Русь і Візантія

В Україну християнізм прийшов уже сформований та озброєний добре виробленими методами боротьби, знищування та підмінювання.

БУВ ЦЕ ЧАС НАЙБІЛЬШОЇ ТЕМНОТИ І НЕТЕРПИМОСТИ ХРИСТИЯНІЗМУ. У Візантійській імперії розклад моральний шануючих імперських родів і верхівки дасться порівняти хіба до історії римських єпископів, себто папів того часу.

Все назовні Візантійська імперія була повна блиску і сили таємних військ, а її церковні обряди імпонували величавістю, в роді катавасій як теж церемоній... При слухняності цієї церкви державним інтересам імператорів могло здаватися Володимирові Великому, що християнська церква стане вірним знаряддям монархії закріплення величі і слави серед окруження переможного християнізму в сусідніх державах. Крім того, ці довколишні держави загрожували війнами для "навернення". Зокрема "Свята Римська Держава Німецької Нації", яка в добу Володимира сягала по закріплення своєї влади над християнізованою вже в тому часі Польщею. Володимирові не могли бути невідомі ті безоглядні методи "навернення", якими були винищені мільйони слав'янського населення на Захід від Лаби... В такому стані міжнародної політики Володимир сподівався, що прийняття християнізму могло бути корисним для його держави, якої велич після подвигів його батька Святослава хотів він закріпити, розбудувати й утвердити централізацію довкруги державницької, монархічної династії.

Не можу тут аналізувати історичних подробиць цього процесу, назагал відомого совісним історикам. Зокрема в нашому столітті стрічаємо безліч праць, які відважно і правдиво показують сьогодні справжнє обличчя християнізму в історії. Хочу тільки відмітити ту окрему ріжницю в часі і способі прийняття християнізму саме з Візантії.

Стара Українська Віра поширена на просторах від Балтійського моря до Греції і від Лаби до Оки і Волги, чи ще далі на Схід, не мала централізованого апарату своєї духовної ієрархії. Роди, племена княжої держави мали своїх жерців і волхвів, які утримували віру природньою вірністю традиції при свободі місцевих відмін чи власних культів своїх Божеств. Але були загальні основи цієї Віри, поширеної зокрема сильно і широко в часі найширшого старослов'янського розселення, яке в сьомому столітті досягає свого максимального розпросторення.

Ці племена, народи і князівства, зокрема на півдні Русі-України вважали Візантію своїм найнебезпечнішим ворогом, який загороджував їм доступ до життєвих просторів над Руським морем, використовуючи свою монополію у торгівлі, встаноатюючи ціни і мита на такі необхідні продукти як сіль чи одягові матеріали. Крім того, Візантія була зненавидженим "людоловом" як невільників, так і наємних жовнірів з Руси-України

Знаємо з договору Ігоря з Візантією, що вона не дозволяла поселюватися над Руським морем навіть риболовам на зиму, щоб не допустити до заселення побережжя Русичами.

Отже нарід і ціле населення півдня Русі-України мали інші думки про Візантію та її місію "християнізму", як політичні міркування Володимира. Крім того, природний гін до збереження своєї рідної Віри як духової підстави самого існування народу збуджував саме на цих теренах най сильні шин спротив проти християнізму. Це були безмежні, але ще не закріплені великодержавною централізацією Києва простори над Дністром, Богом, Дніпром і Волгою.

Саме на цих просторах споконвічна боротьба поміж населенням цих територій з їх князівствами проти постійного натиску кочовиків зі Сходу та грецької експансії в Причорномор'я.

У книзі Велеса стрінемося з невідомим в офіційних історіях ствердженням, що Аскольд і Дир, будучи чужими князями- узурпаторами в Київі, прийняли в Греції християнство та пробуючи накинути його Київу, були вбиті громадянами Києва саме за цю спробу заведення чужої віри у столиці старинної Руси-України. І хоч ця перша спроба накинути Русі-Україні християнізм скінчилась невдачею, вона стала рівночасно алярмом для країни, осторогою, що така спроба може повторитися. В такій історичній ситуації за Олега чи Ігоря постала потреба оборони старої предківської ВІРИ перед дійсною вже загрозою християнізації з боку Візантії, яка вживала цю свою буцімто культуроносну місію в першу чергу для зламання духового спротиву проти рівночасної загарбницької колонізації.

До часу грецької інвазії не було потреби в писаній апології Рідної ВІРИ. ВІРА предків існувала споконвіку. ВІРА не потребувала писаних чи проголошених догматів. Вона існувала у вільному, але сильно закріпленому культі і традиції, глибоко вкоренілому в душі і житті народу правдоподібно протягом тисячоліть.

Отже Книга Велеса — це перша тепер відкрита і блискуча оборона ВІРИ ПРЕДКІВ, а рівночасно заклик до рішучої боротьби перед загрозою поневолення України з боку Візантії. Дощечка 6-а Книги Велеса чудово формулює думку наших предків про справжню суть християнізму: "А ГРЕКИ. ХОТЯЧИ ОХРЕСТИТИ НАС, АБИ МИ ЗАБУЛИ СВОЇХ БОГІВ, СПОДІВАЛИСЯ, ЩО В ТАКИЙ СПОСІБ ВОНИ НАВЕРНУТЬ НАС ДО СЕБЕ ТА ЗРОБЛЯТЬ З НАС СВОЇХ НЕВІЛЬНИКІВ".

Боротьба проти грецької інвазії має статися через об'єднання всіх руських племен і князівств ще народньо-племінного типу під владою Київа, який тут є символом і дійсним проводом місії оборони, видимою святинею цієї народньої єдності, а рівночасно — це осередок та столиця Великої Держави.

Книга Велеса це, отже, перш за все ідеологія величі Києва, як Князя всім Князям і народам слав'янського розселення по незмірених просторах Великодержавної Русі-України.