Той шар української (а ширше — східнослов’янської і загальнослов’янської) культури, що його репрезентовано в цій книжці, — особливий. Причому особливий у багатьох відношеннях. Цей шар найпотаємніший.
Захований у надрах фольклору біля самого його серця, біля самих джерел. Найбільш замкнений для невтаємничених, для профанів і чужинців. Досі вчені-фольклористи нарікають на те, як важко збирати замовляння та заклинання, як неохоче інформанти повідомляють шукані тексти й описують дії, які їх супроводять. Отже, ще й донині — нехай у неясній, «забобонній» підсвідомості — замовляння оберігаються народною культурою від стороннього погляду, чи то буде холодноаналітичний погляд ученого, лютовикривальний — «борця проти пережитків», чи зацікавлений — нашого атеїстичного сучасника. Так бережуть і охороняють лише святині. Замовляння й були протягом багатьох століть серцевинною святинею язичницького світогляду та життєвого укладу.
Замовляння — це молитвослов язичництва. Якби доповнити наведені в книжці тексти їхніми аналогами на інших східнослов’янських мовах, а також численними заклинаннями з колядних і купальських, весняних і жниварських, весільних, похоронних та інших обрядових пісень, якби розмістити всі ці тексти календарно, за роковим колом, і за другим, «малим» колом людського життя від народження до смерті, — ми дістали б унікальне зведення язичницьких молитов. Своєрідний «требник» давнього слов’янина. А це, в свою чергу, означає, що ми змогли б відчитати віками збираний, відібраний та «відредагований» надтекст: діалог Людини з Космосом — як він склався на східнослов’янському ґрунті.
Природно, формуючись століттями (а в найглибинніших символах і структурах — тисячоліттями), «молитвослов» язичництва зазнавав змін. Та все-таки в замовляннях перед нами постає якщо й не найархаїчніший, то, принаймні, близький до такого шар язичницької свідомості та язичницької культури. Той шар, порівняно з яким не лише «побутовий» ліричний фольклор, не лише героїчний епос, але й сюжети про створення та благоустрій світу, про язичницькі божества, про засновників роду — набагато молодші форми пізнання та відтворення світу. У замовляннях ми занурюємось у першоматерію людської присутності в світі — в те, для чого, мабуть, тільки поети спромоглись знайти місткі формули, назвавши його «прапрасутність» (Юліан Тувім), «первовічність» (Райнер Марія Рільке), «Матері» (Йоганн-Вольфганг Гете).
На те є декілька доказів.
Дослідники первісної культури людства показали: що давніша та чи інша культура (або її етап), то частіше зображуються в ній: звір, а не людина; жінка, а не чоловік; мертвий, а не живий. У найдальшій ретроспективі первісна свідомість взагалі більше зосереджується на нелюдському: йдеться про світ духів і тотемних тварин, про знаки природних сил і стихій. Власне кажучи, людське не те що не зображується — воно поглинуте «нелюдським», «звіриним», «природним», «космічним». Воно перебуває всередині цього останнього, злите з ним, не мислиться поза ним. Критерій вибору (якщо такий раціональний термін тут доречний) цілком певний: зображується найбільш значиме. А найбільш значиме для стародавніх людей — це найбільш впливове. Могутнє. Повновладне.
Мертвий могутніший від живого: духи предків забезпечують добробут родові своїх живих нащадків, — не навпаки. Звір могутніший від людини: від наявності звіра залежить існування людини, — не навпаки. Жінка могутніша від чоловіка: вона дає відродження та примноження життя; роль чоловіка довгий час або не усвідомлюється зовсім, або вважається супутньою, другорядною. Нарешті, мертвий, звір, жінка ближчі до Природних першопочатків: мертвий — тому що він «повернувся» в землю, ліс, небо (варіанти змінювались); звір або птах — тому що вони одвічно там живуть; жінка — тому що її біоцикли наочно збігаються з «місячним», місяцевим космічним ритмом, і тому, що саме вона не менш наочно носить у собі й «повертає» у світ живих — живе життя, дитину.
Досить хоча б побіжно проглянути тексти замовлянь, щоб переконатися: у них діє та сама закономірність. До мертвих, до звірів, птахів, рослин, до жіночих істот у замовляннях звертаються частіше, ніж до їхніх антиподів. Додамо: аж до кінця XIX — початку XX століття цілий ряд найвідповідальніших обрядів язичницького походження (наприклад, оборювання села під час мору, пологові та похоронні обряди та ін.) або виключав присутність чоловіків, або істотно її обмежував.
Другий доказ архаїчності замовлянь — навіть не кожного окремого тексту, а «образу світу», втіленого в них, — час дії, і всередині текстів, і поза ними: час самих обрядів, коли замовляння були мовлені. Цей час — ніч або вранішня зоря до сходу сонця. (Існують замовляння, в яких згадується і «ясний день», але таких видима меншість; про них — дивіться розділ «Астральна символіка» в коментарі).
Пізніша християнська або двовірна свідомість пояснить цю особливість по-своєму. Замовляння — це магія, а магія — це звертання до темних сил, до «нечисті». Природно, такому звертанню більше личить ніч — час доби, коли такі сили є панівними.
Насправді ж це мотивування переставляє місцями причину і наслідок, явища більш ранні — й пізніші.
По-перше, аж ніяк не споконвіку водяники та лісовики, домовики та польові мавки сприймалися як сила зла, бісівська. У бісівщину ці втілення природних начал, цих володарів стихій заслало християнство. У глибині язичницького мислення вони ще не «спеціалізуються» ні на злі, ні на добрі: вони різні, мінливі, амбівалентні. Можуть допомогти, людині, можуть і нашкодити: все залежить від їхньої прихильності. А вона, в свою чергу, залежить від правильної поведінки людини в космічному діалозі з «нелюдським». Отже, для язичника нема ніякого резону у приуроченні замовлянь саме до ночі за принципом «поганого», «небезпечного» часу — а проте саме до ночі вони все-таки приурочені.
По-друге, негативна мотивація ночі в замовляннях була б логічною, якби всі вони були магією «на зло». Але ж у книжці зібрано переважно замовляння саме «на добро»: вони покликані прогнати хворобу, біду та наслання, навіяти кохання та ін. Зовсім нелогічно співвідносити їх із ніччю, якщо ніч вважається «лихим» часом. Нагадаю: такі ж нелогічні тоді нічні перетворення полоцького князя Всеслава у «Слові про Ігорів похід»: він «вовком» біжить на розвідини до Тмутаракані, і цим самим діє на користь, а не на шкоду дружині. Нелогічна в такій інтерпретації і нічна втеча з половецького полону самого князя Ігоря (також за допомогою перевтілень), описана як великий успіх князя і радість для всієї «землі Руської».
Цілком очевидно, що ніч у цих (і багатьох інших — обрядових, казкових, легендарних) випадках є, безумовно, значущою як час дії. І значущою як опозиція до дня. Але значення це не схоже на те, якого набуває ніч у «чорно-білому», етично поляризованому словнику християнства. Як і мертві, протилежно до живих, як і звірі, протилежно до людей, як і жінка, протилежно до чоловіка, ніч тут — не «погана», а сильна сторона протиставлення. Ніч могутніша, «природніша», «космічніша» від дня, тому вона й більш відповідна для найважливіших священних текстів і подій язичництва.
Ніч первісніша від дня. В усіх міфосюжетах про створення світу первинний стан буття, хаос описується як Світовий Морок, без жодного проблиску світла. Ніч (передранкові години «до третіх півнів»), за даними медицини, — найкритичніша смуга для організму людини. Зауважимо — амбівалентно кризова: час найімовірнішої смерті, загострення хвороб — але й час зламу на краще. Та ж передранкова, пізньонічна пора — час найбільшого нагромадження соків і цілющих властивостей у рослинах, на чому спеціально наголошують стародавні «травники». Отже, ніч могутніша і архаїчніша від дня в міфологічному мисленні. Тоді й не дивно, що й світ замовлянь — це світ нічний: підкреслено архаїчний і підкреслено впливовий у вимірах людської долі.
Наступні докази граничної давності цього світу можуть бути виведені з композиційної форми замовлянь. Звернімо увагу хоча б на два моменти: на діалогізм заклять — і на їхню синтаксичну будову.
Фольклористи та історики сперечаються про те, який з різновидів замовлянь історично первинніший: замовляння-звертання, замовляння-моління, замовляння-описи ритуальних дій — або ж так звані «епічні» замовляння: цілісна, зв’язана оповідь, де персонажами виступають магічні істоти (втілення хвороб, природні духи, в християнізованих версіях — Бог, Богородиця і святі). На це питання проливають світло дослідження, темою яких є співвідношення міфу та ритуалу.
Ритуал — це драматизація міфу, його «розігрування» в особах і предметах. Міф — це вербалізація ритуалу, його втілення і тлумачення у слові. Для певного праетапу людської думки «слово» і «діло» взагалі ледве чи не синоніми, що дістало своє відбиття в найдавніших індоєвропейських мовах. Проте завжди і скрізь там, де поруч співіснують культури більш архаїчна і менш архаїчна (а їхні ритуали — зокрема, замовляння, — в такій ситуації неминуче стають взаємопроникними), — все ж спостерігається стійка закономірність. «Архаїка» обирає діло, а не слово, ритуал, а не міф, заклинальні дії, а не формули замовлянь («молитв»). Так зростає, наприклад, роль, магічної дії в найбільш заповідних регіонах України — в Поліссі або в Карпатах. Але те ж саме спостерігається і в стародавніх російських селах на Півночі. Усе це дає підстави вважати, що «священна драма» язичницького обряду первісно розігрувалась (із використанням слова), і лише згодом стала більш або менш повно описуватись у слові.
Але що таке драма? І чому численні історики культури визначають саме драму ядром і зачатком усіх наступних релігійних і художніх форм?
По-перше, драма — це діалог. По-друге, драма — це дійове, діяльне слово. При цьому і те, й інше — не лише формальні, а й істотні, світовидчі ознаки драми. Навіть монолог у драмі не є «мова в нікуди», а мова, звернута до аудиторії. Аудиторія ж — це десакралізований, «мирський» заміщувач Усього Світу, «Білого Світу», до якого звертався учасник первісної «священної драми» — ритуалу. Весь Світ був для того учасника його головним співбесідником — яку подобу цей Всесвіт не прибирав би. Тому не так важливо, чи є в даному конкретному замовлянні діалог явний, граматично оформлений. Важливо, що саме замовляння як «жанр», а точніше, як спосіб людського спілкування, є тотальним, усепроникним діалогом, який вимагає відповіді, на відповідь сподівається і поза відповіддю, без відповіді жодного сенсу, жодного буттєвого виправдання не має.
Те саме є справедливим стосовно дійового і діяльного слова у замовляннях. Інше — там просто неможливе й непотрібне. Згодом письменники (поети передусім) неодноразово згадували про таке слово: від Шекспірівського Гамлета, який присягається, що говоритиме «словами-ножами», до Кассандри у Лесі Українки: героїня мучиться через те, що саме такими є її віщі слова. І все ж таки пізніша література або лише реконструює ту стадію в історії людської культури, коли справді вірили у слово-діло, — або дає вже знесилені, вже позбавлені колишньої дійової сили метафори такого слова.
Всі ми розуміємо, що слова Маяковського про слова, від яких «зриваються гроби іти четвіркою своїх дубових ніжок», — самі по собі тільки «метафора», тільки «гіпербола», тільки (по-гамлетівськи) «слова, слова, слова». Що жодні гроби жодними словами рушити не примусиш.
Замовляння відають протилежне: на те вони й виголошуються, щоб навіть труни могли від них вернутися з могил. Замовляння вводять нас у той світ (і в той людський стан), де і коли слово для того лише й існує, щоб негайно і нефігурально стати, ділом. Убивати й воскрешати. Запалювати й остуджувати любов. Запліднювати і прирікати на безпліддя.
Сьогоднішня забобонна свідомість вважає, ніби, замовляння — це якісь особливі слова, внаслідок чого вони й збуваються. Це й не дивно. Забобон — це віра, що втратила свою світоглядну систему, а тому — й істинний сенс кожної з частин цієї системи. Адже сенс полягає в тому, що замовляння — не особливі слова, а особливий стан світу й людини, особливий — суціль значущий і тому суціль віщий — діалог Людини зі Світом.
Підвищена напруженість, екстатичність, «священна тривога» або навіть «священним жах» ритуалу (і замовлянь як його складової) явище не первинне, а вторинне. Показник розпаду космічного «ладу», «тріщина світу». Чим більше вислизає з-під ніг людини онтологічний, буттєвий ґрунт, чим сумнівніша й проблематичніша готовність світобудови відгукнутися на її поклик, — тим екстатичніші, надривніші, форсованіші ритуальні засоби.
Любителів «жахливого», які з нервовим дрожем очікують знайти в цій книжці «що-небудь таке», від чого волосся повинне стати сторч, чекає розчарування. Нічого «такого» замовляння не нагнітають (що зовсім не означає, ніби в них відсутня експресія та висока поезія). Навпаки, численні замовляння радше здивують своєю «селянською» простодушністю і дбайливістю в оберіганні світового господарства. Це й не випадково. Релікти нормального священного ставлення до світу — замовляння не здатні ще припускати існування в світі профанних, безчудесних зон, речей, станів, слів. Диво для них — норма, а не ексцес.
Звернімося тепер до синтаксичної будови замовлянь.
Сучасний читач, без сумніву, помітить композиційно-синтаксичну «алогічність» текстів замовлянь, а також — нерідко — їхню ланцюжкову, кумулятивну структуру. Помітить — і пояснить, найімовірніше, примітивністю архаїчного мислення.
Тут він помилиться. Архаїчне мислення не примітивне — воно інше. Настільки інше, що нам, сьогоднішнім, вірно відчитати його «граматику» навіть важче, аніж зрозуміти його символічний «словник». І, знов-таки, чим текст архаїчніший, тим це «інше» легше побачити і важче зрозуміти.
Грубо кажучи, ми — мешканці причинно-наслідкового світу. Кожна оповідь, навіть репліка для нас — приховано чи видимо — це запитання «чому?» або відповідь «тому що». В літературі та мистецтві це називається сюжетністю творів. Сюжет може розвиватися паралельно за кількома лініями, йти у зворотному напрямку — від розв’язки до зав’язки (так будується сюжет у детективі); він може ховатися у підтексті, бути «ліричним», позначеним лише зміною настроїв і деталей — все одно: хоч на денці його мусить лежати якщо не відповідь, то хоча б натяк на відповідь: «чому так?»
У замовляннях причинно-наслідкового сюжету нема взагалі. Якщо ж у них і є оповідь, то розгортається вона за дивним для нас принципом — аналогії.
Місяць бував у царстві мертвих, у мертвих не болять зуби, нехай же (аналогія!) не болять вони і в такого-то... Кобила плаче за лошам, корова плаче за телям, море плаче за морем (не втримаюсь, щоб не привернути увагу читача до цього вражаючого за силою, сміливістю і простотою «образу») — нехай так само плаче від кохання такий-то за такою-то...
Приклади можна, однак навряд чи потрібно, множити. Єдиний світ замовлянь — це якийсь дивний для нас світ, у якому все з усім пов’язане, але ніщо нічому не є ні причиною, ні наслідком. Замість причинності тут суміжність: у тексті, але так само і в світобудові.
Місяць, зуби і мертві... Або: кобила, корова, невільники на чужині, море і закоханий... Або: калина, малина, шипшина; кров, вогонь, вода; три сестри, три ріки і рана... Найвишуканіший сюрреаліст (із Сальвадором Далі включно) лише найбільшим зусиллям фантазії зміг би якось об’єднати такі різнорідні і різнорядні об’єкти. Замовлянню ж це вдається легко. Проте логіку такого зв’язку нам збагнути несила. Тому славетна формула недоладності «на городі бузина, у Києві дядько» є, з нашого погляду, ідеальною композиційно-смисловою моделлю замовлянь як тексту.
Моделлю — так, та аж ніяк не недоладністю. Весь фольклор побудовано за принципом паралелізму. Забуваючи про цей принцип, не можна зрозуміти й того, який стосунок має, наприклад, поникла верба до дівчини, яку покинув милий: чи не той самий, що та ж бузина до того ж таки дядька. Відмінність лише в тому, що в пізніших творіннях (або жанрах) фольклору ми вже відчуваємо певну дистанцію, внутрішній проміжок поміж зіставлюваними предметами. Ця дистанція й перетворює взаємне зіставлення на «порівняння»: на умовний художній образ, не на безумовну реальність.
Міф (а замовляння породжені ще живим міфом) порівнянь не відає. Йому відоме лише сусідство-тотожність, що його наш «пізній розум» назве аналогією.
Вся магія — це, по суті, вплив-діяння за аналогією. Топиться віск — тане від кохання серце. Згоряє зрізаний волос — гине в очисному вогні хвороба й неміч. Як оце й оце, так ото й оте — ось формула замовлянь-текстів і замовлянь-діянь. Тобто, без ніяких жартів: як на городі бузина, так і в Києві дядько...
Прояснюється, таким чином, і смисловий механізм переліків у замовляннях. А такі переліки, «ланцюжки» як невід’ємну ознаку замовлянь дослідники помітили вже давно.
Частково ці переліки пояснюються ще одним варіантом магічних операцій: «pars pro toto», «частина замість цілого». Волосся, крапля крові, «вийнятий з землі чи зі снігу відбиток ноги, зрізані нігті, будь-який (бажано — натільний) предмет одежі заміщують у магічному ритуалі ціле — саму людину. По частинах (замість цілого) виганяється з тіла неміч; так само по частинах (замість цілого) навіюється на людину або виводиться з неї любовна жага. Навіть сама хвороба ніби ділиться на частини — окремі її симптоми. І виганяти їх треба обов’язково «поштучно», перелічивши їх якнайдокладніше.
Одначе, що таке принцип «частина замість цілого»? Це те ж таки знайоме нам ототожнення за суміжністю, лише перенесене з якості (різні об’єкти) на кількість (різна міра і частки того ж самого об’єкту). Недаремно цей тип магії точно накладається на один з поетичних тропів — синекдоху: вона так само оперує частиною замість цілого, щоправда, лише в царині чистого слова, а не слова-діяння.
Проте не лише магічний прийом «частина замість цілого» мотивує ланцюжки переліків у замовляннях і виразну перевагу сурядного граматичного зв’язку, а не зв’язку підрядного.
Складаючи класифікацію типів казки, вчені особливо вирізняють такий її тип, як казка кумулятивна. Класичні її приклади — «Ріпка», «Теремок», «Колобок», а загальна схема будови — перелік нових і нових епізодів, які не випливають один з одного у причинно-наслідковий спосіб, а взаємозіставлені один з одним, нанизувані одне на одного — теоретично до безмежності.
Композиційна логіка замовлянь — це логіка кумулятивної казки.
Як припускають історики культури, структурна спільність кумулятивної казки та формул замовлянь — наслідок їхньої спільності генетичної. А генетично і ті, й інші беруть початок із найбільш раннього, докомпозиційного сприйняття та зображення світу.
Існувала стадія, на якій стародавня людина зовсім не знала композиції в нашому розумінні. Знаки й фігури з настінних розписів «священних печер» епохи верхнього палеоліту розміщені, як на наш сучасний погляд, абсолютно хаотично. Тобто безкомпозиційно. Зображення не мають рамки, початку і кінця ні за горизонталлю, ні за вертикаллю. У них немає і центру, до якого могло б сходитися, стягуватися зображення.
Нерідко зображення накладаються одне на одне (техніка палімпсесту), або розміщені догори ногами.
Придивіться, однак, до текстів замовлянь. Часто-густо вони так само немов не мають рамки. Тексти можуть розширюватися, скорочуватися, як завгодно химерно поєднуватися з іншими текстами. Звичайно, рухливість, варіативність, хисткість текстових меж — властивість чи не всякого фольклорного тексту. Проте в інших жанрах виконавці змушені ці «вставки», «пропуски», «суміщення» якось підганяти до всього корпусу тексту. В замовляннях такої потреби нема: кумулятивна структура, будована «за аналогією», і сама не опирається розширенню або стисненню.
Чому ж виникла така дивна для нас алогічна логіка, безкомпозиційна композиція печерного розпису, кумулятивної казки, текстів замовлянь? Ми вже відповідали: через відсутність «нормальної» для сьогоднішнього мислення причинності. Але й сама відсутність причинності так само є не причиною, а наслідком: наслідком того, що на тому етапі історії людської свідомості відсутнє центрування світобудови.
У цьому світі немає центру.
Але ж тільки у відліку від центру є сенс говорити про початок і кінець, про «раніше й «пізніше», про верх і низ, про симетрію та асиметричність, про лівий і правий бік. Без центру всі ці поняття не просто втрачають сенс — вони взагалі не можуть з’явитися на світ.
Фахівець із наукової фантастики міг би дотепно зауважити: такий «безцентровий» світ демонструє погляд на нього не лише не «людський» (тобто він не антропоцентричний), але й, більше того, — не «земний» (він і не геоцентричний), а воістину «космічний». У цьому світі немає часової послідовності подій (причинність — один з її наслідків), а є співіснування явищ у просторі буття. (Недаремно в замовляннях майже завжди переважає граматична форма «теперішнього постійного» часу). Нема в такому світі й абсолютного центру, отже — абсолютного поділу на сторони світу, абсолютного протиставлення початку й кінця.
Можна заперечити: для замовлянь характерні саме стійкі ритуальні зачини (переважно звертання або формули тішу «Встану... і піду...») та спеціальні закінчення-«замки́» (що підтверджують міць замовлянь).
Це правда. Але саме зачини й закінчення легко з замовлянь виокремлюються, а отже, існують у них досить автономно. Їх ніби винесено у затекстовий простір: у дотекст і в післятекст самих замовлянь. Внутрішньо ж, іманентно замовляння «безначальні» та «безконечні».
Відсутність абсолютної точки відліку, центру, заздалегідь визначає й особливу етичну атмосферу замовлянь. У цьому світі (подібно до найдавніших печерних розписів) так само немає «лівого» й «правого» боку, але не в фізичному, а в метафізичному сенсі.
У ньому немає Добра і Зла.
Надзвичайного відкриття таким-от твердженням ми не робимо. Культурологи та релігієзнавці давно вже виявили і підтвердили той факт, що богословські та моральні поняття Добра і Зла означилися в людській культурі не одразу. Довгий час їх замінювали набагато «утилітарніші» та «операційніші» поняття Користі та Шкоди. Так, у стародавньому Вавілоні зло ототожнювалося з брудом, який треба змити — радше з тіла (шляхом омивання та інших очищувальних ритуалів), аніж з душі. Поняття «совість» ще не знають навіть давні греки. Всяку хворобу й біду для язичницької свідомості врешті-решт «наведено» на людину, а отже, її можна і треба вправно від неї «відвести».
Тому магія, операційна «праця» з магічним і чудесним є, по суті, єдиною і універсальною формою релігійної поведінки стародавньої людини. Ця людина могла неметафоричні гори перевернути задля виконання магічного ритуалу (згадаймо обсяг будівельних робіт при спорудженні індіанських або єгипетських пірамід). Але цій людині й на думку не спало б перевертати гори всередині самої себе: своєї релігійної, буттєвої, моральної самосвідомості.
Зроби оте й оте — і ти дістанеш ось таку Користь або усунеш ось таку Шкоду... Оце практично й увесь «моральний» урок замовлянь, весь їхній «моральний» заповіт.
Проте не спрощуймо справу. Світ замовлянь також ставить людині вимоги. І вимоги (як на нашу міру) досить жорсткі, зокрема й щодо внутрішньої поведінки». Він вимагає від людини безумовного і всеохоплюючого почуття священного. Він вимагає підвищеної чутливості до «Білого Світу», вміння слухати й чути його — звідусюди лунаючий — «глагол», і не лише чути, але й вірно розуміти його, тобто вірно, адекватно на нього реагувати.
Нарешті, світ замовлянь аж ніяк не пасивний — навпаки: недаремно такі численні в ньому мотиви битви, боротьби, двобою. Але боротьба точиться тут, знов-таки, не проти етичного і світового Зла», а проти прагматичної «світової Шкоди».
Іншого світ замовлянь ще не мислить і не уявляє.
У зв’язку з цим гостро постає питання про блюзнірство замовлянь та магічної практики, що їх супроводжує.
Християнські проповідники та богослови (особливо на ранніх стадіях переходу від язичництва до християнства) весь вогонь своїх звинувачень спрямували саме на магіко-ритуальний бік язичництва. Навіть найосвіченіший православний ієрарх XVIII століття Феофан Прокопович, зображуючи хрещення князя України-Русі Володимира (трагікомедія «Володимир»), поряд із філософськими диспутами про язичництво і християнство, з не меншим — якщо не з більшим — запалом описує і мерзенність язичницьких обрядів, «ідолослужіння», і законність засудження цих обрядів, блюзнірського (з позицій язичництва) глузування з них: наприклад використання новонаверненими християнами «ідольських» голів як нічних горщиків. (Коли через багато століть войовничий атеїзм громитиме на цій же території християнські храми, він візьме цей взірець для практичного застосування, — про що, певна річ, ревний ієрарх не міг і здогадуватись).
Однак не в пропагандистському, а саме в філософському, світоглядному, онтологічному плані — як співвідноситься образ світу в замовляннях із християнським образом світу?
Вони лежать одне поза одним. Не менше, але й не більше. Не більше, але й не менше.
Ось лише два приклади: хвороба (випадок «негативний») і любов (випадок «позитивний»). Для християнства хвороба — або випробування людини заради її духовного зміцнення (крайній варіант — історія багатостраждального Іова), або ж видимий фізичний наслідок незримого духовного «потьмарення». І в тому, і в другому варіанті «виганяти» з себе хворобу не те що гріховно, а прикро, нерозумно. Або людина не хоче тренувати свій дух, сподіваючись дістати мир і спокій «без зусиль», «безкоштовно». Або ж людина не бажає спокутувати свою провину, переносячи таким чином свою моральну заборгованість далі в майбутнє, включаючи майбутнє вічності. Що вона виграє? Нічого. Як розуміє вона свою хворобу? Невірно: за язичницьким словником — як псування, шкоду.
Те саме із любов’ю. Знаменно, як трансформувалося саме слово, яке ми сьогодні вживаємо як синонім любові: пристрасть. Слово це запозичене з християнського лексикону і означає в ньому страждання, муки: первісно — фізичні, пізніше — й душевні (пор. Страсті Господні — катування, душевні муки та розп’яття Христа).
Любов у замовляннях також найчастіше змальовується страдницькою, а в деяких текстах — як справжня, нефігуральна хвороба.
Проте дуже швидко «пристрасть» для християнства набула того відтінку значення, який і закріпився остаточно: терзання плоті і «пристрасної», не очищеної, «потьмареної» душі. Така пристрасть (а християнство не шкодує барв, зображуючи її непідробну силу) лише виснажує, а не просвітлює людину, надламує, а не випростує її. Бажати собі або близькій людині такої пристрасті — означає просити рабства, а не свободи. («Поневолення пристрастями» — типовий зворот християнської літератури).
Вірно ж тлумачена любов — це радість самовіддання, аж до самопожертви, радість гармонійного злиття зі світом і через нього з Богом. Апріорно зрозуміло, що таку любов не можна ні «навіяти», ні «вигнати» жодними зовнішніми магічними операціями: вона залежить лише від духовної зрілості і духовної вільної волі самої людини.
Саме постулат внутрішньої свободи людини, цей опорний імператив християнства, є головною перепоною для язичницької магії. Для християнської свідомості вдаватись до замовлянь не те що не можна, а непотрібно.
Язичництво не дуалістичне — воно амбівалентне. В його світі нема «двох володарів», Добра і Зла, — в ньому є плазмова плинність «корисного» і «шкідливого».
Християнство також не дуалістичне — воно моністичне. Зло в ньому існує, але не як рівноправний «володар» буття, а лише як нестача Добра або відхилення від Добра. Поповнити Добро, повернутись до нього — завдання для внутрішньої праці людини. Допомога згори («благодать»), безумовно, може бути лише доброю — але й вона вимагає зустрічної готовності людини її прийняти.
Чому ж так уперто супроводжує замовляння ідея блюзнірства? Вона походить від свідомості двовірної: ані цілком християнської, ані вповні язичницької, а такої, що прагне поєднати обидва ці світобачення та світорозуміння. Або від свідомості забобонної, тобто маловірної.
Психологія, етика та «онтологія» двовір’я та маловір’я досліджені поки що вкрай недостатньо. Для вчених-богословів цей тип свідомості був не досить ортодоксальний, для вчених-атеїстів — ортодоксальний надмірно. Так чи інакше, подвійна система цінностей та орієнтирів, «двовладдя» не можуть не породжувати в людській душі комплекс — нехай підсвідомої — тривоги, провини, невпевненості, розладу. Як це не раз бувало в історії, «старі», витіснені цінності потаємно переживають як більш могутні. Але тепер уже — заборонено могутні.
Так входять у текст замовлянь «християнські» правки та доповнення. Їхнє блюзнірство (а точніше — світоглядна недоречність) полягає навіть не в тому, що Богородиця та Зоря-Зоряниця можуть стояти в тексті поруч, а в тому, що за магічною утилітарно-операційною функцією Богородицю від Зоряниці не відрізнити, внаслідок чого в деяких варіантах замовлянь вони взаємозамінні.
Чим же можуть тоді бути для нас замовляння, якщо язичницький «образ світу» без вороття відійшов у минуле, для християнської світобудови вони просто-таки безцільні, а для атеїстів взагалі «не прочитуються» за своїм споконвічним словником?
А тим самим, чим дитинне світобачення — для дорослої людини.
По-перше, жодні інстанції і жодні пізніші «критики» не здатні його скасувати. Воно, дитинство, в нас було — отже, воно в нас є і залишиться з нами до кінця наших днів.
По-друге, дитинне мислення — це не оцінка, а визначення. І визначення не розчулене, але й аж ніяк не применшувальне. Дитинним мисленням, як відомо, наділені митці (і, ширше, — всі творчі уми, більшою або меншою мірою). Дитинне мислення також допричинно-донаслідкове, дораціональне і досить наївно-прагматичне, операційно-доетичне. Але є в його органічній довірі до світу, універсалізмі та «космічності» щось таке, що враховувало й християнство (закликаючи: «Будьте, як діти...»), що враховує і строга наука — коли з небезкорисливим завзяттям досліджує нині типи свідомості й мислення, що лежать поза второваними причинно-наслідковими і взагалі «антропоцентричними» шляхами.
Не будемо ж робити вигляд, ніби ми до кінця розгадали світ замовлянь — світ, що його Юліан Тувім визначив як глибінь першоосмислень («Циганська біблія»). Нам ще належить входити в нього безсторонньо й ретельно.
Книжка «Українські замовляння», М.Н. Москаленко — один із кроків у цьому напрямі.
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira