горі Хоревиці; літо­писна місцевість під назвою Капич (в райо­ні вул. Мельникова і Лук’янівського ринку) вказує на давнє капише; капие Тура на Подолі (вул. Борисоглібська, 11); капище Тура на горі Щекавиці (вул. Лук'янівська і Глибочицька); Велесове капище на Подолі (перехрестя вул. Волоської та Верхнього ва­лу) та інші. Біля багатьох з них археологи виявили залишки стін, голосники, залишки плінфи, цегли, кераміки, огорож тощо. Все це свідчить про язичницькі храми як про кам'яні та дерев'яні споруди, як закритого типу, так і напіввідкритого у формі ротонд, підковоподібні, напівокруглі споруди та майданчики.

В деяких язичницьких святилищах вияв­лені написи. Наприклад, Бушівське святилище, відкрите в Ямпільському районі на Вінничині в 1884 р. Написи тут — це імена Богів Перука, Хорса, Імена князів Олега та Ігоря, а також ім'я жерця. Тексти були прочитані в 1961 р. В. Даниленком. На дум­ку вчених, вони зроблені абеткою, близь­кою до глаголиці, але дуже індивідуалізова­ним почерком. Бушівський храм був збудо­ваний з каменю, вкритий дубовим ґонтом. Він мав два яруси — наземна й підземна частини сполучалися печерами. Тут знай­дені керамічні ритуальні чаші, вданою неушкодженою деталлю храму є кам'яна бри­ла із зображенням сцени жертвоприношен­ня: ліворуч священне дерево, на якому си­дить півень (символ сонячного світанку), під деревом стоїть на колінах жрець, підня­вши вгору ритуальну чашу, праворуч — по­стать священного оленя. Вірогідно, в жер­тву Богам приносилося оленяче молоко. Саме на цьому рельєфі зберігся повний на­пис; "Аз єсмь Миробог, жрец Ольгов". Ре­льєф виготовлений майстерно в майже реалістичній манері, хоча, відшліфований ча­сом, трохи втратив чіткість ліній. Цей пор­трет волхва — рідкісне зображення служи­теля язичницького культу.

З ознаками ще давнішого письма знайдено культовий камінь в Обухівському святилищі, Це петрогліфи, схожі на т. зв. "сар­матські знаки", серед яких знаки власності, тризуб та зооморфні зображення. Археологи відносять це святилище до черняхівської культури (4. 297-298),

Традиція робити написи під зображен­ням Богів була відома і в інших слов'ян Так, в "Хроніці Тітмара" (германського хро­ніста 975-1018 р.) подано опис святилища в Радегості, яке належало слов'янському племені лютичів: "У городі є тільки одна святиня, мистецьки збудована з дерева, основи якої підтримували роги диких тварин. Її зовнішні стіни були прикрашені зобра­женнями Богів і Богинь, як можна зблизька зауважити, предивно вирізьбленими. А внутрі стоять Богобе, зроблені людською ру­кою, у жахливих шоломах і панцирях, кож­них із них з вирізьбленим іменем... Перший із них зветься Сварожич" (3. 210).

В описах вітчизняних літописців зазна­чається, шо статуя Перуна з Києві була ін­крустована золотом і сріблом: "І поставив він (Володимир) кумири на пагорбі, поза дво­ром теремним: Перуна дерев'яного, — а го­лова його була срібна, а вус золотий" (5. 47).

Перебуваючи в цих священних місцях, мусимо пам'ятати — тут колись стояв храм.