День Валентина: як виник, чому в Україні його, а не свято Богині Лелі, вважають святом закоханих

Цією публікацією хочу порушити питання про походження так званого Дня закоханих. Чи є щось у Дні Валентина українського?! І чи треба нам його відзначати? Чи, може, маємо свій, український, День закоханих? Тож спочатку трохи історії! Адже не всі ми достеменно знаємо, чому цей день має таку назву. 

Легенда розповідає, що Валентин був храмовим священиком, який жив у 3-ому сторіччі до н. е.. За його вчення Валентина ув’язнили. Перебуваючи у в’язниці, Валентин начебто скоїв диво: зцілив доньку стражника. Перед своєю стратою він написав їй лист, підписавши: «Від вашого Валентина». Страчений був 14 лютого.

Инша легенда твердить, що Валентин був італійським єпископом, ув’язненим за те, що таємно вінчав закоханих, а це було заборонено. 14 лютого його спалили. Але існує версія, що день Валентина нічого спільного не має з життям цих т. зв. «святих». 14 лютого, перед давньоримським святом, юнаки писали імена дівчат, вкидали ці папірці у скриньку, а потім навмання витягували папірці і ставали кавалерами тих дівчат, імена яких їм діставались, або супроводили дівчину на фестиваль, котрий славив Юнону, богиню жінок і шлюбу, і Пана, бога Природи.

Але є ще одна версія: гарне повір’я. Сільське населення Європи у середньовіччя вірило, що саме 14 лютого птахи обирають собі пару. Тому колись європейці називали цей день пташиним весіллям. Здавна вважали, що птахи утворюють шлюбні пари саме на другому (парному) тижні другого (парного) місяця. Народні свята і обряди, присвячені птахам, в Україні існують споконвіку, це – Сорочини, заклички птахів, випікання «жайворонків» та инше. Пташина символіка теж вказує нам на найдавніше коріння цього свята. А позаяк попівство намагалося ставити своїх «святих» у ті дні, коли нарід масово відзначав прадавні (т. зв. «язичницькі» («язик» у перекладі – «нарід, нація»)) свята, то й Пташине весілля використали, надавши йому християнського «покровителя» Валентина. Та й сам день отримав символіку Дня закоханих, хоча, за суттю, не мав до нього ніякого відношення. Святкові листівки мають форму серця, на них зображений Ерот або Купідон зі стрілою, а не «святий» на шибениці, на якій він начебто опинився (згідно легенди). Кому ж приємно цього дня отримати листівку з виглядом «мученика» замість грайливого хлопчика Ерота-Купідона?..

Очевидно, в історії можна знайти ще не одне пояснення.

Тобто самі християни закатували Валентина, щоб потім зробити «святим». Абсурдніше й невигадаєш! Тому сучасні християнські церкви переважно вважають, що Валентин не «правильний» святий, простіше кажучи, такого «святого» не було зовсім.

Насправді ж у католицькому каноні є 14 «святих» Валентинів і дві «святих» Валентини. І жоден із них цього дня не іменинник. А день цей – Кирила і Мефодія. Ось так сталось у календарі і в історії. Але на заході Європи уже 14 сторіч відзначають День закоханих. В Україні – з кінця 1990-их років. Хоча це всього лише данина чужій моді. Людям же, особливо молодим, хочеться гарного свята, красивої легенди.

А ще ми чомусь часто маємо звичку поклонятися перед чужим, не задумуючись, що маємо і свої звичаї й легенди. Мабуть, це тому, що всілякі зайди-окупанти довго забороняли наші рідні, споконвічно українські, звичаї.

Тепер т. зв. День Валентина дуже вигідний для бізнесу, адже продається море всіляких сувенірів, залежалих дрібничок, які масово скуповує молодь, аби потішити своїх коханих. З падінням совєтської «залізної завіси» попливло в Україну що треба й не треба. А журналісти раді старатися заради сенсації… Тож не так давно це глобалізаційне свято впровадили і в нас, хоча на Русі були свої дні закоханих: свято Богині Лелі й Бога Полеля (Води й Вогню (Лельник, Ярило – 22 і 23 квітня)), а також свято Любови й Шлюбу: Купайло (21 – 22 червня).

Ще у сиву давнину люди не відділяли себе від природи. І тому, відповідно до календарних циклів (весна, літо, осінь, зима), були й цикли розвитку життя людини. Саме навесні, коли пробуджувалось і міцніло молоде сонце, збільшувався світловий день, усе росло, буяло, юнаки і дівчата, сповнені почуттів, закохувались один в одного. Беручи злюб (шлюб) і народжуючи дітей, молоде подружжя благотворно впливало на природу і врожай. Тому здавна молодь наділялася певною магічною силою: як весняне сонце і як земля навесні. І тому лише молодь брала участь у весняно-літніх обрядах.

Тож як навесні відроджується природа, так само розвиваються й почуття молодої людини. І найвища точка (апогей) розквіту природи – це середина літа: день, коли бере шлюб Сонце і Місяць, Земля і дощ, від якого родить земля, дає врожай. У день цього шлюбу сонце купається. І називають цей день Купайла. Так само апогей розквіту почуттів закоханих – злюб (шлюб). Тож усе природно й логічно: навесні народжуються почуття, кожен обирає собі пару, а в кінці літа бере шлюб. Наші предки вірили, що це благотворно впливало на природу, зокр., на врожай. Це пов’язано і було наче заклинанням. Що більше шлюбів серед молоді, тим кращий урожай. Як же мудро міркували і чинили наші предки!

Кожен шлюб вважали священним. Весілля вінчала сама Природа. І тому весільні обряди були тісно пов’язані з календарною обрядовістю. Тому вінок, який плела юнка, повинен був знайти судженого. І коли мети було досягнуто (зібрано врожай, взято шлюб), ці речі (хоровод, коса, вінок) втрачали свою силу і ставали непотрібними. Тому на весіллі знімають вінок і розплітають косу. Після весілля дівчина не йшла в хоровод. У піснях про це співали так: «вінка втеряла», «косу розплела»…

Лад і Лада, за українськими народними віруваннями, – покровителі кохання.
Чимало давніх народних звичаїв дожило до наших днів. Ув окремих селах ще донедавна перед тим, як розпочати гуляння навесні, дівчата збиралися гуртом і йшли на луг. Там, де мали бути їхні ігри, дівчата закопували горщик із кашею і співали, аби привабити й хлопців до гурту. Бо каша – то жертва землі-матері, яка мала поблагословити молодих на любов.

На нашу, хлопці, на нашу,
Несіте пшона на кашу.
Та будем кашу варити,
До себе хлопців манити.

В нашій культурі вже є дні закоханих: «Червона гора» на свята Нового літа, яке починаються з 21 березня за сучасним календарем, на весняне рівнодення. Юнаки розводили на пагорбах вогнища, аби було далеко видно, влаштовували веселощі, а дівчата, як побачать ті вогні, приєднуються, разом святкують, знайомляться. Дівчата прикрашають дерева кольоровими стрічками та гілочками з берези. Часто можна почути ще одну назву цього свята: Березіль. Дехто називає Першими русалинами. Це дні започаткування пар. А закінчувалися свята пошануванням предків, висловленням предкам вдячности за життя, за родину.

Із плином часу багато наших звичаїв утратилося. Багатьом звичаям уже важко знайти пояснення. Рідне, на жаль, забувається, а чуже приходить і приживається. Так зване свято Валентина – одне з них. І хай навіть воно чуже, однак давайте впишемо в нього і наші, українські, ознаки. Якщо вже відзначаємо, то відзначаймо його – по-нашому! Адже маємо і свої звичаї, красивіші, ближчі нам і зрозумілі. З ними й свято буде поетичнішим і ріднішим. Тож задля тих, хто вже так звикся до чужого свята, пропоную осучаснити його й українізувати, якщо вже так не можна обійтися без нього. Та й вигадувати нам не треба, позаяк маємо своє, і День закоханих – у тому числі.

Та скільки б не було пояснень дню закоханих, це завжди гарний привід сказати коханій людині зізнання. Живуть, продовжують свій рід тисячі живих істот, але любить і кохає лише Людина. Власне Людиною її можна вважати тільки тоді, коли вона вміє любити по-людському. Якщо ж любити не вміє, не може піднятися до цієї вершини людської краси, значить, вона – лише істота,яка здатна стати людиною, однак ще не стала. Будьмо людьми! Живімо і любімо один одного по-людському! Любови вам усім, справжньої, чистої, взаємної! Уміймо дорожити вірною любов’ю і будьмо гідні цього чудового почуття!

Отож попри чергові християнські вигадки, любов – високоемоційне, найкрасивіше і найкраще людське почуття, кохання – джерело життєвої сили та духовного й тілесного натхнення.

А про УКРАЇНСЬКИЙ ДЕНЬ ЗАКОХАНИХ поговоримо трішки пізніше: з приходом тепла… :)