Збручанський культовий центр: Богит, Ґовда, Звенигород. Частина 3: Звенигород

10 жовтня 2012 року нового європейського літочислення я і мій товариш Василь вирушили у мандри. Особисто я здійснював свою мрію — відвідати основні розвідані археологами сакральні городища слов’ян, які проживали в Медоборах.

Частина 1. Частина 2. Частина 3.

Звенигород. У ході експедиції І. Русанової та Б. Тимощука в горах на південь від села Крутилів коло річки Збруч виявлені залишки давньослов'янського святилища з трьома капищами (або і чотирма) і жертовними ямами. На кам'яних п'єдесталах горіли вогні. Знайдені тут срібні каблучки, скляні браслети, замки, ключі, сокири, стріли, коси, ножиці.

Також виявлений храм, який за параметрами відповідає описам храмів західних слов'ян. У долівці храму було розкопано ідола. У приміщенні неподалік виявлено кінську збрую, тобто цілком вірогідно, що тут могли тримати священного коня, як то було у Арконі.

Навколо городища виявлено орієнтовно 7 селищ-супутників.

Дані розкопок свідчать, що святилище занепало поступово коло 13-14 століть, не було знищеним ніким ззовні.

До Звенигороду ми йшли то дорогою, то лісом. На схилах траплялися вали і рови, розташування яких нагадувало певну систему. Також траплялися заглибини правильної геометричної форми, чи навіть скупчення таких заглибин. На мапі І. Русанової та Б. Тимощука того позначено не було.

Південніше південно-східного мису городища Звенигород ми бачили джерело. Мабуть, одне із тих цілющих, про які є згадки у літературі. Між ним і мисом протікає річка, яка йде від ще одних таких джерел.

Через річку кладки нема — її треба переходити по камінцях (що ми й зробили), які виступають над водою чи перескакувати. Стежка протоптана. Практично відразу за річкою розгалужується в дві сторони: ліворуч - у поселення “Бабина долина”, а праворуч — у Звенигород. Я з другом вибрали останню.

Система валів Звенигороду відразу впадає в око. Стежка спочатку проходить один вал, потім інший. Ділянка постійно підвищується. Абсолютно рівних місць майже нема, хіба що відносно рівні є коло валів. Через усю територію городища тягнеться сучасна стежка, якої ми переважно трималися.

Нижня (південно-східна) частина городища дуже заросла чагарниками і деревами. В давнину тут, швидше за все, було інакше. Також у тій частині збереглися ділянки із степовою рослинністю та рідкісними травами. Подекуди з-під землі виступають виходи материкового каменю.

Верхня, північно-західна частина городища є значно більшою від нижньої. Деякі її ділянки досить рівні — там стояли споруди культового чи господарського призначення.

На території городища досить непогано простежуються підвищення (або вирівняні ділянки), на яких колись були капища. Коло них були жертовні ями. Не так добре помітно сліди споруд — складний рельєф та залісненість заважає.

Також на території городища було знайдено споруду, ідентифіковану, як храм. Він прилягав до внутрішнього валу. В долівці храму знайдено непошкодженого ідола (хіба, що природні чинники вплинули на пісковик.

Ми стежкою дійшли до зовнішнього валу, вийшли на нього й ним пішли у південному напрямку. Враховуючи дефіцит часу, ми мусіли поспішити.

Зовнішній вал городища вражає величиною. Максимальна висота коло 4-6 м над рівнем рову і 3-4 над рівнем околиць, його навіть помітно із супутника. Так, вал не був оборонним, але мінімальний захист надавав. Правда, за даними археології, військових конфліктів, які б загрожували городищу, у цій місцевості не було.

Дивлячись на площу в 32 гектари, на великі вали, багато капищ, я був у захопленні. Та й відчуття були загалом приємні. Але... Але було
враження, що у цьому центрі між вірою і релігією терези поступово почали схилятися в сторону останньої, тобто обряди мали форму, але зміст втрачався. Звісно, це суб'єктивні відчуття, але порівняно із Богитом та Ґовдою, тут вони були менш піднесені, правда, зберігали позитивність.

Ми спустилися у рів й вийшли на стежку до Пущі, скелястого урочища. Ми були під позитивними враженнями, але тепер намагалися не гаяти часу, бо до найближчої траси, звідки можна було доїхати додому, було коло 10 кілометрів.

З лівого боку стежки були дерев'яні поручні — саме в ту сторону спускався схил. Дорога почала підніматися догори і ми помітили, що вона вимощена дерев'яними східцями. Незабаром перед нами уже виднілися скелі. Вони піднімаються орієнтовно до 6 метрів над рівнем ґрунту.

Коло скель видніються останці — великі валуни, які лежать коло стежки. Можливо, вони скотилися з вершини чи відкололися від материкової скелі. На каменях помітні сліди людського впливу — можливо, були якійсь прибудови, чи хтось обробляв їх, аби надати певну форму.

Стежка вивела нас на подвір'я невеликого монастиря. Два наймасивніші камені свого часу були оброблені людьми. Найбільший нагадує вівтар і чомусь мене з другом досить насторожив.

У скалі зроблені невеликі двері. Тепер тут є християнська капличка. Колись там жили монахи, які оселилися в 14 столітті для боротьби з
язичниками. Пізніше у цій “печері” жили відлюдники, про останніх з яких є згадки в середині 19 століття.

У друга в Пущі виникли досить неприємні відчуття. У мене — наче там сталося щось нехороше. Знаючи ставлення християнських монахів до язичників, можна тільки собі уявити, якими способами заставляли бідних людей відмовитися від предківської віри і визнати віру в нового бога.

Ми покинули Пущу і взяли курс на північний захід, трималися схилу річки. Пройшовши не більше кілометра, я у лісі помітив споруду овальної форми із входом із західної сторони. По периметру споруда обкладена доволі великими каменями неправильної геометричної форми. Висота майданчика над рівнем околиць — коло 50-80 сантиметрів.

Площа досить вирівняна, на ній росте небагато дерев. Також помітні каміння. Можливо, вони утворюють певний порядок.

Можливо, колись тут також було капище, адже ззовні споруда доволі подібна до “типових” круглих чи овальних капищ. На мапі І. Русанової та Б. Тимощука не вказана. Детально оглядати її ми не мали часу, на жаль.

Після цього ми рухалися практично постійно на захід, деколи із схиленням на північний захід. Бронзувате листя шурхотіло під підошвами, сонячні промені малювали стовбури дерев у золото. Ми з другом обмінювалися враженнями.

Вечоріло.

Сонце рухалося на захід.

Ми рухалися за сонцем.

* * *

Післямова.

Колись я хотів стати доктором наук. Я виріс і зрозумів, що часто люди, які роблять відкриття світового масштабу є радше любителями справи, при тому маючи низькі наукові ступені, а багато докторів наук є просто кабінетними писаками.

Я не відмовився від мрії, я просто відсунув її в інший вимір, а почав займатися тим, що мені подобається і, можливо, приносить користь іншим. Сподіваюся, що завдяки моїй любові до мандрів та старовини, відкрию іншим таємниці й сучасність минулого мого народу...

Я знаю, кого із науковців-істориків треба підтримати у наш час передусім: археологів. Нехай копають! Нехай копають, де тільки можуть і хочуть. Аби нам відкрилася хоч частина давньої історії. Аби різноманітним невігласам-маніпуляторам залишалося все менше простору для брехні.

Археологів треба підтримати, їхні праці треба публікувати. Завдяки археологам свого часу виявилося, що у Медоборах був потужний язичницький центр, розквіт якого припав на 10-13 століття, а згасання розтягнулося чи не на 300-400 років. Завдяки археологам свого часу було знайдено столицю білих хорватів та інші хорватські городища.

Я певен, відкриття ще не завершилися...