Українські назви цілющих рослин в тлумаченні з санскриту

Мало хто здогадується, що таке часто вживане слово як трава має кільктисячолітню історію.

Здолавши шлях від Дніпра до Інду із нашими Предками-Аріями воно законсервувалося у санскриті як “ТРІНА” — трава, стебло, солома.

Первісне значення слова “трава” складається з двох основ: тра+ва. “Тра” – означає захищати, рятувати, а лексема “ва” — поширюватися, плести, зв’язувати. Ці санскритські значення підходять і до нашого “трава” – та, що захищає (можна заховатися в ній), поширюється по землі і заплітає (ноги). Збираючи трави, первісні люди, звичайно ж, не могли не зауважити її велику оздоровчу дію при окремих недугах.

Про давнє використання Предками окремих рослин у якості цілющих свідчать рукописи Русі-України, що містять дані про наявність у волхвів-сонцепоклонників рукописних книг «ЗІЛЬНИКІВ».

Про дуже давні Традиції застосування трав з метою зцілення є, наприклад, чимало даних у судових справах ХVIII ст. Так, Дубенсь­кий магістрат у 1742 році розглядав справу однієї міщанки, яка успішно виліковувала цілющими травами ревматизм, туберкульоз, кольки, трясцю, головні болі. А в 1710 році Кам’янець-Подільський магістрат розглядав скаргу міщанина про викрадення із його дому горщика із завареними зіллями, які призначалися для хворої дитини.

Недаремно в українській мові деякі рослини, наприклад, називаються: гойниця, гойове листя (загоювали щось), ранник (від ран), дивосил, бождерево.

Ще й у наш час у деяких українських хатах можна побачити пучки різних трав, що розміщені на покуті.

В українській мові є архаїзм (за Б. Грінченком) “пакут” – що по-сучасному означає пучок трави. А от хронологічну глибину цього терміну та й сакральне його значення можна збагнути, звернувшись до санскриту, де слово “па” – означає захист, а слово “кута” — це те, що і в нас куток. А українці у святому кутку зроду-віку ставлять ритуальну кутю і сніп жита. Отже, в нашому архаїзмі пакут заховався якийсь прадавній сакральний звичай наших предків.

А про те, що наші подніпровські пращури використовували різні трави не лише для їжі та лікування, а й для принесення пожертвувань сонцепоклонницьким Богам, для ритуальних ватр, чарувань, гадань можна судити, знайомлячись із українськими доісторичними обрядовими піснями сонцепоклонницького походження та й із ведійською літературою.

Чимало українських назв цілющих рослин приховує глибокі мовні корені, прадавність яких можна збагнути завдяки санскриту. Скажімо, у нашій назві “бождерево” обидві основи і за звучанням, і за значенням мають виразні паралелі у санскриті: Бог — “Бгага”; дерево — “дарава”. А в назві дивосил перша основа див є однокореневою із санскритським словом “дів’я” — дивовижний. Цей же праукраїнсько-санскритський корінь бачимо і в українській назві іншої рослини — дивина.

Згадана вище назва рослини ранник має той же мовний корінь, що й санскритський термін врана — рана.

Ще одна українська назва рослини відкасник, правдоподібно, витворена нашими предками від того ж мовного кореня, що й санскритська лексема “кас” — кашель, а наші назви лікувальних трав материнка, мати-й-мачуха, маточник, поза сумнівом, постали від того ж мовного кореня, що й українське мати і санскритське матар— мати, матір.

Санскрит проливає світло на прадавність українських назв цілющих рослин кровавник та заяча крівця: там “крав’я” означає кров. За останньою зі згаданих трав закріпилися в нас і назви веснівка та ключики, а назви ці є однокореневими із санскритськими “васанта” — весна та “ґлюч” — ключ.

А санскритські терміни мадга/мід у значенні мед; “лепа” — ліплення; анкха/акші — око; “родга” — родити уможливлюють вис­новок про доісторичне походження таких українських назв рослин, як медунка, липа, очанка, вороняче око, курячі очка, родовик.

Кілька назв лікувальних рослин пов’язали наші предки із водою, вологою, росою, а інші, навпаки — із засухою: ірниця/ірний корінь, росянка, росичка, сухоцвіт, суховершки, сушниця, сухарики, суходревник. Мовні корені цих назв тисячі років тому здолали шлях від Дніпра до Інду і законсервувалися у санскриті: “іра” — вода; “раса” — роса; “шус”— сушити, “вішуска” — висушений. Той же шлях пройшли і корені українських назв цілющих трав стоголов, болиголов, тарка, тарник, таралишник, тарлабан, тарапунька, бо є спільними із коренями санскритських слів “галава” — голова; “тарна” — трав’яний; Тара — Зірка.

Санскритсько-українські мовні паралелі віднаходимо і в українських наз­вах лікувальних рослин кульбаба, калган, галган. У санскриті є слово “кулі” — сім’я, рій, множинність, себто щось зібране докупи, а квіти кульбаби якраз і є зібрані докупи багато пелюсточок.

Щодо мовних коренів кал/кала і ган, то вони дуже поширені у санскриті і є багатозначними. Уявлення про рослин як оберегів, тотемів дійшло до наших днів — згадаймо прибирання українцями домівок різними травами і квітами (маювання) та вітами дерев (клечання) на Трійцю. А за даними етнографів, українці здавна мали звичай обтикати двері хлівів гілками осики для захисту худоби від нечистих сил. Та й аби буцімто уберегтися від русалок українці, за Номисом, використовували полин. У назві цієї рослини саме й заклали наші предки значення захист, адже мовний корінь па/пал зустрічається у санскритських термінах зі значенням захист, захисник.

Уява наших предків відводила якусь особливу роль рослинам із назвою ТРОЙЗІЛЛЯ — недаремно воно опоетизоване в народних піснях: «Ой хто мені тройзілля достане, Той зо мною на рушничку стане». Із коренем трой нам дісталося від предків кілька назв рослин: тройчак, трой­ноголов’як, тройняг, тройнячок, а хронологічну давнину їх­­нього мовного кореня засвідчує санскрит своїми лексемами: трі — три; трая — троякий; трідіва — тройнебо; трішула — тризуб; тріншат — тридцять і ін. Згадане українське тройзілля уявлялось як ЧАР-ЗІЛЛЯ, га­­дай-зілля. Ці вислови стосовно рослин ввійшли в український фольклор.

Є в нас і реальна цілюща рослина із коренем чар — чарник, за якою закріпилася ще одна назва арніка. Сам же термін чар-зілля має прадавнє походження, як і його санскритський відповідник “чару” — чарівничий, жертовна їжа. І згадане вище гадай-зілля у першій складовій назви має виразну санскритську паралель: “гад” — гадати, ворожити. Використання «чарівничих» особливостей певних трав для привернення уваги коханої особи оспіване в українських на­­родних піснях: «на вечорницях дівки-чарівниці солому па­­лять, зілля варять»; «Дівоча громада зіллє пізнала… А то зіллє — бедринец… загнати парубка у сивинець, А то зіллє — кокота… На парубки сухота». Факти використання чар-зілля зустрічаються і в давніх судових справах. За даними А. Си­­лецького, у 1731 році Барський магістрат розглядав справу про наміри одного шляхтича відбити дружину в іншого шляхтича за допомогою відвару чемериці та інших спецій.

Про використання предками українців як ритуальних, сак­раль­­них багатьох рослин свідчить їхнє пошанування нашим народом з давніх-давен і закріплення за ними глибокого символізму, важливої емблематики. С. Килимник наводить список таких 50 рослин. З-поміж них варто виділити ласкавці, материнку, рожу, зірочки, маруну, руту, розмай, любисток, полин, ряст, трилич, братки, ірний корінь, м’яту, калину. За цими рослинами не тільки прадавні вірування, а й прадавнє походження їхніх назв, себто свідчення прадавності української мови. Відомий український лікар-травник І. Носаль пише: «Дивосил і барвінок, рута і любисток, калина і хміль — це рослини, які широко ввійшли в стару українську поезію і зв’язуються з чарами і любовними приворожуваннями». Оці, згадані Носа­лем, назви рослин мають прадавні мовні корені. Так, у назві ДИВОСИЛ перша основа див є однокореневою із санскритським терміном дів’я — чудовий, дивовижний, божественний. Цей же дивосил, за М. Максимовичем, розцінюється в народі як приворотне зілля під іншою назвою — оман/воман. Мовний корінь ман також простежується у доісторичних часах — у санскриті цей корінь зберігає з-поміж інших значень ще й значення манити/приваблювати, про що свідчить санскритське слово маніка — коштовність (приваблює ж!).

Власне, у санскриті є тотожний нашому термін оман, що означає прихильність, допомога, захист, друг — усе якраз і розкриває семантику приворотного зілля. Розглянуті щойно рослини в народі називали приворотніми. До таких належав наприклад, зозулинець, інша назва якого — ДУРЕЦЬ. Очевидно, наші предки назвали так цю рослину (дурець), бо вона «задурювала» особу, давала імпульс до любощів. Корінь цієї назви тотожний санскритському “дур”, що крім інших значень, ще й має значення дурість, дурний, поганий. Якщо приворотні зілля мали допомогти привернути ува­гу певної особи, то відвернути увагу небажаної особи мали зілля відворотні. Про прадавнє походження мовного кореня ворот обох наших термінів можна судити, порівнюючи його із близькими санскритськими коренями варт/врат у словах “паріварт” — повертатися; “парівартай” — повертати; “віварта” — водоворот; “врата” — повернення; “віварт” — вертітися, повертатися; “апаварт” — відвертатися. Із цим пракоренем ворот в українській мові є назва трави приворотень. А до відворотних трав наші предки зараховували рослину із назвою шанта, про відворотну дію якої співається в наших народних піснях: «Я старого з давніх літ не любила… Єго слідище шантою обсадила… Єму за шапище шантище натикала»; «Дівонь­ка плаче, за старого не хоче, Бо за старого ідучи, З шанти вінки в’ючи». Ця наша назва шанта і за звучанням, і за значенням повторюється у санскритських словах: шанта — душевний спокій; шанті — тиша, смерть. Поширеність лексеми шанта на українських землях засвідчують чимале число закарпатських прізвищ Шанта, назва потоку Шантин у басейні Тиси, назва полонини Шанта/Шантя.

Прадавнє повір’я збереглося в українців про життєдайну силу рослини-первоцвіту із назвою РЯСТ. За С. Килимником, ряст в українців є символом довголіття. І М. Максимович записав повір’я із народних вуст, що для того, аби довго жити, українці топчуть ряст. Про це співається і в народній пісні: «Топчу, топчу ряст, ряст, Через рік Бог дасть, дасть». «Топчи, топчи ряст!» — виголошується і в українській приказці. Ко­­рінь назви цієї рослини маємо у наших словах ряса — волоть певних рослин; рясно, рясити — густо вродити. Значення цих висловів відтворюють природу самого рясту — рослина із великими волотями квітів, що густо покриває землю. Але, може бути, що до виникнення назви ряст спричинилися оті високі почуття замилування, а ще прихильності, які викликає в душах людей весняна краса та й життєдайна символіка рясту. Адже у санскриті є слова ряса, яке окрім інших значень ще й зберігає значення замилування, прихильність. До того ж, ряст був у наших предків-сонцепоклон­ників рослиною-тотемом. Недаремно ще в добу Русі-України на українських землях було поселення Рястовець.

Улюбленою квіткою українців здавна є й інша рослина-первоцвіт із назвою ГОРИЦВІТ. Дехто припускає, що назва горицвіт постала від слова горіти, хоч, якщо врахувати, що ці квіти зацвітають весною на пригірках, з яких тільки но зійшов сніг, то, можливо, назва підказує, що то цвіт гори. Тоді назва ця має прадавній, спільний мовний корінь із санскритським терміном гірі — гора.

Популярною в українців є квітка із дещо затуманеною назвою мальва. Та назву цю можна легко вияснити завдяки санскриту, де є терміни мала — поле та ва — поширення. Себто мальви — то квіти, що поширені в полях, чим вони й були в дикому стані.

Популярна в нас рослина м’ята теж отримала свою назву від прадавнього мовного кореня. Назва ця, без сумніву, походить від спільного українсько-санскритського кореня матг із дієслівним значенням м’яти.

Окрім розглянутих українських назв рослин у нашій мові ще є чимало інших назв, корені яких кілька тисяч років тому здолали шлях від Дніпра до Інду і там законсервувалися у санскриті. Себто корені ті зайвий раз засвідчують прадавність української мови.