Як ген землеробів України по світу пішов

«Тіло людини, її мозок і свідомість контролюють гени.
Отже, гени є головним моральним авторитетом,
а справжня моральність ґрунтована на
врахуванні їхньої стратегії»
Говард Л. Кей

В сучасному світі з його густонаселеними містами і залежністю від супермаркетів та Макдональдсів легко забути, що всього лише сотні поколінь назад територія нашої сучасної України була колискою землеробної, самодостатньої культури. Для більшості наших пращурів життя змінилося докорінно з землеробським способом життя, це був еволюційний стрибок, після якого розвиток пішов з прискоренням.  

Нам здається, що так як зараз ми жили завжди, що наявність банківського рахунку визначальна річ. Ми перестали залежати від природи, і нам здається що ми взяли під контроль всі види життєдіяльності. Але, чи завжди цивілізаційний розвиток залежав від фінансово-торгових операцій, духовне життя від релігійних споруд, незалежність від кількості озброєння, домашній затишок від іпотеки, здоров’я від хіміко-фармацевтичної промисловості.

Відкриття подвійної спіралі ДНК у 1953 р., за яке в 1962 р. Крік і Уотсон одержали Нобелівську премію, і наступна розшифровка генетичного коду, пов’язаного з ДНК, належать до тих відкриттів в історії науки, які істотно розширили наші уявлення про себе, звідки ми, та куди йдемо. Сучасна генетична наука за краплиною крові, волосиною чи фрагментом вцілілого біологічного матеріалу спроможна розповісти про загальну картину минулого, відтворити історію цілого роду, його міграції. Кожна людина в собі несе свій, наданий Природою «біологічний документ». Співставивши та узагальнивши біологічну, археологічну, лінгвістичну інформацію вже можливо дослідити розвиток людства в цілому не з позиції історико-релігійних писань, які створювала людина, а з позиції фактологічних наукових даних. Якщо в християнсько-релігійному контексті слов’янські народи є нащадками молодшого сина Ноя, гречкосія-пахаря Яфета (старший син Сім, знавець божих справ – став прабатьком семітських народів), то в світлі ДНК науки праіндоєвропейці мали незалежний розвиток від міфів Синайського півострову. За дослідженнями Ярославського Е.М., на настінному розписі церкві с. Іванківське (колишня Курська губернія) зустрічається сюжет, де Батько Ной благословляє своїх синів: «Іменем Бога благословляю своїх синів: Сіма молитися за всіх, Хама правити всіма, молодшого Іафета (Яфет) працювати за всіх». Тим самим, поділ народів на різні верстви має нібито божественне походження в якому українцям перепало «пахати за всіх».

Спроби оголосити праіндоєвропейську культуру (а саме Трипільську) прасемітською простежуються також у науковій монографії Л.Л. Залізняка «Нариси стародавньої історії України» [1994,С.84-101]. Надалі до справи приєднується В.В. Отрощенко та його колеги по Інституту археології НАНУ у їх колективній монографії «Етнічна історія давньої України» [2000, С.19-36]. Політичне забарвлення «яфетичної теорії», бажання сформувати погляд буцімто Трипільська культура не є індоєвропейською, і розірвати родинний ланцюг з праслов’янами, а отже і з українцями, виглядають неспроможними як для об’єктивних науковців, так і для аматорів.

До світських інститутів у справі плюндрування нашого славного минулого підключаються і релігійні. Так Митрополит Івано-франківський і Галицький Іоасаф (в миру Василиків Іван Кузьмич) УПЦ КП у 2013 р. випустив брошуру  «Короткий нарис з історії Галицько-Волинського князівства», в якій закликає українців вивітрити зі своїх голів трипільську, скіфську та інші культури, тобто все, що було до хрещення Русі: «Ми не безхатченки, ми маємо велику і яскраву історію якою нам є чим гордитися і немає потреби шукати і щось комусь доказувати, нам немає потреби прив’язувати становлення нашої нації з трипілською, скіфською, чи якоюсь іншою культурою і придумувати для цього якісь міфічні образи, ліпити горшки а із сучасної цегли будувати так-звані трипільські будинки поштукатуривши їх глиною із соломою» [2013, С.5]. Далі в цій же брошурі Митрополит Іосаф взявся розписувати «велику і яскраву історію» після хрещення Русі, якою варто «гордитися»: «У 1018 році [30 років після хрещення] польський король Болеслав Хоробрий скористався міжусобицями руських князів і захопив Червенські міста, Перемишль і міста західної Волині», «Трагічний розпад Київської Руси на окремі князівста був узаконений Любецьким з’їздом князів 1097 р., який затвердив що кожний князь повинен мати своє князівство…», «…у 1240 році монголо-татарські орди взяли Київ, а у 1241 році вторглися до Галицько-Волинського князівства, де сплюндрували безліч міст… На рідній землі князя [Данила Галицького] зустріли смерть, руїни й згарища. Як пише галицький літописець, «Данило з братом приїхали до Берестя й не змогли вийти на поле через сморід від безлічі вбитих. Жодної живої людини не залишилося у Володимирі, церква святої Богородиці була заповнена трупами, інші церкви були повні трупів і мертвих тіл» [Там само, С.5, 19, 28]. Читаючи це все, хитаєш головою, думаючи: «Нічого собі божа благодать зійшла на «Святу Русь», досі через тисячоліття, безперервно, несправедливо заповнюючи трупами землі України».

Разом з цим сучасна генетична наука, вічних мучеників й хліборобів-пахарів, виводить на набагато ближчі позиції до Бога, як по крові, так і по духу.  Наукова генетика розкриває історію українського народу, яка йде з глибини віків і може оцінювати епохи незалежно від церковних приписів.

Про пріоритетність генетики в сучасному світі свідчить і той факт, що останні зібрання так званого «Більдербергского клубу» (неофіційна конференція глобального уряду) - кола всесвітніх політиків, фінансистів, медіамагнатів, почали долучатися науковці з генетики. Дослідження цих фахівців стають провідними у вивченні минулого і прогнозуванні майбутнього.

Британський генетик Д-р С. Оппенгеймер засвідчує, що 22–19 тисяч років тому територія між Середземним і Чорним морями виявилася кліматично найбільш придатною для життя людини. На північ від цієї зони лежали безкраї зелені степи, де можна було випасати коней та інших свійських тварин. Це період останнього льодовикового максимуму. Територія нинішньої України була найважливішою стоянкою людини льодовикового періоду в Східній Європі, — зазначає вчений. Про це йдеться в його книжці "Походження британців" [Stephen Oppenheimer. «The Origins of the British». 2006].

Спенсер Веллс, директор  «National Geographic» називає регіон сучасної України - «Українським притулком» - це місце, де древні люди змогли вижити під час останнього льодовикового максимуму. Звідси кочові індоєвропейці здійснили широку експансію, яка відбулася понад 3000 років до н. е., і дістались Індії. Разом з цим С. Веллс зазначає що: ДНК галогрупа пов’язана з праіндоєвропейцями (R1а) розповсюджувалась з території сучасної України – «R1a виникла в Європі від 10 000 до 15 000 років тому на території України» [Спенсер Уэллс. Генетическая одиссея человека. — Альпина нон-фикшн. 2013. — С.105—107.].

На думку таких всесвітньовідомих вчених як А. Кифішина, Ю. Шилова, Г. Вірта, А.  Генона на краю льодовика у  північно-західній  частині Європи почав духовно визрівати генофонд майбутньої цивілізації, аріїв (оріїв-орачів), які поступово просунулись до родючих земель Припонтоди  (понтійські степи праукраїнських земель). Тут  на  родючих ґрунтах Припонтиди  були  закладені підвалини аграрно-хліборобської цивілізації, землеробства, степового  рільництва, скотарства. «Яке  щастя  бути  цим  народом  Припонтиди,  який  крокує  по  корі  планети,  насичує її  свідомістю  духу» - Тібетський  рукопис «Чжуд – ті».

Чорноземні грунти вперше в історії людства вирішили проблему забезпечення харчуванням, започаткувавши епоху новітньої рослинності Землі -  культурної рослинності. Замість того, щоб шукати харчування, людина її виробляла самостійно, тим самим подолавши одвічний страх перед голодом. Те, що археолог Гордон Чайлд назвав "неолітичною революцією" відбулося. Саме тоді ми взяли під контроль нашу власну долю, давши поштовх досягненням, що характеризує сучасну цивілізацію. Продовольча безпека надала право вибору, підготувавши грунт для подальших змін і еволюції. Повноцінне харчування дало змогу розвитку розумової і фізичної діяльності людей.

Наступним досягненням було значне збільшення щільності населення землеробів, як наслідок вирощування продуктів харчування і проживання на одному місці. Якщо ви хочете мати більше дітей, ви можете просто посадити більше рослин і зібрати великий врожай. Хоч це і спрощена картина, але це факт, що осілі аграрні громади більш густонаселені ніж племена мисливців-збирачів. Це могло призвести до досить швидкого збільшення чисельності населення і поширення хліборобів по всьому регіону. За оцінками палеодемографії, що вивчає розміри древніх популяцій за допомогою археологічних і антропологічних методів, все населення земної кулі під час виникнення сільського господарства становило близько 10 млн чоловік, а на зорі індустріальної епохи, приблизно в 1750 році, населення Землі перевищило 500 млн. Якщо палеолітичним мисливцям-збирачам потрібно було більше як 50 000 років, щоб збільшитися з декількох тисяч людей, до кількох мільйонів, то хлібороби останні десять тисячоліть надолужили час.

Після танення останнього льодовика, 16 тис. років тому, чисельність населення почало зростати. Вихідці з українського ареалу заселили східну частину європейського материка. Через 3 тис. років у печерах і гротах найдавнішого, найбільшого і найвпливовішого на той час на території Євразії святилища “Кам’яна Могила” поблизу Мелітополя, жерці почали видряпувати на скелях та кам’яних плитах піктографічні позначки – ритуальні фрази, які згодом переросли в першу в світі протошумерську писемність, з’явилися перші назви сільськогосподарських рослин та знарядь. [Мойсеєнко В.С. Першопочатки скотарства та землеробства на території України VII-III тисячоліть до нашої ери в світі розшифрувань піктограм святилища “Кам’яна Могила” / В. С. Мойсеєнко // Історія. освіти, науки та техніки. в Україні: Тези доп. та повідомл. 1-ї конф. молодих вчен. та спеціалістів, 30 трав. 2002 р. – К., 2002. – С. 98–102.].

Культура землеробських народів визначалась не тільки достатком їжі, вона включала в себе соціальні традиції, методи виготовлення посуду, знарядь, одежі, транспортних засобів інше, але найголовнішим аспектом були  релігійні знання і мова, які сформувалися в природній лабораторії достатку та блаженства домашнього затишку. Землеробські культи мали б виступати джерелом виникнення релігійної системи, яка засновувалась на духовній цінності Природного осередку, який забезпечив зростання. В релігійному житті цих людей не було місця надприродному і не було необхідності в ньому, оскільки надприродна культура формується в умовах, де етноси недостатньо отримують енергії від Природного світу (пустелі, місце природних катаклізмів, відсутність опадів і т.п.). Те, що духовна культура визначалась категорією місцеперебування в Природному осередку, підтверджено сучасними фундаментальними науковими дослідженнями співробітників Веллінгтонського університету Нової Зеландії. Було досліджено 600 релігійних традиційних суспільств в усьому світі і там, де природні умови були несприятливі або існував ризик стихійних лих, існувала віра в сурових надприродних Богів. Людина помірного клімату відчувала себе цілковитою подібністю Всесвіту, разом з ним, рослинно-тваринним світом йшла в еволюційному взаємозв’язку, мозок і душа не підносили за межі Природи суворого «Небесного наглядача». 

Наступним кроком людини Природи у власному розвитку стало одомашнення коня. Тут знову пощастило Україні, сучасна територія якої займає 40 % степу, природного осередку існування Тарпанів – диких степових коней. На території нашої батьківщини знайшли одні з перших кінських кістяків. «Коні вперше були присвоєні в степах України понад 4350 років перед Христом» - це висновок американських археологів Каліфорнійського університету Райнера Бергера і Райнера Протча. Він зроблений на основі досліджень розкопок поблизу українських сіл Усатово, Дереївка, Євминка, де в культурних шарах V тис. до н.е. знайдені кості коней, залишки упряжі й коліс.

Союз людини з кіньми виявився корисним для всіх: коні отримали повний нічний захист від зграй вовків, в обмін на денну польову і господарську працю, а, що найголовніше людина пристосувала їх до перевезень. Ці тварини залишалися основним транспортом і тягловою силою до початку XIX ст. Приручення коня стало вирішальним чинником для створення такого, без перебільшень, еволюційного механізму, як «Колесо».  Про знахідки моделей коліс у розкопках трипільських поселень останньої чверті 5 тис. до н. е. повідомляв ще у 1981 р. у наукових публікаціях румунський археолог Діну. Нові технології у житті пращура разом зі збільшенням оброблюваних угідь, продовольчою безпекою, збільшенням населення, дали поштовх для міграції людини. Природа земель нинішньої України надала своїм людям надлишок енергії, що стало поштовхом до активних дій в напрямку розширення зон свого життєвого простору. Тільки після того як культура і землеробство повністю було сформоване, праіндоєвропейці змогли відправиться до незвіданих земель. Впевненість у здатності вижити в будь-якому місці, могла надавати глибока віра і впевненість у своїх навичках. Мисливці-збирачі ніколи б не змогли зробити цей еволюційний стрибок.

Сільське господарство не тільки зіграло важливу роль в розвитку сучасного суспільства, але мало і генетичні наслідки. У той час як для мисливців-збирачів епохи верхнього палеоліту було характерно підтримувати стабільного розміру своєї популяції, за винятком випадків заселення нових територій, аграрні громади могли сильно розростатися, не залишаючи при цьому рідних місць. У міру зростання розмірів землеробських громад їх жителі поступово просувалися далі в пошуках орних земель. При цьому, вони несли з собою і свої генетичні маркери. Одним з наслідків цього стало поширення певних генетичних ліній, що дає нам уявлення про походження і поширення сільського господарства [Спенсер Уєллс. «Генетическая одиссея человека» - Альпина нон-фикшн, 2013. – С.97].

Завдяки розвитку землеробства і викликаною цим ланцюгової реакції, ми отримали право нести в світ гени, а разом з генами й культурні моделі, які притаманні орачам. Цілком зрозуміло, що разом з собою люди поширювали свою культуру і предківську мову. Зрештою, ми дійсно «успадковуємо» мову і культуру від наших батьків, так що ці складові повинні бути гарними уповноваженими генів, відображаючи зв'язок між популяціями.  З цього стає зрозумілим, що втрачаючи предківську мову ми втрачаємо частину власної історії та культури.

В 1786 р. в листі до Королівського азіатського товариства, британський філолог, індолог сер Уільямс Джонс, працюючи тоді над вивченням Індійської культури, повідомив, що санскрит (релігійна мова індусів) більш досконаліший за грецьку мову, більш багатшиу за латинську мову, і водночас він має настільки близьку подібність з цими двома мовами, як в коренях дієслів, так і в граматичних формах, що це наврядчи може бути випадковістю. Сер Уільямс Джонс прийшов до висновку: «Він мав виникнути із загального джерела» [Русский перевод цитируется по Кочергина, В. А. Учебник санскрита. М.: 2001]. 

Гіпотеза, яка була висунута британцем Джонсом, каже про те що в глибокому минулому мав бути загальний предок, який розмовляв предківською мовою, і з неї сформувалася мовна різноманітність. На сьогоднішній день, це широко визнана лінгвістична теорія отримала загальне визнання і назву «Праіндоєвропейська мова» - прамова індоєвропейської сім'ї. Це одна з небагатьох мовних сімей, яка отримала загальне визнання. Але, кажучи про те, що в минулому існувала спільна група людей, які розмовляли на «предківській формі» індоєвропейської мови, разом зі своєю мовою і культурою ці люди повинні були нести також генетичні маркери. Паралелі еволюції мови з еволюцією ДНК здаються очевидними. Таким чином, «біологічний документ» людини, який не може бути втрачений, та передається з поколінням в покоління – ДНК, являється маркером мовно-культурного поширення. 

Пошук перших індоєвропейців і їх географічної локалізації був одним з основних напрямків археологічних і лінгвістичних досліджень останніх 200 років.

Новітні дослідження і відкриття розкривають перед нами величезні досягнення українського роду в розвитку людської цивілізації та сотні разів підтверджують надзвичайно великий інтелектуальний потенціал української нації.

Англо-австралійський археолог і філолог, дослідник давньої історії Європи, академік Единбурзького університету, директор Інституту археології Лондонського університету Гордон Чайлд, в 1920-х роках зробив висновки, що батьківщиною індоєвропейської мови можна вважати культуру, що виникла на північ від Чорного моря і відрізнялася «шнуровою» керамікою [Vere Gordon Childe. The Aryans: A Study of Indo-European Origins, 1926]. В 1956 році академік відвідав СРСР, що справило на нього велике розчарування в радянських реаліях та стані науки союзу. Після повернення в Лондон, він пише лист провідним академікам СРСР про безнадійну відсталість і політичну заангажованість радянської науки. На фоні глибоких розчарувань добровільно складає повноваження директора Інституту археології. В 1957 році вчений покінчив життя самогубством, скинувшись з 70-метрової скелі [«Перша господарська революція» // Журнал «Український тиждень» 24-30 травня 2013 № 20, С. 42]. Цікавий збіг, але в кінці тих же 50-х років академічна наука СРСР визнає «Велесову Книгу» підробкою, в якій йдеться про події, які відбувались переважно в так званій території прабатьківщини індоєвропейців (територія Дніпрово-Дунайського водного басейну).

Теорія академіка Гордона Чайлда була відроджена археологом та етнографом, доктором історичних наук Марією Гімбутас в серії статей виданих в 1970-х роках в США. Поєднавши дані археологічних та лінгвістичних досліджень, Гімбутас стверджувала, що культура причорноморських та приволзьких степів, датована приблизно 6000 років назад, відмічена першими ознаками культури як праіндоєвропейська і охоплює народ культури «шнурової» кераміки, яку описав Чайлд. Надалі теорія запропонована Марією Гімбутас отримала назву «Курганна гіпотеза». В основі «курганної гіпотези» також лежать погляди, висловлені ще наприкінці XIX століття німецькими вченими Віктором Геном і Отто Шрадером [Mallory, J.P. and Adams, D.Q. 1997 (eds). 1997. Encyclopedia of Indo-European Culture. Fitzroy Dearborn division of Taylor & Francis, London.]. Не дивно чому відразу з окупацією України 1941 р. в степах Причорномор’я закипіла робота по дослідженню курганів організацією «Аненербе». Далі були Роберт Макрам, Уїльям Крен і Роберт Макнійл, які доводили, що англійська мова і всі індоєвропейські мови зародилися з мовного середовища Середньої Наддніпрянщини [«The Store of English», 1986]. Російській мовознавець-славіст, академік Олег Миколайович Трубачов  у виданні «Indoarica в Северном Причерноморье» опублікував словник мовних реліктів Indoarica та присвятив цілу низку статей темі індоєвропейської прамови й індоєвропейського/індоарійського населення у Північному Причорномор'ї [Олег Трубачов: «Indoarica в Северном Причерноморье», Москва, Наука, 1999. — 320 с.].

Доказами того, що люди Причорномор’я та Наддніпрянщини говорили на протоіндоєвропейскій мові, засновані на аналізі (порівнянні) слів, загальних для всіх індоєвропейських мов, пізніше до них підключилась генетична генеалогія. Зусиллями англійського лінгвіста А. Ведделла та його українських послідовників  було складено шумеро-санскрито-український словник. Мабуть, найцікавіше те, що після порівняння слів виявилась величезна кількість спорідненої термінології, яка відноситься до землеробства та основних соціальних понять. Нижче наводимо частину словника:

Як же так сталось що протоіндоєвропейська мова, яку вчені відносять до зародження на сучасних українських землях, завітала в Центральну Азію, а згодом і до Індії. Гордон Чайлд, Марія Гімбутас, роблять заключення – древні праіндоєвропейці, винахідники колісниць принесли свою мову в Центральну Азію й Індію, куди вони вторглися близько 1500 року до нашої ери. В Рігведі, збірці древніх індійських релігійних текстів, написано про завоювання Індії кінними воїнами з півночі. Це отримало підтвердження в 1920-х роках, коли британський археолог Джон Маршал і його колеги в долині Індії розкопали  Мохенджо-Даро і Хараппу. Ці великі міста датуються приблизно 3500 роком до нашої ери. Потім, близько 1500 року до нашої ери, почався їхній занепад, і до 1000 року нашої ери хараппская культура зникла, а її міста спорожніли. Чим був викликаний раптовий колапс цієї культури? Археологи вважають, що це було пов'язано з вторгненням степових арійців [до 19 ст. термін арійці використовувався в науці для означення індоєвропейської мовної родини, а з появою ідеології Третього Рейху термін спотворений]. Археологія підкріплює аргументи Чайлда, Гімбутас і підтверджує написане в Рігведі. Але всі ці теорії мали б підтвердитись з позиції ДНК науки. Так, загально визнано, що галагрупа R1a, пов’язана з імміграцією індоєвропейців. Ключ до рішення нашої мовної головоломки розкривається в тому, що висока частота зазначеної ДНК галагрупи виявляється в Індії саме в групах, які розмовляють на індоєвропейських мовах.  Наприклад, цей маркер мають близько 35% чоловіків, жителів Делі, які розмовляють на гінді. Групи з півдня, що розмовляють індоєвропейською мовою, показують таку ж високу частоту,  в той час як у їх сусідів, які розмовляють дравидійськими мовами, його частота набагато менше - 10% і нижче [Спенсер Уэллс. Генетическая одиссея человека. — Альпина нон-фикшн. 2013. — С.107]. Найзнаковіше те, що найвища каста священослужбовців брахманів Індії, які майже не змішуються з іншими кастами мають найвищий показник галагрупи R1a – 72 %. У мешканців українських, російських, польських регіонів коливається в межах 50-65%. Міграція людей разом з мовою, ДНК, несла свої культурні системи. З «Дощечок Ізенбека» стає відомо про те, що частина оріян і борусів, вийшли зі складу віча Арійського, і назвали свій союз «слов’янським», і повернулися з індійського Пенджабу на Придніпровську батьківщину.

Варто зазначити, що 2015 рік для «Велесової Книги» став роком визнання з позиції дослідження за допомогою ДНК генеалогії. Так, доктор хімічних наук, професор Клесов А.А. з групою науковців почали вивчати пам’ятку з позиції описаних в ній історичних міграцій, і ось до якого висновку вони дійшли: «ДНК-генеология предоставила дополнительные свидетельства, что Велесова Книга не могла быть продуктом современной (или относительно современной) фальсификации. ДНК-генеология показала, что современная история еще далеко от понимания времен и направлений древних миграций, и их значимости для осознания важной роли славян и их потомков в развитии современных цивилизаций. Подтвердились и получили серьезное фактологическое накопленые представления о миграции ариев-славян в Месопотамию и на Аравийский полуостров, в Среднюю Азию и в Индию, и множественные миграции на Карпаты, и далее в центральную и западную Европу» [Экспертиза Велесовой книги: в ІІІ т. А. Клесов. Т. ІІІ. – Москва, 2015. –  С. 452.]. Отже, на тому що індоєвропейці з берегів Дніпра були в Індостані стоїть не тільки офіційна генетична наука, це ж підтверджується з «Велесової Книги».

Якщо індоєвропейцям, завдячуючи своїм природним здібностям і знанням, вдалося на усталені цивілізації накласти мовні й біологічні лекала, релігійні вірування передавались разом з ними. Той, хто навчився розмовляти мовою землеробської культури відкривав для себе найбільшу інформаційну систему спілкування з Всевишнім. Звичайно, що вірування аріїв-орачів зазнавали культурних дифузій як і їх мова, і все більше за історію народів відбувалося віддалення від Бога, зрештою – поселивши його десь на Небо, але уламки священних знань зібрані по індоєвропейськім спільнотам дають унікальні можливості, а що найголовніше для українського етносу.

Нині релігієзнавчі знання оперують об’єктивними критеріями, напрацьованими на аналізі вірувань, зокрема доавраамістичних релігійних традицій, які відзначаються Природною основою і характеризуються відсутністю Надприродних образів, які визначають подальшу долю кожного (вважаємо, що саме в цьому контексті людство пережило втрату священного характеру творіння, з його руйнівними наслідками). Існує достатній ряд особливостей, які зустрічаються досить часто в відомих Природних Релігіях чи Релігіях Природи, щоб вийти на Першооснову Бога.

Кажучи взагалі про вихідні данні аналізу, необхідно врахувати загальний взаємовплив Природного середовища на формування структури свідомості етносу, стимулюючи духовні та розумові цілі:

• Релігії Природи визначаються глибоким і широким змістом, який визначається саме географічним положенням;
• Релігії Природи – це форма взаємозв’язку етносу до того природного і морального простору, в межах якого вона виникає і розвивається;
• Релігії Природи, які формувалися в умовах неприйнятних для проживання людського виду, створювали духовні основи де Бог вбиваючий, караючий тощо, як результат свідомості людини з Природооточення. Ці вірування відзначаються Надприродними сутностями, не маючи змогу побачити в Природі мораль і Бога;   
• Свідомість етносу сформованому в гармонійному Природному осередку (помірний кліматичний пояс) спрямований на досягнення найвищого духовного пізнання. Свідомість етносу, який сформувався в дисбалансному Природному осередку (напівпустелі, пустелі тощо) спрямована на завоювання земель для більш комфортного проживання й умов збереження свого виду (пригадаймо завоювання авраамічних релігій). Відповідно, релігійні вчення будуть відповідати своїм цілям;
• Релігійні вчення, зароджені в стабільних і нестабільних Природних географічних умовах – протистоять. Домінування одного з них у світі ведуть до цілей, які були закладені Природою в свій Рід. 

До ірраціонального в людині підштовхує сама природа. Мороз і палюча спека штовхають людей на крайнощі (Астольф де Кюстін).

В нашу задачу не входить розгляд всіх природних вірувань на континентах Землі, хочемо розкрити гаму знань, на якій базувались праіндоєвропейці, віра яких розвинулась і утвердилась в Помірному поясі Землі на найбільш придатних до землеробства землях та збалансованих Природних ритмах.

Живий Вогонь:

Це універсальна основа. З Живого Вогню розвинулась віра наших генетичних прабатьків. 

Прабатьки освоївши вогонь, стали володарювати. Вогняний жезл в руці давньої людини дозволив заселити сухі печери, відтиснути звідти небезпечних звірів, давав безпеку в нічний час, тепло, відкрив світ приготованої їжі і гарячих трав’яних напоїв. Вже навколо племінного вогнища почали формуватися громади, розділятися перші функції суспільства –  збереження та контроль за багаттям. Огнищанин – то і є той найповажніший титул, який пройшов через тисячоліття до Київської Русі. Вогонь дав людині Природи віру в себе, з віри в себе починається пізнання Всевишнього.

Від відкриттів Кам’яної Могили до розкопок Київської Русі може безумовно об’єднувати один елемент – Живий Вогонь. При розкопках поселень з мамутових кісток  пізньопалеолітичної стоянки на місці теперішнього села Межиріч Черкаської обл., при вході в одне з жител поселення, академік І. Підоплічко засвідчив унікальну знахідку – череп мамонта, на якому червоною вохрою було нанесено «зображення Вогню». Всеочищаюча першооснова була відкрита наукою археологією в кромлехах, капищах – Природних храмах предків. Вогонь об’єднує релігійну космогонію індоєвропейської культури. Жодне культове місце не обходилось без нього. 

У Ведах популярність вогню підтверджується великою кількістю гімнів присвячених його Божеству – Агні. Поступово Агні втратив своє первинне значення, яке він мав у ведичний період, але обряди з Живим Вогнем залишились до наших часів.  

У «Дощечках Ізенбека» «вогнище», «вогонь» згадується досить часто. Можемо простежити, що термін Вогонь вживається як Божественна природа, а вогнище як місце родинної святині:

«І Мати кличе до Вишнього, що дав їй вогонь до вогнищь наших»;

«Блага земні дає тому, хто палить Вогонь Виший в граді Нові на Волхові і на горі в лісах».

Бачимо, що за уявленнями, які розкривають «Дощечки Ізенбека», Вишній – як поняття Бога, пов’язується з Вогнем. Є всі підстави співставляти Вишнього (Всевишнього) з індоарійським Вішну. Найархаічніший напрямок індуїзму – Вішнуїзм або Вайшнавізм, Бога Вішну розглядають як верховну форму, Найвищий. Культ Вогню також займає важливе місце в індуїзмі ведичної епохи. В зороастризмі зв'язок з верховним Божеством Ахура Маздою, виконується за допомогою священного Живого Вогню.     

Християнська церква визнала «святість вогню», використавши його для підсилення релігійних почувань вірян в релігійних спорудах, обрядах, та й в містеріях зі сходженням Вогню з неба до «Гроба Господнього» тощо. У вставці до «Повчання Кирила Філософа» ми знаходимо: «Все есть на земле огневи покорено и земля, и железо, и деревья и вода". В «Слова святого Григорія про вогонь»: «Огнь творит спорынью сушит и зреет нивы, того ради окаянные кланяются на полдень обративше». Що ж, найбільша конфесія світу запозичивши праіндоєвропейську традицію Живого Вогню, впровадивши декоративний Вогонь у своїх спорудах, створила віру в інші декорації тих самих споруд.     

Основний принцип Вогню – поєднання і трансформація речовин, він об’єднує всі стихії. Складові для Вогню є завжди одні – простір, повітря, вода, земля. Кожен погодиться, що в процесі горіння будь-яке паливо входять елементи землі й води (як і в тваринному й рослинному світі), паливо не може горіти без повітря, а сам процес відбувається в просторі. Всі процеси та пізнання починаються зі світового Простору, без нього не можливо усвідомити процеси об’єктивної реальності, взаємодії всіх природних тіл у Всесвіті, передачі енергії на відстані та інші процеси. Якщо Вогонь об’єднує всі стихії, то він може розглядатися як складова всіх частин, і основою з якої виділяються інші елементи. Таким чином підтверджується, що Вогняна природа духовно являється загальною для елементів світобудови, які він поєднує. Вогонь – це щось, з чого будується духовний і матеріальний світ.

Вогняне джерело незбагненне. За межами людського матеріалізму Вогонь за своєю природою початок руху, тепла, світла і життя. Науковий і духовний аналіз вірувань праіндоєвропейців приводить до висновку, що Вогонь є одна із спільних інформаційних форм Бога, і Першопочаток з якого відкриваються сходи пізнання всіх його зав’язків. Ці зв’язки і Першопочаток, є законом, який підтримує світовий порядок. За багатогранністю необхідно припускати єдину підоснову, з лона якого тільки й можуть відбуватися всі перетворення і виникнення.

Вогонь – це єдина стихія, яка не може забруднитися. Чистота вогню забезпечує зв'язок людей всіх поколінь і Першоосновою.

Найбільш відомим символічним зображенням на теренах сучасного світового рідновірського простору, який може пояснити відношення зв’язку єдиного з його багатопроявністю є картина «Дерево Життя», національного титана українства, професора Віктора Крижанівського, який загинув від удару ножа в 2016 р. Простір картини (настінний розпис 25 м²) починається з Живого Вогню (каміну) над яким зображено саме Дерево та Боги, які є уповноваженими Природи (Простору, Землі, Сонця). Картина починає працювати, коли енергія вічного Живого Вогню починає підніматися вверх через всі образи, цим розкривається зв'язок між Вогнем і всіма елементами світобудови, відбувається поєднання Єдиного з Всесвітом. 

Лев Силенко, залишив нам своє мудре передбачення: «Ми з мук викрешемо вогонь такий сильний, що майстри екзекуцій будуть осліплені, спопеляться ідоли насильства, з крови мук наших виростуть квіти людства» [Мага Віра].

Мати Земля та Батько Небо:

Приблизно VI — на початку V тис. до н. е. протоіндоєвропейці нанесли в святилищі-обсерваторії “Кам’яна Могила”, на кам’яній плиті з пісковику напис світоглядних основ: «Творець Бог Ен-ліля, який розділив Всесвіт (Киан) на землю (Ки) та небо (Ан)» [А. Г. Кифишин. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ–ІІІ тысячелетий до н. э. – К., 2001]. 

Трипільці в своїх селищах залишили мовчазні залишки сакральних виробів і знаків.  Ці знаки відображають глобальний міфологічний погляд на відношення Неба до Землі. Саме ці космогонічні основи спричиняють всезагальну світову родючість. Можна виділити окремо спіралеподібні символи, коловрати – що є символами Простору, Неба та фігурки Жінок, Богинь. Спіральні знаки наносились на живіт фігурок, туди ж в глину вдавлювалися хлібні зерна, поєднання цих символів є ключем до розуміння взаємодії Матері Землі з Батьком Небом.

Шлюб Матері Землі з Батьком Небом описаний у «Дощечках Ізенбека»: «"І се повінчаємо Небо і Землю, і справимо весілля їм, де чоловік є Сварежь і навпроти нього жона його. І се свято мали робити, як для мужа і жони. І ми діти їхні …";  «І Дажбо нас народив од корови Замунь, і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси і сурожці. І тако стали діди русове. А із Пендеба йдемо досі до неба сварги синьої». Останній фрагмент тексту, каже про те що Дажбог, на етапі міграції індоєвропейців з північно-індійського регіону сучасного Пенджабу, розглядався Батьком по відношенню до Замунь (Землі Матері), діти яких праслов’янські племена. Хтось зауважить про дивний союз космогонічного Сонця Дажбога з Коровою Замунь, але щоб зрозуміти чому саме образ корови увійшов до «Дерев’яних скрижалів», варто розібратися з ведичним культом «Корови». Корова – це символом Матері Землі, її шанують як материнську фігуру, подібно Землі вона дає все необхідне для життя людини (молоко і поживні молочні продукти, м’ясо) безкорисно. В індуїзмі, джайнізмі, зороастризмі корова досі вшановується, і є символом Матері Землі. З індоіранського (індоєвропейська мовна сім’я) «Зам» (zam) чи «Замин» - Земля. У прусів вшановувалась богиня Земінела, а в західних слов'ян Богиню Лодагу, яка зображувалась у вигляді корови, у латишів Земме й Земня (Ziemnia Dea). Земля Богиня, Земля Діва, Земля Корова, Земля Мати – це загально-індоєвропейські терміни, які позначають всематерію, в якій закладено все, і можливості її залежать від Бога Неба, Батька Неба, Батька Сонця. 

Пізніше знання праіндоєвропейців потрапляють до Біблії. Так, перший вірш Книги Буття починається з таких слів: «На початку Бог сотворив Небо та Землю». Це положення в першу чергу затверджує незнищуваність праіндоєвропейської віри, символи Неба та Землі, які започаткували життя і від яких постають Боги й Люди. 

Отже, ген землеробів який поніс в собі найархаїчніші Космічні знання в різні куточки світу, в різних формах, каже про одну суть: Єдиний Бог (Основа, Першоелемент тощо), породжує Трійцю Богів (Простір, Земля, Сонце), а вони породжують величезне різноманіття «Життєвих Форм» (божеств), і рослинно-тваринний світ з Родом людським. Це різноманіття і Першоелемент, які будують всеосяжність неможливо осягнути людською свідомість, чи вмістити в бібліотеки світу, не кажучи про окремі священні писання. Але вільні діти Природи, крокуючи просторами зуміли осягнути Всесвіт і Бога не багатознавством, а душею.   

Історію переписати можна, але не гени. Духовність може і повинна гуртуватись на генах, як вже було визначено –  це незнищенна частка людини, яка керує діяльністю мозку, всіма біологічними процесами, а отже й свідомістю. Ген землероба має відповідальність перед людством, бо підсвідомість збереження Природи як Бога, протиставляється гену з підсвідомістю Надприродного де Природа економіка. Разом з цим, подвійну відповідальність мають українці, які досі не усвідомлюють глибоке значення себе як носіїв праіндоєвропейського кореня з Природною духовністю.

I сміються вороги: бережуть землероби дотепер власну духовність, iз останніх сил, вмираючи на своїй одвiчній Матері Землі, яку вже прийшов час продавати Надприродникам. Але: «Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина, Розвалиться... і з-під неї Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..» - слова Пророка Тараса Шевченка.