Скіфське коріння української мови

Часто доводиться чути: що нам та стародавня історія, ті скіфи, сармати – до сучасної України вони, мовляв, відношення не мають.

От ґали Астерікс і Обелікс до історії Франції мають стосунок, а скіфи до України – ні. Хоча до сьогодні збереглися на письмі близько 400 достеменно скіфських слів, які дозволяють стверджувати наступне: українська мова має свої виразні особливості насамперед завдяки скіфському спадку!

Приміром, однією з особливостей української є ікавізм, що ясно вирізняє її з решти слов'янських мов – перехід голосних звуків [o] і [е] у закритих складах в [i]: "столи – стіл" і так далі. Отже, ікавізм – це стародавня властивість скіфської мови, зафіксована ще Геродотом, адже скіфи у нього "названі сколотами за іменем їхнього царя Скіла".

З усіх слов'ян хіба у хорватів, та, кажуть, у деяких словацьких діалектах є ікавізм. Між тим, хорвати, так само як українці, мають велику частку скіфо-сарматського спадку (навіть сама назва цього народу перекладається з сарматської як "пастухи").

Що цікаво, у північних і північно-західних українських діалектах (тобто, на одвічних землях слов'янського етногенезу – на Волині, Північному Прикарпатті та Поліссі, де переважали слов'яни та скіфо-сарматський вплив був менший) ікавізм проявляється найслабше. У скіфській мові не було звука "ф", точніше, він читався як "хва" тобто, таких слів, як "Хведір", "хвіртка", "Хвастів").

У скіфській мові часто вживалися звуки "дж" і "дз", а на сьогодні цю особливість можна бачити в осетинській – чи не єдиній мові північноіранської групи, що збереглася до цього дня. Також у скіфській мові множина передавалася через "ата", так само як в українській при зменшуванні: "лоша – лошата", "цуценя – цуценята" тощо.

Водночас у скіфській існував характерний фрикативний звук "г", що нині абсолютно чітко виокремлює українську серед більшості інших слов'янських мов. Відомий скіфолог, осетин (!) Васілій Абаєв так і писав: «Шукайте Скіфію там, де говорять "г". Це фрикативне "г" зафіксовано Геродотом та іншими греками на письмі в назвах багатьох рік Скіфії – Гіпаніс, Геррос, Гиргіс, Гіпполе. А в українській це "гарбуз", "Гумань" (про місто) та чимало інших».

Вочевидь, ця ж мовна особливість була і в сарматській мові. Приміром до сьогодні збереглося прізвище кримських греків – Халанґот, тобто "алан-ґот", нащадок змішаного аланського (сарматського) і ґотського населення Криму, що становило етнічну основу князівства Феодоро в Криму.

В українській мові зустрічаються явні скіфські прізвища; приміром, Саєнко, від скіфського "сай" – воєнний ватажок, цар. До речі, збереглися ще древніші цілком українські прізвища ще доскіфського індоіранського спадку: Рахманін (від рахманів, тобто волхвів чи брахманів), Шудря, є прізвище Сакович – можливо, від назви сарматського племені "саки" і місто з такою ж назвою в українському Криму.

До тепер в Україні широко присутні кілька сучасних імен індоіранського походження, не обов'язково скіфського, а, можливо, сарматського: зокрема, Оксана та Руслан. Оксана індоіранськими мовами значить "світла".

Відомо, що Роксаною звали дружину Олександра Македонського, з якою він узяв шлюб під час свого азійського походу, раніше таких імен було більше. Відомі імена антських князів середини I тисячоліття після Різдва Христового зі скіфською чи сарматською часточкою "гаст" – Ардагаст, Радагаст, Анангаст, Доброгаст тощо; ще у XIII столітті ім'я Доброгаст фіксується літописом на Галичині!

Що вже казати про Бабая, яким в Україні досі лякають дітей – "спадкоємця" скіфського головного божества Папая. Збереглося чимало цікавих скіфських слів, наприклад "крк" – горло, бо досі є українське слово "карк" – задня частина шиї з верхньою частиною хребта чи зашийок, а у Хорватії острів і протока звуться Крк – гирло.

Чим українська історія цікава – що коли придивитися, виявляється, що ніщо нікуди не зникло. На золотих пластинах – скіфи у шароварах, а також замальовок з античної геми із зображенням єдиного мудреця-негрека з-поміж Семи античних мудреців.