"Поклонися сонцю на істоку"

Слов'янські уявлення про Бога споконвіку звер­талися до Сонця як втілення Божественної сили, що показується людині в небесному колі Сварога. Не­бесне склепіння уподібнюється куполу (маківці) природнього храму Сонцебога.

Тому небо часто в на­роді називають "теремом Божим" або "небесним шатром", "покрівлею Землі" (пор. язичницьке понят­тя Покрова). Народні перекази зберегли міфологему про небесного коваля Божественного роду, який викував небесне склепіння. Нині ми знаємо його під ім'ям Сварога.

В стародавніх апокрифах є сказання про небо - кришталеву гору, яка тримається на залізних стов­пах, і на якій стоять золоті палати Сонцебога, росте дерево з золотими яблуками , що зцілюють рани; тут б'ють ключі (джерела), що проливають живу воду на Землю. Ці поетичні міфи ґрунтуються на реаль­них явищах природи, які дивували наших далеких Пращурів незбагненністю своєї Божественної кра­си: вранішня зоря (Денниця, Вістунка), сліпучий блиск денного світила Сонця, сріблясте сяйво мін­ливого нічного світила Місяця і незліченні міріади зірок (Молочна стежка, Чумацький шлях).

Та найбільшим дивом всі слов'янські, й загалом індоєвропейські народи вважають Сонце. Назва ця походить із санскритськогоsur - блищати. Поступо­во через підняття звука г в аг виникли формиsuar, svar- небо (тобто світле, блискуче) Від санскритсь­когоsur також походять; латинське sol, готське sаіl, французьке soleil, литовське saule, слов'янське солонь (солнце, слонце, сонце), де звук R закономірно перейшов уL  а -це - закінчення зменшено-пестливої форми (пор., віконце, відерце). Санс­критське Su означає народжувати, творити; Sunu, sohn - створений, народжений (син). Таким чином, стає зрозумілим і літописне: "Солнце-царь, сын Сварогов, еже єсть Даждьбог, бе бо муж силен". Така форма слова свідчить про велику пошану і любов до цього небесного світила.

Санскритські слова svarga, sunas, sunus є синонімами. Звідси випливає, що слово Svargа в давнину вживалось і як назва Сонця - ясного і світлосяйного Бога, який вправно веде свою золоту ко­лісницю, запряжену білими кіньми, по небосхилу. Та­кий образ Сонцебога зберігся й донині в українських казках.

В різних народів Сонце уявлялося як істота різ­ної статі: то жіночим, то чоловічим, іноді двостате­вим (наприклад, у персів). У слов'ян, німців і литов­ців Сонце - прекрасна Богиня, але в готів, греків, латинян, французів Сонце - чоловічого роду. Поєд­навши силу родючості з поняттям Сонця, наші Пред­ки ототожнювали ідею творчості з самим актом народження, а отже, Сонце виступало як жінка: що на­роджує. Однак, часто на Сонце дивились як на Божество, що не саме народжує, але посилає плодю­чу силу своїх променів на Матінку Землю, яка на­роджує із своїх надр плоди (рослинність). Тоді Сон­це уподібнювалось чоловікові (Батько-Небо). Тому поруч із слов'янськими Богинями (Сонячна панна, Сонце-діва) існувало й Сонце в образі чоловіка (Дідо-всевідо, Сонце-витязь, Сонце-цар та ін.).

Народні уявлення про Сонце дожили до наших днів: "Сонце - лице Боже", "Сонце - око Боже", "Сон­це - вікно, через яке Бог дивиться на світ", "Сонце - Боже віконце", "Сонце - вогонь, що підтримується Ді­дом", "Сонце живе на краю світа, ходить в золотій ризі, на світанку викрадає собі жінок на землі". Так, у болгарському епосі, юнак Сонце захоплюється красою дівчини Грозданки, що була дочкою Славки. Раз Грозданка вийшла в сад погуляти. Закоханий юнак Сонце, за порадою Господа, в самий Ярилів-день спустив з неба золоту гойдалку, Необережна красу­ня не помітила задуманого обману, й сіла погойда­тися. Тут її й викрав закоханий юнак Сонце й підняв на небо разом із золотою гойдалкою. В давньорусь­ких казках Сонце-цар має дванадцять синів, які керу­ють дванадцятьма царствами.

Обожнення Сонця склалася в індоєвропейських на­родів на початку II тисячоліття до н. е., тобто в арійські часи, коли Сонце виходить на перше місце в Божес­твенному пантеоні. В шумерській міфології IV - III ти­сячоліття до н. е. Сонце ще займає друге місце в пан­теоні по відношенню до свого батька Місяця. Соняч­ний культ поступово набуває популярності в держа­вах, де зміцнюється влада царя. Міфологема Сонця, що виїздить на небо на золотій колісниці, запряженій білими кіньми, розвивалася як в індоєвропейських, так і в близькосхідних народів (включаючи і єгипетські гім­ни Сонцю). Отже, вона могла виникнути не раніше по­яви колеса (колісниці) та приручення коней, що якраз і сталося в арійському суспільстві. Символами Сонця стали його природні прикмети: коло, колесо, обруч­ка, діжа, око, вогонь. З цього часу й склалася знач­на кількість звичаїв, обрядів, які мали регулювати відносини людини з цим небесним світилом.

Вранішня, полуденна і вечірня молитва до Сон­ця стала правилом життя віруючого слов'янина-язичника. Як зовнішня форма жертвопринесень Сонцю збереглося підкидання вгору різних предметів. "Го­дували" Сонце молоком, медом, якими плескали вго­ру. Слов'янський звичай плескати вином вгору на весіллях є залишок язичницького жертвопринесен­ня. При цьому часто чарку розбивають - вважаєть­ся, що люди не достойні далі користуватися посу­дом, з якого жертвувалось Богові. Відомий також зви­чай підіймати (підкидати) дитину вгору після народин, на іменинах. При народженні дитини її треба показати Сонцю, попередньо зробивши очисну ку­піль і прочитавши молитву. Якщо дитина народжу­валася вночі, то її виносили до Сонця на світанку. Цей обряд є символічним жертвуванням дитини Сон­цю, тобто присвячення людини Богові і прикликан­ня на неї вищої Божественної благодаті.

На Сонце не можна довго дивитись, бо його сліпучі проміння можуть спалити лице. Етнографами записано чимало застережень: не дивитися на Сон­це під час його затемнення, бо очі болітимуть. Іно­ді самі інформатори вже не могли пояснити, чому не можна дивитися на затемнення: "Не можна, та й годі!". Не можна було в неділю (день Сонця) ро­бити брудної роботи, що могло зашкодити Сонцю. Так в народній лісні "Війте, дівойки", яку подає М. Сумцов, Сонце скаржиться на дівчат, які працюють у п'ятницю й неділю, кидають тріски, золу, волосся йому в обличчя. Перед лицем Сонця не можна ро­бити чогось поганого чи нечистого: лаятися, влаш­товувати бійку, спорожнюватися. Існує ряд правил щодо цього: якщо треба зробити туалет, то у затін­ку, "щоб Сонце не бачило", якщо ж це у відкритій місцевості, то повертаються відповідно спиною чи лицем, щоб краще приховати сором.

Коли Сонце довго не виходить, в народі вважа­ють, що вночі стався злочин. Про це Сонце дізна­ється від свого брата Місяця, з яким воно зустріча­ється вранці. Сонце в давні часи було також і судом Божим Коли починалася війна, воно мало спосте­рігати з неба на змагання воюючих народів і визна­чати своє правосуддя перемогою одних і поразкою других. Тому розпочинати бій, так само, як і будь- який суд, увечері, при заході Сонця вважалося неп­рипустимим. Загалом будь-яка юридична угода, ук­ладена в нічний час, вважалася недій­сною Якщо мати купає дитину на ніч, то не повинна виливати воду до світанку, бо це може зашкодити дитині. Увечері не прийнято виносити з хати сміття, пози­чати гроші, чи будь-які інші речі, особли­во вогонь з печі. Деякі справи не прийнято робити вже після полудня, коли Сон­це прямує до заходу: не можна ховати покійного в другій половині дня, бо в цей день він має бачити промені Сонця востаннє на Землі, яких більше не побачить аж до наступного свого воскресіння (но­вого народження в Яві).

Віра в те, що душа покійного повертається до Сонця породила деякі особливості хлібної магії: випікалася спеціальна драбинка (лістниця) з пшеничного тіста і ставиться на видному місці при виносі домовини з покійним: "щоб душа легко дісталася до неба". Такі ж драбинки випікають і на сороковий день по смерті, коли душа остаточно залишає зем­лю і відправляється у Вирій, та виносять їх за во­рота.

Уже в ранніх формах арійської релігії центр ува­ги до Сонця як фізичного тіла переміщується на саму ідею Сонця як святості: Сонце є те, через що проявляється Бог. Конкретний образ світила переростає в ідею, моральний зразок святості, норму людської поведінки. Через Сонцебога (небесний Вогонь) і Сварожича (земний Вогонь) людина здійснює своє очищення. В українців досі існує віра в те, що Сонце радіє добрій людині. Саме тому під час молитви руки здіймають до Сонця, підставив­ши чисті долоні, і посилають йому свою любов, свої добрі почуття, вдячність за тепло і світло. Духовна енергія людини змінюється під впливом Сонця Всі чотири сонячні свята супроводжуються очисними вогнищами на честь Сонця. Вогонь в деяких укра­їнських діалектах позначається словом богач, що дає змогу деяким дослідникам припускати його ар­хаїчне значення "син Бога" (пор. західнослов'янсь­ке Божич). Перестрибуваня через Вогонь - найви­ще очищення душі й тіла, коли людина перебуває між двома Вогнями: земним і небесним, тобто ціл­ком віддає себе в руки Богів. Тому зі стрибками че­рез вогонь пов'язано багато різних ворожінь: якщо стрибок вдалий (не впав, не зачепився за сучок, не підпалився, не розчепилися руки в молодят тощо), то людина веде праведне життя і буде мати щастя та успіх у майбутньому

Слов'яни зображали Сонце з людським облич­чям. Таким був символ Бога на прапорах, на вік­нах і дверях будівель, на кораблях, військових щи­тах та багатьох інших побутових і мистецьких ви­робах. Ідея Сонця-Людини тісно переплетена з іде­єю Людини-Сонця. Це знайшло своє відображення у язичницьких молитвах наших Пращурів. Так, дій­шла до нас молитва дівчини до Сонечка, хоча вже дещо зіпсована християнськими нашаруваннями. Тут подаємо очищений варіант: "Добрий день То­бі. Сонечко яснеє! Ти святе, Ти ясне, прекрасне, Ти чисте й поважне; Ти освіщаєш гори і долини, і високії могили. Освіти мене, Дажбожу онуку ... пе­ред усім миром: перед панами, перед царями - доб­ротою, красотою, любощами й милощами; щоб не було ні любішої, ні ми­лішої від Дажбожої онуки... Яке Ти яс­не, величне, прекрасне, щоб і я така була ясна, велична, прекрасна перед усім миром на віки вічні!" (за П. Чубинським).

Тут повною мірою відобразилась віра в те, що й людина може уподіб­нитися до Сонця - бути чистою і пра­ведною, як Сонце, тобто здійснити в собі своє сонячне призначення. Така молитва читається на світанку перед лицем Сонця-Дажбога. Подібні обря­ди збереглися в багатьох інших слов'ян. Так, нап­риклад, у сербській весільній пісні батько навчає доньку: "Поклонися Сонцю на істоку, - помолися Бо­гу істинному і жаркому на істоку Сонцю!". Істок (восток, всток, сток) - походить від дієслова текти, тобто витікати, виходити, починати свій рух. Слов'янське слово восток - місце (сторона, бік), з якого Сонце "починає" свій видимий рух вранці,- пізніше в українській мові було замінено словом схід. Ранок, схід Сонця - щасливий час для вранішнього побачення людини з Богом Тому й східний напрямок вважається щасливим, благодат­ним. Існує й приказка: "Сонце на восток, а Бог на поміч!". На "істоку" наші Пращури розміщували Рай - щасливу країну вічної весни й молодості, незлі­ченних багатств, світла й радості. На заході ж - кра­їну суму, мороку і смерті. Ця символіка відобража­лась і в молитвах. Магія викликання подібного (ана­логії), що застосовувалась на добро, здійснюва­лась на світанку: "Як швидко Сонечко вгору йде, хай так швидко і гарно моя худібка росте". Чари на зни­щення зла, як правило, робилися увечері: "Де вми­рає Сонце, туди хай пропадуть наші вороги...". Так само, як схід протиставляється заходу, так південь протиставляють півночі. Південь також пов'язуєть­ся з Сонцем. Його називали сонцепек, полудень і кланялися до полуденного Сонця, жертвуючи Вог­ню мед, молоко, хліб. Північ вважалася країною хо­лоду і темряви і називалася сівер, сіверко. Коли людина молиться лицем на схід Сонця, то ліворуч буде північ, а праворуч - південь. Звідси й уявлен­ня про Праву як праведність, правду, правильність Тому в народі виробилось правило, спльовувати на лівий бік, щоб відігнати злих духів, і ніколи не плювати направо, щоб не відвернути від себе доб­рих духів. Всі прикмети, що з'являлися з правого боку, вважалися позитивними, з лівого - негатив­ними. Коли священний кінь у храмі Світовида пе­реступав списи, покладені для ворожіння, лівою но­гою, то навіть відкладали війну, вважаючи це не­доброю прикметою, коли ж кінь переступав правою ногою, вважали, що війна закінчиться перемогою.

Під час сходу Сонця давньоарійські жерці спі­вали гімни, приносили пожертви, славлячи світи­ло. В Ріґведі збереглася слава Сонцю як золотому скарбу, який духи ночі хотіли приховати від людей, але Богиня Зоря знаходить його і приносить радіс­ному світові. Храми, як правило, наші Пращури бу­дували вівтарем на схід, дверима на захід. Така традиція перейшла й до християнського церквобудівництва.

Проте, християнська церква потурбувалася, щоб головні Боги праарійської релігії стерлися з пам'яті людей Нині нам лишилася тільки кропітка праця, щоб реконструювати ту багату релігійну сис­тему наших Пращурів. Так, німецький дослідник Вільгельм Маннгардт розділив міфологічні постаті на дві групи: вища міфологія (небесні Боги) і ниж­ча (живі народні вірування в духів, які допомага­ють у господарстві й побуті). Християнська церква замінила постаті нижчої міфології своїми "святими", а народ, синкретизувавши християнські нашаруван­ня з язичницькою основою, зберіг свої звичаї й об­ряди. В Київській Русі одним з перших писемних документів про знищення етнічної віри є Устав кня­зя Володимира-хрестителя, де наказується кара­ти тих, хто молиться "творінням: Сонцю, Місяцю, Зорям, Хмарам, Вітрам, Криницям, Рікам, Дібро­вам, Горам, Камінням...".

Та пам'ять народу виявилася міцнішою від усіляких заборон, війн і лихоліть. На Гуцульщині Володимир Шухевич записав унікальне за філософсь­ким змістом світоглядне уявлення про Сонце: "Жит­тя людини, її народження і смерть - то відхід від Сон­ця і поворіт до Сонця. Всеньке життя людське - то змагання повернутися до свого початкового джере­ла, з'єднатися знов з Сонцем: народитися - відірва­тися від Сонця, вмерти - повернутися до Сонця". '

В цій оповіді постає велика етична ідея нашого народу: праведні люди - це ті, які своїм життям підтвердили своє сонячне походження, тобто "початкову сонячність". Тому й зберігалося в народі по­няття вічного круговороту душ: від Бога - до людини, і від людини - до Бога. Душа померлого, що піднялася на Луки Сварожі, до світу Прави, перебу­ває там певний час і отримує нове тіло, щоб по­вернутися знов у життя Яви. Щоб повернутися до Бога, людина мусить усе явне життя виробляти в собі сонячну праведність. Ідея сонячної смерті як поворот до Сонячного Бога - насправді є ідеєю без­смертя в своєму народі. А її сонячне народження як окремої людини є загальною ідеєю Божествен­ного походження всього народу, бо "Дажбожі вну­ки ми - улюбленці Богів". Тому й Сонцебог наших Пращурів - це праотець всього живого, першолочаток земного життя загалом, і людства зокрема. Водночас, він - і місце, куди повертаються правед­ні душі, тобто - Рай, Вирій, Луки Сварожі. Отже, кра­їна Сонця - це країна померлих праведників, які про­жили своє життя в Яві, а також ще ненароджених душ, які в майбутньому перейдуть в Яву. Отже, тут немає часу, бо в цій країні існують одночасно те­перішнє, минуле й майбутнє.

Філософема Сонцебога в етнічній язичницькій релігії слов'ян має високу ідейно-духовну вартість і своєю морально-етичною системою значно переважає примітивний і наївний монотеїзм світових ре­лігій, які лише раціоналістично переробили соляр­ний міф природніх релігій, надавши йому штучнос­ті, відірвавши людину від природи, примусивши на­роди служити людині, а не Богу.

1. АфанасьевА. Поэтические воззрения славян на природу.- М., 1994,- т 1, с.56 - 244.
2. Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы. Весенниє празники.- М.1977.
3. Мифы народов мира.- М.,1992,- Т.2.
4. Петров В. Мітологема "сонця" в українських народніх віруваннях // Етнографічний вісник - Кн. 4 - К., 1927.
5. Сумцов М. Очерки истории южно-русских апокрифических сказаний и песен - К ,1887
6. Чубинський П. Мудрість віків. - К., 1995.- Кн.1.
7. Шухевич В. Гуцульщина - Част 4 // Матеріяли до українсько-руської етнології- Т. 7.-Львів, 1904