Народна справа і попи - ІІІ.

ІІІ.

Радикали бунтують нарід против попів. Кілько в тім правди?

Певна річ, радикали не є і ніколи не були сердечними приятелями попів -  не говоримо про одиниці, а про цілу верству. Чому? Тому, бо така приязнь мусіла би бути службою попам. Попи є така верства, з котрою не можливо водити приязнь, як рівний з рівним. В відносинах, кождої партії непопівської до попів можливі тілько дві дороги: або станути проти попів, або піти на їх услугу. Так було з нашими народовця­ми, що з разу були партією світською (не попівською) і ліберальною, а задумавши привер­нути попів до народовства зробилися слугами попівства і його:клясових інтересів і загубили по дорозі свій лібералізм. Так було з польськи­ми людовцями, що довгий час з далека обминали попівське питане, відмовчувалися на тисячні попівські зачіпки, а про те таки дійшли до того, що біскупи викляли їх газету і розпочали з ними завзяту війну. Так буде з соціяльними демократами, котрі в Німеччині доси щасливо (хоча не з користю для просвітної праці партії) обминають релігійне і церковне питане, а про те в Австрії швидше чи пізнійше будуть мусіли стати до боротьби з попівством, що вже тепер у Галичині виповіло їм війну на смерть і веде підкопи під їх організацією, закладаючи серед робітників свої товариства, розкидаючи в вели­кій масі свої газети та брошури, скликаючи збо­ри — не говоримо вже про тиху але тим успішнійшу діяльність у сповідницях і ріжних чоло­віколюбних закладах.

Одже не дурімо себе самих і не ховаймо го­лову в пісок! Коли радикали хочуть бути прав­диво людовою, хлопською, світською, непопівською, поступовою партією, то війна між ними і попівством мусить бути. Се на просвітнім полі війна між свободою думки і досліду, а застоєм; на політичнім полі війна між правдивим, широ­ким демократизмом, а иньшою формою шля­хетчини і класової виключності!

Радикали не лякаються тої війни, ідуть до неї свідомо, в тім переконаню, що вона замість шкоди може принести нашому народови вели­ку користь, розбудити його до духового житя, до самостійного думаня і самостійної праці. Одного тілько бажають радикали: щоб та війна велася достойно, як слід освіченим людям, без клевет, без лайки, без озлобленя, без денунціяцій. Як велась вона доси?

Вона розпочалася не нині і не вчора, розпо­чалася тоді, коли ще не було радикалів на світі. Кождому, хто читав от хоч би книжку М. Павлика про читальні, мусить бути в живій памяти історія тої боротьби. Попівство розпочало її від перших хвиль нашого відродженя. Все і всюди, де будилася нова думка, де роздавалося живе слово, навіть з уст одиниць-попів — загал по­півства, його світочі і верховоди ставали против, піднимали крик, уживали і надуживали сво­єї власти, щоби побороти, здусити новинку, ску­вати нового духа, заглушити нове слово. Попа Григоровича, що боронив мужиків у Стецеві, окричали єгож собратя-попи "божевільним Галатимом"; попа Маркіяна Шашкевича гонили з семінарії і вігнали передчасно в могилу; попа Вагилевича довели до того, що перейшов на лю­теранство; піп Головацький мусів довгі літа ста­ранно критися з тим, що був автором острої до­писи про наші відносини в "SiavischeJahrbuecher." Піп Осип Лєвіцкий похваляв заборону

Шашкевичової "Русалки Дністрової." Піп Малиновський довгі літа не допускав до видрукуваня молитвослова нашою народною мовою і знищив рукопис Пулюя переданий йому до оцінки. Пригадаємо, яку завзяту війну провадив загал нашого попівства з першими починами світської, особливо популярно-наукової літера­тури на народній мові, як заїло нападав на Шев­ченка і инших українських писателів "Рускій Сіон", видаваний не давно помершим кардиналом Сембратовичем, котрого в кінці "народовці" в роді Барвінського і Вахнянина признали сво­їм провідником. Пригадаємо, як скажено кидали ся наші попи на перші початки реалістичної лі­тератури, на перші проби малювати вірно жите простого люду. Пригадаємо, який ґвалт підня­ло було наше попівство против перших проб зовсім теоретичної дискусії соціялізму на нашій мові. Пригадаємо, що майже рівночасно з пер­шими завязками наших народніх читалень ви­дана була з львівської консисторії куренда, ко­трою наказувано попам остро цензорувати вся­кі книжки і не допускати нічого противного ві­рі і попівству. Пригадаємо, що в 1879 році кіль­кох семінаристів з руської духовної семінарії вигнано за те тілько, що мали на вулиці розмов­ляти "сь нЬкимь индивидуумомь іменемь Фран­ком", як писано було дословно в їх "релєґації", тай то ся провина звалена була на них без підстави, фальшивим доносом одного їх това­риша, а пізнійшого "батька Руси". Ми могли би понапригадувати ще довгий ряд подібних істо­рій, але досить і тих. Вони показують, що не ра­дикали перші розпочали війну з попами, що во­ни, так сказати, ще в колисці знайшлися в розгарі тої війни.