Либідь - священна ріка наших предків

Чому ріка стала леґендою. Ріка Либідь тісно пов'язана з історією міста Києва. Вона оспівана в леґендах, билинах, переказах та літописах. Так пер­шу згадку знаходимо в «Повісті минулих літ» (К.: Дніпро, 1989 - С 10), яка датується XI століттям: «І було три брати: одному ім'я Кий, другому - Щек, а третьому - Хорив, а сестра в них була Либідь.

Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів. А Щек сидів на горі, яка зветься нині Щекавицею. А Хорив - на третій горі, від нього вона прозвалася Хоривицею. І збудували вони місто в ім'я старшого брата свого і нарекли його Київ».

Таким чином, річку, яка й досі тече недалеко від цих гір, назвали ім'ям сестри Кия, Щека та Хорива - Либідь І, мабуть, не випадково. Адже жінка є основою життя, годувальни­цею сім'ї. Саме такою була рі­ка Либідь, яка згодом стала форпостом майбутнього міста.

З енциклопедичного до­відника «Київ» (К., 1981,-С. 341- 342) ми знаємо, що річка Либідь має довжину 14,5 км та площу басейну 53 км², і що раніше бу­ла повноводною, Вона має ве­лику кількість приток - різних струмків Бусівка, Хрещатик, Клов, Звіринець, Протасів Яр, Шулявка, Паньківщина та ін.

Про роль річки Либідь у виникненні міста в II томі «Становление Руси» (М., 1996.- С. 224) Д. Іловайський пише: «Майже навпроти гирла Десни, між улоговинами двох річок Либеді та Почайни, високий пра­вий берег Дніпра круто впира­ється в його русло. Глибокі яру­ги та видолинки, колись прориті водяними потоками, проріза­ли цей піщано-глинистий берег в різних напрямках і утворили ті знамениті гори, на яких розкинувся ста­родавній Київ з його передмістями..,».

Щодо знаменитої леґенди про заснування міс­та С. М. Соловйов у своїй «Истории России» (М., 1983.- Т. 1.- С. 83) писав: «панівні поняття примуси­ли пов'язати Кия, Щека та Хорива кровною спорід­неністю і припустити, що вони брати: назва ж річки Либеді ще збільшила цю сім'ю сестрою Либіддю». Багато вчених і досі сперечаються щодо дійсності цієї легенди, але суть не з тім. Чому ж річка стала леґендою? Ось, що про це пише ще на початку XIX століття російський історик Карамзін (История государства Российского. - М. Наука, 1989 - С.- 49): «Може бути, що Кий і його брати насправді ніколи не існували, і що народна вигадка перекинула наз­ви місцевостей невідомого походження на імена лю­дей. Ім'я Києва, назви гір Щекавиці - нині Скавиці, вже забутої Хоривиці і річки Либеді, що неподалік нової Київської фортеці впадає в Дніпро, могли ста­ти приводом створення байки про трьох братів та їхню сестру: чому знаходимо багато прикладів у грецьких та північних повістярів, котрі із географіч­них назв складали цілі Історії та Біографії» Таким чином, виникнення леґенд і переказів про геогра­фічні об'єкти цілком можливі.

Леґенди й перекази про Київ і Либідь в на­родному епосі досліджує видатний український іс­торик Михайло Брайчевський в книзі «Коли і як виник Київ» (К.. 196), В ній автор відвів цілий розділ аналізу переказів і билин про річку Либідь, де докладно розглядає билини не тільки руські, а й ін­ших народів, що мали політичні чи економічні від­носини з Києвом у ті часи, - західнослов'янські, скандинавські, вірменські, германські та ін.

Річки Либідь в часи Київської Русі.

Після заснування міста Києва Либідь стає околицею та при­родним оборонним рубежем, де згодом виникає багато різ­них поселень Невеликі озера, пологі та заболочені береги річ­ки приваблювали людей, про що свідчать археологічні зна­хідки (Каргер М. К. Древний Києв. - М.-Л., 1953., Т. 1.- 372).

Першим відомим посе­ленням на берегах Либеді бу­ло село Предславине, яке бу­ло маєтком київських княгинь. Ось, як згадує про це село іс­торик М. Карамзін: «князь Володимир відвідав Рогнеду, вис­лану з палацу в село Предсла­вине... Він відвідав її усамітне­не житло на березі Либеді, де було село Предславине» (147).

Знахідки археологів, пов­'язані з селом Предславине, описуються в книзі археолога Івана Мовчана «Давньокиївська околиця» (К., 1993 - С. 44-45). В ній автор вка­зує, що саме село розташовувалось «на першій надзаплавній терасі лівого берега Либеді на від­стані 400- 500 м від річки». Нині це район сучасної вулиці Велика Васильківська (кол Червоноармійська), біля товариства «Знання» та Республі­канського стадіону Далі дослідник стверджує, що село існувало протягом трьохсот років, і що воно знаходилось «по дорозі, що веде до стародавньо­го Василева і далі на південь».

Друге поселення на Либеді археологи пов'я­зують з селом Шелвове, на західній околиці міста. Як пише археолог П. Толочко у книзі «Стародавній Київ» (К.: Наук, думка, 1975), біля станції Караваєві дачі було знайдено поселення Х-ХІІІ століть Можливо, це була заміська садиба київських кня­зів або бояр. В районі нинішньої залізничної стан­ції Караваєві Дачі в річку Либідь впадав Шулявський струмок, який омивав мис-гору з трьох сторін. На цій горі і під горою розташовувалось давньо­руське поселення.

Археолог Іван Мовчан повідомляє: «Най­ближчим від міських валів з заходу було літопис­не село Шелвове, яке було скоріше всього пунк­том, що захищав західні підступи до Києва» (127). Про нього згадує Іпатіївський літопис під 1160 ро­ком, де йдеться про міжкнязівську боротьбу Цікавими у літописі є опис цієї території та згадки про це поселення. 5 серпня 1146 року: «І прийшов Ізяслав до валу, [туди], де ото єсть Надове озеро поблизу Шелвового борка і тут став полками коло валу з сином своїм Мстиславом» ( так говориться в літописі про одну із князівських міжусобиць, де київський князь Мстислав спільно з Ізяславом вис­тупили проти Ігоря та Святослава Ольговичів, чер­нігівських князів, які боролися за Київський стіл). Полки стояли там, де, можливо, нині територія бу­дівлі штабу Київського військового округу та ста­діону СКА. Археологічно ця територія ще не досліджувалася. Ось, що далі розповідає нам літо­пис: «.. Ігор і [брат його] Святослав, і синовець його [Святослав Всеволодович] не розгубилися, а піш­ли проти Ізяслава Та не можна було їм доїхати [до нього] через Надове озеро, і пішли вони у вер­хів'я озера. А тут їм бупи урвища -[одні] од озера, а другі - з [боку] Сухої Либеді. І тут стіснилися пол­ки, і було їм од цього скрутно: саме в той час у тил війську в'їхали берендичі з шаблями і почали їх сікти» (Літопис Руський - К., 1989 - С. 200).

Либідські озера є в планах Києва з 1695 року і до кінця XIX ст. Ще в плані міста 1855 року на лінії річки Либеді, нижче села Шулявка, позначено озе­ро, але назва його вже не вказана.

Ще одна згадка про Шепвове село відносить­ся до 18 серпня 1160 року, де йдеться знову про князівські міжусобиці: «Олег же, прийшовши в се­ло Ольжичі, послав гінця до Ростислава, кажучи йому: «Брате! Де ти мені велиш стати?» І Ростис­лав повелів йому біля Олегової могили стати, бо сам він стояв коло Шелвового сільця, під борком» (ЛР, 275). Ця згадка є вже певним свідченням того, що існувало сільце, тобто поселення. І не хутір чи окремі будівлі, не декілька хат, а таки - сільце! Зна­чить. це поселення існувало досить тривалий час: як говорять дослідники, можливо з X по XII століт­тя - понад 200 років (!) Також, хотілося б звернути увагу на ще одну таку деталь, як «під борком», тоб­то біля невеликого лісу. Так, до кінця XIX ст. тут був великий Шулявський (а з середини XIX ст. на­зивали ще й «Кадетський») гай.

Подальша доля села Шелвове невідома. На превепикий жаль, воно згадується лише в Іпатіївському літописі. Скоріше за все, це поселення заги­нуло, як і інші приміські поселення, під час взяття і спустошення Києва монголо-татарським військом хана Бату (Батия) в 1240 році. Але саме від поселення Шелвове походить сучасна назва Шулявка.

Отже, Предславине і Шелвове - два значних поселення, які були на берегах річки Либідь. Крім них на берегах, звичайно, були і поодинокі хутірці, про що свідчать одинокі знахідки стародавніх пред­метів різних часів вздовж схилів та долини ріки. Про це повідомляють історики-археологи Закревський, Каргер, Толочко, Мовчан, Івакін та інші,

Останніми роками археологами знайдено по­селення в районі правого берега Либеді. біля за­лізничної станції Протасів Яр (Археологические исследования Києва 1973-1983 гг - К.: Наук, думка, 1935.-С. 121), але. на жаль, літописи про нього не згадують нічого Тому невідома і назва цього посе­лення

Однією з приток Либеді є легендарна Бусівка - невеличка річечка, що впадає в Либідь в її гирлі. У книзі Олександра Знойка «Міфи Київської землі та події стародавні» (К.: Молодь, 1939.-С. 283-289) є припущення, що тут існувало поселення. Можливо, поселення Бусівка існувало ще до Кия, - важко щось говорити, бо археологічно воно ще не знайдене. Але академік Б. О. Рибаков припускає, що можливо, це поселення назване на честь леґендарного слов­'янського князя Буса.

Про князя IV століття. Буса (або Божа), що пот­рапив у полон до ґотів і був ними розіп'ятий, є згад­ка історика VI століття Йордана в його книзі «Про походження ґетів та їхні діяння. Ґетика» (173). Борис Рибаков писав: «В одній билині оплакувалась заги­бель семидесяти слов'янських старійшин, забитих разом з Бусом» (Киевская Русь и русские княжества XII - XIII вв.- М.: Наука, 1982.-159). Нині Бусівка виті­кає з території Ботанічного саду; в порівнянні з ін­шими, її струмок зберігся добре. Поруч з нею знахо­диться Бусова гора. Зосередьмо далі увагу на поді­ях, що відбувалися на берегах річки.

Якщо Київські гори і Дніпро були оборонним ру­бежем Києва зі сходу, річка Глибочиця - з півночі, то річка Либідь захищала місто з півдня і заходу. Про це вказує П. Толочко в своїй праці «історична то­пографія стародавнього Києва» (К.: Наук, думка, 1972.- 40): «Природний рубіж є також і з боку поля. Це річка Либідь, що протікає з північного заходу на південний схід на відстані 3- 4 км від Дніпра. Тепер це невеликий струмок, а в минулому Либідь була ширшою і повноводнішою. Літописні згадки про ли­бідські броди говорять про те, що річка з її заболо­ченою заплавою була природною межею київської височини. Для Києва Х-ХІІІ століть вона правила за своєрідну першу лінію оборони». Ці слова підтвер­джуються літописними даними. Так в «Повісті мину­лих літ» під 968 роком читаємо: «Прийшли печеніги вперше на Руську землю. А Святослав був [тоді] в Переяславці, і заперлася Ольга з онуками своїми - Ярополком, і Олегом, і Володимиром - у городі Киє­ві І обступили печеніги город силою великою, - незчисленне множество [стояло їх] довкола города, - і не можна було вийти з города. ні вісті послати..., ні коня напоїти: на Либеді - печеніги» (Літопис Руський.- К.: Дніпро, 1989- 38-39).

В часи феодальних міжусобиць ріка була ве­ликою перешкодою. В 1135 році: «... Ольговичі з по­ловцями перейшли місяця грудня у 29 день. І стали вони,., навколо [городів] Красна і Василева, і до Біл города, і аж до самого Києва, і по [річці] Желяні, і до Вишгорода, і до Деревлян, і через [ріку] Либідь пе­рестрілювалися». А під 1146 роком в літописі гово­риться, як під час міжкнязівської війни «берендичі, переїхавши через [ріку] Либідь, захопили Ігорів обоз перед Золотими воротами...». (ЛР.- С. 189, 200).

Під 1151 роком, де йдеться знову про міжкнязівську битву, знаходимо «І перестрілювалися ж во­ни до вечора через Либідь, а інші переїхали Ті і на оболоні билися супроти...» (ЛР.- С. 245).

Таким чином, річка не підпускала ворогів до стін міста і, як природний рубіж, мала величезне стра­тегічне значення для Києва.

По річці, де русло було достатньо широким і глибоким, ходили човни. Через річку будувалися мости, греблі; у середній течії існувало декілька бро­дів П. Толочко в книзі «Древний Києв» говорить, що в той час найбільш відомою переправою через Либідь був Язин перехід (К.: Наук, думка, 1983,- С. 90). А на думку М. Закревського, навпроти Золотих воріт знаходилась гребля, по якій проходив ще й міст. На лугах річки випасалися різні стада худоби. Отже, річка з притоками, крім оборонного, мала і господарське значення

В річці водилося багато різної риби, а заболо­чені береги були багаті на дичину, що зумовлювало добре мисливство та рибальство.

Схили Либеді були густо порослі лісом. Одна із прилибідських місцевостей має назву Звіринець. Вона знаходиться на лівому березі річки біля Видубицької гори, де київські князі полювали на різних звірів В літописах неодноразово згадується «ліс і бір великий» довкола Києва.

Струмки (притоки Либеді) Клов та Хрещатик протікали біля самого міста, тому були густо засе­леними. Так, на Хрещатик виходили Лядські ворота, а вздовж його берега, імовірно, проходив шлях. Струмок починався з Козиного болота та озера, де нині Майдан Незалежності та площа І. Франка

Досліджуючи історію Либеді звернімо свою увагу і на релігійно-культове значення річки, її приток та джерел для наших Предків. Адже пошана до води та дерев у слов'ян сформувалася саме в дохристиянські, язичницькі часи. Так у книзі Миколи Костомарова «Слов'янська міфологія» (М:Чарли, 1994.- 19) знаходимо: «Пасивне становище води в природі стало для людини приводом бачити в ній жіночу істоту. Без життєвої сили світла нерухома вода наповнює прос­тір у вигляді снігу, льоду, мертвої маси;

але коли світло і теплота пробуджують її, - вона розходиться і під впливом світла народжує і живить річний світ. І на цій внутрішній підставі слов'яни-світлопокпонники вшановували воду».

Про поклоніння наших Предків рікам та дже­релам свідчать римські та візантійські історики Страбон. Прокопій Кесарійський, германський хроніст Тітмар та ін. Цілком можливо, що на берегах Либеді і її приток були священні місця, адже природних дже­рел у ріки було дуже багато.

Крім води наші Предки поклонялися ще й вели­ким старим деревам у священних гаях, якими могли бути ліси по обидва боки Либеді. Ось, як про це писав М. Костомаров: «Ліси у язичників були предметом особливого поклоніння. Слов'яни мали священні гаї і поклонялись старим деревам. Особливо вшановува­ли старі дуби» (29). Продовжує думку Костомарова і дослідниця язичництва Галина Лозко: «Вважалося, що Боги живуть у кронах дерев та в цілющих водах дже­рел» (Українське язичництво - К., 1994 - С. 42).

Отже, річка з притоками, джерела, гаї та окре­мі дерева у дохристиянські часи мали для наших Предків релігійне значення. Про надзвичайно мальовни­чу природу минулого свідчать нині поодинокі дуби, які на диво зберег­лися до наших днів, а також гарна природа Дівич-гори, що знаходить­ся праворуч від гирла Либеді.

Либідь у XVI-XVIІІ сто­літтях.

 З XVI століття місто почи­нає відроджуватись. В книзі Алферової Г В. і Харламова В. А. «Києв во второй половине XVII века» (К.: Наук, думка, 1982.) вміщено карту-схему 1695 року Ушакова та її опис. Тут на карті детально пода­ється опис річки Либеді, з чого вид­но, що річка - повноводна і має ба­гато заболочених долин; через річ­ку наведено багато містків; є чимало на річці во­дяних млинів, і навіть вказані броди. У верхів'ї річ­ки позначені три водяних млина і один із них має назву «Шулявський». Річка розширюється до Печерської частини міста. Тут річка позначена вже та­кою широкою, що навіть посередині вказані неве­личкі острівці. На час створення даної карти-схеми на Либеді функціонувало шість водяних мли­нів. В долині річки показано багато загорож для ху­доби, господарських будівель, городів. У верхів'ї - гори, порослі густим мішаним лісом.

В середині XVIII ст. біля Либеді виникає село Шулявка. Згідно «Опису Київського намісництва 70- 80 років XVIII ст.» (К.: Наук, думка, 1989.-277), тут вже у 1787 році проживає 34 «казенних людей». На початку XIX століття прилибідські землі були пере­дані військовому відомству, яке у 1849 році зводить у цій місцевості свою споруду Середню частину до­лини річки починають називати «Кадетським гаєм». Ця місцевість стає місцем відпочинку киян і згодом отримує назву «Кадетська окраїна» (История Києва.- К.: Наук, думка, 1983,- Т. II.- С.320).

Війна з річкою.

На початку XIX століття над Либіддю та притоками виникають різні поселення; Шулявка, Либідь, Протасів Яр, Байкова Гора, Са­перна Слобідка. На картах 1849-65 рр. кількість око­личних сіл збільшується; місто розростається, за­сипаються або беруться в колектор притоки Либеді: Хрещатик, Клов, Скоморох, Звіринець, Протасів Яр, Паньківщина Починається епоха індустріалізації та промислового розвитку.

Постає питання за­лізниці. Інженери вирі­шують прокласти заліз­ничні колії вздовж річки Либідь. від її початків до гирла - майже на 13 км(з 14,5 км). Будів­ництво цієї залізниці припало на 1866-1870 роки, що обернулося для Либеді страшною трагедією. Русло ріки було різко звужене, бо­лотисті береги засипані, внаслідок чого річка по­чинає втрачати своє природне живлення, свою кра­су і привабливість. Із розширенням міста станови­ще річки стає катастрофічним: вона замулюється і міліє. До початку XX ст. усі береги Либеді були вже суцільно забудовані. Так почалася справжня війна проти річки.

У 1908-1910 рр, в районі залізничного депо річ­ку Либідь з обох боків затискають у лещата висо­ких бутових стін завдовжки майже 3 кмїхнє приз­начення - тримати русло річки у чітко визначених межах. Причому, якщо раніше річку стиснули до 10- 18 метрів ширини, то пізніше - ще до 8 метрів, а там, де промислові підприємства наступили на рус­ло річки - до 6 метрів.

У 1934 році Либідь стала вже настільки засмі­ченою, що при розробці Генерального плану міста Києва про неї як про річку вже й не йшлося. Говори­лося лише про упорядкування міського водостоку.

У 1950-60-х роках частину Либеді від залізнич­ної станції Київ-Волинський до залізничного Вокза­лу одягли в бетонні береги - колектор.

До 1970-х років це ж саме зроблено вже від залізничного Вокзалу до Либідської площі. А у 1980 роках - новий наступ: від Либідської площі аж до гир­ла Либідь поховано у величезний, ніби саркофаг, бетонний колектор (2,5 км), по якому прокладено ав­тостраду до нового Південного мосту через Дніпро Залишився тільки невеличкий, довжиною менше кілометра, відрізок легендарної річки, що під Дівич-горою захований від автостради і людей гаражним кооперативом. Це, на жаль, єдине місце, де на невеликій ділянці (від колектора до Дніпра) збереглися природні береги Либеді. Але, незва­жаючи на усі ці знущання над собою Либідь продовжує своє життя, даючи сьогодні Дніпру майже 400 куб, метрів на добу. Та не водиться вже тут риба, адже живе середовище. Те­пер мало хто знає, що від залізничної станції Київ-Волинський і майже до залізничного моста через Дніпро електричні потяги ходять по берегах Либеді.

Така ж доля спіткала і притоки річки: Хреща­тик, Клов, Протасів Яр, Паньківщину, Щулявку, але набагато раніше, ніж саму річку. Лише струмок Хрещатик взято в колектор ще у 40-50-х роках минуло­го століття. Хто скаже або покаже, де течуть нині ці притоки? Залишилися самі тільки назви...

Сьогодні про колишню природу нашого краю можна лише здогадуватися по великих дубах, які на диво збереглися у Жовтневому районі міста Ки­єва Вони ще живуть на вулицях: Нижньо-Кпючовій, Польовій, Машиністів, Ніжинській, Леванєвського, Виборзькій, Індустріальній та ін. їхній вік ста­новить від 150 до 250 років.

Нині один із витоків річки Либеді починаєть­ся у Відрадненському парку (вул. М. Донця, Жов­тневого р-ну). Цей витік називають по-різному: Шулявський, Відрадненський, Парковий, однак безсумнівно, що він є одним із витоків Либеді.