Як оте сонечко

Кожна людина, і навіть мала дитина має бути ясною, як сонечко пресвяте. Сонечко світить доброму і поганому, ні на кого не ображається, несе кожному радість, добро. Коли сонечко вкривають чорні густі хмари, нам не так  весело, сумно. Отож, коли людина чинить недобру справу, вона гасить сонечко у своїй душі, і душа її перетворюється на чорну, захмарену... 

Давайте, простежимо чи не захмарена наша душа, чи даємо ми своєму сонечкові чисто світити? 

Для цього виріжемо з картону багато-багато кружечків. Це будуть наші дні. Беремо один. Це день сьогоднішній. Покищо він чистий і з нього має світити яскраво, як на чистому небі, СОНЕЧКО НАШОЇ ДОБРОТИ. 

Сказали недобре слово — поставте на небі хмарку. Подумали щось недобре — також. Зробили — теж не забудьте хмарку  намалювати... 

Отож увечері і погляньте на небо своєї душі! 

А якщо хмар сьогодні набралося аж надто багато і ви мало принесли комусь радості своїм життям, постарайтеся, щоб ваша завтрашня днина була значно яснішою. І зовсім молодець той, хто навчиться тримати небо своє у чистоті. 

Бо хто небо своє хмарами наповнює, того Бог мамочку карає. За те, що вона дала світові недобру дитину, котра отруює своїм злим серцем чиюсь днину. Так казали наші бабусі-прабабусі. І коли вони були  маленькими, то були дуже слухняними і старалися робити тільки добро. Бо чим більше доброго зробиш, тим більше добра прийде від Бога до твоєї матусі. А хто не любить свою матусю, чи не хоче їй добра? Адже сирітці дуже не затишно. Про це вповідають і співанки, які колись нашими прабабусями співались. 

Я вам нагадаю одну таку співанку, а ви, якщо забажаєте,  розучите її, придумавши для неї сумну-сумну мелодію, бо співанка дуже-дуже сумна. 

Ой піду до церкви та й стану під липку.
Другі дітки йдуть з мамками, а мої не видко. 
Ой не лиш я сиротина, є сиротів більше,
Та як б жила моя мамка, було би найліпше.
Ой піду на цвинтар, на мамин гробочок,
Стану мамку викликати тихим голосочком.
— А хто тут є, на цім гробі?
— Я, мамко, сирітка, беріть мене, мамко, к собі,
бо на світі гірко...
— Іди, дочко, додомочку та й скажи мачусі,
Най пошиє сорочину сиротині чужій.
— Мені, мамко, сорочину мачуха пошила,
Та як взяла ня за плечі — в’язи покрутила...
— Іди, дочко, додомочку та й скажи мачусі,
Най розчеши головочку сиротині чужій.
— Мені, мамко, головочку мачуха чесала
Та як взяла ня за коски, то повимикала...

Отож бережімо своїх матерів, бо як вже мамка піде від нас, то ніколи не вернеться. А з матусею нам весело і затишно: є до кого слово заговорити, притулитися, матуся і серце своє дитині віддасть. Отож, як зацвіте дерен (кизил) давайте спробуймо  ступити у далеке минуле: поведемо хоровод, а відтак наліпимо з пластиліну пташок і вийдемо їх вітати, потім пташечку  матусеньці подаруємо, просячи у неї благословення та бажаючи їй довгих-предовгих літ...