Загадки давніх язичницьких храмів (перша частина)

Після введення в Київській Русі християнства багато язичників, не бажаючи прийняти нову релігію, пішли, так би мовити, в підпілля. Сьогодні археологи періодично виявляють місця їх поклоніння забороненим богам.

Фактично їх можна назвати язичницькими храмами. Дослідники стверджують, що ці місця є благодатними для аматорів придумувати історичні версії та розгадувати загадки старовини.

Характер багатьох язичницьких свят був настільки пов’язаний з усією природою навколо села (лісами, гаями, джерелами, річками, болотами, пагорбами і горами), що відшукати місця давніх хороводів, купальських вогнищ, жертвопринесень майже неможливо. Виключенням є тільки священні діянні на пагорбах, на горах, «червоних гірках», які дуже часто при археологічних обстеженнях дають цікавий матеріал про давні язичницькі культи. Шановані ідоли ставилися слов’янами-язичниками, як правило, на пагорбах.

Одні ритуальні дії не вимагали майже ніякого реквізиту, окрім різнобарвного вінка із свіжозірваною гілкою берези або розведеного на березі вогнища. Різні хороводи, ігри, танці, різко засуджувалися церквою. Природно, що від цього розряду язичницьких культів не уціліло ніяких археологічних слідів, і ми можемо компенсувати їх відсутність тільки зверненням до етнографії. Для іншого виду ритуальних дій були потрібні ті або інші споруди – або тимчасові на одне свято, або постійні «капища», «кумирні ідольські», забезпечені дерев’яними або кам’яними зображеннями слов’янських язичницьких божеств.

Дослов’янські святилища сприймалися слов’янами як отримані у спадок і продовжували існувати дуже довго, перейшовши надалі в християнську форму. Прикладом може служити гора Благовєщенська біля давньоруського міста Вщижа на Десні. Тут існувало велике та добре обладнане святилище юхнівської культури з явно вираженим культом ведмедя. Надалі на цій горі була побудована церква з нагоди християнського свята Благовіщеня.

Слов’янські сільські святилища прийнято розглядати з того часу, коли римські автори уперше заговорили про далеких від них слов’ян – венедів. У перекладі мовою археології венеди в східній частині слов’янського світу представляють зарубинецьку культуру. Прикладом зарубинецького культового місця усередині селища може служити святилище в поселенні «Грудок» біля с. Почепа в басейні Середньої Десни, куди в перші віки нашої ери поширилося слов’янська колонізація з Середнього Подніпров’я.

Поступово, з розростанням селищ, з виходом їх за межі древніх огорож городищ, священні місця жителів селищ стали переміщати з серцевини сіла на його околицю. Місця свят, жертвопринесень і загальносільських бенкетів (братчин) стали влаштовувати безпосередньо в околицях. Прикладом такого святилища Черняхівського часу є язичницький комплекс, виявлений в 1951 р. біля с. Іванківці на Дністрі, на сучасній території давньої землі тиверців. Тут на околиці просторого і неукріпленого слов’янського села II – V віків н. е. було виявлено три кам’яні ідоли. На жаль, ні обстеження, ні розкопки не могли визначити первинного положення цікавих статуй.

Один з ідолів був виявлений археологами вкопаним в землю і таким, що височів над її поверхнею. Розкопки, проведені М. Брайчевським, не встановили наявності біля цієї статуї якої-небудь споруди і, на жаль, не визначили час встановлення ідола в цьому місці. Він міг бути перенесений сюди в будь-який час, як був переставлений інший ідол, що знаходився раніше в іншому місці неподалік. Щось на зразок жертовника у вигляді невеликої округлої споруди було виявлено в 20 м на північ від сучасної позиції ідола. Але зв’язок з ідолом нічим не доведений.

Очевидно, ці ідоли представляли єдиний ритуальний комплекс на краю села II – V віків. Можливо, що все капище з трьома кам’яними ідолами знаходилося дещо північніше, на підвищенні, вже за межами зони культурного шару. До складу комплексу входили три ідоли. Два антропоморфних, один – чотиригранний, з людськими обличчями на верху кожної грані. Найбільшим (висота близько 3 м) був ідол, що завершується зображенням людської голови. Голова модельована порівняно добре. Ясно виражені очі, ніс, рот, підборіддя, волосся, вуха. На стовпі, що зображує тулуб, не намічено ні рук, ні ніг, ні яких-небудь деталей одягу, зброї. Другим за величиною є ідол, що є фігурою бородатого чоловіка із складеними на грудях руками. Відсутність яких-небудь атрибутів може пояснюватися тим, що статуї, зроблені з м’якого вапняку, поступово вивітрювалися.

У цьому ж подністровському регіоні, на південний захід від Іванківців, в с. Калюс у Дністра, на території великого поселення черняхівської культури був виявлений кам’яний ідол заввишки в 2,3 м Скульптура зображує чоловіка, який тримає в правій руці ріг тура. За примітивністю трактування ця скульптура близька до «велесів» сколотського часу з довколишніх місць пограниччя лісостепу і степу біля Південного Бугу. Істотною відмінністю є повна відсутність скіфських рис – акінака (скіфського меча) в поясі та гривни на шиї.

Розгадати зміст почепського або іванківецького святилища нелегко. Але, швидше за все, ці капища з дерев’яними або кам’яними ідолами виконували різні функції протягом року. Вони могли мати і якесь спеціальне призначення на зразок того, як в російському дореволюційному селі церква була і місцем звичайних повсякденних або щотижневих богослужінь, але при цьому раз на рік відзначалося особливе «престольне» свято, пов’язане зі святим, покровителем цієї церкви.

Сакральна будова на почепському селі могла бути храмом богині Мокоші – Матері Урожаю. Російський дослідник Б. Рибаков вважає: «З більшою упевненістю можна говорити про те, що тут споруджений не стільки храм як такий, скільки своєрідний ворожильний будинок, де запитували долю про рік, що настає, про майбутній врожай, про дівочі долі. Тут займалися “чаклунством” в буквальному розумінні слова – гадали у води, налитої у священну чару, забезпечену знаками дванадцяти місяців. Синонімом чаклунства було «волховання” звернення до води (вологи, “вологе”), яким займалися волхви, – “хмарогонці”, тобто жерці, що управляють дощовими хмарами за допомогою чаклунства, чаклування з водою у священній чарі».

Релігійне, молитовне відношення до сил природи зафіксоване багатьма давньоруськими джерелами. Церковники засуджували у своїх повчаннях обожнювання природи, пояснюючи це або незнанням істинної віри, або ж підступами диявола. Церковний діяч і письменник Давньої Русі єпископ Кирило Туровський,  якого називали «руським Златоустом», в середині XII століття радів, що язичницьке обожнювання різних розділів природи вже минуло. Але, як показує етнографія, усі ці архаїчні культи дожили в тому або іншому виді до XIX – XX ст.

Місцем щорічних молінь традиційно були високі пагорби та гори, на яких люди молилися та ніби піднімалися над рівнем звичайного життя і як би наближались до своїх небесних правителів світу. Усі ці місця культу води та гір широко відбилися в східнослов’янській топонімії, де зустрічається безліч «святих озер», «святих гаїв», «червоних гірок», «лисих гір», «дівочих гір». До них треба додати велику кількість урочищ, названих іменами давніх божеств: Перунове, Волосове або Велесове, Макошине, Ярилине, Ярилки і т. п.

Літописні відомості про Перуна завжди відмічають його розташування на пагорбі: князь Ігор, скріплюючи клятвою договір з Візантією, «приде на холъмы, кде стояше Перун». Володимир Великий поставив ідоли на вершині Старокиївської гори над Дніпром. Після хрещення Русі місце язичницьких капищ на таких пагорбах зайняли християнські церкви.

Священні гори, як вже згадувалося вище, часто носять найменування «лисих» або «дівочих». Передбачається, що ця назва могла бути пов’язана з жіночим божеством, з богинею Дівою, що була далекою попередницею християнської Богородиці. Про чоловічу суть лисих гір побічно може говорити зображення голого чоловічого божества, а також фігурки із зображенням птахів, вовків і чотирьох хрестоподібно спрямованих відрогів, знайдені на вершині одній з таких гір в околицях Дніпропетровська.

«Дівочі» гори в ряді випадків дають підтвердження своєму найменуванню. Існує Дівоча гора в Сахновці на березі річки Рось. Тут була знайдена знаменита золота пластина із зображенням скіфського свята на честь якогось жіночого божества. Пам’ять про ритуальне значення сахновської Дівочої гори позначилася в тому, що на її вершині досі ставлять три дерев’яні хрести.

Ще одна Дівоча гора знаходиться в цьому ж Середньодніпровському регіоні на околиці селища Трипілля (літописний Треполь) на Дніпрі. На вершині гори, що височіє над Дніпром, в зарубинецький час був споруджений своєрідний жертовник-піч, такий, що є композицією з дев’яти півсферичних поглиблень. Число 9 у поєднанні з дівочим ім’ям цієї величезної і дуже імпозантної гори наводить на думку, що творці жертовника з дев’ятьма складовими частинами передусім співвідносили це центральне спорудження Дівочої гори з дев’ятьма місяцями вагітності.

Великий інтерес представляє загальний погляд на увесь той середньодніпровський регіон, в якому знаходиться Дівоча гора у Трипілля. На новітній археологічній карті зарубинецької культури, складеною Е. Максимовим, у великому ареалі всієї культури (Прип’ять, Дніпро, Десна, Сейм) різко виділяється кількістю пам’ятників і щільністю заселення Середнього Подніпров’я (від гирла Десни до Тясмина). Саме тут зосереджені найважливіші пам’ятники так званої зарубинецької культури.