Етногенез (етногенези)(від гр. етнос — народ і генезис походження) — це тривалий процес утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення процесів етногенезу спирається на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології тощо. Термін етногенез вперше був уведений академіком Миколою Марром в 20-х роках XX ст.

Чи можемо ми вважати, що племена, які заселяли прабатьківщину слов'ян, були праслов'янськими? Протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інших, асимілювалися (від лат. assimilatio — уподібнення), один етнос вливався в інший — скіфи, гуни, сармати. слов'яни, половці, татари та інші народи тією чи іншою мірою впливали на етногенез українців. Звичайно, людність Північного чорноморця не була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але, незважаючи на різні переселення та асиміляцію, ядро етносу залишаються постійним, зберігало історичну пам'ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості — інакше ми не були б тими, ким є нині.

Культурний генофонд нашого краю не переривався протягом довготривалих війн, поневолення, лихоліть, що вишині на долю українського народу.

Нові дослідження істориків, відкриття археологів постійно змінюють наші уявлення про життя далеких Пращурів. Якщо раніше вчені вважали, що територія України була залюднена 150—200 тис. років тому, то нове сенсаційне відкриття у 70-х роках минулого століття палеолітичної стоянки біля селища Королеве в Закарпатті внесло корективи в історичну науку. Результати досліджень виявили 16 культурних шарів, сто тисяч знахідок, серед яких - знаряддя праці кроманьйонців, неандертальців, пітекантропів. Та найважливішою стала можливість дослідити саме ген етичність пов'язаних між собою прадавніх культур, простежити еволюцію знарядь праці впродовж мільйона років.

Відкриття Королівської стоянки привернуло увагу вчених усього світу її змусило науковців переглянути питання про час і шляхи заселення Східної Європи. Інші вважають, що залюднення України відбувалося не зі сходу на захід, як гадали раніше, а із Західної та Південної Європи. І відбувалися ці процеси близько мільйона років тому.

Серед вчених ХІХ-ХХ ст. існували два погляди на походження народів: автохтонізм (від гр. autos — сам і chton — земля, тобто "первісне населення тієї чи іншої землі") та міграціонізм (від лат. migratio — переселення).

Автохтоністи вважають, що український народ має органічний, спадкоємний зв'язок із найдавнішими мешканцями української землі, незважаючи на міграції різних племен, їхнє злиття чи змішування. Автохтонність українців відстоювали В.В. Мавродін, який писав, що "український народ був автохтоном на тій території, де застала його історія", видатний український вчений, археолог Вікентій Хвойка, який на початку XX ст. зробив низку унікальних археологічних відкриттів, відомий український історик Михайло Грушевський та дослідник етногенезу українців Віктор Петров6. Серед істориків XX ст. про автохтонність українців писали Вадим Щербаківський, Михайло Брайчевський, Григорій Василенко, Борис Рибаков, Микола Чмихов та ін.

Міграціоністи ж твердять, що головну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування (міграції) народів.

Міграціоністи досі вважають, що українці — "народ порівняно молодий" і є наслідком міграцій слов'янських племен, які нібито прийшли невідомо звідки на українські землі (X. Абрман, Т. Капелле, Ф. Дворник, О. Пріцак та ін.).

В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів:

  1. Трипільська доба (середина VI—III тисячоліття до н. ч.)
  2. Арійська доба (II тисячоліття до н. ч.)
  3. Кіммерійсько-сюфо-сарматська доба (X ст. до н. ч. — III ст. н. ч.)
  4. Слов'янська доба (приблизно І тисячоліття н. ч.)
  5. Доба Русі-України (від VII ст. н. ч.).

ТРИПІЛЬСЬКА ДОБА

Однією зі складових частин індоєвропейської культури, що сформувалася близько другої половини VI тисячоліття до н. ч., є Трипільська археологічна культура. До неї належать також пам'ятки з символами Тільця, адже це був час його панування в зодіаці (почався у 4400 р. до н. ч.).

Які ж території охоплювала індоєвропейська цивілізація? Найранішими центрами індоєвропейців були Подунав'я, західна частина Північного Причорномор'я та частина Малої Азії. ЗIV тисячоліття до н. ч. відбуваються процеси індо європеїзації сусідніх територій.

Початок трипільської доби в Україні досі історична наука датувала V—IV тис. до н. ч., але найновіші дані науки свідчать, що вона існувала вже з середини VI тис. до н. ч." Отже, від трипільської доби нині минає близько 7,5 тисячі років.

Проблема походження Трипільської культури остаточно ще не вирішена; вважають, що вона має генетичний зв'язок (особливо раннє Трипілля) з Волконською культурою. За Валентином Даниленком, місцеві племена Подністров'я і Побужжя творили Трипільську культуру вже за часів неоліту (Буго-Дністровська неолітична культура). Період IV - початку III тисячоліття до н. ч. — час найбільшого розвитку Трипільської культури. Періодизація цієї культури не має одностайності серед істориків. Це пояснюється тим, що наприкінці III тисячоліття до н. ч., трипільці, мабуть, були підкорені іншими племенами, тому їхні матеріальні пам'ятки зазнали змін і утворили кілька локальних різновидів, що ускладнює ідентифікацію їх з трипільськими.

Крім України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії (культура Кукутені) та на Балканському півострові.

За радянських часів офіційна історична наука не визнавала трипільців Предками українців, проте серед українських істориків існувала досить вагома система доказів визначної ролі Трипільської культури у формуванні сучасного населення України. Це насамперед висновки Вікентія Хвойки. наукові дослідження Віктора Петрова, Омеляна Партицького, Вадима Щербаківського, Миколи Суслопарова, Валентина Даниленка, Григорія Василенка та ін. Історики незалежної України все сміливіше доводять спадкоємність Трипільської, Протослов'янської, Праслов'янської та Проукраїнської культур.

Топографія трипільських поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селиш переважно чорноземних районів.

Віктор Петров закономірно ставить запитання: чи трипільці знаходили чорноземи і на них поселялися, чи саме культивування землі трипільцями витворило цей високоякісний шар гумусу?

Заслуговує на увагу особливість забудови селищ, де житла розташовувалися по колу з великим майданом посередині. Припускають, що майдан служив загоном для великої рогатої худоби або місцем для народних зборів, віча тощо. Житла трипільців були більші, ніж хати сучасних селян, вони мали 4—5 м завширшки і 15—20 м завдовжки. Іноді будинки були дво- і триповерховими площею 200 м . Це вже справжні протоміста, де могло проживати близько 50 тисяч чоловік.

Ритуальні моделі трипільських хат

Трипільські хати мали по кілька кімнат, відгороджених одна від одної дерев'яними перегородками. Кожна з кімнат мала лежанку (місце для спання, яке нагрівалося від печі або грубки), а також жертовник та місце для роботи. Способи будівництва хат залежали від місцевих умов: це переважно плетені з лози і обмазані з обох боків стіни. У безлісних районах хати будували з вальків глини. Зовні трипільські житла білили та фарбували в жовтий або червоний кольори. Іноді їх розписували дивовижними червоно-чорними візерунками. Таке декоративне мистецтво створювало неповторний колорит кожного селища. Як бачимо, традиції житлобудівництва трипільців збереглися до наших днів.

Найбільшими трипільськими поселеннями (т. зв. суперцентрами) були протоміста в межиріччі Дніпра та Південного Бугу: Майданецьке, Доброводи, Тальянки та ін. Площа цих поселень іноді сягає 400 га, кількість жител - до однієї тисячі й більше. Отже, можна говорити про певні урбанізаційні процеси в Трипільській культурі, які, однак, ще малодосліджені. Вірогідно, що центр Трипілля був на півдні, а Київщина була тільки периферією (за Віктором Петровим).

Хліборобство було основою трипільського господарства. Крім того, було розвинене і велико худобне скотарство, в якому переважали віл і корова.

Чи не найбільший інтерес становить гончарство, яким найповніше представлене мистецтво трипільців. Це різні форми розписного посуду: глечики, миски, макітри, жертовні посудини у вигляді тварин (бика, вепра), модельки житла, біноклевидні (спарені) посудини, які нагадують українські горщики-близнята, а також керамічні писанки, жіночі скульптурки, пряслиця тощо.

У сучасному гончарстві, вишивках, килимах, різьбленні та розписах зберігається чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва.

Антропологічного матеріалу з трипільської доби дуже мало, оскільки в похованнях того часу переважало спалювання покійних. Рідкісні знахідки трипільських поховань (біля сіл Халеп'я, Ігрень поблизу Дніпропетровська, Більче-Злоте та ін.) свідчать про два основні антропологічні типи трипільців: середземноморський та протоевропейський. Частина трипільців мала протоіндоіранський тип. Вони були подібні до давніх мешканців Середземномор'я і Малої Азії: мали скошене чоло, вигнутий ніс, довгасте витягнуте обличчя. Різноманітність антропологічних типів трипільської людності свідчить про активні Етногенетичні процеси на теренах України в часи Трипілля.

Отже, успадкувавши певну суму елементів матеріальної культури трипільців, українці лише змінили свій антропологічний тип, що аж ніяк не заперечує їхньої автохтонності на нашій землі, адже автохтонність — це не лише наслідок біологічної зміни поколінь. Такі явища відомі й серед інших народів. Наприклад, турки зберегли свою мову, але втратили антропологічний тип (з монголоїдів перетворилися в європеоїдів).

Слід зазначити, що багато вчених ототожнювали трипільців з пелаз-гами: так, академік Олексій Соболевський вважав "трипільців-пелазгів" Предками кіммерійців і скіфів ("Русско-скифские этюды"), Єгор Классен та Дмитро Чертков підтримували гіпотезу про ідентичність трипільців з пелазгами. На жаль, радянська наука дала негативну оцінку їхнім пошукам, що стало причиною майже столітнього вилучення цих імен із наукового обігу. Хоча деякі українські вчені та українці діаспори (В'ячеслав Липинський, Вадим Щербаківський, Юрій Липа та ін.) вважали трипільців етнічними Предками українців, однак їхні праці в Україні були маловідомі й вважалися "ненауковими".

Популяризатором знань про пелазгів в Україні став Олександр Знойко — фізико-хімік, знавець астрономії та міфології. Його праця, що побачила світ уже після смерті автора, була сприйнята неоднозначно. Особливо різкої критики вона зазнала від офіційної науки — її не визнали суто науковою. Однак, незважаючи на популярність викладу, Олександр Знойко у своїх дослідженнях спирався на праці багатьох попередників: Ксенофонта Сосенка, Миколи Марра, Олександра Черткова, Омеляна Партицького та інших, а також цитував праці стародавніх істориків, котрі писали про Русь-Україну: Геродота, Птоломея, Страбона, Тацита, Павсанія, Діонісія Галікарнаського та ін. Знойкові "Міфи..." нарешті досягли свого - українські вчені звернули увагу на "небезперечні, але сміливі і водночас аргументовані докази Олександра Знойка про виняткове значення Трипільської культури в формуванні сучасного населення України".

Сподіваємося, о найближчим часом з'являться серйозні наукові розвідки про генетичний зв'язок Трипільської культури з людністю сучасної України, адже маємо безліч археологічних, лінгвістичних, етнографічних, міфологічних доказів цього.

АРІЙСЬКА ДОБА

На межі III—II тисячоліття до н. ч. Трипільська культура занепадає, припиняється життя на багатьох трипільських поселеннях. Віктор Петров припускає, що трипільці були раптово винищені іншими племенами. Про це свідчать археологічні знахідки: залишена глина з відтисками жіночих пальців, приготовлена для ліплення посуду, попалене, сплюндроване житло.

На зміну землеробським племенам такої самобутньої культури прийшли племена з примітивнішою, грубішою керамікою — культура, яка в археології отримала назву Шнурової кераміки за способом орнаментації посуду за допомогою скрученого шнура (мотузки). Аналіз цієї кераміки показав, що мотузка прялася з волокон тваринного походження. Провідною галуззю господарства у II тисячолітті до н. ч. стає скотарство, поширюється конярство, з'являється зброя. Ці войовничі племена не оселилися на місцях трипільських селищ (культурний шар трипільців завжди одноверстовий). Отже, чорноземи їх не цікавили. Свої поселення вони розташовували в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на берегових кручах і горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами тощо.

Все більшого поширення у Східній Європі в цей час набуває бронзоливарне виробництво, яке знали вже на пізньому етапі й трипільці. В Україні це переважно поселення Нижнього Подніпров'я і Південного Побужжя.

Переорієнтація господарства призвела до зростання ролі чоловіка — скотаря, вершника, воїна. Матріархальні відносини поступово переростають у патріархальні, але роль жінки ще довго залишається значимою і в після трипільський (арійський) час, і в кіммерійсько-скіфо-сарматську добу: жіночі Божества, Берегині, жінки-жриці, амазонки. Статус жінки в суспільстві є далеко не другорядним чинником при з'ясуванні етногенетичних процесів. В Україні він упродовж кількох тисячоліть був завжди вищим, ніж у східних народів: тюрків, монголів і навіть росіян.

Інтенсивні еволюційні процеси II тисячоліття до н. ч. свідчать про значні зміни в житті людності України. Але не варто думати, що Трипільська культура була повністю знищена на всіх теренах України, навпаки, багато археологічних знахідок переконують, що у формуванні середньодніпровських та верхньодністровських племен насамперед брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів Шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули остаточно, вони змішалися з новою арійською людністю.

Звичайно, в антропології населення України в II тисячолітті до н. ч. сталися зміни. Проте, можливо, ці зміни були не стільки етнічними, скільки епохальними, тобто: неолітичний передньоазійський тип втрачає свою панівну роль, змішуючись із новим степовим антропологічним типом.

Отже, якщо трипільців можна вважати протоіндоєвропейцями, то нову людність, утворену при злитті з ними, слід розглядати як індоєвропейську расу, котра в II тисячолітті до н. ч. займає панівне становище не тільки на терені України, але й у Греції та Італії, змішуючись з автохтонними племенами пелазгів, які заселяли ці території до появи там греків та римлян.

Таким чином, епоха Бронзи принесла в Україну деякі етнічні зміни, переорієнтацію господарства на скотарство як провідну галузь, але не знищила й землеробства. Слід зазначити, що в міфології й культах чимало рис, успадкованих від трипільців, знайшли свій розвиток у пізніших племен Зрубної культури.

КІММЕРІЙСЬКО-СКІФО-САРМАТСЬКА ДОБА

Кіммерійці — представники пізнього етапу Зрубної культури. Багато вчених вважали, що кіммерійці залюднили південь України, прийшовши не з Азії, як гадали раніше, а з Наддніпрянщини, і їхня культура успадкована від Пізньотрипільської з переорієнтацією на табунне скотарство.

Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок тощо), має чимало мовних рис, успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо. Звичайно, мова трипільських та арійських племен Наддніпрянщини навіть у III—II тисячоліттях до н. ч. мала кілька локальних діалектів, які пізніше лягли в основу не тільки проукраїнської, але й пралитовської мов. Це свідчить про те, що за кіммерійсько-скіфо-сарматських часів пралитовці жили на Подніпров'ї і, вірогідно, були споріднені з про українцями.

У кіммерійській культурі спостерігається багато рис, успадкованих від попередніх культур України. Поховання здійснювалися в курганах і в фунтових могильниках, хоча відомі й поховання спалених в урнах. Будівлі були глинобитно-каркасні з жертовниками, як у трипільців. Кераміка — конічні миски, макітри, прикрашені геометричними орнаментами: трикутниками, ромбами, зігзагами, штриховками. Зброя, прикраси, казани виготовлялися із бронзи. Культура кіммерійців зазнала впливів фракійсько-балканського світу, а можливо, і була спорідненою з ним.

Палеоантропологічні пам'ятки кіммерійців свідчать про їхню спорідненість з антропологічними типами скіфської доби. За даними археології, скіфська територія успадкована від кіммерійської; тут виявлені пам'ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи.

Отже, всі ці факти ще раз підтверджують безперервність етнокультурних процесів у нашій країні.

Кіммерійська культура в Україні нині датується X — початком VII ст. н. ч. Вже з кіммерійських часів (початок І тисячоліття до н. ч.) хліборобство знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської доби. Роль хліборобської громади стає значно вищою, ніж роль скотарів і вершників.

Майже весь античний світ годується українським хлібом! Знову, як і за Трипілля, зростає кількість населення, відбувається збагачення людності за рахунок експорту хліба, розвитку ремесел, промислів тощо. Міста втрачають свою провідну роль, а село завойовує пріоритети у господарстві.

Історики-міфоціоністи говорять про такі зміни дещо спрощено: "скіфи витіснили кіммерійців", "сармати витіснили скіфів", не пояснюючи, куди витіснили, звідки самі прийшли, і взагалі, що значить "витіснили".

Як бачимо, навіть зміни, що відбулися у ІІІ- ІІ тисячолітті до н. ч., не свідчать ще про повне знищення Трипільської культури.

Відмінності між скіфами й кіммерійцями було важко знайти навіть Геродоту, який жив у V ст. до н. ч. Описуючи війну скіфів із кіммерійськими царями, він припускав, що це була лише одна з внутрішньо етнічних міжусобиць.

Кіммерійські кургани майже нічим істотно не відрізняються від скіфських: спільність антропологічних типів, рис культури і побуту свідчать про етнічну спадкоємність. Зображення кіммерійців на керамічному посуді (на одному з них і напис: " кіммеріець") ідентичні зображенням скіфів на їхніх мистецьких виробах. немає відмітки і в їхньому одязі. Однак сучасні історики піддають перевагу міфаніонігтськііі концепції. .за якою відділяють кіммерійців Ніл скіфів, вважаючи їх кочівниками різного етнічного походження". Лінгвісти досі дотримуються думки про ірано- мовність кіммерійців. Кіммерійці як етнос. Хоча і інша наукових публікацій, однак про етнічну належність їх до предків слов'ян науковці говорити ще побоюються. Натомість висловлюються думки, що поруч із кіммерійцями на теренах України проживало проти-слов'янське населення, яке маю контакти з кіммерійцями .

Початок скіфської епохи представлені в археології Чорноліською археологічною культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VII ст. до її. ч. як войовничий народ, котрий із Причорномор'я проникав у Мату Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінні того ж століття знову повернувся до Причорномор'я. Держана скіфів у різний час простягалася віл стенів України до Волги і Уралу, а їхні кургани с навіть на Алтаї.

На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.

Найраніші скіфські поселення відкриті на берегах Вузького лиману (Миколаївщина). Скіфи мешкали в покритих соломою будинках з глиняною підлогою і печами, мали господарські ями-погреби для зберігання харчових запасів, збіжжя. Вони розводили домашніх тварин, переважно корів, овець, коней.

З V ст. до її. ч. на Подніпров'ї Побужжі з'являються великі скіфські городища, укріплені земляними ватами заввишки понад 12 м. населення городища не було соціально однорідним, у верхній частині міста (акрополі) мені ката скіфська аристократія. Тут були кам'яні або цегляні будинки з глиняними печами, збудованими на дерев'яному каркасі. Сам акрополь часто був відгороджений віл нижнього міста кам'яною стіною. Внизу розташовуватися ремісничі к картати з хатками на 2 кімнати, печами і жертовниками. Поруч землянки-майстерні або амбар для зберігання запасів. Увесь цей комплекс (нагороджувався парканом, а в центрі подвір'я будуватися власні святилища Вигині Вогню.

Найвідомішими скіфськими городищами в Україні є ІІІарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронинське (Київщина), Нільське (Полтавщина) - вони навіть більші і величніші, ніж городища Княжої доби Київської Русі ХІ-ХІІІ ст.

За горо дотом, Скіфів була полі етнічною державою: калічиш, алазони, скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочівники, царські скіфи - "найкращі, що вважають інших своїми рабами". Незважаючи на цю, з першого погляду, строкатість, на всій території встановилась однорідна культура. Однак досить довго у скїфодогії панувала думка про неоднорідність скіфів, які нібито включали в себе ірано мовні та тюркомовні кочові племена". Геродот же говорить про наявність різних соціально-господарських прошарків скіфського суспільства, про що свідчить хоча б протиставлення "царі" - "раби".

Ось як це пояснював Віктор Петров: "... справа йде про два соціально-господарчі прошарки в межах одного народу... Власники великих стад кочують зі своїми стадами, переганяючи стада з випасеного лугу на місце іншого випасу. Без худобні, обробляючи земельні ділянки, лишаються на місці. Так скотарі-вершники є кочівники, хлібороби осілі. Скотарі-вершники, кочуючи зі своїми стадами, потребують для охорони озброєних людей: тим-то при кожному стаді у кожного багатого скотаря-вершника є збройний загін".

Так зароджувалися і створювалися верстви (касти) протослов'янського суспільства. Далеко за межами України знаходять тільки скіфські могили, а їхні городища розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор'ї. Отже, центр Скіфії був саме в Україні. А якщо ж говорити про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що не більшою мірою, як і полонізацію українців у XVI—XVII ст. або їх русифікацію в XX ст. Звичайно, периферійні райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали у контакти з іранським і тюркським світом, могли зазнавати їхнього мовного впливу.

А от щодо племен елліно-скіфів, то Геродот, напевно, мав рацію: етнічна спорідненість причорноморських скіфів із греками була помітною в часи Геродота. та і не дивно — одні і другі нащадками племен Усатівської археологічної культури.

Що ж до іраномовиих племен, то з ними воювали як скіфи, так і греки. і ця спільна боротьба з персами, мабуть, чи не найбільше зблизила їх політично і господарчо (похід Дарія на Скіфію — 512 р. до н. ч.). Тюркські ж племена з'являються у Криму аж через тисячу покій (576 р. н. ч.).

Сучасні історики визначають скіфський етнос як "постплем'яну народність", "територіально-плем'яну спільноту", "територіально-етнічну спільноту". До кінця V ст. до н. ч. формування скіфського етносу вже було завершено.

У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще її у Запорозькій Січі. Поминальний обряд Тризна, який справлявся на мотилі померлого, був традиційним у скіфів, слов'ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов'янські очі наших Пращурів. їхні волосся підстрижене "під макітерку", одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір - гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької шапки.

Писемних пам'яток скіфів небагато, точніше, не встановлена їхня належність скіфам. Проте чимало скіфських слів зберегли для нас зарубіжні історики: Геродот. Пріск, Йордан та ін. Вони часто позначали ці слова своєрідними примітками: "так це в них самих називається", або "саме так його називали в цих місцях". У скіфській мові були слова мед, страва, які й досі вживаються в українській мові.

Скіфи, як і давні українці, не мали звука ф. У сучасній українській мові майже всі слова, що мають звук ф — іншомовного походження. Ще її нині в деяких селах України його вимовляють як хв., або h: Хведір, Пилип, хвабрика тощо. Таке ж явище було притаманне мові етрусків, які генетично є нащадками італійських пелазгів.

Спільною рисою скіфської та української мов є також фрикативний звук г (лат. h або гр. "гама"), який відрізняє ні мови від російської (в якій г вимовляється як лат. £). Ареал поширення скіфського звука збігається з ареалом скіфської топоніміки та археології: це басейни Дону. Дніпра, Дністра, Південного Бугу. За межами України така вимова залишається і в деяких районах Чехії, Словаки, в Ростовській області Росії. То чи не тут нині живуть нащадки скіфів? Мовознавець В. Абаєв, котрий зібрав і дослідив майже всі відомі скіфські слова, відповідає на це питання ствердно: "Скіфів шукайте там, де замість g говорять Y".

На схід від скіфських володінь (Приазов'я, Поволжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі скіфами очевидна, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини — від племен Зрубної культури.

Пам'ятки культури сарматів також мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти па глиняному посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. Серед культових предметів можна також назвати бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам'яні тарілі, що застосовувалися для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво так званого "звіриного стилю" притаманне сарматам такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння істотно нічим не відрізнялося від скіфського: тригранні бронзові наконечники для стріл, короткі луки, довгі мечі.

Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот — він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками и. Археологічні знахідки свідчать про привілейоване становище жінки у сарматів: багаті поховання жриць, жінок-амазонок (у кольчугах, зі зброєю). З покійницею клали у могилу розбите люстерко, гривни, що прикрашали шию, спіральні підвіски, начільні пов'язки, розшиті золотими пластинками та коштовним камінням, намисто з кольорового скла, перлів, самоцвітів. В одному з таких поховань знайдені навіть залишки трону, що свідчило про високе становище похованої жінки.

Одяг сарматів, про який дізнаємося з численних зображень на різних мистецьких виробах, складався з короткої сорочки, штанів, пояса, довгого плаща, скріпленого на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою (фібулою). Типове взуття сарматів, як і скіфів. м'які шкіряні чобітки. У деяких сарматських курганах завдяки високогірному клімату (Алтай) збереглися рештки сукняних і шовкових тканин, виробів із хутра тощо. Цікавою пам'яткою сарматського ремесла є чотириколісний віз. зроблений із дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише за допомогою дерев'яних шипів.

Звичайно, сармати жили на далекій периферії Скіфії. Античний географ 11 ст. н. ч. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен. Найзначнішими серед них були плани, Роксолани, язики, аорси, сіраки, арійки, масагети та ін. Геродот також повідомляє: "савромати розмовляють скіфською мовою, але розмовляють нею з давніх часів погано, бо амазонки не навчилися їй як слід"''.

Цікаво, що назва сармати, або савромати довго зберігалася у пам'яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком "славних Роксоланів". У козацьких літописах зустрічаємо такі вислови: "наші козако-сарматські Предки", "князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська", "провінції козако-руські савроматійські" тощо. Можливо. це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і поляків від "одного савроматійського кореня". Відомі в цей час кілька історичних творів про Україну під назвами: "Трактат про дві Сарматії" Матвія Мєховіти, "Опис Сарматії Європейської" Матвія Стрийковського, карти Сарматії Мартина Кромера. Зокрема. Стрнйковський писав: "... сарматські народи, які розмовляли руською мовою" або: "Як згадує Птоломей та інші, назва Роксолани та Роксани була відома кількасот років ще до народження Христоса".

Отже, чіткі хронологічні межі сарматського часу встановити нелегко. Поширення сарматів в Україні датується приблизно ІІІ ст. до н. ч. — III ст. н. ч. У цей період значного розвитку в Україні досягає культура античного світу. У Західній Європі в цей час поширена матеріальна культура Ла-Тен, яка з'явилася внаслідок засвоєння кельтською тубільною людністю Античної грецької культури.

Існування в Україні культури Ла-Тен досить довго заперечувалося. Розкопки початку XX ст. переконливо свідчать, що ця культура еллінської (середземноморської) орієнтації, починаючи з середини І тис. до н. ч., поширюється в Україні й домінує над азійськими та каспійсько-малоазійськими елементами, притаманними кіммерійсько-скіфо-сарматській добі. Отже, зміни, що відбулися в населенні України, не можна зводити лише до зміни скіфів сарматами: в етнічному складі народу зникають, розчиняються домішки, привнесені кочовою верхівкою скіфів, а етнічні первені осілих хліборобських "скіфів" зберігають своєїндоєвропейство. Вони заселили країну настільки густо, що для випасу великих стад худоби скотарям-вершникам просто не залишалося місця. Густота населення в цей час, за Михайлом Брайчевським, дорівнювала близько 10 чоловік на 1 км2.

Зміна культури відбулася не внаслідок етнічних міграцій, а внаслідок переходу місцевого люду на вищий ступінь матеріального розвитку. Антична доба в Україні завершується близько IV ст. н. ч., змінюючись слов'янською. В цей час відбуваються складні процеси, відомі в історичній науці як доба великого переселення народів, яка призвела до занепаду матеріальної Античної культури в Україні, хоча і не знищила її повністю — посуд Галичини й Волині (чорні горщики, глеки, кухлі, прикрашені зигзагоподібними орнаментами) красномовно засвідчує збереження античних традицій і розвиток їх у сучасній етнографічній культурі українців.

За результатами палеоантропологічних досліджень, у часи великого переселення народів населення України принципових етнічних змін не зазнало. Іноетнічні компоненти, які потрапляли на Подніпров'я та Побужжя (готи, гуни), поступово асимілювалися місцевим людом і повністю слов'янізувалися.

Чи не найбільше наукових дискусій відбулося з приводу етнічної належності гунів. З'явилися вони в Європі близько IV ст. н. ч. Прихильники азійського походження гунів не могли пояснити, чому не залишилося жодних слідів (пам'яток культури) гунів на тих великих територіях, де вони перебували так довго. Ніхто не хотів звертати увагу, що у давніх письменників є чимало вказівок на те, що "під гунами мають на увазі слов'ян" (Саксон Граматик, Адам Бременський, Лев Диякон, Олаф Далін та ін.).

Але най красномовнішим доказом слов'янства згаданих "гунів" є праця Пріска Латиського, учасника і очевидця подій, які відбувалися у столиці гунів за часів царя Аттіли. Римський дипломат ототожнює скіфів, варварів, гунів, які мають близькі говірки, протиставляючи їм греків, мову яких вони вживають рідко. Багато побутових деталей скіфів нагадують етнографічні риси українського побуту: люди живуть у хатах, сіють хліб, а не кочують степами, як тюрки. Царя зустрічає хор дівчат, виявляючи цим велику шану володареві. Описаний царський терем щедро прикрашений різьбленням по дереву, а всередині застелений тканими килимами. Князівський бенкет нагадує церемонію часів Київської Русі.

Та, незважаючи на публікацію цієї давньої пам'ятки, багато вчених не хотіли відходити від традиційних поглядів щодо походження гунів. Нині, мабуть, немає підстав розглядати гунів як виключно тюркомовний етнос; це, вірогідно, була спільна назва племен Південно-Східної Європи (як осілого населення, так і кочівників), які мали виразні риси слов'янської культури. Ще довго після цих подій греки і римляни називали наших Предків скіфами. Навіть воїнів князя Святослава Хороброго у X ст. називали ще скіфами.

СЛОВ'ЯНСЬКА ДОБА

Близько середини ІІІ ст. н. ч. у межиріччі Бугу (Богу) й Дністра виникає Черняхівська культура, генетично споріднена із Зарубинецькою. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор'я, Подністров'я і Прикарпаття, яке пов'язують зі слов'янами — антами.

Корені слов'янської культури можна віднайти вже у бронзовому віці. Найбільше пам'яток, що засвідчують безперервність етногенетичних процесів формування слов'ян, знаходять на території Польщі й сусідніх із нею держав. Зародками слов'янських культур вважають Лужицьку, Пшеворську, Зарубинецьку, Черняхівську, Празьку, Корчацьку, Луко-Райковецьку, Роменсько-Боршевську та інші археологічні культури, значна частина яких пов'язана саме з територією України.

Русальні обряди на срібному браслеті XII ст.

Пам'ятки Лужицької культури поширені на просторах від Ельби й Вісли до Балтики, Північної Моравії, українського Полісся і Волині. Пшеворську культуру пов'язують переважно з племенами венедів, що жили між Карпатами і Балтійським морем: "венети походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами - венетів, антів, склавенів.

Зарубинецька культура охоплювала території півдня Білорусі та півночі України. Черняхівці (за назвою с. Черняхів на Київщині) вважаються спадкоємцями Зарубинецької культури та ідентифікуються в історичній науці з антами.

Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. До такого висновку дійшли майже всі дослідники Антської культури. Борис Рибаков у книзі "Анти и Киевская Русь" пише, що в районі Дніпра, поряд з невеликими городищами, які виникли в V—VII ст., видно використання місцевим населенням старих городищ скіфської і сарматської епохи, що підтверджується наявністю шарів V—VII ст. Зіставляючи дані писемних і археологічних джерел, ми бачимо, що вони доповнюють одні одних.

Спільність мови антів зі слов'янськими засвідчують сучасники. Є також імена, які знаходимо переважно в латинізованому або грецизованому вигляді: ант Доброгаст — таксіарх грецького флоту 555 р., ант Всегорд — візантійський полководець, ант Анангаст — начальник фракійських військ 469 р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст, Хвилибуд та ін. Як бачимо, така ж давня традиція складних імен, які ми так часто зустрічаємо в літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в V—VII ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Отже, анти, успадкувавши часточку Кіммерійсько-скіфо-сарматської культури, їхні вірування, звичаї і мову, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім — з українцями.

В Україні у VI—VII ст. виник один із варіантів Празької культури, що названий, за поселенням Корчак, Корчацькою археологічною культурою, і поширений у межиріччі Тетерева і Прип'яті. Пам'ятки Корчацької культури ідентифікують з культурою слов'янського об'єднання племен дулібів, які вважаються предками літописних волинян, деревлян, дреговичів, а частково, можливо, й полян.

З VIII—X ст. слов'янські племена починають заселяти лівий берег Дніпра. Це Роменсько-Боршевська культура (назва від м. Ромни на Сумщині та Боршевського городища на Вороніжчині).

Представниками цієї культури є племена радимичів і в'ятичів, які, на думку Нестора-літописця, мали польське походження. Цієї думки дотримувалися і науковці Польщі та Росії (Потканьський та Шахматов), але вже М. Грушевський піддав її різкій критиці. Ще далі на схід знаходилися землі хазарів та печенігів, які майже ніяких пам'яток не залишили. На півночі мешканці місцеві балтійські й фінські племена, культура яких представлена переважно довгими курганами (Псковщина, Смоленщина, Чудське озеро), які, мабуть, належали кривичам. Племена в'ятичів поступово розселилися у басейнах Оки та Москви-ріки і, змішуючись з місцевими племенами (переважно меря), утворили російську народність, яка, однак, продовжувала називати себе Руссю.

Південні землі України (Причорномор'я, нижня течія Дніпра, Дністра, Південного Бугу (Богу) мали постійний зв'язок з Середземноморським культурним світом, що спонукало деяких дослідників назвати І—V ст. "добою римських впливів". Наявність тут римських монет свідчить швидше про торговельні зв'язки з Римом, аніж про романізацію населення. Велику наукову полеміку викликали пам'ятки Черняхівської культури, про етнічне походження яких сперечалися вчені усього світу. Багато вчених (П. Рейнеке, В.Д. Баран, Є.Л. Гороховський, Б.В. Магомедов та ін.) висловлювали думку про готське походження Черняхівської культури. Ця полеміка, безперечно, набула занадто ідеологічного спрямування, особливо в 40—50 рр. XX ст. Регіональні дослідження українськими вченими Черняхівської культури переконливо довели, що вона має різноманітні локальні особливості, притаманні слов'янським племенам уличів, тиверців, волинян, полян та іншим етнографічним групам півдня України.

Нестор-літописець докладно описує місця розселення слов'ян: "І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверо, і радимичі, і в'ятичі, і хорвати. Дуліби жили по Бузі, де нині волиняни, а улутичі, тиверці сиділи по Бузі і по Дніпру і при сидять до Дунаю, і було без ліку їх, сиділи-бо по Бузі і по Дніпру аж до моря, і є города їхні і до сьогодні. Край той греки називають Велика Скіф".

Отже, в часи, коли писався літопис, була ще живою пам'ять про скіфських Предків слов'ян, хоча назва ця залишалася переважно у греків (пор. також у козацьких переказах — Скупа Вкраїнська).

У східних степах України з XI—XIII ст. жили половецькі племена. Деякі з них переходили на службу до Руських князів. Половці лишили в наших степах безліч своїх пам'яток — кам'яних "баб", які мають схожість зі скіфськими, та й стояли вони переважно на курганах скіфського часу.

Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті племена, які протягом тривалого часу проживали на спадкоємних українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення народностей. В Європі цей процес закінчився у середні віки (за Михайлом Брайчевським), хоча нині існують нові концепції безперервного розвитку і постійної зміни кожного етносу (за Миколою Чмиховим).

Радянська історична наука нав'язувала ідеологічні стереотипи у вирішенні питань етногенезу, за якими єдиним правильним вважався погляд на походження "трьох братніх народів" від одного "спільного кореня", причому — не раніше XIV ст. Історики незалежної України вже позбулися імперських схем етногенезу трьох східнослов'янських народів. Етнічний розвиток Русі нині розглядають за схемою: початкова Русь VI—VII ст. - анти, Київська Русь IX—XIII ст., від якої в XI ст. відгалужується нова етнічна спільнота — білоруси, а далі, внаслідок колонізації Надволжанщини та слов'янізації фінно-угорських племен, у XII ст. створюється наймолодша гілка східних слов'ян — росіяни. Нині не виникає жодного сумніву, що розглянуті вище слов'янські племена, а пізніше народ Київської Русі, були Предками українців: уже на самому початку нашої писаної історії бачимо виразні риси українського народу — звичаї, обряди, ремесла, одяг, архітектуру, мистецтво тощо. Мова давніх пам'яток, незважаючи на те, що вони написані старослов'янською, зберегла чимало лексичних українізмів, фонетичних та морфологічних рис, притаманних саме українській мовній традиції.

Етнічне виділення українців із маси слов'янських народів відбувалося не внаслідок розпаду держави Київська Русь, а, навпаки, — шляхом консолідації проукраїнських племен в одній державі зі спільною мовою та етнографічними особливостями, які почали складатися близько VII ст., і в IX ст. уже мали виразні українські риси. Саме так етногенез слов'янських народів розглядається і в зарубіжній славістиці, переважна більшість вчених визначає спадкоємний зв'язок українців із людністю Київської Русі.

Оскільки одна й та ж людина може вважати себе і слов'янином, і українцем, і гуцулом, прийнято розрізняти такі поняття як супер етнос — група народів зі спільною самосвідомістю, спорідненими мовами та рисами культури (наприклад, слов'яни, угро-фіни); термін етнос функціонально відповідає поняттю народ (наприклад, українці, поляки, татари), а в межах кожного етносу можуть існувати субетноси — місцеві (регіональні, локальні) групи зі спільними етнографічними особливостями (наприклад, лемки, бойки, гуцули).

З давніх-давен наші Предки мали певні відмінності в побуті, звичаях, одязі, навіть у зовнішності так само, як і ми зараз маємо декілька регіональних особливостей культури. Це явище цілком закономірне для будь-якого народу, бо воно зумовлене як природно-географічними умовами, так і характером історичного розвитку. Нині, коли в Україні відбуваються активні процеси консолідації, українці відроджують свої загальнонаціональні цінності й намагаються зберегти та розвинути традиції своїх етнографічних районів.

Теги:

Схожі статті

  • 14.04.2016
    1897

    Хлюпни нам, море, свіжі лави!
    О земле, велетнів

    ...
  • 18.07.2016
    1801

    Ми часто говоримо про давні глибинні витоки українського народу, його славну історію, але

    ...

Медіа