Чи була українська розмовною мовою давньої Русі?

(Трохи накидав обґрунтувань... Хотілось би почути думку фахівців)

Мовознавці Кримський, Шахматов, Максимович, Шевельов, Житецький докладно обґрунтували, що розмовною мовою древньої Русі була українська мова. Так, в основі графіті – мова церковнослов’янська. Але писали їх різні люди, які не завжди досконало володіли церковнослов’янською (тодішньою літературною).

І там, де бракувало знань, мимоволі використовували слова та форми слів розмовної мови. Про те, що вона була саме українською, а не якоюсь іншою, свідчить багато мовних особливостей текстів графіті. Приміром, кличний відмінок у звертаннях (Пантелеймоне, Софіє. Онуфріє), чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення –ові, -еві (Василеві. Павлові. Борисові), форми чоловічих імен на –о ( Марко, Михалько, Дмитро), ім’я Володимир пишеться лише (!) з повноголоссям -оло- і так далі.

Протягом щонайменше семи столiть (!) загальновживаними були форми: любить, веселить, речеть, прийдуть, наставить, iсчез-нуть, будуть (а не новiтнi: любит, веселит, речет, наставит, iсчезнут, будут); отець, творець, конець, вiнець; вдовиць, овець, сердець (а не теперiшнi: отец, творец, вiнец; вдовиц, сердец тощо); пакы, духы, слугы, погыбель, мукы, грiхы, рiкы, на вiкы, iсточникы, праздникы, великый, от Лукы (через ы, що потiм було змiнено на зручне для московської вимови и);

Отже, що ми бачимо у графіті Софії Київської?

По-перше, закінчення (ові-, єві-) в іменах буквально в сотнях графіті: «Господи помози рабу своєму Ставърови», «Господи помози рабу своєму Борисови владьдцу», «Георгиеви и мечнику княжу Васильви», «Господи помози рабо поп своим Павлоу, Семенови, Кузови, Фомѣ, Пеоновѣ», «Господи помози рабу своєму Безуєві Івану отроку Добинича і Марієві (від чоловічого імені Марій) с ним», а також «Лазореви», «Григореви», «Григорієви», «Гаврилови», «Семенови», «Павълови», «Фсыпорови», «Даниловы», «Данилови», «Гнатови», «Федорови», «Феодорови», «Оугринови», «Василеви» тощо. Характерне для української мови чергування «к» і «ц», «к» і «ч»: «Господи помози Луцѣ владичину дияку». «Господи помози рабу своєму Петрови и Николи» (запис 1036 року), а внизу грецькою приписка «Помилуй нас Святий Господи».

Нагадаю, за часів Київської Русі церковнослов’янське «ѣ» читалося як українське «і». Наявні в «Слові о полку Ігоревім», а також у численних літописах різнонаписання на кшталт «дѣвицею – дивицею» свідчать про те, що ѣ у «Слові о полку Ігоревім» вимовляється як «і», «и».

- Характерне для української мови заміна «ф» на «хв»: «Сподоби мя грішнаго отче Хведа не поби сноуа зъ черницями».
- Характерні для української мови прізвища: «Іоан Сліпко», «інока Спысовича», «Иван Хоудый», «Жадько», «Неженович», «Янчин».
- Чітка «ы» відповідно з правилами української фонетики: «роусьскый князь благый», «русьскыи кънягыни», «великый», «Всеволожа княгиня», «послухы» (свідки).
- Кличний відмінок, властивий українській мові: «Святый Пантелѣмоне», «О горе тобѣ Андрониче охъ тобѣ небоже».
- Українське закінчення дієслів «-ити», «-іти»: «Бо суть ісъподоб поулучити млсть от тебе», українське закінчення «у» в родовому відмінку однини чоловічого роду: «Аврам отмолися з того спору».
- Властиве українській мові м'яке «ц» наприкінці слів: «чернця», «помилуй Валерця», «поможи Архипцю».
- Типово українські фрази: «Никон псал въ неділу посередь съпаса», «Господи помози рабу своєму Ігнатеви на пръзъвище ми има Саєтат», «Отпил крзу би ту коли» (автор графіті кається, що пропив у Києві корзно – плащ), «Попаше Коузьма порося» (автор кається, що їв у піст свинину), «мати не хотячи дѣтичя бѣжя гет».
- Характерні для української мови імена: «Михалко», «Стипъко», «Гнат» поряд з «Ігнат», зрештою «Володимиръ» при згадці про смерть Володимира Мономаха, на тому ж стовпі храму, де є згадка про поховання його батька Всеволода.

Цікаво, що стародавні написи допомагають нам вивчати українську мову, а українська мова допомагає вченим вивчати стародавні написи. Наприклад, на Софії Київській є повідомлення про купівлю «княгинею Всеволодовою» «Боянової землі» за 700 гривень «драницями»: «А передъ тими послухы купи землю княгыни Бояню всю и вдала на неи семѣдесят гривѣнь соболии а в том драниць семѣсту гривѣнь».

На останок, хочу підкреслити, що давньоруські словники складались із усіх відомих старосвітських літописів, грамот, литовських, руських, новгородських, псковських і тд., тож таким чином до єдиного реєстру давньоруської мови потрапило безліч різних говорів, які лінгвісти примушують нас називати "общім дрєвнєрускім". Проте, якщо гарно попорпатись в тих самих тлумачниках, можна знайти сотні українських словес, які не втратили свого значення за 1000 років змін і які ми до сьогодні вживаємо у побуті.

Світлини: Графічні відтворення написів на стінах Собору святої Софії з книги Сергія Висоцького «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІV ст.».

Джерела:

А. Куземська «Якою мовою молилася давня Україна», 2012
О. Палій «Владимир Мономах - агент австрийского Генштаба?»
О. Скороход, П. Чигрин «Софія Київська є найбільшим архівом графіті на теренах колишньої Русі»
С. Висоцький «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІV ст.»