Проблема виживання українського танцю

Визначне місце в системі формування національної свідомості українців, поряд з народною піснею, посідає й український народний танець. Ще в 1919 році в своїй праці «Теорія українського народного танцю» визначний дослідник танцювального фольклору Василь Костів Верховинець) зазначав: «Пісня і танець — це рідні брат і сестра!»

Нині народному танцю українців приділяється найменше уваги. Незважаючи на утворення великої кількості музичних шкіл і шкіл мистецтв, проблема відродження фольклорних зразків: пісень і танців залишається невирішеною. Ні для кого не є таємницею, що пісенно-танцювальна спадщина українців заступається сценічними зразками, створеними окремими авторами, які погано обізнані з українським фольклором. Вже на початку ХХ століття Василь Верховинець писав: «Те, що ми до цього часу бачили на сценах,.. — це тільки слабка або погана імітація, а здебільшого еквілібристика в українській одежі під неможливо швидкий темп українського козачка».

З того часу становище в танцювальному мистецтві не змінилося; чим більше український танець виходив на сцену, тим менше його можна було зустріти в природньому середовищі...

За підрахунками вчених, в язичницькій Україні-Русі було від 120 до 150 святкових днів (залежно від місцевості) Невід’ємною частиною найбільших свят були українські народні (ритуальні та світські) танці. Танцем русичі славили прадавніх українських Богів і предків, танцем лікували, чарували, в танці виливали стан своєї душі і настрій. «Як у пісні виливаються жарти й радощі й страждання, так і в танцях та іграх народ проявляє свої почуття. На селі, приміром, у піснях минав весь рік. У танцях також є своя весна, літо, осінь і зима», — зауважив В. Верховинець. Жодне свято загальногромадське чи сімейне не обходилося без танців і пісень.

Але після насильного хрещення українців, почалися шалені гоніння на всі прояви українського духовного (релігійного) життя. Гонінню піддавалися усі прадавні українські народні свята й обряди: Коляда, Щедрий Вечір, Заклички Весни, Великдень, Ярила, Русалії, Купала, Перуна, та ін. Вже Нестор-літописець, християнський монах подає в «Повісті Врем’яних Літ» відомості про ненависницьке ставлення християнських ідеологів-хрестителів до давніх українських язичницьких свят та веселощів: «...Способами всякими диявол обманює, хитрощами переваблюючи нас від бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і Русаліями. Ми бачимо ж ігрища витолочені і людей безліч на них, видовища діючи, — це бісом задумане діло, — а церкви стоять, і коли буває час молитви, то мало їх знаходиться в церкві.» Знищувалися волхви і навіть скоморохи, які, на думку істориків танцю, були знавцями і носіями танцювальної культури Київської Русі.

Народ, що формально приймав християнство, не поспішав поривати зі своєю предківською вірою, звичаями, обрядами і святами. Про це свідчить і Послання християнського проповідника ХVІ-ХVІІ століття І.Вишенського до князя Острозького (1599-1600), в якому він закликає православних християн “знищити і ліквідувати” усі “бісівські” свята і забави: Святкові ярмарки, Коляду, Щедрий Вечір, Волочільне, Свято Ярила, Купало, а також гойдалки, надгробні пироги і яйця (писанки і крашанки) та інші «диявольські спокуси», а натомість закликає ширити «святе письмо».

З кожним століттям змінювався світогляд українців: на зміну язичницькій життєрадісності, любові до свободи, до життя, родини й батьківщини прийшла християнська рабська покірність і терпимість, відмова від усього мирського; християнський сум і жалоба почали заступати веселий, радісний характер українського народу. Українська духовність сформована багатьма тисячоліттями, почала поступатись «духовності» християнській, але повністю витіснити давній світогляд українців християнство не змогло. Навіть сьогодні в християнських обрядах можна побачити елементи праукраїнських язичницьких обрядів, в яких здебільшого вже вихолощений первинний язичницький зміст. В християнських літургіях можна і тепер почути вкраплення українського мелосу... Але танок намагалися повністю викорінити з усіх свят і обрядів, як прояв «бісівства» і «сатанинства». Церковники, при допомозі державної влади, винищували все, що веселилася, співало, грало і танцювало. За свідченням чужинця-мандрівника Олеарія, попи їздили возами від хати до хати, відбираючи у людей усі музичні інструменти: “п’ять возів народних музичних інструментів спалили на майдані як «зброю диявола». Ненависть християнських духівництва до музично-танцювальної культури українців була такою великою, що ще й тепер в усіх християнських церквах, розписаних «за канонами», можна побачити танцювальні сцени і, обов’язково, в тих місцях де зображений «страшний суд», у «незгасимому вогні». Неважко передбачити, до чого може звестися уся українська національна духовна культура, якщо в релігійних спорудах християн вона зображається у вогні, а один сільський піп недвозначно попередв мене, коли я записував весільні обрядові пісні біля сільської церкви: “У мене такий закон: у мене біля церкви ніхто не матюкається і не співає!” Проголосив це молодий піп, який захистив вже дисертацію в престижній духовній академії. Якщо врахувати, що таке ставлення є нормальним стосовно усієї української пісенної, музичної і танцювальної культури вже протягом 1000 років, то дивує, як ще й досі змогла вижити українська духовність, яка пережила і перенесла страшні століття християнізації, полонізації русифікації і комунізації...

Якщо ще перші християнські попи змушені були призвичаюватися до давніх українських традицій, то вже наступні покоління молодих попів, які виховувалися в християнських семінаріях і академіях, старанно викорінювали залишки української духовності і культури. Якщо Ян Ласицький в 1592 році ще описував танець у церкві, який заводив сам піп після вінчання молодих, то вже в 1819 році Зорян Доленга-Ходаківський закликав дослідників «поспішити під стріху селянина, де... в танцях простих людей відгукуються імена старих Богів».

Зазнавши нищівного удару в часи поширення християнства, український народний танець знову забуяв на вільній Запорізькій Січі, де умови життя козаків сприяли появі нових самобутніх танців. Січ була місцем, куди сходилися представники майже усіх українських земель і кожен приносив із собою танцювальну культуру свого села, містечка, міста. А. Гуменюк вважає, що в Січі з’явилися танці, «Гопак», «Метелиця» та ін., які також були відомі далеко за межами України (в Польщі, Росії, Франції та ін.) ще в середині ХVІІ століття. Ці танці приносили славу Україні і в минулому, і навіть сьогодні в сценічних обробках дивують і захоплюють своїх та іноземних глядачів.

Легендарні часи Козаччини стали в історії українського танцю часом найбільшого розквіту самобутньої танцювальної культури українців після язичницької доби. Звичайно, це вже був танець, позбавлений релігійного змісту і значення; його виконували після переможних походів або просто під час відпочинку та дозвілля...

Із забороною Січі Катериною ІІ, танець почав занепадати, спрощуватися. Заборона козацтва і слів «запорожець», «козак», на думку Вадима Купленика, негативно вплинула і на танці з цією назвою; до нас дійшла лише назва танцю «козачок» як зменшена форма слова «козак». А назву танцю «Козак» ще й досі можна зустріти в Галичині і в Буковині...

Вже в кінці ХІХ — на початку ХХ століття майже всі дослідники відзначали, що в багатьох місцевостях України зникли українські народні свята (Купало, Коляда та ін.), переслідувані церковно-державною владою. А з ними почали забуватись і народні танці українців. Олексій Дей в 1970 році видав збірник «Танцювальні пісні», до якого ввійшло близько 1500 танцювальних пісень та приспівок до танцю. Можна лише уявити, скільки в минулому було танців в Україні, якщо за даними львівської дослідниці танцю Лариси Сабан, деякі села Заходу й до сьогодні зберегли по 20-30 самобутніх таночків. А скільки танців вже зникло безслідно, і скільки ще можна їх врятувати і зберегти для наступних поколінь українців?

Як сталося, що народна танцювальна творчість, яка впродовж тисячоліть була в своїй основі творчістю молодих, лише за ХХ століття перетворилася на “творчість села”, й у фольклор літніх людей?

В школах України (за винятком деяких середніх шкіл і шкіл мистецтв в західних регіонах) досі не вивчаються самобутні зразки танцювального фольклору навіть своєї місцевості. Подібне становище склалося і в хореографічних закладах (студіях, школах училищах), розгалужена мережа яких діє в Україні на державні кошти. Досі не розроблені спеціальні державні програми по збору танцювального фольклору і впровадженню його в навчальні плани. А час іде, знавці старіють і помирають, а разом з ними зникають і традиційні зразки українського танцювального фольклору.

Сьогодні молодь виконує «українські» танці тільки на сцені; всі ці танці, створені професійними балетмейстерами або просто аматорами, продовжують і досі помилково називати «народними», хоча жоден з цих танців не побутував і не побутує в природному середовищі: на весіллях та інших гуляннях народу. Натомість молодь все більше захоплюється танцювальною культурою африканських народів, яка дуже нахабно пропагується різноманітними засобами масової інформації; а в арсенал сучасного танцювального «фольклору» українців увійшли танці в стилі «танго», «рок-н-рол», «твіст», «брейк», “ламбада”, “реп”, “рейв” «хіп-хоп», «техно» та ін.

Українська душа почала вже «промовляти» по-чужому: по-американськи, по-африканськи, по-єврейськи; цікавість до національних танців зникла майже зовсім. Однак і в танці іноетнічного походження українська молодь несвідомо вводить етнорухи, властиві українським народним танцям: темперамент видає «несвідомих» українців... А скільки від українського національного танцю залишилося в сучасних сценічних “родичів” — “народно-сценічних танцях”?

На всі ці і багато інших питань можуть відповісти дослідники лише після спеціально організованих етнографічних експедицій по збиранню танцювального фольклору. Та, на жаль, вчені-етнографи продовжують дивитися на народні танці, як на забавлянку. Але, якби народний танець був лише звичайною «забавлянкою» чи навіть «простим перестрибуванням з ноги на ногу», то чи звертали б на нього увагу проповідники чужоземної християнської ідеології, чи залишили б стільки «повчань» і наказів проти «скоморохів, русалій і плясаній»? Чи ув’язнював би польський окупаційний уряд хореографа Василя Авраменка за те, що він в 20-х роках ХХ століття танцем «промовляв» до українців — нагадував їм танцем Козака, Запорожця...

Якби український народний танець не впливав на формування національної свідомості, то чи розстріляла б більшовицька влада в кінці 30-х років фольклориста-хореографа Василя Костіва (Верховинця) за «пропаганду націоналізму» серед українців-військовиків на Далекому Сході, де він організовував пісенно-танцювальні гуртки? Складається враження, що тільки чужинці і завойовники вміли достойно оцінити силу і значення українського народного танцю у становленні духу народу...

Отже, національний танець разом із піснею, обрядом, національною релігією і ландшафтом... складають геокультуру народу, формують його ментальність. Тому український танцювальний фольклор, в якому «український народ промовляв свою душу» (Василь Авраменко), — невід’ємна частина світосприйняття і світовідчування українця. Втративши танцювальний фольклор, українська нація втратить часточку своєї душі, своєї самобутності, що, в свою чергу, негативно вплине на культурно-історичний розвиток народу, на відродження його самобутньої і неповторної духовності.

Але всі ці заходи — це лише перший крок до збереження та поширення українського пісенного і музично-танцювального фольклору. Свідоме відродження мусить пройти через духовне усвідомлення і через серйозне відродження прадавніх українських релігійних звичаїв, обрядів і свят, у яких народний танець був необхідним ритуальним елементом. І лише тоді українська душа засяє в несценічному запальному «Козаку» чи «Гопаку», в дрібному «Козачку», «Гуцулці», і «Коломийці», в ритуальному «Аркані» та «Плесі»

ЛІТЕРАТУРА З УКРАЇНСЬКОГО ТАНЦЮ

Авраменко В. Українські національні танці, музика і стрій. — Вінніпег, 1947.
Ауєрбах Лев. Рассказы о вальсе. — М.: Советский композитор, 1980. — 176 с.
Балог К.Ф. Мої роси і зорі. — Ужгород: Карпати, 1988. — 61 с.
Блазис К. Танцы вообще, балетные знаменитости и национальные танцы. — М., 1864.
Богород А. Під чию дудку танцюємо? // Народознавство. — жовтень, 1994.
Богород А. Танець у творчості І. Карпенка-Карого // Іван Карпенко-Карий і українська театральна культура. — К., 1995.
Богород А. Танцем славили Богів // Сварог. — № 5. — 1995. — С. 19-20.
Богород А. Український народний танець в писемних джерелах // Дивослово. — № 7. — 1997.
Богород А. Фольклорний танець українців. — К., 1999.
Василенко Ким Васильович. Золоті зерна. — К.: Молодь, 1963.
Василенко Ким. Лексика українського народно-сценічного танцю. — К.: Мистецтво, 1971.
Василенко Кім. Український танець. — К., 1997. — 282 с.
Васильковский соловей Киевской Украины. Славяно-русский альбом для одного голоса с аккомпанементом фортепиано, составленный из 115 малороссийских и некоторых русских, польских, червонорусских, болгарских и молдавских песен, дум и романсов с присовокуплением малороссийских и еврейских танцев Степаном Карпенко, малороссийским певцом и актером. — СПб-М., 1864
Вашкевич Николай. История хореографии всех веков и народов с иллюстрациями. — Вып.1. — М., 1908. — 80 с.
Верховинець Василь (Костів). Українська хореографія. Теорія українського народнього танка. — К.: Шлях, 1919. — № 30. — 47 с.
Верховинець Василь. Теорія народнього українського танка. — К., 1991.
Гавриловский Н.Л. Руководство для изучения танцев. — СПб., 1899.
Гарасимчук Роман, Горинь Г. І. Народні танці в Бойківщині. — К.: Наукова думка, 1983. — 269 с.
Гарасимчук Роман. Особенности украинских народных танцев карпатского региона. — М.: Наукова думка, 1964. — 9 с.
Гарасимчук Роман. Развитие народно-хореографического искусства советского Прикарпатья. (кандидатская диссертация). — К., 1956. — 18 с.
Гарасимчук Роман. Танці гуцульські. Т.5. Праці етнографічні. — Львів, 1939.
Голейзовский К.Я. Образы русской народной хореографии. — М.: Искусство, 1964. — 368 с.
Гуменюк А. Народне хореографічне мистецтво України. — К., 1963. — 235 с.
Гуменюк Андрій. Українські народні танці. — К., 1962. — 360 с.
Дневник камер-юнкера Бергольца с 1721 по 1725 г. — Ч. 1-2. — М., 1858.
Жорницкая. Состояние и задачи изучения народного хореографического искусства в СССР. — М.: Наука, 1973.
Загайкевич М.П. Українська балетна музика. — К.: Наукова думка, 1969
Зеленко Анна. Массовые народные танцы. — М., 1926. — 46 с.
Зосимовский Виссарион. Библиографический справочник по хореографии. — М., 1959. — 96 с.
Ивановский Н.П. Бальный танец ХVІ-ХІХ вв.. — М-Л.: Искусство, 1948.
Касьянова Елена Васильевна. Пути развития советской бальной хореографии (автореферат). — М., 1987. — 19 с.
Клем Б. Теоретико-практический самоучитель общественных танцев с аккомпанементом музыки. — М., 1873. Климов А. Основы русского народного танца. — М.: Искусство, 1981. — 270 с.
Книш Ірена. Жива душа народу. — ВІнніпег, 1966. — 79 с.
Компан. Танцевальный словарь. (Пер. с французского словаря Компана). — М., 1790.
Корольова Э. Ранние формы танца. — Кишинев, 1977
Лисициан С. Запись движений (Кинетография). — М.-Л.; Искусство, 1940. — 428 с.
Лисициан. Армянские старинные пляски. — Ереван, 1983.
Марголис Е. О записи танца. — М., 1950. — 34 с.
Матенко Павло. Народна пісня і танець. — Торонто, 1961.
Матусевич Н.І. Хореографічне мистецтво. — К.: Мистецтво, 1963. — 45 с.
Моркуне Е.С. Хореография литовских народных свадеб конца ХІХ-ХХ вв. Труды Академиии наук Литовской ССР, серия А. — Т.1(32). — 1970.
Нагайцева Л.Г. Хореографическая культура Кубани. — М., 1974. — 28 с.
Нагайцева Л.Т. Кубанский народный танец. — Краснодар, 1973
Новерр Ж.Ж. Письма о танце. — 1927.
Олександрова Н. Масові танки: Збірка. — Харків: На варті, 1932. — 44 с.
Петров Н.П. Опыты методики обучения танцам в учебных заведениях и суждения по вопросам, касающимся танцев. — М., 1903.
Петровский Л. Правила для благородных общественных танцев. Издано учителем танцев при Слободской украинской гимназии. — Харьков, 1825.
Руднева А.В. Курские танки и карагоды: Таночные и карагодные песни и инструментальные танцевальные пьесы. — М., 1975.
Станішевський Ю.О. Танцювальне мистецтво Радянської України. — К., 1967. — 48 с.
Степовий Олекса. Українські народні танці. — Аусбург: Рекорд, 1946.
Суна Х. Латышские хороводы и хороводные танцы. (Автореферат). — М., 1967.
Суна Харии. Нотация танца =... — Рига: Зинатне, 1979. — 145/152 с.
Суриц Елизавета. Хореографическое искусство двадцатых годов. Тенденции развития. — М.: Искусство, 1979. — 358 с.
Українська республіканська хореографічна конференція народного танцю «Про шляхи розвитку сучасної української народної хореографії», 13.5.1963 року. — К., 1964. — 70 с.
Устинова Т. Собрание и сценическая обработка фольклорного танца...// В сб.: Материалы творческой конференции Всесоюзного фестеваля самодеятельных ансамблей народного танца в Молдавской ССР. — Кишенев, 1970.
Устинова. Русский народный танец. — М.: Искусство, 1976
Фаминцин Ал. Скоморохи на Руси. — СПб., 1889.
Федорова. Африканский танец. Обычаи. — М.: Наука, 1986 (А 424475 Щ //ПБУ)
Хореография в народном празднестве. — М., 1986. (А 434520 Щ //ПБУ)
Худеков С. История Танцев всех времен и народов. Ч. 1-4 — СПб.-Пг., 1913-1917
Цареградская Татьяна. На танцплощадке... три века назад. — М.: Знание, 1991. — 64 с.
Целлариус. Руководство к изучению новейших бальных танцев. Сочинения главного парижского танцмейстера Целлариуса. — СПб., 1848.
Цорн А.Я. Грамматика танцевального искусства и хореографии. — Одесса, 1890.
Чистяков А.Д. Методическое руководство к обучению танцам в средних учебных заведениях. — СПб., 1893.
Чурко Юлия. Белорусский народный танец. Теория. — Минск: Наука и техника, 1972
Чурко Юлия. Белорусский хореографический фольклор. — Минск.: Выс. Школа, 1990. — 415 с.
Яницкая С.Д. Методика собирания и записи танцевального фольклора. — М., 1981.