Народна справа і попи

Отся книжечка була написана і видана Іва­ном Франком у Львові в 1896 році під заголов­ком "Радикали і попи".

Заснована під впливом Михайла Драгоманова і організована Іваном Франком і товариша­ми. Українська Радикальна Партія була перша народна, селянська, політична партія в Галичи­ні. Значить, вона перша почала заступатися за інтереси українського селянства, виступати про­ти економічного і політичного гніту шляхетчи­ни і уряду, і організувати саму народну масу, селян, для політичної і соціяльної боротьби. Та в своїй дІяльности радикальна партія, передівсім селяне радикали, котрі по селах поширювали просвіту і громадське освідомленє, мусіли витримувати не лише тяжкі утиски від галиць­ких властей, старостів, жандармів, судів, але й боротися з перешкодами і напастями духовен­ства, так москвофілського, як національного, українського.

Як відповідь на напасти і виясненя дійсно­го відношеня попів до української народної справи і народного руху написав Франко отсю книжечку.

З того часу минуло двайцять літ і на всім світі богато, дуже богато змінилося. Тільки українське духовенство не змінилося, бодай не видно зміни по тих, що переїхали в Америку, не обмила їх велика вода, не направив новий світ. Такі самі напасливі, самопевні, задиркува­ті, і так само все і всюди проти народної прос­віти, організації і самодіяльности попи закли­кають Бога і поліцію, лаються і проклинають. Тому й та стара в Галичині книжечка ще дуже нова в Америці.

Вона показує также, що думав про попів і попівську політику Іван Франко.

I.

Коли вірити більшій части руських газет, то повстане радикальної партії було найбіль­шим нещастем для нашої галицької Руси за остатніх 30 літ, майже таким великим, як зеведене фонетики в шкільних книжках або як упа­док крилошанського банку. Нещасте було в тім, що та партія завела, мовляв, роздвоєне між се­лянством і отцями духовними і через те підко­пала головну основу руського народного розвою. Радикальна партія випорпала давно забу­тий йосифінський патент про належитости за церковні треби і тим задала смертельну рану повазі попівства. Радикальна партія почала юдити народ против попів, а тим самим і против церкви і тим причиняєся до винародовленя Ру­синів, бо руська народність найсильнійше опираєся на церкві, а церква стоїть на нашім патріо­тичнім духовенстві.

Але се ще найменше. Могли би собі газети писати, а від того би жидівська школа не зава­лилася. Але духовенство само повірило тим балаканям, признало радикалів своїми найгірши­ми ворогами і виповіло їм війну не на житє, а на смерть. Радикали зробилися в очах наших попів якимись Татарами, песиголовцями, що грозяться з’їсти все попівське насінє з корінєм. Про небезпеку радикального нашествія гово­риться в приватних товариствах, при картах і при вині, на соборчиках і на прилюдних зборах, на проповідях і на місіях. Деякі попи не обмежуються на говореню, а беруться до діла. Одні перехапують принесені з почти радикальні га­зети, адресовані до їх парафіян, нищать їх, хо­вають або завертають назад без волі і відома адресатів. Інші викидають такі газети з чита­лень і ганьблять тих, хто читає їх. Ще інші ор­ганізують у своїх селах окремі партії против радикалів, а коли до такої партії звичайно годі зібрати чесних людей, то вони збирають хоч п’яниць, злодіїв, лихвярів та здирців, хрунів та підлизнів. Не давно в Тернопільщині ми бачили, як при виборах на посла до ради державної всі попи з незначним виїмком пішли рука в руку з хрунями, війтами і жидами голосувати на уря­дового кандидата, а деякі, що сиділи в комісіях виборчих, не завагувалися навіть допуститися огидної крадіжі голосів, огидного сфальшованя результату голосованя і народної волі, щоби тілько не допустити радикального кандидата до побіди. Під окликом: гейже на радикалів! не завагалися наші попи і наші інтелігенти піти на нечувані доси серед Русинів підлости, на підкупуванє поодиноких людей в тій ціли, щоб роз­бивали радикальні віча, або щоб побили ра­дикального кандидата. Як бачимо, війна роз­горілася в цілій її погани. Тож потрібно нам оглянутися добре, які є властиві причини тої війни, на кілько радикали справді дали до неї причину, чи вона справді така потрібна і який може бути її конець. Ми зробимо сей огляд спокійно, без гніву і без пристрасти, не будемо ховати помилок радикалів, не будемо щадити нікого, бо нам ходить не о чию не-будь ласку, а о те, щоб пізнати де правда, а де помилка, що­би правду признати, а з помилок навчитися. Нам байдуже, чи наші противники також схо­чуть навчитися дечого з наших слів, чи схочуть разом з нами совісним і спокійним оглядом справи причинитися до виясненя правди. Ми пі­дем своїм шляхом, певні, що правда і справе­дливість таки побідить.

II.

Поперед усего скажемо кілька слів про той закид, що радикали бунтуючи народ проти по­пів, бунтують його тим самим против церкви, против віри, против Бога, против релігії, а че­рез те підкопують одну з головних основ розвою руської народности.

На разі лишемо на боці те питане, чи справ­ді радикали бунтують кого не-будь. Навіть як би то було правда, що радикали бунтують на­род против попів, то чи випливає з того, що во­ни бунтують його против церкви і против віри? Чи попи самі є церква? Ні, вони є тільки слуги церкви, а церква, то є всі вірні, отже й ті самі ра­дикали. Чи коли я говорю, що якийсь слуга є кепський, я тим самим бунтую против господа­ря? Здається, що се очевидна дурниця, а прецінь такі дурниці повторяють отеє вже десять літ ріжні покликані й непокликані оборонці нашо­го попівства.

Чи попи є віра? Чи христіяиська віра стоїть на попах? Кілько знаємо, Христос не встановлю­вав ніяких попів, а тілько вислав у світ апосто­лів і учеників, щоб учили всі народи. Найліпші з поміж тих апостолів звали себе "слугами сло­ва", але ніколи не вважали себе його панами. І завсігди пізнійше бувало так, що в часі упадку правдивої релігійности попівство вважало се­бе за одно з вірою, з церквою, уважало себе па­ном церкви і паном слова божого, а тілько в ча­сі розцвіту правдивої побожности і релігійно­сти підносилося до того становища: слуг сло­ва і слуг церкви, тобто слуг того загалу, тих бід­них, темних і обтяжених великим горем житя. І коли нині наше попівство отеє вже десять літ повторяє: радикали йдуть против попів, а тим самим ідуть против віри, то по нашому се є знак його великого засліпленя, знак великого упадку правдивої віри і правдиво релігійного ду­ха — не серед народа, а серед самого нашого попівства.

Ні і ще раз ні! Не на попах стоїть христіянство. Сто літ тому сказав оден учений німець, і нині можна сміло повторити його слова: "Христіянство стоїть не на попах, а на перекір по­пам і можна се вважати за один із доказів його великої сили, що не вважаючи на своїх попів воно простояло стілько віків."

Ми вже показали і заявили в попередній розвідці, що радикали не виступали і не висту­пають ані против правдивої релігійності, ані против віри, ані против її тайн і обрядів. Як по­літична партія радикали не мають потреби вда­ватися в ті справи і займати в них якесь стано­вище. Але як поодинокі люде, як горожане конституційної європейської держави при кінци XIX віку ми всі, радикали і не радикали, маємо запевнену основними законами свободу думок і свободу вірувань. Вільно нам і треба навіть нам кождому і в релігійних питанях думати, вчити­ся, просвічуватися, шукати правди. Сего нам не можуть заборонити ані попи, ані біскупи, ані кардинали.

Коли наші попи, самі нераз мало освічені в справах релігії, кожде таке шукане правди, кожду свобіднійшу думку вважають за єресь, за злочин, за проступок против релігії і против свойого попівського маєстату, то тим вони тіль­ко шкодять тій справі, котрої ніби то боронять. Бо може бути, що одна часть вірних послухає їх, а друга ні. То що тоді буде? Ті що їх послухають, будуть мусіли притлумити в собі всяке думанє про справи релігії, отже з часом заглу­шать у собі всяке релігійне чуте, дійдуть до то­го, що релігія:зробиться у них простою привичкою пустою, і мертвою формою, забобоном. Го­ді заперечити, що вже и нині власне такі люде є найлюбійшими овечками. Для великої части наших панотчиків, бо таких найлекше водити, голити і стригти. Але не забувайте, що се люде вгрунті річи зовсім безрелігійні; вони вірять в попа, а не в Бога. А ті, що не схочуть слухати попа, що захочуть справді доходити до щирої релігійности, до згоди слів і думок з ділами, ті будуть окричань за єретиків і будуть мусіли від­вернутися від церкви. Чи сего бажаеся теперішним оборонцям правовірностн у нас?

І як би-ще ота нагінка за радикалами була спричинена правдивою вірою, правдивою релі­гійністю у наших попів! Власне противно! О кілько їх знаємо, значна частина їх сама ні в що не вірить,1 сама живе без релігії в душі, кормить ся тілько голим обрядом, держиться церкви, як говорили давні, латинські попи, nonpropterJesum, sedpropteresum (не за для Ісуса, а за для насущного хліба). Ми знаємо і особисто чимало таких попів, що самі ні в що не вірячи удають страшенних релігійних загорілців, гримлять на соборчиках і на проповідях протав безбожни­ків і радикалів, а по тихо говорять: "Щож, чо­ловік мусить жити, то й мусить грати комедію за котру йому платять!'' Певна річ, ми знаємо і глубоко поважаємо також кількох правдиво релігійних попів, але сих швидко можна пізна­ти: на соборчиках і зборах вони тихі, не грим­лять, на проповідях їх слово навіяне теплою любовю, у них все і порада і підмога для вбогих, для покривджених, для заблуканих. Вони не ба­жають стосів і Сибіру для вільнодумців, а дер­жаться більше Христових слів: "Хто з вас сам без гріха, нехай кине на неї каменем". Чи богато маємо таких попів у краю?

ІІІ.

Радикали бунтують нарід против попів. Кілько в тім правди?

Певна річ, радикали не є і ніколи не були сердечними приятелями попів -  не говоримо про одиниці, а про цілу верству. Чому? Тому, бо така приязнь мусіла би бути службою попам. Попи є така верства, з котрою не можливо водити приязнь, як рівний з рівним. В відносинах, кождої партії непопівської до попів можливі тілько дві дороги: або станути проти попів, або піти на їх услугу. Так було з нашими народовця­ми, що з разу були партією світською (не попівською) і ліберальною, а задумавши привер­нути попів до народовства зробилися слугами попівства і його:клясових інтересів і загубили по дорозі свій лібералізм. Так було з польськи­ми людовцями, що довгий час з далека обминали попівське питане, відмовчувалися на тисячні попівські зачіпки, а про те таки дійшли до того, що біскупи викляли їх газету і розпочали з ними завзяту війну. Так буде з соціяльними демократами, котрі в Німеччині доси щасливо (хоча не з користю для просвітної праці партії) обминають релігійне і церковне питане, а про те в Австрії швидше чи пізнійше будуть мусіли стати до боротьби з попівством, що вже тепер у Галичині виповіло їм війну на смерть і веде підкопи під їх організацією, закладаючи серед робітників свої товариства, розкидаючи в вели­кій масі свої газети та брошури, скликаючи збо­ри — не говоримо вже про тиху але тим успішнійшу діяльність у сповідницях і ріжних чоло­віколюбних закладах.

Одже не дурімо себе самих і не ховаймо го­лову в пісок! Коли радикали хочуть бути прав­диво людовою, хлопською, світською, непопівською, поступовою партією, то війна між ними і попівством мусить бути. Се на просвітнім полі війна між свободою думки і досліду, а застоєм; на політичнім полі війна між правдивим, широ­ким демократизмом, а иньшою формою шля­хетчини і класової виключності!

Радикали не лякаються тої війни, ідуть до неї свідомо, в тім переконаню, що вона замість шкоди може принести нашому народови вели­ку користь, розбудити його до духового житя, до самостійного думаня і самостійної праці. Одного тілько бажають радикали: щоб та війна велася достойно, як слід освіченим людям, без клевет, без лайки, без озлобленя, без денунціяцій. Як велась вона доси?

Вона розпочалася не нині і не вчора, розпо­чалася тоді, коли ще не було радикалів на світі. Кождому, хто читав от хоч би книжку М. Павлика про читальні, мусить бути в живій памяти історія тої боротьби. Попівство розпочало її від перших хвиль нашого відродженя. Все і всюди, де будилася нова думка, де роздавалося живе слово, навіть з уст одиниць-попів — загал по­півства, його світочі і верховоди ставали против, піднимали крик, уживали і надуживали сво­єї власти, щоби побороти, здусити новинку, ску­вати нового духа, заглушити нове слово. Попа Григоровича, що боронив мужиків у Стецеві, окричали єгож собратя-попи "божевільним Галатимом"; попа Маркіяна Шашкевича гонили з семінарії і вігнали передчасно в могилу; попа Вагилевича довели до того, що перейшов на лю­теранство; піп Головацький мусів довгі літа ста­ранно критися з тим, що був автором острої до­писи про наші відносини в "SiavischeJahrbuecher." Піп Осип Лєвіцкий похваляв заборону

Шашкевичової "Русалки Дністрової." Піп Малиновський довгі літа не допускав до видрукуваня молитвослова нашою народною мовою і знищив рукопис Пулюя переданий йому до оцінки. Пригадаємо, яку завзяту війну провадив загал нашого попівства з першими починами світської, особливо популярно-наукової літера­тури на народній мові, як заїло нападав на Шев­ченка і инших українських писателів "Рускій Сіон", видаваний не давно помершим кардиналом Сембратовичем, котрого в кінці "народовці" в роді Барвінського і Вахнянина признали сво­їм провідником. Пригадаємо, як скажено кидали ся наші попи на перші початки реалістичної лі­тератури, на перші проби малювати вірно жите простого люду. Пригадаємо, який ґвалт підня­ло було наше попівство против перших проб зовсім теоретичної дискусії соціялізму на нашій мові. Пригадаємо, що майже рівночасно з пер­шими завязками наших народніх читалень ви­дана була з львівської консисторії куренда, ко­трою наказувано попам остро цензорувати вся­кі книжки і не допускати нічого противного ві­рі і попівству. Пригадаємо, що в 1879 році кіль­кох семінаристів з руської духовної семінарії вигнано за те тілько, що мали на вулиці розмов­ляти "сь нЬкимь индивидуумомь іменемь Фран­ком", як писано було дословно в їх "релєґації", тай то ся провина звалена була на них без підстави, фальшивим доносом одного їх това­риша, а пізнійшого "батька Руси". Ми могли би понапригадувати ще довгий ряд подібних істо­рій, але досить і тих. Вони показують, що не ра­дикали перші розпочали війну з попами, що во­ни, так сказати, ще в колисці знайшлися в розгарі тої війни.

IV.

Як воювали радикали? Чи доносами? Чи клеветами? Чи інтригами? Здається, навіть най завзятіші прихильники - нашого попівства не скажуть сего. Радикали мали тілько одну доро­гу — книжки і газети, прилюдне слово. Тай тут радикали не ставили відразу питаня в. цілім його обємі, а обмежилися головно на тим, що в своїх виданях давали голос самим селянам виявляти свої кривди: Се був перший і найтяжший гріх радикалів, котрога попівство ніколи їм не да­рує. Як то, той хлоп, котрого воно буцім то і відвоювало від польського-шляхтича, котрий доси був буцім то такий послушний і покірний і так тиснувся ''цілувати'' руки панотчикам, рап­том у газетах підносить голс против тих панотчиків! Се було щось, страшне, нечуване, болюче, щось таке, як для польської шляхти розбір Польщі.

Правда, в тих хлопських дописях на попів­ські надужитя (їх зачала була, але швидко пере­стала поміщати також Романчукова "Батьків­щина") показувано тілько надужитя і тілько де­яких попів. Отже на загал попівства не нападано, а тілько на зіпсуті одиниці. Пізнійші факти,, такі як реформа Василіян, повинні би переко­нати хоч теперішніх попів:, що тодішня критика радикалів була дуже невинна і не сміла і не виявляла навіть сотої части тих надужить і того зопсутя, яке потім сталося причиною реформи. Але що ж вийшло? Наше попівство замісць вглянути в себе, підняло стрешенний репет, зсолідаризувалося з тими, на котрих у дописях нарікав сам народ, і крикнуло, що се є напади на цілий загал духовенства, на церков, на віру. Ко­ли в якім селі попови — не наслідком газетних дописей, а наслідком його власних надужить і загальної бідности — поменшало доходів, за­раз ґвалт, що в селі шириться антірелігійна про­паганда! Ще радикалам не снилося порушувати справи, віри і церкви, а вже попи і їх прихвостні кричали, що ворожі духи підкопують віру в Бо­га, гриміли на проповідях против безбожників і самі того не знаючи, будили серед народа кри­тичні думки, сумніви і Трівбгу.

Такий грунт застала радикальна партія, ко­ли зорганізувалася. З одного боку народ, гор­нучися до неї, мусів, так сказати, перескакувати через огонь попівської лайки і ворожнечі (при­гадаємо тілько виступи попів на перших ради­кальних вічах в Коломиї і в Станиславові) і до­магався від партії захисту, "оборони, а поперед усего виясненя законних основ попівського і свойого поступованя з другого боку попівство не дожидаючи нічого, мало вже на партію готові громи і проклятя.

Радикальна партія допустилася одного непростимого гріха. Вона подала і пояснила народови йосифінський патент про треби. Заперечене всіх десятьох заповідей божих не було би викликало серед нашого попівства такої бу­рі. Попівство голосило, немов би від того захи­талися самі основи церкви! Яке негідне фарисей­ство! Яка погань! Те саме попівство, котре і доси держиться того патенту — але не супроти хлопа, тілько супроти уряду, коли подає фасії своїх доходів за треби, — воно обурилося стра­шенно, коли радикали подали селянству до рук ту одиноку доси законну основу його позацерковних економічних відносин до попів. Воно силкувалося зацитькати своїм криком радикалів, здусити їх, а дехто силкувався навіть боро­нити очевидних здирств.

Не перечу, що в розпалі боротьби з уст ра­дикалів упало не одно остре, прикре слово су­проти попів. Але не забуваймо, що поваги по­півства яко верстви дуже пильно боронила і бо­ронить поліція і прокураторія і дуже старанно конфіскує кожде хоч троха острійше против неї звернене слово. І не забуваймо, що радикали ні­коли не були під такою опікою властей, що на них вільно було І навіть уважалося заслугою пи­сати всякі найпоганійші лайки, брехні, доноси, зогиджуваня. Ми певні, що радикали в своїй по­леміці не віддали попівству і сотної части тих ладних слівець, які з уст свячених і несвячених адвокатів попівства сипалися і сиплються на них. І коли радикали часом ужиють про деяких попів такого звороту, як "череваті патріоти", то щож се значить супроти тих бездонно бруд­них і огидних лайок, які сиплються на радикалів з попівських газет і з казальниць! Наше попів­ство само викликало війну, само держить її на низькім рівні, і самож кричить, коли в тій війні часом і йому доведеться покоштувати гіркої. Ми сказали би, що се не по лицарськи, ну але для наших вояків у реверендах закони лицар­ського войованя мабуть не писані.

V.

Ще одно питане. Чи справді на попах сто­їть наша народна справа? Чи попи вратували на­шу народність від загибелі? Чи вони тепер хо­чуть і можуть двигати ЇЇ наперед?

Ми далекі від того, щоби відмовляти попам усякої заслуги в розвою нашого народа, але в усякім разі мусимо сказати, що ті заслуги бу­ли зовсім не такі великі. Вже само заведене христіянства на Руси не було ділом попів, але кня­зів. Христову віру заведено у нас не через попів­ську проповідь, вона принялася не з перекона­на, а так сказати "по указу", з наказу власти, а князі приняли її з політичних причин. В часах перед Татарами духовенство було залежне від князів; хиба монахи відважувалися часом піднимати голос против князів, та й то не в оборо­ні простого народа, а в обороні своїх манастирських дібр і прав. А пізнійше, під польським панованем хтож то, як не спольщені руські біс­купи заводили унію, замикали православні церкви? Духовенство бачило упадок руського народа через брак шкіл, але хоч само їздило в каритах і справляло золоті та срібні забавки, ні­коли не сягнуло до кишені, щоби де заложити руську школу. Противно, коли львівські міщане за жебрані гроші заложили у Львові школу і шпиталь, то епіскоп Балабан виступив як найзавзятійший ворог тої справді національної пра­ці, перехоплював і бив студентів і вчителів, викляв попа, що відправляв в Успенській церкві і т. д. Те саме було у Вільні і по инших містах, де міщанські братства рвалися до просвіти, за­кладали школи, друкарні, шпиталі і знаходили перешкоди власне з боку руських духовних. Троха інакше було в Київі, де попи, за почином Петра Могили, справді піддержали первісну братську школу і зробили з неї "академію". Та попи ж і тут перші повернули оглоблі в иньший бік до Московщини. В часі розбору Польщі руська народність у Галичині, на Поділю, Воли­ні і Україні знаходилася в найбільшім упадку. А через що? Чи не було руських біскупів, руських попів, руських манастирів? Де там! Були, тілько всі були спольщені. Біскупи були шлях­тичі і з давен давна привикли вважати хлопа за бидло. Вони були наскрізь Поляками, говорили і думали по польськи, а тілько до якогось часу держалися руського обряду. Манастирі були богаті, але се були так само гнізда польщини. Василіянські школи виховували тілько шляхтичів, виховували в тім самім польськім дусі, що й єзуітські та піярські. Ані простий руський народ, ані руська народність не мали з тих шкіл ніякої користи. Не даром гайдамаки, руйнуючи Умань 1768 року люто накинулися на василіянську школу і повкидали всіх школярів разом з учи­телями до глубокої криниці. Не даром ще геть пізнійше сини руських попів у львівській семі­нари кинулися були з полінами на одного професора, що зачав викладати їм по руськи. "Рreczznim! — кричали йому ті будущі батьки Руси. — "СоtochcenasporobicAzyatami?" Руська мо­ва була для них дич, азіятщина тілько польська мова видавалася їм гідною уст цивілізованого чоловіка.

Правда, низше сільське духовенство дер­жалося руської народности. Але чому? Бо за польських часів було темне, станом освіти май­же не ріжнилося від простого люду, — значить, і не могло відскочити від него. Але коли в ав­стрійських школах воно просвітилося троха, за­раз покинуло мову свойого народа, заговорило по польськи, хоча в школах учили по німецькії, писало по польськи, по латині, аби тілько не по руськи.

Шашкевич і його товариші зробили тут пе­релом, зачали писати руською народною мовою. Загал попівства обрушився на них за те; духов­ні власти здушили їх почин. Із самих Шашкевичевих товаришів деякі замовкли, инші почали глаголати иностранними язики. І коли по 1848 році годі вже було обійтися без народної мови, бодай у популярних книжочках, то якуж то на­уку подавав народови Наумович? Ту саму тем­ну "хлопістику", якою дихало і дихає доси на­ше попівство, ту саму погорду для хлопської простоти, ту саму віру в чортів і духів, у силу проклятя і гомеопатії.

Се були би заслуги нашого попівства на по­лі освіти. А на полі політики? Чи не попи і біс­купи навчили наш нарід бити поклони перед кождим урядом, здаватися на ласку з гори, ждати помилуваня там, де належалоб упоминатися сво­його права? Чи не біскупи і попи завсігди спи­няли у нас почини яснійшої, рішучої, і щиронародної політики? Вони добивалися прав і користей для себе, для своєї попівської кляси, а народови товкмачили, що то буде користь для ці­лого загалу. Скажемо коротко: не попи удер­жали руську народність, а хлопи. Не попівська політика піддержить і розвине далі ту народ­ність, а хлопська, а при тім широко поступова, радикальна.

Вступайте до Федерації Українців

Кождий свідомий Українець, кожда свідома Українка, кожде українське товариство в Злу­чених Державах повинно належати до Федера­ції Українців.

Федерація заложена на Соймі в Ню Йорку в осени 1914 року для спільної праці у спільних справах, в першій мірі 1, для просвіти, освідомленя і помочи українським імігрантам в Амери­ці, 2. для помочи українським жертвам війни в старім краю, 3. для помочи українському народови в Европі в його боротьбі за землю і во­лю, за демократичну републику, за федералізм, за єдність і мир.

У Федерації є заступлені всі давнійші цен­тральні організації, єсть відділи Українського Народного Союза і Українського Робітничого Союза, Поступової Робітничої Організації і са­мостійні товариства. У Федерації єсть місце для кождого чесного робітника в спільній праці.

Як хочите щоби Федерація розвела більшу, ширшу і успішнійшу діяльність для просвіти, освідомленя і помочи імігрантів в Злучених Дер­жавах і для помочи жертвам війни і українсько­му народови в старім краю, — запишіться до Федерації і запишіть Ваше товариство.

Поодинокі люде стають членами Федерації Українців підписуючи заяву вступу і з річною вкладкою 1 доляра.

Товариства платять річну вкладку: по пять долярів.