Шевченко і аборигени очима професора Грабовича

Безперечно, праці Григорія Грабовича про творчість Тараса Шевченка – окрема, особлива сторінка в історії шевченкознавства. Певно, що його праці є по-своєму цінними і становлять певний науковий інтерес; його прочитання Шевченка не є банальним, схоластичним чи традиційним.

В особливому світлі ця тема постала у зв’язку з висуненням Інститутом літератури двох книжок Г.Грабовича на здобуття Шевченківської премії і певним ажіотажем, котрий зчинився в інтелектуальному середовищі з цього приводу, привернувши увагу і масмедій, і деяких суспільно-політичних кіл. (До речі, про Інститут літератури, який його висунув, сам професор неодноразово відгукувався не вельми схвально, як от свого часу в інтерв’ю «Дзеркалу тижня»: «З Інститутом літератури як з інституцією (взаємини) складаються дуже погано, я вже майже туди й не ходжу»).

Слід віддати належне гарвардському професору: в своїх працях він намагається прочитати Шевченка не в традиційному ключі; справді намагається знайти Шевченка, «якого не знаємо».

Разом з тим, здається, ми дещо демонізували Г.Грабовича. Цей «інтелектуальний провокатор», якого «любить літературна молодь» (?), більше відомий своїми аж надто нетрадиційними висновками щодо життєпису Шевченка і його творчості; а от наскільки справді цінними і визначальними для українського літературознавства є його праці – це ще питання. Зізнаюсь відверто: порівняно, скажімо, з надзвичайно потужною книжкою Оксани Забужко про Лесю Українку «Notre dame d’Ukraine» роботи Г.Грабовича про Шевченка є дещо, м’яко кажучи, непереконливими і блідими. (Зрештою, нехай свою думку з цього приводу скажуть поважні літературознавці). Наразі хочу звернути увагу читачів на деякі, особливі аспекти трактування Г.Грабовичем творчості Шевченка; перманентне, практично в кожній його роботі, присвяченій Шевченку, повернення до цих тем (більшою чи меншою мірою) свідчить уже про певну тенденцію. Або тенденційність.

Повторюю: жодним чином не збираюся аналізувати все, написане Г.Грабовичем про Шевченка. Це не моя компетенція, а тема для більш ґрунтовних фахових досліджень. Метою цієї скромної роботи є прочитання автором деяких особливостей інтерпретації Грабовичем творчості Тараса Шевченка на прикладі двох його праць: «Шевченко як міфотворець. Семантика символів у творчості поета» (Радянський письменник, Київ, 1991 рік; англійською мовою книжка була надрукована в США 1982 року) і одного розділу («Перехрестя «Тризни», 1979) з його книжки «Шевченко, якого не знаємо» (Критика, Київ, 2000).
З цих робіт можна багато чого «прочитати».
Втім, судіть самі.

ІСТОРИЧНИЙ ФЕНОМЕН ШЕВЧЕНКА І КУЛЬТУРНА ВІДСТАЛІСТЬ НАРОДУ

Один із епіграфів до книжки «Шевченко як міфотворець. Семантика символів у творчості поета» – Абрама Терца (Андрій Синявський): «Я не знаю другого поета, кому бы так поклонялись – в массе, словно святому, обливаясь слезами, как в церкви, заскорузлые мужики, перед иконой-портретом, в полотенцах, на потайном юбилее, в каптерке, хором, как Отче наш: – Батьку! Тарасе!».

...Чомусь пригадав інші рядки (Иосиф Бродский, «На независимость Украины»).
У вступі Грабович наголошує на значенні генія Шевченка для України. «Сьогодні загальновідомо, – пише він, – що не тільки українська література, але й українське культурне і політичне життя, та й сам національний рух ХІХ століття вирішальним чином сформовані Шевченком». Разом з тим, тут же Г.Грабович робить висновок про «політичне безсилля» та «культурну відсталість» народу, який виявився не готовим до рівня, запропонованого Шевченком: «Однак цілком очевидно, що його далекосяжний вплив характеризує не тільки силу його поезії, а й потреби, а заразом і політичне безсилля народу, речником якого він став. Коротко кажучи, історичний феномен Шевченка, крім усього іншого, грунтується на культурній готовності відповідної аудиторії та здатності письменника резонувати в лад з її колективним досвідом, емоцями та сподіваннями».

У свідомості мільйонів українців – справедливо зазначає далі Грабович, – образ Шевченка сформований передусім його поезією. «Це – мученик і пророк, який живе життям народу й лише для народу. Перефразовуючи слова Клода Леві-Штросса, поет став продуктом і героєм свого власного міфу».

Далі Грабович пише про «поетове розуміння історії». При цьому ставить в один ряд сприйняття Шевченка «націоналістичною критичною традицією» (називає при цьому Донцова, який, аналізуючи творчість Шевченка, абсолютизував козацтво як провідну, героїчну верству української нації), і радянською офіційною критикою, яка піднесла Шевченка як «революціонера-демократа», який «розглядав найважливіші історичні події з позицій інтересів народних мас». І коментує: «Найсмішніше, що обидві протилежні концепції містять раціональне зерно, яке, однак, ледве проступає з-під нашарувань хибних уявлень та спотворень». Ніяк не збагну, чому професору в цьому місці смішно.

Далі Грабович робить важливий висновок про те, що зверненню Шевченка до теми історії належить «унікальна й глибинна роль – відродити, вилікувати, визволити народ, стати істинним творцем його духовного відродження. Причому Шевченко, за Грабовичем, виступає не як спостерігач, а як речник «певної групи» (?), її минулого та посередник між тим минулим та майбутнім. «Як шаман, посередник між небом і землею, як співець-кобзар, поет стає обранцем трансцендентних сил, «долі», покликаним до «проклятої» і водночас «святої» роботи».

Шевченко-шаман? Цікаво. Але рухаємося далі.

Говорячи про «народність» Шевченка, Грабович приходить до висновку, що «у широкому розумінні «народність» Шевченка охоплює весь феномен його мистецької спадщини і його поетичної творчості, включаючи її міфологічні аспекти; однак у вужчому і найчастіше вживаному розумінні його народність відбиває передусім селянські звичаї, фольклор, народні та колективні образи». І додає: «Світ українського села – основа й головне художнє тло усіх сюжетів Шевченка», який перевершує іншу головну систему цінностей – світ козаччини.
«У Шевченковому міфі, – зазначає Грабович, – Україна зовсім не місце, територія чи країна, вона – стан буття, чи, якщо точніше, екзистенціальна категорія в теперішньому часі, а в майбутньому, після свого остаточного перетворення – форма ідеального існування».

Фактично Грабович анатомує «Шевченків міф» України, розкладає його на складові, характеризує його. При цьому він детально описує сцени гвалтування, інцесту, батьковбивства, дітовбивства у творах Шевченка, згадує про образи покриток, байстрюків, калік, наймичок, приклади перелюбу. Навіщо? Заради чого?
Читаймо далі, щоб зрозуміти.

«ВІН НЕ ПРОСТО АУТСАЙДЕР, ВІН ПАРІЯ»

Як на мене, маємо зразок такого собі «структурального аналізу», а насправді – ковзання по поверхні, акцентування на маргінальних темах у творчості Шевченка. У тих віршах Шевченка, де він залишається наодинці з ліричним «я», насамперед бачу драму, трагедію автора, Грабович же бачить і копирсається у якихось надуманих непотребних, темних сторонах його творчості і, відповідно, його особистості. Ось що він висновує: «Перетворення в панича (у творах Шевченка – М.С.) еквівалентне падінню в гріх, і в цьому, як засвідчує вірш «Чи то недоля та неволя…», – центральна, болісна правда Шевченкової власної символічної автобіографії». Болісну правду цього вірша я прочитав по-іншому: Шевченкові гірко і тяжко від того, що його «ідеальний світ», з яким його душа прийшла на цю землю, насправді зіштовхнувся з реальним світом неправди, зла і жорстокості. Грабович же в цих мотивах чомусь побачив насамперед «падіння в гріх».

«Національний характер» і «народність» поезії Шевченка чомусь опиняються в кращому разі на маргінесах уваги Грабовича, в гіршому – стають предметом прихованої, а то й відкритої іронії і насмішки. Далі – більше. «Чи шляхом символічної ідентифікації, чи відкрито («Тризна»), поет і себе розглядає як маргінальну особистість, як вічного аутсайдера, як людину, приречену на глибокі страждання із-за свого духовного, не фізичного каліцтва. У віршах «Заворожи мені, волхве», «Буває, в неволі іноді згадаю», «Колись дурною головою» і особливо «Чи то недоля та неволя…» поет признається, що його серце – випалена пустеля, а його колись чиста душа принижена й затоптана в бруд. На його власний погляд, він не просто аутсайдер, він – парія».

Ну не знайшов я там поетового зізнання про «бруд» а також визнання себе «парією» (!) Знайшов інше. У вірші «Заворожи мені, волхве» – самотність і безнадія. «Буває, в неволі іноді згадаю» – антипольські настрої, зумовлені страшною особистою трагедією – згвалтуванням поляками доньки ліричного героя і його несамовита, у страшному відчаї, реакція на це зло – підпал хати, в якій нападники знущалися над його донькою, в результаті чого у вогні згоріли і гвалтівники, і його донька. «Колись дурною головою» – відчай автора (чи ліричного героя) з приводу несправедливості світу і безсилля перед злом цього світу. Щодо «парії». Значення цього слова, використаного Грабовичем щодо Шевченка: «в древній Індії нижча каста «недоторканих», бідарів, позбавлених громадянських прав». У сучасній мові слово позначає групу найбільш безправного населення, ізгоїв. Так, Шевченко гірко тужить з приводу неправди цього світу, своєї самотності в ньому і неспроможності протистояти злу, яке перемагає Добро. Але Шевченко ніде не відносить себе до найнижчої верстви населення, до паріїв, яких цураються люди, якими гидують у суспільстві.

До «паріїв», ізгоїв його відносить Грабович.

ХТО ЮРОДИВИЙ?

А ось як коментує Грабович один із кращих віршів Шевченка «Юродивий». Здається, професор його прочитав чомусь навиворіт, побачив щось інше, чого там нема, а головного – не уздрів! «В «Юродивому» зображено скоріше символічну дію, ніж акт насильства, – пише він. (Тут би доречно було сказати принаймні замість «акту насильства» – протест – М.С.). – Хтось публічно вдарив про обличчю «сатрапа» – місцевого губернатора, та злочинця не названо і його статус не окреслено (який вишуканий канцелярсько-юридичний стиль! – М.С.). Це просто «якийсь проява,// якийсь дурний оригінал» (фактично – «юродивий», Грабович це, по суті, визнає – М.С.) або «один козак // Із міліона свинопасів». Однак його виклик і протест, а також понесена ним кара зробили його мучеником за мільйони мовчазних, гноблених і невдячних співвітчизників». Ось такий коментар! Але ж у Шевченка не йдеться жодним словом про «мученика»! І означення «якийсь проява» і «дурний оригінал» у Шевченка використано іронічно, з позицій, так би мовити, німої і глухої юрби, і з позиції самодержавних держиморд, яких Шевченко тут же, кількома мазками, колоритно змальовує. Справжнє ставлення Шевченка до цього «козака», оцінка його вчинку – кількома рядками нижче, і кардинально відрізняється від коментаря Грабовича: «А ви – юродиві – тим часом, // Поки нездужає капрал // Ви огласили юродивим // Святого лицаря». Чомусь «святого лицаря» Грабович не побачив, а побачив фактично «юродивого»!

Не варто забувати, що Грабович писав свою книжку ще за радянських часів, полемізуючи з офіційним радянським літературознавством з його трактуванням Шевченка як «революціонера-демократа» і «борця з самодержавством». Разом з тим, дистанціюючись від ідеологічно заангажованого радянського трактування Шевченкової творчості, Грабович, як на мене, фактично анатомує Шевченка і трактує деякі його твори занадто буквально, спрощено, я би сказав, вульгарно, копирсаючись у якихось не завжди істотних, далеко не першого ряду мотивах, натомість пропускаючи повз увагу головні, кардинальні теми Шевченкової творчості: трагедія особистості у несправедливому світі, боротьба Добра і Зла, трагедія бездержавного народу, оспівування свободи, і, головне – поетова візія майбутнього справедливого світу («єдиномисліє» і «правдолюбіє») як ідеального устрою людського існування (нездійсненного, і Шевченко, звісно, це чудово розумів, але йому потрібен був ідеал як порятунок у бурхливому житейському морі) і достойного місця в ньому українців як нації, української «хати» (читай: держави).

Чому Грабович цього не побачив? Чи не захотів бачити?

Щоправда, про Шевченкові візії «майбутнього справедливого світу» Грабович пише, але про це трохи нижче.

ШЕВЧЕНКО-ДЕРЖАВНИК? НІ! ЖОДНИМ ЧИНОМ

Далі Грабович береться спростовувати тезу про те, що «ніби він (Шевченко – М.С.) є національним пророком з вираженим національним, тобто націоналістичним (тут «тобто» – від Грабовича – М.С.), баченням відродженої української держави». Грабович слідом за Кулішем, Костомаровим, Франком, Драгомановим визнає глибокий вплив творчості Шевченка на формування української свідомості.

Він продовжує: «У писаннях різних критиків ХХ століття – від публіцистів та ідеологів типу Донцова до таких вчених як С.Смаль-Стоцький, – ідея національної вагомості творчості Шевченка трансформувалася в безапеляційну догматичну віру в те, що його поезія містить і висуває націоналістичну політичну програму».

Тут не дивує зневажлива оцінка постаті Донцова, цього Грабович не приховує в своїй праці, наголошуючи на заангажованості і, сказати б, «вузьколобій націоналістичній прямолінійності і обмеженості» (це означення моє, але воно випливає з характеристик з боку Грабовича на адресу Донцова – М.С.). Грабович заперечує ці «писання», квінтесенція яких, за його ж словами (тут він цитує когось) – «Епохальна роля Шевченка в історії України полягає в тому, що він відновив наші національно-державницькі традиції, на чергу наших історичних завдань поставив ідею державної незалежності як основної гарантії інтересів нації». «Ясно, що кульмінаційний пункт усіх цих міркувань – твердження, ніби Шевченко вболівав за національну державу, ніби йому було властиве так зване державництво – в корені помилкове».

«ШЕВЧЕНКО ДАЛЕКИЙ ВІД ІДЕЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ»

Цілий розділ своєї книжки Грабович присвятив протиставленню в творах Шевченка абсолютистської візії «ідеальної спільності» з державними структурами, представленими не лише російською імперською владою, а й гетьманською традицією. Ось який висновок робить Грабович: «Структура і влада, «закон і порядок», держава і гетьмани як її втілення постійно висвітлювалися поетом як сили ворожі і негативні».

Тобто, Шевченка Грабович оцінює як такого собі анархіста-ідеаліста, котрий категорично заперечував інститут держави як такий, незалежно від того, чи це чужа імперська держава, чи своя, гетьманська. Цікаво, чи не так? Далі Грабович туманно натякає на якісь «національні особливості» ставлення українців до ролі і функцій держави, не розшифровуючи їх: «Великою мірою ця ворожість зумовлена національними особливостями». Наступний фрагмент із його книжки вартий більш розлогого цитування: «Цілком ясно, що структура й влада, притаманні й українській національній, етнічній організації, для нього не менш чужа й ворожа (так само як російська імперська влада – М.С.). Шевченко далекий від ідеї національної держави, він заперечує її морально-екзистенціальну цінність. В рамках ідеальних часових вимірів (далекого минулого й майбутнього) українське життя визначається як ідеальна спільність (а не як національна держава – М.С.). В термінах уявного космосу поета воно знаходить своє вираження в проповіді «золотого віку». Якщо перекласти цей термін на мову політичної ідеології, він означатиме радикальний антидержавний популізм і навіть анархізм». Тобто, Грабович фактично називає Шевченка «антидержавним популістом» і «анархістом»!

Грабович також пояснює, в чому полягає «патріотизм» (тут лапки від Грабовича – М.С.) Шевченка: «у загальному розумінні, тобто з виключенням політичних обертонів, це – глибоке і незатьмарене почуття причетності й любові до своєї землі і свого народу». Все правильно, але до чого тут «політичні обертони»? Якщо ж говорити про націоналізм загалом, то для Грабовича це слово, скажімо так, лайливе, і характеризує маргіналів. А Шевченкова модель «ідеальної спільності», у викладі Грабовича, безперечно вплинула «на таке явище як «хлопоманія» чи на узаконення анархічних тенденцій».

ПРО МАННУ НЕБЕСНУ, АБО В ОЧІКУВАННІ ДРУГОГО ПРИШЕСТЯ

Шевченкові візії справедливого суспільства, ідеального устрою у майбутньому Грабович трактує не як спробу Шевченка окреслити контури майбутньої української національної держави (для Грабовича подібні інтенції – злісний націоналізм), а – як такий собі міленаризм поета. (Міленаризм (від лат. mille), або хіліазм — релігійне вчення про друге пришестя Христа та Його тисячолітнє земне царство, що має настати перед кінцем світу).

Фактично, Грабович безапеляційно закриває доступ до трактування творчості Шевченка в національній політичній площині з національними імперативами (милостиво залишаючи національно забарвленими лише якісь орнаментально-побутові мотиви, умовно кажучи, шаровари і галушки), і відносить поета до апологетів ідеалістичного, а значить, нездійсненного світу, «золотого віку» якоїсь химерної Утопії, якоїсь перманентної «обіцянки-цяцянки» для наймитів і наймичок, байстрюків, покриток, калік та інших етнічних «маргіналів».

Мовляв, абориген думкою багатіє…
Грабович тут же підказує читачеві, де шукати «перші натяки на міленаризм» (цитата з Грабовича – М.С.) у Шевченковій поезії. Ось вони:

Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..

Грабович прочитав ці рядки як «пророцтво воскресіння»? Як на мене, Шевченко в цих рядках чітко і недвозначно артикулює: прийде час, і Україна звільниться від неволі; читай: стане незалежною державою.

Щоправда, для Грабовича подібні резюме є, безперечно, злісним націоналізмом від писак «типу Донцова».
Воістину: один дивиться у воду і бачить там лиш калюжу, інший – віддзеркалення небесних зір…

Знайшов Грабович зразки «міленарного мислення» у Шевченка навіть у «Заповіті», бо там поет, виявляється, «говорить про «сім’ю велику, вольну, нову», яка з’явиться на світі після останнього армагедону». Прочитаймо ще раз уважно «Заповіт» і пошукаймо там бодай щось про «кінець світу»... А в парафразі «Ісайя. Глава 35», за твердженням Грабовича, міститься, «по суті, уславлення землі обітованої». Не розшифровує гарвардський професор, в якому значенні тут вжито термін «земля обітована» – чи в прямому, чи в значенні все-таки рідної для Шевченка, української землі. Професор змушує гадати, що він мав на увазі.

Грабович робить висновок про те, що Шевченко, зрештою, збагнув, що зміна існуючого ладу шляхом революційних змін неможлива, оскільки «козацька мораль, що могла б дати рішучість і силу такій революції, мертва, а сучасна Україна розірвана конфліктом між жіночою безсилістю ідеальної спільності кріпаків (у Грабовича після слова «спільності» стоїть кома, проте, мабуть, тут вона поставлена помилково перекладачем – М.С.), зґвалтованих, спокушених жінок та байстрюків, і розбещеним, здегенерованим чоловічим ладом ієрархії і авторитарності». «Та з ідеєю загибелі України поет так само не здатен примиритися, – провадить Грабович далі. – Конфлікт вирішується шляхом класичної міфологічної медіації, примирення в рамках натхненного парадоксу «пасивної революції», який передбачає, що міленарна ідеальна спільність буде встановлена самим Богом».

Ось так. Шевченко, виявляється, змирився з тим, що українці не здатні вибороти свободу і незалежність (більше того, він уже не закликає «вигострити сокиру»), не здатні побудувати свою державу (держава, за Шевченком, у інтерпретації Грабовича – це неодмінно структура насильства, причому не має значення, чи йдеться про чужу російську імперію, чи про свою Гетьманщину), і натомість «дає своєму народові рятівну віру в золотий вік», пропонує терпляче чекати «тріумфу ідеальної спільності людей», фактично «другого пришестя» (ще раз уважно перечитайте значення терміну «міленаризм»)…

Відчуваєте, в чому цимес?.. Аж дух захоплює від такої крутої віртуозності мислі американського професора!.. Українці, якщо слідувати за його сугестіями, – неповноцінна нація, пророк якої, і фактично символ, не вірить у її одужання, у те, що вона здатна бути господарем на своїй землі і будувати свою національну державу. Німці – здатні. Поляки – здатні. Росіяни – здатні. Євреї – безперечно здатні, і довели це після тисячоліть бездержавності… Сотні націй здатні, а українцям – зась. Неспроможні. Дефективні. Уражені комплексом неповноцінності і бацилою бездержавності… А можливо, так думав сам Грабович наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років, коли писав цю книжку?.. Чи досі думає?
Мовляв, чекайте, коли Господь подарує вам все, що ви хочете – це ж заповідав вам ваш національний проповідник Шевченко…

Якщо керуватися твердженням Грабовича про те, що «Шевченків міф» міцно фіксується саме на фінальній стадії, а саме – на міленарній картині», то, значить, саме в цьому полягає філософія «Шевченкового міфу» – міленаризм, «друге пришестя».

НЕМІЧНИЙ «НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОРОК» З ХВОРИМИ ФАНТАЗІЯМИ

Далі – більше. Виявляється, до висновку про необхідність для нації змиритися з нещасливою долею і покірно чекати «другого пришестя» Шевченко прийшов виходячи «з необхідності примирити власний фундаментальний конфлікт». Що ж сподвигло Шевченка, якщо вірити Грабовичу, до таких висновків?

«Шевченко, як він красномовно засвідчує в «Тризні», у російських повістях, у «Щоденнику» і в листах, – веде свою нитку професор, – належить до класичних маргінальних, позбавлених певного положення постатей». Відтак, Грабович приписує Шевченкові, що той не почувається своїм у тодішній суспільній ієрархії, а відтак страждає від того, мучиться таким собі комплексом особистої неповноцінності, що закономірно відбивається на його творчості і інтерпретується в комплекс національної неповноцінності цілої української нації…
Такий собі немічний «національний пророк» з хворими фантазіями, який пророкує хворій нації нещастя і радить бути покірними «рабами Божими» заради майбутнього «другого пришестя»…

Браво, пане Грабовичу!..

Не скажу, що ваша безперечно професорська логіка складна чи звивиста, але головну мету ви, не збиваючись на марґінеси, вишколено тримаєте у фокусі своєї професійної уваги…
Грабович викладає свою версію бачення Шевченкової «ідеальної спільності» майбутнього. Тут теж, за Грабовичем, є цікаві і характерні міркування. Виявляється, якщо вірити Грабовичу, то майбутня утопічна Україна бачилася Шевченкові не схожою на ідилічне давнє козацьке українське минуле, тобто у вигляді «маргінальності, модальності слабких і бідних». Ні, це буде «суспільство нових людей», і Шевченко «в образі безверхого козака, який падає й розтрощує імперський трон («Бували войни і військовії свари…»), прощається з козацтвом та його спадщиною… Одним словом, ідеальна спільність майбутнього означає не страждання й маргінальність, а свободу, рівність і загальнолюдську мораль».
Тобто, керуючись логікою професора: «козацтво та його спадщина» – це «страждання й маргінальність», і Шевченко нібито відкинув таку перспективу для України, натомість запропонував «свободу, рівність і загальнолюдську мораль» як міленаристське «друге пришестя», котре колись прийде саме, а відтак боротися за це не треба…

«ПОТЕНЦІЙНО ФАТАЛЬНА» СПАДЩИНА ШЕВЧЕНКА

«Свобода, рівність і братерство». (У Грабовича третьою позицією значиться «загальнолюдська мораль», але значення семантично досить близькі). Вам це ні про що не говорить? Маю на увазі не плакатний слоган часів недобудованого комунізму, а – гасло з більш ранніх часів, і з іншої епохи, з іншої, скажімо так, культури.

«Свобода, рівність і братерство» – саме так звучить головний девіз масонів (на деяких таблоїдних марґінесах час від часу пережовується припущення про те, що Шевченко належав до ложі масонів. Доказів – жодних, крім єдиного – з неволі поета викуповували масони Брюллов і Жуковський)… І тут таке дивне співпадіння – не у Шевченка, звісно, а в інтерпретації професора Грабовича…

Втім, чому дивне? Шевченкове міленарне бачення майбутнього, у викладі Грабовича, не носить національного характеру, воно є безнаціональним, адже «Шевченко не окреслює і не визначає меж значення майбутнього, чи відноситься воно тільки до України, чи до людства в цілому».

Грабович робить далеко йдучий висновок про «Шевченків міф» і його наслідки для України: «сумнівною, навіть потенційно фатальною виявилася спадщина міфологічного мислення, прищеплена Шевченком до душ майбутніх поколінь поетових співвітчизників. Адже паралельно з апофеозом ідеальної спільності й запереченням суспільної структури гіпертрофувалися емоційні та блокувалися раціональні риси поета.

Картина «золотого віку», зокрема, міф у цілому, поставили метафору й ідеал вище за аналіз і практичну дію».

Ось так. Виявляється, «спадщина міфологічного мислення» Шевченка виявилась «потенційно фатальною» для майбутніх українців, тобто і для нас з вами, шановні сучасники. Великої шкоди наробив Тарас Григорович оспівуванням «другого пришестя», посприявши повзучій націоналістичній «хлопоманії» і політичному інфантилізму української громади, котра, в інтерпретації американського професора, вочевидь з вини поета так і не виборсалась із стану «марґінального парії», так майстерно змальованого Шевченком в образах калік, покриток і наймитів…

Гай-гай, професоре, завели ж ви під дурного хату…

Несподівано багато уваги професор приділив аналізу російськомовної, далеко не кращої поеми Шевченка «Тризна». Про це йдеться в його книжці «Шевченко, якого не знаємо». Чому? А про це ми зараз довідаємось.
Отже, «Перехрестя «Тризни» (1979).

МІЦНА АВТОБІОГРАФІЧНА ДРАМА «ТРИЗНА»

Чомусь відзначаючи, що «елементи культу чи містицизму або принаймні масонського ритуалу справді притаманні поемі», Грабович акцентує на автобіографічних мотивах у поемі «Тризна»: «Чітко вирізняються два аспекти поеми. По-перше, її міцна автобіографічна форма, яка, однак, не обмежується зовнішніми фактами, подіями і подробицями. Так само чітко виражені й іще важливіші розмаїті моменти внутрішнього життя Шевченка, що з’являються тут, як і в багатьох його творах, надто ж у наративних поемах, як топоси його символічної автобіографії». «Адже «Тризна» – зазначає далі професор, – попри все її «викривлення», намагається подати цю автобіографію в усій повноті».

Грабович наголошує на «автобіографічному принципі» творчості Шевченка – і в поезії, і в прозі. Цей «принцип, якщо не стисла форма вислову, стає очевидним уже у зрілій творчості Шевченка, а в його найглибшому сенсі простежується скрізь» (виділено Г.Грабовичем – М.С.). «Очевидно також, – продовжує професор, – що власне життя і емоційний досвід (насамперед, ранніх років) є для Шевченка наріжним каменем і мірилом визначення сенсу життя як такого».

І – висновок: «Тризна», по суті, є найдраматичнішою ілюстрацією цього».

Запам’ятаймо тези про «міцну автобіографічну форму», «топоси символічної автобіографії» і про «автобіографію в усій повноті». Це є надзвичайно важливим моментом. Чому? І як співставлятиме Грабович «автобіографічні моменти» з життя Шевченка з сюжетами із життя його ліричного героя в поемі «Тризна»?
Подивимось далі.

Грабович знову береться за улюблену тему, старанно опрацьовану ним же в книжці «Шевченків міф України»: виокремлює, акцентує увагу в творчості Шевченка на мотивах гріха, зґвалтування, спокуси. Адже, виявляється, «у світі наративних поем Шевченка зґвалтування чи зваба головного героя дуже часто є центральною подією; майже завжди це трапляється з жінкою (Наприклад, у «Катерині», «Сліпій», «Відьмі», «Наймичці», «Княжні», «Марині», «Марії» та ін.), але може трапитися і з чоловіком (пор. «Петрусь»). При цьому Грабович стверджує, що «часто-густо також зваба чи сексуальне насилля асоціюється зі сном (чи спанням) або звістується ними» (щоправда, прикладів «часто-густо» з Шевченкових творів не наводить), а далі робить несподіваний висновок: «По суті, сон (чи спання), зґвалтування (зваба чи насилля взагалі) і вогонь (часто як наслідок або відплата) становлять структурну єдність».

За Грабовичем, такий Шевченків «комплекс пояснюється механізмом психічної травми й репресії: репресований зміст (тобто «зґвалтування») виявляється – і nota bene – він саме «виявляється», тобто стверджується і підтверджується опосередковано й символічно, тобто «нав’язливо» повторюється, – лише тоді, коли усунено захисні механізми свідомості, як у снах. Невіддільним складником досвіду є пригадуваний шок, тотальний тиск на «я».

Далі Грабович сам запитує в читача: «Хтось може запитати, який це має стосунок до «Тризни»?» І тут же впевнено відповідає: «Безпосередній, бо цей твір є унікальним «оголенням прийому»; те, що в інших наративних поемах Шевченка найчастіше закодоване, тут фактично лежить на поверхні».
Подивимося, що ж «лежить на поверхні» в поемі «Тризна» (до теми про сон і про зґвалтування).

ЗНАЧЕННЯ ЗГВАЛТУВАННЯ «ВАЖКО ПЕРЕОЦІНИТИ»

Грабович зазначає, що «сцена з’являється на самому початку біографії героя».
Ось вона (Грабович цитує):

В сердце рану
Змея прогрызла... Детский сон
Исчез, как голубь боязливый;
Тоска, как вор, нетерпеливо,
В разбитом сердце притаясь,
Губами жадными впилась
И кровь невинную сосала...
Душа рвалась, душа рыдала,
Просила воли... Ум горел,
В крови гордыня клокотала...
Он трепетал... Он цепенел...
Рука, сжимаяся, дрожала...
О, если б мог он шар земной
Схватить озлобленной рукой,
Со всеми гадами земными;
Схватить, измять и бросить в ад!..
Схватить, измять и бросить в ад!..
Он был бы счастлив, был бы рад.
Он хохотал, как демон лютый,
И длилась страшная минута,
И мир пылал со всех сторон;
Рыдал, немел он в исступленьи,
Душа терзалась страшным сном,
Душа мертвела…

Не знаю, які образи і асоціації викликає ця сцена у читача, а от Грабович робить більш ніж однозначний висновок: «Навряд чи викличе сумнів те, що сцена виповнена сексуальними конотаціями та прихованими алюзіями на сексуальне насилля».

Дивно, чи не так? Читаймо фрагмент ще і ще раз – і безуспішно шукаймо «сексуальні конотації та приховані алюзії на сексуальне насильство». Знайшли?..
Знову дозволю собі процитувати уже вище цитований уривок із книжки Грабовича: «Чітко вирізняються два аспекти поеми. По-перше, її міцна автобіографічна форма, яка, однак, не обмежується зовнішніми фактами, подіями і подробицями. Так само чітко виражені й іще важливіші розмаїті моменти внутрішнього життя Шевченка, що з’являються тут, як і в багатьох його творах, надто ж у наративних поемах, як топоси його символічної автобіографії».

Зрештою, ми даремно щось шукали між рядками. Як стає зрозуміло з праці Грабовича, це вже зайве. Професор далі рухається навпростець, не роблячи «відволікаючих маневрів»: «Жертвою тепер виступає не одна з багатьох спокушених (чи зґвалтованих) і покинутих жінок у Шевченка, а автобіографічно (хай і символічно) зображена особа самого поета». І пасаж наступний: «Значення цього важко переоцінити»…

Фактично, на підставі вище процитованих доволі неоднозначних рядків із поеми (прочитайте уважно їх ще раз – і чи побачите хоч щось із того, що вичитав професор) Грабович зробив безапеляційний висновок про те, що Шевченко у дитинстві став жертвою …зґвалтування. Саме цим Грабович пояснює наявність у творах Шевченка великої кількості зразків сексуального насильства, зґвалтування – пережитою поетом у дитинстві «психічною травмою», вочевидь, пов’язаною саме з актом сексуальної наруги, здійсненої над ним. Причому цей факт для американського професора є надзвичайно важливим, «значення якого важко переоцінити», оскільки «це знову підтверджує модель ототожнень, і тут, зокрема, модель Шевченкового жіночого ототожнення». Втім, Грабович розвиває свою думку далі: «Наслідком цієї первинної травми є щось таке, що його можна назвати лише прокляттям sui generis» («своєрідним прокляттям» – це мав на увазі професор? – М.С.).

ПРО «ОТОТОЖНЕННЯ З ЖІНКОЮ» І НЕОБХІДНІСТЬ ПОДАЛЬШОГО ДОСЛІДЖЕННЯ В ЦЬОМУ НАПРЯМКУ

Повертаючись до «моделі Шевченкового жіночого ототожнення», Грабович робить ще один вельми цікавий висновок: «Треба зазначити, що з погляду психоаналітичної теорії, таке ототожнення з жінкою часто вказує на гомосексуальну орієнтацію». І далі: «В Шевченка це підтверджується низкою інших закономірностей і чинників. Очевидно, потрібне подальше текстуальне та біографічне дослідження, зосереджене на ролі та призначенні цієї орієнтації у цілісній творчій особистості Шевченка».
Невже це і є той здобуток, з яким гарвардський професор замірився на Шевченківську премію?..

Такого «незнаного» Шевченка ми не знаємо і знати не хочемо!..

Маємо логічне завершення ряду, розпочатого професором оддаліки. Назвемо речі своїми іменами: на підставі лише кількох доволі туманних строф із поеми «Тризна» і нерозшифрованого, а кинутого, ніби кістка, натяку про «низку інших закономірностей і чинників», цей духовний батько Бузини прозоро натякає, що Тарас Шевченко (прости, Господи) не лише в дитинстві був зґвалтований, а й він – сексуальний збоченець, пасивний гомосексуаліст…

Хай кинуть в мене каменем за таке блюзнірство, але хто не все зрозумів – прочитайте ще раз вище наведені цитати з його праці. А ліпше – прочитайте всю його книжку. І не одну. І тоді ви теж, певно, прийдете до того ж висновку, що й я. Десятиліттями длубаючись у творчості Шевченка, Грабович, смакуючи, вишукує те, що необхідне йому для того, щоб, нанизати на шампур пікантної і скандальної теми, яку він, як йому здається, дослідив зусібіч і досконально. При цьому професор обіцяє й далі продовжувати пошуки в цьому напрямку, незважаючи на те, що «це питання викликало чимале схвилювання в традиціоналістських колах українського суспільства»... А що там далі ще можна знайти? Тут уже залежно від рівня розбещеної фантазії, список можливих збочень не вичерпується гомосексуалізмом…

При цьому Грабович продовжує наполегливо відпрацьовувати тему ліричного героя поеми «Тризна» як нещасної людини, «нещасливця», сироти, «самотнього та невтішного страдника», «незмінно позначеного кривдою і травмою (зґвалтування в дитинстві – М.С.), що стає для нього особливим первородним гріхом», проектуючи це, звісно, на самого Шевченка (пам’ятаємо про «міцну автобіографічну форму» поеми!).

Втім, знаючи розмах фантазії професора, можна було не сумніватися, що на цьому він не зупиниться.
А й правда.

«ЗГВАЛТОВАНИЙ І ЗГАНЬБЛЕНИЙ ПРОРОК» – «ЗГВАЛТОВАНА І ЗГАНЬБЛЕНА УКРАЇНА»

Як виявилося, страждання ліричного героя (читай: Шевченка) «і страждання його рідної землі зрівнюються і ототожнюються». І далі: «Справді, символічно він стає Україною на підставі двох міркувань – його об’єднують з нею страждання і святість», причому він («апостол чи пророк, носій правди») «своїми стражданнями спокутує гріхи своїх співвітчизників і служить посередником між ними та Богом».

На якій підставі робить такі висновки Грабович – про це він не пише, а пропонує читачеві прийняти це як аксіому. Наприкінці есею Грабович кидає обсмоктану ним тему напризволяще, і продукує загально-відсторонені інтелектуальні міркування про творчість Шевченка… Зрештою, що ж маємо у висліді?

Слідом за Грабовичем будуємо логічний ланцюжок: зґвалтований і зганьблений у ранньому дитинстві ліричний герой поеми – зґвалтований і зганьблений так само у ранньому дитинстві Шевченко, проте вже як «апостол» чи «пророк» – зґвалтована і зганьблена (апріорі) Україна, з якою він «ототожнюється» «стражданнями» і «святістю». І саме зґвалтований і зганьблений Шевченко, як робить висновок Грабович, покликаний здійснити «священну місію» – «воскрешати минуле, прищеплювати своїм зневаженим і отупілим (який лексикон! – М.С.) землякам свідомість того, хто такі вони і хто були їхні батьки, повертаючи їх таким чином до правдивого життя». (Як на мене, «місія» у викладі професора викладена дуже непереконливо і, скажімо, обтічно. Ну не стоять у професора руки до патріотичної патетики – то є компетенція обмежених націоналістів! А от здійснити структуральний психоаналіз топосу первородного гріха у Шевченка – за милу душу! Легко і з превеликим бажанням!)…

Якщо це не прихований глум і над Шевченком, і над українцями, і загалом над Україною – тоді що це?..
І для чого це йому, панове?..
Тут кожен може сам домислити…

Але згадаймо головні тези Грабовичевої книжки «Шевченків міф України» про «немічного національного пророка з хворими фантазіями», який пророкує хворій нації нещастя і радить бути покірними «рабами Божими» заради майбутнього ефемерного «відродження»...

З есею Грабовича про поему «Тризна», вміщеного в одну з книжок, висунутих на здобуття Шевченківської премії, ми отримали додаткові «аргументи» на користь такої версії, що їх педантично і скрупульозно, ніби павук снує в кутку павутину, сотає професор, висмоктуючи з пальця…

Таким чином, від Грабовича читач довідується, що Шевченко був не просто психічно хворим, а – моральним покручем…

Ну як вам такий національний геній?

І що ж він міг дати нації, яку спадщина вона отримала від свого пророка, інфікованого ганьбою і безчестям?..

Що й треба було довести?

Кому довести?

Нам, українцям, для кого Шевченко – значно більше ніж великий поет, значно більше ніж національний геній…

З НАМИ ШЕВЧЕНКО!

Насправді Шевченко, як новітній міф України, невіддільний від неї, і символізує сакральну енергетичну силу української нації.

Без Шевченка ми залишимось сиротами в цьому драматичному світі з його викликами і випробуваннями.

Наші вороги це чудово розуміють, намагаючись забрати в нас Шевченка, начіплявши на нього своїх темних фобій, а відтак під імперською чи лібералістичною машкарою посіяти в наших душах зневіру, обеззброїти нас, пустити лузерами по світах, цивілізаційними жебраками і чорноробами…

Даремні потуги, господа і панове.

Шевченко з нами!