Свобода духу народжена в Україні

Спробую розповісти про своє ставлення до релігії. Я представниця марійського народу. У мого народу також є своя історія хрещення…і також кривава. В християнство стали заганяти за Івана Грозного. Для мого народу характерне двовір'я, тобто християнство і паралельно віра предків-язичників.

Одухотворення Природи — сутність язичницької віри. Будучи охрещеною, я як і всі, ходила до церкви. Моє повернення до віри предків почалося з березня 1994 року після незвичайного сну.

Щоправда, до цього у мене вже було зібрано багато доказів, що підтверджувало абсурдність християнських догматів, які суперечили розсудливій Божеській логіці. І взагалі християнство побудоване в буквальному розумінні на сліпій вірі. Причому чиста добра душа, що живе за законами совісті, навіть не уявляє, як можна спекулювати таким Божим даром як доброта і довірливість. Саме чисту віру віддали в жертву християнству, а народ повернули проти Сонця. Причому саме християнська релігія з її різними гілками сприяє жахливому роздвоєнню особистості. Під впливом постів та церковних обрядів відбувається руйнування психіки. Насправді християнство свідомо чи несвідомо виконує витончену шизофренізацію — спотворення свідомості та світосприйняття людей. І нині, коли так широко рекламують християнство (з усіма його напрямками) — все це є засобами кодування психіки і прямим шляхом до зомбізації населення будь-якої країни. Звичайно, владній верхівці зручно, якщо народ знову перетвориться в слухняну отару. Форми керування людьми змінюються, а нівеляція і знеособлення людей продовжується. Такими людьми легко керувати — безсловесний і бездіяльний натовп...

Така людина вже не цікавиться ні політичними, ні науково-культурними подіями, ця людина не здатна на протест.

Отже, сон такий. Нібито я йду в церкву, і раптом потрапляю в кімнату незнайомої жінки, обличчя якої не бачу. Я намагаюсь розгледіти, куди я потрапила. Дивлюсь у вікно — бачу маківки Андріївської церкви, що в Києві. Виходить, що я опинилась на місці колишнього язичницького капища, що було неподалік сучасного музею Історії України. Тут колись молились і поклонялись своїм Богам язичники-слов'яни. Можна вважати, що це говорить про високий рівень становища язичницької віри. Раптом жінка (її треба розуміти, як Матір Роду) промовила до мене моєю рідною мовою: "Розглядаєш? Дивись... Дивись... А тепер подивись униз. Бачиш, що там?" Я побачила натовп людей, що заходили в церкву. А люди так далеко внизу, де так темно... І той же голос продовжує: "Бачиш, як там темно? Бачиш, як вони низько?" І далі запитує мене: Ти йшла в церкву? Навіщо ти туди ходиш, адже це не твоє. Подивись, де вони знаходяться, в якій безодні..." Я, ніби вибачаюсь, кажу: "Я твою мову розумію..." А вона відповідає: "Тому я тобі й говорю". На цьому мій сон обірвався.

Треба сказати, що я як і більшість моїх земляків була привчена мислити чужою мовою. Повернення до моїх джерел дозволили мені подивитися на все іншими очима і відчути захист на егрегорному рівні. Оскільки генетично я пов’язана з релігією древнього племені марі – носієм язичницької віри, то звичайно цей сон не можна назвати випадковістю.

Нащадки оріїв через прозелітів (новонавернених на християнство - слід розумити "зрадників рідної віри") збилися з праведного шляху. Щоправда, останнім часом піднялася хвиля відновлення і повернення до віри пращурів у багатьох народів, які починають усвідомлювати свою сутність і значимість рідного коріння.

Сьогодні мені близькі культура мого народу, релігія, мова моїх предків. Щоправда, рідну мову я не забувала, але повернулась до неї на іншому рівні. Знала розмовну мову, але читати рідною мовою не вміла. Хіба це не горе мого, та інших народів, які силою історичних обставин змушені були навчатися російською мовою?

В родині до семи років я розмовляла рідною марійською мовою. Уявіть трагедію дитини, яку без підготовки вкинули в чужомовну школу. Тоді не було мови ні про яку рідну культуру, ми вивчали російську літературу, культуру, і всі інші предмети читалися виключно російською. З гіркотою згадалося Шевченкове: "Чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь"...

Примусова русифікація — біда всіх народів, які були відірвані від своїх генетичних коренів. Тому тривалий час я не вміла читати рідною мовою, хоча знала російську, українську і трохи англійську. Один Бог знає, як стискали мою душу сльози відчаю, коли вперше взяла до рук книгу, написану рідною марійською мовою, — о, жах! не можу читати!... І це рідною, з дитинства знайомою марійською мовою!? Сльози відчаю, сорому, почуття вини перед предками, родом, народом, Богом — все це збурило мої почуття: як же я так жила, не знаючи свого рідного? Почуття втрати, згаяного часу, дало мені поштовх надолужити те, що втрачено, хоча б спробувати.

Сьогодні, звертаючись до Творця, сутність якого українською мовою можна передати словами Податель Життя, Подателі Долі, Вершитель Долі (можлива теологічна паралель Сварог, Дажбог), звертаючись до Матері-Землі, Матері-Води, Матері-Сонця..., вчитуючись в літературні джерела, я трепетно вбираю в себе коштовні залишки рідної культури, намагаюсь напитись із цілющого джерела Мудрості свого народу. Дивуючись і захоплюючись глибиною розуміння моїми предками космічних законів, ключі від яких ми трохи не втратили, я сьогодні дякую Творцеві за таку незвичайну Долю. Дякую за те, що народилася в мальовничій місцевості, в родині трударів, що живуть за законами совісті, розмовляють мовою предків і як можуть зберігають їхні традиції і звичаї. А також вдячна за те, що Творець подарував мені можливість приїхати в Україну — Землю Оріїв, де такий благодатний грунт, побачити землю, таку багату традиціями, культурою й талантами.

Через українську культуру я навчилась належним чином цінувати культуру мого народу, повернулась до первісно чистої рідної язичницької віри. В цьому величезну роль відіграла українська пісня, яка наблизила мене до мови народу, як українського, так і марійського. Через пісню проявилась усвідомлена любов і повага до народу, землі. Україна багата талантами, а пісня — одна з граней її багатства. Народні обрядові пісні тісно пов'язані з давньою релігією. Вони повертають нас до наших коренів, до пошуку духовних витоків наших пращурів.

Животворна сила обрядової пісні посилає нам космічну енергію, збагачує зарядом життєстверджуючої сили, єднає людську Душу з космосом. При цьому ніби співає душа і тіло. Отже, через пісню людина зміцнює свій власний дух і дух свого народу. Народ може протистояти багатьом негативним моментам у житті, маючи міцний дух. Спів сприяє одночасному очищенню душі від усього наносного, тимчасового, мінливого, а також облагороджує нас. Він ніби підносить людину над щоденною метушнею.

При виконанні ж християнських церковних пісень енергія відходить до іншої егрегорної системи, тобто богові іншого етносу. Тому ця енергія до нас не повертається на чистому рівні енергетики, як це повинно було б статися у випадку гармонії (ладу). Адже за космічним законом люди будь-якої віри запрограмовані на свій егрегор, на свою енергетичну систему, на свого Бога. Тобто люди кожної егрегорної системи на космічно- генетичному рівні запрограмовані на взаємозв'язок між людьми свого етносу, своєю егрегорною системою, Богом свого народу. Гармонія цих відносин може бути повною тоді, коли параметри звукових коливань певної частоти, ритму, тональності, висоти відповідають їхньому генетичному коду. Порушення цих закономірностей негативно впливає на Душу кожної людини і на весь Космос.

Я вдячна БОГОВІ МОГО НАРОДУ, за те, що дав мені можливість відчути все це на Українській Землі, збагнути те, що єднає мій народ з Вашим.