Шлюбна культура Українців

Шлюб – природне чи неприродне явище?

Парування двох істот – природна доля всього живого, що існує на Землі в двостатевій формі. Одностатеві форми теж існують, але скоріш як не дуже вдалий виняток чи пережиток; трьохстатеві чи якісь іще хитромудріші системи продовження роду в Природі взагалі невідомі, хоча й трапляються в фантастичних творах Станіслава Лема.

Природний «поділ праці» – існування біологічного виду в двох статях – не чиясь фантазія й не випадок, а вироблений мільйонами років еволюції найдоцільніший засіб виживання, забезпечення живих істот ресурсами, продовження здорового, живучого роду. І коли вчений соціолог чи просто політичний діяч виступає за «рівні права» чоловіків і жінок, то мав би хоча б розуміти, що їхні природні права й природні обов’язки принципово й категорично різні, а спроба нівелювати їх – це протиприродний намір, реалізація якого принесе скоріше шкоду, ніж добро.

Природа показує нам безліч прикладів того, як успішно працює двостатева організація життя біологічного виду. Хоч так, хоч сяк, а таки дві істоти мусять зустрітися й поєднатися, бодай на час, бо без цього швидко вичахне весь біологічний вид. Істоти про це зазвичай не думають, тому тривале існування мільйонів видів на планеті стало можливим тільки завдяки надпотужному інстинкту, який без зайвих роздумів зводить докупи осіб протилежної статі.

У рослин і тварин цей механізм чудово відрегульований і врівноважений завдяки мільярдам років еволюції, а от людина під дією власного розуму, а особливо уяви, суттєво втрутилася в природне розмноження і, як завжди буває при спробі обдурити Природу, серйозно собі ж таки й нашкодила. Звісна річ, для того щоб інстинктивний механізм був дієвим, в ньому неодмінно має працювати складова щастя – задоволення, насолоди, комфорту, словом – благодаті.

Благодать – це те благо, що його дає Природа (чи бог? ну нехай буде й бог). А гомо сапієнс дуже давно змикитив, що у Природи благ неміряно і що взяти їх у неї – сам бог велів. Власне кажучи, саме для того й придумали люди бога, щоб покласти на нього відповідальність за свої бездумні й протиприродні пошуки благодаті.

На сьогодні ці пошуки принесли стільки горя й руйнації що навколишньому світу, що самим людям, скільки ніколи не приносило жодне стихійне лихо, жодна епідемія. Один із тяжких наслідків людського панування над Природою – безпорадність людини перед власним глибоко спотвореним інстинктом продовження роду. Трапилося це тому, що виник надлишок ресурсів, людина спокусилася й переступила межу природних потреб заради задоволення потреб неприродних.

А почалося з того, що приручений вогонь забезпечив людині надійний захист від холоду, голоду й хижаків. Вогонь дав можливість необмежено споживати м’ясо (сирим його багато не в’їси, хоча в голодні часи потроху доводилось). Почався несподіваний і небачений розквіт людського роду. І тепер (і вже давно) ні холод, ні голод, ні хижаки не загрожують існуванню найрозумніших, найкращих, найудатніших створінь на Землі, але відмовитись від такої благодаті, як м’ясо забитих тварин, ці створіння неспроможні. Природна необхідність рятувати життя минулася, а смак до м’яса не тільки не минувся, а й розвивається як окреме самостійне мистецтво.

Споживана кількість цього «пального» могла б подесятерити трудову продуктивність людей, але натомість вона викликала неймовірну лінь і нестримну хіть до ще більшого споживання та ще інтенсивніших насолод. Кожне людське суспільство, від забутих богом полінезійців до губатих мешканців Вест-Енду, мусить якось давати собі раду з сексуальними потребами, які вже давно й далеко переросли природну необхідність. Вкрай гіпертрофовану сексуальну активність людства, культ чоловічої спроможності та жіночої готовності до злягань, величезну індустрію «кохання» та супровідних заходів, засобів, виробів, технологій, церемоній, витворів мистецтва тощо, колосальні затрати енергії, коштів, матеріальних ресурсів на його величність секс та на все, що навколо нього й заради нього діється, – все це, виявляється, можна називати щастям, задоволенням природних потреб і навіть продовженням роду; але під цією глобальною брехнею не змінюється, а лише маскується патологічний характер сексуальних стосунків між людьми.

Більш того, оскільки неприродним потребам немає природних обмежень, то разом із матеріальним добробутом у суспільстві лавиною множаться й розвиваються найрізноманітніші статеві збочення й винаходи, а водночас і новітні психічні та фізичні хвороби. Цей напрямок «прогресу», очевидно, ще древніший, ніж найдревніша в світі професія. Кожне ледащо, яке зуміло влаштуватися так, щоб не працювати, але їсти, мусить шукати вихід своїй застояній енергії в нетрудових розвагах – хоча й мусить також посилено дбати про свою «незалежність» і «свободу». Саме це – і ніщо інше – призводить до утворення, формування й посилення паразитичних панівних класів і складної силової ієрархії суспільства. Друга (після приручення вогню) велика технічна революція – винайдення й подальше вдосконалення машин – призвела до найбільшого історичного перелому в стосунках людей (не тільки між собою, а й з Природою): оскільки найтяжча праця, справді необхідна для задоволення природних потреб людей, тепер покладена на машини, то дармоїдів нарешті стало більше, ніж продуктивних робітників. Ми живемо в епоху розквіту саме такого суспільства.

Цей напрямок «прогресу», очевидно, був і залишається не просто неприродним, а й протиприродним. Якщо в тваринному світі сексуальна діяльність – нормальний прояв природної потреби, оскільки строго обмежена й регламентована природними інстинктами, то люди завжди намагалися скинути з себе ті природні обмеження та залишити собі тільки солоденьку начинку пирога. Це незмінно дає згубні наслідки – виродження, депопуляцію, дезорганізацію суспільного життя, хвороби й занепад цілого народу. Тому, не маючи змоги повернути собі природні регулятори, люди мусять вдаватися до неприродних – родинних, суспільних, релігійних і державних заборон та примусово насаджуваних правил поведінки. Зрозуміло, що карально-заборонна система неефективна, вона мусить бути підкріплена якоюсь позитивною інституцією, по можливості наближеною до природних механізмів.

Такою інституцією став шлюб. Шлюб – це визначена та узвичаєна (узаконена) суспільством форма статевих, господарських, а далі й батьківських стосунків між чоловіками й жінками. Інакше сказати, це система взаємних (але контрольованих суспільством) прав та обов’язків, що їх беруть на себе суб’єкти шлюбу стосовно своєї сексуальної, господарчої та виховної діяльності. Обмежити сексуальні стосунки рамками подружжя, вести спільну господарчу роботу, утримувати й виховувати своїх дітей до зрілого віку – ось, власне, і все, що беруть на себе шлюбні сторони і чого чекає й вимагає від них суспільство.

Шлюб не можна назвати природним явищем. За всієї своєї схожості з паруванням і шлюбним життям деяких тварин, людський шлюб тримається не на інстинктах, а на розумній доцільності, а нерідко ще й на суспільному імперативі: звичаї й закони забороняють або стримують розлучення навіть тоді, коли самі суб’єкти шлюбу ніякої розумної доцільності в спільному житті вже не бачать. А це означає, що суспільна значимість шлюбу переважає особисту. Отже схожість людського шлюбу з природним шлюбом у тварин є тільки частковою, та й у тій частці – зовнішньою.

Тим не менш, кращої форми особистих стосунків жодне суспільство ще не виробило. А пробувало не раз і не два. Різноманітні збочення, стосовно яких Українців так фундаментально просвітила Біблія і продовжує збагачувати цивілізований Захід, неодмінно виникали й розвивалися в суспільствах хоча б частково неприродних – мілітаризованих, де чоловікам доводиться десятиліттями жити без жінок; паразитичних, де знічев’я люди шукають собі розваг і найлегше знаходять їх у розпусті; релігійних, де протилежну стать не годиться й бачити, а бунтівну плоть усмирити вдається далеко не завжди. Час від часу в різних, навіть здорових народів трапляються епохи послаблення сексуальних табу – людство експериментує, шукаючи найзручніший, не надто обтяжливий, але й не надто руйнівний устрій індивідуального та суспільного побуту.

Експериментує й по сьогодні, хоча фактичного матеріалу давно вже більше, ніж досить; але ж людина, хоч нібито й керується розумом, забуває, що її розумом керують інстинкти. Та й насправді повного рішення цієї проблеми не може бути принципово – оскільки першопричина того безладдя, на яке людство змушене накладати шлюбні табу, не усунута й не може бути усунута. Тому всі ті експерименти закінчувалися й закінчуються не розумним рішенням, а природною необхідністю: є зайві ресурси – можна потішити свої не в міру розвинені «потреби»; немає таких ресурсів – доводиться не тільки пояси затягувати, а й ширінки застібати щільніше. Людям, що від світа до світа працюють, аби забезпечити прожиття собі й своїй родині, немає особливої потреби забороняти розпусту – вони й без того до неї не схильні.

Українці

Серед усіх етносів і популяцій у світі Українці вели, мабуть, найбільш природний спосіб життя впродовж кількох тисяч літ. Слово «природний» тут дуже конкретне: воно означає, що устрій суспільства й стосунки між людьми визначалися не людськими «законами», а природною необхідністю. А природна необхідність у житті будь-якого біологічного виду (будь-якої живої системи, якщо узагальнювати) означає, що цей вид живе й процвітає, якщо він пристосований до природних умов; процвітання завжди має свою, теж природну, межу: ресурсів ще достатньо, але зайвих уже немає.

Встановлюється динамічна рівновага, стабільний режим системи «популяція – середовище». Будь-яке, хай і найрозумніше втручання в цю рівновагу порушує її в той чи той бік – добре, коли ненадовго. Шість чи сім тисяч років землеробської цивілізації на Українській території – це і є унікальний світовий досвід стабільного суспільства: віки й віки всім доводилося жити тяжкою працею на межі виснаження. На межі, але не за межею; за межею починалося поступове вимирання, скорочення популяції – аж доки потреби не вкладалися в рамки доступних ресурсів. Звичайно, були бідні й багаті, слабкі й сильні. Але багатих, які могли собі дозволити менше працювати та більше розважатися, завжди було мало – обмежені ресурси гальмували розмноження дармоїдів. Ось чому експерименти давніх Українців з організацією сексуальних, господарських та виховних стосунків завжди й швидко приводили до все тієї ж єдиної форми – моногамного шлюбу й спільного родинного життя протягом усього віку. Це відбилося і в тисячолітніх звичаях, таких живучих, що їх не може зруйнувати навіть сьогоднішнє вкрай паразитичне та розбещене суспільство.

У людей, схильних до релігійного сприйняття світу, ця живучість часом навіть створює ілюзію, що звичай – це щось дане людям ззовні, мабуть же таки від бога. Так чи не так, але надзвичайно важливе значення шлюбу й родинного життя наші пращури зрозуміли дуже давно – і надали цим інституціям воістину священного статусу. Українське весілля – це ні з чим не зрівнянне грандіозне обрядове дійство, де там! ціла серія дійств: відбувається величезної ваги життєва подія, а супроводжується вона музично-драматично-релігійним святом, у якому бере участь практично все село, а іноді й двоє сіл.

Такий розмах не снився жодному режисеру італійської, німецької чи китайської опери. Тут кожному учасникові знаходиться роль, тут іде цілий «серіал» окремих спектаклів, де є абсолютно незмінні традиційні основи, але є й удосталь місця й часу для експромту, сльози щирого жалю й розлуки змінюються сльозами від реготу, коли заведуться перепалки між дружками й боярами, між дружками й світилками, між свахами з двох боків, та й просто веселі витівки своїх, ненайнятих сміхачів і чудил. Небуденної краси, урочиста й незабутня драматургія сватання, заручин, дівич-вечора, благословення й вінчання молодих, гільце, покривання голови молодої, прощання з батьками й рідним двором, вхід молодої до нової родини – всі ці ритуальні епізоди глибоко зворушують кожного учасника, кожного глядача, запам’ятовуються на все життя. Однак, домінує все ж таки радість, весілля, бо, попри всю серйозність і драматизм події, звершується головне, без чого неможливе продовження роду-племені: єднаються двоє молодих, дужих людей, що беруть на себе нелегкі, але й неминучі обов’язки спільного господарювання, народження й виховання дітей. Саме в масштабності, яскравості, дотепності, художній, практичній і символічній довершеності Українського весілля виражається найвища цінність, якої народ надає шлюбу й родинному життю.

Та хіба тільки весілля? Довга смуга дошлюбних стосунків, а ще довша – наступного шлюбного життя (розлучення ніколи не схвалювалось, а то й категорично заборонялося звичаєм) – все це регулювалося сотнями, якщо не тисячами звичаєвих норм, правил, приписів, рекомендацій – і, звичайно, забобонів. Забобони теж завжди супроводжують усі життєві події, що вказує на недосконалість людського розуму… Але й високу культуру шлюбних стосунків Українців не заперечиш. Це, може, найважчий фронт людської еволюції, найскладніша ділянка заплутаного людського буття (надто давно й далеко відступився рід людський від природних статевих стосунків). Тим більша честь для наших пращурів, які зуміли виробити, вибудувати найкращі в світі шлюбні стосунки й звичаї. А що ми ті звичаї забуваємо – то це ненадовго…