Слово термін походить від імені римського божества Тегтіпива, який вважався богом меж і кордонів, що розділяли земельні ділянки. 23 січня все населення Римської імперії святкувало Терміналії - сусіди збиралися біля межових знаків, переважно каменів, робили біля них жертовні ями. Від своїх домашніх вогнищ приносили вогонь, і, уквітчавши межовий камінь, приносили йому в жертву мед, молоко і плоди.
З культом Терміна було пов'язане уявлення про непорушність володінь (як приватних, так і державних). Той, хто порушував межу, зсунувши межовий камінь, ніс відповідальність, як за кримінальний злочин і проклинався всією громадою. Межові обряди відомі й в українців. Вони були пов'язані з Богом Велесом і присягою Землею.
Пізніше терміном стали називати "спеціальне слово, що вживається для означення певних, чітко окреслених понять у науці, техніці і культурі".1
На відміну від загальновживаних слів, які часто бувають багатозначними, емоційно забарвленими чи навіть поетичними, образними, терміни мусять бути однозначними, стилістично нейтральними, щоб не викликати тих, чи інших побічних емоцій та відчуттів.
На жаль, і досі в нашій науковій практиці не вироблено єдиного терміну для позначення релігії предків українців. Деякі слова, якими ряд науковців позначає цю релігію, аж ніяк не назвеш стилістично нейтральними, наприклад: поганство, примітивна культура, ідолопоклонство, включаючи також інші слова, що супроводжують описи давніх вірувань і обрядів (забобон, невігластво; рос. суеверие) тощо.
Історія ганьблення стародавньої віри починається саме з часів прийняття князем Володимиром хрещення з Візантії. Відомо, що першими митрополитами в Київській Русі впродовж кількох століть були греки, тобто чужинці, які повчали наших предків, хто є "істинний бог". Приміром, підраховано, що за перші 250 років по прийняттю Володимиром християнства в Київській Русі змінилося 24 митрополити; з них лише два були руського (українського) походження2, але й вони не дуже дбали про зміцнення власної державності, насаджуючи чужу духовність і паплюжачи свої національні святині.
Тому й література, яка носила язичницький світоглядний характер, безжально знищувалвся, як "бісівське чорнокнижжя". Церковники-чужинці впродовж віків насаджували думку, що русичі були темні і неписьменні, тільки "справжня віра" їх просвітила і дала їм писемність. Хоча зі списків заборонених церквою книжок видно, що руські язичники мали багату релігійну літературу, в якій були відображені найдавніші знання. Так, "Острологія" і "Звіздочот" розповідали про будову Всесвіту, рухи планет і сузір'їв. Чимало книжок описували народні прикмети, передбачення погоди, пояснювали, як визначати строки оранки, сівби, збору врожаю ("Лунник", "Громовник" тощо). Багатйй арсенал медичних засобів, який бере свій початок в глибині віків, можливо ще з часів Скіфії, був описаний у таких книгах як: "Зілейник", "Лічебник", "Травник", "Цвітник". Волхви дбайливо збирали, записували давні молитви, порядок обрядів, жертвоприношень у спеціальних збірниках "Волховник", "Колядник", "Азбуковник"та ін. Це були знання, глибоко вкорінені в нашій землі, які відповідали нашій геокультурі й ментальності наших предків.
З приходом християнства починається занепад давньоукраїнської духовної культури, в тому числі й літературної творчості. Християнські книги впродовж кількох століть - це переважно переклади з грецької на церковнослов'янську, які аж ніяк не назвеш художньою творчістю.
До того ж, чужа культура загальмувала розвиток народної (національної) мови, адже літературною мовою вважалася церковнослов'янська.
Які чужі, сухі й відірвані від дійсності ці "Житія" і "Поученія",що вважаються пам'ятками давньої української культури ! Християннські догми ніколи не були до кінця зрозумілі нашому народові - їхня сухість і відчуженість від природи не могла заполонити його уяву. Незрівнянно вище в літературному відношенні стоїть перлина давньоукраїнської поезії "Слово о полку Ігоревім", що якимось дивовижним чудом збережена для нащадків. З деяких джерел відомо про існування ще одного поетичного твору - "Піснь Бояна", яку княжна Ганна Ярославна повезла з собою до Франції. А "Велесова Книга", про автентичність якої досі сперечаються дослідники, хіба
це не пам'ятка язичницької культури ? Навряд чи знайшовся такий талановитий фальсифікатор який би створив поезію такого високого рівня, з таким знанням давніх Богів, звичаїв, щоб міг вигадати стільки молитов, легенд, назв місяців, інших реалій, яких нині просто не існує.
Паплюження етнічної віри було потрібне насамперед політикам, ідеологам князівсько-боярської влади, яких влаштовувала християнська ідея, що "всяк влада від бога, тому виступати проти неї є злочином, бо це суперечить божій волі". З прийняттям чужої релігії починається руйнування етнічної ментальності - втрата волелюбності, людської гідності, незалежності, поваги до іншої особистості. Всі ці духовні вартості засуджуються. З "Дажбожих онуків" русичі перетворюються в "рабів божих". Домінуючим стає "християнське милосердя" і "любов до ближнього", які набувають найбільшого цинізму в біблійному виразі: "Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає і моліться за тих, хто вас переслідує"Не всі, звичайно могли прийняти таку мораль одразу.
Та для виховання покірних рабів придатні будь-які засоби. Тому впроваджуються терміни, які вже на початку нашої ери мали негативно-емоційне забарвлення І даремно отці церкви впродовж півтори тисячі років роблять вигляд, що слово поганство не має нічого образливого. Вперше це слово вжите в Римському акті 368 р. Вважають, що воно нібито поход ять від латинського радгапиз, що означає селянин. Ця ідеологічна диверсія шириться з літопису в літопис, з книжки в книжку, тему й не дивно, що науковці XX століття досі вживають його. Що ж, дуже зручно прикритися іноземним слівцем, яке нібито й не дає права на звинувачення в нетолерантності до давньої віри с зоїх предків, та й за порушення межі (терміну) ніхто не судить.
І хоча кожному слов'янину без перекладу зрозуміло, що поганство одного кореня з гана, ганьба, поганий, цей факт свідомо ігнорувався багатьма дослідниками проповідниками.
Грецьке ж язичництво з давніх давен прийнято називати еллінством, що походить від давньої назви етносу – елліни.
Християнство, яке є інтернаціональною релігією, як бачимо, не знищило грецької етнічної культури: збережені не тільки їхні кумири (статуї богів), але й писемні пам'ятки їхньої давньої релігії. Тому й нині дивує світ давньогрецьке мистецтво, міфологія, яка, до речі, багато чого запозичила від різних народів, в тому числі й слов'ян.
Наша етнічна віра, яка в давні часи мала назву також похідну від назви етносу, чомусь (?) втратила її. Володимир Гнатюк записав на Гуцульщині приказку: "Поки колядники ходять, поки писанки пишуть, доти наша віра руська буде в світі". Отже, руська віра - це віра народу русь. А що мова йде саме про язичницьку віру, не викликає жодного сумніву, адже колядки і писанки - це реалії давньої віри українців, які не могли знищити ніякі церковні заборони.
Первісне значення слова язичництво досі залишається нез'ясованим. Лише деякі науковці звертають увагу на зв'язок терміну зі словом "язик" (мова, етнос), проте пояснюють його по- різному. Наприклад, в "Лексиконі" Памво Беринди (ХУІІ ст.) язик перекладено як народ. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) писав: "Кожен не грек чи не римлянин, що говорив іншою мовою, звався варваром, наше старе язичник; а що варвари звичайно були неохрещені, тому скоро "язичник" стало означати нехристиянина". Отже, за Іларіоном, язик і язичник означає чужу мову і чужу віру по відношенню до греків і римлян.
Іншу думку висловлював Михайло Драгоманов: "язичницький" означає національний, крайовий, тобто рідний для народу.
Крім цього, пропонуємо звернути увагу на тлумачення грецького слова єьуікос (етнічний), що пояснюється трьома синонімами: племінний, народний, язичницький і походить від еьо; - звичай. Отже, насамперед слід зазначити, що язичництво - це "віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і спільним походженням", а також спільною мовою. А вже потім уточнювати, які риси має ця віра: політеїзм, чи монотеїзм, чи ще щось інше.
Таким чином приходимо до висновку, що кожна язичницька віра є етнічною (національною) і підносить ідеї саме свого народу. Міфи про походження народу від Бога впливають на етнічну самосвідомість, формують почуття власної гідності. Наприклад, германські міфи про походження народу від бога Одина. До речі, єврейські легенди про народження їх від бога Ізраїлю та про боговибраність євреїв і досі працюють на збереження і процвітання цього народу.
Чому ж тоді ми, нащадки русичів, не змогли зберегти свої легенди про народження Дажбожих онуків ? Чому не схотіли використати їх у вихованні національної гордості наших дітей ? На жаль, дехто і досі не бажає подолати цей ідеологічний бар'єр. Що ж, добре попрацювали наші вороги, щоб забити памороки народові, нав'язавши ненависть до своєї прадавньої культури.
Давно пора позбутися упередженості та ідеологічних стереотипів мислення, щоб зробити наукову оцінку та віддати належну шану філософській мудрості наших предків, яку так довго принижували чужинці, а слідом за ними і чимало наших співвітчизників.
1Лесик В.М., Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. - К., 1971.- с.421.
2 Оріон Я. На роздоріжжі.- Гамільтон, Канада. - 1991.-е.43.
3 Біблія. Євангеліє від Матвія: 5.43.