Весілля

Весілля – прадавнє народне свято певної громади. Здавна в Україні панує загальне звичаєве право дівчини самій обирати собі дружину. У нашого народу повелося, що лиш громадське справляння весілля засвідчувало законність шлюбу.

Традиційний весільний обряд був тісно пов'язаний із цілим комплексом народних звичаїв, моралі, родинних традицій і давніх вірувань. Нині втратило силу звичаєве право щодо черговости одруження дітей. Весільний обряд змальовував переважно довічний перехід дівчини до родини нареченого (рідше – навпаки), а отже – зміну статусу пошлюблених і розлучення з батьківською оселею та входження до чужої родини. 

Старостú – люди, які на прохання нареченого ведуть розмову з батьками нареченої, сватають її. Батьки дівчини на знак згоди обмінюються зі старостами хлібом, а майбутня молода перев’язує їх рушниками.

У не так уже давні часи в селах побутували чи не всі елементи весільної обрядовости. 

Шлюби були переважно узгодженими між дітьми і батьками, наречені були з одного села, що в традиціях українців. Весіллю передували сватання, заручини чи договорини, під час яких дівчина перев’язує сватів вишитими рушниками. З цього часу вона вважалася засватаною, тож закохані уже не приховували своїх зустрічей. Після заручин юнак уже міг поцілувати дівчину в личко, бо «пив із нею слово», тобто вже була угода про шлюб. 

У к. ХХ ст. старостів перев’язували на самому весіллі, вони виконували меншу роль порівняно з давніми традиціями. В наші часи сватання, заручини – це лише гостина, частування, бо про весілля майже все між батьками домовлено заздалегідь.

До весілля готуються окремо в кожній родині «молодих». Купують вбрання, золоті обручки, інше. В останню седмицю наймають куховарку, печуть хліб, коровай, колачі для запрошення гостей, солодощі, а ближче до неділі колять кабанця, ріжуть птицю, теля, готують інші страви. «Молоді» запрошують гостей. Починають із віддалених сіл, де є родичі. У суботу ходять із хати в хату у своєму селі. Спершу запрошують найрідніших. «Молодий» ходить із 2 – 5 боярами, «молодуха» – з дружками і піснями:

Не сама я ходжу, (двічі)
двадцять дружок воджу, 
Двадцять ще й чотири, 
усі гарні, чорнобриві. 
Рубайте калину, рубайте калину,
встеляйте долину 
Тоненькими гілочками: 
йде Любава з дружечками.
Ой що це за село? Ой що ж це за село, 
що в ньому весело?
Кругом нього – зеленесенько, 
всередині веселесенько,
Кругом нього – цвіт з калиною.
Йде Любава з дружиною.
Зійди, зірко, з неба (двічі), 
бо нам цього треба.
Сьогодні субота, а завтра неділя. 
Просимо на весілля.

Старші боярин і дружка носять колачі, які в оселях кладуть на стіл, а молодий (молода) кажуть:

«Просили тато і мама на хліб і сіль, а я прошу на весілля. Тітку Миросю за коровайницю, дядька Гордія – за старосту, Ярослава за боярина, Даринку – за дружку!».

В суботу «молода» з дружками йде до батьків «молодого» просити на весілля, а потім – «молодий» із боярами йде до молодої з тією ж місією. Після частування молодь жартує, співаючи:

Були в молодого, 
були в молодого, 
не їли нічого,
Не їли, не пили, 
бо нас не просили.

Після цих відвідань кожна ватага вертається до «свого» весілля. У молодого світилки, а в молодої дружки завивають гільце («гілка») – молоду ялинку. Її вбирали колоссям, бубликами, цукерками, калиною, барвінком, квітками зі стружок або іншого кольорового паперу. На верх гільця старша дружка (світилка) робить червону квітку, яка символізує дівоцтво, в’яже з колосками. Гільце ставлять у круглу хлібину. У понеділок його чіпляють від вулиці на дереві, яке родить: аби рід не зводився. Гільце – символ молодости, чистоти, незайманости і краси. 

Серед весільних пісень є й сумні, що не природно, адже «весілля» – від слова «весело». Співали їх сумно і, ймовірно, народилися вони за часів кріпацтва. Сумні пісні співали і на весіллі сироти. 

У суботу випікають коровай. У коровайниці мати запрошує 2 – 4 жінки, щасливі у подружжі. Суботні гості (жінки) несуть на коровай борошно, молоко, яйця. Під час вимішування коровайницями тіста жінки співають: 

Благослови, Боже, благослови, Боже,
ще й отець і мати, 
своєму дитяті 
коровай вчиняти. 
Наша піч регоче (двічі), 
короваю хоче, 
а припічок усміхається,
короваю дожидається.

З житнього тіста роблять тверду «підошву», куди втикають на щастя монети, 4 сирих яйця. Коровай прикрашають виробами з тіста у вигляді квітів, листя, шишок, голубів. Спечений оздоблювали ягодами калини і листям барвінку, зверху – дві ложки, перев’язані червоною стрічкою. Коровай готовий до недільного вечора, коли його краятиме староста, а мати обдаровуватиме гостей під час «перепою» (вручення подарунків молодятам). Завершується суботнє дійство, мати обдаровує гостей шишками. По вечері всі розходяться.

У неділю грала духова музика. Молоду садять на застелений кожухом стілець, а її брат (неодружений) розплітає косу. Дружки співають: 

Дай, мати, до коси масла, 
бо я тобі коровицю пасла. 
Пасла чи не пасла, 
дай мати, до коси масла. 

Молода встає зі стільця, дружки поспішають сісти на стілець, «аби швидше вийти заміж». Із приходом нареченого «молода» ховається за гільцем, аби він знайшов її й викупив. Викуп буває у воротях, на порозі й за столом. Дружки за викуп прикріплюють боярам квіти – штучний букетик. При вході в хату вітаються: 

На добридень тому, (двічі)
а хто в цьому домі, 
старому й малому, 
ще й Богу святому. 
Їм відповідають: 
Здорові ви були, (двічі)
що нас не забули, 
старого й малого, 
ще й Бога святого.

Мати стелить вишитий рушник перед молодятами. Наречені опускаються на рушничок лиш коліном. 

Молодий під духову чи троїсту музику вручає на тарілці разом із короваєм дарунки родичам молодої: «Десь тут є брат молодої Гордій. Прошу прийняти дарунок!»... Удень до весілля приходять «запоріжці» (не запрошені): подивитися. Їх частують на вулиці або біля воріт. 
Увечері – «перепій»: вручення молодим дарунків або грошей із примовками-побажаннями й частуваннями. За коровай – знову побажання молодим щастя, здоров’я, злагоди, добра: «Дай, Боже, вам дочок, як на небі зірочок!», «Дай, Боже, синочків, як на грядці огірочків!». 
В неділю ввечері молодий забирає молоду до себе, з ним ідуть його гості, співаючи:

Рубай, батьку, ліску, 
рубай, батьку, ліску, 
веде син невістку, 
скриню ще й перину, 
ще й до хати господиню». 
(Ліска – ворота, хвіртка).

Весілля продовжується в молодого. Тепер уже молода обдаровує нову родину. А ввечері – перепій грошей, подарунків, щирі побажання: «Даю мішок гречки, аби не було суперечки», Даю, доню, міх жита, аби не була від чоловіка бита», «Даю вам золоті вила, щоб гарно любились», «Даю тобі красного бика, аби таких синів родила, як я!», «Перепиваю гроші, щоб життя було хороше!»...

У наш час весілля відбувається переважно протягом одного дня, позаяк проходить у ресторані. Основний весільний день змістився на суботу: для зручности гостей, які приїхали здалеку.

Весілля – дійство, важливе для всієї громади. Адже кожен його учасник брав участь у підготовці, організації та проведенні цих урочистостей: готуванні страв; виготовленні гільця, короваю; запрошуванні гостей; «викупі» молодої; захисті від уявного нападу на молоду (перейманні); розплітанні коси; перев’язуванні молодої хусткою; веселощах (пісні, танці, жарти); обсипанні молодих зерном, грішми, цукерками; даруванні; у понеділок – плетіння вінка батькам; носіння води, «купання» батьків; ліплення вареників...

Ще донедавна протягом одного літа в невеликому селі бувало по 8 – 10 весіль (1960-і – 80-і роки). Зараз – одне, рідше – два на рік або й жодного. 

Ось короткі спомини про весілля в різні роки – для порівняння: 
Д. (М.) Ф. Т., 1924: «Весілля було в 40-их роках. Робили вдома. Грала духова музика, всі танцювали, було зо сто людей. Готували холодець, вареники, салати. І коровай був, усе гарно було, були колеги з райспоживспілки. В неділю біле плаття, шили в модистки. А просила, як усі дівчата, в віночку з биндами, вишита блюзка. То було мені за той віночок, бо ж я тоді була головою сільради. В понеділок розхідника. Але п’яних не було». 
К. (.Г) Г. В., 1929: «Заміж ішла 4 травня 1952 р.. Просила у вінку і биндах, із дружками. Плаття шила сама, зберігаю досі. Не зовсім біле, «кремове», дрібненькими квіточками, на плечах зібране «вафлями», це було модно. Гості були в хаті, так тоді всі робили. Просили тільки рід. Грала духова музика з сусіднього села». 
Б. (П.) Л. П., 1925: «Сиділи в хаті, два рази сідали, бо мала хата. Просили тільки рід. І музика грала, і билися, бо це було звично для хлопців на весіллі. Борщ, каша, капуста смажена. Вареники – в заможних. А танцювали всі. Після весілля молоді йшли в сільраду записувати шлюб».
П. (Б.) Н. П., 1937: «Весілля було в хаті, восени 1959 р.. Кликали тільки рід, а куди кликати: «шалашів» (наметів) ще не ставили. І що дати людям? Холодець, борщ, капусту смажену готували. Пісні співали весільні. Грала гармошка. Я була в штапельному білому платті, шила модистка. Просила у вінку і биндах. Як не було, а весілля́ були веселі». 
К. (А.) Ф. А., 1953 р. н.: «Моє весілля було в липні 1975 року. 350 чоловік були гостями. Так тоді кликали: все село і весь рід, де хто є по селах. Біле плаття і фата – з базару. Їжу готували всю вдома і в сусідів. Гості сиділи в «шалаші». Духова музика – своя, сільська». 
Я. Р. П., 1985 р. н.: «Весілля було 6 серпня 2011 р.. Робили спільне у кафе за 30 км. Гостей з мого боку і з боку дружини було 150 чол.. Музика – вокально-інструментальна. Дотримувалися народних обрядів – аж до вінків батькам і їх купання у Південному Бузі. Якісь жиди, що були на екскурсії в Меджибізькій фортеці, зняли на відео і вже наступного дня ми бачили кадри з купання в інтернеті. Було цікаво. Мої батьки витратили 30 тис. гривень».

У наш час усе частіше доводиться чути ностальгійні нотки за колишніми весіллями з їхніми звичаями, обрядами, колоритністю, пісенністю, мовно-фольклорним багатством. Відроджуймо рідне!