Ритуальні дзвіночки в давніх обрядах українців

У зв’язку зі своєю охоронною захисною функцією, дзвіночок використовується в переломні моменти життя людей: під час ритуалів “переходу” (у весільній і похоронній обрядовості), під час хвороби (як прикордонного стану між життям і смертю) та в періоди свят народного календаря, що вважаються перехідними (Різдво, Масляна, Великдень і т.д.).

Під “дзвіночком” у цій статті, безумовно, мається на увазі не великий дзвін, а ручний ритуальний дзвоник. Особливо великою силою наділялися різдвяні і великодні дзвоники.

Різдвяний ритуальний дзвіночок – освячує і очищає простір. Його звучання прирівнюється до Божого гласу, він перемагає хаос і встановлює космічний порядок. Простір, де його чутно – це духовний, впорядкований світ, котрий знаходиться під захистом Бога і навпаки – простір без звучання дзвона – невпорядкований, хаотичний.

Витягнута вгору конічна форма дзвіночка відображає чоловічий, солярний принцип, при цьому дзвін уособлює небесне склепіння. З іншого боку, його форма подібна до чаші, символізм якої пов’язаний з жіночим, пасивним началом. Завдяки своєму положенню між Небом і Землею, дзвін виконує функцію сполучної ланки, виступаючи як провідник волі Небес, з’єднуючи Людину з Богом.

В гуцулів, ватажок колядників – “береза”, обов’язково носив із собою ритуальний дзвіночок. Ним сповіщали господаря про прихід колядників і питали: “Чи ти спиш, господарю, та чи позволиш колядувати?” Уже в хаті старший з колядників дзвіночком дає сигнал про початок колядування, потім до нього приєднуються всі інші з дзвониками, і після цього починалось колядування. Також, дзвоники підвязувались до барток і гуцули виконували обрядовий танець. Бартки розсікають повітря, а дзвіночки під час танцю дзвенять в такт. Все це творить магічну дію, в якій головну участь посідає ритуальний дзвін.

Дзвіночки – це і обов’язковий елемент прикраси зооморфних ряджених у різдвяно-колядницьких містеріях. Під час обряду водіння кози, слов’яни вішали їй на шию дзвоник:

Для козуні в бубни, бубни,
Для сірої в скрипки грають
Ще й у дзвони дзвонять.

Іноді дзвіночок підв’язувався і до рядженого ведмедя, хоча це траплялось рідко. Доприкладу, в Моравії ряджені ходили по селу збирати різдвяні дари, найчастіше з “ведмедем”, якого зображав молодий хлопець, обкручений соломою, з довгим солом’яним хвостом і з дзвіночком прив’язаним за пояс, який спадав між ніг. Він танцював з селянськими доньками “на льон і коноплі”, а де не потанцює – вірили, там не вродить. Солому з “ведмедя” навмисно обривали і підкладали в гніздо гусям, аби вони добре плодилися. В даному випадку дзвіночок, підвішений між ногами рядженого – сенс всього ритуалу, спрямований на забезпечення родючості і “приплоду” хазяйства. Що цікаво, часто й жінок, які не могли завагітніти освячували подібними ритуальними дзвіночками, так як вважали, що їх бриніння є зерном творення.
Якщо в родині були діти, котрі довго не розмовляли або хворіли чимось, колядники давали їм напитися зимної води з ритуального дзвоника. Цей зв’язок дзвіночка з голосом відображений в деяких піснях сербських “лазариць” [Ћoрћевић 1958, с. 243, Лесковацкое Поморавье].

Цікаво, що в народних віруваннях дублікатом дзвону у боротьбі з різними демонічними силами нерідко виступає півень.

Є чимало етнографічних джерел про використання ритуальних дзвіночків у якості оберега від бурі, граду та інших стихійних лих. У Краківському повіті обходили будинки з дзвіночками, коли чули грім, тоді “хмара сама втече”. На Гуцульщині дзвоники часто чіпляють на шию худобі замість калатала, щоби вони не губились на полонинах і оберігались від диких звірів: “Як дилеко чути сего дзвiнка, аби так звiрка за дилеко ни сьмiла приступити до меï худоби”. В буковинських селах, коли помирала дитина дзвонили тричі на день малим дзвоником.

Маленькі металеві дзвіночки нерідко знаходять у скіфських похованнях України, зокрема в Олександропольському кургані (Дніпропетровщина), у Чортомлицькому кургані під Нікополем тощо. На думку вчених, подібні музичні інструменти використовувались як магічні амулети-апотропеї для захисту людей і їх житла від “злих духів”, при освяченні пожертви, у поховальних ритуалах, шаманських дійствах тощо.

У різних традиціях світу дзвонам і дзвіночкам приписували магічну роль. Наприклад, в Індії звук дзвона (на санскр. “гханта”) вважають відлунням певних одвічних вібрацій, звуком ОМ, що йде від Брахми. Найчастіше дзвіночок відливали з бронзи — металу, що з давніх-давен уособлює символ небесного творця Сварога, який скував Всесвіт і є прообразом духовної чистоти.

Є чисто чорні дзвіночки з нанесеними на них золотою фарбою символами й мантрами, а є – золотаві або сталевого відтінку. Дзвіночки, зазвичай, були прикрашені візерунковим карбуванням, у кожного була ручка з зображенням божества-покровителя. Виготовлялись такі дзвони спеціальними майстрами у кузні, які володіли таємними знаннями. В одному з індійських релігійних текстів говориться, що помираючий чує дзвін, який поступово стихає і зникає в момент смерті. В ряді йоґічних практик, коли медитують над “містичними звуками”, також чутно дзвін. У Тибеті дзвіночки, розвішані по стінах буддійських пагод, виконують одну й ту саму роль: оберігають священні місця від впливу негативу. В шаманських ритуалах здавна дзвіночки застосовувались для того, щоб прикликати духів-помічників і відігнати демонів.

Отож, ритуальний дзвіночок – це справжнє архаїчне явище, яке сьогодні ще збереглось в українській культурі, пробуджує і оздоровлює своїм звуком, нагадує людині про безперервну предківську Традицію.