Храми, священні гаї, давньоруська богослужба

В наукових колах досі не існує єдиного терміну, яким би можна було позначити віру наших предків перед прийняттям християнства. В літописах вона зветься поганством, а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. Вперше ці слова вжиті в Рим-ськоиу акті 368 р.

На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало “селянин”. Проте на україно-руському мовному грунті воно сприймалося як щось гірше, протилежне хорошому і вживалося в значенні відсталого, темного, дикого тощо. Хоча значення цього слова в українській мові значно ширше і точніше, ніж латинське, передає зміст трагедії, яку пережили наші предки. Слово поганство стоїть в одному ряду зі словами, що мають корінь ган-: гана, ганьба (осуд, сором), ганити, поганити (засуджувати, лаяти, соромити), поганий, поганин (той, якого засудили, осоромили). Тобто віра наших предків була споганена (зганьблена). Якщо словом поганство широко користувалися руські літописці-християни, то це ще не означає, що цей термін прийнятий нині. На жаль, багато вчених в Україні й за кордоном досі використовують його.

Українська наукова література нашого часу користується терміном язичництво. Значення його також потребує дослідження, адже існують часом абсолютно протилежні думки. Так, наприклад, Михайло Драгоманов вважав, що “язичницький” означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу). Митрополит Іларіон висловлює іншу думку: за своєю етимологією воно означало саме “чужу віру” (первісно чужий “язик”), тобто те, що в греків та римлян означало “варвар” (чужинець). Словники староукраїнської мови XVII ст. фіксують значення слова “язик” як “народ”. Цікаво, що грецьке слово evviaeot, (етнічний) має тлумачення “племінний, народний, язичницький” і походить від грецького є vo%, що означає “звичай”. За ЕСУМ можна узагальнити, що первісне значення слова язичництво – віра племені людей, пов’язаних спільним звичаєм і спільним походженням3. Отже, в слові язичництво немає нічого образливого. Лише тисячолітнє християнське паплюження народних вірувань стало причиною того, що цілі покоління українців соромились своєї рідної віри, називаючи її штучним терміном “дохристиянська”. Слово народовір’ я нині також не передає суті поняття, оскільки мова йде про народ, який є переважно християні зованим.

Писемних джерел з давньої віри майже не залишилося. Тисячолітня боротьба християнства з національними вірами призвела до повного знищення стародавніх письмен, в яких були зібрані руські релігійні тексти. Нам лишилися тільки негативні описи язичницьких свят, внесені ченцями-хри-стиянами до літописів. Пам’ять народу зберегла безліч обрядових пісень та замовлянь, які в давні часи були молитвами. Маємо також відомості про те, які книги волхвів знищувалися служителями церкви: “Острологія”, “Звез-дочот”, “Громовник”, “Колядник”, “Сносудець”, “Волховник”, “Путник”, “Лічебник”, “Травник”, “Зілейник”, “Цвітник”. Ці книги розповідали про природні явища, ворожіння за фазами Сонця, Місяця, за зірками і блискавками, тлумачили сни, передбачати погоду, вчили розпізнавати людей за їхньою зовнішністю, знайомили з цілющими властивостями рослин тощо.

Медичні знання скіфських, а пізніше руських волхвів дивували весь античний світ. Геродот назвав видатних скіфських знахарів-медиків та мудреців: Анахарсіса, Ана-базіса, Токсаріса. Останньому, зокрема, після його смерті поклонялися і приносили жертви як самому Богу. Ці предковічні знання муляли очі церковникам, які, не маючи чого протиставити народному досвіду (бо були переважно чужинцями в нашому краї), жорстоко розправлялися з волхвами та їхніми книжками.

Перші відомості про руську віру подав ігумен Данило, котрий, переклавши грецьку книгу “Слово Григорія Богослова”, доповнив її матеріалами місцевого характеру. Нині цей твір відомий під назвою “Слово об идолах”. Звичайно, описи ці зроблені з метою засудження традиційної віри. Але цінними є порівняння світогляду руського народу XI – початку XII ст., який був цілком двоєвірським.

Нащадки волхвів ще довгі століття після християнізації народу зберігали таємничі знання своїх предків. Деякі з їхніх записів уціліли, решта передавалася з уст в уста. Так навіть в XIX ст. був поширений рукописний апокрифічний календар річного вшанування Мокоші. Тексти цього календаря у зашифрованому вигляді подавали розрахунки “дванадесятниць”, тобто 12-ти п’ятниць на рік, коли вшановувалася Мокоша (за християнським календарем Парас-кева-П’ятниця). Борис Рибаков пише, що цей календар “отражает значительно более высокий уровень, чем поклонение неграмотных баб святой Параскеве”. І хоч автор рукопису прикрився ім’ям святого Климента, цілком очевидно, що він успадкував знання руських волхвів, нащадком яких він був.

Цінним джерелом для вивчення і реконструкції руської віри має стати “Велесова книга”, яка досі малодосліджена через упереджене ставлення науковців, які під тиском імперської Російської академії наук продовжують вважати її фальсифікатом. Олександр Пушкін у свій час захистив від подібних нападів “Слово о полку Ігоревім”, знайшовши влучний аргумент про те, що не знає такого таланту, який зміг би зробити подібну підробку. Справді, навряд чи знайдеться у світі такий знавець української міфології, котрий би сфальсифікував (і для чого?) таку оригінальну пам’ятку, як “Велесова книга”? Про це ж писав і професор Володимир Шаян: “Трудно припустити, щоб якийсь фальсифікатор знав так докладно стільки елементів старої віри та обряду”. Проте і досі лунають зневажливі виступи проти справжньості пам’ятки. Дехто навіть вважає що така підробка була потрібна як підґрунтя для звеличення сталінської імперії. Українським вченим слід глибше вивчити пам’ятку, не оглядаючись на московські “авторитети”, і ввести її до наукового вжитку.

Відомості про руську віру знаходимо також у працях іноземних мандрівників та істориків: Ал Масуді (“Золоті луги”), Ахмеда Ібн-Фадлана, Прокопія Кесарійського (VI ст.), Аль Джайгані (“Книга доріг для пізнання держав”. IX ст.), Ібн-Даст (“Книга добрих скарбів”, І пол. X ст.) та ін.

Крім того, маємо описи слов’янської віри сусідніх з русичами племен (венедських слов’ян, лютичів та ін.) уже пізнішого часу (X – XI ст.). У цих племен найдовше зберігалася рідна віра, що була дуже близькою за філософським змістом, обрядами, культовими спорудами до україно-руської культури. Всі ці описи, а також матеріали археологічних розкопок давніх храмів дають можливість реконструкції руської віри.

В Україні такими археологічними пам’ятками є городища біля села Бабине та Кулішівка (на Дністрі), Ржавинське святилище (в Чернівецькій обл.), Шумське (на Житомирщині), Трипільське (на Дніпрі), Благовіщенське (на Десні), Бушівське (на Вінниччині), Трахтемирівське та ін.

Існує кілька назв (слов’янських та українських) для позначення давніх святинь: храм, мольбище, капище, контина та ін. Храми – церковнослов’янська форма слова хороми, що означає довгу споруду у формі дуги (півкола), збудовану навколо круглого майданчика, на якому знаходиться капище. В таких храмах стояли довгі столи з лавами, де могли одночасно сісти до ритуальної трапези 200–300 чоловік (наприклад, в Благовіщенському храмі біля Вжища). У Ржавинському святилищі, яке мало площу 600 кв. м, хороми вміщали не менше 300 чоловік.

Західно-слов’янське слово контина, можливо, походить від копт (продовольство, їжа, харчі). Адже на таких богослужіннях всі присутні після принесення жертв богам влаштовували спільне застілля на честь богів, або від кант (лат.), що означає урочистий спів на честь богів.

Капище – це первісно сама статуя (ідол) божества. Старослов’янське капь означає “видиво”, “привид”, “образ”. Пізніше ця назва поширилася і на майданчик, де стояла статуя. Капища, як правило, знаходилися на горах чи земляних насипах. Адже в християнських грамотах та літописах знаходимо накази: “капища идольская раскопати”, “раскопа нечистых капища” тощо. Значить, руйнували насипані земляні вали та горби.

Місце перед статуями, де приносилися жертви, називається требище (жертовник). Біля нього перебували волхви, богомольці, учасники ритуалу, хор. Значення цього слова залишилося в українському треба (необхідно, потрібно, так годиться).

Ідол – слово грецького походження, що первісно означало “зображення”, “образ”, “подобу”, тобто статую Бога. З християнізацією народу його значення набуло негативного відтінку, а з часом і переносного значення як об’єкт безрозсудливого сліпого поклоніння. Синонімами цього слова є кумир, бовван. Кумир, як вважають дослідники, означало “велетень” і було пов’язане з етнонімом кіммерійці. Це видається цілком переконливим, бо кумири існували вже в той час, коли народ України звався кіммерійцями, а його національні божества могли називатися ім’ям самого народу. Таких статуй було безліч, адже в кожному поселенні, в кожному священному гаю стояли кумири богів та народних героїв і мудреців.

Бовван також означає “ідол”, “кумир”. Проте зміст його досі не зовсім ясний. Цікаво порівняти його зі словом “бовваніти” – виднітися вдалині, а також його варіантами бованіти, буваніти, що, можливо, за давніх часів похідне від бути, бувати. У деяких тюркських мовах однозвучні слова означають “герой”, “борець”, “силач”. Християнізація помстилася і на цьому слові, перетворивши його на образливе “болван” (рос), що стало означати “дурень”, “йолоп”, “ледащо”.

Моління давніх слов’ян відбувалося найчастіше у священних гаях, біля цілющих джерел і обожнюваних дерев. У священних гаях заборонялося рубати дерева, рвати квіти, ловити пташок, адже ці ліси й гаї вважалися житлом богів.

Біля кожного храму, як правило, росли священні дерева, переважно дуб, береза, липа, верба, вишня, а також били природні джерела, струмки. Вважалося, що боги живуть у кронах дерев та в цілющих водах джерел. Зображення священних дерев було досить частим в літописах аж до XI ст., поки не було заборонене церковниками.

Цікавий опис слов’янського храму зробив 1159 р. Герборд, який розповів про життя Оттона, єпископа Бамбергенського, відомого своїми жорстокими розправами з язичницькими святинями та служителями давніх культів. Він зруйнував чотири храми традиційної віри, порубав статуї богів, наказав зрубати священного дуба. Проте народ почав благати його, запевнивши, що не буде ніхто молитися біля дуба, а лише відпочивати в тіні його крони. І священний дуб був врятований.

Саксон Граматик в “Історії данів” подав опис святилища венедів на острові Ругії (1168). Храм присвячувався Світовидові. Він був збудований як фортеця, захищена зі сходу, півночі й півдня природними стрімкими кручами, вимитими морем, а із заходу – оборонним валом. Біля храму з-під землі било священне джерело. Сам храм, збудований з дерева, стояв посередині міста, мав чотирикутну форму під однією банею (куполом), пофарбованою в яскравий малиновий колір. Стіни храму були прикрашені надзвичайно майстерною різьбою, що передавала образи богів, символічні знаки, обереги, орнаменти. Статуя Світовида (Святовида), що стояла всередині святині, була обгороджена чотирма стовпами з поперечними жердинами вгорі, з яких звисали чудові килими, утворюючи завісу. Статую відкривали під час богослужіння. Сам кумир мав чотири голови, звернені в чотири сторони світу. Кожна з голів мала портретну схожість із типовими представниками цього слов’янського племені, особливо в зачісках та способі підстригання вусів. У правій руці Світовид тримав великий ріг, вирізьблений з коштовного металу, для щорічних ворожінь про врожай. Поруч зі статуєю зберігалися символи божества – меч, кінська упряж та сідло. При святині утримувався білий священний кінь, який належав Світовадові. На ньому ніхто не смів їздити – кінь використовувався для священнодійств-ворожінь. У венедів Світовид вважався божеством Білого Коня (світанку). Храм також мав своїх охоронців – 300 хоробрих лицарів з кіньми та зі зброєю. На думку багатьох дослідників храм з острова Ругії був типовим для всіх слов’ян, отже й для українських племен.

Опис подібного храму зробив також германський хроніст Тітмар (975–1018 pp.), який брав участь у руйнуванні святинь слов’янського племені лютичів. Святилище знаходилось в місті Радегості, мешканці якого, як зазначав автор, були завжди гостинними, “раді гостям”, за що їм і “віддячили” такі непрохані гості. Храм був дерев’яний, щедро прикрашений різьбленням. Кожне з вирізьблених зображень богів було підписане – мало вирізьблене на дереві ім’я. Один з богів – Сварожич.

Адам Бременський в “Історії”, написаній перед 1076 р. подав перелік західно-слов’янських племен. Серед них – могутнє плем’я ретаріїв, столицею яких було місто Ретра. Найголовнішим божеством у них був Радегост (як і в лютичів), статуя якого була виготовлена із щирого золота та інших коштовностей. У цій же праці згадується і наш Київ (“Хіве в Русі”), який “є суперником скипетру Костянтинополя”.

Опис одного храму прибалтійських слов’ян подав Ал Масуді: “Святиня була побудована з червоного коралу та зеленого смарагду. Посередині святині був великий купол (баня). У святині стояв образ бога. Руки, ноги і голова його були створені з дорогоцінного каміння чотирьох родів: із зеленого хризоліту, червоного яхонту, жовтого сердоліку та білого кришталю. А голова його була з червоного золота. Біля образу бога стояв образ білявої дівчини, що приносить йому жертву – квіти. Ця святиня була присвячена якомусь мудрецеві, що був у них за давнього часу” (“Золоті луги”), Ал Масуді також писав і про те, що храм мав отвори в покрівлі та надбудовах, зроблені для спостереження за сходом сонця, а також про чудовий милозвучний спів, який вразив чужоземних мандрівників.

Найдавніші храми, як бачимо, будувалися з дерева, яке давало широкі можливості майстрам-різьбярам для втілення найскладніших орнаментів, знаків, написів тощо. Дерево – споконвічний символ рослинної сили – мало ще й сакральне значення для побудови святилищ. Статуя Світовида в Арконі була виготовлена з кількох порід священного дерева.

Вдома слов’яни мали своїх домашніх ідолів, дерев’яні скульптурки яких ставили на спеціальних кутових поличках – божницях, які успадкували й християни для своїх ікон. Подекуди на Гуцульщині ще збереглися й нині фігурки Домовичків, які вони називають Дідами або Предками.

З часом дерев’яна церковна архітектура була витіснена міцнішим матеріалом – каменем, проте первісна форма храмів залишилася типовою слов’янською. Але чотирикутна в плані церква увінчувалася вже не одним, а кількома куполами (банями). Проте довгий час поруч із кам’яним церковним будівництвом співіснували дерев’яні церкви (особливо в Західній Україні).

Цінним пам’ятником традиційної руської віри є Бушівське святилище, відкрите в Ямпільському районі на Вінниччині в 1884 р. Його цінність посилюється тим, що тут відкриті й розшифровані написи, вирізьблені на вапнякових брилах. Це імена богів Перуна, Хорса, князів Олега та Ігоря, а також ім’я жерця. Ці написи були прочитані в І 961 р. відомим українським вченим Валентином Даниленком. Вважають, що вони зроблені абеткою, близькою до глаголиці, але дуже індивідуалізованим почерком. Бушівський храм був збудований з каменю, вкритий дубовим гонтом. Він мав два яруси – наземна й підземна частини сполучалися печерами. Тут знайдені керамічні ритуальні чаші. Єдиною неушкодженою деталлю храму с кам’яна брила із зображенням сцени жертвоприношення: зліва священне дерево, на якому сидить півень (символ сонячного світанку), під деревом стоїть на колінах жрець, піднявши вгору ритуальну чашу; справа – постать священного оленя. Вірогідно, в жертву богам приноситься оленяче молоко. Саме на цьому рельєфі зберігся повний напис: “Аз есмь Миробог, жрец Ольгов”. Рельєф виготовлений дуже майстерно в майже реалістичній манері, хоча, відшліфований часом, трохи втратив чіткість. Цей портрет волхва – рідкісне зображення служителя традиційного українського культу.

Визначною пам’яткою традиційної культової скульптури є також ідол Світовида, знайдений у 1848 р. в річці Збруч біля села Личківці на Тернопільщині. Нині сама статуя зберігається в Краківському археологічному музеї, а її копії – в Києві та Москві. Кумир, названий Збруцьким ідолом, має багату символіку цілого давньоруського пантеону. Відшліфований впродовж кількох століть водою, він уже втратив чіткість деяких знаків, тому не завжди різними вченими читається однаково. На думку вчених ідол має зображення п’яти богів: Мокоші, Лади, Перуна, Дажбога й Велеса. Чотиригранна й триярусна статуя поділена на 12 сфер. Верхній ярус (небесний) – це чотири обличчя богів під однією шапкою. Мокоша тримає в руках ритуальний ріг. Лада – обручку, під Перуном – зображення коня та зброї (меча чи шаблі), Дажбог має солярний знак у вигляді кола з шістьма спицями (колесо). Другий ярус – світ людей: тут бачимо своєрідний хоровод, який можна помітити, тільки обійшовши навколо всієї статуї (по одному чоловіку з розведеними в різні боки руками на кожній з чотирьох граней). Це ритуал, присвячений богам, який здійснюють земні істоти. Нижній ярус – триликий Велес (на трьох гранях статуї), що стоїть на колінах, тримаючи інші світи. Остання дванадцята сфера порожня – тут немає ніяких зображень (спина Велеса?). Всі три обличчя Велеса зображені з вусами.

Про традиції руського богослужіння знаємо ще менше, ніж про національні храми. Якщо земля зберегла для нас залишки зруйнованих святилищ, то записів давнього богослужіння марно шукати нині. Єдине не викликає сумніву – обрядові народні пісні, донесені до нас усною традицією, були колись священними молитвами, зверненими до найвищих Богів природи; зимові (Різдвяні) карнавали – давніми священнодійствами, весняні хороводи, Великодні короваї, Русалії та Купальські вогнища – все це елементи традиційної української богослужби, яку нині прийнято вважати звичайним народним гулянням.

Давні тексти дають уявлення про богослужіння русів-українців дуже спрощено: досить дорогими дарунками умилостивити Богів, і можна просити у них чого душа забажає. Так, наприклад, Ахмед Ібн-Фадлан описує жертвоприношення руського купця і прохання дати йому гарного покупця. Україно-руська віра насправді мала значно вищу, розвинуту філософську систему. Богослужіння мало на меті насамперед очистити, просвітлити душу людини, з’єднати її з божеством, принести радість, відновити душевну рівновагу, зарядити позитивною енергією.

Це досягалося принесенням дарів (жертв) Богові, споживанням ритуальної їжі та напоїв спільно зі своїми родичами, близькими, виконанням обрядових пісень, загальними веселощами, які несуть позитивні емоції, збагачують духовно, тобто дають радість і натхнення.

Християнські теологи всіляко залякували людей тим, що язичники нібито приносять у жертву Богам людей, здійснюючи криваві вбивства просто над жертовником. Про це знаходимо чимало переказів у Біблії. Своїх дітей-пер-венців приносили в жертву Саваофу стародавні євреї та їхні сусіди моаби (теж семітське плем’я), а також деякі народи Європи та Азії1.

Серед слов’янських племен таких жертвоприношень не зафіксовано, хоча вбивство ворога на полі бою у скіфів вважалося добрим звичаєм і означало перехід юнака до становища мужчини-воїна, тобто його змужніння й повноліття. Описаний же літописцем в “Повісті врем’яних літ” випадок про пожертвування богам чужинця – варяга Тура – є перебільшенням, адже він просто був убитий русичами за те, що знущався з їхніх давніх звичаїв: куті, писанок та узвару. Цей варяг був християнином і тому літописцеві, котрий засуджував “поганство”, такий епізод видався настільки повчальним і переконливим, що він вніс його до літопису.

Звичай приносити жертви у вигляді тварин: вепра, білого або червоного півня існував в Україні здавна і був частиною святкового обряду приготування спільної трапези на честь Богів. Люди споживають м’ясо тварин і нині, тільки вони не присвячують цю жертву Богові, чим завдають шкоду самі собі, оскільки залишається відчуття гріха. Завдяки молитві і дотриманню правил ритуалу будь-яка страва очищається і не завдає шкоди людині.

Ритуальні напої найбільш характерний елемент богослужіння, який виник ще в індоарійські часи, був відомий у кіммерійців і скіфів, залишив матеріальні пам’ятки у вигляді мистецьких творів, як, наприклад, золотий рельєф із зображенням скіфського богослужіння на честь жіночого божества. Тут зображені ритуальні турячі роги для напоїв у руках учасників обряду, вони такі ж, як і в описах слов’янських святилищ та на Збруцькому ідолі. В Чорній могилі (на Чернігівщині) знайдені самі ритуальні роги. Один із них має 60 см у довжину. Він прикрашений золотою рельєфною пластикою завширшки 12 см, яка передає сюжет давнього міфа про відродження весняного сонця (міф про Кощея Безсмертного). Вірогідно такий великий ріг, наповнений ритуальним напоєм, ходив по “колу” від одного учасника священнодійства до іншого. Перші краплини жертовного напою виливалися на жертовник, далі пив жрець, а потім передавав ріг іншим богомольцям. В описі Саксона Граматика ріг, що його тримає ідол Світовида, наповнювався священним напоєм один раз на рік. За тим, скільки вина залишилося через рік, ворожили, яким буде врожай цього року. Тоді волхв виливав рештки напою на жертовник, а натомість наливав новий до наступного року.

Приготування священного напою було тривалим і супроводжувалося спеціальними ритуалами та співом божественних гімнів. Тексти “Авести” й “Рігведи” донесли до нас найдавніші рецепти напою соми та сури. Сома визнається напоєм Богів, а сура – звичайний “світський” хмільний напій. На думку давніх арійців тільки сома давала богам і людям незвичайну силу і могутність – Богам дарувала безсмертя, а людям продовжувала життя. “Ми випили Соми, ми стали безсмертними, ми досягли світла, ми знайшли Богів” – співається в одному із священних гімнів. Оп’яніння сомою доводило жерців та богомольців до екстазу, але це збудження мало відкривати таємниці божественної мудрості. Після ритуалу жрець лягав під священним деревом і слухав шум його крони, за яким віщував майбутнє або давав поради тим, хто його запитував.

Вчені, досліджуючи рецепти соми, не прийшли до спільної думки, яка рослина є її основним компонентом. Називали верес, гірську руту, гриби, молочай, коноплю тощо. Про використання коноплі у скіфів писав Геродот. З неї виготовляли напої фракійці та іранці (перси). Зібрані рослини замочували у воді, товкли в ступі або вичавлювали сік. Потім, процідивши, змішували з водою, свіжим та кислим молоком і додавали ячмінного зерна. Суміші давали перебродити на сонці, щоб напій набув особливого смаку і хмільних властивостей.

В українців ритуальні напої готувалися на меду і називалися медом ще за скіфських часів. Але відоме й принесення в жертву спеціально приготованих молочних напоїв. Молоко було священною рідиною, якою навіть дозволялося гасити гнів Перуна, коли блискавка влучала в хату (водою гасити пожежу заборонялося, бо вона зайнялася з волі Бога). Ритуальними стравами також були короваї, спечені на меду, печиво “медяники”, каші з не-облущеного зерна ячменю, жита, пшениці. Саме необлущене зерно має вживатися в Кутю, для засівання, обсипання молодих на весіллі тощо.

Принесення жертв Богам природи було настільки звичайним явищем, що й донині зберігся звичай класти шматочок хліба або монету під дерево чи в траву під час збирання цілющого зілля. Це має означати вдячність людини світові рослин. У воду кидаємо монетки – Богині Дані.

В українців було повір’я: хто приносить жертву Сонцю, той складає жертву своїй душі.