Магія

Магія (від грецьк. mageia, лат. magia – чаклунство) – сукупність уявлень і обрядів, в основі яких лежить віра в таємничі сили, за допомогою яких шляхом певних символічних дій можна здійснити вплив на людей, предметний світ, хід подій у необхідному напрямку. Інколи магію визначають як віру в можливість впливу на довкілля через фетишів, духів і чаклунські дійства: заклинання, жертвопринесення, табу, ритуальний танок тощо.

Природу магії дослідив відомий англійський етнограф Дж. Фрезер. Щоправда, він вважав, що магія – не релігія, а лише її попередник в еволюції мислення, це елементарний спосіб мислення людини, своєрідна форма «примітивної» науки, яка була притаманна ранньому періоду розвитку людства. Ця точка зору не набула загального визнання як з боку антропологів, так і етнографів.

Магічне мислення в своїй основі має два принципи: а) подібне творить подібне, або наслідок схожий на свою причину; б) речі, які хоч раз торкнулися один одного, продовжують взаємодіяти на відстані й після припинення безпосереднього контакту. Звідси й своєрідний імператив магічних операцій – «pars pro toto» («частина замість цілого»). Волосся, крапля крові, зрізані нігті, відбиток ноги на землі чи снігу, будь-який (бажано – натільний) предмет одягу заміщують у магічному ритуалі ціле – саму людину. Частинами (замість цілого) «виганяється» з тіла неміч; так само частинами навіюється на людину або виводиться з неї любовна жага. Навіть сама хвороба ніби ділиться на частини – окремі її симптоми.

Магія, як і будь-яка релігія, передбачає символічний образ дій, адже чаклун здійснює певні дії, які не прямо, а опосередковано спрямовані на досягнення певного результату. Це по суті вплив – діяння за аналогією. Топиться віск – тане від кохання серце. Згорає зрізане волосся – гине в очисному вогні хвороба і неміч тощо.

Відповідно до змісту ранніх релігійних вірувань магія була фетишистською, тотемістичною, анімістичною; у комплексі «чуттєво-надчуттєвого» освоєння природи – контактною, в демоністичному комплексі – символічною. У функціональному відношенні або за цілями впливу магія може бути: мисливською, лікувальною, любовною, лиходійною тощо. Елементи магії трансформувались і збереглись у всіх сучасних релігіях.

Первісна релігія за своїм складом неоднорідна. Вона поступово включала до своєї сфери фетиші, уявлення про духів предків і душу, віру в тотем тощо. Основний зміст понять фетишизму, тотемізму, анімізму й певною мірою магії репрезентує «чутєво-надчуттєвий» тип надприродного, загальними рисами якого є уявлення про його зрощеність із тілесним, взаємозумовленість «чуттєвого» і «надчуттєвого», дифузність останнього, його індивідуалізованість, обмеженість сфери його дії та зведення цієї дії до розпорядливої функції.

«Чуттєво-надчуттєві» фетиші, тотеми, душі, за справедливим переконанням відомого українського релігієзнавця Б.О. Ломовика, стали передумовою виникнення другого історичного типу надприродного – уявлень про демонів (грецьк. daimon – дух), в основі яких лежить ідеалізація надприродного, перетворення його в духовну сутність, яка існує поряд із тілесним й незалежна від нього.

Демоністичний тип надприродного, особливо віра в духів – господарів, у свою чергу, передує зародженню й розвитку наступного історичного типу надприродного – теїстичного, а точніше політеїстичного, тобто віри у богів. На відміну від фетишів, тотемів, душ і духів образи богів не зооморфні, а антропоморфні. Боги вже мають людський образ і людські імена, вони доброчинні, караючі й милостиві, одружуються, вмирають і воскресають, вони вчать, судять, контролюють тощо. У теїстичних віруваннях формується й уявлення про ієрархію надприродного. У найдавніших формах віри не знайти жодного випадку, щоб один фетиш чи тотем панував над іншим, щоб одна душа була зверхньою над іншою. Та вже у Давньовавилонському царстві бог Мардук вважався царем інших богів; у стародавніх греків верховному богу Зевсу, що управляв усіма сферами, були підпорядковані всі інші боги, які виконували його волю. Прадавні українці творцем Всесвіту, Богом над Богами вважали Рода, який, на їх погляд, живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви, дає людині долю. Тобто він видавався заклинателем усього живого, розпорядником долі людей і богів, оскільки був творцем Апрію – українського Олімпу.

З’являється й деміургічна функція богів, якої не знали ранні вірування. Якщо фетиші, тотеми, духи могли оберігати від хвороб, ворогів, викликати дощ, бути господарем лісів, гір, степів, вод тощо, але вони не створювали їх, то боги вже творять предмети, явища і світ у цілому з нічого. Короткий екскурс генези вірувань яскраво засвідчує довготривалий і складний процес, який пройшло людство на етапах творення уявлень про надприродне та форми вірувального входження в світ.