Стрітеннє

Хто такий гуцул? Це гонорова й волелюбна лю­дина, яка може багато чого вибачити, але тільки не приниження власної гідності.

Ключиком до ро­зуміння духовного світу гуцулів слугує їх оригі­нальна глибокохристиянська міфологія. А Стрітеннє – одно з найулюбленіших свят на Гуцульщині. Відома українська поетеса у першій своїй прозо­вій книжці вкладає у це слово набагато глибший зміст. Це своєрідна данина рідному краєві, що зумів зберегти свою праісторію спервовіку. Це книжка гуцульських звичаїв і вірувань, давніх ле­генд, казок, переказів, колядок, ворожінь тощо. Письменниця переконує читача в тому, що вреш­ті-решт холод сучасних негараздів буде подолано всеперемагаючим теплом українського Відрод­ження.

Голос народу – голос Божий.

Давньогрецька мудрість

“Народні вірування представляють ве­лику ціну для науки,

бо в них захова­лися останки далекої від нас старини”.

В.М.Гнатюк

 

 

 

Зміст

1. Спервовіку
2. Укі
3. Мені кажуть гори
4. Полонинка
5. Верем’є
6. Дихання
7. Жменька цвіту з гуцульського світу

Спервовіку

Як будується гуцульська хата? Та так, аби в ній було добре жити, – відповість кожен гуцул. І піч, і ко­мин, і жердка для убрання, і лави, і стіл, і колиска – все на своїм усталенім зручнім місці, як у кожнім житлі людськім... Так то так, але ж від першої підва­лини до останньої дошки хата гуцульська різниться своєю конструкцією, і тамтешні зодчі уміють майст­рувати хрестовинами, зрубом, без жодного цвяха. Ха­та тесана або мита, як кажуть у горах, – мила, смере­кова, запашна, здорова для життя!

Подібно до цеї споруди збудували гуцули і свій світ. усесвіт. До всього дотянулася прудка народна гадка-здогадка; нема нічого такого на землі й на небі, щоби його не сягнула, не осмислила, не встаткувала глибин­на мудрість вишліфуваного в часі поколінного виміру. І воно вже вічне, бо люди ним здавен користуються, сповідують в своїм поводженні, вірують в його мо­раль. Воно вже не годно вмерти, бо є – як смерекові ліси, як полонини, як троїсті музики.

Але треба, як ватерку у ватернику, підтримувати сухим ріщєм дій, живлющим подувом спогадів. У ме­ні це все живе, бо дано в спадок з діда-прадіда.

Конкретно про дідів.

Один з них – Микита Влад (рід його тягнеться до Трансільванських гір) – чимало оповідок подарував свого часу не тільки нам, онукам, а й докторові Шухевичеві до його неповторної багаторічної праці “Гуцульщина”. То на тій, то на тій сторінці п’ятитомника блимне наймено мого предка та села Розтоки під роз­повідями, які мій дід називав придабашками.

Що знав цей усміхненоокий невисокий вусань кількість населення кожної з найновітніших держав, вчитувався в Біблію, принюхувався, як до тютюну з люльки, до нової влади і не йняв віри, що колгосп, якого так хотів, забрав у нього єдину конину і розхлябану борону, – та все це не зашкодило дідові твердо вірити у фантас­тичний гуцульський світ, сповнений нечистою силою і найчистішим повівом давнини.

Другий мій дід, Мирон Оринчук, зріс у відлюдді на полонинах і вмер великою дитиною незачепленої при­роди, кажучи мені незадовго до смерті: не читай бріх­ні, дитино, не калічся, одну правду я в книжках вивидів – про часи, коли ще звірі говорили, – ото читай...

Цей дід спілкувався з лісовими “жителями”.

Не довіряла просторікуватим дідам. Збагачувала ду­шу щедротами бібліотечних полиць, аж спохопилася – а в душі легонько, аж проголодно, і якби не дідовизна, то й зовсім пусткою тягне. Аж нарешті ки­даюся в рідність, вдихаю, оживаю, стаю собою, дощиною світобудови мого етнічного роду. Гей, душе, де ти блудила, що так пізно д’хаті навернулася!..

Мушу збудувати з того матеріалу своє – колибу, зимарку, халупку чи світлицю, вже на що потєкну, по­дужаю. Доста світованити. Пора оселитися. Припроси­ти гостей. З усього буду брати по дрібці на свою оби­тель, з багатого гуцульського духовного віна. Але не для себе будуватиму, не тільки собі: комусь та лишу.

Кладу хату згори, а не звикле – знизу. Як світ бу­дувався – згори. Гуцульський космос.

Спервовіку була лиш вода, облаки і Бог. В облаках спав Алей – Дух Божий, а Бог ходив по воді. Раз і зробилося на воді шумовиння, щось там забовталося, закрутилося – ні колода, ні живе. “Що ти є?” – “Або я знаю... Живе я, але не вмію ходити, щось робити”. Бог не знав, з чого походить це диво. Бо то був Триюда-Арідник, як і Бог спервовіку. Так наскучила Гос­поду самота, що вже таки приклав тому другому го­лову, доточив руки, ноги і врадувався побратимові. Бог знав усе на світі, але нічого не міг сам зробити, а Триюда був умілий, але не вигадливий. Отак і стали жити. Один знає, другий може. Тільки погадаймо, яка-то десь між цими двома першими мусила бути конку­ренція, які творчі катаклізми вирували поміж задумом і ділом, скільки гніву та заздрощів породили на світі оті дві сили!..

А напершу цікавого було мало: бродять вселенськими водами та вітаються при зустрічі: “Як спалося, по­братиме?” – “Добре, як Вам”. – “Як днувалося?” – “Гаразд, як Ви”. Стали якось міркувати, як би то доб­ре було мати на чім припочити – хоть би шмат якої тверді. “Я би зробив землю, коби глина була”, –каже Бог. “А де ж її взяти?” – питається Арідник. “Та де, є у присподнім”, – дповідає Бог. “Я би туди пронир”, – загорівся Арідник. “Пронри, – каже Бог. – Меш зачерати землю, конче скажеш в моє ім’я”. Кинувся Арідник у бульбону, вхопив глини мовчки та наверх. А заки виринав з тої тридев’ятої глибини, вода вимулила все чисто з руки. Побачив це Бог, похитав голо­вою: “Таже скажи в ім’я моє, бо намарне все робиш”. Подався Арідник вдруге, та боїться, що лиш Богова буде ота твердь, і затявся – ухопив пригорщі намулу та гайда наверх, – знову все вода змила з рук. “Бо не казав єс, що в ім’я моє! – роздратувався Бог. – Іди ще раз і скажи”. Вергся втретє Триюда у глибочінь, та брав з дна і вже казав во ім’я Бога, але і в своє ім’я також замовив. І виніс стільки глини, що лишилося за нігтем.. Бог подивився скоса на свого напарника (а відав усе!), вишкріб ту крішку грунту з-під сатанин­ського кігтя, сплескав паляничку та вкинув її на воду. А паляничка розрослася, та й стала земля – крихка, як шкаралупка гороб’ячого яйця. Дух Божий Алей як пробудився, як вздрів то внизу, – злякався, схопив обо­ма руками, затряс так, що земна шкоринка поламала­ся: зробилися гори і скали. Схопив Бог Алея за руку, прикував її, аби так дуже не тряс землею. Так одна рука Алея (Ілії) прикована, аж при кінці світу буде відпущена, – тоді від струсу земля розтріснеться на дрібки.

Натрудився Бог, ляг спати, а Триюда не засне від заздрощів та грому Алеєвого. Надумався струтити Бо­га у воду. Почав його сплячого котити. Що котить, а земля розростається в той бік, куди нечистий тручає. Зрештою, проснувся Творець та так ударив свого не­доброзичливця, аж той сам завалився у воду, а над ним замерзлося. Розігнався Арідник, вдарив головою об лід, розкололася твердь, аж пара з неї пішла. І те­пер з ополонки в люті морози парує. З тої пари по­тяглися мряки в небо та й стали хмари. Забоявся Арід­ник Творця, уникав зустрічі з ним. А як здибалися, то улесливо називав Бога побратимом. Але Бог все звав його розпобратимом – добре затямував підступність Сатани. Та мусіли жити, бо оба були спервовіку самі-одні на весь світ. Що Творець вибагне, Арідник зро­бить, а Бог мусить у него то виманити. Так було із Арідниковими вівцями, козами – іншою диханею. Бог за­думував, Арідник зачинав, Творець хитрощами відби­рав та довершував усе живе.

Коли вже всякої дихані було на землі доста, Арідник задумав будувати хату. У тій хап було все геть, як ведеться, а вікон – дасть Біг. Через розколібинку сві­тило трошки сонечко у хаті. Арідник то і робить, що набирає в міх днини та до хати носить. За цим і застав його Творець: “Що дієш, розпобратиме?” – “Ади, ха­ту поклав, а днини покласти у хату не можу”. – “По­жди, я так зроблю, що буде у хаті днина”. – “Як зро­биш, то хата буде твоя”. Бере Творець пилку та випи­лює два протеси, обрамлює. Заходять, а в хаті день! “Це буде людям”, –заповів Бог; він уже не одне ви­мудрував у Арідника. “Чекай, – пошкодував Сатана, – я таке зроблю, що ти у мене не вимудруєш!..” – “Зро­би”, – згодився Творець та й пішов собі.

Зладнав Арідник ватру – сидить і гріється (диму ще тоді ватра не мала). “Що се?” – “Та ватру зробив-сми, добре грітися”. – “Дай це мені, розпобратиме”. – “Ой, ні, все ти, побратиме, в мене повідбирав, а ватри не дам!” Пішов Бог, зірвав з дерева губку, висушив на сонці, поклав її в розколібинку, та тер доти паличкою, заки губка втлілася. Триюда сокотив свою ватру та уснув. Прокидається – аж у Бога ватри горять. Розлютився нечистий, плюнув у Божий вогонь, а з нього закурилося. “Най, – каже Бог, – коли вже палиться, най і куриться!” Тому у ватрі є дим.

З того часу миру між ними вже не було. Арідник твердо задумав збавити Бога. І зробив млин, що зерна молов на муку, але треба було валок все ногою кива­ти. Він хотів, щоби Бог попав у хитро підлагоджений капкан. Але Бог і тут змудрував розпобратима, заста­вив показати, як той валок рухати. Так Триюда упався у капкан. І відтоді був прикований до млина. Рвав­ся, торгався, аж тонка землиця задрижала – провали­лася, та він разом із своїм млином запав у тридев’яту землю. Земля наша стоїть на морі, а в тім морі друга земля, відтак ще одно море, а потім знов земля. То вже Арідникова земля – пекло.

Проситься розпобратим: “Господи! А коли ти мене звідси пустиш?” – “При кінці світу, Сатано”. Відтоді, як умре котрий грішний та піде до пекла, питає його Арідник: ще пишуть писанки? є ще Великдень? Бо як­би лишили писанки писати, якби не було Великодня, то вже тоді був би кінець світу – і Сатана виліз би з тих ланців.

Сидить Триюда прикований, зсилає на землю своїх явидників: вони сидять під виворотею. Того виверну­того дерева не вільно рубати ні на дрова, ні на будівлі. Явидники перебігають границями сіл, дорожищами (на схресті трьох доріг) або де три плоти вкупі; як мають вони яку ношу, то перепочивають на такім триплеті або на остриві порожній, що сіно з неї забрали, а са­му остриву (суху сучкасту палю) вимикнути із землі забули; явидник каже, що то для нього лишено. Як сіно кладуть з висушених острив’яниць у стіг, то самі остриви хутко витягають із землі та кладуть в опліт. Сидять явидники-юдники у тих хатах, де діється всі­ляке пустиньство, крадіжки та шахрайства. Юдники є навіть у церкві – у маковиці; звідти вони юдять людей, аби в церкві спали, говорили та сміялися. Люди кла­дуть хрести на сволоці (балка під стелею), на дверях, на воротах – від юдників.

Але Арідник зривався з оков. Розтіцькі діди розка­зують, що з шістдесят років тому він був урвався. При­сягають гуцули, що виділи, як він летів під облаки ко­нем білим, сам великий, чорний, страшний! Гадали, що світ кінчиться. Як він летів облаками, то громи били, блиски лякали; де він ішов поверх лісів, то ліс упав, як від коси трава. Дахи зривало, де він ішов поверхи. Кажуть, у Красноїлі (від “красна їль” – ялина) на Ви­годі з каплиці урвало дах та занесло – аж через скіль­ки сіл! – у Білоберезку разом з хрестами, зо всім. Та щастя, що ланцюги пекельні знов зловили нечистого.

Явиди (юди, чорти, дідьки, невмиті, пекуни) повста­ють з дітей, яких через сім літ ніхто не схрестить, і з місця, де убито чоловіка і заховано без опроводів: як страчений там перебуде сім літ і ніхто не відає за него, не даст опроводу, тоді його вбиває юда.

Якось Бог удер собі руку. Відірвав тоту шкірочку, що висіла коло рани та кинув на землю. Скотилася шкірка в трубочку та все що покотиться – то стане більша. Бог був знову сам, і це йому сприкрилося, і він дав так, що із тої шкірочки, що стала велика, зробився Адам.

Цей богоподібний був зразу чистий все­редині. Ходили собі з Господом по землі та про всяке гуторили, аж поки Триюда не вистався з тридев’ятого споду та не вийшов на землю. Якраз Бог наклав ватерку, аби Адам зігрівся. Вздрів Щезник ватру і Адама і з ревнощів обплював Боже створіння. Приходить Бог, а тут Адам нехарний, обпльований, – що робити? Пере­вернув його Творець нечистим усередину, з того часу чоловік усередині нечистий, з нього куриться, як з тої обприсканої Арідником ватри. Крикнув Бог Алеєві – той загримів люто, Арідник зо страху знову щез у свою тридев’яту землю.

Став Адам чоловіком. Бог повіддавав йому все, що мав, лише одну яблінку-паперівку собі лишив. Цих яб­лук вільно було лиш Богові їсти. Раз ляг Адам спати. Бог узяв галузку иви та й поклав коло него, а заки Адам проспався, то стала з тої галузки жінка – Йива. Одно­го разу вона пішла по яблука до саду, а там гадина обвилася за яблінку та їсть яблука. Ще і Йиві дає, каже, що ці яблучка найсмачніші. Покуштувала Йива, – запашне, солодко-винне, не зрівняти з тими лисницями, що вони їли! Де було знати, що то Арідник, пере­кинутий у гадину, її пригостив. Понесла бігом Адамові. А й справді не таке, як ті зелепуги, але ж чи не з то­го заказаного дерева!.. Спохопився, аж йому застряг­ло в горлі (через то видко горбик на горлі кожного чо­ловіка), та пізно. Являється Бог і каже; “Відтепер ви грішні. За непослух будете покутувати. Дотепер вам не треба було ні робити, ні убиратися; тепер будете”.

Шкура в Адама була поросла, як у барана, на ногах ратиці. Спали з ніг ратиці, лишилося лиш на кінчиках, а волосся опало з нього геть – став голий. Дав йому Бог плуг, воли – будеш орати, сіяти, робити до самої смерті! Став Адам орати, а поле зцілюється. Знов іде чоловік д’ Богові: “Що робити? – “Йди ори, –каже Творець, – а перед кожною роботою попроси мене, аби я тобі поміг. Не йди до мене, не лишай роботи, ти про­си, я вчую”.

Так постала молитва. Бог сам навчив її Адама.

З того часу, як люди согрішили, стали вони розплод­жуватися. Триюда виривався на землю та юдив їх про­ти Бога. Множилися юдники. І вже Триюді легше, мож­на сидіти у пеклі і висилати намісників на землю. Раз на рік він їх збирає у пеклі і дає розкази, що як ро­бити.

Непокірна Йива ще раз вчинила непослух. Коли на­родила першу дитину, Бог казав кинути ту дитину по-через хату. Йива взяла ягня та вергла через дах. З то­го часу ягня само ходить від народження, а коло дити­ни бідує жінка три роки, поки твердо зачне ходити. Для певності кожна жінка мусить присягати чоловіко­ві, що буде послушна.

Бог жив на землі межи людьми, доки між ними не вселилася ненависть та гніви. А як їх намножилося багато, забагатіли, стали слухати юдників, – не злюби­лася земля Богові, піднявся він на висину. Звідти все видить.

Арідник з того часу править землею через своїх юд­ників. Та і сам часто приходить на землю. Бог стра­шить його громом. Та часом Алей твердо всне, нечис­тий зірветься з ланцюга пекельного і наробить на землі багато шкоди: людей, худобу забере, плова несе хати, а він, щез би, іде в тумані, музика гримить! Переносить ріки, зрушує скали. Алей-Ілія де вздрить Сатану, то громом палить-б’є в скалі, під деревом. Від тих часів стало гриміти, блискати, і війни та стрільби від того часу на світі.

Найперша верства людей від Адама були Велети. Во­ни давалися юдити, і тому все що нова верства, то вже щораз менша була і жила коротше. Які велети були великі та як довго жили, видно з такої гуцульської переповідки. Ішла дочка велета полем. На тім полі ора­ло троє: поводінник воли веде, погонінник – поганяє, плугатар за плугом іде. Забрала велетиця тих орачів з волами і плугом у жменю, приносить татові додому та й каже: “Ади, які черваки землю нам точать! Через то хліб не родить!” А велет відказує: “Понеси назад, відки взяла, бо це люди, що з нас перевелися. Люди стануть колись такі, що дванадцять у печі будуть мо­лотити, а рубаючи будяк, будуть кричати, аби тікали, бо ялиця вб’є”.

Як намножилося людей, що давалися дуже юдити, пішов Бог від них на висину і вибрав собі повірницю – Жертву. Вона була зразу така, як чоловік, сиділа між небом і землею на високій горі, де нічого, окрім афин (чорниць), не росло і не родило. Жертва живилася тільки ними і від того була чиста. Не раз посилав Бог її на землю – звідати, як заховуються люди, а то й скарати їх за гріхи вогнем.

Тоді Жертва перекидала­ся в гадину з крильми, а на хвості мала таку пацьорку (намистину), що на весь світ світила. Так одного разу виконувала Боже доручення і зголодніла-наїлася на землі мерші, що лишилася після потопу. Заледве при­тяглася на свою гору. Бог став її розпитувати, чи була на землі, чи моляться люди – про все, за чим її поси­лав. А вона відповіла, що так заслабла – заледве при­повзла на гору. “То будеш отак повзати, доки світу!” – закляв Господь Жертву за ослушенство. Із тих пір вже вона не мала права надзирати над людьми, бо їла мершу, стала нечиста. А що довго служила Богові, то він лишив її старшою від кирниць. І стала Жертва лиш тоді пускати згори воду, як їй приведуть живого чо­ловіка. Люди кидали в один і той речинець хлопця або дівку Жертві, і тоді вона припускала їм води. Це за гріхи людські. Бог позволив Жертві таке робити. 0так і почали на світі жертвувати, і тривало це довго, аж поки один святець не вбив тої поганої гаді та стало доста води повсюду. Але треба пам’ятати, як довго кожна крапля води відкуповувалася через жертву. Йдеться про часи Велетів. Тоді Жертва мала силу над водою. А що Велети давалися дуже юдити та Бог мусив покинути їх, піти собі на висину, то одного вже разу так допекло йому, що дав розказ Жертві, аби пус­тила усю воду. Як Жертва то зробила, то зачався по­топ. Серед людей був один праведний – на ім’я Ной, то лагодився до потопу – збудував великий ковч. За­брав Ной до свого ковча пару велетів і всілякої дихані по парі. Лиш одна звірина була розумна і не схотіла іти в ковч; се був одноріг. Він понадіявся на свою силу, а ще хотів згори все видіти, що діється. От і лишився на воді, а плавав добре, ще й ріг йому помагав – ши­рочезний, як ціле дерево, мав той ріг дванадцять пасемків, а кожен з них ще на дванадцять ділився. Плавав що плавав по водах той одноріг, а коли потоп за­йшов усі верхи гір, то птахи, які там ще витримува­лися, почали літати над водами, а як і їм крила зболі­ли, то посідали на той ріг однорогові, як на гілля. Та було їх дуже багато, заважили –- втопили однорога.

Після потопу Ной випустив із свого велетенського ковча всю диханю і людей, що все маліли і всілякого звіра. То розмножилося. Тільки однорога, нема. А він був уперед, потопу.

...Чи не про шерстистого носорога говорить гуцуль­ська пам’ять? Адже вчені кажуть, що був такий в дольодовиковий період. Та зник. І ріг у нього був розга­лужений, як оленячий. А ще переповідають старі гу­цули, що перед потопом була диханя інша, як тепер, її кості то там то тут відкопують по світу...

Ось вам і дідівські придабашки!

Нема такого найглухішого села на всі гори, де би не відали бувалі гуцули про премудрого Соломона. І всі розповіді починаються з того, “який мудрий Соломон не був, а...”.

...зустрів одну файну та охічну жінку, став з нею жити, і вся премудрість йому відпала...

...не знав, яка земля завелика, хоть знав, що земля – як яйце, що стоїть вона на воді. От забаглося мудре­цеві зміряти, як-то зависоко від землі до неба. Іде до вірла та просить понести його вгору. Бо тільки орел (вірел) міг найвище злетіти, аж до райських дверей, не далі. Полетів орел до Бога по дозвіл. Не хотів Бог, щоби Соломон і це знав – як задалеко від землі до неба. Каже вірлові:

– Неси його сюди, але най у долину не дивиться, бо впаде і розіб’ється.

Пообіцяв Соломон, але не втримався і зирнув у до­лину, бо, прецінь, за тим і здоймився у небо. Упав і розбився. Орел узяв смерть Соломона на свою душу. Так став грішний птах, котрим сам Бог слугувався, по­силаючи листи на землю, розпитуючи, що в світі дієть­ся. До того орел був подібним до Бога, тому його кла­дуть у церкві на образах, на грошах, на урядах.

Так, як гуцулія зображала в своїх переказах початок і подальший процес світобудови, то мала певну уяву і про кінець світу. Більшість переповідок кажуть так:

“Як Велетам і премудрому Соломонові (прообрази си­ли і духу) настав кінець, так буде і цілому світові”.

Що ж. Народна уява не провиджує смислу людсько­го існування, розвитку природи при фізичному і мо­ральному знидінні на землі. А буде, як при началах проречено: Бог відпустить затерплу руку Алеєву, здриг­неться земля, вирветься з тридев’ятої темені Триюда, зірветься і Жертва. Два роки ходитимуть по землі Алей-Ілія і Триюда-Ірод. Останнього півроку зустрі­нуться на полі Сафатовім, на шкурі того бика, що десь пасе на полонині.

Ірод Іллю уб’є. І пуститься дощ – де капне, там усе, що не затопиться, то спалиться, зго­рить. Настане темнота. Буде це у Велике Пушіння (піст). Від праведної крові, що проллється з бичої шку­ри, загориться світ, перегорить земля. З’являться чоти­ри ангели, протрублять на всі чотири сторони світу. Повстають вмерлі, зробиться метушня. Впаде сонце, місяць, зорі, земля піде в преісподне, звідки взялася. Тоді світ скінчиться.

Чи це не заклик оберігати все, що довкола дано лю­дині, що в ній самій, пересторога можливості катаст­рофи?!

Але світ гуцульський веселий та розмаїтий. Як вер­ховинські краєвиди. Як вбрання святешне і на щодень. Навіть при вмерлому на “грушці” (ввечері того дня, коли вмре людина), заводять ігрища (“грушка” – від “гра”), аби забуватися та коротати час. Як би не поби­валася родина, а все ж на якусь хвилю “грушка” відво­лікає, перебиває туск. Кощунські для незвиклого ігри при катафалку наводять на думку про безперервність життя на землі, про закономірні поступи мудрої при­роди. У цьому є проблиски альтернативи.

Вражає безперервність та послідовність народної мі­фології цього краю. Ніщо тут не виникає випадково, нічого не пропадає безслідно. Арідник, що вибовтався на початку світобудови з піни вселенських вод, про­довжує діяти впродовж століть як постійний головний учасник усіх життєвих обставин верховинського краю. Без нього не відбулося жодної нової віхи, господарсь­ко-економічних здвигів. Він опанує землею...

Наприкінці XVII століття австрійські підприємці роз­почали інтенсивний видобуток карпатських руд. А пе­ред цим горами гуляла очисна ватра опришківства. Оп­ришки поховали свої скарби в землю. Як їх видобути? Модна проблема пошуку скарбів охопила і Червону Русь. Ці події дали сильний поштовх до вірування в закопані скарби. З’явилася термінологія – чисті і не­чисті гроші. Завузлувалося довкола них розлоге пле­тиво народних оповідок, живучих і донині.

Ось деякі образки.

Із чистими грішми легше. Вони собі лежать у зем­лиці і світяться, бо прецінь чисті. Це ті поховані оп­ришками на кращі часи. Але є і нечисті скарби – їх злі духи сокотять.

Щезник на них сидить. Сидить, хто сидить, а бідного чоловіка кортить до них добутися. Але то дуже тяжка справа. Оповідав мій дід Мирін (його ще в горах звали Шурган, бо довгий був, як тес­лярська шурган-пила, що нею протеси ріжуть), що сам видів, як Гримало (дідів полонинський сусіда) мав дочиніння через нечисті гроші із Щезником. Їдуть раз кіньми через ріку, а було місячно. Раптом коні як не здоймляться на диби, не заіржуть несамовито! “Який дідько тобі!” – не встиг вимовити Гримало, а Щезник лиш гепнувся межи коні. Невисокий, хромий на пра­ву ратицю (десь Алей кропнув його), у черленім сардаку, черлених гачях, з-під крисані ріжок стирчить, морда цап’яча з борідкою, задерта, очі булькаті: “Я гезде, тутечки, ти мене кликав?” Діди оніміли. Коні ста­ли посеред ріки як вкопані. Бере той, щез би, Грималового коня та веде на берег. І другий кінь іде за ним. “Що не признаєшся? – шкірить Арідник чорні зуби до Гримала. – Не знаєш мене чи встидаєшся? Я ваші ма­єтки множу, а ти з платою не квапишся...” Як попудить коня, аж мало в скалу не впали, до самих Тарночок гнав їх нечистий, а там зашуміло та затріщало межи сиглами, аж луна у хмари пішла. І щезло.

Дід Шурган давно підозрював Гримала. Та й не лиш мій дід. Села говорили, що той мав Щезника. Одного разу заходить ватаг у стайні Грималові, а там стоїть панок у черленім та на скрипочку йграє, коровки самі заходять на місце (дійниці скачуть під них), дояться, аж кров з вимені покажеться, а не вільно спинитися, заки скрипка не вмовкне. За хвилю повні дійниці молока. На ватагові аж капелюшина встала зо страху.

А платив ще тесть Грималів своєму панові жінками. Багато мав жінок, все йому вмирали.

Люди кажуть, що то через тоті прокляті гроші. Аби до них дістатися, треба мати дідька. А його можна со­бі висидіти, Маленькою чула від керманичів з Довгополя, як один ґазда чорта вивів та слугувався ним. А тре­ба, кажуть, взяти останнє яйце (снозок) від чорної кур­ки, покласти під ліву пахву і сховатися на печі заки­нутої хати на перехресті доріг. Не брати нічого в рот дев’ять діб, ні до кого не говорити. З того покладка-запортка вилупиться Щезник і буде вірно служити чо­ловікові, але за то просить душу. Можна поманити Сатані душу ближнього, але то небезпечно, бо як вмреш раніше, то таки твою візьме.

А взагалі, як вздриш уночі синій вогонь – то скарби знак подають. Треба все мати ніж. за ременем та хут­ко застромити його в землю на тім місці, де стоїш, ко­ли синій вогонь завидиш. Аби як було далеко, то во­гонь буде горіти, (їж доки не прийде той, що ніж пих­нув у землю, вогонь згасне – гроші даються за­брати.

За знайдені скарби годиться покласти хрест або кап­личку, то все буде прощено. Такі хрести по горах бу­ли всюди, та все їх повалили і каплиці здебільшого порозбивали. У Космачі донедавна стояла церковця; ні­бито в такий спосіб збудована Матієм Палійчуком; па­ру років тому згоріла. А була, окрім всього, ще й рід­кісною пам’яткою старовинною русинською дерев’яно­го зодчества. Та комусь, видно, заважала.

А каплиця в Красноїлі, на Вигоді (на роздоріжжі), ще витрималася. На всі гори знають, що збудував її Василь Жикаляк за викопаний скарб. Заповів похова­ти себе коло престолу тої світички. Так і зробили захоронили Жикаляка і його жінку під порогом бічних дверей каплиці. А хата Василева стоїть і дотепер. По­руч.

Є ще один спосіб добути ті жадані скарби. Пригадую, дід Мирін називав кір-зілля. Ми пастушили, я завер­тала корови, дідову і свою, бо Мирін уже був дуже старенький – сидів коло ватри, грів довгопалі руки, що наробили на всі гори бочок, цебрів, берівок, бербениць, коновок до води і гарців до квасного молока, натесав саней... Не стало діда, все то порозсихалося, порозсипалося – нема кому робити нове, ніхто не вміє. А діди наші вміли. І все знали. Були собі і господаря­ми, і фінансистами, економістами і прогнозистами, лі­карями і знахарями... Так ось, ношу дідові з лугу та показую квітки, трави. А він каже що від чого. “От в Чорногорі росте багато такого, що ніде нема, – вповідає Мирін, –є там і кір-зілля... То від скарбів. Його гляба (ніяк) вздріти. Кір-зілля доти є, доки на нього ди­вишся. А лиш глипнеш деінде –- щезає. Як хто хоче шукати грошей, що закопані, то брати би це зілля, за­сукати у свічку, котру мертвець тримав. Свічку з кір-зіллям покласти межи великий і другий палець правої ноги і сунути по землі; як прийде на то місце, де є гроші, то запалиться само. Там можна найти скарб...;

У Чорногорі десь росте не тільки кір-зілля. Є там і шовкова косиця – едельвейс. Колись ми з Пушиком

Степаном, ще молодими, важили шукати, хто знайде квітку щастя. Та так і роз’їхалися. Відтак Степан, ма­буть, знайшов-таки – пісні, одна за одною, посипались йому. А мій едельвейс ще десь виколисує Чорногора.

У Чорногорі є все. Минулого літа, ясної днини, бачи­ли ми з пограничної смуги коло гори Стіг білі снігові плями на Говерлі і на Попівані. Мій вуйко, Николай Оринчук (Миронів син), каже, що давні люди ворожи­ли на цім: як дотримається у Чорногорі до нового сніг, то дотримається у коморі до нового хліб... Декотрого року (а вуйко зріс у полонині, його брат Іван там у самоті віку доживає серед сигл і ведмедів) сніг лежить, аж почорніє і так новим припаде. Там є озеро, що не завше розмерзається.

Так от, у цім озері робиться град. Недарма назвись­ко йому таке – Несамовите. Воно біля полонини Марішевської, під горою Данциж. Гуцули кажуть: як у Несамовите озеро вергти камінь, зараз настає буря з громами. Походить це правдоподібно з того, що всі хма­ри, бурі, блискавки надходять з-понад гори Данциж. На полонині Марішевській стоять хрести на місцях, де громи побили людей. Це свідчить, що справді з-поза Данцижа, понад озеро Несамовите, через полонину Марішевську іде до Жаб’я (тепер Верховина) і далі шлях бурі та грому.

Що ж то за “вічні” сніги, що за льодове озеро? Чи не сліди це ледової епохи на верхів’ях Карпат? Майже в усіх чорногірських кітловинах, що не сягають понад 1500 метрів над рівнем моря, на північних схилах вид­но виразні бічні, середні і чільні морени, а то й великі відломи скал, вигладжені і порисовані рівнобіжно. По­дібно, що це робота льодовиків. Якою ж мала бути по­вінь, коли вони розтопилися! Черемош і в наші часи все згортає на своїм шляху – мости, дороги, споруди, ліси, гамованки, як раптово розтопляться сніги поло­нинські. А то ж були десь гігантські льодові запаси вод!..

Та це прерогатива вчених. А ми підемо далі в гори – послухаємо, як у Несамовитім град роблять. Там живе і Планета. Вона пробуває під скалами і плиттям у хра­мі. Все це давно затоплене. Як вирветься Планета з Несамовитого, за кількасот верст вибиває все в полі на ніщо. Є, правда, градівники, що можуть цю біду відвернути, спинити.

Але спершу про озеро і все, що гуцули видять віками в нім, – ще його називають Змієне або Зинєве (за синю глибінь).

Душі всіх людей, що стратять себе або кого друго­го, ідуть у Несамовите озеро. Там, у Чорногорі, є ве­ликий камінь, а в камені озеро без дна. В нім дуже зимно. Серед літа стоїть лід. Як верже хто (це вівчарі люблять робити) у Несамовите камінь, зараз вибіжить з того озера білий кінь, а на нім сидить білий чоловік. Він бігає поверхи і лупає копитами лід. Зараз збігають­ся з міхами душі страчених, та й тоті, що других стра­тили, набирають у міхи кавалки леду і летять у хма­ри. Відти сиплють тим лєдом туда, куда їх поведе той на білім коні. Чим більше тих душ є, тим більше граду.

Добре, як є в селі градівник, то відверне ту бурю. Цей чоловік готує себе замолоду. Він має на то засо­би. На Святвечір бере непочатої вечері зі всього по­троху; бере мітлу та кочеріу і з усім цим три рази об­ходить хату, кличе: “Прошу тебе, тучу, крізь тучу, прийди до мене на святвечір пити, гуляти, веселитися, гриміти, дудніти, бити, я тебе прошу”. Потім іде в ха­ту – ховає у хусточку за сволок ту вечерю і сідає їс­ти; за столом не має ні до кого говорити. А рано на Різдво якби хто привітав його: “Як спав?” – має тихо сказати: “Я град відвертав”, аж тоді відповісти звикле: “Гаразд, як ви”. Ту хустинку розгортає аж навес­ні, на Великдень – святить, а вліті, як прийде туча, – вішає свячену дору на патик (це палиця, що нею свіч­ки в церкві гасять або вкрадена в старця, а найкраща та, що нею гадюку із жабою розігнали, як гадя хотіла жабу з’їсти), скидає з себе одяг, стає голий проти ту­чі і примовляє: “Я тебе спираю і не пускаю не сам со­бою, але з Пречистою, з усіма святками і з помічниками, з порятівниками! Коли ви, бурі, тучі, чорнокниж­ники, не йшли до мене на Тайну вечерю, то не маєте права на моє впасти село. Як я розігнав гадину з жа­бою, так я розгоню оцю фортуну наліво, як жаба з гадиною утікали, так най ця фортуна утікає на ліси, на води! Розсядься! Ти тут путері не маєш, як не мав іти до мене на святу вечерю. Іди, рознесися, як вітер по світі. На сині моря, на пустелі, куди коні недоіржують, де пси недобріхують, корови недорикують, вівці недоблеюють, кури недопівають, ворони недолітають, де гласу християнського не чути. Я тебе до села не допускаю, як не допустив гадину до жаби. Як гадина розсердиться, що жабу не з’їла, і трісне зі злості, так і ти, хмаро, розсадися, сі я тебе сюди не пущу! При­йдеш до мене, як вода у теплиці замерзне”.

Можна град відвернути. Лиш як Розигри не святку­ють, то нічого не поможе – туча всі городи виб’є.

Що ж то за свято – Розигри? Це свято лісних дів­чат. Воно з минулого, як Гагілки, Русалії, Красна гір­ка? Уже не водять хороводів дівчата на Гагілки, не розпускають кіс на світанні білополі русалки коло ставів та озер, давно забули нащадки полян, що свя­то Красної гірки приурочене відходу частини русинів з Карпат до Дніпра-Непри...

А Розигри – таке реальне свято, що я його бачила чорним по білому недавно у маминім церковнім календарі. Припадає воно щоліта на перший понеділок Петрівки. Це свято настільки існуюче, що парубки з мого села Розтоки зібралися на полонину Скупову – ночували там в надії побачити лісних, але дівчата не прийшли... “Бо ви джинси нап’яли, з транзисторами ви­бралися –таким невірам лісна не показується. А я її видів!” – хвалиться дід одного з юнаків. І йому за­здрять – так хочеться в молодості зустрічі з незвичай­ним!..

А мій дід Мирін бачив бісицю. Було це, як з війни вернувся. Коло Брошнева. В лісі. Їхав .конем по першо­му молодому сніжку. Дорогу загородила виворіть-ялиця. Дивиться дід – і очам своїм не вірить: по колоді вниз сліди маленької, як дитиняча, босої ніжки. Далі слід пропав. Аж під самою вирвою на снігу кров, жмут­ки шерсті. Ага, боролася, бідна, заки лісовий чоловік таки її роздер...

Чомусь у всіх розповідях (а їх я чула і записала в різних регіонах Карпат чимало) не мирять, навіть біль­ше – ворогують між собою лісна-бісиця і лісовий чо­ловік. Ось розповідь бувалого керманича із Зеленого Верховинського району. Малою чула я її кілька разів між плотогонами і добре запам’ятала. Група бутинарів (лісорубів) узимку зібралася йти в свої села за хар­чами, що вже викінчувалися. Котрийсь пожартував:

“Мой, хто би в колибі лишився коло пил і сокир?”

“Що дасте – я лишуся”, – обізвався молодий пару­бок Юра Зеленчук. “Якби лишився, то дав бих нові­сіньку сокиру”, –- сказав один. “А я віддам сверд­лик”,-- додав другий, бо ніхто не вірив, що Юра не жартує.

Лісорубський інструмент високо цінувався у всі часи; доброї сокири, міцного свердла нелегко бу­ло придбати. І Зеленчук лишився стерегти інструмент бутинарів, а вони пішли в село. Розіклав добру ватру і збирався уже спати, як здалеку долинув розпачливий вереск, вищало щось не своїми голосами все дужче і все ближче. Не спостиг леґінь отямитися, як до колиби залітає дівка, та така красна, що він оторопів. “Де би я сховалася?” – благально простягла руки заплака­на красуня. Який би леґінь утримався і не поміг не­щасній дівчині серед ночі в лісовій глушині? І Юра, недовго думаючи, кинув ту відзігорну кралю в загород­ку із сухим листям для розпалу. Не спостигла дівчина заритися добре в той лист, як до колиби ввірвався ку­ди страшніший гість – величезний, широкоплечий, з голови до ніг оброслий сивою шестю. Скочив до заго­роди, вихопив дівча, приступив ногою – роздер навпіл. Одну половину спік на ватрі – змолов гігантськими бі­лими зубищами, другу закинув на плече і пішов, як і прийшов. Лиш погрозливо блиснув черленими очища­ми.

Приходять бутинари у понеділок – інструмент на місці, все як має бути, тільки Юра щось мовчить. Оні­мів, бідака. Але на мигах усе їм розказував і не раз.

Про бісицю вам можуть уповісти в кожному карпат­ському селі, ба знайдеться і такий, що бачив її. Про лісового чоловіка – рідко де вчуєте, це розмова особ­лива. Якщо бісиця з’являється і тепер то на тій, то на тій полонині і вівчарі носять при собі лук, часник, оделен-зілля, то про лісового велетня, здається, у го­рах призабулося. А був же і він, цей могутній лісовий житель. Бабка Мирониха любила своїм дітям і нам, онукам, розповідати, яку мала з ним пригоду. Невелич­ка, зграбненька, завше у вишиваній біленькій сорочці, чепурна та гарна – ще я її такою запам’ятала, а вирос­тила чотирнадцять дітей! –баба Олена трохи червоні­ла при кожній розповіді, бо дорослі сини її підкушу­вали, що то якийсь бутинар забіг до неї вночі, а не лі­совий чоловік. А дід вірив і сердито зиркав голубими дитячими очима на лайдаків, що пусте читають, а прав­ді живій не вірять.

Була плова. Дід пішов у село – відвіз конем бриндзу, а молода дружина з сином Михайлом лишилися в стаї. Плова майже вигасила ватру, Олена не виділа, лиш чула, як гупнуло засувом у дверях і щось вели­чезне нависло над ними.

Помацало мою бабку по лиці і стало її посувати, аби собі прилягти. Бабка оборонно простягла руку і діткнулася не по-людськи ве­ликого носа волосатого тіла. Завмерла. Спромоглася тільки ущипнути малого за вухо. Дитина запищала:

“Що з вами, мамо, чого мене так щипаєте?” – “Ади, ватра загасла, кобесь підклав”. – “Та ви би самі не встали, але щипаєте”. Дитина таки підклала ту ватру, стало в стаї видно – нікого. Нарано Олена побачила за дверима півметрові сліди ноги такої, як чоловіча. Прийшов дід, баба перестрашена розказала. “Та лісо­вий чоловік, ба хто більше”, –однозначно заключивдід.

Маю також свої висновки: волосатий чоловік пока­зується там, де лишилися сліди найдавнішої (в мільйо­нах років) з’яви людини: в горах Кашмиру – снігова людина, в Карпатах – лісовий волосач. Оба сивошерсті, оба ховаються від неволосатих.

Та повернемось до бісиці. Ця лісова чарівниця не одного зі світу звела. Про неї, її дії гуцули мають ці­лу теорію.

Як дівка вродить дитину та закопає в лісі, то через сім літ з похованої зробиться лісниця. А що дитина нехрещена, не має крижми, то ззаду вся утроба вигля­дає. Спереду краса – очі губить, обернеться – кишки видко.

Ловить вона молодих чоловіків. Має котрий коханку, та сниться вона йому дев’ять ночей, а він нікому не признається – на дев’яту добу прийде до нього лісна в образі коханки. Ця лісна псує тому, хто її відгонить, усю роботу в бутинах на лісозаготівлі, у полонині: роз­гонить корови зарвами, випускає вівці з кошари, ви­ливає молоко. А як лісниця любиться з вівчарем, то його вівці ходять куди хочуть, все будуть цілі, не вче­питься їх ведмідь, не розженуть вовки. Овечки самі вернуться на те місце, де бісиця з вівчарем кохають­ся. Вона кличе вівчарів по імені, котрий обізветься, то вона зараз до нього пристане, збутися її неможливо. Чоловік стає мізерний, пожовкне. Як забере котрого перший раз у ліси, так уже втуманить, таку над ним має міць, що може його видурити з-межи людей уве­чері, бо вона приходить і сміється, і співає голосом його коханої. На то і носять бутинарі та полонинники за ременем оделен і зрад-зілля. Лиш вмитися, підкуритися цим зіллям – лісна відступите не буде мати моци.

Молода доярка з Голов Василина Жовнірук розпові­дала мені позаминулого літа на полонині Середній, що баба її, Марія Василівна Жовніручка, любила одного парубка, Дмитра, на прізвисько Маскаль. Вони були молоді, стариня оженила Дмитра на багацькій, і він літував на полонині Скупова. І от прийшла до нього та, що йому все сниться, його кохана, та не суджена. Разом пасли ягнята, любилися, трималися за руки як день, так ніч. І хтось із вівчарів пізнав, що то бісиця, бо Василину видів у селі того дня, коли ця лісна три­малася Дмитра на полонині. Вже й Дмитро повірив, що це мана його вчепилася, втік у село, вона й туди дісталася. Ходить коло хати вночі, кличе жалібно:

“Дмитрику!” Раз просинається – а він у лісі і лісна коло нього... Аж пішов освятив оделен та зрад-зілля, носив за ременем цю зелену молитву, – так вона від­чепилася, хоч довго ще плакала за ним лісами, але вже до хати не лізла.

На своє свято, на Розигри, нявки сходяться на данцовищу та співають:

Не мий ногу ногою!
Не пий воду рукою!
Якби не лук-часнок,
Не оделен-зілля,
Мамка сина породила,
Ми би єго взвили!

Якби заснув на Розигри ополудні на царинці в лісі, то видів би крізь сон, як нявки гуляють: вони округ не доходять – звідки зачне, там приходить і назад вер­тає. По їх данцю слідно навесні, як паша робиться. Як сніг згине, то на їх данцовищі найперше зелено. Ще ніде паші нема, а на їх данцовищу травка зеленіє.

Лісна засіває навесні траву й усяке зілля; як воно зацвіте на Йвана, вона зриває чічки і косичиться ними.

А хто не святкує Розигри, тому туча город геть ви­б’є.

Не вірити? А наші діди вірили. І чи гірше їм від то­го жилося?..

Укі

Гой, цісарю, цісарику,
З качурика пірьи,
Я такого любка маю,
Що пише папірьи,
Я такого любка маю,
Що пише листочки,
Перед моїм милесеньким
Скидают шєпочки.

“Розумний” по-гуцульськи – “укий”. Тому й наука. Шкільничої науки не було, а уких було чимало в горах. Скільки пісень, дум, переповідок пам’ятало много людей, пам’ять народна то не розгубила: прецінь укий народ. Спрактикований, точний у всьому: у рит­міці співу і танців, у звичаєвих обрядах, у біді, гараз­ді; чесний у слові, пошукач за правдою. То нащо йому вигадки? Такому. Видумати може один хтось, а задля користі мав би цим бавитися цілий народ?

Тик виглядає, що теперішнє життя триває, аби, за­глядаючи у тридесяте царство прийдешнього, оберну­тися якнайдалі у минувшину. Теперішнє – то лиш місток між майбутнім і минулим. Спізнати, обміркувати, перейти подумки науку предків. Для цього й живемо. А маючи все це при собі, можна посуватися далі. Ось вам і різниця між уким і неуком. Чого-то так є, що від нас все хтось та застає, затолочує тернові шляхи предків? Кому це вигідно? Аби безтямно німим стадом сунути. Куди? У прірву? Без досвіду, без оглядки на пройдені дороги, без права запитатися, заперечити, за­сумніватися... Зостановитися!

Дайте глитнути повітря. Стривайте. Не женіть. Ми вже й так на краю. Від Ноєвого потопу до чорнобиль­ської прірви щось та було, діялося, надіялося.

Приречені мають пільги: кому вишень серед зими, а нам, зголодженим, отого яблука із так довго заказуваної, заборонюваної дички. Вона з наших пралісів, чому ж не маємо права скуштувати того, що предки викоха­ли? Хоч тепер. Коли ми такі хворі...

Іду лісами. Я спізнала поезію мудрощів Ніцше, ба­чила кістяки геродотівських часів, торкалася фараонських саркофагів, мене діткнувся в генетичнім коді чорнобильський саркофаг. Мені п’ятдесят. Чому ж я так несміливо іду дідовим лісом? Я “на ви” із смере­ками. Я перед ними мала і розгублена. Бо вони все вдома у себе, а я все десь. Бо вони тут вдихають і ви­дихають, приречені хімічною сокирою все ж висяться до неба – котра вища... Як вони стражденне борють­ся за своє земніння під сонцем, а нікуди не воліють від рідних гір відірватися. Для них усе найліпше – отут.

І вони вже лагодяться спати. Жовта фоя не зважає на космічне диряве синє полотно неба: вона і воно – вічні... І ці ліси. Любі мої. Як лікуєте моє серце, очі, як мені з вами, і тільки з вами добре! Де би я не бу­ла, чого би не спожила, аби в медах купалася чи уми­валася слізьми – найдужче мені вас бракувало. Мами і вас. При добрі а біді. Та ви лагодитеся до сну. Мрака легонько накриває вас, і ви собі придрімуєте. Отак ви спали без мене всі ці роки? Ви могли без мене? Ви мусили звикати... А я... Що ж я? Багато чого не змог­ла, бо без вас. Півжиття. Як птаха в леті – ні там ні тут. Але ви є. До вас кожної хвилі мож навернути. Не засинайте. Повістуйте, бо моя гостина минає. Не вкривайтеся. Побудьмо. Господи, як я могла вас ли­шити самих? Певно, що мусіли звикати. А тепер я вам чужа. Прихожанка. Стою під вашим великим храмом – не видите? Як ви умієте мовчати, терпіти, переждати, перебути. Навчіть мене, вділіть усього свого, камінно­го, живицевого. Я така слабкодуха, мізерна і немічна, що не варто зі мною і знатися. Що було Довбушеві викрешувати зорі на грунях – ви були коло него. А у мене ні вас, ні мами так здавна. І ви є і мама ще, а ме­ні нема. Але то неправда. Ви мені скрізь видитеся, в усьому відбиваєтеся, бо ви надто високі. А мамин го­лос веде мене. І тепер якби спитав:

– Чуєш, Марі, а може, то ти бісиці боїшся?..

Ця думка вивела мене з дрімоти. А правда, боюся. Я світами проблукала, нічого не страхалася, ночувала у чужому лісі, у юрті, у циганів, у брудних і пишних готелях, у потягах, у шпиталях з мерцями, між добри­ми і лихими людьми. Я не боялася. А бісиці завше жєсно. Бо вона триває. І потинає людей. Вчепиться і потне. Хто її видів? Ой, багато хто. От мій дідо Мирін. Ота розповідь про неї знов. А про Брошну. Про Брошну призабула. Але, чую, розказує комусь у себе в хаті Василь Маглич з Голов. Дослухаюся: все крапля до краплі як дідо колись у повідав. Усе так. Але Маглич мого діда не знав, він про свого казав: “Йой, та то давно, дід уповідав, у тій Брошни, у бутинах, нявок розвелося, аж кишіло їх слідами. Дідо сам видів. На обкорованій колоді дивиться – а то слідок гейби ди­тинячої ноги, маціцький. А так на дереві якби випік хто залізним формаком. І другі люди виділи такі слі­ди у бутинах. Бо то в Брошни, Там, казав дідо, природ­ні плеса глибокі були. Бирвами загородило воду. І як бирва урветься, упаде в плесо, – відти вискочить зо сто видр. А що стругів там було! А в нас, у Головах? Я сам пастушив, ловив їх руками. І головачі були – це дунайські осетрові, і кліш, і марени (із сомових). Ще минулою року зловив мій сусід головача, то було риби на півхолодильника. Вони йдуть з Дунаю на нерест через Чорне море у Дністер, з Дністра в Прут, від­ти Черемошем уверх – уверх по річках і потоках. Пе­рескакують біданки через каміння, б’ються, гинуть, а йдуть у верхи на продовження роду у чистих водах...”

Най переб’ю нечемно отут оповідача, але не вмовчу про чисті води. Кажуть, що наш Черемош – найчисті­ша ріка в Європі. Може, й правда. Але чи то надовго? Бо щороку уже в моїх Розтоках так наміряються то шкірзавод, то асфальтовий втулити коло ріки. Вже, ба­чу, вирубали шмат камарового старого лісу і возять цистерни потайки ночами, навпроти буковинського мли­на. Ніхто нічого не знає. Ніхто ні в кого не питає. Все тихонько, все крадьма. Аби відомчий живіт напхати. А то, що ріка занапаститься, байка. І то байка, що се­ло обстроєне горами довкола, куда ті дими гудронові-пухлиноносні дінуться? Ні продуву, ні вітроходу. В людські печінки все то сяде. Нашим дітям. Гірко таке знати. Сумно гуцулам. Бо розуміють, що й доро­ги треба асфальтувати, і шкіри виробляти, але якби то по-розумному, по-господарськи. А цьому тепер не навчені. Тільки грошей, побільше грошей загребти, а там – кому той гірський кут цікавий?..

А він же, чуєте, який цікавий. Здається, із зародка­ми рік і життя показує свій зачин. З головиць і пото­ків. З оцих непорочних замагур, палениць, перехрес­них, голов. Із Чорногорії. Якщо життя – великий спі­ральний вихор, то Чорногора з усім, що там діялося, є центром крутежу.

Пускаю душу в Чорногору. На ціле літо. Най пасе. Там така паша!.. Ходіть, пускайте свої, злучаймо ра­зом. Я вам дещо покажу. Я тут знаю. Дивіться, гора Данциж на заході 1822 метри висоти. А ота сиво-фіо­летова, – я її називаю Стара гора, бо вона вирізнена з межи зелених, вона їм прабабка, – певно, була бе­регом, сама собою, коли оці решта верхи чинили дно польодовикового океану. Той океан сягав аж Чорного моря. Відтак все опадав нижче, зсувався, змалів до мо­ря. Там і остався, а тут з його дна постали наші Кар­пати. А ота, що я показую вам Стара гора, лілова висина, – то П’єтрос, має 2020 м. Отам далі Погане міс­це, властива Чорногора, і далі Піп Іван, на 2 м тільки вищий від П’єтроса. Говерла з ними не міряється, бо має аж 2061 м. Вона гонорово глядить убік, на своє дітище – Прут, що протікає межи нею і Спицями. Але Спиці мають ще один потік, що біжить між ними і Мунчелом (2002 м), – Бистрець. На схід від Мунчела джерела Дземброні. А ото на самій румунській з нами границі, у межі із полониною Радул, – шпиль Стіг. Круглобока піраміда в 1655 метрів, названа Стогом, за­жила світової слави: на Стогу Довбуш провадив “ус­тановчі збори” опришківського руху щовесни. Звідси зачиналося. Про Сокільський, що має 900 м і згори ски­дається на верблюда, я би вам розказувала довго, бо ця скала підпирає оборончою фортецею і моє село. За соколину зіркість оспівали її українські солов’ї. Ця скала, що впритик відвисає над Черемошем, не пусти­ла колись монголо-татарську орду в наші гірські се­ла. Перед неї повід Тюдева є Татарський потік, його ще називають Кривавий, бо чуріла ним у Черемош по­ганська кров і за ним уже вража нога не ступила. Тут’, коло потоку Сикавка, що білогривим конем рветься із Сокільського повід села Рожен просто через дорогу у ріку, щоразу оживає моє змучене серце, вертаючи з блудних доріг, а не доходячи метрів зо сто з долу, про­гресивні сили краю наприкінці XIX століття поклали білу камінну плиту з написом по одну сторону: “Бо­рітеся, поборете!” і по другу:

“Схаменіться, будьте лю ди, Бо лихо вам буде, Розкуються незабаром Заковані люде. Настане суд...”

Ні Україна, ні Європа ще повністю не віддали шани великомученикові за правду Тарасові Шевченкові, цьо­му вічному борцеві проти неволі, а Гуцулія викарбува­ла чорним по білому наведені вище слова. Та які сло­ва! І нині би їм на новім пам’ятнику належне місце. І прісно, і вовік...

Але я вертаюся (моя душа з вашими легко птахами перелітають по верхах), далі в гори, бо маю показати ще полонину Паленицю. На східних її схилах зачина­ється Білий Черемош, а на південно-західних – Чор­ний. Це ще два потоки. Ще не ріки. Потік Перкалаб перейде в Білий Черемош. З потоку Єловічори плин уже дістає силу ріки і називається Білим Черемошем. Потік Перкалаб (“перкалабий” – по-гуцульськи “криволабий”, “кривий”) і Білий Черемош ділили колись держави кордоном. На Буковині тривали Туреччина Австрія, Румунія. На Галичині – Австрія, Польша. Те­пер Біла ріка розмежовує дві області – Чернівецьку та Івано-Франківську. Або по-давньому – Волощину від Галіції. Волохи і гали... Це ж ми?

Натрудилися літати? Ще трошки – і я вас відпускаю, Ми починали з гори Данциж (данці-танці під небом), Вертаємося до неї. Спинимося тут, над озером Несамо­витим. Купатися – не дай Боже! Пообзираємо то все 100 метрів довжиною, 44-80 метрів ушир. З метри заглибоке. Риби нема і не було. Є жаби. При +14 °С у Несамовитім лише +8 °С. Застудено для купелю. Але тут життя кипить... Я вже розказувала. І ще буде­мо слухати. Тут є що чути. На цій висині у вухах по­стрілює, як у літаку, вже смереччя не хоче рости. А це жереп. Корчі жерепу, скажу інакше, мовою ботаніки, – PinusPumbilio. Де нема жерепу – там полонини, добрі пасовиська з рідкісними живлющими і цілющими травами на висоті 1100-1300 м. От нам втрапляє під око зрад-зідля (AgrirnoniaEiipatoria). Нитота обвиває зеленими вінками цю благодатну землицю. Очима відсивілої минувшини густо визирають крізь блискучі, гейби залізні зелені листочки, афини (VacciniumMyrtillus) а під осінь зачервоніють під лісами кислі гогодзи (обов’язково тверде і, а не г – VitisJdaea). А між тим жовтогарячі сплески арніки, сонячні трояндочки дивосилу на тлі голубоперлого чебрецю. Десь в мочарах вискочить рідко тривожена їдальна жаба (Ranaesculenta).

А може, й правда, що в гори на початку віку зайшли рутени з Провансу, як гадають деякі історики. Прилу­чили до місцевої (білохорватської?) свою, кельтську, культуру, подарували нам гідроніми, пісні (“дан” – “русло” по-кельтськи, “дана-дана” – приспівка до на­ших коломийок), назвали жабу, придатну до харчу, їдальною... Хто нам скаже?.. Хто відтворить забиті, зарослі бур’янами, глогами, забуття двері правдивої історії? Чи прийде такий у нашу долю? Чи не уб’є його швидкоплинний час, не знесе повія-вітер змінних на­прямків, не задушить мряка усталеного віками задушшя... Отож кельти, рутени або гали за устами римлян. Гали(півні), бо в тотемі у них півень. Як прикре зна­мення, з гірських орлів подекуди облишилася лише ганя (каня – Circaetusgallicus). Цe споконвічна гуцульська покутниця. Вчинила гріх та й не може його спокутувати. Бог наказав гані занести в океанські пропасті міх гаддя, що був його визбирав і зав’язав. Ганя не по­слухала Божого наказу – розв’язала з цікавості міх, і галиця далі порозлазилася по світу. А тепер за покуту літає та збирає те все. І води не має права напитися, окрім дощівки. То вона і канькає в засуху – просить дощу. Жалібно так: ка-а-нь... ка-а-нь... А головна по­жива цього птаха і справді гаддя. А що їсти? Риби, в ріках-потоках нема. Вигибла. Лісосплав, що століття­ми тер колоддям по камінню, витовк усю рибу. А во­дилися: марена (Barbusfluviatillis), головач (SalmoHucho), клінь (Sgualuscephalus). Я пригадую, в дитин­стві бачила рибу, що мала голову з телячу, – голова­ча: тато зловив перед Різдвом у Черемоші. Мама за­пекла у печі повний великий горнець м’яса, що топи­лося в роті. А з голови і хвоста зварили студенець.

Даємося до Устєрік, де Чорний Черемош лучиться з Білим, – звідси він уже просто Черемош. Чорний від затінених лісами потоків, білий – бо по камінню бистриться білим шумом, а з Устєрік ріка в добру погоду, без дощів у горах, зеленава, прозориста до дна. Має свій чистий зеленоокий вид, свою говірку, свій бистрий норов, підступно мілка – броду не дасть. Може, й най­чистіша ріка в Європі... Що би то зробити, аби так бу­ло?! Тривало.

От і все. Бувайте здорові. Хто куда, а я далі в гори. Тут маю роботи без краю.

Збувається моя мрія – я нарешті – аж не віриться – на Скуповій.

З Голов три години ходу попри Кременицю, Костівки уверх, плаїком, то лісом, то царинкамп, грунем, обоччями, врешті ми на Виході. Ох там і про-гон! Так, якби виліз із літака серед неба і сів на крило: вітер збиває з ніг, забиває дих. Ні светр, ні штурмівка нічого не важать. Близько до захмарної синяви, ідеш, як голий. Тільки вітер, небо і під ногами трохи груня, що от-от зірвешся з нього, злетиш аж десь на Зелене. Ба чи схоронилися де записи нашого історика-академі­ка Михайла Грушевського про полонинські відвідини. Він мусив бути на полонині і не раз, прецінь у 1900 ро­ці купив собі у Криворівні хату із просторою царинкою. Гуцули оповідають. Раз туда приїжджав на літо, то й на полонинах був. І, певно, лишив письмові вражен­ня. Не міг не лишити. Тільки де-то? Може, добрий час відкриє нам скарби, оті сукровища правди, що за ними так вижадав народ.

Якби ся Кедроватий створив,
То би на весь світ засвітив!

Отвориться. Бо вже ключі у дверях. І злото уже там найшли.

Перед моїм зором Кринта, крута биндочка Черемошу далеко в долині. Нічого ніби й не змінилося з тих далеких відвідин Скупової Михайлом Коцюбинським. І так, як він, у пошуках тіней забутих предків, ступаю в його сліди. “...а ми оба (М. Коцюбинський і голівський учитель Лука Гарматій, –  М. В.) з фотографічним апа­ратом на Скупову плаєм стародавним, дуже мальов­ничою дорогою – на полонину, до “стаї”, “на бриндзю”.

По дорозі Коцюбинський збирав квіти. Оці самі ар­ніку, дивосил. Лука Гарматій застерігав гостя, аби уваж­но їхав, бо кінь усе ковзався на крутих мокрих по до­щі уступах. Та Коцюбинський посміхався тим особли­вим лагідним своїм усміхом і відказував, що однако – чи з коня вбитися, чи від ходьби з хворим серцем умер­ти.

“...на Скупові дув острий вітер, і ми, пустивши коні в траву, розклали за горбиком під “чувою” ватру (чува, чуга – оглядовий вершок на горі або на полони­ні. –  М. В.), подивляючи синіючі в дали Писаний Камінь, Синиці, Ігрець, Сокільське, Кришу, Магуру, і між ін­шими долинами Черемошу та єго приток з розсипани­ми загородами, як макові зерна, потопаючі в “синьо­му”...

Приперті до воринового старого плота плечима,вслухалися ми у всі тонації свиставок, заклятих там покутуючих душ, з котрих деякі вже лежали у прогнилих кіпцях, викопаних і відрубаних коликів, при­значених до звільнення з дальших мук через огонь, з закляття”.

“...Оглядаючи зі Скупови громаду Чорногори з Піп-Іваном, Говерлю, Кострич, Стовпні голівські, Лудову та ізвори Бистреця, Дземброні, Явірника і Лудівця з Че­ремошем, покійний (це про Михайла Михайловича Ко­цюбинського. –  М. В.) не міг налюбуватися своєрідною красою Карпат, які далеко перемогли вражіння єго з Альп, Криму, Апеннін та Піренеїв”.

Ці спогади вчителя, записані 19 листопада 1912 ро­ку, – збирача гуцульських скарбів Луки Гарматія бе­реже голівський учитель Михайло Іванович Савчук у першому томі збірника “Учитель”, виданого. 1925 р. у Львові. Лука Гарматій, проживши десять літ у Головах (він пише: “Як приїхав я десять років тому сюда із розкритим ротом, так всі десять і ходив”), збере нео­цінимі матеріали до Шухевичевого етнологічного п’я­титомника “Гуцульщина”. А Михайло Коцюбинський обдарує світ “Тінями забутих предків”. Вони того вечо­ра їхали “на доїння овець V струнці, на вироблення сиру”. Попадаю і я на вироблення сиру. Ватаг Скупової, літній, але жвавий Дмитро Іванович Семенюк, бід­кається, що всі кинулися дивитися кінокартину, котру ми принесли з Голов для полонинників; заки в стаї на простирадлі відтінювалась кровожадна сталінщина, ми з ватагом за ці дві години покроїли сир на квадрати, поносили у розсіл на бринзу, вичерпали сироватку-жентицю з молодого сиру і повибирали із залізного кітла крихкі запашні рум’яні букати на чисті, застелені марлями жолоби, де він собі стікав і підсихав. Скін­чився фільм; доярки, вівчарі і бовгарі повиходили стри­вожені, заплакані, а я тамувала в душі птаху добро-творчу – я не лиш була при народженні сиру, пере­творення його в масну поживну бринзу – сама своїми руками чинила це велике дійство; таке мені щастя ви­пало цієї липневої неділі на Скуповій, Моя дочка Оленка вчилася триматися у сідлі, кінь був з гуцуликів, терплячий, як давній учитель, розумів, що міська дитина кладе ногу в стремено перший раз, і, якби міг, сам би підсадив. А я пішла уверх, під чугу, отам, на вершечку Скупової, – на Тринозі, відбувалися розигри лісних дівчат у перший понеділок Петрівки.

Ця Петрівка завше у червні, але не в однім часі – щороку міня­ється. У календарі 1989 року її початок припадає на 26 число, а 1939 року – 50 літ назад – Петрівка зачи­налася 5 червня, тоді він ще у гуцульськім календарі звався гнилень. У цьому старому часоводі читаємо:

5 гнильня Розигри. У теперішніх цього старовіцького свята уже нема. А жаль. І за тим, що перестали друку­вати, як давно, під кожним місяцем немало корисні отакі ґаздівські пригадки: “Полонинський хід. Приріхтувати начинє полонинське. Почистити царинки по худобі. Парити вовну. Чистити і прєсти на сукно і ліж­ники, Сапати городи і грєдки. Почистити стайні, под­вір’я замешканих домів...На полонинах зчєста (що 2-З днина) перемішувати овечі кошари. Уважєти, щоби маржина не стала в грузи. Ватаги і дійнарі кождий раз повимивати руки до доєня і по доєню. Файно чистити дійки. Дійниці і все начинє випарити окропом з содов. Добрий глєг і чисте роблене будзів даст добру й доро­гу бриндзу”.

Ніби все само собою зрозуміло, а все ж не зайве і нагадати. Тоді не ходили комісії, не було Агропрому з його вказівками. Тоді виробляли, споживали. Як ро­били, так мали. І. свята-неділі тримали, і все встигали. Робили для себе. А недбалого зневажали. У Жаб’ю була спеціальна школа, де докладно вчили господарю­вати на селі. Змалку.

Іду під верх та й думаю собі про вуйка Івана, що на­завше полишив село та й живе у полонині. У лісах. Там йому панить. “Як уже жити на цім світі, то на са­мім його вершічку”, – казав якийсь гуцул з верхів. Як він десь там сам, без нікого? Степан Пушик назвав мого вуйка – “дикий чоловік”. Може, справді так ліп­ше...

Під ногою щось хруснуло, і запахло цибулею. Нама­цую рукою – цибулька. Згадую мамине: цибуля вед­межа, або чісник повітрулин.

Єкби ни цибуля, ни чіснок
Та ни кидрове зілє,
То був би наш світок...

Це нявки-повітрулі на розійграх співають тонким го­лосом, перед Іваном. Отут, наверху Скупової. Отут? Аж незатишно стало. Як буває – ідеш-пориваєшся, на протязі багатьох років думаєш, а коли зблизишся – стає варко гей, боязно. Аж дух забило.

Чи то у вухах щось так само собі, чи таки писк вчувається... Ю-ві-і-і... Отак, так – мама вповідала. Вони малими в полонинах не раз чули. Лиш не можна відкликатися, бо нараз тут зробиться. І... оманить? Заведе у ліс, оманить ще біль­ше, у лісі уже лишається та людина, межи люди не йде; уже не умивається, “Отченаші” не говорить, а як загине там, то душу його озьме мана. Люди мають свят­кувати Розигри, аби нявки, як справляють весілля, не взяли з собою, не заманили співом. Здавен-давна при­казують, що на Розигри, як нявки гуляють, плєшуть та співають, не вільно робити нічого, лиш святкувати... Цікаво, чи вуйко Іван має з ними дочиніння?..

Отут, на Тринозі, завершується гуцульський світ. Отут вони по полудню в той день щовесни данцюють, граються. Якби ліг спати та нетвердо спав, то би їх ви­дів, але конче треба мати зілля оделен, гадячий часник або лукатий при собі. Нявки граються та позирають скоса на сплячого, наспівують:

Йик би ни лук-чиснок, ни оделен-зілє,
Мати синка народила, ми би єго взьили!

А взяли би, кажуть, що й не чув би, не видів коли, Це казки, байки все? Ага, кажуть ще: як опинишся вно­чі у пущі, у лісі, на полянці або в іншім якім варівкім місци, то кажи собі байку, сам собі говори, – уже безпешно. Для того кажуть байки діточкам увечір, бо лісна може й дитину обмінити. Своє покладе у колис­ку, а людське забере. Дмитро Бельмега – поважний ґазда з мого села, гори сходив недавно, аби ту лісну вздріти. Дома жінка, сини великі, а його понесло ста­рою вірою. Бо дєдя вповідав, що видів. Нічого Дмит­рові не показалося. На то треба причини. Перший раз той образ туманить у сні, виглядає сплячому, як його кохана, котру не може забути. Аби ‘му снилася дев’ять ночей і аби встидався і нікому не вповідав, то в дев’я­тий день може ‘го втуманити, що піде за нею, куди та схоче. Вже тогди вона має до нього таку міць, як ні­чого ніколи не мало. Вона собі приходить будь-коли ввечері і видурює з-межи людей, приходить, сміючися і співаючи голосом коханої. Ти їй кажеш слово – во­на повторює, ти до коня “тпру”, а вона собі – “тпру”, ти щось погадаєш, а вона – виповість, ти вправо – і вона туди, ти назад – і вона посувається задки. Боїть­ся обернутися, бо то би її викрило. Бо вона файна, як та краля спереду, а ззаду... всю утробу видно.

Ніби тому так, що вона з тої нехрещеної, тайно погубленої дитини робиться – не має крижми, то й непокрита ззаду. Як вона вже котрого вчепиться та любиться з ним, то йому все йде рукою; коли той є вівчар – його вівці находять найліпшу пашу, їх не рушить ведмідь. Самі вернуться на місце, де бісиця з вівчарем коха­ється. Вона так чіпляється: кличе по імені вівчарів. На­коли котрий обізветься – зараз до нього пристане. Він уже не годен її скараскатися. Чоловік такий змізерніє, пожовкне, уже не має в лиці цвіту. От якби ще дістав собі кордач – пояс, що ним піп оперізується. Той кордач має під себе постелити. Пильнувати, аби не лягла з лівого боку. А як когути зачнуть піяти, оперезати її тим кордачем і затримати до білої днини. Вона ся від­ступить.

Розказував мій дідо Мирін, що його полонинський сусід Федьо Дзюбак через дурничку мало не впався їй у руки. Запіворило, а він обізвався, гадав, що то хтось із села іде увечір та подає голос. А то вже бли­зенько завищало. Він перепудився, замкнувся у стаї, наклав ватру, каже “Отченаш”, сокиру з рук не випу­скає. “А чого ватру?” – питалася я у діда. “Та бо во­на ватри боїться, її на ватрі лісовий пече”.

А бутинарі-керманичі з лісосплаву таке вповідали. Запищала, заювікала, котрийсь обізвався, а вона при­йшла. То взимі. Ватра горить, бутинарі на хвої у колибі довкола ватри сплять. Навішали сушити вбрання на подрю та й полягали струджені спати. А вона сіла собі на ту подрю, на те лудиння і гріється. Сидить така файна дівка, що куда, стілько мужчин, а вона не бо­їться. Сидить, гріється і співає.

У всіх розповідях вона гарна, має високий тоненький голос, сміється, співає. І ще: нога маленька, дитяча. Що б це все означало? Ідеал гуцульський? Але ж чо­му спереду тільки ідеальна? А друга половина її про­тивна. Може, поки дивишся, мрієш, і не маєш – то все зідеалізоване? А як скуштуєш сімейних клопотів, нестатків – уже все обертається лихим боком, спротивлюється. Ідеал тьмяніє, гине. А може, то кохання дво­яке?

Вона мені була симпатична завше. Відколи себе па­м’ятаю. 3-межи усілякої гуцульської сили нявка виріз­нялася особливою одухотвореністю, потягом до люди­ни, вродою і вірністю одному. Вона не чинила зла за­для зла – вона не може бути сама, змушена виманювати, бо відчужена людьми, приречена на лісове жит­тя.

Але в тім життю їй тоскно; навіть на свято, коли , пробуджує землю весна, не так студено в босі ноже­нята, розвивається з деревиною серце, а в нім надія, навіть на тім веселім данцовищу серед посестер вона жалкує, що не має сили взяти маминого синка собі. От кінцева мета гуляння: добути собі пару, викрасти від тих, що її чужиняться, заманити в потоки, такі ха­щі, аби він уже не дістався до своїх, аби був тільки її назавжди.

Вона відлякує і вабить водночас. В її образі кожен видить своє найсокровенніше, невимите, невивітрене з серця жодними зливами й вітрами. Вона – образ ко­хання. Половина красна, половина – жісна. Щастя і муки, радощі й смуток. Володарка душ. Як уже дасть­ся їй чоловік, то про все на світі забуде. Вона близько, вона коло всіх, а її той, хто на поклик відізветься. За­паморочиться, змарніє, не чує інших, про своє думає. Сам у собі замкне світ. Прецінь, кажуть, затуманила, забрала. Котрого попустить – кажуть, віддала, А бага­то згинуло, пропало. Через мару. Через любов. О, чи мало з того людей погублено, відколи сонця й світу!..

Але також дивина: шукати пари серед чужих, коли є свої. Десь-то він є, лісовий чоловік, виділи його. Об­рослий шерстю, здоровенний, сильний, спритний до не­вловимості. Живе у лісах також, певно, самотою. Чо­му би йому не любити її, таку гарну, не заступити, беззахисну, слабку. Так у природі ведеться. Але не завсіди. Він женеться, вона уникає. Може, вона поча­ла ближитися до людей – і він не може їй цього про­стити. Або ревнує і з ревнощів карає на смерть зрад­ницю. Бо ж тікає, ховається в людських оселях, а він знаходить і роздирає.

Дід Мирін казав, що йшов у полонину. Велика зима впала. Вчув – щось у плаю запищало дуже: “Йой, не їж мене! Не їж мене!” А то лиш кров та й шкам. Вид­ко, дикий чоловік з’їв бідолашну.

Що ж він, і сам шукаючий людського тепла, так жор­стоко карає свою подругу. Може, за то, що вона здо­була людської подоби – голова жіноча, ноги як у ди­тини, гарна, веселовида... Що вже не обросла з голови до ніг, як він. Що він нічого не має з людським породдям, а вона зводить легінів.

Розв’язати цей загудзований климак годі.

І все ж: її вбивають. Розтерзують. Страчують. А вона є.

Подає тоненький голос. Із первовіку кличе. Ча­рує. Вже бутини давно закинуто, бо ліси вирубані ма­ло не до послідної тріски, машини їздять на полони­ни, вівчарі накручують транзистори на коротші хвилі, світ зблизився, поновився, порозкривав затемнені звори, позасвічувався електричними лампами, оповився нафтогазотрубами, обснувався сучасною комунікацією, як павук на осонні. А вона є. То там, то десь там чули її, хтось видів, комусь шкоди накоїла.

Не пилується щезати. Бо любов не годна згинути з-поміж людей. Міліють чуття у прохолодних душах, зневіра і мамона вибиває все, окрім сегочасної виго­ди, незчаста дається знати і вона. Але геть не запропащується. Десь колись вкрадається до нас у гості неждано постигає своїм двояким ликом. І тоді світ перевертається. Так повно живеться, що жадаєш віч­ності, а в щасливім плині вчуваються кроки смерті. Все близько, все тут, все вкупі. Як у землі. І життя дихає, зеленіє, шумує, наливається, і тлін вгамовує, спиняє: не квап, бо ти є лиш раз, один раз... Є – і вже нема. І більше не будеш. Ніколи. Та як заспівала мені колись одна стара гуцулка:

Але жити, поки жити,
Та прийдеться вмерти.
Хоть би був той, що ‘го люблю,
Ще й при моїй смерти.

Мені кажуть гори...

Мені кажуть гори: ти важиш на велике. Я знаю. Але мушу. Бо це в горах є, і воно було спервовіку. І коли вже мене також вродили гори і дали мені п’юро в руки, а не голку, веретено чи ткацький човник, то я повинна, врешті, розказати гуцульський світ лю­дям. Той світ у мені. Боже, поможи мені у моїм тяж­кім здвиженню. Най я не родимий письменник, але чую, що ношу в собі багато, воно мені дано, то що маю з тим діяти, най би мали люди. Може, роблю свою справу невмінки, але дуже дбаю, не ярмаркую, а дви­гаю і тому дуже мучуся. І мушу думати, що тільки мені це отепер випало зробити. І готова відповісти за кожне мовлене слово у третій день по писанію і ни­ні, і прісно... І, може, буде мені хоч десницю прощено.

Присягаю, що нічого не буду вигадувати. Все живе, ,все належить моєму народові, йому і вертаю на письмі. Присягаю і тримаю у правій руці перо, а в лівій під­ношу до образа Гуцульщини свічку жовтого тирлича, зірваного на Піп-Івані, де була обсерваторія. Так-так, ця гуцульська верховина присвічувала тирлич-зіллям до небесних світил. А послухайте, як ще всіляко ця ростина охрещена.в моїм краю; травники вивідали, що тільки в українських Карпатах ця свічечка росте, біль­ше ніде... Отже, тирлич жовтий – Gentianalutea – зна­на в горах як джинджора, дзвіндзура (чуєте? – журчить і дзвенить як!), дід, корінь болячкомй, лиходій, лихоманник, маточник... Але наймилозвучніше – перелет соколій, а ще кажуть: підзвірник, розмай-зілля, або просто свічка, бо так виглядає, як запалена жовта сві­чечка, ще свічник, свічурник, свічурник лихоманний, свічурник тирлич, старець, тирлиган...

Знаєте, про що я думаю?.. Думається, як дихаєть­ся – думка за думкою, як нитка за голкою; думка по хвилі, як рибка по Дунаю; думка плететься, як полот­но тчеться: човник бігає, ниточки затикаються рівнень­ко, густо... І все ж мої гадки про єдність природи. Не­давно написав мені доброго листа мій друг із Праги син Олександра Олеся – Олександр Кандиба, про са­мітність, і лиходійництво, про зранену душу: “У нас усіх уже болить душа... Але ж звір’я не скаржиться на свої страждання...” Звір’я ні, а ми? Ми дуже метуш­ливі, багато робимо пусто. Скільки страшних ліків спо­живаємо навгад: уб’є чи вилікує? Хіба звір’я так ро­бить? Хворий кіт пасе траву. І пес. І корова шукає со­бі ліку зеленого. Вони, нерозумні, немислячі, безмов­ні, знають певно, яка травка поможе. Навгад не вжи­вають. А ми? І ми колись були мудрі. Наші предки са­мі собі були дохторами. Ще бабка Мирониха тихо, ла­гідно вповивала нас новонароджених, сама приймивши роди. Я з острахом дивилася, як вона клала в кип­лячу риночку на шпаргаті живі слимбуші, смажила їх у маслі і кукурудзяному борошні, аби поліжниці стало добре. А коли хворіла (це було частіше, ніж в інших моїх ровесників), бабка забирала мене до себе у довгу тесану хату і прудила над цебром із розпеченим білим каменем і травами. За один такий пруд я видужувала. Але це вміла тільки бабка Миронкиха. Її ровесниця, або й старша навіть, бо зігнута була вдвоє, Фурівка ще не такі чудеса творила. Фурівка були знана у го­рах ворожка. До тієї ішли без жарту: помагало її во­рожіння, Мене посилали не раз до Фурівки, і я докладно пам’ятаю усе, що вона щоразу робила і як прика­зувала. Уже до чого, до чого, а до пустого, як казала моя мама, пам’ять мала я добру. У напівтемній хаті Фурівки було все утаємничене: і жердки з часником, уплетеним у вінки, і бербениці з травами, бочечки, дій­нички, гарчики, коновки – все повне чарів. Рій віть ко­черга, коцюба і лопата були особливі і по-своєму при­пиралися. І затра у глибокій, як печера, печі (чуєте – печера і печі) не: так звично горіла: поління палало, по­тріскувало і викидало ворожці вуглики до обснованого чорним дротом кругленького горнятка. Вона дотикала­ся носом того горщика, звідти присвічували вугіллєчко, і очі бабині блищали в темній хаті, як зорі за ши­бами. Я прикипала у запічку і не змигала з ворожки треб (а дуже у ворожки вірила і моя друга бабка Ми-тусиха – жінка діда Микити; мама каже: корова хвос­том махне, а вона уже біжить примов’єти...), бігала я до ворожки і з причин чиряків, больф, набоїв на бо­сих ціле літо і осінь ногах, з простуди, рожі, болів жи­вота (а ми безнаглядно їли все: від зелених молодих паростків ХЕОЇ на смереччі, зав’язі вишень, груш, яб­лук, слив до глею, що синювато вкривав дно потічків, ми навіть їли клей на вишнях і букове листя...). Тіль­ки щось комусь, чиїсь (сусідській чи нашій) худобині не так – я вже у примівки.

Фурівка любила мене по-своєму. Вона, правда, нічо­го не промовляла, окрім своїх “точних наук”, але по її очах і жестах, котрими вона зустрічала і випровад­жувала мене, видно було, що я їй не перешкоджаю в хаті. І я сиділа, кілько було можна. Відтак біжу луга­ми уже у присмерку, аж ноги порозгублюю поза кор­чами; дихати не дає – лечу почерез будяки, кропиви, папоротники і мідівниці, птахом переминаю болото, кладку і перелази... Залітаю до хати (а по дорозі гово­рити заказано, бо не помогло би) – уміло все викла­даю: і з пазухи, і з голови – оце так, оце отак. За це мене трохи сторонилися домашні і поза очі називали “відьмиця”, але баба Митусиха побожно позирала у мій бік – корові помогло, припустила вечірнє молоко. Я ходила на голові з радості, перевертала посуд, стіль­ці, відерка, штурхала невмінки сестер і добре дістава­ла від розбишакуватого маленького брата Колі, що мав мене за свого їздового коня. Зрештою, щось пе­репадало від мами, а деколи й пару пасків від тата – лягала заплакана, але невсупокоєна, нєостуджена від тої, нам з Фурівкою знаної ватри, з того обшитого дріттю горняти. Моя душа світилася з того задимлено­го черепка і цілу ніч гріла-зігрівала увесь світ, зірни­цями розсипана з Фурівчиних пригорщів (горщик, при­горщі!) понад ним, зболеним, струдженим. Я легко злі­тала понад нашою хатою, над бабиною Миронишиною, широко винираючи руками перед себе, сягала круто­схилу Шварват, а відтак і Сенів, вище – над Меневлогами і Сокільським – ого, я десь уже далеко-далеко, куда і хмарам зась. Сплю собі, одним боком постелив­ши овечу джергу, а другим боком цеї-таки джерги ук­рившись; я то собі сплю, а душа літає, душа моя не та­ка маленька, як я, її не наб’єш, не скривдиш, не до­сягне будь-хто – вона має крила.

У прошака Митра була зла бола. Баба Митусиха казала обминати Митра, бо то гой, “щезби” обмарив чоловіка, тому так деколи мече єго д’землі, б’є ним, пе­реверне очі, тогди Митро нічого не розуміє, то треба, декотрі казали, пустити хорому крови з-під мізинногонігтя, терти єму руки і голову і сипати на него студеної води (виразу “лити” у нас нема); мізинний па­лець зігнути, згадурали інші, і тиснути моцно, перетяг­нути на друге місце – казали треті; ліпи не вольно кликати по імені. Що вже не робили, коли ріжнянському Митрові ставало зле – а ним било і метало. Да­вали в руки свічку від мерця; обкурювали зіллям, свя­ченим на Маковея; підкурювали волоссям з умерлого, що лишилося на гребені; підкурювали петелькою, що нею в’язали ноги умерлого... Не помагало. Його кида­ло все май згуста, як перед тим. От якби підкурити мотузом від повішеника... Та аби зразу; як чоловік здо­ров та дужий, а єму зробиться студено, тіло єго заде­ревіє і трясе ним, то щезник так ним кидає. Такого– кладуть у постіль, навалюють чим, підкурюють лада­ном, дають пити ладан у молоці, миють свяченою во­дою. Такий чоловік, що єго тота слабість находить, му­сить мати при собі кедрове зілля або носити свячену воду, що їй уже 12 років, або миро із церкви. Зіллє варить і п’є, обмиває ся ним, а другий хто перевертає на собі убрання і несе воду з того умиття під вивороть, або там, де сходяться три плоти, або на роздорожище; судину з водою кидає наліво і втікає щосили, бо то би лапнулося єго самого...

Всіляке казали і пробували, а Митра метало і трясло. Я (ще не школярка, але вже по війні) пішла до Фурівки, бо жаль розривав дитяче серце на дрібки за кож­ним стражденним припадком бідака. Розказала.

– Е, то лихе’, – каже Фурівка.

– Як лихе?

– Та же, зла бола: зараз примовимо і здоймемо це з него, –так легко прорікала, як і робила. Кожне словечко, кожен порух уст, рук затямувала тоді. От убийте – не скажу, в чому вона була вбрана, а як дивилася, коли біду вигонила з людей і маржини, як говорила – все до крішки затялося в мені. ,Як нині виджу – сіла над головкою часнику (уже давно не ховалася від мене, а то, певно, треба було від сто­роннього ока приховувати), тиче у кожен зубок злегка иглою і примовляє:

–Вийшов золотий чоловік із золотої церкви і йшов на золоту гору у золотім убранню і здибав (ім’ярек), па­де він на коліна і просить золотого чоловіка: золотий чоловіче, прошу тебе – вижени з мене злу болу! Бе­ре золотий чоловік (ім’я) за руку і веде перед Пречис­ту Діву, аби вона йому сказала, який є лік від злої боли. Пречиста Діва дала єму золотий меч, золоту трем­біту, золоті долота; погану болу золотим мечем виру­бав, золотими долотами видовбав, трембітами витру­бив; погану болу болючу, колючу поніс лісами, камін­нями, щезла – пропала дурна бола. Бере (ім’я) золо­тий чоловік і веде перед Господа Бога; взяв Господь Бог (ім’я) за праву руку, Сус Христос за ліву руку, по­вели єго до святої церкви, завели в один бродок по коліна, у другий бродок по пояс, у третій – по шию, обмили від лихої боли, завели до святої церкви. За­світило сонечко в личко, а місяць в потилицю; взяв Господь Бог фустинку, обтер від злої боли – вона по­пустила чоловіка.

І, можете не вірити, – попустила.

Настали тяжкі часи злої боли для всіх – то позич­ками трясло, то насильним колгоспуванням і розкуркулюванням однокінних та однокорівних, то тягали не­винних селян за зв’язки із бандерівцями, били, катува­ли за кавалок хліба, взятий у бідняцькій хаті лісовими, що могли з’явитися на порозі нині в тризубах на сму­шевих шапках, а взавтра в озорених пілотках і омедалених шинелях.

Стало чорно. Не до ворожок і примівок. Боялися од­ні одних і своєї тіні. Від цеї злої боли певно що не було ліку у жодної ворожки. І Фурівка відійшла, як відходить осінь з-перед морозів. Узимі зозуля не кує. І черешні не цвітуть під снігами. А жаль, бо вимерз­ли народні вірування, віками спрактиковані засоби.

Тому кіт, і пес, і кінь, і корова знають, ,яка ростина від якого болю. А нам нема того знаття. 0т коли би звірі та знов заговорили, багато чого би людей навчи­ли. Бо одна земля нас держить, одна лікує; одна і та приймає.,

А я вам ще хочу нагадати із Фурівчиної і своєї пам’яті кілька відвернень недуг. От пострів. Це, я так собі тепер думаю, неврит. Гуцули боялися цеї слабости, бо вона могла відобрати руку, ногу, викрутити рот на потилицю назавше. Від постріву народ мав лю­ту примівку: “Святий Отче Николаю, святе Непорочне Зачатє (тут згадати би якнайбільше свят в року аж до Николая зимного)!

Пострів колючий, пострів болю­чий! Ци ти си став з свєта, ци з вітру, ци з роботи, я хочу тебе викликати із сімдесятьох сімох кісточок, із сімдесятьох сімох жилочок. Пострів болючий, пострів колючий! Викликаю Тебе із шкіри, з мнєса, з кісток, із серця, з чирок, з голови, з очей, з носа, з рота, з єзика, із зубів! Йди собі лісами, горами, водами, ріками аж до Чорного моря; на краю Чорного моря є висока гора, а на тій горі є скала, а на тій скалі є дев’ять когутів перваків, дев’ять котів перваків, дев’ять псів перва­ків. Єк ти не схочеш піти по волі, то підеш по нево­лі. Тебе когути видзьобають дзьобами, коти вигребуть лабами, пси вигризуть зубами! Щезни, пропади! Ти до сего тіла не маєш діла!”

Або ще нічниці. Як чоловікові, що умре або згубить гроші, посадове місце та забанує за тим, з того не мо­же спати, бо єго нападають нічниці (по-вченому – visionesethalutinationes). Приступає до него така вмерла чільидина, єка до него має жьиль або сама за ним тоскує. Треба йти зачерти із 9 керниць по 9 раз води з кождої, накласти ватри кресаної і по 9 раз відгашувати вугльи. Відгашене вугльи взяти з-поверх во­ди, покласти набік, укрити платиною, а води напитиси. умитиси нею руками навідлів (навиворіть) і так примовлєти: щоби це у мене так пропадало, єк щезає роса від сонця увечір і рано до схід сонця. Воду з то­го миття висипати на роздорожжю або там, де схо­дяться три плоти, і утікати, не обзираючися.

Отака ворожка. Не знаю, що сказати про все це те­пер з мурів багатоповерхових камениць, але мама вповідає, що коли тиф по першій світовій війні забрав у неї всіх дорослих братів (їх усіх було чотирнадцятеро, мама з найменших) одного за одним, так що в двох кім­натах довкруг стін не вистачало лавиць для катафал­ків, то бабка Мирониха витрималася на цих .народних молитвах, інакше їх не назвеш.

Не можна сказати, що давно у горах люди хворіли більше, як тепер. Та хіба лише в горах! Здоровий спо­сіб життя, незаражені повітря і природа давали довговікий пожиток тілові і душі. Але дощі, вогкість, мраки все ж спричинювали простудні недуги у жителів гір. Я змалку мала гостец. Що то є? О, то найпошире­ніша хвороба у Карпатах. Тепер я вже знаю, що то артрит, навіть ширше – кологенне захворювання через порушення обміну речовин.

Це тяжка хвороба, бо вражає поступово усе в організмі. Гуцули точно ма­ли визначення цього прикрою недугу і знали йому лік травами, примівками. Одна з найзнаменитіших примівок, що її чуло і старе, і мале в моїм краї. Але напе­ред про трави. Засушений підбіл (Tussilagoqarfara) па­рять водою і прикладають до бульб (міхурців), що, бу­вало, у мене по тілі цей гостець викидав; потім лікарі сім літ пробували зробити це засобом хімії, та затруї­ли кров, і це вже був подарунок нашої медицини на­завше. А підбіл помагав без шкоди. Ще, бувало, клали морське порося (CaviaCobaya) на болюче місце – кнурик забирав гостець. Миються, прудяться у парі живо­косту; прудяться у виварі хобзи із сіллю; натирають опухлі місця борсучим або ведмежим салом (де того тепер дістати?!); п’ють відвар із смерекового гистівника – плоского вершка з гушмою суччя.

Ще є отака цікава примівка від гістця з відгашуванням вугля: “Боже, поможи мені примовити, усе зле заклєсти і замовити. Хоть єс болячка, хоть єс скуса, хоть єс гостец сухий, хоть гнилий, я всі ці горесті-болесті колючі-болючі визиваю, викликаю з голови, з-під голови, з тім’я, з-під тім’я, з очей, з-під очей, з носа, з-під носа, з рота, з-під рота, з шиї, з-під шиї, із вух, із слух, із потилиці, з-під потилиці, з плечей, з-під пле­чей, з грудей, з-під грудей, з печінок, з-під печінок, з кишок, з-під кишок, з сімдесєть суставок, з крижів, з-під крижів, зі стегон, з-під стегон, із колін, з-під ко­лін, із литок, з-під литок, із котиків, з-під котиків, з плеснів, із-під плеснів, з пальців, з-під пальців, з підошвів, з-під підошвів я все зле, все лихе визираю, ви­кликаю із сего хрещеного, пороженого, молитвенного (ім’ярек). Йди собі там, де пси недобріхують, де кури недопівають, де люди не бувають, де си служби не прав’є. Даю тобі курку з курьити, кітку з котьити, сви­ню з поросьити, качку з качьити, гуску з гусьити! Йди собі, бери собі, неси собі в сині моря, в глубокі пото­ки, там ти будеш піском пересипати, у воді си купати, в лист си завивати! В гіллю си колиши, а сего пороже-ного, хрещеного, молитвенного (ім’я) чистого в здо­ров’ю лиши! Йик тьи найшло рано, рано тьи відсилаю, йик тьи найшло в обіди, в обіди тьи відсилаю, йик тьи найшло в полудни, в полудни тьи відсилаю, йик тьи найшло д’вечеру, у вечір тьи відсилаю, йик тьи найшло в завльиги, в завльиги тьи відсилаю, йик тьи найшло досвіта, досвіта тьи відсилаю.

Я тебе відсилаю пйитьми пальцьими, шестов долонев тьи заклинаю. Йик тьи відтепер здогоню, золотими мечами тобі голову здойму; буду тьи псами перваками травити, котами перва­ками драти, сокирами рубати, косами косити, серпами жьити, граблями розгрібати, віниками розмітати! Цур з хати! Пек тьи! Скапай си і страть си; моци не маєш, краси не спиваєш, відки’с прийшов, туди си назад обер­тай!”

Виговоривши цю примівку, Фурівка обдувала мій примівник три рази та й казала: “Не моїм духом, але Божим! Най Біг даст на вік, та й на лік! Скачи здоро­ва!”

І я скакала, мало гори не перескакувала, бо здоров’я уже прибувало, а попереду був ще вік, цілий вік мене ждав! І душа моя шепотіла, повторювала і своє чини­ла... Скажіть тепер: могла я не складати вірші?.. Маю­чи уже все це, чуючи і знаючи, ввібравши у себе намість вигнаної хвороби у кожен закуточок з уст примівниці народну таїну, високу поезію. Та мене, хоч би якою народжено, але заново перетворено, переміша­но, перекроєно оцими словами, чародійствами.

І часто думаю. Якби не відірвалася від смерекового гілля, якби не поїхала в світ, якби ж то, якби... Як би я багато вміла, могла! Може, навіть здолала би найтяжку науку життя, що так не дається найспосібнішим учням. Я би її гризла, а так вона мене гризе, догризає... Мені дано було понад усе, почерез все пройти легко, просто, як слову крізь уста, як блискавці крізь хма­ру. Я ж і родилася у неділю пополудні в кочергах. Не знаєте, що це “в кочергах”?

Та то в гуцульській хаті кожен кут має свою назву:коло мисника, коло вишнього вікна, коло постелі і в кочергах. Там у тім четвертім куті стоять пані кочер­га з панею лопатою і панянка коцюба з паничем віни­ком. У народі кажуть: котре родиться в неробочу дни­ну, та ще пополудні, та ще коло сміття, то вже з него нічого не буде – пустіше пустого. І коли я дубовими пальченятами тримала иглу, а трепетовими долонька­ми веретено і воно раз по раз вислизало з рук, мама допікала і нагадувала – де і коли я на світ з’явилася. Зато до книжечки мене тягло не менше, як до Фурівки. А ще я була добрим пастухом. Ліси, луги, дзвіноч­ки в овечок на шиї і книжка, що має мені відкрити­ся, – чого ж можна було ще жадати...

В гуцулів двояке було ставлення до книжників: їх побоювалися, але не шанували. Бо то не до господарки, не до ґаздівства. Та ще коби хлопець, а то дівчє! Господи! Де ви виді­ли, щоби з такого щось добре виросло. Чи воно впряде, чи вшиє, чи повибілює, чи витче, чи спече... Гола-голодна буде твоя доля! Колись я так затято денно-нічно читала (вже підлітком), що мама розпачливо за­кляла мені: ліпше би той утопився, що має тебе взяти!

Може, в недобру хвилю закляла. Хоч яка мама зи­чить зла своїй дитині?..

Але то є ще й доля. У кожного своя. Кажуть, вона дається. Якось по зірницях вичитували долю ново-вродженому. Не пам’ятаю, хто вже розповідав, що давно, за Австрії, коли ще жовнір служив у війську 24 роки, ішов один такий із райська вже додому. Стем­ніло в дорозі, повернув до першої хати і проситься на ніч. Але господарі не можуть приймити жовніра, бо в них народжується дитина. Струджений у дорозі хлоп лягає на приспі, а було літо, тепло, зоряно. Дивиться – летить щось ясне, думав, зірка падає; а то таки зірка, але впало коло нього недалеко і зробилося ангелом. Але де не візьметься друге ангеля, зовсім немовлятко. Той старший каже меншому: чуєш, тоненько плаче, – вродилася дівчинка. Отут жовнір спить, то ця народ­жена буде йому за жінку... Напророчили та й відле­тіли на своє місце світити долю дитині. Більша зір­ка – хранителька на все життя. А жовнір, як то вчув, так йому запекли оті слова, що вже сон пропав, як не був. Устає, крадеться до сіней, у хату, бере ту дитин­ку у сповитку і... Але не буду нічого тепер казати. Що було, самі здогадаєтеся. Минуло кільканадцять літ. Уже геть сивий отой жовнір урешті жениться. Якось при нагоді уздрів у жінки на плечі шрам – почерез увесь поперек удолину. “Що це тобі, жінко?” – пи­тає. “Та неня вповідали, що якийсь розбійник просив­ся на нічліг, коли я родилася, його не могли пустити, то він із злості украв мене і посадив на кіл, оце такий слід лишився...” Усміхнувся сивовусий муж та при­горнув молоденьку свою дружину до серця – бо що мігкому сказати. Доля є доля. І, відай, нікого ще не ми­нула.

Але і за долю треба просити. Молитися і постити змалку.

Є на це і людська рада. То вже робота чередінників. Це такі люди, що все всім можуть зробити.

І якщо упиpi чи відьми, а тим більше бісиці, лісові люди є роди­мі, то чередінником може стати кождий, хто добре вивчиться. Чередінництво можна переймити і переда­ти як маєток, як науку, ремесло. І все ж чередінник різниться від ворожки-примівки Тим, що робить все собі, задля себе. Буває, що, заки для себе зчередує, му­сить іншому збавити.

Що тільки через тоту любу не робилося (та й робить­ся) в гуцульських селах. Але хочу вас здивувати сво­їм здивуванням: прослідковується аж на Брянщині ба­гато народних дивин, не відмінних від карпатських. У брянських селах так само чередували на людей і на худобу, як у гуцулів.

Цікаво, як тепер у тій український землі російсько­го краю ведеться...

Але що робить гуцулка, як полюбить парубка і хоче аби він за нею ходив? Одна бабчина, недалека сусіда, таке вміла: замішує хліб, розплеще тісто, накладе бриндзи і завертає тоти книші стегном, при тім примовля­ючи: “Абис так си за мнов та за моїми стегнами за­вертав, єк цес хліб завертаю стегнами!” Спечені книші даст їсти парубкори. Казали, що самій було не наручно, то передала через його сестру. І парубок прикипів до молодиці.

У моїм краю часті нерівні за віком шлюби. Мій вуй­ко Николай взяв собі жінку на 27 років молодшу і жи­вуть, як голуби на взір цілому селу. Вона, правда, ка­же йому “Ви”, але це лиш додає поваги до її почувань, а йому змоги оберігати її, як дитину ,\ У гірському селі Снідавка, де нібито любив сам Довбуш снідати, зійшов­ши з верха Ігреця, я учителювала сімнадцятирічною і не раз чула, як ґаздиня, що все зверталася до стар­шого за віком чоловіка на “Ви” при сварці смішно ви­кидала- “Аби вас був тогідь шляк тріснув, єк-сте мені уритилися! Аби вами дідьтьо фірманив, єк мнов лю­бите поштурхуватися в кождий кут! Слабі, слабі, аді не бійтеси, не хапає вас, Федуньку...” Речі вельми не ласкаві, а каже “Ви” і ще “Федуньку”. Я, бувало, ду­шилася зо сміху в подушку при цих сутичках. Але згуста парубок брав на кільканадцять літ старшу молодицю. І також добре собі жили. Або ще й вона вбік заглядала... Як старша молодиця хоче віддатися за лю­бого їй леґеня, іде до правдивої дівки з просьбою, аби тота наколола їй уперед мізинний палець дев’ять paз, потім тілько паз груди навпроти серця і вухо до крові,

 

Тоту кров збирає молодиця шматкою, мочить той платок у воді, потому на тій воді пече книш і находить спосіб пригостити ним милого їй легіня. Уже тот ле­ґінь не попуститься її ніколи.

Не пусто є співанка парубоцька про книші:
Ой вийду я в полонинку
Тай стану, тай стану
Одна любка несе книші,
А друга сметану
А я книші за пазуху (ага, не їсть!),
А сметану вип’ю.
Одну любку поцілую,
А на другу кліпну.

Цей обійшовся легшим. А отакому, відай, тяжче при-йдеться: його любка уже при дитині, а він щось роз­думав брати її. Дає вона свого молока і змішує разом із сметаною, варить на тім бануш, кажучи: “Абесь таї;не міг без мене бути, як дитинка без цего молока. По­поїсть парубок – так за нею озьметься, як його синок чи донька за солодким молочком”.

За котрою дівкою чи молодицею мужчини убива­ються, у селі знають напевно: під її порогом закопано лилика.І 3 тим бідним лиликом виробляють ще й не та­ке. То’ціла котура, чередінницька операція, акція, кот­ра потребує сил і терпіння. Як хто хоче привернути чи відвернути кого, чинить так: зловить лилика, покладе його в горнець, що має у дні дев’ять дірок. Той горнець кладе у велику мурашковину, де мурашки нанесли ба­гато фої, накриє його плиткою та й утікає не озираю- , чися, аби не чув, як лилик там пищить від мурашків.^] У дев’ять день досвіта, перед сходом сонця, має зайти голий у то місце, вигребти горнець, ухопити і тікати так само, не озираючися, не дивлячися у горнець. Як зійде сонце, вибирає дві лиличі кісточці: гребельки і вилки. Тими гребельками притягне до себе, кого схо­че і що схоче, а вже вилками так само відверне. Але ніхто не має знати, бо чари би зійшли на ніщо. Є страшні речі. У горах давно не так дуже слабува­ли. Хіба що яка епідемія, а так люди були здорові, бо ті, слабші, умирали малими. Ішов процес природного відбору. Дітей ніхто не панькав, ходили босі, напівго­лі, їли що попало, і котрі мали вижити – повиростали здоровими.

А вже як дорослий хто заслабне, то це або з уроків,або з примівок, або з проклятьби. Уповідають, що як хто хоче, аби інший заслаб, іде за ним і бере сліду з його правої ноги дев’ять раз по дев’ять. 13 тої глини зробить твар (лице). Рубає навстріть до дерева 12 трі­сок; б’є ті тріски у тоту твар через дванадцять субіт східних (при сході місяця). Той чоловік, що з його слі­дом це діялося, мусить минутися до дванадцятої су­боти.

Не знаю, як треба ненавидіти, аби до такого вдати­ся. Але, тим не менше, скільки цього в злобі роблено!

Гуцули рідко що роблять мовчки. Слівний ряд займає ведуче місце в майже усіх дійствах. От як посилається клятьба: “Господоньку Боже і ти, ніченько, поможіть мені назвати, наслати дев’ятьдесять коней і дев’ятьдесять бесаг тусків і нужд з удовиць, від пана, що панст­во утратив, що в карти села програв, від війта, що ві­тійство утратив, від сиріт – відсилати, насилати на него. Йдіт, ніченько, беріт шукайте. Не найдете в одній хаті, то найдете в другій, не найдете в другій, то найде­те в третій, не найдете в третій, то найдете в четвертій (і так включно до дев’ятої), а не найдете у дев’ятій, то идіт млинами, коршмами, лісами та хатами шукаючи. А єк найдете, беріт тріт єго кости і жили так, єк камінь муку! Не дайте єму ні спати, ні їсти, ні пити, ні спочи­вати, ні з сусідами, ні з родинов си набувати. Най йде, най мучит си попид лавиці, хатами, порогами, на колі­нах та ліктях, аби не мав супокою, аби ишов без бро­ду у воду, на пліт без перелазу, у ліс без дороги;аби си не задержєв так, єк вода на решеті; аби рикав єк віл, рзав єк кінь; аби туда пішов, куда кури не допівают, де людського голосу не чути. Аби щез, пропав на сині моря, на проклєті безла, на скали, на озера, ку­да дзвони не додзвонюют! Аби на него пльовала згра-да, громада; аби на него пси гавкали, аби єго так їв нарід, єк свині їдєси при кориті”.

Правда, страшне?

Не запам’ятовуйте. Бо хоть і не вірите у ворожби, але хто знає. Дивіться, що народу збирається коло те­левізорів на екстрасенсів. Що людська сила може, ще ніхто того не зміряв. Бо ніхто й не скаже у цім навче­нім світі – що то є за диво сама людина. Нема на це міри. Моделюють, генами гендлюють, а воно глипне на тебе очима – і готово. 

 

 

Полонинка

На що вже тепер гуцули перевелися!

Тяжко собі лиш подумати. Гуцул понад усе тішився худобою. Як лиш її не називав – -товаром,: дроб’єтками (товар – корови, телиці, воли, а дроб’єта – овечки, кози; видно, товар продавали по штуці, а дроб’єта оп­том), яких слів до неї не добирав! Худобу не інакше як викохували, кутали. “Викохана телиця”, “добре кута­ні свині”, “файно кутаєш – добре користаєш”, “зле ку­тати – гріх”... Як уже на Свят-вечір догоджує ґазда своєї худобині, сам не сяде до вечері, заки всього по­трошки свяченого в стайню не понесе. Бо, прецінь, і во­на знає про свята, і вона чекає їх, і вона була при яс­лах новонародженого Ісуса і не їла послідний жмуток сіна, аби дитинці було де спати. Худобина умудрена природою, вона все відчуває, а що не скаржиться, то не означує, що її можна безневинно кривдити. Раз у рік, на Святий вечір, вона промовляє до Бога про все:як її кутали, годували чи били, мучили роботами... І гріх великий падав на поганого ґазду за “малих отих”. Тому кожен пробував якось задобрити ласощами цьо­го Різдвяного вечора своє живе майно.

Все, що дихає, гуцули називають “диханя”. Корова уположиться взимі, телятко беруть до хати. Овечка вкотиться – ягня забирають у тепло. І діти, і дроб’ятка зимують разом, граються, гладяться, вчаться люби­ти, жаліти. Раз мене покарали за те, що стрибали на­пару з ягням на постіль, і коли воно вздріло, що дити­на плаче, забилося голівкою під штандари і там заснуло. Не кажіть, що не розуміє. О, худобина гостро від­чуває. Це я спостерігала і не раз. Як зарізали теля, на­ша Красуля плакала – тиждень котилися градом сльози з її гарних карих очей. |І я плакала, і мама. Навіть тато-фронтовик – не міг їсти того м’яса.

Гуцули люблять худобу, уміло її доглядають. І на­віть отаке вчуєте, бувало: “Такий сумний, якби йому корова згибла”. Не дитина, не жінка, а... корова. От в якій ціні та керова. У діда Мирона було багато корів, і кожну він знав на характер.( До кожної мав підхід. А як зав’язався у селі колгосп, дідові корови пішли у голодні й холодні стайні, стали як терлиці – худі та страшні. Дідо тікав у луги, аби не видіти, як їх випус­кали на подвір’я; але вони трембітали з голоду – і в лугах було чути. Дідо вклякав під корчем і молився. А невдовзі помер.

А ми тримали овечки. Я пасла їх і також знала, що котра може. Я була трохи більша від них, але дроб’ята мене слухали. Може, тому, що я вже у сім років бага­то книжок прочитала, а може, тому, що я була дідова онука і любила худобу дужче, ніж ліси, квітки і пото­ки, я воліла мати справу з диханею, я навіть їм чита­ла, переповідала, а вони ставали кружка, пасли і слу­хали, бо нікуда від мене не йшли. І якщо у мене є ду­ша, то маю завдячувати і дихані, що вчила жаліти без­помічного, не показувати силу і перевагу над безмов­ним, слабшим, а коли на таке і зривалася, то довго гриз­ло сумління.

Уже за хрущовських часів гуцула взялися відучува­ти від усього йому дорогого. Врізали пасовиська, на­сильно забирали худобу на м’ясо. Прийшли і по моїх уже лиш кількох овечок. Тато спробував не дати, але голова колгоспу Юрій Сливка (як умер, то най земля його виверже за всі людські кривди) тріпнув татом до стіни так, що киптар тріснув на плечах, і тато – мій тато, стеклий кров’ю на фронтах, але ще до старо­сті найдужчий серед керманичів з Білої і Чорної ріки, мій гарячий тато стерпів грабівникам – і овечок вики­дали, як мішки, на машину. Щось обірвалося тоді в мені, я стягала аж до зашморгу свій піонерський гал­стук (ми саме створили маленьку першу піонерську організацію в селі), і від того мені здушило у горлі. І по сей день чую той клубок.

По дві корови заборонено було тримати, а потому і одну не було чим годувати – так усе робилося. Тепер. у моєму селі повно таких, що на грошах сплять, гріш­ми вкриваються і по грошах ходять, але горня молока купити слабому або дитині нема в кого.

Ніхто не хоче тримати корову. Хоть уже влада припрошує всіля­ко, як може. Вибито із селянина господаря. Ніхто не бажає мати справу із сіном, гноєм. Ліпше пива вип’є замість молока. А пиво добре возять. І “Московська” не зникала з прилавка, не було такого. Моя сусідка, колись добра ґаздиня, так всмакувала то пиття, що й корови не треба. Лежить бур’янами, де там їй корова була би в голові.

А з тим усім витручено з гуцула і його сутність. Бо хто він без цього усього? З цим багато пропало. Без­поворотно зникло. Банно мені, жаль, але що з того...

Заходив колись ґазда до стайні, милувався телям, примовляв своїй дійній корівці: “Вийшов червоний чо­ловік з червоного моря, напас червону Зорєну червонов пашев; здоїв червону Зорєну в червоні дійниці, про­цідив червоне молоко з червоної ділетки, зібрав чер­вону сметану і сколотив червоне масло, поніс до чер­воного міста на червоний ярмарок продавати. Прийшли люди, купували, торгували, нічого не чули, не знали;прийшли жінки, купували, торгували, нічого не чули, не знали; прийшли жиди, пани, парубки, дівки, хлопці, дівчата; так аби за цю святушку-дарушку Зорєну уро­ки-чародійники аби не чули, не знали, аби щезли, про­пали, як дим з кагли щезає, пропадає – ніхто не знає, де си діває, так усе зле, усе лихе щезло, пропало, моци не мало, краси не спивало і манну не уймало! Йде ся святушка-дарушка Зорєна ричючи, кричючи, зострітила святого Отця Николая, Ісуса Христа і Святу Пречисту;питають: чого ти ричеш, чого ти кричиш? – Єк би я не рикала, єк би я не кричєла, мене горести-болести, мене чародійники, мене лиходійники, мене вроки взєли, в тіло си вп’єли, мені манну уймают. Каже Отець Николай, Ісус Христос і Свята Пречиста: не ричи, не кричи, ходи за нами, озмемо тебе до золотої гори, до арданової води, обмиємо тебе від ніг до голови; така си лишиш чиста, єк Сус Христос і Свята Пречиста, Взяв те Святий Николай за праве вухо, Свята Пречис­та за ліве вухо, Сус Христос йде наперед, привели те­бе до золотої гори, до арданової води, обмили тє від ніг до голови; така си лишила чиста, єк Сус Христос і. Свята Пречиста! Ти водице арданище, обмиваєш гори і долини, обмиваєш коріння, каміння, обмий сю святушку-дарушку Зорєну від усєкого злого, лихого”.

...Три рази господар після цих слів хухає і плює на землю, кажучи: <Не моїм духом, але Божим!”

Знов тричі хухає і каже: “Від Бога вік, а від мене лік!” І три рази гасить по дев’ять вуглів, рахує при цім назустріть: “Ні дев’ять, ні вісім... ні один”. Дає ш’їти корівці і кро­пить її.

Тут нема що пояснювати. Хіба що слово “манна” потребує тлумачення: жирність, але й кількість моло­ка. Через тоту манну скільки гнівів і сварок у наших горах! Навіть поговірка є: “Ото бійно –манну мені від­береш!” І на сьогодні мало хто дасть молока (дасть! – гуцули молоко не продають, бо корова би згибла), аби його не посолити. Бо з несоленого манну відберуть.

Баба Митусиха мала дочиніння з тими чередінниками (в одних селах кажуть чародійники, в інших – чередінники) ціле життя... Але то й сусіда мали, що умів щось. І в селі було ще кілька відьмий та упирів. Визнаних, таких, що й тепер самі це не перечать. Ще живуть декотрі з них. До баби вони по-всякому влази­ли до стайні, до комори. Якось вночі (а ми мешкали хата в хату) здоймився крик, галас. Часи були несупокійні, тато з війни вернувся, з госпіталів блідий та ви­снажений, як з хреста знятий, усе начувався, що лісо­ві прийдуть по його душу. А тут крик. Вилітає тато надвір – нема-нема довгенько, аж приходить, смієть­ся. Каже – відьму на молоці ловили у діда Митуся. У мене з цікавості аж вилиці зціпило, вищу-пищу, як той комарик: розкажіть, розкажіть... Не тямую уже, чи вповів тато, чи прогнав спати, але все ж чула я десь тоді, як-то ловлять відьму на молоці: ніби, треба зняти мужчині кальсони, зав’язати в ногах і накрити верхом на молоці світельце-димальце. Затягнути вочкур (гумок не було ще, користувалися мотузом-вочкуром) – і го­тово.

Тільки так, не інакше.

А так ще й жаби-рапавки нападали з городів на баби­ну стайню. Я виділа, як баба жене її, а вона, велика та жовта, лізе на поріг – відьма! Нічого бабі не лишало­ся робити, як ловити влазливу рапавку, підвішувати за ногу над ватерником. Отак у баби Митусихи все, ко­ли не прийдеш, будиться жаба над ватерником. Вза­галі, до стайні чужого не пускається.

А що ви думаєте, як тоти чередінники таке вироб­ляли, що покай! Лиш погадати собі: як чередінник за­багне збавити кому корову, то йде до ріки, ловить пструга, потім веде корову у хату, кладе пструга у дій­ницю і доїть корову на него.

Пструг так нап’ється молока, що стане надутий. Чередінник вигріває грань у печі, іде до подійного стільця і каже до него: “Що ти наробив, нащо ти моїй коровці манну узєв? Коли єс манну узєв, то я тепер тебе положив, нівідки ратунку не меш мати, ніхто з тобов нічого не порадить, не злі­чить тебе – мусиш здихати, було манну у моєї коровки не відбирати (при чередійництві худобу називаєть­ся по кличках). – Отак абис си перевернув! –перевер­тає столець, хапає пструга у руки і примовляє да­лі: – Так другій корові манну передано, як пструг си молока напив; тепер та, що відобрала мусить здихати, як убіги хочу пструга у піч кидати! Абис так трісла від моєї манни, єк цес пструг від молока і від огню трісне!” – кидає пструга у вогонь.

Корова так трісне, як пструг у грані. Від сего нема ради.

А скільки ловили на Йвана рано голих чередінниць, що манну збирали... Цілі процеси тривали почерез це.

Таке може бути лише на Йвана. Встає чередінниця рано до схід сонця і йде гола з дійницею і полонником до багача, що має багато корів, іде до корита, що в не­го стікає вода з головиці, –до водопою. Збирає полон­ником поверхи воду і каже: “Я не воду збираю, але манну з усеї худоби, що тут п’є, не тільки з вим’я, але і з сліду”. По цім бере сліду, іде царинкою, збирає по­лонником росу з трави і примовляє: “Я не збираю саму росу, але з маннов з усеї худоби, що ходить сим полем, з усієї землі, з усего цвіту, що є на світі; я одна така чередінниця, самостояща, на поли стою, навкруг себе махаю, на Йвана Хрестителя з усего світу манну зби­раю і викликаю, своїй худобі примовляю, щоби цю манну носила, по світі ходила, щоби в неї друга чере­дінниця не зчарувала та й не пізнала, як мене, голу, ніхто не видить, не пізнає; щоби до мене діла ніхто не мав так; єк я ходжу від рання до схід сонця, а мене ніхто не уздрів, не спізнав, так аби у мої (кличка ко­рови) ніхто манну не відобрав; єк мене від досвіта ні­хто не здибав, щоби моя коровка так тихо ходила, єк я тепер цю царинку усю ісходила і зчередувала, з неї ман­ну зібрала, свою маржину напоїла і осим цвітом наго­дувала...”

Чередінниця збирає цвіт і приговорює: “Не беру са­ма собі, але своїй (кличка). Кілько я сходила, кілько цвіту зірвала, кілько я очима вздріла, манну з цвітом зібрала і світ зчередувала, своїй худобі дала, щоби моя худоба така була тиха, єк земля в землі, щоби така була манниста, єк у потоці вода, щоби її чередінниця не найшла, єк у земля чимхана острива сама си не зчімхала, так аби у неї манну не видобрала, єк не збере з води слізи, так аби перейшла, аби не найшла”.

Іде додому з цвітом і дає своїй корові той цвіт з-помежи ніг, приповідаючи так: “Я тобі даю манну і ка­жу, щоби-с була дужча над усю худобу, щоби-с своїм товаришкам си не вимовила, змудрувати не дала си, щоби у тебе чередінниця манну не відобрала, так, як ти манну з поли з’їла, а полу не зжувала, єк мої поли нічого си не вловит, так аби тебе нічого си не вловило, єк мою полу ніхто не може зчередувати, єк мою полу ніхто не може відняти, так аби у тебе ніхто не міг ман­ну відобрати; єк ніхто не може мою полу урвати, так аби тебе ніхто не міг змудрувати. Я тобі даю воду пи­ти, з сеї води меш манну носити; тяжко тобі буде хо­дити, недалеко тебе буду в поле гонити, три рази на день доїти, ти меш годувати мене і мого ґазду і мої ді­ти, а я тебе буду шанувати, щоби ти легко спала, що­би-с різко рикала, щоби тебе чередінниця не пізнала, де ти ночувала, де ти стояла, щоби ти у мене довго пробувала. Щоби тебе злі очі не виділи, щоби тебе не урекли, так як мене не врекла земля, єк я гола бу­ла”.

Скільки попри все тут любові і навіть поваги до го­дувальниці – корівки! Скільки слів, примівок, таєм­ниць і заходу коло неї.

– А єк дуженькі? – вітається гуцул до гуцула при здибанні. – Єк маржинка – ци дужа? І вже потім:

– Єк діточки, жінка?

Це не зневага сім’ї, не відсування на задній план за­для худоби, ні. Це турбота про добробут тої-таки сім’ї, часто пересягаючої за десять душ. Корівка-дві дадуть усьому раду: буде молоко, буде сир. масло, бриндза, гуслянка, сколотини, жентиця, сметана, кисляк...

Коли я питаю свою сивеньку голубку-неню, чого во­на така з лиця біла і з тіла ніжна, мама мені каже кож­ний раз чи то правду, чи в жарт: бо я у молоці купана, а ти дубилом-мальовидлом шкіру собі нищиш; ади, у тебе більше зморщок, як у мене, і лице пожовкло...

Питаюся у дзеркала: від зібраного зі світу сивого магазинного молока чи від Чорнобиля у мене нема цві­ту маминого?..

Але кожному своє; мені доста цего цвіту, що визби­рую горами, як найделікатніші чічки, і викладаю ря­дочками на папері.

У співака ні сардака, ні гач, ні сорочки
В скрипку йграе, все співає свої співаночки.
Ой співаку-неробаку, на що си надієш?
Ци на тоти співаночки, що багато вмієш?
На воли си не надію, бо волів не маю.
На співанки си надію, бо багато знаю.

Так що й гуцульський співак, як кожний – голий-босий. Як має бути. Але я чула і виділа недавно прав­дивого співака, що був не геть такий. То Василь Рильчук з Перехресного. До того села ще спробуйте дібра­тися. Поза полонинами, під Чорногорою сховане. Я так і не була там. А Василь Іванович головує у селі здав­на, каже: може, владу таки врешті віддадуть радам, то він ще погаздує. А поки що Рильчук співає, на ходу йому приходять співанки, я ще такого таланту не зди­бала. Може кілька годин про вас виспівувати без пе­редиху. І все до прикладу, все правдиво. Співак – го­лова сільської Ради. Веселий і мудрий, як то йому вда­ється і то, і то робити... Здибалися ми на полонині, – що вже там Рильчук наспівався, а ми наслухалися! Ху­доба зачала рикати, зголодніла, аж тоді вгамувалися, розійшлися до роботи.

Худоба... Вертаємо до маржинки. Через неї, товар гуцульський і полонини. Через неї повно чудес чудодій­них. Мама вповідає, що в мого односельця Скакуняка було зо 30 – 40 штук товару. А Скакуняк мав добру собі поміч – того, “щезби”. Ставав ґазда на порозі стай­ні та кликав: ходіть, корови! ходіть, бики! І всі на свої місця за шнуром ішли. Лиш дійниці підкладає, сам на скрипку грає. Доки не перестане, доти корови дояться. Аби хоть кров капнула, а не перестане доїтися жодна, поки музика не втихне...

Коли мама була мала та ходила в сусідню Білоберезку за грунь до багачів Задурів – своєї “фамілії”, то все боялася тої хати, де жив колись упир – такий чо­ловік, що всі його сокотилися. Але то ще діялося за маминого діда Гриця, люди дивувалися – агій, у него корови нема (у того чоловіка – упиря), а має молоко, продає панам масло. Присокотили, а він під каглу при­ставив дійницю – та: “Шкє, шкє!” І доїть терлицю, за­копану під каглою, як корову. А ті корови, в котрих забрав манну, ревуть, з очей сльози котяться безпере­станку, молока нема...

Але є й такі люди, що несвідомо урочать другому, через що вівці та коровії не дають подостатком моло­ка. А урочать найбільше, як похвалять маржину чи молоко, не сплюнуть наперед і не примовлять: “Нів­року, абих вам не зурочив!” На що ґазда чи гадзиня відказує: “Неврічливі”. Та це не кожний робить, то давні звичаї підказують застерігатися уроків. У мому селі це робиться так. Натовкти солі (пам’ятаю ще цілицю – уторопську нашу відому світові сіль) сісти на поріг до схід сонця і хрестити сіль ножем навідлів (тилом униз), при цім заповідати:

– З черленого потока вийшов черлений чоловік у черленій шєпці, у черленім сардаку, у черлених гачах, у черлених постолах, у черлених волоках, у черлених онучах, у черленім ремени, у черленій сорочці, у чер­ленім шальку, у черлених рукавицях, у черленій крисани, з черленов сокиров, пішов у черлений ліс, нару­бав черленого дерева, наколов черленого вориння, на черленій земли заклав черлену кошєру, наробив черлені стаї і загнав черлені вівці, надоїв черленого мо­лока, пішов у черлений єрмарок, продавав черленов мірков: хто си напив – аби си розсів, а хто видів – аби осліп, а хто учув – аби оглух.

Тоту сіль дається вівцям, коровам, а тогди хоть би хто напився молока від тих коров, овець і зарічливих слів не промовив, а ще й похвалив небезпечно, то бай­ка – не пошкодить ані молокові, ані маржині.

Маржина –- найдорожче майно гуцульське. Та й не дивина, бо орного поля в Гуцульщині мало, і та земель­ка, що є, неохоче обробляється, більше толок, царинок на випаси і сінокоси. Від землеробства (бо то така, видко, пісна глеїста земля) здавен гуцулів здержував пересуд – нібито гріх землю пороти, бо там сидить арідник і радується, що чоловік, щовесни порючи грунт, приближує закованого сатану на світ. І головним за­няттям гуцулів є плекання дихані і торгівля маржиною. Про свій товар дбає гуцул найбільше, задля неї жерт­вує власною вигодою, здоров’ям як своїм, так і своїх дітей, заховуючи на зиму добутки (приплід – ягнят, те­лят) у хаті помежи дітьми.

Особливо високо здавна ціниться вівця: “Свєтила би си Божа овечка (а вона і на образі в руках малого Ісу­са, і на престолі у церкві, випікають баранчиків з тіста на Великдень та святять), – каже гуцулка, – з овечки усе: молоко, вурда (недовготривалий сорт соленого си­ру, добутий із жентиці, що лишилася після сиру, з кот­рого роблять бриндзу, а тому вурда пісніша і рідша – її не тримають, їдять зразу), жентиця, гуслянка (закваснене молоко), бриндза, кожух, сардак, ліжник, ще й буджениця”.

Так що з овечки ґазда має добрий харч – молочний і м’ясний, тепле вбрання, постеління і хатній інтер’єр (килими, верети, джерги).

Діди вповідали, що гуцули давно жили досить заможно. Кожний нелінивий мав побагато худоби – ви­стачало для себе і на продаж. А поміж ними були дукарі, що мали свої просторі полонини, де випасали по кілька соток власних овець, а в кожного найбіднішого була своя маржина, царинка, кавалок города. Скрізь по горах орудував гуцул, там чувся вільним, як козак по степах.

Описуючи життя гуцулів, польський етнограф В. Поль розповідає (“Образи з життя і з натури”, т. 1. Краків, 1896): “Увійшовши у хату, виділи ми, що ґаз­да був маючий, ціла одна стіна була покрита дорогою зброєю, рушницями, яничарками, турецькими ножами і кинджалами, викладеними сріблом, слоновою костею і перлами; обік висіли пістолети, мисливські роги і бо­клаги на горівку та молоко. Усе те висіло на килимі, що покривав цілу стіну. Про багатство гуцула свідчить також скількість ліжників, порозвішуваних на жерд­ці перед ліжком. Ліжниками, що висіли, можна би оббити кілька хат. Та проте нелегко купити ліжник, стрільбу або коня... бо як гуцул казав: “Бачите, пане, у нас люди не кохаються в грошах”, і вийняв із скрині капелюх, котрий довкола був убраний перепаскою з кавалків золота! На нашу просьбу, щоби нам ґазда вистарався 18 коней, загнали його сини з близького па­совиська на подвір’є стадо із 46 коней...” Було і є золо­та в Карпатах!

З сердечністю в повітанню, в розпитуванні про рід­ню, маржину в’яжется і незвичайна гостинність гуцу­лів: удень і вночі він радо прийме у себе прихожого. Хоч чужаків (лентюхів, сурдутовців), що “тягаються по горах та не вміють з людьми говорити”, гуцул не лю­бить, нерадо звіряється їм, все ж пригостить і такого якнайліпше, не жадаючи плати: “От дайте дитині, я сего не требую”. Гостинність перейшла у повірку, що не дозволяє брати грошей за молоко, бо маржина би згибла.

Гуцул з натури честолюбивий, незвичайно враз­ливий на зневагу і кривду, заподіяну йому; найменшу образу довго пам’ятає. За образу гонору часто-густо і тепер судяться, а скільки згарячу чиниться голівництва у моїх горах! Ще й понині.

Говорячи про гуцульську худібку, не забудьмо про коня. Кінь, лиш він один, здатний крутими вузеньки­ми плаями знести з далеких полонин берівки бриндзи і масла, просто іздця. На коні їздить у Гуцульщині кож­ний, бо дороги каменисті, гори стрімкі, просторони да­лекі. Сидячи на коні, пряде гуцулка, мама плекає ди­тину. Як лиш дитина вродиться, кладуть її символічно на коня, до слюбу конче їдуть на конях кнєзь і кнєгиня (молодий і молода)... Та хіба лише у цих випадках? У великій пригоді стає гуцульський кінь маловидющому або сплячому чоловікові: такого він занесе певно та безпечно додому. Пригадую, як тато садив мене на нашу могутню кобилу і вона заносила мене, маленьку, у стайню, де я скочувалася у ясла на запашне сіно і чула материнське дихання над головою моєю вірної гнідої опікунки... Не раз врятував гуцульський кінь їздця від звірака. [Недарма казали у давнину: наколи би не гуцульський кінь, то гори би стали пусткою, і

А коней позабирали до колгоспу. Прийшли трактори, авта – кіньми занедбали. І вони зникли. Тай стали го­ри пусткою. І мій сімдесятирічний вуйко Іван носить плечима муку, сіль із села у полонину. Бо коня забо­ронено тримати. Глупа із глупих заборона! Дві маши­ни можна, а коня – зась... Коли вже минуть часи на­родження безглуздих законів?!

Та й коровам у колгоспі не скрізь добре. Як не дбає господар про тепло і корми, а лиш про свої кишені, то не одна десь ферма хором скаржиться Святого вечо­ра...

Бо давно, як ще жили велети, говорили всі звірі. І в це вірили всі, і мої діди також. Не тямую вже за що, але Бог мову у звірини відібрав. Відтоді вона го­ворить лиш в Різдвяну ніч з Богом про своє життя, як обходиться з нею чоловік, і Тому кожен ґазда цеї ночі добре підстелює худобу, нагодовує, аби не скаржилася. Бо за безмовну диханю гріх неспасний.

А починали гуцули незле. Уміли господарювати. Най­меншу можливість краю використовували досконало.

Уже говорили ми про походження гуцулів. Наука каже всяко і нічого певного., В різні часи переважали різні теорії. Кельтську, одну з давніх, ми вже розгля­дали. Не обійшлося, безумовно, у гуцульському етно­генезі без кочових компонентів. Але дає про себе зна­ти цілий пласт румуно-волоської культури в україн­ських Карпатах.

Що ж відкривають археологічні знахідки? Насампе­ред засвідчують, що Покуття і сама Гуцульщина вже у давні епохи мали населення і початкову культуру. Знайдено тут предмети ще з кам’яної доби. Кам’яні вироби знайдено в околицях Коломиї; у Снятині над Прутом викопано крем’яний ніж; у Микуличині – кам’я­не ядро. Ніж, гачок до вудки, плоску сокиру з епохи бронзи виявлено у Слободі Рунгурській Мідну сокиру знайдено також між Косовим і Химчином. Значне чис­ло пам’яток римських часів видала прикарпатська зем­ля: у Снятині, Текучій, в околиці Коломиї знайдено римські монети. Ці гроші виорюють по горах і досі. Відомо, що із часів Траяна границі Римської держави сягали аж під Карпати, тоді римські купці заходили і в Гуцульщину, припускають, що у наших горах бу­ли римські копальні.

Сама назва “гуцул” також невияснена за походжен­ням. Одні історики пробували притулити їй кочову ознаку – гуцули-кучули. Це від “кучуватися” – пере­ходити з місця на місце, отже кочові. Може, тут не обов’язковий кочовий елемент, а йдеться про тих же кельтів, рутенів – перемандрівників... Ще кажуть, ні­би кінь гуцул турецького походження, що, може, на­зва гірського коня перейшла на населення. Бо ще 1793 року не згадується назва “гуцул”. Не здибав її професор Гакет, що об’їздив за дорученням австрійсь­кого уряду наші гори; їх мешканців учений нази­ває “правдивими покутянами”, “гірськими русинами”. А “гуцула” не чути... Дослідник цього краю доктор Іван Крип’якевич подає здогадку, що назва гуцул швид­ше всього є “румунська”, постала із гоц – розбишака і скінчення –- ул; так, певно, волохи звали карпатсь­ких опришків, з часом і інші сусіди почали звати вер­ховинців з-під Чорногори гуцулами.

Расово гуцули, як виказали поміри покійного професора Вовка, се чистий етнічний тип, –чужі домішки дуже невеликі. Гуцули рішучо належать не до чужих східних народів (узи, печеніги), як думали давні дослідники, але до україн­ського племени” (др. Іван Крип’якевич. З історії Гуцульщини. Львів,1929 г.

Симпатична думка. Але згадую собі ще й те, що ро­зумний, смисловий, кмітливий по-гуцульськи здавен “укий”; отже, “розумні”, відповідно – “укі”, а чому б, скажімо, тим же повільним, флегматичним волохам, що посіли гори, не назвати смислових автохтонів на свій манер із волоським закінченням “ул” та деякими змінами вимови на волоський манер; перед “у” гор­танний придих “г”, замість нашого “к” посередині, цо­каючи, коротке “к”, ближче до “ц”. Ми ж також міня­ємо звук: “укий”, але “учитися”, “учтивий”, “уцтивий”, нарешті – “неук”, “неуцтво”. З таким волоським обарвленням “смисливець”, “розумак” не без ноток симпатії звучить “гуцул”. Сама не люблю лінгвістичних мудрацій, коли слова перевертаються, як кому забаг­неться, але чому б не поміркувати, коли є до того хоч якийсь привід. Це ж не твердження, а таке собі до­вільне припущення. Та й чому б не придивитися і до мови, такої давньої і колоритної? Може, і там є клю­чі до розгадки. Самі гуцули називають себе “ерстнєни”, “крестєни”, “руснаки”, “руські люди”. “Учтивий” по-гуцульськи – “рахманний” (згадаймо тюркське “рахмат” – “дякую”), “рабівник” – “гулавий”, .деколи “оп­ришок”, “інтриган” – “фаріон” (?), “чужий” – “зайдей”, “зайшлий пан” – “лентюх”, “шарапатка”, “шваб”; жінка, що гуляє з парубками – - “подала”, а відповідно парубок – “джус”. Той. хто грає на губі, як у гармо­нію – “джуфо”. А та ж їдальна жаба, котру в. горах щось не чути, аби хто коли вживав у їду. А назви фло­ри і фауни? А топоніми і гідроніми? Мало що хто знає, та якось і знати не хоче. Чому то так? Воно ж наше рідне. За то все кров’ю просякнуті гори, сполокані по­токи, збарвлені ріки. Нашою кров’ю. Давно і за нашої пам’яті.

Тож будьмо укими, гей, гуцули! Трембіта, дримба, трясунки на кресани, то файно, але не за це ми укими названі. Щось і під крисанями, закосиченими павами, оперезаними золотими опасками, мусіло бути, дорож­че від золота. Неукий народ не вижив би в такім кам’я­нистім суворім безземельнім краю, кудась би поруте нів на ліпше, не витримав, не викохав би свого етно­су, порозсівав би та повимінював.

А в нас усе виховалося. Як у добрих газдів.

Ламав собі голову над Гуцульщиною не один вчений. З 1739-го по 1815 роки вивчав нашу природу, етногра­фію, історію професор Львівського університету природознавець, згадуваний уже Бальтазар Гакет. Усе життя! З юних літ і до смерті. Десь, певно, є його пра­ці, видані в Нюрнберзі. Але моєму поколінню то ще не доступне. Ми ще не заслуговуємо, не доросли то­го знати...

У 20 – 30-х роках XVIII століття оглянули цей край і описали польські публіцисти К. Мілєвський і К. Вуйціцький. Через сто літ це зробив досконало галицький просвітитель – вчений і письменник Іван Вагилевич. У 1835 – 1839 роках Гуцульщину досліджував його спод­вижник Яків Головацький.

Не такі вже ми бідні, як відторгнуті, відтручені в глухий кут від світла! Мали ж і свого історика-літопис­ця наприкінці XVIII – до половини XIX століття. Це Петро Іванович Ступницький, народжений 1797 року таки в гуцульському, споконвіків солеварному селі, що було за то й містом – – Уторопах, звідки родом наш су­часник, мій Друг, чесної руки і чистого сумління поет, багатостраждальний Тарас Мельничук, Невичерпними залежнями солі та навіть лиш цими двома іменами ма­ло би бути уславлене це найдавніше гуцульське село. Сіль, літописець і поет. Це для одного поселення не­мало. Все життя літописець Ступницький провів у су­сідньому селі Брустурах, де в 1886 році помер. У фон­дах колишнього Державного музею народного мистец­тва Гуцульщини була його мемуарна книга про перебу­вання, козацтва на Буковині в 1771 році. Писана 1825 ро­ку, Друга – “Пам’ятник, списаний ієреєм Петром Ступницьким, парохом в Брустурах”, – де в хронологічно­му порядку наведені дуже цінні історичні відомості про найважливіші події на Гуцульщині, в Галичині з 1671-го по 1849 рік. Повинна зберігатися у Коломийсь­кому краєзнавчому музеї.

А подвижницька праця видатного українського етно­графа, фольклориста Володимира Гнатюка (лише 9 ти­сяч записаних ним гуцульських коломийок!), томи історико-етнографічних досліджень, виданих і залежаних у темницях!.. Майже кожне літо (1898 – 1915) він проводив у Криворівні, де вивчав гуцульську духовну і матеріальну культуру. І вивчав, і дбав про їх розви­ток.

З усіх цих джерел випливає, що назва “гуцул” на письмі з’явилася в 1816 році. Чому? А най уже ска­жуть нам молодші, укіші.

Були ще й інші дослідники. Учитель Лука Гарматій (1866 – 1924) – про нього хочу розказати осібно, бо це приятель мого діда Микити Влада, через нього я й взя­лася за оцю нежіночу тяжку працю. Знавець гуцуль­ського побуту, звичаїв, фольклору, розтіцький свяще­ник, свояк Юрія Федьковича Олекса Волянський. (1862 – 1947), що допоміг Володимирові Шухевичеві ма­теріалами про народні промисли. Голівський учитель, етнограф, освітянин Петро Дудєк (1882 – 1958) записав багато пісень, казок, колядок, народних звичаїв. Ще один посібник В. Шухевича – фольклорист, культурно-освітній діяч Дмитро Єндик (1869 – 1952) учитель із су­сіднього з Розтоками села Тюдева. Він збирав фольк­лорно-етнографічні матеріали, а його дружина – відо­мості про народну медицину та гуцульські вірування.

Цей список можна би продовжити. Але справа не в цім. Погляньмо, скільки Гуцульщина мала одержимих дослідників (з-поміж них і нетитулований наш сучас­ник – відомий краєзнавець Петро Арсенич), а де всі їхні праці? Чи хоч одна гідно видана за радянського часу? Кожному знайшлася якась гана, ярлик, тільки б не пустити між люди їх історію. Така доля нашого ук­раїнознавства. Скинемо все на часи застою. Але і в час гласності не дуже квапимося випускати книги на волю, най би ще там полежала який рік, як уже про­лежала вік...

Прикро щоразу відкривати уже відкрите і заховане як навмисно. Кому би не хотілося знати про княжі ча­си у наших горах. Бо в селах над Черемошем з люстрації королівщин (опису державних земель) з 1565 – 1566 та 1570 років подибуємо прізвища: Хомчич, Хведич, Ковалик, Гримак, Босак, Братан, Тапчин, Власин, Теченя, Юрченя, Думка, Медвідь, Обух, Боклаг, Смук, Головка. Всі прізвища в реєстрі чотириста літ назад українські. Дивно, що нема прізвищ на –як, –юк (Ганцяк, Гарасим’юк), що найпоширеніші тепер серед гу­цулів. У деяких, поданих у люстрації, прізвищах від­чувається чуже походження, але різко виражена етно­графічна приналежність – Угрин, Волошин. Це заува­жує і доктор Крип’якевич.

У цих селах цілком відсутні на тоді польські, єврейські, німецькі прізвища. Вони згадуються поодиноко лише у двох містах над Пру­том – Снятині та Коломиї. І це пояснюється тим, що євреї починали брати у свої руки оренди мит, млинів і коршем, але це був тільки початок.

А головним заняттям населення було скотарство. “Там за Коломиєю, – доносять нам урядові записи 1565p.–є досить лісів і пустинь, в яких люде з ріжних сіл пасуть вівці і свині цілий рік, особливо як зродиться жир (букове жирне насіння. –  М. В.) на буковині; роблять там собі кошари, себто обори(!), на помешкання. А звичайно там пасуть вівчарі з таких сіл: з Ланчина, Печеніжина, Ключева, Сапоровського (Шепарівець?), Лючої, Березова і з інших шляхетських сіл”. В іншому записі: “У тім Снятинськім старостві є великі ліси до границі волоської й угорської, де з гір течуть ріки Черемош з іншими великими ріками. В тих лісах є дуже багато буковини, ялини й іншого дерева, на котрому буває омела; як на буковині заро­дить жир, заганяють із посторонніх сіл шляхетських і староства свині на пасовисько і роблять там собі пас­тухи кошари для худоби й там проживають; з того бу­ває велика користь”.

Податкові описи 1515 року подають відомості про кількість овець у різних селах, що свідчить вже на то­ді розвиток вівчарства: у Березові-Горішнім – 100, у Березові-Долішнім – 250, у Лючі – 200, в Делятині – 150, у Микуличині – 200, у Печеніжині – 200, у Уторопах – 100, у Пістині – 200.

Небагато? Але ж і села ці молоді, з невеликим чис­лом родин – від 10 до 50.

“Там, за Коломиєю, в роках 1420 – 1460 одна по одній виринають оселі – чи справді нові, чи вперше пись­мово згадані? – Печеніжинці, Ключів, котрими спершу володіють галицький делян Іван Коля, а згодом укра­їнські шляхтичі Олекса та Василь. Над рікою Рибни­цею згадуються Рознів (Рожнів) і Рудники. Це в куті між Прутом і Черемошем – звідси Кути, Покуття. Се­ло Кути також записано над Черемошем, коло нього Рибно – на них мали привілеї ще від Ягайла сини Жиінмонта Бєняги та Індрих. Але десь поміж цими се­лами значиться село Здвижин чи Звижин, якого тепер нема. Може, то нинішня Слобідка? Вона на тім місці. Далі під горами є Косово (Косів). Поскільки це вже давно знаний центр гуцульського народного мистецтва, варто на Косові зупинитися докладніше.

Спершу це було село, а в 1579 році уже записано два свяще­ники у Косові – один в селі, другий у місті. І в наші часи є село Старий Косів коло райцентру Косів. Село Косів спочатку належало до державних земель (королівщини), а 1424 року відомий з історії князь Свидригайло, що дістав від брата – короля Ягайла частину Галичини, подарував Косів волохові Максимові або Владові Драгосиновичеві. У Косові є монастир (і тепер є Монастирище), при границях потоки Воловець і Ходосів, гора Стіжки, Дубина (славна дотепер косівська Дубина!), пасіка, обочини гір – видно, як широко роз­лягався Косів. У 1472 році тут була уже соляна копаль­ня. На початку XVI століття Косів переходить до рук шляхтичів Марка та Максима Шумлянських. Десь близько 1570 року постає Косів-місто Початок дав йому снятинський староста Тенчинський, який “посадив міс­течко” (гарно сказано, як про дерево), що мало звати­ся Риків.

З доброї волі старости у місті побудувалися 60 гос­подарів. Але місту не пощастило – упалося в погані руки пана Язловецького, який казав своїм слугам “роз­метати” містечко. Згодом Косів було відновлено. І доб­ру славу рознесли про нього коломийці не лише галиць­кі, а й київські, лівобережні – по всій Україні.

Можна здогадуватися, що людські осідки опанува­ли наперед родюче пониззя Прута, а звідти посували­ся поволі долинами Бистриці, Прута і Черемошу у глиб гір. Гори вабили багатством жиру у букових лісах. Ще за моєї дитячої пам’яті школярі збирали восени смач­ні зерна букоЕого,жиру, там же, в лісі, ми його лущи­ли і поїдали. Жир давав ситість повоєнним зголодженим дітям, але від нього сильно боліла чомусь голо­ва... Притягували також багатства незайманих поло­нин. Сама назва підчорногірської полонини Дземброня – може, найдавніша серед топонімів – десь із тих ще часів, коли у нашій мові були сонорні звуки і ка­зали “дзембр” замість “зубр”. Збереглися свідки дав­ніх укріплень: Город під Косовим, Городище за Брус-турами, Городище коло Іспаса, Городище поблизу Тюдева. Від монголо-татар чи ще раніше зведені? Є ж і Татарський потік, або Кривавий потік, що не доходя­чи Сокільської скали. Кажуть, що ординці заповнили своїми трупами той звир і не вода, а кров чуріла по­током у Черемош, але далі в гори так і не пробралися.

Але то було пізніше, а ми говоримо про княжі часи. Шкода, що українські історики мало про Гуцульщину згадують. Навіть Микола Костомаров, описуючи князю­вання Данила Галицького, не переступив “туди за Ко­ломию”.

По занепаді Галицької держави (1340 рік) Гуцульщина і Покуття по самий Прут перейшли швидше всього до молдавського воєводства. Аж через півстоліття – до Польщі. Бо ж серед осель Гуцульщини особливу увагу привертають села з чужими назвами, та хіба тільки села. Скажемо ширше – топоніми; Брустури, Акришори, Смугарево, Рипа, Грегіт, Грона, Кичера, Горган, Копилаш, Кукул, Ладескул. Магура, Прокурава (рідне село поета Василя Герасим’юка), Ротукдул, Шешори, Шипіт і багато інших. В багатьох назвах явно волось­кий присмак: акрішор – кваснуватий; брустуре – під­біл; копілет – парость; кук – зозуля, кукул – самець зозулі; гарган – горб; кічіра – іней, мороз тощо. Все це безсумнівні свідоцтва колишньої румунської коло­нізації.

Румуни, або волохи, як їх називали, напливали в го­ри, як туман, кочуючи з чередами овець. Вони займа­ли полонини. Власники цих полонин були ще безпо­радними на необжитих висотних обширах, і охоче до­зволяли волохам загосподарити свої землі, пускаючи на полонини цих досвідчених пастухів, знаменитих скотарів. Волохи вибирали собі місце і лише сплачува­ли власникам полонин податок бриндзою, вовною, шку­рами, баранами чи вівцями. Багато всього волоського – від горіхів до убрання і танців – прижилося назавше в цих краях.

Волоська колонізація почалася, очевидно, під кінець княжих часів, коли волохи взялися займати північні схили Карпат (і тепер часто кажуть у нас на Букови­ну – Волощина, волоський бік). Але першим по імені з волоських колоністів відомий згадуваний Влад Драгасинович з 1424 року – можливо, якийсь мій далекий родич (“влад” – по-волоськи “господар, власник”; був господар Молдавії також Влад). Цей волох Влад, ок­рім Косова, володів ще і полянами Березова та дале­кого гірського Жаб’я (серця Гуцульщини, тепер сели­ща Верховина). Отже, Жаб’є уперше згадується тільки як поляна в 1424 році. Близько 1500 року (дехто вва­жає, що значно раніше) згадуються Довгополе, Вижниця і мої Розтоки (давно писали “Ростоки” і вважалося від “росточене” по горах на кільканадцять кілометрів село чи від ростеклих Черемошу і теплиці-головиці до­вкруг села – перед м’яким “т” дзвінкий звук не вжи­вали).

В податкових описах 1515 року значаться села Стопчатів (що дало нам славного поета і іромадського діяча Дмитра Павличка), Уторопи, Пістинь, Микуличин. В 1565 році з’являється урочище Тюдій, ще не се­ло.

Французький інженер Боплан уперше докладно по­дає топографію України близько 1650 року і заносить на свою карту гуцульські села Зелене, Микуличин, Березів, Космач, Тюдів, Ростоки, Устєріки, Довгополе, ба­гато підгірських осель.

Якщо про годівлю свиней (тим же буковим жиром) є відомості тільки з-над Черемошу, то бджільництво було розповсюджене як на Покутті, так і в горах. У Рожнові записано 360 пнів, у Кутах – 210, Здвижині – 130.

Хліборобство не дуже захоплювало моїх предків. У гірських селах сіяли хіба що овес, бо ним платили і данину. У Рожнові (де більше рівного поля) були вже горох, просо, навіть жито і пшениця. А під Снятниим і Коломиєю, ще ячмінь та гречка.

І жодної згадки про кукурудзу – такий потім не­від’ємний, ба головний хлібний продукт гуцулів. Ця “королева полів” тільки що перейшла з Америки до Європи, її ще не всмакували, а до Карпат ще просто не дійшла.

Згадуються перші млини, зв’язане з вівчарством ткацтво. А поскільки ткали ліжники, то їх і валяли у водних млинах: 1471 року – у Княжім, 1515 року і в Делятині, пізніше – у Рожнові, уже при мені у Яво­рові, Соколівці.

...Так мені закортіло, сама не знаю чого, на цім міс­ці передати вам один цікавий лист. Мoжe, сухе пись­мо статистичне приїлося і душу потягло на обпигри, на волю. А може, і доречно тут відкрити лист, подаро­ваний мені сего літа щедрою рукою голівського учи­теля – збирача народних перлин Михайла Івановича Савчука. Це письмо Олександра Олеся з Криворівні до дружини, датоване 1912 роком:

“Сьогодні я пережив буквально сон. В Криворівні був Храм. З усіх околиць, з найвищих гір зійшлися люди на свято. Заголосили, залебеділи сліпці й каліки, заграли сопілки, зашумів народ і заглушив Черемош.

Гуцулки ходять і пишаються своїм дорогоцінним вбран­ням. Горді гуцули в орлячих і страусових пір’ях зали­цяються до дівчат. Я стояв, дивився і не міг надиви­тися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини (підкреслення моє. –  М. В.), що зберіг вільну душу, мо­ву і старосвітські звичаї, повні краси... Скільки ціка­вих людей я пізнав... Коцюбинський, В. Гнатюк з ро­диною, Крушельницький (директор гімназії і драма­тург).

Цими днями їду на дарабі аж до Віжниці верст з 10. Зо мною їде Коцюбинський. Забава цілком безпеч­на і надзвичайно цікава”.

В дідовій хаті я бачила збляклу фотографію: на да­рабі, окрім замашних керманичів у широких ременях, була купка якихось людей у білих капелюшках; уб­рані були не по-нашому. Хто то та хто – марно допиту­валася я в бабки. “Ет, літніки”, – відмахнулася бабка непоштиво щодо тих чужих людей. Бо везти дарабу крутосхилами гірської ріки – не така вже “забава ціл­ком безпечна”. Що-що, а смертоносних загат вже я, дочка і внучка керманичів, на виділася з колиски. А скільки топилося, послизнувшися з талби? А каліцт­ва – нога потрапила межи дерево... Тому цікаві гості, що упросилися на дарабу, сприймалися іронічно: тут скрутно, а їм дурішки...

Як нині бачу збляклу фотографію, Якби то знатті, приберегти її: може, там під котримсь капелюшком упізналося б тепер обличчя тих двох великих синів України, що вона ними ще й не мала коли натішити­ся – все не ті часи були... Один назбирає поетичний букет з гірських чічок “На зелених горах’/, другий ви­дивиться гуцульську душу і закарбує у “Тінях забу­тих предків”. Дибаю їх слідами...

Але до чого все-таки навела я лист Олександра Оле­ся. Згадала; щоби підкреслити, що панщини Гуцульщина таки не зазнала! От ш,о хотілося і треба сказати.

На маленьких кавальчиках орної землі, розкиданої по гірських селах, що можна було насіяти? Що з тих селян взяти панамі Щоправда, архіви зберегли хроні­ки королівщин, де докладно означені селянські обо­в’язки і ще раз потверджено, що в наші гори не за­йшла ще тоді панщина (майже 500 років тому). Се­ляни не виконували ніяких примусових робіт на ланах, а тільки платили податок в натурі або грішми, а най більше довозили дрова до староства. Так у Кутах, Здвижині і Рибні (тільки рівнинних селах межи гора­ми) платили щорічно по 3 куниці, 8 чверток вівса, 2 си­ри, 2 курки. Вівчарі давали від череди одного барана, гуню або ліжник, сир і попругу. Від бджіл давали де­сятину, від свиней –- двадцятину, від волів раз у сім (пізніше в п’ять) років десятину; від кожної хати пла­чено подимне--2 гроші; ціла громада давала ялівку, фаску масла, по курці з хати. Кожен господар мав до­везти до двора у Снятині по два дерева і матеріалу на посуд. Були ще й такі незвичайні податки: як чоловік прийде з Волощини або з іншої сторони і хоче замеш­кати в якому селі, платить лисицю або 1 злотий – це зветься лисичне; як хто відходить – дає 2 злоті “виходного”. Як дівка йде заміж у своїм селі, дає поєм-шини або поклонного до замку 6 грошей, а уряднико­ві . – рушник: а вже як іде до чужого села, то платить 2 злоті; як до волоської землі – платить ще дорожче, той уже, хто бере її, – злотих 3 грошей 6, це зветься “розпуст”. Ось такий запис із хронік: “В тім краю Русь своєвільна з якої-небудь причини не хоче мешкати з жінкою, або також жінка з чоловіком, – той, хто дає причину д.о того, платить 3 злоті”. Видно, розлучали­ся і тоді. Правда, рідко. То було гріхом. Ще в Біблії сказано, що той, хто відпускає скою жону, всі її грі­хи (гріхопадіння) бере на себе. Так ідо в біблійські часи не обходилось також без розпаду сім’ї...

Але вертаємося до гуцульського господарства. Навіть щорічні народні календарі стверджують, що “гірські газдіуства ни є добрі для саження городини і сієння сюбини. Уни тимунь ни є добрі для різного газдіуства, що тут тєжка і камениста земня, великі слоти, стрімкі обочі і заостре та застудене підсонє”.

Смачна мова, чи не правда?..

“І хоть гірська земня й підсонє не є досідні на рілю, то однако тут дуже добре можна упраулєти царинки, пасовиска і полонини. Досліди, переведені у західних Карпатах, виказуют, що усі грунта положені понад 500 м над поземом моря, ни надаютци під збіжє, але за то царинки, пасовиска і полонини можут дати ду­же добрий дохід. Нима на світі бідних країу, лиш є бідні люде, а то тоти що ни знают ходити і управєти єк си належит свої земні. Та й ни знают, єк то так повести своє газдіуство, аби си уно оплачювало і бу­ло жерелом приходу й богацтва. Гірска та камениста Швеція, Норвегія дают нам єкнайліпший примір.

Швайцарский верховинец виковау свий маєток на ледах і скалах, а шведский селянин на студених земнях та каменистих дійшоу до такої культури, що ни поустидаєтци навіть найурожайнішої землі”.

Цей календар, люблений в кожній хаті, не обійшов­ся, як і всі решта, без руки гуцульського просвітите­ля – посла до сойму, головчанина Петра Шекеряка-Доникового, тою самого, що приятелював з Гнатом Хоткевичем, був одним з найталановитіших акторів На­родного театру, мудрим і шанованим господарем, лі­карем, порадником на всі гори –- взірцем краю. Він укладав добрі календарі на щорік запашною, як сме­речина, соковитою говіркою. Так розмовляли і тепер говорять люди, що спервовіку замешкали навколо Жаб’я, того самого, що його поляною дістав від Свидригайла 1424 року волох Влад Драгасинович; того са­мого Жаб’я, що по сей день вважається гуцульською столицею, хоч перейменували його в 50-х роках без­думно-пусто на Верховину... Верховина – то все, а Жаб’є – серце її. Тут і відбувся перший Всесвітній фестиваль гуцульського фольклору 1991p.

Що ж вселяв у душі землякам Шекеряк?

А то, що треба вірити, що ми із наших гірських маєтків при завзятій праці та відповідних знаннях “потра­фимо замінити наші чаріуні Карпати у Швейцарію і то ни з помічю других людий через ріжні підмоги та сумніуні дарунки, але таки почерез нашу власну працу”.

“Від віку горєне займалися випасом рогової маржини і овец та прєтансм бриндзи і лісовоу роботоу, А ко­ли уже сама природа показала нам такі способи будованя, то ми мусимо їх си держєти і їх розвивати та уліпшувати.

Підставоу плеканя маржини у горах є царянки, па­совиска та й полонини. Сама природа нам помогаст, бо пашя і гірське сіно є такі добрі, що свойоу вартостеу перевишшуют пашу і сіно на низинах. Добра пашя уліті та добре сіно узимі найтолоуніша годіуля мар­жини і овец. У горах не будемо рудувата маржину соломоу, бураками, отрубами, морквоу – це лишім газ-дам на долах, а ми будемо дбати у себе у горах про добру пашу і добре сіно”.

Далі йдеться про те, що. окрім годівлі, треба дбати і про добру расу та розвиток молочності.

“Наш гуцул добре знаєтци на випасі маржини і овец, та й до того має охіть, і коли ще й показати єму, єк то си має робити, то, певно, ишє заветит швайцарціу ци шведіу, бо потрафит повести своє газдіуство не гір-ще від них.

Наразі однако мусимо си придивити і єк газдуют у Швайцарії і єк зачінают уже ґаздувати у Західних Карпатах, аби їх примір і досвід послужиу і нам у пра­ці”.

Це зверталося на початку нашого століття. Маємо уже кінець його а чи пішла наука на користь?.. Йдемо далі за радником: “Приступаючи до поліпшення гір­ського газдіуства, мусимо всамперед упорєдкувати право власности (підкреслення моє. –  М. В.), сервітувати, бо це у горах ни є упорєдковане і тиму приносит у газдіу стві дуже багато клопоту”.

Ой приносить!

“Далі мусимо собі установити та визначити, шо має бути на ліс, шо на царинки (сінокоси. –  М. В.), а шо на пасовиська. Ліс с дуже важноу річьоу у гірськім газді­устві, і тимунь мусимо єго шєнувати, дозерати і відго­роджувати від пасовиск та царинок. Прауду кажучи, у сгарім лісі (понад 15 літ) можемо пасти маржину, але мусит бути виразно 3d значено, де має бути зауше ліс, а де пасовиско. І цілком инак треба ґаздувати у лі­сі, єк на царинках ци полонинах або взагалі на пасовисках.

Щодо права власності!, то у горах розружнюємо грунта, єкі є приватним добром одиниц або спіувлас-ностеу кількох ци кільканацітьох ґазд, і через них спіуно уживаних, а також пасовиска, царинки, полонини громадські й держауні, “камаральні”. Газдіускі обста­вини і приписи є для усіх однакі. І тимунь тото, шо бу­ду писати, будет си відносити до усіх грунтіу ци то при­ватних, ци спіуних, ци громадских, ци то держауних.

Спіуні газдіуства ни треба николи ділити на дрібні, між поодиноких газдіу, але можна на них завести узирцеву спіуну газдіуку, упорєдковану держауними стату­тами та приписами. Це відноситци і до держауних грун­тіу та громадских царинок, полонин і пасовиск. У Швай­царії шє до сегодне задержєли си спіуні газдіуства, а узірцево ведені приносєт великі доходи, та й багато причгнили си до піднесеня годіулі маржини та й бриндзарства. Громада мусит займити си громадскими пасовисками, для загального добра ухвалити статут, припи­си пастирскі, завести узірцеве газдіуство, вибрати пастирский зарєд, пастирских опікунів.

Установити висо­ту оплат за випас, та й постаратися, шоби на тих пасовислах ни паслоси ані забагато, ані замало маржини, а лиш –акурат тілько, кілько си там годно добре ви­пасти. Гуртові – спіуні пасовиска для дрібних газдіу мают велику вартість і у їх інтересі лежит, аби спіу­них – гуртових пасовиск ни ділити, але їх узірцево, на статутах і приписах загаздовувати”.

Не буду цитувати далі “Гуцульський календар”. Але прошу вірити, що всі поради практично значимі. І як­би їх дотримувалися, то, може, гори не облисіли би дорешти, а в сільских магазинах не облисіли би від продуктів полиці.

І ми би через стільки літ! – не заздрили шведам та швейцарцям, маючи такі обшири і таких людей. Бо колись старий гуцул казав, що як коні добрі і сани незгірші, а зле заїхали, то винен той, хто закерував не в ту дорогу.

* * *

Ой співаку-неробаку,
Із руба сорочка,
Від неділі до неділі
Нова співаночка!
Ой співаку-неробаку,
На що си надієш?
Ци на тоти співаночки,
Що багато вмієш?
На воли си ни надію,
Бо волів не маю.
На співанки си надію,
Бо багато знаю.
Співаночки мої любі,
Де я вас подію?
Ой піду я в полонинку
На швару посію.
А як будут вівчарики
Білі вівці пасти,
Будуть мої співаночки
За крисаню класти.

Мама. В полонині двері на колу – то такі завіси полонинські, а кіл той у задовбаних ямках внизу і вго­рі в дереві. Ватаг доти рипає дверми, аж іскра викре­шеться і з того живу ватру накладе. Так зачинається полонинське літування...

Вуйко Николай. Так не раз дивлюси – у Чорногорі здоймається хмарка над тим Поганим озером, вбіги робиться більша, більша – гримне, зблискає, пожене на Скупову, там згримить, понесеться на Жаб’є або ще далі, зіб’є там град-туча і вернеться назад, повисит над Чорногоров і зникне в озері, з котрого яви­лося. То таке озеро, що снігу туда як нападе – три­мається, аж він почорніє, і так до нової зими; там град піхають грішні душі...

Мама. А як мраки сядуть – нічого не видко, бу­вало. Негура така впаде, що якби ватаг не трембітав від стаї, то не знати би, куда і коли вівці гнати доїти вполудне. Вівчар, правда, знає, коли вполудне, видить по овечім оці – зрічок в обід в оці у вівці пропадає, а з обіду робиться знов. Подивиться пастух овечці в око і знає, коли гнати обідати...

Вуйко Николай. Раз чую – бісиця співає. На Луковицях-таки, на нашій полонині. Пішов туда, а там слід босої дитини. А Базиланів Штефан із Стебнів пі­шов у полонину літувати, а в селі мав любаску. Снить­ся вона йому одної ночі, другої, ей – щоночі. Нікому не вповідав. Вона його вкаснуласи, приходила і спала коло него. Наказала, аби не смів їсти м’ясо, лиш го­рох, біб. А він не слухав. То вона його впхнула у ват­ру – руку по лікоть спекла. А він був файний чоловік. А так став каліка на руку. (У вуйка Николая нема кис­ті правої руки, в полонині втратив – підірвався на гра­наті повоєнній ще хлопцем). Уже калікою оженився та­ки на тій, що снилася йому. Казав, що і не чув, як зго­ріла рука. Бо то була тота лісна. Треба хоть би корові, коневі, будь-кому сон розказати, то бісиця не ймеси...

Мама. А Федірко Дзюбак з Перехресного що по­гостив... Був сам у полонині. А він обізвався, думав, що хтось із села іде. А то ближче запищєло, він зро­зумів, що то біда, та побіг у застайку, наклав ватру, тримав, аби не загасла до рання, з сокиров у руках казав “отченаші”, а вона бігала довкола, піворила.

В полонині як закличе раз – не обзивайси, як дру­гий раз – не обзивайси, а вже на третий обізвиси. Ми, бувало, пугикаємо у кулак, як у трембіту пугикаємо, а на ім’я не можна кликати. Один пугикає, як у трем­біту: “А-а-у-гу-гу-гугу”, а той із долини ци із гори так само обзиваєси.

Вуйко Николай. Тепер нема що боятися. Тепер у селі ходять такі, як бісиці: волосся розпустить, спід­ниці майже нема, очі обмалює – вночі можна настра­хатися...

Мама. То, може, й вигадували. За бісиць, за лісово­го чоловіка. Ніби наша неня його виділа, позаяк виділа... То обіднілий багач Безуза продав моєму дєдеві полонину, а відтак загризся і завісився. А неня наша ночувала з малим хлопцем і чує, – а то якби двері ут­ворилися, а то таке болото сплило у стаї, бо плова би­ла, чує, а то – чалап-чалап, мукає, бинчит і лапає не­ню, мацає лабами. Неня хотіла перехреститися – не пускає руку, а його помацати пускає. Неня якось уже вщипнула малого: “Михайлику, йди пидклади ватерку, гет вигасла...” Хлопець звівкав заспаний, не хотячи му­сів уставати, підклав ватру – і мара десь пропала. Але казала неня, що то була широка твар (лице), великий капелюх. Таке намацала. Неня відтак устала, засвіти­ла лушницю, май ліпше підклала ватру, до раня не спала – бояласи.

А то таки міг той Безуза прийти на свою дідівщину, продану дєдеві...

У полонині все могло бути. Бо така вже вона сперво­віку, оспівана, обросла найдивовижнішими чутками і понині найвища висина гуцульського буття – поло­нина.

Вона мусила бути і мусить нам тривати, бо спокон­віку землеробство було другорядним у господарстві Гуцульщини. Гірська територія краю, піскові, подеку­ди болотисті, глеїсті грунти, передчасна зима з ранні­ми снігами, які довго не згибають навесні, не давали можливості гуцулам освоювати орні землі. Часті на­пливи бистрих гірських вод зносили бідні грунти. В опи­сі грунтів с.Зеленої в 1878 році значиться: “Того села грунти є бідні, а тому на толоку тих грунтів не випус­кають. Але Їх положення є серед великих гір. Спада­ючи з гір, вода сполокує землю. Насіння з тієї причи­ни висівають на 1 морг 2 корці вівса”.

Якщо в більш родючих низинних Старих Кутах за описами “були городи в основному біля хат” – на них висівали ярину, деколи – овес або кукурудзу – на 1 морг 6 горщиків кукурудзи”, –то в гірських Головах ось яка картина: “То село в гористім місці положене майже під самими полонинами, де немає жодної возо­вої дороги, крім кінно-верхової. Огороди разом зміша­ні з сіножаттям, в одному загородженні, між якими будинки по горах розположені”. У багатьох архівних документах є ствердження про відсутність у гірських карпатських селах орної землі, а отже, і розвитку землеробства, яке переважно зводилося до вирощування городини.

Ось в Космачі з актів 1788 року: “Осілість того села в більшій частині розташована на великих горах, в меншій мірі складають огороди, одні на висо­чині, другі на низині... жодних орних піль то село не має”. А Горішній Ясенів з описових актів 1811 року:

“Село Ясенів лежить в гірській околиці. Є лише кіль­ка підданих, які потрохи збіжжя засівають, єдино тіль­ки утриманням худоби і овець займаються, на всіх грунтах збирають сіно, а тому не є грунтові піддані”.

Видно, що в гірських умовах Гуцульщини землероб­ства фактично не було. Уже дослідники наших часів краєзнавці Петро Арсенич, Володимир Грабовецький, Микола Герасименко роблять висновки, що в гірських карпатських районах землеробство було відсутнє і май­же єдину галузь господарської діяльності тут станови­ло тваринництво, яке здавна мало промислово-торго­вий напрям. Деякі австрійські дослідники висловлюва­ли думку, що гірське населення Карпат – це особли­вий вид пастухів: весною вони купують худобу, літом випасають, а восени продають... Може, щось подібне колись за волохів було, але з часом полонинами ово­лодівали багатші, а бідніша маса служила вівчарями, бовгарями на цих полонинах.

Пішли вівці в полонинку, самі біленькії,

А за ними вівчєрики самі молодії.
Пішли вівці в полонинку, а єгнєта бліют,
Та що наші вівчєрики в полонинці діют?
А чому ви, вівчєрики, та не співаєте?
Де ви свої співаночки та подіваєте?
Ой ми свої співаночки подінем, подінем,
В полонинці з овечками на шварах посієм.
Ой посієм співаночки довгими шварами,
Будемо си умивати дрібними сльозами.
В полонинці на кедринці голуби сідают,
Ми гаразду не зазнали, літа си мине ют.
Ми гаразду не зазнали, та й знати не будем,
А по чому свої літа пізнавати будем?
На світі си не нажили, красно не входили,
Лиш по тому пізнавати, що сме нагрішили.

Інтенсивно розвивається полонинське життя гуцулів, викликане бурхливим розвитком тваринництва, зокре­ма вівчарівства. Про наявність багатьох полонин у гір­ських місцях краю, випас худоби, збагачення окремих господарів завдяки просторим пасовищам розповіда­ють тогочасні документи, зокрема (як наводить прикла­ди В. Грабовецький) Йосифіканська і Францисканські метрики, за даними С. Витвицького, у 50-х роках XIX століття налічувалося 78 полонин.

З них 61 припадає на Галицьку Гуцульщину, 3 – на Буковинську і Закар­патську. Але це ще не весь перелік полонин. При опи­сі грунтів с. Жаб’я в 1786 році згадано ще 18 полонин, які були власністю багатих гуцулів Жаб’я, Косова, Яворова, Ясенова, Криворівні. За грубими підрахунками краєзнавців, у першій половині XIX століття на Гуцульщині було понад 100 полонин.

Полонини різнилися між собою розмірами, якістю трав, зручністю розташування. Власники часто здава­ли полонини в оренду. Так в 1813 році дідич маєтків Ясенова Стефан Білінський передав у трирічну орен­ду полонину Барчиню за 300 ринських злотих якомусь Себастіяну Креховецькому. Згідно з контрактом, на ній кожного літа мало пастися 25 баранів. З цього вид­но, що полонина була невелика. Але дужчі гуцули ма­ли великі полонини. З Йосифіканської метрики видно, що лише в п’ятьох гуцульських селах – Жаб’ї, Косо­ві, Старому Косові, Ясенові і Криворівні– в 1786 ро­ці 37 селянських господарств володіло понад 12 913 мор­гами полонин. Найбільші полонини посідали ґазди із Жаб’я, трохи менші– із сусідніх сіл Криворівні, Ясе­нова, Косова, Старого Косова. Але жаб’євці володіли полонинами розміром від 300 до 600 моргів і навіть більшими. Це були ґазди на всі гори, вони мали на своїх полонинах багато худоби, переважно овець, на­кошували достаток сіна. Це продовжувалося з роками. Так у ЗО – 40-х роках минулого століття найбагатший ґазда у Жаб’ї Ховіщук (Дримба) посідав 2 тисячі мор­гів землі – полонини, ліси, поля.

Комусь-то треба було на цих землях працювати. Сам господар був чорноробом, не покладали рук і його ді­ти, але мусіли і наймати, бо самі не вправлялися. Мій дід Мирін ходив у робочій одежі, тільки у неділю ра­но перебирався у білу сорочку, голив бороду широким “бричем” – уламком коси, лишав довгі вуса, підстри­гав саморобними чорними ножицями по плечі волосся, і його сині очі світилися до нас, онуків, святошно. Дідо не любив, коли хто посеред тижня чепурився, пе­ревдягався у чисте, казав, що то пустий нероба. Усі дідові діти тяжко працювали змалку, зростали в суво­рих умовах на дикій полонинській природі, в холоді і часто з голоді, хоч були багацькі.

Сам Мирін допізна боднарив у своїй комірчині, там,зчаста в гимблівках (стружках) і спав. А коли віддавав мою маму за тата-керманича, то землі не дав ніякої, бо казав: “Даю робітника від хати, то ще й землю маю віддавати?..” Але суворим не був до слуг, до дітей і до худоби – жалів, пригощав, ніколи не вдарив. Особли­во любив дітей – до сліз радувався малятам, чужим, як своїм. Бувало, покине роботу, візьме дитину, що пу­талася під ногами, на коліно, витре носик, обцілує, при­горне до серця і приспіває, а в самого з синіх озерець по лиці, по сивих вусах – сльози. А ледаря ненавидів. І свою полонину любив, як дитину.

Та й як її не любити!

Стоїть до половини травня безлюдною дикою пуст­кою на обширах високих гір недалеко від Говерли, а скоро повіють теплі полудневі вітри, стопляться сніги, гори зашумлять тисячами потоків і та пустка вкриєть­ся густою, буйною травою із живим килимом невида­них у селі чічок, – полонина закосичиться, закипить на її обширах життя тисяч овець, корів, коней, а коло них і тих, хто сокотить найдорожче гуцульське майно – маржину.

Полонинко-верховинко, чим єс так згорділа.
Ци не тими коронками, що тілько уздріла?
Полонинко-верховинко, чим єс так згорділа,
Ци не тими овечками, що тілько уздріла?

Властителя полонини називали у горах депутатом, Кожен депутат призначає одну частину своєї полони­ни на пасовисько, другу – па кішницю. Пасовисько переважно посеред лісу, теребу, зрубів, зломів, де не можна косити сіна, а тільки випасати маржину. Скрізь на потоках пасовиськ покладені корита, якими проті­кає вода з чуркалів до дерев’яних жолобів, що з них п’є маржина. Посеред пасовиська вибирає депутат міс­це для стоїща; воно повинно бути доступне для віз-чарів і маржини, захоронене від вітрів, приступне для мішінників (людей, чия маржина змішана літує) і Їх коней з терхами (багажем), догідне на нічліг. Коло сто­їща мусить бути джерело доброї води. Воно не може бути на сукровищі – місці, де когось убито. Посеред стоїща мають рости хихлаті смереки; під ними хова­ються вівці, корови від плови (бурі з дощем), від спеки.

На такім місці стоїща, де сухо, кладе депутат стаю, а далі осібні загороди для кожного роду худоби – ко­шару на вівці, телятник – для малих телят, назимок – для перезимованого товару, стаднарку – коням, ялів­ник – для ялової худобини, кучу – для свиней. Крім то­го, осібну, загороду для подою коров, а осібну для усьо­го товару. Стая кладеться без вікон, без стелини, у зруб. У причівку є діра для виходу диму. До стаї про­вадять одні двері. Ділиться стая на дві частини: біль­ша – ватерник і менша – комора. Під бічними стіна­ми ватерника покладені широкі лавиці; поверх них при­биті полиці. На лавиці на хвої, сіні, а зверху вереті но­чує ватаг; на полицях – миски, сіль, ложки. На стіні висять сита, на клиню – одяг (“лудинє” по-гуцульськи), креси. Посеред стаї горить ватра, а над нею верклюг з кітлом, завішеним на кужбі: як треба, можна котел відсунути набік від ватри, посуваючи вправо чи вліво верклюгом, що обертається враз із стовпом. Є така весільна приспівка давна:

Ой дружба, дружба,
Гірка твоя служба
Урвалася кужба:
Розсипалася киселиця,
Me ме їсти дружба.

У коморі – – бриндза, барабуля, мука, будзи та інші продукти для потреб полонинників.

Усі загороди обкладає депутат дво-, триметровими дільницями з смерекових ломів. Для дільниць вівчарі звалюють зрубане смереччя вздовж загороди – одні гузарями, інші – вершками до себе. А суччя рубають скісно; воно паде межи смереччя і остро стирчить вго­ру; так роблять, аби медвідь не міг перелізти через дільницю. Серед кожної загороди вівчарі кладуть для себе стайки – похилене піддашшя під луб’ям, прива­леним камінням; стайка на чотирьох сохах, без стін, аби було видко за товаром на всі сторони. Високо від землі на грубих дошках мостить вівчар собі постіль – з моху, суччя, сіна. Вночі перед кожною стайкою го­рить ватра.

А вже кішниця –- то гладке поле, поросле буйною травою, котра йде на сіно. Бона огороджена плотом з вориння або ломаччям. Посеред кішниці стоїть зимарка з колешнями, В зимарці переважно живуть люди, що прийшли із села робити сіно. На кішниці стоять стоги із сіном, огороджені оплотом. Це сіно напряче депутат з осені, аби було чим годувати маржину, заки навесні виросте добра паша, або як часом і в саму Пет­рівку упаде сніг, тоді треба заганяти стрижені вівці у колешні при зимарці і годувати їх та й усю маржину напрятаним сіном, аж зима серед літа щезне.

Так було при ґаздах. А вже колгоспи завели нові по­рядки – не завше ліпші від спрактикованих дідівських.

А ґаздували наші діди. так. Скоро настане весна, іде, бувало, дідо Мирін на свої Луковиці веснувати. Годить собі ватага, файного, дужого (бо лікуватися полонина­ми не було часу) порядного ґазду. Вже послідні роки дідо ватага наймав, а так усе ватагував сам.

Ватаг – найстарший на полонині. Він там усим по­рядкує: людьми, маржиною, молоком. Визначає, кому де пасти, скликає на обід, вечерю, розділює мішінникам скором (бриндзу, масло). Його має слухати кож­ний в усьому; інакше не буде ряду на полонині. Ватаг сам добирає таких людей, котрі можуть за ціле літо на полонині чисто обходитися (здержуватися від жін­ки), бо якби такий трафив ся, що буде заходити собі з жінкою, то буде шкода в худобі: худоба нараз роз­риває ся, губиться лісами. Це буває і тоді, коли один з-перед другого щось украде; і це недопустиме. Вреш­ті, полонинники мають жити в злагоді. Так їх треба уміти дібрати один до одного.

От вам і пригоди з бісицями. От і співанки:

Вийшла любка в полонину вівчєря шукати,
Подивилася у стаю – ніде ‘го приймати.
“Ци я тобі не казала – покинь вівці пасти,
Тепер ше ти молоденький, хочеш тут пропасти”.
“Ой не плач же, любко люба, не бідкайся, бідко,
Бо із цеї полонинки до тебе не видко.
Відколи тебе не виджу, нічка мені мала.
А вже тота полонинка вогником палала”. “Я й гадала, легінику, гасити, гасити,
Писаними гарчиками водиці носити”.
Ой піду я в полонину, та й там і загину,
Скажу собі посадити в головах калину.
Будуть пташки прилітати калиноньку їсти,
Будуть мені приносити від милої вісти.
Не один сумно виспівував, ідучи в полонину:
Іду літо літувати, білі вівці пасти.
Відай маю цего літа без любки пропасти.
Не одна виводила у селі:
Ой коби я, молоденька, свої крильця мала,
Я би в тоту полонинку щоднини літала.
Ой коби я крильця мала, я би полетіла,
Я би свому миленькому вівці подоїла.
Ой коби я крильця мала, я би поленула,
Я би свому миленькому вівці завернула,

А тим часом полонина живе своїм життям: вівчарі пасуть і доять у струнках овець, бовгарі доглядають товар, стадарі – коней, свинарі – свиней, нічники вар­тують із стрільбою уночі, спузар носить воду, дрова до ватри та піддержує її, аби не згасла. Усі ходять у мазанках – сорочках, виварених у маслі або в лою. Під такою сорочкою тіло не брудниться, паразити не заводяться. В одній мазанці ходить полонинник ціле літо. Каже вуйко Николай, що в спеку у ній гаряче, а в холод так зимно, що аж шкіра потріскає. Тяжке "лі­тування, але добра плата: ватаг і старший вівчар ді­стають за літо 5 – 6 бербениць бриндзи або 50 злотих, постоли на місяць, харч і вільний випас своєї худоби; молодші пастухи – 3-4 бербениці бриндзи і харч або 25-32 злоті; бовгарям платять грішми – 8 злотих за місяць і харч.

Хто літував на полонині, тому легко було пережити всяке лихо у житті: умів собі раду дати. Ватага мали у селі за найповажнішого порадника. Він умів усе, майже все знав.

Яка ж тота полонинка весела, весела,
Як до неї вирушєла худібка із села!

А вирушали – і тепер так – перед Зеленими свята­ми, коло 20 травня. Того дня стріляють, трембітають скрізь по горах, вівчарі трублять у роги – все те на знак, що настав час виряду на полонину. Кожен ґаз­да-депутат виганяє на полонину свою маржину і тих, що йому повірили. То неповторне видиво.

Ватаг іде з одним або двома пастухами наперед, аби у стаї і на стоїщу все прилагодити до приходу маржини.

Зачинається велика магія. Одно і то щоліта. І не можна порушити звичаю. Ніхто би на таке не відва­жився. Прийшовши до стаї, отворяє ватаг двері і про­мовляє: “Дєкую Господу Богові, що допоміг, аби я у тебе ввійшов у мирности, в радости, так мені, Госпо­ди Боже, допоможи з тебе зійти у мирности, радости.

Як мені Бог поміг зиму перезимувати, так мені, Гос­поди святий, допоможи літо перелітувати, товаришам моїм та всім християнам”. Помолившися, скидає теркілу (свої речі) у кут, заходить за ватерник – затинає на відлів сокирою у стіну і кидає на тогідне ватрище підкову на щастя.

Аж тепер береться зробити живу ватру. Впихає по кусневи сухої губки по оба кінці розколеного патика – один кінець припирає до одвірка, а другий – до лодви, яку держить пастух. Почерез патик перемітує ватаг ремінь у два обхвати, тягнуть у різні боки той ремінь з пастухом, патик крутиться то в один, то в другий бік – губка треться до одвірка і до лодви, аж затліється, а дим з неї фушкає далеко і стелиться по горах. Це жива ватри. Оба – ватаг і пастух – вклякають нав­колішки до сходу сонця і моляться, закінчуючи слова­ми: “Допоможи мені, Господи, як єс поміг цю живу ват­ру розкласти, єї ізгасити”.

А загаснути до кінця полонинського літування вона не сміє.

Дідо вповідав, що ця жива ватра добра на худобу і для людей: звір боїться її духу і не береться маржини, ні чоловіка. Дідо Мирін, бувало, коле надвоє, натроє один сірник (по війні сірників і мила, як і тепер, не було) та й приказує: “Відколи люди кладуть ватру з тих дідчих сірників, від того чєсу слабує худоба, звір єї хапає, настали податки, люди збідніли, бо то все Бог не благословить”.

А ватаг, як зробить живу ватру, зараз-таки відгашує її у воді – кидає вугля у воду. Тою водою він хрестить все: струнки, кошари, вим’я коров, овець, держить реш­ту води до самого розлучіння.

Живу ватру, щойно викресану, несе ватаг у стаю і розкладає на тій кинутій ним підкові. Підкова також мусить бути у ватрі до кінця літування, бо вона проти граду – град ніколи не б’є стаю, ані грім, бо підкова у ватрищі вже доста бита, піхана, як була на кінськім копиті.

Казали мені казахи (вони визнаються нащадками по­ловців; половці сторожували карпатські кордони у кня­зя Данила Галицького в XIII столітті), що і в їх поло­нинах (у них на полонини кажуть жайляу) кидають підкову у ватру на таку саму ворожбу. Чи то пограничні половці у нас видивилися, а чи нам то занесли, ні­хто тепер не знає, ба що ми знаємо один народ про інший, хоч братами називаємо себе, в одній державі коло ста літ живемо! За вигаданими соцзмаганнями їздимо хто знає куда, а за звичаями не квапимося. А то би не зашкодило знати, що є подібного в іншого народу і чому воно таке, як наше. Може, наше корін­ня десь перепліталося, хоть ми і воювали-ворогували віки. Та що казати про інші народи. Ми і в своєму негодні розібратися.

А є ж у горах давні козацькі сліди, а в степах лежать гуцульські кості послідних оприш­ків-утікачів; вони ж стали козаками. Яке замкнуте ко­ло! Гуцули, бойчуки, гуцуленки розсіялися прізвищами по степовій Україні, а в горах живі ще прізвиська ко­зацькі. Коли вже візьметься хто це простежити. Чи нам уже не треба нічого після царсько-сталінських за­поїв? Карагандинські пустелі заселені гуцулами, ніби винними за рідних своїх, що пішли в бандерівці. З на­шої родини в лісі нікого й не було, але міхи мама на­шила, і надзирали все, чи не йдуть нас виселювати, як сусідів, у Караганду. Тоді не дуже вибирали – гна­ли у світ кого попало, аби на рахунок було. Яке вже тут визволення, ним і не пахло. Хіба що від звичаїв старовіцьких визволено гуцулів.

Але вони, звичаї народні, живучі.

...То ж, з ватри, що горить у стаї, бере ватаг голов­ню і обходить з нею ціле стоїще, говорячи “отченаші”, закінчує словами: “Так, як мене нічого не перейшло, коли я обходив з вогнем, так аби мені нічого не пе­рейшло через ціле літо худобу”. Кидає головню серед воріт, якими будуть перегонити худобу. Коли уже ху­доба наближає ся до стоїща, зачне переходити через грань, розкладену у воротах, ватаг витає її словами:“Абес була така гаряча, гостра, відгониста, як ця вагра, що через ню переступаєш”.

Поки пастухи заганяють змучену за довгу дорогу маржину кожен у назначену загороду, лягають самі у застайках на перепочинок, за той час ватаг зварить ку­лешу та кличе до першого сходу голосом трембіти:тут за їдою усі будуть слухати науки і наказів ватага.

Потім, уже під вечір, збирає старший вівчар усіх молодших, бере живої ватри зо стаї, іде до своєї застайки і розкладає перед нею вогонь; коли той добре розпалається, каже до зібраних: “Товариші! Падьмо на коліна, говорім молитви. Перше за здоров’я всіх християн по усім світі, по Божім завіті і за наше! За­ступи нас, Господи, заборони від усего лихого на росах, на водах, на усіх переходах; допоможи нам своє обій­стя вздріти, котре який має. Заступи, Господи, заборо­ни хрестєнську худібку на росах, на водах, на кождих переходах від усєкого лиха і "від припадку тєжкого. Єк нам Господь допоміг хрестєнську худобу зібрати, так допоможи нам, Господи, єї усему народові в цілости сохранности віддати”.

Другого дня, дуже рано – на зорях, коли ще усі сплять, ватаг іде до струнки, де має доїти свець, зати­нає три рази сокирою в обрубину і каже: “Як моїй со­кирі ніхто не годен нічого зробити, бо вона залізна, криціна, так моїй худобі аби ніхто нічого не годен зробити почерез ціле літо; бо моя худоба тверда, так як моя сокира залізна, криціна”.

Відтак ватаг трембітає на вівчарів, бовгарів – усі встають, ідуть доїти овець у струнці, корів у загороді. Для овець зложена кошєра з двох загород, переділених струнками. У загороду перед струнками заганяють вів­ці з пасовиська; з неї перепускають по одній через струнки, де кожну доять, а вже тоді – у другу загоро­ду, де вівці перепочивають. Сам процес доїння овець доста цікавий. Вівчарі сідають у струнці (вузькому про­ході) на сідцях з утятого ковбка, припираючись колінь­ми один до одного, а плечима опираються на дошки победрини струнки. Гонінник – наймолодший з вівча­рів бере прут у руки (прут мусить бути з галузками і листям, бо від голого пропало би молоко) і переганяє вівці одну за одною у струнку. На його поклик “ристрист” старі вівці забігають до струнки самі, бо вони напасені, молоко прибуває – икра болить, вони раді би скорше звільнити икру. Лиш вівця увійде у струнку, як тут ловить її вівчар за хребет, притягає тилом до сідця, хватає за дійки икри і енергійно, швидко продоює їх пальцями; потім видавлює рукою відразу з икри усе молоко, тільки решту вицеркує – і вівця за хвилю здоєна. Тут треба квапитися, бо чекає наступна вівця, цілий ботей (череда), а обід короткий.

Ой піду я в полонинку, а шо си в ній діє?
Калинка си розвиває, листок зеленіє,
У зеленій полонинці, в зеленій, зеленій
Стоїть стадо біленькоє, вівці не доєні.
Ой піду я в полонинку вівці зимувати,
Ци не будеш, файна любко, за мнов банувати?
Ой піду я в полонинку, та в зелену пущу,
Я другого зарубаю, до тебе не пущу!

Корови доять в осібній загороді, де в жолобах є ско­шена трава – басарунок, аби ліпше припускали моло­ко. "Вим’я коров доять хрестато: лівий задній дійок і правий передній, потім правий задній і лівий перед­ній. По доїнню пускають до коров телят.

Перше доїння – є перше! Вівчарі приносять молока до стаї, ватаг проціджує, піднімає порцію горівки до всіх із словами: “Дай вам Боже здоров’я! Дєкувати Господу Богу свєтому, що ми си тут зійшли у мирности, в радости, у веселости; як святий Біг допоміг від газдів у мирности, радости, веселости худобу перебра­ти, так аби діждали її усю передати і до свого дому си дібрати”. Їдять – і до роботи.

Посеред воріт, що ведуть у кошару, робить вівчар рукою на землі хрест, паде на коліна і говорить “отченаш”; за ним падуть усі вівчарі, що є в загороді, де котрий стоїть; молитва кінчається так: “Господи ми­лосердний, будь такий добрий, стань на помочі, на поратунку всему народови християнському, всім вівчєрям і мені. Єк єс, Господи, допоміг, що я цю худобу першим днем нинішним вигоню усю при купі, так ми’, Господи Боже, допоможи остатної днини усю при купі загнати і людям передати”.

Аж тоді пастухи вигонять маржину на пашу.

Всіляке ворожать. Бувалі вівчарі всі носять у поло­нину за ременем у платку висушену гусінь – окремо гусеницю з білою головкою, що іде попереду, і окре­мо гусениці з червоними головками, що за цим короли­ком простують. Такий вівчар передає ворожку ватагові, аби той перемішав її з сіллю і розкинув по пасовись­ку, Але передає тільки гусінь з червоними головками, а сушеного королика лишає собі. Коли вівці находять і злизують сіль із ворожбою, вівчар "з’їдає разом із сиром коррдика, примовляючи: “Єк си тримали за тобов твої товариші, .куда би ти не йшов – ци у ліс, ци у поле – вони від тебе си ніде не лишили і при купі’ були, так аби від мене ця худоба ніде си не лишила і при купі си тримала”.

Маржина пасе першого дня на полонині, а ватаг за той час робить сир із ранішного молока, а як вівчарі Зійдуться на обід, кожному роздає по кусневі сиру із словами: “Най~Бог прийме за здоров’є худоби”.

Цим кінчається перший день літування на високих обширах, де озон перетинає вдих, а людина почува­ється царем природи, добрим, мудрим її розпорядни­ком, але і виконавцем. Щось порушиш, малим занед­баєш – на великім зазнаєш шкоди.

Відтепер, від цего дня, скрізь лагодяться до полонин­ського ходу. Від часу, коли вперше залунало у горах від вистрілів із пушок, крісів, пістолів (гуцули файну зброю роблять), від голосу трембіт, вівчарських рогів, флояр, денцівок, сопівок, коли бісиці насіяли доста зеленої паші на царинках і лісами, коли ватаг уже там, на висині, веснує, настає по горах незвичайний рух.

Всі пораються коло худоби: роблять вівцям на вухах оберку (дірку-помітку), п’єтнують (значать) свою диханю дегтем, випалюють номери на рогах, словом, ко­жен кладе своїй маржині знаменєта, по яких має її спі­знавати. Запобігливіші ґаздині хоронять свої дроб’єта і товар від уроків. Задля того прив’язують до хвоста червону волічку, най уречливий дивиться злим оком не на маржину, а на хвіст з волічкою – а хвіст урек­ти годі! Беруть старі осині гнізда разом із сіллю потер­ті, кидають вівцям, бо як вівця з’їсть ту сіль, то буде остра і люта, як оса, від звіра вивернеться, скокне в найліпшу пашу, буде молочна.

Бувало, перед літуванням лагодяться наші у полони­ну. Бабка, мама і тети стрижуть старші вівці, а ми, діт­вора, дивимося на бідних спутаних овечок, що жаліс­но блеють під ляскіт великих ножиць, та збираємо вов­ну і набиваємо у високі путини (дерев’яну посуду ді­дової роботи) або у бисаги, кожну окремо: білу, чор­ну, сиву. Осібно прячемо міцьку – вовну з ягняти, осібно натинину – з однорічних овець, ще осібніше тушур – стару. Як тільки котра занадто путається під ногами, баба Мирониха сердиться: “А неволі ж би ті втєли” або “А тебе крізь душу...”, “Ближся, ближся – вухо втну”, – пужає. У бабки говірксі була особлива. Не казала “учора”, але “даві”, не “здогадалася”, а “потєкло мене”. Один раз тільки вдарила мене прутом – і то я на все життя запам’ятала. Ішли ми росяними тра­вами кудась – я така була мала, що трави звисали над головою, як дерева, і здавалося, що то було в раю: сонячно, щебетно, безтурботно. Я попереду, бабка за мною. Сорочина здолини мокра липне до ніг, путає, я збиваю бабку – вона сердиться, шлюгає мене прути­ком по ногах: “Підкасайси та й йди!” Всі семеро пологів приймила сама у моєї мами, та й решту в усіх сво­їх доньок, так що ми з бабиних рук на світ прийшли... А вівці стригла легко, відважно пошавкуючи нагостре­ними клепатими ножицями попри саму голицю, але шкіри не зачіпала. Уміла. Молоді вівці видригували спутаними вучкуром ногами, а старі тямували, що це вже перед полонинською волею, соковитою пашею, студеною водицею, і терпенно покліпували карими очи­цями.

Маржина відчуває цей рух. Корови згадують собі весняний похід – починають ревіти, бігати по царині, а за ними блеють вівці, вирикує молодий товар. Гори виповнюються радими звуками трембіт, рогів, вистрілів, сопівок, блеянням овець, вирикуванням товару, ржанням коней, гавканням збуджених псів, що також ідуть помічниками пастухів у полонину. Так буває лиш раз в року перед Святою неділею.

Ґазди, котрі здають свою маржину на одну полони­ну, дістають у полонинників одну назву – мішєнники. Бо вони змішують свою маржину разом. Так що ро­зумна колективна форма утримування худоби відома у горах здавна. Але спрактикована, лиш на літо, бо взимі кожен ліпше сам вгодує і догляне свою маржинку, як би кілька доглядали гурт худоби. Скотина має знати, чия вона, кому підкоряється і кому припуска­ти молоко, давати вовну. Не кожному корова дасться добре здоїти. Але на літо, на буйну пашу, на поправ кожний хоче дати свою худібку, це виплачується і йому, і тим, що її доглядають.

Ґазди умовляються, коли і де мають “мішєти” мар­жину. Рано, до схід сонця умовленої длини стає ґазда голий у дверях хліва, де ночують уже острижені, по­значені вівці, і, перепускаючи кожну помежи ногами, лічить дроб’єта, а за послідною каже: “Абес була та­ка невидюща урічливим очам, звіракам, як невидющі тобі гачі на мені”. Маржина такого буде здорова, звір її не зловить.

Зігнавши маржину, мішєнники рушають у Божий час на літовище. Познімавши крисані, моляться, ідучи. За одним або двома передніми ґаздами ідуть корови, воли, за ними вівці, а ззаду – коні з терхами (одягом, постіллю, мукою, сіллю, грисом тощо). Заключають решта мішєнників, жінки і діти, що випроводжають свою маржину на край села. До цього “кортежу” по дорозі пристають мішєнники з худобою других сіл – так прямує довга сумішка далеко в гори. Рух триває зо два тижні.

Це полонинський хід.

Ой ішов я в полонинку, тєжкі зимки вбили,
Я повернув до бідашки, два гайдуки ймили.
Ой имили та кочуют гет до отомана,
А я ж таку любку маю – не боюси пана.
А я пана си не бою, війтом не требую,
А що любка наказує, гаразд добре чую.
Моя любка наказує ніде не ходити,
Лише добре розумочком дома поводити.

Котрі мають літувати – ідуть далі, а котрі не до цего – вертаються до хати.

Іде бичок у плаєчок так вирикуючи,
Іде біднє в полонинку так наказуючи.
Іде біднє в полонинку, наказує мині:
“Справуй ми си, душко, дома, як я в полонині”.

Ідуть та ідуть стрімкими каменистими ярами, лома­ми лісів, звалищами скал, посуваються обережно, по­волі, аби маржина не поломила ноги, не розчєхла ся в засувах. І вже вполудне, коли пастухи приженуть з пасовищ маржину, кожен мішєнник власноручно здоює свою – ватаг міряє молоко міртуком. Скільки міртуків (літрів) видасть перший подій, тілько рублів (карбів, знаків) кладе ватаг яа реваш. А реваш – це така дов­генька тріска. Переломлює її надвоє. Половинку бере собі, другу – ґазді. Число рублів на реваши означає число бриндзєнок, скільки бриндзі має мішєнник діс­тати; окрім того, на кожних чотири бриндзєнці (бриндзєнка – діжка від 12 до 25 міртуків бриндзі) ґазда ді­стає одну бербеницю (таку ж діжку). вурди. Залежно від угоди з депутатом може брати і масло, тоді менше бриндзи. Пілки ревашів ватаг насилює на шнурок і, хо­ваючи від усіх, береже до кінця літування, бо то, пре­цінь, рахунок людської праці. Тільки добре допасу­вавши обі ті пілки реваша, видає ватаг мішєнникови, що прибуває із села, обіцяний дат. Обіцяний дат дістає кожен, хоч би першого дня його вівця розчєхлася або ведмідь убив корову. Маржина пропадає, а дат ні.

За воли, коні платиться грішми. Депутат має чесно, як пообіцяв, розрахуватися з людьми. Як літо випаде мокре, холодне, менше встарають бриндзи, тоді людям доплачують готівкою, інакше ніхто на цю полонину не вижене більше своєї маржини.

На кожних 100 овець призначений один вівчар. „Він бере з собою сокиру – затикає її за ремінь. Нею вів­чар прорубує собі дорогу лісом у густих смерічниках, уломах, бере також гарапник, пістоля, вівчарський ріг, флояру, денцівку, дуду чи скрипку – хто що любить і на чім грає. Вівчар мусить знати, де добра паша у рів­ному лісі або в густих туршуках – молодім смеріччю. А також має тямувати, аби не повести овець на сукровище, бо, якби вівці на сукровищі попасли, зараз би зняло їм манну – втратили би молоко. Вівці найбіль­ше люблять бриндушки, молочій –від них багато мо­лока, горішок, дивосил, заячу капусту.

Скрізь по овечих пасовиськах мусять бути ізвори, з котрих вони п’ють воду.

Вівчарі – великі збитошники. Люблять один одному щось підстроїти, часто заради сміху. А буває, що й з конкуренції, – від заздрості. Як пастух хоче другому ві­добрати молоко, ловить сліпака (вужа), рапавку (жа­бу), кладе в горнець і пече коло ватри, потому сушить і тре на порох; тим порохом посипає дорогу, куда хо­дять чужі вівці. Вівці хворіють, зле дояться, бо на икрах кидаються струпи. Але є й на це лік, що зіб’є на­дої в злісного суперника. Кожен вівчар багато чого уміє – і привернути, і відвернути. Взагалі вівчарі – то великі штукарі у горах. Таже сам Довбуш вийшов із вівчарів.

Мій бійцівської удачі дідо Митусь розказував усе, бувало, про Довбуша.

Довбуш як був хлопцем, то служив у ґазди за вівча­ря та й пас вівці. Але до овець приходив десь ведмідь та й хапав по одній. То вже так уприкрилося Довбушеві, що він став си скаргувати ґазді, аби того чорно­го котюгу (пса) не пускав, бо єк шє раз ‘го захопит коло овец, то уб’є. Він гадав, що тог ґазда має такі кудлаті великі пси. Ґазда каже: не бійся, вбий, я ти нічо не скажу. Присокотив Довбуш – ймив того котюгу живого, склав усі ноги докупи та й приносить ґазді. Ґазда, як уздрів, що хлопчище притаскав цілого живо­го медведя, та й каже: “Що хочеш за це?” – “Нічо’ не хочу, лиш дайте мені кріс, що є у вас”. Дав йому ґазда кріс. І Довбуш з того кріса стріляв кожну звір, птаху, лиш людей не бив. Він ходив за козами, а коза ходит скалами, та й він за ними. Аж раз ударив дощ, він схо­вався під смерекою коло скали, а в тій скалі була пе­чера. Наколи блисло, з печери вибіг чорний чоловік і заголив си та й сховався знов у печеру. Грім ударить, а то пусто – у скалу. Так вибігав кілька разів. Але Довбуш, не довго думаючи, склався, поцілився та й убив того. Дивиться, а то покотилося. Наблизився – цілком чорний чоловік. Господи! – погадав собі Дов­буш, може, то такі собі є люди чорні, ото буду мати гріх, шо сми вбив! Аж надійшов на то чоловік сіденький, а Довбуш так си перестрашив, що упав до землі, гадав, що то дєдя убитого. А сіденький каже: “Не бійси, ти добре зробив, біду-щезника убив, біда си Бого­ві глумила, багато громів нагримало си та не вбило, а ти зумів. Що хоч у Бога за це?” – питає, а то був ангел.

“Нічого не хочу, лиш аби над мене не було дуж­чого, буйнішого, жвавішого, аби мене си не ловили ні кулі, ні залізо, ні вогонь. І хочу, аби я ніколи не вми­рав...” Але тот сіденький каже: “Сус Христос був Бог, та вмер, і ти умреш, але коли сам схочеш. Я тобі за твою смерть скажу, але бес нікому про ню не проговоривси. Єк схочеш смерті, то згинеш від ярої пшени­ці, від золотої кулі і від золотого волосу, єк над ними дванадцять попів дванадцять служеб відправлять. Тов кулев, тов єров пшеничков і тим золотим волосом, що уже є у тебе на голові, можно тебе застрілити під пра­ве плече. Під ліве – не застрілять тебе”.

Той дідок викроїв на плечах Довбушеві ямку – по­клав йому там кулю і яру пшеницю, у груди, у ліву і праву руку – хрест: “Іди і нікому не кажи. Як скажеш, то загинеш!”

Дідо казав, що гуцули вважають назву “Чорногора” від того, що у тих верхах Довбуш чорну біду вбив.

Так з вівчаря постав легендарної сили опришок. Та й чи з одного! Скільки пастухів пішло в опришки: як тільки звір поб’є багато товару, побере овець, або ще яку шкоду має пастух, –то не раз доходило до того, що тікав у опришки. Або, як у співанці –

Ой вівчарю-золотарю, покинь вівці пасти,
Не покину, хоч загину, навчив сми си красти,
Украв собі два баранці, а трету єгницю.
Та на мене збудували в Сиготі темницю.
Вбрали ноги в кайданиці, а руки в скрепиці
Тото тобі, легінику. за чужі єгниці!
Ой украв сми два баранці, а третю єгницю,
Подививси сюда-туда – роб’є шибеницу.

Про вівчарів народ склав багато коломийок, немало байок. Одна з них про вівчаря та срібні вівці була су­путницею мого дитинства, та вже всю не тямую. Але, здається, починається тим, що один жовнір хотів уздрі­ти царя, за котрого кров проливав, та добрався в цар­ські палати – проситься на симбрилю (службу). Цар йому каже, що у него були вівчарі, але губили вівці, і він усіх прогнав. Пішов той слуга (таки впросився на симбрилю) до царського ватага, аби тот порахував та передав йому вівці. Ватаг перепустив усі вівці помежи ноги, аби добре перелічити. Пасе вівчар царські дроб’єта, а вони так бігают, що той один день був йому тяжчий за три роки при войську. Аж дідок-чарівник зарадив – дав такі три горішки, що сперли ту череду.

Надибав вівчар срібну траву, убив жертву, що хотіла вівцю з’їсти, зайшов до срібного двора, найшов сріб­ного коня із срібною зірницею на чолі. Зірниця йому освітила, бо коня того напоїв срібною водою, нагоду­вав срібною травою, та й уже кінь йому загнав ті вів­ці до царської кошари.

Потім все було золоте. А за ним – діамантове. Скін­чилося звично весіллям вівчаря з царівною, і у віно ді­сталися-їм срібні вівці.

Цей навіть неповний переказ показує, як високо по­ціновувалися вівці у гуцулів.

Вівця навіть бралася старшинувати над чоловіком. Це було давно, як ще жили велети. Тоді вся диханя говорила. Раз вівця радилася з козою, як би старшу­вати над ґаздою. Коза сказала: “Іди в найвищу поло­нину Гораль – там буде проходитися Бог; спитай його, він тобі порадить”.

Пішла вівця. Приходить на ту полонину, стрічає у плаю Бога та й каже: “Господи, мене доять три рази в день. Я убираю їх, а вони мене так трудять”.

Бог сказав їй на се: “Мусять тебе трудити, бо ти си не виплачуєш – взимі з’їдаєш сажень сіна, а вліті на два сажні спасаєш; до того з’їдаєш шість гусок солі за рік; 13 банок страчує ґазда на сіно тобі, а за тебе озьме 4-5 банок, а з руном і ягням найбільше 10 ба­нок. Ти робиш чоловікові страту. Виплачуєшся трохи молоком, що вліті даєш”.

Взяла вівцю досада, стала вона просити Бога, аби дав їй таку силу, щоби вона наступила чоловікові на ногу, а той би з того умер. Бог сказав: “Єк меш носи­ти руно на 12 локтів сукна і давати відро молока, так аби чоловік ушив собі з того сардак, гачі, онучі і напрєтав тілько молока, аби міг прогодуватися з тебе одної – то будеш мати таку путерію!”

Спудилася вівця: “Ні, не хочу носити таке, бо мої маленькі ноги уломилися би під тим”.

За сміливість, що вівця хотіла старшувати над голов­ним Божим створінням, відібрав творець у неї і у реш­ти дихані мову – бо могли би ще до чогось лихого по­радитися між собою. І дозволив лише раз у рік, у пів­ніч новорічну Різдвяну говорити, і то тілько з ним, Бо­гом.

Кажуть старі люди, що це можна чути.. Треба знагла зайти у стайню рівно опівночі Святого вечора, і чоло­вік буде розумів, що худобина каже. Але такий не буде більше жити, як 24 години.

Тої ночі говорить не лиш свійська, а загалом уся земна диханя з Богом про своє життя, як з нею обходиться чоловік. Тому того вечора худобі добре підстелюють та нагодовують її сі­ном, поять теплим пійлом з грисом, навіть дають люд­ської їди з Різдвяного столу, аби худобина не жєлувалася на чоловіка.

Але бідує коло маржини і чоловік. Мій покійний та­то завше скаржився, що все життя працює на корову. Вліті паси досвітками десь берегами, межами, кради бур’яну на день, бо вже і це було заборонено брати з колгоспних ланок, що потопали в молочаях та пирі­ях. Кукурудза, бурячок, як мізинці, а бур’яни – лісом. Але рушити не смій – штрафи, громадські суди... А на зиму у тридев’ятім царстві купуй того сіна. І так без кінця-краю.

А в полонинах ще тяжче. Пастухи мусять вигонити повірену їм худобу на пашу без огляду на погоду. Не раз застане цілу полонину негура (мряка), так що й за два кроки нічого не вздриш; або ударить плова з гро­мами – то на висоті страшно сильно гримає і довго скалами та лісами відгомонює. Часом у саму Петрів­ку упаде сніг, а вже дощ іде там щодня: близько хма­ри. Та все це не здержує пастухів ані на хвилю від їх обов^язку. Ба кожен має знати, як фортуну відверну­ти. Йдуть і на таке: говорять “Отченаш” навиворіть, при тім хрестяться наліво і приказують: “Ні раз, ні два... не бий тут, а бий онтам, камінь!” З якими уже си­лами, чиєю поміччю, але виряджає пастух град сиглами (старим смереччям) та скалами, де нічого не пасе.

Вполудне і ввечір трембітає ватаг на вівчарів, аби не запізнилися до подою та щоби ніч не захопила. Вів­чарі не знають, яка пора, а в негуру не знали би, куда вертати до стоїща, якби не голос трембіти. На цей знак пригонять вони звідусіль худобу в будь-яку погоду.

Здоєне молоко зносять до стаї у велику путину. То все молоко глєджить ватаг, додаючи до него глєгу. Аби зробити той глєг (нібито грецьке слово, що означає молоко – “глекус”) треба мати ринзу. А ринза – не що інше як вміст шлунка маленького теляти або ягняти, котре ще нічого не їсть, лише ссе молоко. З маминого молока в шлунку теляти робиться сир; але-не він ці­кавий, а сам шлуночок. Його дочиста вимивають і на­повнюють молоком щойно вположеної корови або окоченої вівці.

Додають перепаленої до червоного солі наспіл з непаленою і непочатої води, браної до схід сонця. Наповнений шлунок туго зав’язують і вішають сушити: ото і є ринза. Як складно! Її ватаг готує собі задовго до літування – вдома.

Ринзи треба трошки всипати у миску з молоком, роз­терти. Оце і є глєг.

Насипає ватаг глєгу у путину з молоком та й тепер обертає її коло ватри, аби молоко все було тепле – не остивало. Від глєгу тепле молоко ловиться, стинається в сир і відділяє сироватку-дзер. Розбивається то стяте молоко дірявим кружком з ручкою, а потому таки тре­ба закотити рукави та натиснути сир донизу. Сироватка відділиться, і можна вибрати з неї сир у полотно. Бу­де будз, а з нього – бриндза, як будз висохне та по­солений втовчеться у берівку. А до тої сироватки до­дається трошки молока, і вийде другосортний сир – вурда, не така масна, як перший.

Оце так довго розказувалося, бо нескоро і робиться. Але бриндза – основний харч у гуцулів. Та в багатьох гірських народів: румунів, вірменів, грузинів...,Ще, певно, десь у когось далекими світами. Смачна, поживна їжа. По кілька років можна тримати – не псується.

А я люблю сироватку із-під вурди, пити. “Жентиця” називається. Тому, хто незвичний до неї, жентиця мо­же влаштувати цілу революцію всередині, зато стане чоловік чистенький, якби його лише що Бог на світ сотворив. Жентиця добра і почерез рік, її п’ють вів­чарі, беруть ґазди у село, скільки хто хоче, дають сви­ням, телятам. Гуцули переконані, що нема такого ви­на, аби чоловіка та поздоровило, як переварена квасна жентиця-річниця; лікує серце і всі нутрощі – давно ні­хто жодних зондів не знав і знати не хотів.

Полонинники дивні люди. І нині.

Це відчайдушні язичники і водночас найпобожніщі люди. Нікотрий не ляже спати без молитви. Коли при застайці добре розгориться нічна ватра, звертається пастух-до сходу сонця: “Господи, заборони мене, за­ступи мене від панської карости, від людської ненависти, від ворогів поганих, від устиду, від сорому, від усего нещастя, від припадку злого на водах, на переходах, у бутинах, полонинах, на роботах, на кождім ділі, на кождім поступі!

Господи Боже, прости мою душу, що сми согрішив без числа, що сми рано встав, Бога не згадав, що сми Бога не запросив і всіх людей і душ померлих, що в огнях погоріли, по водах си потопили,що плаями убійники вбили, у мраці, у вітру задушили, що їх ніхто не згадає і за їх ніхто не знає, молитви за них ніхто не скаже, Бога не запросить. Господи, їх за­борони! Николаю святий, їх виратуй! На службу даю, молитву Божу говорю, сто раз – не раз, шо сми тогди проминув, шо сми Бога не спімнув, шо сми си забув, шо сми Бога не просив, Бога свєтого не ухвалив! Бо­же, прийми, Боже, хвали, не сам собою – з Пречистою Свєтою. Боже, дай щастя і розум добрий усім людям і мені. Милости, Боже, навіки-віком, амінь!”

І ще просить за людську маржинку. Щовечора. Що­дня. Коли тільки згадає.

Все спить. Тихо. Лиш пес десь загавкає, чуючи звіра, та нічник стрілить у пітьму для безпечности. Ясні зо­рі сокотять полонину, аж сонечко перебере цю спра­ву на себе.

А вівчарі уже затужили за домом, роблять із овечо­го сиру дітям баранчики, а своїм любкам калачики.

Іде вівчєр з полонинки в широкім ремени,
Несе милій подарунок – колачик у жмени.
Укушу я колачика – а він солоденький.
Єк вівчєря не любити, – вівчєр молоденький!
Єк вівчєря не любити – у него є вівці,
У вівчєря у ремени білі сороківці.
Бідна ж моя головонько, що я наробила
Полюбила вівчєрика за кавалок сира.
Покушаю я тот сирец – сирец солоденький.
Подивлюся на вівчєря – вівчєр молоденький.

Але-бо колачики роздають і за ломерші старші душі, що умерли без сповіді або десь у лісах. А баранчики також дають дітям за померші душі дітей або за здо­ров’я маржини: даю за худібчине здоров’я, най Бог прийме за мою та людську маржину.

У мене є десь косівський баранчик із сиру, що йому вже до тридцать років. Такий сир не псується, його можно кинути у гаряче масло – і їсти.

Дівчата ждуть-виглядають вівчарів, обвішаних колачиками довколо ременя. Ці парубоцькі дарунки дівча­та символічно вішають попід образи.

Пішли вівці в полонинку, лиш єгнєта бліют,
Ба шо ж наші вівчерики в полонинці діют?
Ба шо діют, ба шо діют, ци не ватагу ют?
Пороб’є там колачики та й нам подаруют.
Ой прибігла з полонинки
Білая овечка,
Люблю тебе, файна душко, Та й твої словечка.

Та пора розлучатися з полониною. І радість, і сму­ток вкупі! Ватаг дістає пілки ревашів, ґазди – свої, складають і забирають свою худобу, котра неохоче розлучається. Розплачуються, розлякуються та й роз­ходяться.

На полонині лишається лиш ватаг із пастухами. Ма­ють запрягати сіно, аби не пріло, прикутати все, ігри-лагодити на другу весну. А найва жніте –не сміє ли­шитися ані іскорка з ватри, аби мара не спалила стаю. Але ватру гасити не вільно, треба чекати, доки сама загасне. Бо хто би її згасив, то “згас” ви скоро і сам. Мара приходить до стаї відразу, як усі відійдуть. Це напівчоловік-напівпекун. Постає мара з убитого, незаконеного, що його пекун перехопив у ангела. Мара ни­шпорить по всіх кутах у спорожнілій стаї. Тепер вона тут до самої весни порядкує. Разом із вітрами-завірюхами засідає полонину.

Полонинка веселая лиш до розлучення,
А як пішла худібонька – вона засмучена.

Спить бідна. Разом із глибокими снігами, з нявками, лісовими людьми, що по дуплах та печерах постулювалися. І сниться їм весна.

 

 

Верем’є

Як чоловік умирає, гуцули кажуть: чєсує. Як не ста­не кого – говорять: дні єму вийшли. І кленуть так: а дні би тобі вийшли!

З часом у цім краю не так, як скрізь. Запитайте ко­го старого у наших горах – коли родився. Почуєте: на Йвана; перед Різдвом; у Пилипівку; на Маковія; по Великодні... А про рік і гадки не мають. Хоч і рік уточнять, як допитаєтеся: перед першов воинов; як Австрія упала; як настала Польша; як дєдю взяли на войну... І це не тому, що народ темний, просто у гуцу­лів свої рахунки з часом. Хронологічне літочислення у них не прийнятне, років не числять, а іменують поді­ями, значать особистими обставинами: як буря ліси –повивертала; як неня вмерла; як я женився; коли кла­ли у нас церков; як убили брата... Це конкретніше, аніж тисячі, сотки чисел у часовім позначенні.

А пори року розділили великі свята. Вони астроно­мічно сходяться у поділі року, але туго ув’язані з гос­подарським заняттям. Весна – Святий Юрій, літо – на Петра, осінь – Дмитрія, зима – в Николая. Оці четве­ро ділять собі рік так: Святі Петро і Павло тримають ключі від світу. Настає час замикати тепло, а їм жаль світу, що буде в студени, не зважуються це робити – передають ключі Дмитрові. Той замикає тепло (8 лис­топада). Але також сам не годен скувати землю ледами, замести снігом. Уже коли утвориться на землі груда, пообпадає листя з бучини, кличе Святий Дмитрій старшого побратима, сивобородого Николая, що є в усьому світі Дідом Морозом (Санта Клаусом) – несе дітворі у мішку подарунки, кладе послушним уночі під подушку (19 грудня). Дмитрій просить Николая: “Братчику, пусти зиму”. Сивобородий перебирає у свої руки ключі від світу; сіє снігом, доки має того насін­ня; а як усе висіє і міхи повитрясає – передає ключі Святому Юрієві (6 травня), котрий тратить зиму. Цей, наймолодший з них чотирьох, так надмірно захоплю­ється розтоплюванням снігів, бавиться потоками, ще додає дощів, робить повені, що якби розважливий Пет­ро не відобрав у нього ключі (аж уліті – кажуть, не завше у середу Петра, бо свято не в один і той день буває), то буйний молодик довів би світ до другого по­топу після Ноєвого. Але як навесні не поквапиться Юрій відобрати ключі, то Дмитрій буде зводити з ним якісь давні свої рахунки: витискає морози; і вліті мо­же вдарити приморозком. Дмитро каже Юрієві: “Не дав мені рано сцати, я не дам тобі пристиглий хліб зі­брати!” І зморозить. Бодай квасолю.

Хоч гуцули називають радше не місяць, а свята за­мість нього, але і місяці мають свої найменування. При­міром, на січень все-таки давні люди казали та й те­пер кажуть: “у Різдво”; “у Видорші”; березень – “на Одокії” (14 березня – Одокія жене кози в бріст); “на Теплого Олекси”; травень асоціюється з Юрієм і так далі.

Тепер – щодо назв місяців.

1. Січень – січе снігом, віхолою.
2. Січник (лютовень) – має найбільшу силу лютости.
3. Март – передвесняний, але неврівноважений, ка­жуть, якби він був серед зими, то роги би повідморо­жував і семирічним волам. Та він і так заморожує теплиці, що не вкриваються ледом продовж усеї зими; марот і в мишачу нору завіє студенню.
4. Березень (цвітень ще) – береза розвивається, брунь­ки брухнавіють.
5. Травень – оповні цього місяця травою може віл напастися.
6. Гнилень – не вільно рубати дерева, бо згниє.
7. Бидзень-білень – худоба бицкається від мух та оводів; білять полотна.
8. Копень – кажуть ще “на Маковея”, “на Спаса”, “на першу Богородицю”. Того місяця роблять сіно, мечуть копиці.
9. Жовтень – або на Михайла, у Здвиження, жовкне лист.
10. Падолист – на Покрову опадає листя.
11. Грудень – у Пилипівку замерзає груда.
12. Просинец – на Николая – просить зими (снігу).

Отакий гуцульський календар. А такий космос:

Сонце стоїть над землею, сонце – то облич Бога, рай; там сидить Бог, його Дух – Алей та душі, що со­бі рай заслужили. Сонце було зразу дуже велике. Від-коли люди настали, від того часу воно зменшується, бо як чоловік народиться, то відривається кусник сон­ця йому на звізду; а як чоловік умирає, то його звізда гасне і паде; коли умерлий був праведний, то його звіз­да вертає назад до сонця, а як ні – то паде у світ. Із таких звізд неправедних людей і постав місяць. Часом паде зараз багато звізд, це показує, що десь на світі великий помір. Вранішна звізда – денниця, перша вечірна – зірниця. Це Архангелова, а та, ранкова, –Ма­тері Божої. Коли ж води меншає – земля опадає, віддалюється від сонця, і тоді робиться на ній холодно – зима. І над землею зимно, усе мерзне, з того падає сніг (гуцули кажуть: паде зима).

Ранньої весни спершу сіється зимний дощ, потому тепліший, топляться решти льодів, темніють сніги – стає велика вода, більше моря, і земля підходить, як тісто, догори, все ‘ближче і ближче до сонця. Так от сонце стоїть над землею, а земля плаває на воді. Як вода стає більша – – підноситься на ній і земля, ближиться до сонця і тоді настає літр. Від того стає на землі спечно. А в спеку всяка диханя п’є багато води, купаються, розпліскують воду – море меншає. І зем­ля опускається нижче. Знову на ній, віддаленій від світила, усе поволі замерзає.

Так щороку: земля то підходить до сонця, то осідає вниз. І зрозуміло, що вліті, коли підойметься до сон­ця, на ній стає ясніше, днина більшає; а як упустить­ся – менше видно, днина коротша. Земля крутиться, мов кружало, довкола сонця. Посередині неї висока гора, куди лиш орел – Божий посланець – та ще го­луб долітають. Коли земля викрутиться так, що гора стане навпроти сонця та заступить його, тогди є ніч;а як гора просунеться – уже день.

Про всі явища природи народ має свої вірування. Так, грім постає з того, що Алей Божий кидає камінням за пекуном. А як пуститься за нечистою силою з лиску­чим мечем – блискавка. Вітер у горах люблять, він провіває всяку нечисть, се Дух Божий, а вже буря – Дух Сатани.

І тому чоловікові не можна іти у крутіж бурі, коли звіється все – і порохи, і лист, і каміння –там є Юда, він уб’є і возьме собі кожного, хто до него зайде у той стовп. Вітер, що віє з верхів, з Угорщи­ни, називається горішній; бойковець – західний, від бойків; долішній – з півночі, з долів; підсоняшний – зі сходу сонця.

А град – кусні леду, які товчуть грішні люди, що по­вмирали. Вони набирають у міхи того леду із Погано­го озера в Човногорі і несуть за Юдою, куди він справ­ляє, на котрі села.

У дощ деколи являється веселиця – весела дождевниця (Дожьбог – не родич?). Веселиця тому, що зем­ля, травка веселіє від дощу. Веселиця – Божа жила. Нею йде вода з чистої керниці просто в небо – там у спеку хочуть пити. Веселиця показує, як зависоко бу­ла Ноєва потопа. Якби натикати собі 12 голок у п’яту – можна зайти до веселиці. Такий чоловік буде бачити усе на світі, чого ніхто не видить. Як чоловік нап’єть­ся води там, де веселиця п’є, і не дихаючи, забіжить до місця, де вона другим кінцем п’є воду, то такий чоловік зараз стане жінкою.

Теперішні люди втратили знання себе, світу, вони розірвали, самі того не хотячи, вервечку, що в’яже нас із вселенським буттям. А воно є вічне. Давні люди були умудрені, бо вони мали космічне чуття. Лиш де­котрі з мільйонів витрималися – вони витять – мають силу над світом; передають через руки, очима, устами. Тепер ми їх бачимо у телевізорі і дивуємося чудеса­ми, що ці люди уміють. А колись таких непростих було повно по селах, і ніхто їм дуже не дивувався. Це було так природно, як дощ, вітер, зима, літо. Це було серед нас, давніх, віруючих. У Бога, у чудо, у себе і свою безминущість. Сокотили душу, бо вона мала у чистоті перейти на той світ, а там один присуд – віч­ність: чорній душі – чорна, праведній – добра. І кождий поступ виважувався. Грішили, бо смертні. Але вмі­ли каятися. І міру гріхам знали. І покуту за кожен.

Як погадати, скільки днів на місяць гуцули давно святкували, то не знати, коли свою велику господарку утримували. Насамперед тримали (і тепер також) урочисті свята – рокові і неділі. У ці Божі дні гріх ро­бити, бо на тім світі людська душа тяжко покутує, а за неділю – гріх неспасний.

За цими святами ідуть пригінчливі (причкові, пригодні), у які не можна робити на ґаздівстві через шкоду між маржинов, і каліцтво між людьми, та через бурю, град, громи й інші напусти на людей і маржину.

А вже на святки не пригінчливі – лиш церква їх дотримуєть­ся – не можна шити і прясти, а так все роблять.

Але витрималися і понині у гуцулів святки, яких ніде нема зазначених у церковних календарях, а люди святкують, навіть часом і не знають чому, а лишень тому, що їх святкували наші предки спервовіку. Баба Мирониха учила нас:

“Дауні гірєне ці сєтки дуже сербували, у ні дуфали і мали із ними из’єзані усєкі вірування свої старовіцкі, проти иких попи у церквах дуже остро і сильно виступали. Було бильше таких людий, що на Розигри, Рахманцкого Великодня, Обрітенія, Курика нічо би на світочку руков ни тєнули так, єк на Великдень. Але помаленьку та віра єла си нієчіти, упадати, зачєли у себе ни робити, але йти до других “на толоку”; то за менчий гріх уважєли та менче з него шкоди ци каліцт­ва си боєли. Из чєсом зачєли у себе робити, а єк настау на світі нидокик, то і у неділю та урочєсті сєта роб’є, так це си взєли вид світової войни”.

Теперішні гіряни кажуть: “Єкби тип ер так, єк дауно усі сєта сєткувау, то би из голоду сконав”. А про жін­ку, що кожного свята і святця не пряла, не шила, а май­же кожну днину святкувала навіть таке розказують:

“У водного чоловіка була така жинка, шо загалом усі дни у тижни сєткувала, бо був “гірц” від роботи. Нічьо не робила. У понедівнок ни прєла. ни шила, бо то Божий понедіунок. Ни брала си за веретено і иглу у вівторок, боєласи напасти; спала у Божю сере­ду. Усі божки сєткувала. Сербувала і чєтверь, бо то четверта Божя днинка у тижни. У п’єтницу нічьо ру­ков ни кєвала, бо це шє май бильшя від середи Божя днинка, а в суботу ни вільно робити, бо субота задуш­на – за роботу у суботу сердєтси людські душі з того світа. У неділю навіть коло печі ни порала си, бо день си, прецінь, називає – нічьо не ділай. І так пере­жила усе житє. Чоловік из таксу жинкоу ни мау шєстя на своїм газдіустві. Гет избідніу, цілком обголіу, ни міг си ни в чім запомочі.

Єк та жинка єму умерла, вин поклау єї голу-голіську у деревище, єк мама на світ уродила. Лиш одно місце на її тілі накриу покришкоу вид горшька, ика шє си у хаті завалєла. Єк изийшли си люди на комаш­ню та й прийшоу піп за мерцем, розкрили деревище, піп єк уздріу голу жінку-мерця у деревищю, зачєу си вадити из чьоловіком, чього вин изробиу из свої жинки по смерти таку публіку, таж це и встид и гріх.

А єк тот чьоловік розказау, єк то єго жинка усі дні сєткувала, єк Сави и Варвари сербувала, нічьо рукоу ни кєвала ни одного дня, так єк друга чєлєдь лиш на Сави та Варвари, то піп зачєу инакше говорити и не­біжку опроважєти:

Було ни савити, ни варварити,Верем’є А на сорочьку собі пазити.Верем’є Господи помилуй и прости,Верем’є Вид такої жинки заступи.

Почерез то теперішні гуцулки уже рідко котра савит и варварит, а на сорочку пазит, бо боітци такого притрафунку”.

Найбільше свято у гуцулів, та й на цілій Галичині, у Буковині, Закарпаттю випадає у січні. Як сонечко зачинає змагатися в силу, а Божа днинка береться рос­ти – настає Новий рік. Цю пору обходять не тільки дома, а й у церкві/ Не забуваймо, що гуцули святку­ють дотепер старий Новий рік, що припадає на Василія, 14 січня. Але починають, раніше – з Різдва, Із Свя.-того вечора. 6 січня, “як сонечко зачинає змагатися в силу, а Божа днинка береться рости”. Мужчини, що роблять бутинами, порозходилися зарібками у чужі сторони, сходяться, аби там що було, у цю пору до­дому, як ведеться з давнини – спожити разом Тайну вечерю Святого вечора у своїй хаті Бо лиш у рідну хату приходять у ту пору на Тайну вечерю і душі померших. Кого вже кого, а померших гуцули шанують впродовж усіх часів. Це видно і по коляді, що назива­ється “Умерска”:

Ой як сей ґазда з дому відходив
(Ой дай Боже!),
Скликав він собі всі сусідочки,
Всі сусідочки, свою ґаздиню,
Свою ґаздиню й свої діточки,
І схотів собі свічки сукати,
Заставив собі прощі прощати;
Ой сказав собі попа привести.
Усукав собі лишень три свічці.
При першій свічці тіло вмирало,
При другій свічці душку спускало,
При третій свічці тіло вбирали.
Ой прийшли за ним святі янгелі,
Ой прийшли за ним п’ятьма возами. На першім возі самі корогви,
На другім возі самії книги,
На третім возі самії свічі,
А на четвертім самі ангелі, А п’ятим возом все тіло взяли.
Як си зближили вони до церкви,
Ой сами дзвони та й задзвонили,
Самі си двері порозтворєли,
Самі си свічі позажигали.
Ой ввійшли попи служби служити,
Служби служити, опроважєти,
Ой тогди зачєв він промов’єти
До свої жінки, до своїх дітей:
Шоб єсте мене не забували,
Все в суботоньки ізгадували,
Все в суботоньки ізгадували
Все в суботоньки і в неділеньки Колачіками, акафистами,
Як того нема – кавалком хліба.
Я ж за вас буду Бога просити,
Шо ви будете многа літ жити.
А встаньмо, браття, ми си підведім,
Ми си підведім, всі руки складім,
Всі руки складім, молитви скажім
За цю душечку, що відси пішла,
Із сего дому, з сего талану:
Шоби та душка із Богом була,
В царстві ясному супочивала!

Зв’язок живих із душами умерлих не переривається у цім краї. І про те ще далі поговоримо. А нині Святнії вечір – Христос ся рождає! Славімо єго! У нас дома за тиждень перед Різдвом мама зачинала поратися у хаті: білить, миє пере, порядкує, – всі разом убирає­мо хату по-святошному, печемо завиваники з маком (лишився тільки спогад про мак!), з горіхами і повид­лом, варимо пшеничку і лагодимо решту страв – усіх дванадцять. На Святий вечір і найрідніший прилагодиться до вечері якнайкраще. Покійний тато, бувало, у передріздвяні дні нарубає сухих букових дров, виве­зе гній на город, зчеше маржину, почистить у стайні, колешні, поприбирає у коморі, на поду.

В церкві також порядкують. Люди ладяться до ве­ликого свята Постом, Пилипівкою – не лише тілом, а й душєю єднаються з ним. Не дочекаємося того вечо­ра. Мама миє грибна фасолі, сущениці, сливки, рихтує крупи з олієм і часником на голубці спускає листя з .квашеної капусти. А ми бігаємо довкола – котре вхо­пить запашний лист з квасної головки, а то вмочить палець у зелений конопляний-гарбузовий олій, що роз­дається на всю хату і скобоче ніздрі; а тут ще й риба пражиться, замащена у горщику – тато ймив голова –ча метрового, товстого, як теля.

Повна хата запахів неймовірних, різдвяних – тато сидить на вищкребаній добіла підлозі (сестра Олюська покійна так уміла хвоєю вимити) – тре у макортику макогоном мак та лукаво роззирається, шукає маминого милого лиця ме­жи діточими: видиш, Од6, єка то тєжка робота чоло­віча... Дуже любив маму до самої смерти. А вона помахає на нього пальцем в кукурудзяних крупах з чеб­риком і олієм: маєш розум говорити пусте при дітях?.. А ми скористаємося з їх перемови та хапаємо котре збілілого в молоко маку, котре гриб або смачне осе­рдя з капусти.

– Та наїжся вже, їла би ті онниця! – сердиться вреш­ті мама. – Ліпше би дрівець унесло, а ні крутиться та заважає попід ногами...

Того дня ніхто у хаті не те що не їсть, навіть води не п’є, не можна курити до самої вечері. Всі постять. Крім маленьких. Але нема права і сваритися,., битися. А ми таки були пустотливі, особливо я і менший брат Коля – “невкритні”. Через нас грішила мама. А то кажуть, хто цего дня свариться, буде почерез цілий рік заводити сварку. А ще не вільно того дня рубати дров, бо птаха “вирубає” навесні кукурудзу.

На Святий вечір багато є усякого ворожіння. У той день ховають петельки, аби через цілий рік не видіти “тогу довгу” – гадину. Мама дивиться у хаті, а тато понадвірю, аби нічого ніде не висіло на клинках, на грядах, колах, бо від того сідала би літом птаха на городину.

Нарешті під радісні дитячі оклики стіл застелюють отавою, накивають усякого насіння і накривають бі­лим обрусом. [На конах стола кладеться по зубцеві часнику від уроків. Треба ще, каже мама, і під стіл накидати отави, а ми вже радо “ричемо, як корова, бліємо, як вівця, ржемо, як кінь”, аби худоба велася. Десь давно щевиносили усі игли з хати, “аби кольки не кололи нікого цілий рік”, затикали прядильні дірки у лавицях клоччям або отавою, приповідаючи: “Не дирки затикаю, але рти моїм ворогам, щоби їх напасті мене си ни ловили цілий рік!”; з цеї причини завізува­ли гудзи на мотузі: “Не гузд зав’єзую, а рот війтови, що мене кривдив”; сідаючи до вечері, присідає той мо­туз із гудзами – “аби усі брехуни, пльоткарки так мовчєли, єк ці гудзи підо мнов”.

Давно, коли кожен гуцул був озброєний, як убраний, виходив газда у смерку з хати – стріляє з пістоля на знак, щоби сусіди бралися до Тайної вечері.

Він бере каганець із ладаном – обходить і обкурює три рази хату від усілякої нечисті задля родини, а також і маржини.

Мама накладає аж тепер на стіл дванадцять пісних страв, серед них найголовніша пшениця з маком, ме­дом, тертими горіхами – така смачна (може, “смачна”, “смак”, “смаком” від того, що “з маком”?), така соло­денька, що сама пливе у горло по язику. З неї і почи­нається Тайна вечеря. А є ще гриби з часником в олію, рибка і студенець з голови кліня чи головача, пироги з маком, сливки з фасолею, росівниця – крупи з ка­пустяним розсолом... –мисок і ложок топиться на м’я­кім запашнім отав’янім столі.

Але ще тато набирає з кожної страви потрохи у ко­рито, солить, мішає з грисом і несе худобі. А ми бігає­мо по сусідах та до родичів – розносимо у білих фустинах зав’язану вечерю за померші душі. Чути, як хтось за плотом каже: “Єк тот мак відьма не годна визби­рати, так аби не годна пошкодити моїй маржинці”, видно, розсіває коло стайні самосівний мак. Хто чу­ється в такій силі, що може відвертати град, бере мис­ку із свяченим, а в другу руку сокиру, виходить на­двір і так запрошує до себе на Тайну вечерю: “На Свєтвечір родив єм си, на Свєт-вечір хрестив єм сми, Пре­чиста Діва на золотій крижмі мнє держєла, у змиєвім озері мнє купала! Градівники, мольфарі, чорнокниж­ники, планетники (оце-то так! а може, інопланетники?), лісні, вовки, медведі, рисі, лиси – прошу вас на вече­рю!” Так остро кличе три рази, відтак закінчує: “Єк ви ни євилиси на су Тайну вечерю, єк Не маєте моци свитиси на Різдво, –так абесте не мали моци ані волі зробити мені зло в моїм хіторі! Єк вас тепер не видко, не чути, так аби вас не було видко-чути цілий рік!”

Ще кличе бурю: “Будь ласкава – виходи до нас на Свєту вечерю”. Також три рази. “Коли ти тепер не ласкава прийти на Свєту вечерю, на дари Божі, на стра­ви ситі, на велике добро, єк ми тебе просимо, то не приходи до нас літі, єк ми тебе не трібуємо!”

Тепер у хаті. Викурюють ладаном щезника, що міг десь притаїтися. І особливо улюблений змалку мило­сердний звичай покликати померші душі. Ґазда має обійти з вечерею три рази за сонцем довкруги хати, кладе миску на стіл і уклякає, а за ним усі, б’ють по­клони, моляться:

“Просимо щире Бога, аби єго ухвалити, упросити – най і тих душ до вечері припустит, шо ми їх не знає­мо, а їх дожидаємо, шо за ні ніхто не знає, шо бутинами побиті, дорогами покалічені, пострачувані, водами потоплені, котрих ніхто не знає, лягаючи і встаючи ніхто не згадає, дорогов ідучи; а вони, бідні душі, у пеклі пробувають і цего Свєтого вечора чекают, шо у нас молитви великі идут, і такі си найдут, шо тоти душі споминут. Господи, заборони хрестєнску худібку і нашу від звір’я і від поганої віри на рогах, на водах, на всіх переходах!”

Дякуємо Богу, що поміг дочекатися Святого вечора та просимо і нарік. Відтак тато дає ту миску з вече­рею котромусь із нас, кажучи: “Ми усі, з усего щиро­го серця і з Божої волі, кличемо Божі і грішні душі на вечерю і даємо її, аби вони на тім світі так вечеря­ли, єк ми тут, я даю за тоти померші душі, шо погибли і порятунку не мают; най Бог прийме перед їх душі! Я їх кілько запрошаю і закликаю на цю Божу Тайну вечерю, кілько у цім полотні є дирочок (миску даєть­ся на полотні), по тілько аби їх було на кожду дирочку!”

Уже сіяє з неба перша зірниця – всі сідають за стіл.

По вечері не миють, не прибирають зі столу – все че­рез душі, що мають прийти. Мама кладе чогось солод­кого на вікна – для ангеликів. Не можна де-небудь сісти, не продувши місця, аби не привалити яку душу, – їх тут багато зібралося на звану вечерю.

А ми наслухаємо, коли під вікнами задзвонить сріб­но дзвіночок малих колядників. О, як ми, дітьми, лю­били ходити колядувати! Але почали переслідувати, ганялися за нами учителі, сільські “активісти”, що їх просто водно звали посіпаками. Було й таке вже не­давно, що діти на Львівщині порощебщалися, тікаючи від таких посіпак... Ми також скакали у скалу, в кор­чі, ліси – котре куда виділо, як нас ловили. Бувало, ті­каємо, а з нами є хлопець, перебраний на ангела – у довгій білій сорочці поверх кожушка і з срібними із позлітки крильми. Він шпортається, бо перешкоджає довга сорочка. Здається, що той ангел летить, а за ним і за нами женуться злі сили. Дмитро Павличко уповідав, що він іакож був колись таким ангелом. Всі ми колись були ангелами...

Колядники – це складна, дуже відповідальна спра­ва у моїм краю. Майже виборна система з довірою громади.

Не кожен годен бути колядником і почерез тяжкий труд – від хати до хати у всіх без устанку ко­лядувати, і через голос; та й авторитет, врешті, річ тут не послідна.

Охочих до того досить. Кожен хотів би перед вести (як і серед народних депутатів), бути вибірцею (вибра­ним у церкві другого дня свят), бо це велика честь. Вибори, поділ на табори, стягає до церкви на Збора велике число людей, яким цікаво, котрий колядницький табір зайде у їх кут села. Кожен табір веде вибірця. На вибірцю обирається церковний брат або якийсь упливовий і поважний ґазда із колядницької округи. Вибірця вибирає березу, скрипичника трембіташа і колядників. Він годить березу і музикантів. Від­повідає за то, як запорядно ходять колядники та як зачесно справуються; він уважає, аби не було розпус­ти у колядниках. Вибірці дають із церкви скарбоньку – він відповідає за колядницькі гроші свого табору. Вибірця ходить з колядниками цілий час. Він пильнує за порядком, носить скарбоньку з грішми. Відтак ра­зом із березою рахують коляду (гроші) і віддають у церкву. Як вибірця чесний, розумний, добре справується, то може все життя вести колядники.

Але найважливішою особою межи усіма є береза. Він мусить знати усі колєди і плєси напам’ять. Мусить уміти файно колядувати та й вести колєду. Він за неї відповідає. Має також тямувати, яку колєду у котрій хаті треба колядувати, аби то ся вдавало усім людям. Тай має на гадці, як у котрій хаті можна задовго бу­ти, як зайти з ґаздами, забавити гостей, аби і ґазди і гості лишилися контетні (вдоволені). Навіть таке тре­ба знати – як кому заколядувати під вікнами та як заплєсати оперед хати. А ще – подякувати ґазді та газ-дині. Важливо і відійти з колядниками від ґазди так, аби тим нікого не вразити і колядників не знеславити. На березі вся відповідальність. Він більше-менше уже знає, хто яку завелику коляду дасть, та й відповідно колядує. Де надіється “гойної колєди”, там він довго і файних коляд колєдує. А де знає, що дадуть коляду не таку велику (йдеться про плату), то там і він мен­ше сил докладає: квапиться, перетинає коляди. Дехто сердиться: “Ці так колядували, якби ціпом махали. Як-небудь”. Колядники на то про себе відказують: “Яка плата, така й робота”, та й ідуть далі колядувати і набуватися там, де їх ліпше, сердешніше приймають.

А буває, що ґазди скупі, не пускають їх, аби не пла­тити, вдають, що їх нема дома.

Ци дома, дома наш пан господар?
Ой дай Боже!
Ой ми то знаєм, що ґазда дома.
Сидит він собі по конец стола.
Ой сидит, сидит, книжку читає,
Книжку читає, пісню співає.
Прийшли до него від Бога гості,
Від Бога гості та й колєднички;
Прийшли ‘го знати, єго витати,
Єго витати, пісню співати,
Пісню співати, колєдувати.
Надворі мороз, співати не мож,
Ой ґаздо ладний, просимо встати
І нас до хати зараз впускати!
Де ґазда живе у злагоді з ґаздинею, дітьми, у гаразді, йому колядується найліпшої: Ид цему двору, ид веселому
Гей дай Боже!
Прийшли гостеве у рік до тебе
Ци дома, дома наш пан господар?
Ой бо ми знаєм, що він є дома.
В нашого пана побита брама,
Брама побита, срібні ворота,
Срібні ворота, біле задвір’є,
Біле задвір’є, білі овечки,
Білі овечки та й коровочки,
Та й коровочки, сірі волики.
Ой-бо ми знаєм, що ґазда дома,
Він сидит собі по конец стола,
По конец стола єворового!
Ой тоти столи красно покриті,
Красно покриті – єлчі скатерті,
На тих скатертях круті колачі,
Круті колачі, пиво варене,
Пиво варене, вино зелене. Вставай, газдочку, отворєй двері,
Уставай з лавки, розмикай замки,
Пускай до хати, ни дай стояти,
Надворі мороз, стояти не мож.
Видно, були колись достатки.

Та й колядників десь ходило побагато. Невже по стільки, як у коляді?

У лісі, в лісі та й на дубові
Ой дай Боже!
Блудило блудців сімсот молодців,
Приблудили вни до цеї хати,
Ци спиш, ци чуєш? Пускай до хати,
Пускай до хати пісню співати.
Ой устань, устань, засвіти свічки,
При світлі свічі; розмикай замки,
Розмикай замки, застеляй лавки,

Застеляй лавки, вбериси в шати,
Вбериси в шати пусти до хати!
Застели-стели тисові столи,
Наклади на ні увсеї дари,
А сам виходи та нас запроси,
Запроси в хату, будем співати
Й старі дідове все споминати.

У нас і тепер її колядують цієї розтіцької коляди. І оцеї також:

Ой сидит собі наш пан господар
Ой дай Боже!
По конец стола єворового.
Ой на тім столі чисті скатерти,
На тих скатертях круті колачі.
Де вни кручені? В тура на розі.
Де вни печені? У печі Божій.
Ой на тім ґазді шовкові шати,
На нім сорочка, єк бів, біленька,
Єк бів, біленька, єк лист, тоненька,
На нім чобітки саф’яновії,
На нім шєпочка соболевая.

Коляда давня. А яке вбрання! Чи не із княжої доби оті шати, саф’ян (його, правда, здавен вірмени вироб­ляли у Кутах), тури, соболі? Шати – одежа явно кня­жого статку. От вам і гуцули в диравих постолах та пірваних гачах на вучкурі...

Де найбільше див, так це навіть не в чародійництві, а в гуцульських колядах. Чого там тільки нема! Аж волос дибом стає, мороз по шкірі пробігає як вслуха­єшся. Все життя, бозна від яких віків-правіків, – у них. Ви ще їх почуєте. Але мусимо подивитися, що там да­лі діють колядники... Ага, їх запросили до хати. За строгим звичаєм береза заходить перший. Так само і за стіл сідає. Доки не встане із-за стола, доти не мож­на і колядникам вставати. Він просить ґазду: “Ци мож­на плєсакам наплєсати у хаті із дзвінками коло гостей та й коло домашних?” І дозволяє плясати “на колопні”. Хоч скрипичника, трембіташа і решту вибирає вибірця, але мусить узгодити з березою. Береза носить церковний хрест та й дзвінок у руках. І ключ від скарбоньки.

Як добрий скрипичник, то коляда йде легко. У лю­дей є охіть до усього: до колядування, співанок, до плясу. А як трапиться пустий, то колядники втомлю­ються, швидко хрипнуть, що наприкінці лишень шеп­чуть, а не голосно співають. Аби який був добрий бе­реза, з пустим музикою не годен колядувати.

Голос трембіти – найчутніший у горах. У кожнім таборі мусить бути трембіта. Вона дає знати людям, де обертаються колядники. Уночі корнєє (будить) ґазд, аби вставали та пускали до хати. Трембіта грає до плєсу надворі, до підвіконної коляди, до умерської ко­ляди, до круглєка (танцю з приспівками). Трембіташ подає голос у часі приходу до ґазди і при відході. І су­сід знає, що вже йдуть до нього. Давно у горах файно уміли трембітати. Тепер трембіта перейшла на сцену, та по горах рідше її чути.

Серед колядників мусить бути і той, що в росіян на­зивається “козлом отпущения” – кінь. Ще на него по­декуди селами кажуть міхоноша. Бо люди давно да­вали на коляду і дотепер дають хліб, вінки кукурудзи, зерно, кавалки солонини, бужениці, повісма. Конем зветься той, що все то носит у бесагах почерез плечі. З коня колядники посміюються, збиткуються. На ко­ня рідко котрий злакомиться йти, бо то тяжко двига­ти бесаги за колядниками. На коней звичайно ідуть ті, що люблять добре попоїсти, випити. Кінь не колядує.

Хто ж колядує, звеселяє нас на Різдвяні свята? На колядників ідуть молоді, охічні до коляди, плєсу, спі­ванок і танців люди. Є такі, що ходять у колядники щороку. Але є й інші: раз пішов – і вже більше не закортить; то великий труд. Сталим колядником може бути лиш той, хто має до коляди охіть та любить по­бути межи людьми. Є такі по селах, що нізащо у сві­ті від колядників не лишився би ні одного року. На­віть є такі, що просяться, щось помагають у Пилипів­ку вибірці або березі, лиш аби їх вибрали у колядники.

За колядників не тяжко: є їх скрізь доста. Тяжко за доброго березу, за порядного скрипичника. До того треба мати здібність. Береза цілу Пилипівку пригадує сам або зо сталими “старими” колядниками коляди та плєси. Колядують увесь цей час, аби не мати устиду від людей. Багато хто знає слова старовіцьких коляд. Як береза милиться, то люди сердяться. Бо слова Бо­жі не можна ані міняти, ані опускати з коляди. Доб­ре знаного березу кличуть і в чужі села. Тому що береза, скрипичник, трембіташ і кінь мусять постій­но бути при колядниках від початку до кінця – дуже втруджуються, вони є платні, їм платиться за добу по стільки, по скільки годяться наперед. Решта ходять за гонор.

Розказував мені один старий гуцул: “Із первовіку аж до половини минувшого століття у нас в горах ніхто не переслідував колядників за їх ко­лєди. Старовіцькі колєди передавали предіди своїм превнукам. Первовічві колєди переходили з покоління в покоління. Тоти старовіцькі колєди люди найліпше лю­били", тай до сегодне їх люб’ют. Старовіцькі колєди – це були первовічні Божі слова. Ними споконвіку наші предки, та й ми, славили Бога – сонце та й величєли ними Боже Різдво”.

Церковних колєд гуцули не переймали, не любили їх та й не вчилися ніколи. І дотепер старі гуцули не вміют колєдувати колєди на церковну арію, так єк їх у церк­ві колєдуют на Різдво дєки. Навіт посміюватси из тої колєди та й ни мают її ні за що. Уни колєдували та й досегодне колєдуют свойов стародавнов гуцульсков арійов сумнов та галасливов, єк полонинскі вітри. Та й держєси шє й досегодне своїх старовіцких колєдницких звичаїв.

Звичаї задержєлиси майже вірно так, єк бували стародавно у нас лиш колєди багато поперемінювано-по-перероблювано на нові. Але багато полишено старовіц­ких колєд, а заступлено їх новоуложеними, бо против старовіцких колєд страшно боролиси попи від другої половини минулого століття. Так на приказ своїх вла­дик були си напосіли на давні колєди, аби їх цілком з-помиж народу викоренити. Вони так само хотіли ска­сувати старі гуцульські колєдницкі звичаї, але це си їм так лехко ни вдало, єк з колєдами.

Попи кричєли з наказниц у церквах, що гуцульські старовіцькі колєди – то поганцкі, а ми християнські. Казали, що в тих колєдах укриваєтси поганска віра, та й тиму їх гріх колєдувати.

Одного разу цілком були сперли колєдників попи (так, що це нам не новина), єк берези ни уміли так ко­лєдувати, єк хотіли попи. Та й не пустили дотив ко­лодників у своїх парафіях, доки берези не склали нові колєди. Про це розказував мені дєдя шє єк я був ма­лим хлопцем. А єму – наш головский старий береза Федьо Джюнда.

– Я з маленького хлопця любив колєди та й колод­ників, –повістував Джюнда раз у дєдика на колєдниках. – А єк трошки підник на легіня, то вже від того чєсу завжди ходив у колєдниках. Ни з одного берези вчівси я березувати, – говорив він. – Але найбільше переймив я колєд таки в старого берези Юрія Бровки із Дідушкової Річки; ходічи з ним у колєдниках, вибивси і я на викликаного березу. Навіть у чужих селах не раз я березував. Ни одного і я вивчів на березу. Давно по­пи нікого не переслідували за колєди та й не мішєлиси до колєдників. То вже єк прийшов у Дідушкову Річку на парафію молоденький попик, то усе перевернув ідгорі дном. Колєдники зибралиси на Різдво по Службі Божій на цвинтари у свої табори та й разом із своїми вибірцями обходили плєсом три рази наокола за сон­цем церкву й ишли плєсом аж до попа на дідинец, так єк то робилиси здавен, за нами лунув туда всий нарід из цвинтаря дивитиси, єк гей запишно мет новий попик приймати колєдників. На попівскім дідинци з кождої табори виступили берези і вибірці – узєли одного скрипичника з гурту. Мене, – казав Джюнда, – обибрали за старшого березу, хоть були берези багато старші віком вид мене. Пишли ми в резиденцію колєдувати попови, єк має бути. Зачєли колєдувати. Див’юси на попа, а вин то черленієт, то білієт из серця на нас. Але всі ко­лєди віслухав уважно до кінця. А єк ми скінчили і повінчували його з жінков та й діточками шсстєм-здоров’єм, многа літами из Божим Різдвом, то попик замість подєкувати нам так, єк то си годит, штрик ид нам осов у вочі: “А це то за колєди ви колєдуєте? Хто вас та­кого навчів?” – “Це наші старовіцкі колєди, прошу єгомостя, – зачєв я й собі остро говорити попикови. – На-вчіли нас їх наші предки”, – “Між нами і попиком ви­никла сварка. Але ми таки пишли селом та й колєду­вали, єк нам хотілося про то, шо понови не вдалося. А на другий рік вин нам таки пересів дорогу. За це єго село знелюбило, доки вин був. той попик”.

Отаке розказав мені старий голівчанин, а йому че­рез дєдю – Федьо Джюнда, так що пам’ять сягає за пів­тора століття; колядували – відтак забороняли, по ча­су далі колядували, аж доки ще не заборонили, уже за моєї пам’яті. Та й знов колядують. Аж гай гуде! Доки коло церкви збиваються у табори та колядують, люди, що посходилися з верхів, витають один одного, запро­шуються у гості, жартують між собою, обзирають од­ні одних, декотрі декого обсмівають. Одних хвалять, других гудять – як то скрізь ведеться. Старші легіні видивлюються на дівок, котра би си вдала, аби у ста­рости цих М’ясниць піти до неї, а дівки “джюпиняться” проти легінів та пишняться, а проти їх старині со­ромляться та загинаються...

Та стариня, котра має на віддавку і на женінню ді­тей, журиться, розпитується, де би трафити на добру долю своїй дитині. Правда, це вже майже перевелося на нові порядки. А все ж: діти роблять по-своєму, а ро­дичі таки розпитують – не так за маєтком, як за доб­рим плечем. Кожен хоче покласти і тепер, як колись, свою дитину на ґазду чи ґаздиню.

Куражиста “челядь” – жіночки – нишком з-перед своїх мушчін (чоловіків) вудить лакомо за файними, “гардешистими” мушчінами. Шепочуться ніби межи со­бою про щось інше, а очима поводять за тими, що по­при свою “челядь” гинуть за чужими.

Уже виколядували коло церкви, виходять від попа, таборуються і розходяться по горах. У кожного блискає до сонця бартка у руці; до неї (до бартки-топірця) при­в’язаний ремінцем дзвіночок. Найкращі ті табори, що мають від п’ять до тринадцять колядників. Але практи­кують і менші табори – від сім до дев’ять людей. Ко­жен береза, поцоркуючи дзвіночком, прив’язаним роз­чесаним повісмом до старовіцького різьбленого дере­в’яного хреста, виходить із своїм табором плєсом з дідинця – рушає у свій кут колядувати.

А ми послухаймо. От цієї, криворівнянської, що її, певно, знали і Франко, і Коцюбинський, і чули не раз Олесь, Хоткевич, Грушевський...

Ой в ліску, ліску, на жовтім піску –
Святий вечір!
Росло деревце, тонке й високе,
В корінь глибоке, в листок широке.
В листок широке, в цвіток багрове,
В цвіток багрове, в вершок кудрєве
Ой на тій кудри сам сокіл сидит,
Ой сидит, сидит – далеко видит.
Єк задалеко? – На синє море.
Края Дуная корабель пливе.
Що в тім корабли? – Самі столове,
Коло тих столів все старі люде,
Ой старі люде й старі ґаздині,
Старі ґаздині радочку радє
Що не так тепер, єк стародавнє,
Шо кум до куми з вечере в не йде,
Син на таточка ручку здоймає,
Донька матери не послушає,
А брат на брата ніж витягає,
Сестра на сестру чєрів шукає,
Сусід сусіда в пана тягає,
В пана тягає, під кару дає,
Посмутилоси, похмурилоси
По всему світу, маковим цвіту! Свєтий вечір!

А може, ця давніша?

Ми ‘д цему дому та й веселому
Ой дай Боже!
Ой ми ж до тебе все в рік гостеве.
Одні гостеве – ясне сонечко,
Другі ж ми гості – світлий місяцю,
Треті ж ми гості – дрібний дощику.
Чим пофалишси, ясне сонечко?
Гой єк я зійду рано в неділю,
Загрію собов в церкві престоли,
Освічу церкви, в церкві престоли,
Дім господарский, мир християнский.
Чим си пофалиш, єсний місяцю?
Гой єк я зійду темної ночі,
Темної ночі, та й опівночі,
Зрадує ми си гість у дорозі,
Гість у дорозі, звіринка в поли,
Звіринка в поли і рибка в мори!
Дробен дощику, чим си пофалиш?
Гой єк я спаду тричі на мая,
Зрадує ми си жито, пшениця,
Жито, пшениця, всєка пашниця...
Певно, таки ця старша від попередніх:
В нашего брата злотні ворота
Гей дай Боже!
Злотні ворота з самого злота.
Ні мла, ні вода, то білі вівці,
За овечками три пастерочки.
Ой ходєт, ходєт, три трубки носєт.
Одному ймнєчко – Святий Дмитричко;
Другому ймнєчко – Святий Николай;
Третьому ймнєчко – Святий Юричко.
Ой єк затрубив пресвятий Дмитро
Гори, долини засмутили си;
Ой єк затрубив свєтий Никола
Гори, долини звеселили си.
Ліс си звеселив, та й садок зацвив,
Тай садок зацвив, єгідки зродив!

Майже у кожній з давних коляд згадка про Дунай. Не буду виривати кусники з них, бо то не можна, а на­співаю одну таку, що її колядували головські ґазди у Києві молодій удові Івана Миколайчука – Марічці Миколайчук, славній нашій співачці:

В саду-садочку, під кедриночков,
Ой дай Боже!
Там сидів голуб із голубочков.
Цілували си, обіймали си,
Золотим крильцем загортали си.
Закравси стрілец з темного луга
Змірив у дуба, убив голуба.
Голуба убив, голубку ймивши,
За тихий Дунай запровадивши.
За тихий Дунай, за крутий берег.
Дає їй їсти єру пшеницу,
Дає їй пити зимну водицу.
Ой она не їст, ой она не п’єт,
Сивими крильми по Дунаю б’є.
Чому ти не їш, чому ти не п’єш, В садок вишневий плакати ідеш?
Єк мені їсти, єк мені пити,
Єкий світ милий – нема з ким жити.
Ой маю я там сімсот голубий
Вибери собі, котрий ти любий.
Хоть най їх буде сімсот чотири,
Нема й не буде, єк був мій милий. Єкий був милий золотокрилий,
В лице білєвий, сам чорнобривий!

З колядою ходять від Різдва до Василія – до старого Нового року – 14 січня.

Отак – поколядували, набулися в гостях, наплясалися (пляшуть босі, аби бджоли роїлися, маржина вела­ся), наданцувалися “на колопні”, скільки кому хотіло­ся. І вже по Різдву. Але час іде, він ніколи не стає, не ділиться, то люди його ділять та переділюють по-но­вому.

Від Різдва до Видорщів не можна нічого їсти на по­двір’ю, бо “усяка галиця витак їст і воюєт городину”. І взагалі не їсться понадвір’ю першого тижня по Різдвя­них святах, бо “звірак ручіт між маржинов і б’єт маржину та їст її полонинами”.

Від Різдва рахують тижні у року і кажуть, у котрім тижні що припадає. Стрічаються зима з літом. Дев’я­того тижня – Обрітеніє, гуцули кажуть “се свєто, ко­ли птаха обертається із теплих країв – обрітає свій рід­них край, зачинаєт паруватиси; та й погода літа обрітаєтси подлудь зимної”. Десятого тижня – Одокія; можна сіяти розсаду. Одинадцятого – Сорок святих. Дванадцятого – Теплого Олекси. Тринадцятого – Бла­говіщення. Чотирнадцятий і п’ятнадцятий тижні порож­ні, здавна зауважили: в цей час недобре нічого сіяти, ні садити у землю, бо нічого не вродиться. Наші пред­ки казали: чотирнадцятого тижня від Різдва – варка (небезпечна) весна; шістнадцятого тижня уже бізівна (годна, певна) весна; сімнадцятого – мірна весна; ві­сімнадцятого – пізна весна; дев’ятнадцятого тижня – ізкінчена весна.

На Василія – старий Новий рік (але ще старіший був таки на Різдво) – їдять скоромну вечерю з м’ясом, маслом, яйцями.

Того вечора ходять маланки. Діти мають з них велику радість і страх одночасно. Бо люди в мас­ках бігають за дітьми – добре, як то лиш коза, а не чорт. По вечері дівки годують котів пирогами (варе­никами)’. Котрий пиріг кіт лиш потягне – то дівка зве­деться; котрий пиріг кіт лиш попахає – “ту дівку мут сватати, але весіллє розіб’єтци”; а котрий пиріг кіт із’їсть – ту дівку віддадуть заміж.

Перед печі, коло опецка, палять скіпкою кужелі на то, аби знати – любляться чи ні чоловік із жінкою, ле­ґінь із дівкою, “любас із любаскою”. По кужелеві, кот­рий горить, видко, хто кого дужче любить, “хто за ким більше угонєєт”.

Одна бабка з Хороцева і таке уповіла: “На Василєний Свєтий вечір дуже добре годуют маржину, бо то Свєтий вечір худобинки. Вопівночи того вечора маржи­на говорит між собов так, єк люди, і розказуєт, ци ґаз­ди її добре ци зле держут. Ту бесіду між маржннов можна чюти, але шо з того, коли хто її чує, то не смієт другому розказати. Хто би розказав другому ту бесіду, шо говорила маржина, відразу умер би”.

Бачите, декотрі вірять, що на –Василія, на Новий рік по опівночі “отворєєтци небо. Хто би уздріу, єк отворєєтци небо і знау у трьох словах запросити, що хочєт – то би мау. Був би дуже щєсливий чоловік”.

Досвіта на Василія ідуть сокотити гроші, аби видіти, де горять опришківські скарби, закопані в землі.

Багато ворожок-вірувань з цим святом зв’язані.

Третій Святий вечір припадає на Водохрестя – 18 січ­ня. Він також “сухий” – усі говіють, постять, аж доки не винесуть “водицю” із церкви. Цілий день “божкують” і лагодяться до вечері, як на перший Святвечір, лиш уже із вечерею не ждуть сходу вечірньої зірниці, а їдять, коли нап’ються свяченої води. Зрання кожна ґаздиня робить із воску маленькі хрестики, несуть їх у коновочці з “водицею” святити – від церкви кожен спішить до хати. По восковому хрестику ґаздиня на­ліплює на всіх стінах хати, на усіх одвірках, на входах до хліву, колешень, стаєнь. Так само баранам, коро­вам, бикам – до рогів. “На ці хрестики не маєт моци і путері ударити ні відьма, ні упир, ані єка инчя нечіста сила”.

19 січня маємо Відорші – Ардань (у Розтоках кажуть Йордан). Це свято обходять дуже гонорово, а найкра­ще виглядає, як ідуть святити воду на Ардан.

Дівки, легші убираються якнайгонорніше, бо то уже м’ясниці – пора сватань. Не пусто співають у нас:

Наша каша, добрий борщ. Дівки файні до Видорщ. А як минут Видорші, Дівки стануть як турші.

Турш – то таке ніяке дерево, що не росте ні уверх, ні вшир. Туршами також називають запаршивілих те­лят, що не правляться, лиш кучерявіють.

Тоти дівки й удовиці, що хочуть у цім році віддати­ся (ясно, що вийти заміж), стараються зловитися попо­ві за рясу або бодай ущипнути за що-небудь, як пере­ступає поріг із церкви на Ардан. Котра то зробить, ка­жуть, що точно в цім році віддасться. І та дівка, що несе Матір Божу на Ардан, також має завитися у цім році.

Усі ґазди, що мають пасіку (а карпатські меди, від­коли гори, славляться), ідуть на Ардан із засвіченими трійцями. Піп гасить трійці у Ардані (в ріці) – це на рої, парої, на меди.

“На Ардані, бувало, – казали старі гуцули, – грішко вигеукували стрільці из пістолєт, що аж дим из пороху укривау Ардан”. На Відорші по днині, яка запогідна, ворожили старі люди “політе на пасіку і урожу на ці­ле літо”.

По Ардані не вільно прати чотирнадцять днів, бо в усіх ріках, потоках і головицях вода свячена! Того свя­та на Ардані умиваються водою, аби змити із себе “усєкі услауди”. Набирають води у судиння до хати на цілий рік.

От і кінець січня, 31 день його – – Танасія. Не можна тільки шити-прясти, а так усе роблять. Як від Дмитрія до Танасія, так забагато зими від Танасія до Юрія (6 травня), їздавен приказують старики, що “єк на Та­насія є половина сіна в оплотах, то годіуля дотєгне до Юрія. Єк на Танасія більше сіна изгудовано, єк лиши­лось, то траба собі загоді докупити, хотіуше ни стра­тити маржину”.

Ґаздівські приказки з давніх гуцульських господар­ських календарів радять: “Сухої днини першої і дру­гої кватирі січня добре є рубати дерево на стоупи і кілє до плотіу. Січневе дерево є здорове і тверде, єк кри­ця. Прудко ни пріє”.

У М’ясниці ґаздині роблять кужелеві толоки на пря­діння. Не з одної такої толоки велика люба зачалася...

Посеред січника, або вже по-теперішньому – лютого (лютовня, у горах кажуть), 15 дня, Стрітеннє – велике урочисте свято. Прецінь, зустрічаються зима із літом і борються, котре котрого передужіє. По Стрітенню лю­ди ворожать, яке буде поліття. Як тепло на Стрітеннє, то побідило літо, а як студінь, що стріха не капне, то “перемоцовує” зима. Іще буде довго держати.

На Стрітення святить піп у церкві трійці, убрані зіл­лям і трьома свічками. Люди розбирають собі трійці із церкви д’хаті. А до речі: трійця у формі тризубця та­кож споконвічний народний символ у горах. Зрештою, це триєдиність Отця, Сина і Духа. Люди не годні були зрозуміти, чому раптом стару трійцю після війни ста­ли забороняти. Її таки з церкви і своїх хат не дали. Та ж то символ душі! Так оці свячені на Стрітення свіч­ки і зілля із трійці сохранно ховають. Тим добре “си підкурювати, єк си христінина шош осахнет (настра­хає) або учєпитци икас бола. Тим добре підкурювати и маржину, єк їй шош хибує”.

Це дуже варке (небезпечне) і пригінчливе (від “при­года”) свято. “Хто єго зпониважєє, то может раз-два (швидко) побачити каліцтво або мати икус причьку”.

...Уласія – 24 лютовня – то свято від ласиці-кіточки. У горах дуже твердо святкують Уласія, “аби ласичка маржину не кусала”. Як укусить маржину ласичка, на то майже нема ліку. Але я пригадую, що Фурівка бу­ла відсипала вуглям і примівкою, як раз бабчину ко­рову укусила за дійок ласиця і вим’я так спухло, що тиждень не приступити було до корови...

Ґаздівські ради на січник-лютовень: “На віуці (зга­даймо “Черноуци”; хтось побачив отару чорних овець, і так назвали потім там місто) треба мати теплі хліви, аби єгнєта не мерзли, єк си віуці уночі котєт. Рано, єк си випускає віуці из хліва до обори, траба пересмотрювати, котрі є на окочилю и на ці удень напантрувати, аби єгнєтко окочене ни змерзло та и аби ворони очі не видзьобали. Молоденькі єгнєтка добре держєти у теплим місци, то уни тогди добре ростут. Треба зважєти при плеканю на віуці, єк би єке єгнє ни висисало молоко, то конче ту віуцу видоїти-вицеркати, аби си вим’я у неї ни зважило.

Хто має налагожене дерево у лісах на будинки ци опал, добре извозити на своє місце, поки дорога держит, аби витак ни капарити грузьми”.

Марот. Або, як радше кажуть у горах – у Пущінє. Чрез ціле пущення м’яса не їдять – упускають його зо всіх страв. Зато увечір перед м’ясопусним тижнем їдять стільки м’яса, аби ціле говіння не кортіло їсти.

Як котра дівка дуже хоче віддатиси, то ще на Різд­во, лиш переступит поріг церкви, каже, гордо хрестя­чися: “Добрий день, святі апостоли! За три неділи з файним чоловіком на постели!”

А як не віддасться, минуть М’ясниці, іде до церкви на Пущінє – потихоньку увійде, стане у куточку смут­на, тєжко зітхаючи, молиться: “Икий би був, най би вже був, Коби лиш хліба роздобув...”

На 9.ІІІ припадає Обрітеніє. То свято обрітенія пта­хами рідних країв. Птахи починають паруватися. І десь у цей час – прадавня Дідівна – задушна субота. Ка­жуть, що в давнину діди випросили у Бога три дні у року, три суботи, у які моляться за померлі душі, по­минають їх, а душі з того світа так само моляться за нас. Перша Дідівна, або Задушна, субота припадає М’ясниць у суботу перед Великим Пущінням, друга – у суботу перед Святою неділею, третя – у суботу пе­ред Дмитрієм. “У даунині діди збиралися на цвинта­рях – на. гробах покійників. Люди износили поминки: усєку їду та питє. Діди їли-пили і молилиси Богу, данцуючи на гробах та плещучи у долоні померлим: ла-ду-ші. При цім приспівували: “Плещу у ла-душі за померших душі”.

Цей звичай, переказаний дідами, давно скасований. Але люди роблять на цвинтарях опроводи. Дають бід­ним кукуци (малі хлібці) за душі умерлих і лагодять на гробах їду. А діди ще й таке кажуть:

“Дідіуна субота зветци тиму, що у ню колись діди молили Бога за душі так, єк тепер попи, лиш инчим способом. За-душна тиму, шо робитци поминки за ду­ші. У Дідіуну суботу по деєких селах не роб’є нічьо през умерлі. Бо єк си робит у ці суботи, то душі валєютци на тім світі і не мают супокою. Такі люди, що роб’єт у ці дні ни є самі доуговічні, бо їх проклинают душі тих дідіу, шо ці дні обібрали були дауно за свєта”.

От вам і так звані нині модні з’яви “біополя”, “дво­сторонній зв’язок”. А попросту: невмирущість душі, незнищенність сущого.

Діди наші знали, дотримували, святкували. А ми тільки – по газетах і з телевізора знаємо. І то на день-два...

Наприкінці першої декади марта – Велике Пущіння. Люди наварюють якнайбільше страв. Особливо прийня­то цього дня їсти пироги (вареники) з бриндзою і мас­лом, а також бануж (кукурудзяну кулешку на смета­ні). Їдять допізна. М’яса не вживають “през шкоду між маржиноу”. Кажуть, що циганська дитина так наїлася на це свято, що розсілася. На Пущення ввечері зда­вен роблять вечорниці “из зузами и гульками”.

Перший понеділок Великого Пущення називається Запусний, або Полокавний, понеділок. Цього дня усі по­стять, крім дуже маленьких дітей. Наколи день, ра­ненько усі перебираються у чисті білі сорочки, миють­ся, чешуться. Ґаздиня перемиває у хаті всі миски, лож­ки, горшки, столи, лавиці – усе, на чім би міг затрима­тися “скором”. Пече із ячмінної муки тоненький корж – жилауник, дрібненько його натикаючи і соля­чи, кладе у піч. Його їдять із квашеною капустою, хро­ном. Ще, бувало, діди давно ходили в Запусний поне­ділок до коршми “зуби полокати” від скорому. Але те­пер коршм нема, а зуби навчилися “полокати” будь-котрого дня.

14 марта на Одокії добре зачинати першу днину вес­ни у городі. Посіяна в цей день розсада капусти, брук­ви дуже файно вродить.

Як останній тиждень М’ясниць зветься Масниця, так перший тиждень говіння має назву Федоровиця. Того й того тижня не можна золити пряжі, білизни, аби не ро­билися черваки у скороми (молочних продуктах). Дав­но не вільно було прясти Федоровиці. На це гуцули придумали раду (бо скільки вже можна святкувати – нічого не робити): завивають чучело і кладуть у кут на запічок. Це увечір. Рано розвивають ще й через те, “би си родиу лен і колопні”. Як хочуть льон і коноплі мати дуже файні, то Федора розвивають аж наступного по­неділка.

Далі ідуть Теплого Олекси і Сорок Святих. На Теп­лого Олекси ворожать, яка буде весна, по жабах ще ворожать на молочність коров. На Сорок Святих також старі люди вгадують погоду в року. Кажуть, що як у цей день є мороз, то уже його не буде сорок днів, бо всі сорок морозів складаються на цей один.

Котра газдиня на Сорок Святих почислить яйця, то буде мати на Великдень сорок яєць на писанки і паску. На Сорок Святих вибирають усяке зерно на насіння і кажуть, що із кожного зерна уродиться сорок зерен.

Тепер лишилися ґаздівські приказки марта: “Єк си уздрит перший раз у марті кропиву, то добре неу ру­ки натрепати, відтак уна не ме жілити. Треба добре коні віусом гудувати, аби годні орати. Ті кури дуже не­сучі, икі насаджуєтци у марті. Марта уже не добре ру­бати ліс, бо пускає міска і у деревини раз-два мечєтци чірвак пид лубом. Треба собі прилагодити плуг і боро­ну та держєти коло сап і городників, аби то усе було готове до весни. Докінчєти извивати прєжі у клубки на полотна, а єк зима изгине, то треба бити белегу ко­ло оплотіу на даванєх”.

Може, коли пов’язали колгоспи, не слід було поне-важити усе старе, pcf юм із порадами. Все ж таки вони тримали віки наших дідів ґаздами. Але то все, разом із церквами і забраними попами, назвалося забобона­ми і було покасоване.

А на порі та й на дворі цвітень (по-давному – бере­зень). Уже Серед опістя. 3.IV. Скільки від Пущення до Середопістя, стільки не святкують, лиш по нім лічать та від нього починають сповідатися, аби прилагодити душу до Великодня.

7 цвітня Благовіщення. Про це свято старі люди го­ворили: “На Благовішінє благословит Бох світ весноу, Бла-говішінє є почєтком весни, першеу веснєноу дниноу”.

До Благовіщення “віуці сп’є у фоєнках, у хлівах, а від Благовішіня віуці повинні спати на новім місци – надворі, під голим небом, бо уни си уже рехтуют від цего дня до літа, до полонинского житя”. Так було у нас у горах спервовіку.

На Благовіщення рано зачинає перший раз зозуля кувати.

На Благовіщення вилазить вся диханя, що є у землі, наверх.

До Благовіщення не можна класти у землю ніяку городнину ані сіяти зерно, хіба що розсаду брукви і капусти, і то в городах.

Перед цим святом увечір і на Благовіщення рано і вдень і дотепер ворожать і примовляють проти відмий, проти гаддя, граду, до пасіки і маржнни.

Бувало, знаємо, що цього дня не можна нести до хати прут, галуз­ку; а притягнеш якусь ломаку, як на гріх. І мама бе­ре – б’є тою ломакою. Бо через це вже напевно вліті гадина притягнеться до хати. Колись, як я була ма­ленькою, мама каже, що принесла до хати гадину, об­мотану довкруг ручки... Вона ні людської, ні чиєї ін­шої дитини не кусає.

Благовіщення твердо святкують. Бо це варке і при-гінчливе свято.

Дивні звичаї! На Благовіщення нічого не можна са­дити, сіяти в землю. А вже наступної днини, 8 цвітня, на Благовісник, “можна усе класти у земню, нима стра­ху – уродитци”. У народі кажуть: “Від Благовісника благовіститци людом весна”. Це свято “варке і пригінч-ливе през вогонь і убитє деревом у лісі”. Хто робить на це свято, тому слабує маржина, гостець тягне руки (болі суглобів).

І от уже коли випаде, саме за тиждень до Велико­дня, під кінець місяця Бечкова (шуткова, вербна) не­діля.

На Бечкову неділю ідуть по бечку до церкви. Хто ді­стане розвиту бечку, повну – ситу, то буде йому ці­лий рік веселий, повний і ситий. Косматий, як бечка. Хто дістане голу бечку – тому буде голий, тяжкий та капарний цілий рік. Як дістанеться бечку, треба урва­ти котик і цілим проковтнути, то не буде ангіни цілий рік.

Як виходять із церкви, б’ються бечкою, приговорю­ючи:

Бечка б’є, не я б’ю – За тиждень Великдень! (Недалечко – червоне єєчко!)

Бечку несуть із церкви до хати. Нею вигонять блохи з хати і затикають її за образи. Давно казали: “Єк є у хаті бечка, то блихи си ни задержє”. А дід нас учив:

“Аби мож дістати из церкви тоту бечку, то по роздан-ню людем си лишит, то неу добре бити маржину, єк женут у єрмарок, тогди купец из рук хапає ту маржи­ну”. І посилали все мене, прудку дитину, вхватити з-перед других охочих свячену послідну галузку. Мені то завше вдавалося. Може, тому й маржина мені зма­лу велася. Рослини ні, а маржина трималася мене, рос­ла, правилася.

Мама просила, аби я з нею гнала овечки, теля у ярмарок, бо від мене борзо купували – я думаю, ще б не купувати: стоїть чумазе дівча у запащині, постолятах, врівень з тою овечкою, уже і торговель­на реклама! Але таки мама казала, що як я покладу ру­ку на порося, що ми купуємо на ярмарку, то буде з него солонина на п’ядь. І дотепер їду – купую мамі поро­ся. Правда, восени їм з нею буженицю, А мама будить і майже все нам у світи висилає...

Казали ще діди, що бечкою добре обтикати свої го­роди проти граду. На бечку не ударить.

Ми любили Великодний тиждень, що тривав по бечці. У вівторок на городах починаємо “гріти Діда” – па­лимо картоплиння, садове листя. Коло ватри кладеть­ся кукуц хліба, гуску соли і кубок води. Це – Дідові. Ловимося за руки і тричі обкручуємося, данцуючи за сонцем високо і голосно співаючи; “Грійте Діда, дайте хліба”. Так просимо три рази. Як ватра потахне, ідемо гурмою гріти Діда коло хат, і так гріємо його аж до четверга рано. Ходили навіть і дорослі дівки та легіні. Відтак – за кукуцами лиш малі діти. А потому пере­стали. І забули за це. А в притчі про сотворіння і кі­нець світу сказано: як перестануть колядувати на Різд­во, ходити за кукуцами у жившій четвер, писати пи­санки перед Великоднем, – тогди буде право сатани, він уже буде пущений з ланцугів тридев’ятого підзем­ного царства. Приблизиться кінець світу.

Нехай так. Але іце таки пишуть, пишуть писанки. Полишили коляду не з своєї вини, а тепер відновлю­ють – колядують, аж у Києві чути. Може, ще не пропадення? Може, спасемося покаянням, милосердям, на­верненням до мудрості?..

Живної середи, або Чорної середи, не можна “клюпати” у дерево, бо деревина відразу усхне. Тому, як є пусті корчі на полі, лиш каменем торкнути – почорніє і усохне.

Живною четверга ватаги викручують живу ватру і держать, бувало, її аж до полонинського ходу. Відтак, женучи маржину, виносять живу ватру на полонину, і вона горить у стаї аж до осені – до самого розлу­чення.

Кажуть, що, як зберуться люди із церкви по Страстях, тоді уходять у церкву мерці із гробів і відправля­ють відправу. Якби замкли якого чоловіка, сплячого на Страсгях у церкві, то умерлі би його розщипали-роз­несли.

Великодня п’ятниця є дуже великим і карним свя­том. Не годиться нічого робити ані з чого пускати кров. Тої днини є твердий піст.

Зато Великодна субота – робітна днина. Жінки ла­годять дору, допікають паски.

Великдень обходять дуже урочисто, з великими стародавними віруваннями і звичаями. Уже в суботу увечір паска і дора готові до свячення. Як паска при пе­чінню западеться, то недобрий знак. А як відлетить із паски шишка, то лихо: хтось у хаті умре. Рано на Ве­ликдень миються срібним грошем. А нас мама ще мила писанкою, аби красні були, як весна. Босою ногою не вільно ступати на землю. Сідлають коні і їдуть ще до днини святити паску коло церкви. Із церкви летять кіньми – хто прудче добіжить до хати, той цілий рік буде мати першенство між людьми. А для гонорового гуцула це найважніше! Паскою б’ють корови, аби не переходили (були щороку тільні), так, як Великдень не переходить жодного року. Є й такі, що і на це ве­лике свято не їдять м’яса; це роблять ватаги, вівчарі, аби звірак маржину на полонині не бив.

Цього дня одні одним дають писанки – ці прадавні символи світу і життя. Коло церкви на цвинтарі молодь провадить усілякі забави, граються з ігри, при котрих цілуються, сватаються, посміваються. Це все аж до дзвонів на вечірню. А коло хат ходять, "писанчєрі" за писанками.

Тиждень по Великодні називається Світлим. У поне­ділок, що його іменують Волочівним, або Поливавним, коло церкви на цвинтарі є великий рух із писанками. Жінки і дівчата дають писанки легіням і чоловікам у дарунок. Гонор тому, хто дістав найбільше писанок. Декотрими селами парубки обливають дівок водою, і дівки тоді мусять дарувати писанки. Буває, що ловлять дівку і тягнуть до води – “волочать”, аби дістати пи­санку, як вона не хоче давати. І тому такі назви дістав цей понеділок.

Що треба робити ґаздам у цвітні?

Насамперед орати і приорювати гній. Сіяти овес, са­дити біб і ранню бараболю. Пускати бджоли, аби облі­талися, і передивитися, чи є доста поживи. Годувати добре ягнят отавою і вівсом, аби на Юрія уже доїти овець. Із стриженням овець не квапитися, бо можуть зо студені потріскати. Стригти лошат і застригати вівці.

 “У Жиуний четвер раненько стрижетци молоді річ­ні лошєта – стригуни. Тої днини застригают вівці: простригают довкруг голови і вимени кождій віуци. Це робитци до схід сонця. Ту воуну изпарити, висушити, изчістрити, изпрєсти і виплести до схід сонця баюр – вучкур. Витак, єк болєт голу, вилиці або шия, то тим баюром добре перев’язати – і відразу помагає. Тот вуч­кур старший віучєр носит на голим тілі, почерез него пускає віуці из кошєри на пашу. Єк перейде літовишє, він тот вучкур изноу зав’єже у гудз собі на голе тіло, то і одна віуця єму нікуда ни урветци. Ціле мішінє овец держитци купи, єк руно воуни”.

Як гуцули знаменують ягнят цего дня? “Досвіта у Жиуний четвер, єк лише першя птаха у лісі заспіває, – треба позначіти ножицями єгнятам вуха. Витєті ножи­цями пишіки єгнєчіх вух треба зібрати усі докупи і закопати у лісі в муряховину, аби си віуці ніколи си низводили у ґазд і так си котили – плодили, єк си низводє і щороку плодіси муряхи”.

По головних рокових святах – Різдві, Великодні, Свя­тій неділі – три дні камінь горить у землі, тому нічого не можна робити надворі. Так заповіли нам наші предки. У Світлий четвер також не можна нічого робити у го­роді через фортуну – бурю, аби городи не била. Це ярмаркове свято; хто в него робит, може мати шкоду між маржиною, призначеною на ярмарок.

У тиждень від Великодня припадають Проводи, а ці­лий тиждень після Проводів називається опровідний. “Провідна неділя проводить усі свята у року”. Провід­ного тижня не можна сіяти лен і колопні, “бо з тої ро­дини мусів би хтос умерти і полотно з того лену ци колопень було би єму на сорочку до смерти почерез ту роботу”.

Опровідної неділі роблять опроводи на гробах небіж­чиків.

Опровідного понеділка добре проводити лошат; вони будуть дуже скорі, добре будуть вестися, справлятися у тяглі.

Найтаємничішим з усіх свят для мене є Рахманський Великдень. Він припадає у чотири мірні тижні від живної середи – у середу. Бувало, на Рахманський у під­гірських містечках провадилися великі ярмарки. Цей ярмарок головно на вівці був “послідний вісний ярма­рок”.

Рахманський Великдень колись усі горяни дуже твер­до “держєли”. Тієї днини ніхто нічого не робив, бо ка­зали, що якби хто у цей день взявся до роботи, то від­так земля сім років нічого не родила би – “банувала би”.

Про рахманів і Рахманський Великдень отаке розка­зують: “Далеко звідси, на схід сонця, за синими мо­рями є гори і великі скали, обточєні зі всіх бокіу голу­бими (у гуцулів і галичан взагалі “синє” – то “голубе” і навпаки наш синьо-жовтий прапор є небесно-жовтим) водами, шо ніхто там си ни може дістати, добути, на­віть птаха туда ни долетит. На тій земни осілося дванаціть людий – рахманіу і там покутуют за нас усіх грішних, аби уратувати світ від зла і біди. Уни жиют сами, єк черці. Жінок у них нема. Уни говіют цілий рік, а скоромнєтци лиш раз на рік. Навіть ни знают, коли у нас припадає Великдень. Але єк є у нас Велик­день, і хтос верже на воду шкаралушу из єйця, и та шкаралуша до них заплиє, до тих людий – рахманів, за піучверти тижня, – то вни видє, шо є на світі Велик­день, шо воскресла прауда на світі, єку уни хотє, шоби була искрізь, –дуже тому си радуют, и тої днини роб’єт у себе Великдень. Дванаціть їх ділитци одним їйцем. Отілько є їх скороми. Єкби такі були на світі усі люди злагідні і шєрі, ни зависливі, єк тоти рахмани, шоби си могло дванаціть одним їйцем поділити ріуно і були тим задоволені, насичені, тогди би усі люди стали рахманами. На світі був би один для всіх Великдень і одна прауда запанувала би на земни. Був би гаразд і достаток, єкби таке си могло стати”.

Де лиш я не перепитувала про цей Рахманський Ве­ликдень, про рахманів! Мало хто що знає. Один архео­лог каже: а може, то “брахмани”, є такі. Але гуцули твердять, що рахманські праведники – є русинаки, такої віри, як ми. Дехто каже, що живуть вони у монастирі в Сочеві, і ми завдячуємо їм своїм жит­тям.

Але вповідають і таке. Нібито ці шкаралуші, кинуті на воду, допливають у Туреччину, де дають знати на­шим людям, що там осталися на заробітках про настан­ня Великодня. І в бойків знов я чула: шкаралуші з яй­ця кидають у ріки тому, що багато наших людей живе у турка в ясирі; вони і не знали б, коли той Великдень, якби не доплили до них шкаралуші з яєць і писанок.

Це, як на мене, близько істини, бо ж і Маруся-Богуславка у кобзарській думі робить те саме – сповіщає уярм­лених у турецькім підземеллі козаків про Великдень. А ще коли зважити, що турецьке слово “рахман” оз­начає милосердя, то добачимо зв’язок звичаю із ту­рецькими невільниками.

А втім, хто нам скаже напевно – хто такі, оті рахмани?..

Так ми доплили до травня. У мірних сімнадцять тиж­нів від Різдва буде Юрія. Це свято завше 6 травня, у той день, в який буває Різдво.

Що це велике свято весни, знають усі. Гуцули ка­жуть, що воно відтогди, відколи світ. Юрій відбирає у Николая зимні ключі і ховає. Потому витягає із свої табівки від весни ключі. Розмикає ними браму і випус­кає на світ Весну. “Напоунюютси гори, долини і поло­нини манноу, а земня набирає сили до урожі”.

Перед Юрієм увечір ґазди і ґаздівські діти на усіх кичерах палять вогні. Бурять ватри. О, це називається Кирелейса – знаю, ми малими палили Кирелейса!, Пе­рескакували почерез ватру. Легіні ловляться за руки у круглєк і танцюють за сонцем – зустрічають Юрія, який до гуцулів “на білім кони идет и за собов Весну ведет” у гори – гожу, молоду і космату зелену Весну! [Наколи досвіта зайграє Юрій у свої злотні весняні ро­ги, здоймають гуцули із стін трембіти і весело йому від­повідають.

Голос трембіт витає по селах аж до ходу полонин­ського. А на полонинах до розлучення.

‘Перед Юрієм увечір, бувало, баба кладе дійниці і ві­дра із водою на дахи колешень, аби у них почерез ніч нападала манна – роса. А перед сходом сонця кличе нас бризкати тою водою на корови і на вівці.

Ми радо це робимо, перебризкуючись помежи собою та примовляючи, як нас навчено:

Икий гість, такий колач!
Абесте тілько дали молока,
Кілько води ріка.
Єк у головицях навесні прибуває води,
Так і ти, маржинко, прибудь манни із трави!

По цім зачинають перший раз доїти вівці. Чоловіки вичитують загороди, вивозять обірник (все з обори) на поле, а що весь гуцульський добуток у маржині, то не дивно, що в цей день ворожать усяко, аби лиш вона давала якнайбільше молока, аби її ніхто не урік та аби вона прудко і пишно множилася.

Перед Юрієм збирають сухого хворосту, якнайбіль­ше глогового, розкладають його у стріп на воротах або на загороді, де ночує маржина чи десь на толоці. Ко­ли зачинає вечоріти, беруть давани (сіна з-під маржини), підложують під гліг і запалюють, приговорюючи:

“Господи, дай тілько маржини, кілько буде попелу з цеї ватри!” Як утвориться грань, переганяють через неї худобу, “аби така остра була, як ватра!”. Глогу ужи­вають при цім катарсисі, “шоби уроки маржини не чі­пали си, як глогу не чіпає си нічьо!”. Перегнавши всю, кілько є, худобу через погорілу ватру, докидають хво­росту, бо вона має горіти, аж когут запіє – це відстра­шує від загороди відьми, що “тої ночі ласі за молоком ходити”. Попіл, і той розсівають по царині. Корови та вівці, що з такої царини їдять сіно, “дають велико мо­лока, прудко множєси, пишно котєси – кожда маржинка чінит все по двоє”.

Дух перехоплює видовище; згори прориває темряву вогняне кочело. Воно котиться, качається, біжить, як жива вогненна сила. То дерев’яний обруч, обвитий сі­ном, запалений і пущений згори проти чередінниць.

Того вечора закопують під хатній поріг кавалок за­ліза, аби переступаючі поріг мали дужі (залізні) ноги!

Може, бачили у гірських селах грудки землі – кецки, натикані пруттям? Се також робиться на Юрія. На всі стовпи воріт, ґражд, загород кладуть кецки, а в них тичуться зелені галузки на знак, що святий Юрій коси­чить ліси. А ще кецки хоронять від чередінниць.

Треба на Юра кецку на ворота накладати – Не ме чередінниця корові молоко відбирати.

Як є вже паша, то всю дійну маржину вигонять пасти. Досвіта на Юрія збирають цвітки юрочка (Ranunculus acris), січуть і посипають сіллю із Свят-вечора, дають худобі – буде на молоці жовта ладна сметана.

Перед сходом сонця іде ґаздиня гола до тої мурашковини, що у ній на Благовіщення закопала сіль, булку, пацьорки (намисто), бере то звідти, дає коровам, при­мовляючи: “Я вам даю су манну з усего світа, шо му­рашок наробив, шо тут наносив; шо я вам дала, аби так моя маржина все зуживала і так аби си старала, як мурашок се кіз, ніс, ішов і тікав! Абес була така легка та люта, як мурашок!

Як понесу від себе масло у мі­сто, то так, аби си збігали купці до него, як мурашки до мурашковини”.

Коли корови з’їдять “примівку”, ґаздиня доїть їх че­рез пацьорку так, аби у вимені не лишилося ні краплі молока, бо вірять, що корова цілий рік буде давати стільки молока, скільки дасть на Юрія. А пацьорка за­стереже від чарів також на цілий рік.

А ґазда у цей час ходить та робить дехтем хрест на дверях стаєнь, колешень, кошар, на усіх воротах і кон­че на лопатці кожної худобини – від того утікають відьми, що наносять всякої хвороби та відбирають мо­локо.

А всяку звірку, навіть кота і пса, яка того дня набли­зиться до обійстя, відганяють, бо вірять, що “то відь­ма перекинулася на те, аби зайти у стайню та відобра­ти молоко у корови”.

З того, в який день припаде Юрія – пісний чи ско­ромний, ворожать, чи буде дуже молочна у цім році худоба, чи сите буде молоко.

Як здоять на Юрія перший раз у року вівці – моло­ко глєджуть, роблять із того сиру колачики, святять їх у церкві і дають бідним. За ці подаваники бідні мо­ляться, аби вівці були молочні і здорові.

Це такий поминок за худібку, як задушна субота за людські душі.

Марків день припадає третьої днини по Юрію. Свя­то дуже прнгінчливе. Давно його твердо тримали, бо казали, що могло би трапитися каліцтво. А ще через урожай: “Єк си робит на Маркіу день, то куда си Мар­ко подивит – голод стає на світі”.

На Івана Довгого (у двадцятих числах травня) добре огірки садити – довгі виростуть.

До Николиних обсівок – 22.V – пора закінчувати веснування. Це свято від маржини; його дотримують, аби звірина маржину не била.

Ґазди знають від старших, що до Юрія треба остриг­ти вівці. Від Юрія пускати ягнята на пашу – най учать­ся пасти. Вівці і ягнята познаменити, почистити їм папірки. Лагодитися до полонинського життя.

Настав гнилень (червень); він багатий на Зелену не­ділю, язичницькі Розигри. А починається церковним святом першого тижня Костянтина і Єлени. У гуцулів своє поняття про цих святих.

Рідко кажуть, що вони принесли зі сходу віру Христову, а більше говорять, як про світських людей. Є така давня казка:

“Святий Николай був нежонатий. Пішов до Бога і ка­же, що не має охоти женитися, видно, не має долі. А Бог відказує: – Ти маєш долю; є на склєнній горі Єлена Константина (КонстантиноЕа донька), ти її озмеш, го твоя доля. – Пішов святий Николай долю шукати, та й нігде не міг на ніч упроситися, аж єго сонце приймило і поправило куда іти на склєнну гору. Відтак мі­сяць приймив його.

А жертва у лісі йшла з мукою і занесла св. Николая на ту гору. Єлена Константина пізнала свою долю, і во­ни повінчалися. Але чоловік подивився у заказану пив­ницю і звідти вискочив Ірод: зін викрав Єлену і втік з нею”. Казка скінчується тим, що св. Николай доганяє їх, відбирає Єлену із допомогою Іллі (Алея), оковує Ірода; відтоді Ірод і донині сидить окований.

На початку червня (гнильня) весела Свята неділя – Зелена неділя. Люди радуються цему святові, бо тоді земля косичиться зеленню. Перед Святою неділею ідуть мужчини рубати галузки з явора – косичать хату, церкви, хрести при дорогах, городи.

По деяких селах відбуваються великі храми, ґазди хо­дять одні до одних у гості, набуваються. У Зелені свята так само, як і у Різдвяні, Великодні три дні земля горить.,

Тому ці дні святкують.

У зелений четвер вимикають, б’ють по полях папо­роть – це найліпша днина на її винищення. Як так зро­бити кілька років – то не лише папороть, а й хобза, бу­дяччя та інші бур’яни виведуться з полів.

Про папороть всіляке кажуть. Але вона так буйно за­хвачує царинки,. толоки, що її нищать, як можуть. “Кілько є зілля, то усе від Бога, лиш папороть від чор­та; вона цвите опівночі на Йвана; до схід сонця при­стигає і сіє си по поли; вона шкодит траві. Аби її зба­вити, треба рано встати до схід сонця, узєти бук і лиш у сорочці та у гатках піти на царину; буком треба би­ти папороть навхрест; потому свєтити царинку через три роки – вона певно пропаде”.

У кого папороть росте на межи – кажуть, що то від сварок. Як сусіди сваряться межи собою та дуже кленуть, Мати Божа гнівається і дасть так, що з тої межі стане нора, зарва або кинеться на ній папороть.

"Це розказував про сусідів вуйко Николай. Він застеріг: ме­жу не можна захоплювати ні на цал; бо кілько ще зем­лі внизу, то вся буде на гробі – тиснути на груди то­му, хто захватив.

А збирач народних перлин Лука Гарматій лишив нам свої записи з Голов: “Папороть цвите уночі на свєтого Ивана. Хто хоче мати цес цвіт, то мусит йти голий у папороть и сокотити. У той чєс в опівночи сокотит и диявол цвіту папороти. Коли папороть розцвитетси, го диявол сунет си рвати, а тогди тот голий має вхопити з него шлик (шєпку), і коли її на себе вбере, то ніхто єго видіти ни буде, аби ходив по рабунках, по крадежи. Цвіту не мож дістати, бо диявол ни допустит. Ко­ли би кому вдалося того цвіту роздобути и заколоти собі у руку, то до єкого-будь замка руку приложит, то замок си отворит”.

А укладач гуцульських календарів, народний депу­тат до сойму Петро Шекєрєк так пише:

“Цвіт папороти цвите вночі на св. Йвана о першій годині по опівночи. Хто би цес цвіт мав – покладе на долоню, тот усе видит и знає все, що си в світі діє. Єго сокотит Біда, и ни дала би нікому узєти. Один чоловік пишов сокотити на Йвана уночі тоту папороть, єк бу­де цвисти. В першій годині нараз лиш блисло, а вин тнув косов та й зачєв тікати. А чорт за ним женеси та водно кричит: “Подай моє!” Чоловік звер усу траву з коси, але чорт таки си за ним гнав аж до хати, а в ха­ті бравси єго бити, кричит: “Подай моє!” Аж розбили косу, а то цвіт був у п’єтці коси. Біда узєла цвіт. Того чоловіка уже більше ни кортіло николи ити соко­тити”.

Через папороть ми забігли аж на Івана Купала, а то ще мають бути наперед Розигри. Про це свято, котре лиш у глибоких горах наших дотримують, ми уже го­ворили напочатку, відтак знов, де йшлося про лісних--бісиць. Але це свято варте цілої книжки, великого до­слідження: воно з душі народної, як та цвітка папо­роти уже лиш десь далеко зблисне. Не згубити би та­кого дорогого цвіту. Бо з ним і ниточка до чогось дуже важливого із давнини нашого буття згубиться – я певна!

Коли тоті Розигри? Мама сміється:

– Господи! Тобі саме пусте в голові... Уже сивієш, а тобі – Розигри.

– Ви мені шє матриган мали показати. Казали, шо у горідци нашім росте, а не показали...

– Тобі нашо матригану? Кому хочіш дати? З ним нема жартів... Иди міні рушники попришпилюй над об­разами. Також давно обіцєєш; лиш пусте писати – ко­му того тепер треба? Ади, їсти нема шо купити. Правда мамина. Тепер усім коби лиш гроші... І все-таки віра народна невмируща: то там, то там протнеться обрядом. Деколи і не знають чому: так тре­ба, предки наші того дотримували. От у кого є збігленєта (недоношені умерлі діти), той на Розигри не ро­бить нічого. А як і має невідкладну роботу, то вполудне мусять її “присісти” – усі сідають на землю і кіль­ка хвилин мовчки сидять. Відтак можна далі робити. Про збігленєт зрозуміло – нявки-бісиці саме із таких діточок і походять. А чому вполудне треба їм годити, а не коли інакше? Також є пояснення в самих опові­дях: на Розигри вполудне нявки заводять данці, хто би нетвердо спав у тих місцях, то видів би, як вони данцують. Розигри – свято лісових дівчат; “зузи – данці з музиками нявки розчинают вобіди – розигруютци”, І це зрозуміло.

 – То коли ж тоті Розигри?

Гуцульский календар вказує: по Зеленому четвергови. Ще: “Розигри свєткуют гуцули, аби нявки ни взєли кого з собов, бо сей день – то свєто лісних; уни данцуют довкруг корчів, особливо ліщини, та не дают ні­чого робити”. І далі вже те, про що ми багато гово­рили: “Кажут, шо на Розигри ни можна робити, аби буря городами ни играла”. І це прояснено: за своє свя­то нечиста сила (хоть гріх таких файних дівчат обзи­вати так, але...) нашле пімсту тому, хто не дотриму­вав – городи витовче.

Але мудрі гуцули і таке запримітили: на Розигри и звір усєка розигруєтци –най Бох боронит! Єк би у тот чєс між них упавси чоловік – роздерли би...

І далі: хто робит на Розигри, у того лакома звір маржину бити.

О! Це вже ближче до істини. У природи мусит бути такий день: Розигри.

І випадає він – день розигрів усеї дихані, надто лі­сової – у червні, тижнем по Зеленому четвергові.

Докладніше не сказати! Дивіться у календар, як має­те святешний, вичисляйте і святкуйте, хто як любить: можна іти на Скупову спати (не забудьте лиш узяти "лук-часник і оделен-зілля"), аби вздріти красних нявок у танцях; кому шкода городів, має вмерлих “ненарод­жених”, – краще нічого не робити; а хто має охоту здибати “розийграного” ведмедя – також прошу ку­дись у хащі!

Онуфрея припадає щороку 25. VI. До Онуфрья зазуля голосно кує. Ану, прослідкуймо, чи то так. Від Овуфрея і до Івана “затвердає” – давиться ячмінним колосом (вона, видно, звикла їсти зелене колосся, а тут воно вже стигле, з остюками). На Йвана перестає кувати цілком. Кажуть: від Онуфрея до Йвана днина стоїть на порі – “ні прибуває, ні менчєе”. Але то неправда, –сум­ніваються гуцули, – бо сонце так довго не годно стояти на однім місці; днина не стоїть на порі ані одної го­дини; сонце щодня на инчим місци заходить; кождий це упантрує, як лиш схоче.

Не один гуцул не одне упантрував у природі. Нам важливо скористатися з усього, що полишено, переда­но предками. Воно добре виважене.

Сьомий місяць року – білень. Ще кажуть – бидзень. Згадуємо: тоді білять полотна; від спеки, мушні бицкаються корови.

7 липня (біленя) – Івана Купала, Різдво Йоанна Хре­стителя. З цим днем пов’язано чи не найбільше обря­дів; багато з них дійшли до нас. Але вже на початку XX століття бідкалися гуцули, що не розуміються на зіллях, котрі їх знаючі предки збирали на Йвана. А зіл­ля було сильної лікувальної дії. “На Йвана идут в Чорногори брати усякі зілля. Старі люди с-нали докладно, ике зіллє до чого служит, ику маєт силу, єк си нази­ває. Из теперішних людей мало хто це знає. А кожде зілля має силу, єк єго избирати до Ивана. Найбільше берут зіллє днем перед Ивана”.

Знали і уміло брали. І на лік, і на ворожбу. Особли­во збирали оделен (Valeriana off), косатень (Iris), крівавник (Achilea millforium), хрещате зілля (Paris quadrifolia), прозірник (Hypericurn perforatum), підорву (Lysimachia nummularia). Тим зіллям лікуються гуцули без посвячення.

А оце зілля перед вживанням святять: біж-дерево (Artemisia campestris), васильки (Ocymum basilicum), живокіст (Symphytum off), звоздики (Dianfhus), чорно­бривки (Tagetes patuSa), дівенну (Verbascum), арніку (Arnica montana), криве зіллє (Poligonium bistorta), девєцел (Carlina acaulis), підойму (Sanicula europaea), омелу (Viscumalbum).

He можу окремо не відділити матриган (Atropa belladona) – як видимо, це беладонна! Збираючи зілля Чорногорою, не раз наші діди надибували цю чародійну ростину. Її також святять. Але коли найдуть, мечуть, бувало, довкола него крейцарі, танцюють, обнімають, цілують його... Корінь матригану вважається у горах злюбним. Та й не лише до люби, а від різних тяжких недугів його звикли уживати. Розкажу про це далі...

Назбиране зілля несуть до церкви посвятити. Уби­рають ним великий хрест перед церквов. Як тільки священик посвятить зілля, розхапують його з хреста один з-перед одного. Тоді ліпше помагає проти уроків, до підкурювання, ліком.

День перед Іваном обкладають, обтикують хату зіл­лям, та й не лиш хату – городами тичуть ліщину; во­на хоронить від черваків урожай.

Коли говоримо про цвітіння папороті, то маємо за­уважити, що вона цвіте з 7-го на 8 липня, з Івана на Йвана Купала. Івана – сьомого, а Івана Купала вось­мого липня-біленя.

Бувало, неня будить нас із сестрою до схід сонця на Йвана Купала і каже бігти голим скупатися у росі. А нам малим все рівно – голі чи в сорочечках, надворі літо. Правда, роса застудена – дрижаки виступають на шкірі. Лягаємо на горбі і одна за одною качєємоси росяними травами удолину – аж світ закрутиться. Але зато будемо здорові – абияка де висипка, бубка – все пропаде; ми вірили, бо так було.

Нагадалася співанка з тих часів:

На Ивана зіллє брала, На Петра си мила. А по Петрі в дві неділи Весілє робила.

То таки дівоцькі свята! Бо йде мама дівки на видан­ню або сама дівка у ліс шукати зілля тирлич. Скоро знайде, вимикає з корінням і так примовляє: “Тирлич, тирлич! Ти до мої дівки (до мене) дев’ять легінів при­клич! З дев’ятьох – вісім, з восьми – сім, з семи –шість, з шести – п’ять, з п’яти – чотири, з чотирьох – три, із трьох два, з двох – одного; то її (мій) суджений, не розгуджений”.

Зілля тирлич приносять до хати, ховають до другого дня. Скоро лиш зазоріє, треба іти по воду, кажучи: “Єк вода борзо йде головицями, чуркалами, теплицями, так аби моя дівка (я) борзо віддаласи. Єк сонцем усі люди радуютси, так аби мойов доньков (мнов) радували си. Єк вітер шпарко біжит, так аби до мої доньки (до ме­не) свати їхали. Єк любит маціцька дитинка свою мам­ку і гине за нев, так аби легіні гинули за мойов донь­ков (за мнов)”.

Так промовляє три рази, за кожним разом зачерпаючи води; несе ту воду до хати і варить у ній тирлич-зіл­ля. У тім виварі має дівка рано умитися, тоді вона пев­но сего року вийде заміж. Як заскоро – залежно від того, як віяв вітер, коли воду брала.

Не дивно, що дівки так люблять сильний вітер на Йвана!

Тепер я вам, дівчата, таке розказала, що будете ме­ні дякувати, лиш дочекайтеся Купайла та зробіть усе, як треба. Шкодую, що молодою не скористалася з та­кої важливої ради, бо надто скоро заміж вийшла, не дочікуючи шпаркого Купайлового вітру...

Кому це вдалося, може ще й таку давну ворожку мати на увазі. Як зазоріє на Івана, іде дівка до чуркала (треба, аби вода з гір виринула чурком) – джере­ла; підкладає під воду сухарик і промовляє: “Добрий день, водичко, ярданичко, найстарша царичко! Обми­ваєш гори, коріння, каміння, обмий і мене, породже­ну, хрещену (скажімо, Олену), від усякої мерзи, від пагуби, абих була така чесна та велична, як весна! Абих була така красна, як зоря ясна! Як си радують весні, так аби си радували мені! Абих була даровита, як осінь, багата, як земля!” Промовить так три рази; умиється. Сухар цілий час мокне під чуркалом. По цім іде до хати, аби ніхто не перейшов її. Той сухар по­кладе висушити і йде нової неділі (перша неділя по новю-новому місяцю) знову до чуркала – все так, як пер­ше, повторює. Нового понеділка робить це саме третій раз. Як сухар по третім разі висохне, потовче його і дасть до страви легіневи. Він з нею одружиться.

Це все може і леґінь зробити та свою дівчину при­гостити.

Є примівки лагідні, мирні. А є такі, що трохи боязко від них. От хоть би ця:

“До схід сонця на Івана іде дівка на дзвіницю – оббризкує щонайбільшому дзвонові серце і каже: “Єк серце тебе розбиває, аби серце (ім’я легіня) так за мнов розбивалоси. Єкий ти голосний, аби і я така голосна (славна) була. Єк люди йдуть до церкви, лиш ти задзво­ниш, так аби до мене старости йшли. Єк люди сонечкови радуютци, коли ти їх кличеш, аби си мнов так ра­дували!” Бризкає і промовляє три рази, потім" обливає дзвін з верха, збираючи воду внизу у підставлену по­судину. З тою посудиною спішить до хати, а як сонце зачне сходити – умивається дзвонковою водою з тими самими словами. Воду виливає на дах, аби ніхто по ній не ходив, бо вся ворожка би пропала. Дівка, котра так зробить, віддасться, за кого хоче.

До Івана невільно купатися. На Йвана всі говшкають у ріку. Повна ріка людей. Дівки – як русалки з розпу­щеним чорним, русявим волоссям. Молодиці декотрі не самі собою. Парубки, чоловіки і змагаються наввиперед­ки, лоскочуть дівок, а ті верещать та мало не топлять­ся у бистрих габах. І всі голі, як ми, дітвора, поміж них... Усе це картини дитинства такі невинні і прекрас­ні, як найпишніші шедеври мистецтва! Сорому у цей, день не знали, бо про це не мали гадки. Прийшов Ку­пайло – всі купаються.

Ой на Петра вода тепла, До Йвана студена...

Ще по Ірані посвячують усі поля.

Але до Петра ще маємо час, а далі по Петрі ідуть громові свята. І мама каже:

– От запиши: Іллі, Палія, Маковія, Гавриїла – гро­мові свята. Кінець липня – серпень. Вересень у горах уже з приморозками.

Особливо Ілля-Алей найстарший від грому, граду. Вся небесна артилерія у його руках.

Це свято 2. VIII. Кажуть ще: як на Іллі запряде ку­курудза, то буде врожай.

А вже Палій (Пантелеймон) від блискавки. Ілля мо­же громом побити маржину за кару, а Палій спалить сіна, копиці; це свято ще називають: копіца.

На Маковея святять мак. Але, починаючи з Іллі, то уже-восьмий місяць – копень.

Але аби не забути розказати про гірські лікувальні ростини, які так ревно збирають на Івана. Хоч би про той утаємничений матріган, що світами називається беладонною.

У теперішніх довідниках лікарських трав про него сказано коротко: “Беладонна – дурман сон­ний, зілля сонне, зілля погане, матриган (підкреслення моє. –  М. В.), німечник, німиця, німиця чорна, одур сон­на, отровниця, отруйниця, рай-дерево, сонник, царичка, ягода вовча, ягодка бішена...” Я лиш собі міркую: мо­же, тому мама мені й не показала, де воно у нас ро­сте, що то заказано, як рай-дерево; а може, боїться, бо воно дуже отруйне. Але ж і “царичкою” називають – видно визнаний лік!

Далі у довіднику читаємо, що з коренів і листя ви­тягують атропін. Рослина болезаспокійлива, проти-спазматична, вживають при бронхіальній астмі, кишеч­них захворюваннях, навіть при отруєнні морфієм. Са­ма ростина отруйна: заготовляючи її, не торкатися очей, носа, уст; мити руки опісля.

Це по книжці. А що по людських розповідях?

Вживають настоянку матригану проти дифтерії, ко­ли від високої температури людина марить – від дурнєчки по-гуцульськи. Його можна рвати лише на Іва­на, мечучи довкола себе дрібні гроші, якби відкупно­го. Під час копання гуцули танцюють довкола матри­гану, обіймають, цілують його, примовляють всіляко. Викопаний корінь мочать у воді, тою водою умивають­ся на любощі, її дають у горілці тому, кого хочуть зчарувати. А як хочуть збавити чоловіка, дають йому цілу порцію випити.

Юра Соломійчук із Жаб’я лишив цікаві записи про матриган:

“Єк з кого хочут добре си насмієти, лиш дадут та­кому у горівці матригану. Але що робили, єк го копа­ли, то вздрите на тім чоловікови. А роблять усяке: со­рочку, гачі скидают, копаючи, витріщуютци, співают, плачют, плещутци... Все то саме буде той дієти, що вип’є. Одного разу я сам переконався на тім матригані. Один керманич дістав великий переполох. Старі люди говорє: дати би єму матригану, то би помогло, але аби не пошкодити, треба копати тихонько. Моя жінка пі­шла копати. Взяла свою товаришку, шо потребувала лі­ку для себе. Іду і я за ними, хочу видіти, єк мут копа­ти. Та жінка, що для себе копає, робит це тихо, ні сло­ва, нічьо, лиш собі загнулася та копає. А моя показує фіглі: плеще у долоні, співає, скаче – чисто дуріє. При­несли і окроме бабі, а окроме Павлюкови намочили того кореня.

Рано баба п’є, бабі нічьо, лиш спит цілу добу. А тот керманич єк напив си, то було на шо си дивити! Огрібає землю, припічок, співає, плеще в до­лоні; усі ті фіглі повторив, що моя жінка показувала, єк брала матригану. Ми смієли си спершу, але мали гріх, бо так прийшло, шо він уже гине. Убрали-сми єго до смерти, добу так пролежів, а витак стало єму легко. І єк попустило, то дотепер чоловік дужий-здоровий жиє”.

Про чародійну силу матригану почуєте в Карпатах багато розповідей. Усі сходяться – подібні на цю, Соломійчукову.

Це про матриган. А інші трави? Берім коситень. У його виварі дівчата миють волосся, аби мати довгі коси.

Про оделен уже говорили, що це лік проти злої хво­роби (епілепсії), проти смутку, скуси і від лісної, як від неї находить сум на чоловіка. Біж-дерево святять і мо­чать у горілці від болю зубів. Цікаве повір’я про дівенну: у її вивар] купають тяжко хворого; як має умер­ти, то умре зараз по купелі, а як має подужати, то від­разу стає легше. Настойкою арніки мастять рани. Кри­вим зіллям (настойкою) знімають корчі, жіночі крово­течі, болі шлунка. Настойку омели п’ють проти жовтінниці. Підойму – проти дифтерії. Невістульки вживають за трійло на рибу. Вивар любистку дають тому, кого хочуть прилюбити собі.

А от що розказують про зрад-зілля (Agrimonia eupatoria). Покохаласи дівка із злим духом, котрий пока-завси її чоловіком. Вона не знала, шо се біда. Одного разу договорювалиси межи собов, єк він має її найти у тім місци, де вони сходилиси. Дівка каже: – Я буду косицев. Одна з-межи трьох. Пізнаєш мене – озьмеш. – Біда прийшла та й зирвала середну цвітку, забрала ту дівку. З того на зрад-зіллю середна косиця не цвіте.

Або про иву: “Се дерево прокляте, бо зголосилоси кілками из себе проколоти руки і ноги Ісусови”. А кед­рового зілля боїться злий дух.

Гуцули часто вдаються до лікування чисто своїми ме­тодами. Як до чарів, примівок, так і до ліку вживають полу. Жіночої теплої поли дають при астмі та ще ба­гатьох хворобах. Що ж говорять про саму полу (menstruatio)? Нібито у чоловіка була зразу также пола, як у жінки; Та як зачав чоловік робити по церквах, бу­динках, мав з того неприємність.

Мати Божа випросила у Бога: “Най маю полу, а чоловік ні. Від того часу нема у чоловіка поли і він уже носить коротку со­рочку, а жінка мусить носити довгу”.

Ще кумедніша розповідь: “Зразу суромота була під пахвов; там лишився порослий слід від неї. Та де лю­ди йшли – ци то в церков, ци на храм, там зчіпалиси. Бог тому переклав суромоту у таке місце, аби її схо­вати, аби не мож було між усіма зчіпатиси. Люди зачєли встидатиси, скриватиси, заховуватиси. Від того і походить – заховувати, виховувати дітей, аби себе ґре­чно вели в життю...

Ми зайшли далеко...

Ще про свято Петра. Через тиждень по Івані, 12. VII, Петра, туго зв’язане обрядами і віруваннями з днем Івана Купала.

На Івана зіллє брала, На Петра си мила. А по Петрі в дві неділі Весілє робила.

То богацьке свято, бо дні великі, має коли робітник і слуга у богача наробитися. Бідні люблять великі ночі, а малі дні, бо тоді більше відпочинку, менше робиться. Богачі це не люблять.

“Не завше у середу Петра”.

“Женивси бідний на Петра – ніч була мала”.

“Єму пішло из Петрового дня” (важко).

“Днини є лиш до Петра, а по Петріх днини – жменя: зазорєло – і вже вечір”.

Ґаздівські ради вчать: найліпше брати бриндзу з по­лонини до Петра. Барани, бики перед Іллі треба відлучєти вид овец и коров. Котрі барани на заріз ци на продаж, то треба зачінати їх годувати до лою – дава­ти добру, свіжу пашу.

До Петра пророб’єти траву лише на отаву, а по Пет­ріх треба си брати до кішні трави. Скошене сіно у цві­ту є доброу поживоу для маржини.

До Іллі треба ділити бджоли, по Іллях це уже недоб­ре робити – пізно.

При сінокосах уважєти, аби сире сіно не метати у сіна (стоги). Буде сухе – зелене сіно для маржини, а не шкідливе сире, изпліснявіле, стухле.

Через свої кооперативи (о! уже були кооперативи) продавати афини і самим учітиси вироб’єти з них добрі напитки.

Використовувати урожу малин на продаж, це дає добрий дохід.

Лишилося кілька великих свят восьмого місяця – копня. Бо про громові святки цего місяця уже сказали.

19. VIII велике урочисте свято Преображенія. Як до Івана Купала не можна купатися у ріці, так до Преоб­раженія не можна їсти садовину. Почерез умерлих. Треба їх уперед дати бідним за померші душі, аби ті покушали, відтак можна і собі їсти. Тому приносять на Преображеніє до церкви огірки, помідори, качулки ма­ку, яблука паперівки, груші-спасівки, сливи, варені ку­курудзяні качани, завиваники з маком, яблуками, бу­кети квітів, особливо васильки, Боже тіло, солом’янки (безсмертник), самнасію – усе це разом із глечиками з водою піп святить коло церкви. Варто побачити ці ди­вовижні натюрморти з квітів, овочів, фруктів у різно­барв’ї сонячного серпневого дня! Веселоликі ґазди і ґаздині навперехрест носять одні одним садові і го­родні дари за простибіг: “Най Бог прийме перед дєдевої душі”. –“Простибіг, най Бог прийме!” Обдаровані кушають книші, печені на капустянім листі, з бриндзою і кропом, молоду кукурудзу, винні жовті грушки, великі рум’яні і солодкі плоди білосливу, запивають водою. З ними попоїли і тоти душі, що їх згадали.

Це перше жниварське свято. Його разують (тільки раз їдять), аби сколосилося. “Єкби на це свєто убиу стрілец звірину, то сім років ни будетци єму вести стрілецтво. І сам мусит пострілитиси. У цес день ни можно давати ватри з хати, бо буде маржина шкідна та й може хибувати у молоці”..

28 копня – Перша Богородиця. Стрільці рвуть мак у це свято і ховають. Як робиться сильця на оріпки (ку­ріпки), то довкола сильця обсипають тим маком зем­лю – оріпка мусить упастися в сильце.

29-го – другого дня по Богородиці – Лукотворенного. Гуцули того дня роблять толоки на сінокоси. Кажуть діди наші, що то був чоловік, роджений без рук, без ніг, але жив і файні образи малював(?)...

Вересня у Карпатах не було, бо так природа дала, що по Першій Богородиці жовкне лист – робиться з лі­сів золото і смарагд. Настає жовтень. Це дев’ятий мі­сяць у року./Або ще його називають по святах: “на Головосіка”, “на Михайла”, “на Здвижіннє”.

На Головосіки – 11.IX (Усікновеніє голови святого Івана) не вільно їсти всього, що головкасте – капусти, цибулі, часнику, маку, горіхи. Кажуть, що з кожної го­родини, садовини, що росте головками, почуріла би кров, якби його рвати або сікти. Люди говіють, а стріль­ці постять, бо це найбільше стрілецьке свято в року. Усі стрільці чистять свій стрій і йдуть на полювання того дня. Мої вуйки убивали, бувало, зайців, лисів на Головосіки щороку. Кажуть, що сам князь лісів – олень іде на пушку цього дня. Щоправда, оленів ніколи не можна було стріляти. В давнину була така велика ка­ра за оленя, що стрільці убивали один одного, як кот­рий запримітив другого, що убив на ловах оленя... Це ще і мої батьки затямували. Тепер браконьєрам це якость минається; б’ють оленя через роги, та й м’ясо вважається делікатесом.

14.ІХ – день Бабиного літа, по-церковному – Семе­на Ставника. Це давний, старовіцький Новий рік; з ним зв’язано багато ворожінь і вірувань – про погоду на цілий рік. Яке Бабине літо, така буде осінь. Який закрасний цей день, такий заврожайний буде рік.

Михайлове Чудо – 19.IX – дуже пригікчливе свято; хто робить цего дня, того чудо-причка не мине. Ще бабка застерігала цього дня ні з ким не сваритися, уни­кати прокльонів, бо так станеться.

На Другу Богородицю – 21.IX – уже вся маржина повинна бути дома; полонини порожніють, смутніють, а села веселіють голосами, худібкою.

27. IX – Здвижіння – велике рокове свято. Від цього дня зачинають відлітати гуси та інші птахи до теплих країв. Як летять гуси восени, то за чотири тижні зима, а навесні – весна.

Уся диханя в цей день ховається у землю зимувати, а на Благовіщення вилазить. “Земня ни приймає лиш ту гадину, шо укусит чоловіка. Уна узимі издихає из студени на земни”. “На Здвижіння сходяться усі гадини до одної старшої; вона є ангел від Бога післаний, що на той день перекинувся у гадину. Старша гадина веде усіх зимувати у теплиці-головиці”.

Давно по Здвиженню розходилися опришки на зимів­лю, а на Юрія збиралися на умовлених восени місцях. При розлученні і сході так стріляли верхами з пісто­лів, що аж дим гори укривав.

Третьої днини по Здвиженню – Осафата, “того, шо на єго (Осафатовій долині) буде Страшний Суд”.

Осафата святкують, аби видітися на Осафатовій долині в часі Страшного Суду.

Пожовклий у жовтні лист зачинає опадати – надворі десятий місяць падолист.

Найбільшим осіннім святом є Покрова (14.Х), вона покриває усю весняну, літну і осінню роботу. На- По­крову уже повинна бути зібрана уся городина. Хто не вибере барабулі до Покрови, то дере її з ватрою з-під снігу. Покрова лакома покривати землю снігом. У го­рах часом зачинається від Покрови зима. На Покрови до схід сонця зрілі дівки моляться:

Покровонько, Покровонько! Покрий мені головоньку – Кинь на голов’ хоть онучу, Най си дівкою не мучу.

“Усім покриткам, шо си зведут дівками, покриває го­лови Свєта Покрова фустков, а для відданої чєлєди уна випросила у Бога біле покривало на голов – перемітку. Зведеницям ни можна николи си завивати у перемітку, бо перемітка є знаком відданиці, а фустка знаком зведениці. Донидауна у горах віддана чєлідь до церкви була би ни пишла завита инак, єк у перемітці. Шє май дауніше уся чєлідь віддана ходила завита у перемітки заусіди. А тепер то усі ходєт у фустках и ни пізнати, котре відданиця, а котре зведениця. Світ си перевер­тає ид горі дном – витєт покритки”, – скаржаться ста­рі люди у горах.

На Луки – 31.Х – добре садити часник. Давно віри­ли, що якби іншого дня посадив, то умер би до року. А тепер кажуть м’якше: “Лука дуже файний родитци и ніколи ни зводитци”.

От уже Дмитрій замикає тепло, а як на землі почне утворюватися груда, покличе святого Ннколая, аби пу­скав зиму.

Настав грудень, одинадцятий місяць. Ще кажуть на сю пору: “у Дмитрія”, “у Пилипівку”. У Дмитрову – дідівну суботу перед святом кладуть на гробах хліби з притуленими запаленими свічками. Як священик від­читає парастаси, роздають подаваники на поману за померші душі.

Від Дмитрія (8.XI) дають маржині сіна досить.

І взагалі, за ґаздівськими радами, вівцям треба добре давати “нічліги” у ясла, аби їх заосенувати файно, а не заморити.

Так усій маржині. За доброї години обварувати на зиму вулики у пасіці і передивитися, чи є до­ста поживи бджолам на зиму.

Уже йде Николай пускати зиму... Просить її. Надворі просинець.

На Введеніє – 4.ХІІ – мастять коровам вим’я мас­лом, аби сите молоко давали. Коло полудня обкурюють корови смеречиною з примівкою: “Єк ніхто не може цес дим у міх зибрати, так аби не міг ніхто корові ман­ну видобрати!”

Увечір перед Андреєм – 13.XII – ходять чарівниці чередувати маржину, відбираючи добре молоко. Хто хоче проти того заборонитися, має принести рано, до схід сонця, в день перед св. Андреєм “на відлів” води. Увечері того дня робить живу ватру і розкладає андріївську ватру. До неї треба бечку з дев’ятьох бечкових неділь. З цеї ватри відгашує вогонь – кидає дев’ять раз по дев’ять вугликів у воду. Потім бере дев’ять зубків часнику з Святого вечора (тих, що на вуглах стола бу­ли при Вечері) і дев’ять шматків гною з-під корови; перетовкає це все. Водою кропить хлів, стайню, а гноєм робить хрест верх дверей, мастить корові перехрестя і між рогами з примівкою: “Єк цисе бридке і до цего ніхто не може навернутиси, так аби ніхто до мої ху­доби ни навертався!”

Кожна дівка варить дев’ять маленьких пирогів з бриндзою та маслом і кладе їх на праник. Пускає ко­та. Як має дівка віддатися скоро – кіт з’їсть пиріг, а як затне один та лишить – дівка зведеться; затне кіль­ка – лишиться у зведеницях назавше.

По вечері, як усі полягають – у завлєги, як давно казали, виходить дівка надвір, скидає із себе сорочку і тягне її за собою по землі три рази довкола хати. По­тім іде у дроворуб і сіє там сім’я, промовляючи: “Я маю доти бути дівкою, доки мають з сім’я вирости колопні; маю колопні брати не сама собов, але з свойов дружинов. Ци буде він у лісі, ци на поли, ци у місті, ци в до­розі, ци шє де, то аби нічо ни гадав, лиш мене на гадці мав. Аби єго ни бралося ні спанє, ні сижінє, ні стоєнє, лиш за мене аби гадку мав та до мене йшов. Аби ‘го ни сперла ні вода, ні скала, ні поле, ні ліс, ні полонина, ні буря – аби ішов у воду без броду, крізь люди, єк во­да крізь сак, на другі аби си не дивив, лиш до мене спі­шив!”

Волочачи сорочкою посіяні колопні, в декотрих селах дівки співають: Андрію, Андрію, Колопні сію, Сію та волочу – Віддати си хочу. Дай мені знати, З ким їх буду брати. Я трєсу плотом, А пліт болотом, А суджений мудьми Над моїми грудьми.

Хлопці лакоми підстерегти голу дівку і настрахати...

Надівши сорочку, дівка заходить до хати, з’їдає пе­ресолений коржик; не сміє пити води – кладеться спа­ти на свою сорочку. Вночі присниться той, що має її взяти. А сниться він їй з подарунком; як дасть їй півколача, то буде з нею жити лиш піввіку; а як цілий колач – то все життя; як принесе дійницю молока – буде багачкою, а як пироги у глиняній мисці –- буде мати долю, але проживе бідно.

Обійшли ми, відсвяткували, приворожили, обчарували цілий рік!

Спробуйте прожити наступний за цим старовіцьким календарем: може, будете дужі-щасливі?! Обов’язково будете! Вища-бо мудрість прорікає: не як вам скажуть, а як ви!

 

 

Диханя

Що діє наша диханя? Та, що є з нами і довкола нас. Та, що говорила давно, як ще люди були велетами, а тепер має голос тільки у Різдвяну – Новорічну опівніч. Тепер вона говорить лиш у байках.

Є одна така казка про віщуна і когута: “Був віщун давно колись: він знав, що яка диханя по-своєму говорит. Раз пішов він із жінков у єрмарок. Мав коня, ко­билу жеребну, а жінка була тєжка. Жінка сиділа на кобилі, а чоловік на кони. Чоловік ишов конем напе­ред у брід у воду, кобила ишла за конем. Кобила си пошпотала, мало не впала. Кінь засмієвси та й каже: “Ти утопишси ше, уважєй!” А кобила відповідає: “То­бі добре, ти сам сильний і одного чоловіка везеш; не чуєш, ци сидит він на тобі, ци ні; тобі смішно, а мені ні, бо я жеребна, а жінка тєжка, а штири душі – вели­ка вага!” Чоловік сидів на кони, почув се та й засмієв­си з того. Жінка зачєла чоловіка просити, аби він ска­зав, з чого він смієв си. А єму ни можно було такого казати, бо він би зараз умер – він лиш сам міг знати. Цей віщун був добрий ґазда – дуже пестив жінку. Во­на сказала: “Мусиш уповісти, хоть умирай”. Приїхали. Увійшли до хати, а жінка далі: “Ну, кажи!” А він: “Су­кай свічку”. Всукала; несе лудинє прилюдне з комори. Убравси чоловік, каже: “Стели постіль, єк до смерти”. У него було дванадцять курий, кіт і пес. Кіт сів на лавицу коло него, трєсе головов та й плаче, аж слези ка-пают. Пес учув з надвір’я, шо кіт плаче, увійшов у хо­роми (сіни), питає кота: “Чьо ти так плачіш?” – “Пла­чу, бо ґазда хоче за правду умирати”. Заскавучєв пес, упав пид поріг і собі плаче.

А когут прийшов, запитавси у кота і пса, чого вони плачут, та й каже: “Єк тот ґазда дурний, так і ви дурні. Коли він хоче жінці правду казати, най гине. От дивітьси на мене: скликав два­надцять своїх курок до найденого зернєти, а сам єго дзьобнув і з’їв. “Я, – каже когут, – ні одній правду не оповім. Чоловікові треба узяти арапник та замахнутиси на жінку, добре її настрашити і сказати, що він смієвси з того, що жінка боїтьси арапника дужче, єк ко­била, а що єкби він її бив, то вона би давно лежєла на цій лавици, а не він”.

Ґазда то все чув і так зробив. Жінка була шіслива, що ґазда у неї добрий – не б’є її, і чоловік лишивси живий”.

...Між іншим, завше дивуюся двоякому ставленню до жінки в гуцулів. Нібито її не варто правду казати, десь вона завше на другому плані: іде собі на весілля, храм чи хрестини за чоловіком, ще й несе бесаги з колачами або вінок кукурудзів, а ґазда спереду люль­ку покурює. Але на набутку уже вона собі діє, що во­ля. І чоловік багато жінці дарує, попускає не лише на набутках, а й взагалі в житті. Часто жінка командує. Правда, ніколи не було у горах чути, аби жінка чоло­віка била, як, скажімо, у степовиків ведеться: козак на поріг – жінка жде із-качалкою, макогоном... То не бик, що його корова б’є, – тверде прислів’я у гуцулів за всіх часів. І все ж вона собі багато може позволи­ти: візьмім Дзвінку... А прослідкуймо коломийки – там жіноче свавілля. Привілеї. Може, ще й тому, що нема поля – тяжкої роботи...

Медведиця також керує межи медведями: вибирає вона. От що розповідав у давнину мій дідо Ми­тусь: “Раз у марті, як зима гибла у Шкорушнім, іду я та став під скалов. Дивлюси – аж тут виходит медведиця, а за нев шість медведів. Медведиця прийшла під смереку, пидвеласи, ударила лабов по смереці, єк мог­ла найвище посєгнути, та й відійшла убік. Підійшов один медвідь та вдарив лабов по стовбурі, але шось ни досєг до позначеного пазурами медведиці місця. Пі­шов другий, третий, п’єтий. Але ні один ни досєг так високо, єк медведиця. Аж прийшов шестий, та єк пидвівси та посєг шє вище від неї. Приступила до него медведиця, знюхали си та й пустили си у жереп; а тоти розийшлиси”.

Медвідь хитрий. Він собі коли хоче перелізти через дільницю, то не просто ломиться з тріском, а набирає у пазурі якнайбільше моху і з тим тихо перелазить до маржини.

Мама вповідає, що, зростаючи на Луковицях, не раз виділа у полонині медведів, знала їх повадки. Медведя ніхто не боявся, бо він ніколи на чоловіка не напа­дав. Бувало, каже мама, ідеш плаєм, а то так вузень­ко, шо двом не розминутися; ідеш, тяжко несеш, а навстріть – медвідь. Що тут робити? Ні єму вернутиси, ні тобі. Просуваєшси боком, а медвідь собі полегоньки просунетьси. М’яке, тепле черкне боком – і посуне собі далі, а ти – у свою дорогу. Одного разу икийсь силач заложився (побився об заклад), що штуркне медведя у вузькому плаю. Штуркнув. Пальцем. Назбитки. А медвідь обернувся та легонько штуркнув його лабов – той і не дихнув. Упав замертво.

З медведицею ще гірші жарти. Спробували були літувальники взяти у барлозі медвежатко. Тримали в стаї – поплекали молоком. Уночі чують – стая валить­ся. А то медведиця витарабанилася на дах, розбила верх, залізла – схапала своє мале, а полонинників випужєла всмерть... Тікали сонні хто куда.

А моя тета Одоця – жінка відлюдного вуйка Івана, що гостила? Сама любить про це розказувати... Одоця Іваниха – писана красуня на всю округу, хто її видів уже й немолодою, казав, що таку жінку не годен забу­ти: зуби білі, всі як один, лице рум’яне, уста усміхне­ні, хоть би як було на душі, очі – як дві зорі під сме­рековими нічними кучерями... Дужа, як медведиця, будь-котрого хлопа верже д’землі. Родом з Голов, з Волохів. Дєдя її був зайшлий волох. А браття Одоцині молодими, як прийшли в Розтоки у боярах на весілля до своєї сестри, а мого вуйка та зачали танець, то ме­ні, малій, здавалося, що то бескиди горді танцюють, викрешують угорі топірцями блискавиці. Так оця моя тета мала цікаву пригоду. Ішла у Грамітне з Луковиць навпопереки, зрубом. Трапила у медвежу яму, прики­нуту ломом. А там стара з малими. Одоця вискочила – та тікати, а медведиця – за нею. Каже вуйна, що без часу опинилася в селі, медведиця не зараз відстала. Одоця втекла. Але каже, що вниз уже збігла гола-голі­сінька – в чім ненька вродила; все убрання лишилося по смереччю.

Ще така розповідь ходить горами.

Був один мельник, дуже скупий; все єму здавалося, шо у него муку крадут. Виверне кожух – та й пужіє людий: гу-у-у! гу-у! Але прийшов один чоловік на Михайлове Чудо, уздрів перебраного мельника та заклєв: “Абес такий оброслий був, як твій кожух, абес сам крав, шо запусто на людий напастуєш!” Так си стало. Зробивси із мельника медвідь; пішов він у ліс – зро­бив собі буду з луб’я та й там сидів. Раз одна жінка пішла у ліс за єгодами, а медвідь узєв її собі до буди. Зробив єму, наносив моху, заніс там жінку і накрив ломаччям, аби не втекла. Нема жінки та й нема; про­пала, та й годі. Уже й люди забули за ню. Медвідь крав єгнєта, приносив – вона не хоче їсти; приносив кози – не хоче; приніс лошє – не їсіь; телє – не дивиться на­віть на їду. А він пішов до стаї, украв будз сиру, при­ніс – а вона з’їла. Тогди він нічо – лиш будзи крав а крав; цілі могили сиру наскладав. То провадилося кіль­ка років, та навритилоси вівчєрям, ота крадіжка. Зібралиси та досокотили; пішли за ним, дивлютси. А він будзи зметав у єму та й сам туда заліз. А як виліз – застрілили. Полізли у єму, дивлютси – а там жінка, вже до половини обросла мохом, здичіла. Зариласи у мох, бесідувати гет забула. Взяли її вівчарі, насильно убрали і завели до хати. Цілий рік вона не говорила, а відтак вернуло їй мову: розказала усе.

Кажуть, що медвідь постить за гріхи, за покуту, бо він коня чоловікові з’їв. Зато сидить два місяці у гною і ссе лабу та їст гнилу колоду. Стає такий слабенький, що можна єго узяти на петельку, як теля, і вести, куда хочеш. Восени він має силу за 24 людей і за 2 пси, а на­весні лиш наполовину.

На медведя кажуть “вуйко”. А на молодого – “тулук”.

Вовк. На нього кажуть “звірак”.

“Єк Бог сотворив звірі, то вовкови казав, аби лиш ло­вив вівці, з них аби жив. Але він не умів ловити вівці, бо земля була ще молода і під ним хиталася. То він ловив що попало. Так і дотепер”.

Кажуть, що є люди, котрі перекидаються у вовка. Це такі місячники, вони перемітуються на вовка у той час, як загибає старий місяць і настає новий. Такі лю­ди називаються вовкуни.

На місяці є двоє людей на пересторогу грішникам – убийникам. Були два брати, що перечілиси межи собов над однов полонинов. Один другому не хотів попустити. Вони винесли дійницу з водов із стаї і згодилиси: куда вода побіжит – межа буде. А розсипана вода почуріла в один бік. Один з братів кривдував собі та з того брата проколов вильми – кровцю пустив. Прийшла мама, уздріла кров і проклєла: “Аби си ця полонина жерепом заросла. Жереп (карликова сосна) має такі корінці, шо стелє си да­леко земнев. На такій полонині, де жереп росте, вже трави не буде. На ознаку цеї першої кривавої супереч­ки Бог відбив на місяці братів з вилами і дійницев. А з тих братів зробилиси вовкуни. Вони жерут си помежи собов, жрут і місяць, аби тот образ за нім вигризти. Але до кінця не догризають місяць, бо уже їм пора ставати з Бовкунів людьми. Від цего лишаєси кавальчик місяця. Потому він знов наростає.

А є ще вовкулаки.

Був один молодий чоловік, то дуже любив свою жін­ку. Вони кидали сіно, чоловік їй каже: “Знаєш, жінко, я мушу десь іти, а ти абес не злазила із сіна, а тут, мо­же, шо прийде, то ти борониси вилами, але по голові ни бий...” Та й пішов. Нараз прибігає вовк. Кидається до неї. Вона –- вильми, вильми по чім попало. Побила вовкові голову, а він підскочив на сіно – хапнув за сорочку і урвав здолини. За якийсь чєс приходит чоло­вік з розбитов головов. Жінка бідкається, питає, де він був. А чоловік каже: “У потоці упав на камінє та побивси”. Став він кидати сіно, вишкірив зуби до неї, а в зубах у него шмат її сорочки... Не мав що робити, му­сів признатися: “Знаєш, жінко, я вовкулак. То я при­бігав, а ти мене побила...” Жінка спудилася. “Не бійся! Як я тобі признавси, то я вже чистий став”. Бо старі люди кажуть, що як признаєт си відьма, упир, вовку­лак, хто він є, то стає чистим чоловіком. Але то зака­зано признаватися. Цей чоловік дуже любив свою жін­ку, то через страх признався.

Про вовків є поговір: кілько неділь м’ясниць, тілько щенят має вовчиця. Як шість неділь м’ясниць, то шість щенят, а як десять неділь, то вовчиця має десятеро ще­нят: дев’ять вовчєт, а десяте – рись.

Пес. Чому люди держать пса?

Його випросив святий Петро у Бога. Як уже люди ма­ли хати Бог вийграв хату у Пекуна, як зумів занести туда днину), то святий Петро у своїй хаті заснув, а Пекун прийшов та напудив сплячого господаря.

Святий Петро попросив Бога, щоб Всевишній придумав таке аби воно давало єму знати, як хто прийде до хати. Бог дав пса.

Ласочка-кіточка кусає лиш у свята, котрі проти неї, Убивати її не можна, бо другі кіточки вигублять усю худобу; а від ласиці ліку майже нема. Просто на Власія не вільно робити, оце увесь лік.

Кертина (кріт). Про неї у Головах є така притча.

Один піп заступив сусідську землю. Той сусід привів мірянника. Але піп хотів схитрити: викопав яму на су­сідськім грунті та закопав свого сина; наказав йому го­ворити з ями, як будуть міряти землю. От мірянник мі­ряє, а син з-під землі кричить: “Най! Не руш! Це попо­ве!” А чоловік і заклєв: “Єк по правді кричиш, так абес землю рив!” Розійшлися. Піп відгортає землю, гарбу­зиння – а сина нема, лиш дірка у землю. Син його став кротом, кертиною. Зато грунт став попів­ський.

Миш, кіт, лилик (кажан). Коли Ной рятувався із диханею у ковчи, миш прогризла дірку, і якби кіт не за­ткав хвостом, ковч би пішов на дно і все би пропало. Зато кіт благословенний від Бога, а миш проклята. То­го, хто кота уб’є, не буде отець сповідати – законювати, бо за кота, як за тата-маму, великий гріх.

А миш бий, де видиш. Бог карає її, що і в марті по­віє студенев у мишину дірку. Миш мудріша над усю диханю. Вона будує з осені 12 нірок, насипає 12 купок зерна. Зимою з’їдає одну могилку, а решту тримає про голод. Ні одна диханя не бере гроші, а миш бере. А наколи має настати голод або тяжка зима, у якім краю, миш утікає в інший край, лиш бере у зуби сороківця. Часом треба перевозитися через Дунай, то вона пла­тить за перевіз.

Як миш з’їсть свяченого – виростають крила. З неї робиться лилик.

Не можна убивати і жабу. Кажуть: уб’єш жабу – умре тобі мама. Але її в горах часто б’ють. Раз через то, що вона відбирає манну; се відьми перекидаються у жабів. А друге – вона добра на тило. Рапавку роз­краюють, заливають водою у посудині. Тої води дати маржині – стає тлуста. У нас давно були товсті сусі­ди – Йорманєчки; і стара, і її доньки хвалилися своєю повнотою. Казали, що вони такі від тила...

Курка, що піє, ворожить домашнім смерть. Такою куркою треба зміряти хату від стіни до порога. Що вийде до порога, то треба утяти: хвіст чи голову. Тіль­ки дівці не годиться різати курку, бо буде мати вели­ку полу.

Але найпривабливіша легенда у моїх горах про ла­стівку.

Нібито кохання легіня із дівкою. Родичі дівки пішли до церкви, а вона лишилася – сказала, що голова бо­лить. Прийшов до неї леґінь, і вони звелися на гріх. По тім гріху він обіймив її, притис до себе та й каже:

“Ластівко моя!” Вона в тот раз перекинулася на ластів­ку – вилетіла через вікно, сіла на паркан, зачала ще­бетати і покликувати його за собою. І леґінь став пта­хом. За сподіяний гріх стали вони бездомними пташ­ками.

Може, правда, що ластівка – людська душа. Бо ко­ли умерла моя сестра Олюська молодою, то в хату за­летіла ластівка, сіла на рушник над образом і застиг­ла якийсь час, аж тато з мамою умовкли від здивуван­ня, перестали голосити. “То Олюсьчина душа” – сказа­ла тихо мама. І ластівка тої осені сиділа на дроті ко­ло хати допізна...

Дятел також походить з гріха. Пішов раз чоловік на Великдень рубати- дров. Приходить до него ангел і пи­тає, шо він робить. “Дров рубаю”. – “Та нині?” – питає ангел. “Нема шо їсти; жінка, діти дома голодні, мушу заробити хоть на дровах. Бог простить”. – “Шо жєдаєш, абес не рубав?” – “Та чого, як не грошей”. – “Ли­ши рубати – будеш їх тілько мати, кілько схочеш”, – сказав ангел та й полинув у висину. Приходить чоло­вік додому, а в дроворубі грошей цілий стріп.

Минув рік. Чоловік діждав Великодня – та й знов іде у ліс рубати дров. Прилітає ангел, просить: “Не рубай! Що хочеш, абес не рубав у свято?” – “Хочу богува­ти”. –“Рубай собі, поки світа”, –відповів на то ангел та й полинув. А з того чоловіка зчинився дятлик: цю­кає і цюкає у дерево – не знає спочину.

А зазулю випросила собі Свята Неділя. Вона вийшла з ґражди – сіла. На світі було файно, тепло, але дуже тихо – сумно. Свята Неділа зітхала та й каже: “Боже, кобес дав таку пташку, щоби кукала, як уже не буде співати!” Бог дав зазулю. Вона сіла навперед Святою Неділею та зачала кукати.

Зразу зазуля була жінкою. Вона мала чоловіка, але стратила його, бо він її зневажєв. Зазуля пішла до бі­сиці за порадою. Бісиця каже: “У твого чоловіка є зо­лотий волос на убранню. Єго люб’є чужі молодиці. Спа­ли то убраннє”. Прийшов чоловік, розібрав си, а зазу­ля його лудиння спалила. Лишив він її, перебрався у ліс, наказав їсти приносити. “А як я тебе найду?” – питає зазуля. “Клич: ку-ку!” Кукала, аж птахою цілком ста­ла. Відтогди не має свого чоловіка, десь тріщучок за­літає до неї.

Ба ще не так.

Вона мала пару. Але полюбиласи з тріщуком і через любаса утопила свого чоловіка, як летіли через море. Кукул пішов до царства небесного і кує там. Його й на образах коло Бога малюють. Полюбиласи з Тріщуком на Благовіщеннє, а втопила чоловіка на Йвана. То і кує від Благовіщення лиш до Йвана. Бог відобрав за гріхи у неї голос. А тріщучок також пари не має: га­няється за любасков та б’ються.

У неї ж такий був чоловік делікатний, шо такої пта­хи не було й не буде. Сама єго стратила, а тепер банує, кличе свого кукула. Але лиш від Благовіщення до Онуфрея. А відтак її занімить, і вже вона стає половиком (щулікою). Свого тріщучка вона носить під кри­лом, а дітей-зазулєт підкидає в чужі гнізда.

Як зазуля сідає на голий кіл коло хати і кукає, то на мерця. А як дівка вздрить зазулю на яблуні, то відда­сться цего року.

Чогось у Карпатах не люблять бузька-чорногуза. Дивно: у багатьох слов’янських народів це священний птах.

А все через гадюк. Їх було стільки у морі, що вила­зили та кусали людей. Мати Божа упросила Бога стра­тити гаддя, що розплодилося безмірно. Бог позагачував греблі – визбирав гадюки у мішок і дав чоловікови за­нести в озеро під Чорногору. Мішок чоловік мав ки­нути в озеро; не смів розв’язувати та дивитися, що там є. Ніс чоловік, утомив си, сів на пень, та скортіло по­дивитися, що він таке тяжке несе топити під Чорно­гору. Розв’язав, а гаддя повилазило. З’явився Бог і ка­же: “Розпустив гадюки, то збирай їх тепер!” За сими словами руки у того непослуха стали крильми, ніс – дзюбком; чоловік став бузьком. Тому в горах так ба­гато гадюк, а бузьок їх визбирує.

А ще в первовічні часи дідько посварився з Петром. Петро переміг щезника; той утікав на смереку; Петро ухватив за п’яту і відорвав. Пошпурив її, зробився птах. –білий з чорною ознакою. “А, так? – каже зло дідько. – Пішлю я сего птаха твоїм людям на хату. Хто йому гніздо скине, тому він хату запалить”. І все хо­дить та гаддя збирає...

А гаддя у Карпатах много. Усілякого. На Здвиження усе сходиться до одної своєї старшої; вона має пове­сти усіх зимувати у теплиці-головиці. В теплицях зи­мують також ящірки, жаби, ластівки. А гадини схо­дяться там до свого святка; він їх питає, де котра чим согрішила. Ту, що нікого ще не вкусила, святець при­ймає у теплицю. А котра укусила, ту уже матка-зем­ля не приймає, тота зимує десь у колоді, у гною; її я виділа у нас за стайнею у марті коло гною; така вигрі­ває змерзле тіло тільки сонце загріє перший раз. Вона дуже люта – кусає, кого видить; такій уже нема що гріха остерігатися – земля і так її не приймає. А всім праведним гадинам не вільно вилазити з теплиць до Благовіщення. Того дня створиться земля, здригнеться, вода си рушить; тогди святок розсилає гадин по світу аж до Здвиження.

Про мартову уповідають, що ця гадина походить від того сатанинського змія, що дав Єві яблуко з’їсти. Ді­литься сей рід на теркату (рябу), чорну та білу гадини. Терката називається пожариста; як вона іде моругом, то трава вигорає вслід. Чорну та білу тяжко вздріти, бо дуже ховаються від чоловіка; чорна на землі, а біла у воді. Якби білу зварив та з’їв, то знав би, яке зілля до чого є на світі. До чоловіка, що з’їв би юшку з бі­лої гадини, вся диханя заговорить.

Гадину називають лойк, лойка.

Але є ще гадина – готиця. Про цю гадину я наслуха­лася змалку багато розповідей, так що увірувала в її сутність. Взагалі кожна гадина росте, аж доки тріщук її не вздрить. А як тріщук не вздрить гадину аж 12 ро­ків, то вона вже далі ховається у печеру і там про­живає. Така уже називається готиця. Вона свище страш­ним свистом опівночі. Тогди на свист до неї сходяться другі готиці і дарують їй пацирку, яку вона носить на хвості. Якби ту пацирку найти та здоїти через неї ко­рову, то ніхто на світі не відобрав би у неї манну. У го­тиці зачинають рости крила через 12 років, вона уже може на них літати.

На голові у готиці за цей час зро­биться діамант. Вона летить уночі, а від неї світло, як від місяця. З голови, від діаманта, б’ють іскри вогнями. Вона бере худобу полонинами, людей і пожирає.

Десь є у горах такий грунь, що на нім жила дванадцятиголова готиця. На той грунь навіть птаха не до­літала, тільки орел і голуб. Готиця стерегла там цілю­щу і живущу гоющу воду і живицю. Казали діди, що вона здоймалася з гори лиш кілька разів, тогди у го­рах була западь снігу по церковні вікна. А як вона ле­тіла над верхами, то була така жасно велика, як весе­лиця. Лиш черлена, як вогонь.

На неї ще кажуть – язя.

Лиш у неї є діамант. Як готиця-язя згине – діамант западає у скалу. Люди находили в скалах діамант.

Від гадини старший хіба що мурашок. Є мурашки спервовіку. Вони сидять у первовічних мурашковинах. Це мурашки з у сего світу. Там є їх цар – найстарший мурашок. Він нікуда не ходить, лиш підлеглі приносять єму з усего світу манну. А він там робить з неї ладан. Ану киньте кришечку ладану – зразу позбігаються му­рашки, вхоплять тот ладан і потягнуть до себе у мурашковину.

Мурашок на то сотворений, аби робити ладан.

Але доки не закує зазуля – до Благовіщення усяка диханя запрятана у земли, у теплицях-головицях. На Благовіщення усяка диханя рушиться; земля зодрогнеться тому, що вже із землі виходить тепло на світ, а зо світу студінь заходить у землю. Земля отворяється, диханя виходить з неї, корінь береться рости.

На Благовіщення пускають бджолу, аби вона розди­вилася, як є на світі. Навіть аби й сніг лежав, бджолу випускають в цей день.

Вічко улея отворяють разом ґазда і ґаздиня правими руками. Вони промовляють: “Ґаздуйте так, як ми”. Увечір так само разом запирають вічко і вносять вулики назад у хату, аж доки не настане тепло. Скоромного дня виносять улиї надвір. Ще раз обоє утворяють віч­ко із словами: “Люба бджілко! Абес так дбала, єк ми дбаємо у свому господарстві, і так абес робила, носила із своїм роєм докупи, єк ми усі у хаті разом ґаздуємо. Шоби ти так улиєм дбала, єк я хатов. Шоби ти так не крала і чужим медом не радувала си, єк я си не радую тебе на таку дорогу посилати. Шо собі приробиш, то будеш мати.

До чужої пасіки тобі не повертати, на кликання не зважєти, на цвіту си не бити. А ти, стара матко, шо гадаєш робити? Уже надворі літо, треба си добре обходити, від нині до тижня матківники вро­бити!”

Того дня ніхто від хати не йде ні в якій потребі, бо як прийдуть рої, то повтікають.

Ґазда опівночі іде слухати матку: скільки разів во­на заспіває – стільки буде роїв.

А як вийде рій, ґазда сідає на землю, в’яже під со­бою траву і каже: “Прошу тебе, маточко, сідати! Я те­бе в’єжу, я тебе буду обходити, буду до церкви ходи­ти, за тебе Бога просити”.

Серед чередінників є такі, що відбирають манну і у бджіл; супроти них гуцули мають багато засобів: во­рожки, примівки.

Бджола – Божа муха. Її гріх убити.

А тих непростих, що збавляють людям диханю – хоть гать гати! Кажуть, що відьми були давно. А тепер нема? Ага. Тогідь іде моя мама вулицею попри Шварвати; вибігає молодиця та кричить – обзиває, усіляко публічить: у її корови манну відібрали, масло не год­на до сільради здати, головиха бештала її на зборах у неділю... Порівнялася з моєю мамою та: “Любко Одокійко, вибачєйте на мене сліпу, стару, аді, я лиш виджу, шо кожух дублений, гадаю, це та і та... відьма про­клята, земля би її ни приймила, ноги би її відобрало, єк відобрала у мої коровки манну!..”

У селі відьму знають у лице. І в лице їй про це ка­жуть. Правда, їх тепер одна-дві на кутку, а колись ни­ми кишіло... Було коло чого – коровами також киші­ло, не то що тепер: де в кого якась “дримба” затрима­лася, а побільше бики годують на підряд, вигідно, є файні гроші, а горняти молока за них не купиш, бо його дастьбіг...

Давно вддьми були грамотні, вишколені, а то й “потомственні” – родимі.

– А шо ти гадаєш? Відьмов треба родитися, як і по­етом, – кепкує з мого інтересу мама.

– А шо ліпше? – стараюся попасти у тон.

– Відьмов ліпше. У неї свій транспорт, а в поета шо? Поет бідний.

І в цім поєдинку виграв “народ”... Відьма сідає уночі на терлицю або замітавку та їде-летить, куда хоче. Без бензину, без автоінспектора...

У народі кажуть: чоловіка .або челєдину пізнати, ко­тре відьма. Вони дуже погані на очі. У них у оці видко “чоловічка” головою вдолину; а до того в упирця або відьми суромота гола.

– Чисто знати не мож – хто упир або відьма, – пе­речить мама. – Тому кождий, хто входить у хату, а на­йде телє або дитину, то зараз сплюне і каже: “Абих не урік!” А домашні відповідають: “Неурічливі”.

– А в неї направду є хвіст?

– Кажуть, шо є. Куприк подовжений, єк шпіль ве­ретенний. Грудей нема єк у жінки...

– Може, вона не винна, – жаль мені відьми.

– А ти винна, шо пишеш вірші? – знов удається до глузливого порівняння мама. – Ти також “родима”... Але розумна відьма – тота, шо не хоче зробити зла, єк йде жінков у хату або межи худобу каже: “Тну – не дітну!” Тоді вона не шкідна. А єк мовчит або ще ска­же: “їй, ске файне!” – то вже стратит певно ци дити­ну, ци телє, ци корові манну.

Я вивчала “відьомську науку”, де лиш могла. Її об­раз не так уже і затаєний, бо ходить межи людьми. І селами мені багато порозказували. А ще ж і спогади з дитинства, коли тато уночі ходив до діда Митуся пома­гати ловити відьму. Мама, правда, потому сміялася, що то дід був охочий до молодиць та котрась “відьма” д’нему приходила, а баба навмисно наробила “гвавту”, аби ту відогнати... Але я запам’ятала той перший об­раз – світяще димало пливе по молоці у коморі, а йо­го ловлять гатками... Бо відьма, як лягає спати, тіло ли­шає у хаті, а душею задкує по світі до коров, до овець, до людей; є відьми і до води. Відьма – кругла душа, як той клубок; вона летить, а крізь неї видно; вона то за­світиться, то затухне – нигає; відьму руками не ймеш; лиш гатками і вкинути у бочку або макітру, тими шта­нами і накривши.

Відьма, що має хвіст, – родима, вона від молока. А безхвоста – неродима, вона постає з лютої, сварливої жінки (ой стережіться, жіночки, з вашим язичком!) і така головно від людей. Відьма потинає – збавляє маржину, молоко, людей; Від. неї може навіть сад усохну­ти.

Коли хто заріже свиню та кине шерсть на гній, не прикопає добре – нечиста сила ту шерсть зараз по­визбирує і нею потинає. Шерсть може кинути у їду, у воду, де худоба п’є, у траву, до керниці... Худобина ви­п’є, людина умиється або з’їсть – і готова!

Може, мені розказували, але уява малює явну кар­тину з дитинства: загородами, коло ріки, а відтак Базівкою кочєєси кругле, як пухир, такий собі капшук, як у мене, малої був колись із міста балон; то засвітить ясно, як зірниця, то знирне – пропаде. Закочєєси тот капшук до загороди під лежачу корову – виссе ман­ну. Нассеться так, що ледве поковирдається до себе. Манну висипле своїй корові, а сама душа у пухирі за­йде ротом у тіло тій відьмі, що собі тихо спить у ха­ті, коло чоловіка, а він і не знає, що си діє... Кажуть, що один будив жінку, а вона як нежива, то він у страсі перетягнув її другим боком на ліжку – головою до відчиненого вікна; а душа прийшла і не годна була за­йти у тіло, так довго побивалася коло ніг – все то ви­йде надвір, то знов зайде, а дороги у тіло не найти; аж чоловік повернув жінку так, як була, – жінка ожила (душа нарешті відшукала рот і зайшла); тіло аж упрі­ло, зітхнуло тяжко, ледве злучилося з душею...

Бувало, казали так: як є сім дівчат у хаті, а жодного хлопця, то серед них мусить бути відьма. Родима. Але й з кожної дитини може бути відьма: як вродиться та лежить без світла, чорт обмінить – свою дитину по­кладе, а людську забере; з тої дитини, що біда підки­нула, виросте відьма. Одна близька мені жінка вповідала, що вродила дівчинку, минуло пару днів, жінка уснула, чує – її щось душить. Просинається, а на гру­дях чортеня з ріжками, сміється. Вона мацати коло се­бе, а дитини нема. Бідна мама перестрашилася, що й крикнути на домашніх не могла; а воно скотилося під бік – і знов дитина, тихо спить, усе, як було уперед, я ту дівчинку добре знаю, вона росла такою енергій­ною, що родичі водно казали: “Не дитина, а чорт”. Але вона була змалечку побожна; бувало, пастушимо у не­ділю, а моя товаришка лишить овечки, побіжить до каплиці – притулить свічечку. Так що то все неправ­да...

А одна богачка мала доньку-одиначку, дуже пещену. Віддала її на друге село. Але прийшов час на злоги, молода проситься у чоловіка: “Я піду до нені, бо дуже боюся!” Чоловік сам боявся, жалів жінку та й відпровадив її до мами.

Але додому не пішов, а став у тещі під вікном, бо дуже журився, що буде із жінков. Ди­виться – є дитина. Баба взяла щось із полиці, пома­стила дитину і поклала коло доньки. А сама сіла і убіги пряде навідлів грубо повісмо. Зятеві стало цікаво, що стара робить. Дивиться далі. Теща всукала довгий шнур – дала один кінець доньці, а другий взяла в ру­ки і стала у куті, у кочергах. Заклала два пальці у рот та як фівкне! А дитинка схопилася – і ну бігом по шну­рі до старої; а відти до свої мами; знов до баби. Так три рази. Котра фівкне, до тої воно біжить по тім шнуpі. Зажурився чоловік, думає собі: ото впаласи мені жіночка! Стара її, видко, нечиста, донька така сама, ще й дитину перевернули у свою погану віру. Ото діставси межи відьми! Діждавси дитинки...

Але приходить у якийсь час жінка з дитиною додо­му. А чоловік усе десь іде, сумний та задуманий, хата єму немила. “Шо тобі, чоловіче? Чому межи нами жит­тя нема?” – стала допитуватися жінка. “Нема, бо не­ма, – буркнув чоловік, – бо коло тебе Бога нема! Я ви­дів, шо ви з твойов дорогов мамков вироб’єли, єк ди­тинка ця уродиласи, то шє маю радуватиси?” Жінка також любила свого чоловіка, вона не винна, що такою її мама родила. Стало жаль чоловіка, каже йому при­вести священика і висвятити себе, дитину, хату. Чоло­вік так зробив, піп вичитав із книг закляття, освятив водою – і уже собі жили, як усі.

В одно село зайшов вірменин. Щось продавав, скупо­вував овечі шкіри до виправки на голиці. У молодої родини замешкав. Одного вечора, як чоловік уснув, став купець придивлятися, що жінка щось не лягає, все бігає сюда-туда. А купцеві вона вдалася, то він гадав, що вона до него підбирається. От він і рад. Але вдає, що спить. А крізь шпарки дивиться, що буде робити тота молодиця. А вона і не гадала про него, взяла з полиці пугарик – чимось із него намастилася, сіла на кочергу – та й гайда в комин. Пішла. Купець встає со­бі, бере тої масти, помазується, сідає на замітавку – і гай собі у комин. Прилітає на найвищу гору, що десь над Чорногорою, а там ціле відьмарське кодло весілля справляє – усі голі, розплетені, старі і молоді, а між ними і його газдиня є. Пізнала купця, кліпнула єму та й каже: “Єк схочеш уже додому, то хапни мене за ко­си, сядь на мене, і я тебе повезу, бо то гак далеко, що сам і за рік не долетиш”.

Так вірменин і зробив. Їде собі на кобилі хмарами, лісами, але уже місто. Дивиться: кузня. А купцеві прийшло в голову підкувати свою ко­билку. Що вона не давалася;-але підкували. От прибу­ли додому, стали собою, полягали. Купець на лаві, а жінка коло чоловіка. Але так стогне, шо і чоловік про­будився: “Жінко, що тобі є?” – “Ой, гину, ой; болить!” Чоловік схопився, оглянув, жінка як жінка, нічого не розуміє. А вона крутиться, умліває – болить, і все... “А ти на ноги здолини подивися, – каже з лави купець – там є шо видіти”. Глипнув чоловік: “А се шо? Підкови кінські? Відки?..” – “Та як ми з твойов відьмов летіли з гульків, то вона дуже підбилася, і я мусив її підкувати”, – усе розказав гість газді. Тогди чоловік плюнув і не схотів мати відьму за жінку. Але купець пошкодував молодиці, що ще вчора йому так удавала­ся, і він ціліську ніч на ній їздив, – став просити чо­ловіка, аби її повідривали тоти підкови з ніг. А потому сам привів попа та перевели відьму на звиклу жінку, бо вона клялася, що більше відьмувати не буде.

Як умре відьма, кладуть лицем до землі, аби промін­ня місяця не бачила та аби до сходу була голова, а гріб треба добре запечатати в ногах і в головах, бо вона може місяшної ночі вийти звідти.

Розказував дід Митусь, шо як був малий, то умерла у сусідстві відьма. А то давно взимі і вліті трунву вез­ли саньми, а в горбочку сани перехилилися, трунва пе­ревернулася – відьма вискочила і прибігла додому. Але уже через роки умерла тота баба знов. Далі саньми ве­зуть деревище, але чоловік уже сам притримував та просив не квапити коней при горбі, аби ще раз баба не віджила. Дідо, як підоп’є, любив, покійний, приповідати: “Кожда баба – відьма”.

А як сказати по правді, то у горах ніколи не відме­жовували умерлих від живих. Тіло собі йде, відки по­стало – у глину, а душа лишається. І в це твердо віру­ють здавен. І всіляко ту душу глаголять, обходять об­рядами, підтримують постами, службами, споконвіч­ними звичаями.

Стариню гуцули шанують. Слово дєді, нені – закон для молодих. До старших у нас зроду на “Ви”.

Але донеслися перекази, що давно старих людей уби­вали.

Подаю той переказ із гуцульського календаря.

“У дауну даунину люди були доуговічні, прудко ни умерали. Народу си так множило, шо не було си де ді­вати. Почерез старих ни було єк газдувати молодим, а пани си збоєли, шо єк нарід ни ме умирати, то їх из дворів повигонит і тиму уложили таке право, шоби усіх старих людий на старість убивали.

Почерез убивання стариків світ зачєв си нієчити, зачєв ити ни догори, а вдолину, бо ни було старих муд­рих голов, аби учіли молодих, єк то си має жити і газ­дувати на світі.

Хто би був затаїу икого старика – того карали смертеу.

Але найшов си такий один син, шо погадау собі: най си діє Божя воля, най изроб’є изо мноу, що схотє, а я свого дєдю ни дам добивати. И єк прийшов час доби­вати єго дєдю, вин узєв дєдю и повів у теменні ліси. Там викопав потайник і там ходив годувати дєдю свого крадьма доугі роки. Про це ніхто ни знау – ні люди, ні пани.

Усі си люди дивували, і усі си пани чудували, шо нихто так добре ни знау газдувати, єк тот чоловік. У него заужде родили городи, ци було мокре ци сухе літо. У посуху вин сієв на лугах – підбагонках, а у мокрий рік – на горбах; тиму у него николи ни замо­кала ані вигорала городина. May доста хліба, шо шє и другим давау. Знау из-за зими, ике буде політє.

Єк си у него допитували, відкіу він то усе знає, то вин ни хотіу си до тото приповісти, бо міг би свого дєдю видати, икий єго на того усе наражєу полудь свої мудрости. Але одного разу вин посвариу си из свойоу жинкоу (я так і знала: знову – жінка!). Сердита жинка у злости заудала єго до пана, шо вин свого дєдю держит у хованках и ни дає, єк усі люди, добити.

Син побіг на пораду ид своєму дєдеви. А дєдя ка­же: “Усе пропало. Але ти си цим не жури. Будеш однако добре жити на світі, бо уже знаєш більше вид других. Але жінці уже не вір і прауди не кажи”.

Шє ни докінчєли бесіди, єк уже набігла за ними роута и взєли їх до пана.

Пан си питау у сина, чіму вин ховау свого дєдю и ни давау добити, аби сам міг прудче стати газдоу.

А син каже: “Я из-за дєді був ліпшим газдоу, єк бих був без него, я свого дєдю держєу через розум”. І розказау, єк дєдя на усе єго добре радиу – шо, коли, єк ро­бити.

Пан над цим дуже си задумау, вин уздріу, що без ста­рих мудрих людей ни буде гаразду на світі – та й вид того чєсу заборониу добивати стариків”.

А цікаво – де узялася смерть? Хто її придумав? Зга­даймо лиш собі ще раз, як-то все сотворилося. Відки клубочок зачинався.

...Землі не було зразу, лиш води, води – моря, океа­ни вселенські. На воді – шум, піна. Зверху, з повітря, з воздухів падала роса. З роси став дух – яко Бог від віку до віку. А з того шуму став Ирод. Він первовічний, як Бог. Лиш Ирод не знав гадок Божих. А Бог знає усі Иродові замисли. Ирод не знає гадок чоловіка, йо­го сумління, доки чоловік не заговорить до него. А Бог знає увсе.

Ходили собі два спервовічні по морю і говорили до себе. Нарадили, що було би добре, якби була яка твердь для припочинку. Бог знав усе на світі: знав, що на присподнім, у глибині моря, є глина, та хотів вимудрувати, аби Арідник виніс тої глини з присподнього, з триде­в’ятого моря, що є так глибоко три рази, як цей світ. Бог і заходить здалеки: “Я би зробив землю, коби лиш глина була”. – “А де її взяти?” – питає Арідник. – “Во­на є геть у присподнім”. – “Я бих туда пронир”, – зохмався Арідник. “Пронри, – каже Бог: йому цего лиш треба було. – Єк меш казати на моє имнє, то винесеш, а єк на своє – то не винесеш”. Прецінь, Богом був – знав, що за думка сіпнулася в голові того другого. Але ж Ирод був би не Ирод ом, хіба що ангелом, якби не задумав собі ту землю мати – то він брав глину в присподнім, тяжко туда занираючи, та казав на своє ім’я. А доки винирнув, Господь так зробив, що вода все йому сполокала. “Ти лихо гадав. Иди дру(і?)ий раз и ка­жи, на моє имнє”. Але він знов на своє ім’я брав того дна і знов не виніс нічого. Аж третій раз каже: “Най буде на Боже имнє, але і на моє!” І виніс тої землі, що за нігтем була (так і не знати, чия вона, на чиє ім’я...). З тої землі сотворив Бог Землю. Маленька, тоненька – але вже було де припочити. Полягали по трудах. Бог люто вснув, але і в сні знав, що той гадав. А Сатана подумав, як би Бога стратити на тій крихті, аби самому заволодіти сотвореним.

От вам перша зав’язка су­тички за землю – нескінченна, доки світу! Став Ирод злегонька Бога тручєти у воду та й втопити. Але за Богом і твердь ширилася, все у котрий бік потрутить – а земля ширшає. Творець прошумався та каже супро­ти нечистого: “Приснилося мені, шо я мало не впав у воду та не втопивси”. – “Я так твердо спав, –- каже той, – шо нічо сми не видів”. Вже збрехав. Народилася перша брехня із злого замислу. Але й перший сон з’я­вився. Сон буде застерігати людей від зла; провістить і добре, не лиш лихе. Сон – найперша ворожба.

Богу на поміч приходив Святий Дух – Алей, що жив у небесах, а відтак ще й Пантелій (Палій). Алей лиш гримав – пужів Сатану, а Палій за тим громом вог­нем палив.

Ирод мусив смирити свої помисли – та й жили на сотвореній землі так, як тепер кождий чоловік. Як бу­ла земля, то Господь сотворив царство для себе. У тім царстві зробив для себе чоловіка, бо вже добре вивидів, що з Ирода побратима ніколи не буде. Як Арідник із заздрості обплював творіння Боже, Господь пере­вернув Адама поганим усередину, і з того тепер кож­дий чоловік має слабість – болу. Адам засмутився, що сам у Божім раї, а Господь дав йому розраду – з йо­го кості, з ребра сотворив Єву.

Сатана заходив і до царства – назирав, що Бог ро­бить. Він думав, як би то тих двох людей з царства на подол, на нижню, першу (свою!) землю забрати. Він спровадив їх на блуд: “Ви уже сотворені, робіть собі, що хочете, не бійтеся нікого”. Вони ж про це нічого не знали, ні про гріх, ні про непослушенство. Не мали гадки і про смерть. Так він їх юдив, що жінка таки зро­била непослух, нарадила і чоловіка на блудство. Ирод то добре обрахував: Бог огнівався за то і вигнав їх з раю: “Будете з кров’ю і потом поживати обід і вече­рю”.

Як вони прийшли на подол, учинилася дитина. Сата­на підмінила. Віддала назад, аж Адам підписався і за­продав свій рід. Сатана вже мала відтепер велику силу своїх помічників.

Усе на світі перемішалося: добро і лихо. Адам на землі робив собі усяке для вигоди, а Бог ходив і по землі та все видів.

Коли дивлюся подовгу на старий де­рев’яний іконостас – триптих із зображенням Рождества Христового, Водохрестя і особливо Благовіщен­ня – з’яви молодого ангела з білою лілеєю перед юною Марією, несвідомою дівчинкою, – то мене бере думка:

Творець дуже любив людей. Він не лишить нас, прегрішних, до скінчення світу!.. Погадаймо тільки: і то­пив потопом, а таки Ноя лишив; люди – людьми, за­проданий рід на найнижчім подолі, куда вже далі!.. А Йому жаль нас отаких. Ще таке задумав спрактикувати на своїх сотворіннях: воплотився Духом у невиннім дівчаті і вродився на світ чоловіком. А відтак (і це бу­ло Ним сплановано!) дався на Хрест розіп’яти (на му­ки Хрестом), аби ми покаялися та вибрели з гріхів. І то не помогло... Що нам ще має далі бути – хто скаже, який пророк? Випрошена друга тисяча Петрова, кінчи­ться через кілька років...

Так от Адам, пристосовуючися на новій землі, мав не один дарунок від Бога: і хату, і диханю, ліси, поля, млин... Все це, правда, видумав Арідник, але Бог ви­мудровував у нього та віддавав своїм любим сотворінням, хоть вони і согрішили проти Творця. Які тільки штудернації Сатана не вигадував, а Бог усе перебирав на свою користь: хату, скрипки, кози, вівці, млин, віз... Так, що вони два були у спілці до землі, а не мав Сатана користі. Розсердився та й каже: “Побратиме, те­пер будемо тримати войну! Я маю велику силу на земли и тебе не хочу за співника. Будет война!”

Бо то ще як було. Намножив Бог у своїм царстві ан­гелів, а вони согрішили – збунтувалися, тогди Господь наказав архангелові Михаїлові струтити їх з неба. Од­ні попадали на скали, на ліси, на води та стратилися, але багато упало на землю м’яку, на подол, то всі ста­ли чортами. Ирод мав з них велику поміч. Він собі на­впроти Бога поробив тогди стрільби, пушки, армати. Всі теперішні мудрації до воєн він уже тогди знав. Він так порішив: Бог має царство, най іде собі туда, а йо­го земля, то він один на ній має силу. І вибрали собі поле. Сатана з своєю силою, а Бог на свій плац при­йшов сам-один, з палицею. “Отепер, – каже Ирод, – ми си два розв’єжемо!” Та й поступив уперед; його войсько за ним. А Бог сказав Алеєві – той гримнув, а за­тим Палій блиснув. Сатана за войсько забув, так йо­му в очах стемніло. На Боже слово другий раз гримну­ло, зблисло – земля задрижала. Куля з вогнем, що пу­стив Палій з небес, усе войсько нараз спалила – Ирод зо страху занімів.

Далі Ілія з Палієм як впалять, зем­ля мало не розсіла ся, потріскала, але Біду первовічну таки не вбило. Бог сам від того тріску упав на одно ко­ліно і так присів на землі. І промовив тогди до Ілії: “Від­тепер замикаю тобі одну руку і одну ногу до кінця сві­ту. Тогди будет тобі ця рука і нога до громів пущена, як буде конец світу”. Бо і тепер Ілія палить громами, що аж земля не раз задрижить, але він то не з усеї си­ли, тільки з одної руки. А як буде кінець світу, то так гримне, що земля розсиплеться у попілець.

По тім громі Сатана-Ирод уздрів, що з Богом не жарт, та й каже: “Розпобратиме!” І з цим словом (а до того все звав Бога побратимом, хоть і крізь зуби) пішов-ус­тупився до пекла, а на землі полишав свої слуги – – чор­ти. В пеклі ланци його ймили – сидить там закований, свого часу дожидається. А Ілія і тепер де заздрить чор­та, то б’є – чи то у скалі, чи під скалов, чи де-будь під деревом, – б’є, палить. Чорти ходять землею, але у страсі великім. Багато їх повбивало громами, але багато ще виховалися.

Від того часу гримить, блискає. Від того часу стали війни, стрільби, бо Сатана в пеклі у крісло закований ланцами, а всю зброю зо страху, коли тікав, полишав на світі.

Відтоді сталося убивство – Божий Дух побив Иродове войсько.

А вже потім Каїн з Адамового проклятого роду убив брата свого Авеля. Через заздрість. Сталося убивство смертного смертним. Та ще й не просте – братовбив­ство. Брат призвів до смерти брата. Смерть поволі, по­волі та й дістала смак. І пішла вдосконалювати своє ремесло... Аж до Бога добралася: Христос же на хре­сті розіп’ятий межи двома розбійниками умер. Бог умер! І воскрес на третій день по Писанію. Але уже не для всіх. Для більшості Бог умер. Сатана заміг, завитив. Та й править світом. Що ж робити, коли наш первородич Адам уклав з ним контракт. Сатана вернув тогди Адамові його дитину, забрав контракт і каже:

“Не бійся, про це ніхто не мет знати, і ніхто єго не может скасувати, хіба такий, шо си народив, умер і оскрес”. Він поніс ту угоду у море і поклав під велику плиту. Сатана не думав, що такий найдеться, котрий народиться, умре і воскресне та й викупить рід увесь людський. То письмо стояло чотири тисячі літ у морі.

За той час весь нарід ішов до пекла – чи грішний був, чи ні. Аж Христос народився, вмер і оскрес, пішов до аду і випустив усіх до неба. Тогди Сатана заридав, аж пеклом затрясло, мало не розсівся з жалю за тим на­родом, що стільки втратив. А Хрнстос каже: “Не ри­дай, Ироде, твоє пекло буде у посліднім верем’ю наймудрішими людьми, панами, війтами, тими гоноровими, шо си величают над міру, довершене вверх!” – “А єк то си так стане?” – “При кінци світу сім років не буде жадного плоду ні межи людьми, ні межи маржинов, ні межи збіжжям, ні хліба, ні паші; буде голод ужєсний. В тот чєс Сатана буде випущений і буде світом годити – людей питати: “Хто си мені підпише, то не ме бідувати; ме мати хліб; їсти, пити!” В такій біді ба­гато єму підпишет си, і так мет мати повне пекло, до верха наплішене. Але будут дес і такі, шо будут мер­ти, а єму не запишут си, не підпишут си...”

А на небесах є святий Илія, на облаках громом ору­дує. Ще є на котрійсь полонині віл-буйвіл, пасеться там сам-один спервовіку. Перед Страшним Судом Илія зі­йде з небес, і мають ся з Иродом змагати перед Судом Божим. Илія заріже того вола, на його шкурі будут ся бороти. Сатана побідит Илію – вб’є то на тій шку­рі. Тогди кров Илії почурить по тій шкурі. А шкура та велика, бо віл від віку пасеться сам на полонині. Шку­рі міри нема. Кров Илії така праведна, що від неї зем­ля йметься. Кров трафить на дірочку від вугрика і по­чурить на землю. А що то кров праведна, то вся гріш­на земля від неї йметься і згорит на сім латрів углиб (латр – 4 м2), бо так затовсто гріхами запорошена, зосквернена. Як згорить, то стане верства спузи (попелу) сім латрів затовсто. Є ще такі сім вітрів, що ще не ві­яли, аж тогди знимуть ся, звіє ся дуже велика буря і знесе тоту спузу на Сафатову долину. Як Сус Христос зійде на землю і своїм духом дуне на ту спузу – то стане з неї нарід усий, шо був на землі, доки Христос не вмер. Бо ті всі, що були чотири тисячі літ, що в аді каралися, ті вже свою муку відбули, на Суді не ста­нуть. З тих спузів стануть з тілами і душами тільки ті, що по Христі померли. Всий нарід стане до ладу, ко­жен пізнає свій гріх – і стануть одні направо, другі на­ліво, як вівці і кози на струнці. Ніякої говірки не бу­де, грішні заставатимуть очі свої від Христової світлости. Ніяких бесід не буде... Кінець.

Але ще діти ходять десь у живний четвер за кукуцами, ще пишуть писанки, ще колядують. То ще трохи...

А закім подумаймо про Смерть. Вона вершить кожне життя, яке би то воно величаве, нещасливе, грішне чи праведне було. Мої предки не давали їй віри і брали кругле, як світ, яйце – виводили на нім узори – безкінечники. А з душами померших не прощалися, з ни­ми поводилися, як із живими, бо вони безсмертні. Во­ни межи нами. На цім світі. Із смертю гуцули пробують здавен на “ти”.

Лиш подивіться, що то за похорони в моїм краї: чо­ловік лежить умерлий, а в хаті сміх, реготи, ігрища... Над ким би то? Та над нею – – Білою панею. Вона мені снилася. Перед чорнобильською бідою. Так виразно, що варто було задуматися: сиділа десь високо на дош­ках, біла мармурова, і скоса позирала у мій бік, роб­лячи якісь операції діточкам. Я ховала свою дитину, а вона якось то виділа та мармурово посміхнулася, та­ка собі Афіна-Афродіта: та я твою дитину не чіпаю, у мене є доста з цими роботи...

Чому вона жінка – – хто знає? Жінка все-таки лагід­ність, краса, доброта... А може, із жінкою її єдинить усопокоєність? Хіба що тільки жінка здатна застанови­ти болі, біду... І вона так само? Коли я застала тата в домовині у “тіхаті”, то на лиці була така лагідна усупокоєність, котрої я ніколи досі не виділа...

Давно Смерть, то була жінка, що по світу ходила, – це навіть у книги позаписувано від гуцулів. Її було видко, ходила і говорила з людьми. Котрому був чєс від Господа Бога, аби умирав, вона тому казала, аби приладився на такий-то день, бо він має умирати. Але один був такий цікавий, шо зажадав Смерть зараз-таки видіти. А він не знав, що наколи це сказав, вона уже знала. Не забарилася, прийшла та й каже: “Лаго­ди си, шо тобі потрібно, роби деревище, бо маєш та­кого дня умирати”. – “Добре, я си злагоджу”. Зробив деревище. Вона приходить. “Уже готовий?” – “Гото­вий”. – “А де убрання, а свічка?” – “Та є усе. Ти зро­би мені ласку – ляж у деревище, аби я видів, икий буду лежєти, єк маю у нім спати”. Смерть згодилася, лягла. А деревища давно були на замках, от він її там замкнув та й верг у Дунай. Її довго дуже не було, так Що люди стали такі старі, що не могли по світі ходити, тому й були добивачі, що убивали старих людей.

Але велика повінь одної весни то деревище знесла. А че­лядь прала шмаття та ймили ту скриню – гадали, шо там золото. Розімкли – – а там Смерть. Та така слаба, як павутина, щире проситься: “Пустіть мене, я нікого з вас не зітну...” І просто пішла до того чоловіка, шо позбиткувався з неї: “Ти гадав, шо єс мене стратив, а я є; хочу тебе стинати. Злагодивси ци ні шє?” А той чо­ловік каже: “Ти мене хочеш стинати, а я тебе хочу ще раз замикати”. Не боїться її, і все. Побігла вона до Бо­га просити дозволу стєти єго. А він собі до Бога. Стрітилися. “Що Бог казав?” – “Казав, шоби ти шє далі жив, бо великий непорєдок по світі; біжу трохи позчищувати нарід”. Коли повертає до Бога, а він у Бога, уже стоїть на порозі: “Я у Бога на сторожі. Ти була не­праведна. Через тілько чєсів ти не робила порєдку; я тебе не пускаю, бо ти грішна! Стій тут, а я піду сам спи­таю Бога”. Та й пішов те питати від Смерті у Бога, що вона має робити. Бог сказав, аби вона ішла молоді лю­ди через сім років рубати. Приходить чоловік до Смер­ті та й каже: “Бог велiвn, абес ишла молодий ліс через сім років гризти”. І вона пішла гризти молодий ліс. По семи роках знов іде до Бога. А чоловік перестріває і каже, що Бог дав розказ гризти сім років середний ліс. І це вона виконала. І третого разу чоловік не пу­стив Смерть до Бога, а пішов сам. Бог переказав, аби вона сім літ старих рубала, а чоловік знов перевернув усе на ліс – і Смерть ще сім років старий ліс гризла. Мусив чоловік уже врешті пустити її до Бога. Бог пи­тає: “Що ти робила?” – “Я сім літ гризла ліс молодий, сім – середний, а ще сім – старий”. Бог зробив того чоловіка святим заступником...

А Смерті уже відтоді не видко, хоть вона ходить і тепер по світі.

Але жити, поки жити, – як у тій співанці співск ться, – та прийдеться вмерти... Бо писанка кругла, і безкінечник на ній, але писанкарка зачила узір і викінчу­вала писати. Всему началу є кінець.

Єк я буду умирати, му наказувати,
Шоби мою худобоньку додому пригнати.
Дам попови штири воли, а дєкови зо два,
Шоби читев Псалтирочку від вечора до дня.
А сестриці Катерині черлені коралі,
Шоби мене та ісклала пишненько на лаві.
Братчикові рідненькому коня вороного,
Шоби мене опроважєв до гробу самого.
Шобим собі нагадував свою полонину,
Скажу собі змайструвати з кедри домовину.
А старцеві подарую мою кожушину,
Шоби мені та виметав високу могилу.

Так співалося у горах і робилося, доки були воли, полонини. А по тім лишилася гола співанка.

Умираючий газда назначує сам поману, кому і що по його смерти належить роздати.

Коло умираючого не вільно плакати, бо він через то не може спочити; коло него треба казати “Отченаш”. Ще, бувало, хатні питають, що умираючий видить на тім світі, бо йому уже показується той світ. З хати ви­носять усяке насіння, бджоли, бо все би заумерло ра­зом з чоловіком. Як людина уже чєсує – дають у ру­ки зажжену воскову свічку, аби по смерті душа не си­діла у потемку, бо як ми живі любимо світло, так хо­че світла і душа. Отворяють вікна і двері – впускають ангелів по душу. Коли хто нагло умре без свічки, да­ють другому умерлому з родини дві свічці, аби одну передав родичеві. По смерті гасять свічку, убирають у нове убрання, укривають по шию білим полотном; усі вклякають і моляться. А по молитві кладуть у голо­вах горня з варом і свічку – посвіт. Мужчину упері­зують вовняним поясом – ременя не дають, бо в нім би тяжко іти на тот світ; жінку завивають у перемітку; дівці кладуть на голову вінець із барвінку, а у зголовах деревце весільне, убране білою та червоною вов­ною; дитині укривають голівку білою вовною.

Всі домашні ходять у тім убранню, в якім захопила смерть. Челядина розпускає волосся, мужчина не по­криває голови, заки не поховають.

Відразу, як хто вмре, усе село знає; то хтось із до­машніх відразу спішить до церкви, щоби “по душі по­дзвонити, аби вона довго не блукала по лісах та го­рах”. Бо гуцули вірять, що душа по смерти чоловіка блукає усюди, куди він ходив за життя.

Кличуть і трембітанника, щоби коло хати повістував на трембіті сумну вістку, провадив тіло аж до гробу. Дехто замовляє не лиш трембіти, але і кілька рогів. То сумна музика у наших горах. Зачуємо дзвін, трембі­ту – хтось умер. Треба спинити рух – хід, роботу, по­стояти, перехреститися за тоту душу. Бо вона багато би блукала, а скоро по ній подзвонять, вона стає запопереченою, знає, куда має іти – до неба чи до пекла. але туда її іце не пускають, і вона вертається по подзвіннім назад у хату, держиться коло тіла.

Від трембітанника ідуть за столяром, аби зробив де­ревище. А що в гуцульських селах майже кожен май­струє (столярує, теслярує), то далеко ходити не треба. Деревище роблять на подвір’ю перед хатою. В ньому роблять віконце, для дитини – справа одне, а для ста­рого з двох боків, шоби міг із своєї хати дивитися. У готове деревище столярі складають свій зелізник – ін­струмент, закривають віко і обмивають над ним руки і просять у домашніх прощення за те, що робили де­ревище.

На голосіння трембіти сходиться село до помершого. Кладуть на груди гріш для перевізника на той світ, притулюють свічку до труни, приклякають і моляться, аж потому вітаються.

По цім у хоромах (сінях) заводять парубки грушку (від “гра” “гратися”). Ці незвичні у такий час ігрища і мають на меті відвернути увагу домашніх від мерця та розігнати тугу. А ще ж грушка затримує якнайбіль­ше людей почерез цілу тяжку ніч у хаті, аби хатінним не було лячно і тяжко самим при втраті. Парубки гра­ються, а старші сидять згадують життя покійного, жа­ліють вдову, розраджують сиріт. Так коротається тяжба.

А на грушці яких тільки ігрищ не повидумували! І “зайця купують”, і “козу” роблять з бартки, б’ються, аж іскри сиплються у “Шукалі”, “Сороці”, “Білиці”, перебираються на діда та бабу у “Дідах” – вклякають та до сміху голосять коло мерця, вихваляючи його жит­тя, цілують та мажуть сажею дівчат у “Перстенці”, “Огарчику”, “Королях”, перебираються на купця у “Вірминині”, обливаються водою у “Вогні”, граються в “Піжмурки”. І так до ранку...

...Перед похороном миють мерця, аби він на тот світ ішов чистим, витирають рушником, котрим тіло було прикрите. Близькі родичі кладуть мерцеві за пазуху малий колачик пригісного у дарунок для душ померших з роду, щоби мав з чим до роду прийти, а також гріш на перевіз на тот світ. Священик дає опровід – обкаджує тіло ладаном, кропить свяченою водою; ка­же молитви, потім звертається до людей з прощею:

“Я прощєю, та й Бог прощєє! Прощєйте і ви!” Всі при­сутні, насамперед домашні, рідні, тримають один одно­го за лікоть, гойдаючи перестас і відповідають: “Про-щєємо, най Бог прощєє!” Так священик і люди промовляють три рази.

Убирають умерлого в шапку (парубки в капелюх); у деревище кидають цукру, васильку, вов­ни, закривають віко і виносять з хати, торкаючи три ра­зи до порога, аби газда і з своїм порогом випрощєвся, шо він гримав на нім, рубав дрова, витирав ноги. По цім хату скоренько замикають, аби смерть не мала до неї уже приступу. Розбивають та викидають у потік і горнєтко, з котрого умивали мерця.

Надворі ще раз відбуваються опровід і проща. Хату замітають, пометини і солому з-під мерця кидають у піч, а з них попіл на воду. Деревище обгортають ліж­ником, килимом або якимось покривалом і укладають на сани, запряжені волами. Тепер того не роблять, забу­ли 3d сани, і воли звелися, а колись навіть вліті везли саньми трунву на цвинтар. Прощєються ще три рази перед відходом від хати. Священик іде наперед, за ним несуть хитавну миску з коливом – вареною пшеницею із сливами і медом, а в ній 12 свічок. За похоронною процесією ведуть маржину, призначену на поману. Во­лам, коровам, баранам приліплюють на роги зажжені свічки. А як ховають дівчину, то спереду несуть дерев­це, убране, як на весілля.

Коло кожного потока застановлюються, кладуть де­ревище на землю – повторюють опроводи і прощу, а переходячи через потік, кидають у воду гріш – пере­візного. Чим більше опроводів і прощі, тим більше грі­хів Бог відпускає умерлому, а чим більше дають пе­ревізного – “тим борше і певніше перевезеси мрець на тот світ”.

Трембіти трембітають, челядь голосить – як ведеть­ся в таку годину.

По церковнім обряді отворяють віко деревища, аби трембітанник заграв ще раз близько над головою умер­лого, забивають цвяхами віко і спускають трунву у яму, куда рідня кидає гроші і землицю. На ці гроші умерлий має перевезтися морем, через котре перево­зить Мати Божа сітею, сплетеною із повісем, що ними вбирали люди на Різдво колядницький хрест. Загалом дорога до Бога тяжка, устелена глогами, а до Арідника не треба перевозитися, там є готовий міст. Під хре­стом на гробу лишають хитавну миску з коливом. Лю­дям, що забивали деревище і усипали могилу, злива­ють над гробом воду на руки із прощею. Гробарі ка­жуть рідним померлого при цім: “Прощєйте нас!” –

“Прощєємо!” – відповідає родина. Так три рази. Це оз­начає, що гробарі ту прикру для родини роботу вико­нували не з своєї охоти, а з обов’язку і хочуть бути чи­сті. Може, це пішло від часу розп’яття Сина Божого на Хресті, коли Пилат засудив невинного на кару і по цім умив руки. А може, ще й від отого старовіцького звичаю, коли люди жили далеко понад сто років і їх мусили добивати...

Увечері після похоронку кладуть у хаті на столі гор­ня з водою і мукою, хрест і свічку, що горить почерез ніч.

За повір’ям, душа вертає назад у хату після того, як тіло загребуть. Вона вертає не сама – з ангелами, яких собі заслужила, іде на стіл або на вікно тої кімнати, де лежало тіло. Вона п’є воду, їсть муку. “На другий день видко, шо душа була, бо мука зрушена”, – кажуть гу­цули. А на муці у горняті справді робиться ямка.

У сорок днів справляють обід, роздають поману, яку кому покійний перед смертев поманив. Вірять, що ду­ша його присутня, все видит і чує, як виконують його послідну волю. І тому стараються зробити все, як він хотів.

Михайло Іванович Савчук із Голов подарував мені опис похорону, залишений славним земляком Петром Шекєрєком – Дониковим.

“Умерла душа “сукровиця”. Єк ховали без попа, то страшно буде йти коло тої хати. “Сукровиця” могла си показати (“сукровиця” – умерла не своєю смертею або наклала на себе руки. –  М. В.). Одного разу йшов чо­ловік, а “сукровиця” си показала і просила ‘го похо­ронити. Єк си покаже “сукровиця”, то треба нагадати, у що був Святий вечір того року, та й то муси пропа­сти там, єк ни було. А якби цього способу не знав, то й видиш, шо може шош просити – або зробити упровід, або дати за його душу. Уночи вже чогос показує...” Голови, дня 19 лютого 1911 p.

Чим далі в гори – тим більше віри. У все: у Бога, в людей, в душі, що по смерті ходять межи нами, в не­чисту силу, у непростих людей. А по вірі і дається. Лю­ди в таких селах вищі, здоровіші, кращі на вроду, спо­кійніші бесідою і живіші поглядом. Поговориш з голівською людиною, або красноїльцем, або ж верховинцем, чи мешканцем Ільці, Замагури, Кривополя – так якби здорової води із Буркута напився. П’єш – і ще пив би...

Моя ровесниця, мудра і поштива головчанка Олена Сапріянчук, – з роду Бойчуків, тих самих опришківських нащадків, – сьоме коліно останнього опришківського ватажка в горах Михайла Бойчука (на прізвисько Кляма), –розказала мені багато цікавого не лиш про свого могутнього предка. Вона вповідає, що сільський учитель німецької мови Дідушко Петро (самоук) на­віть був викликав по чорній магіці Леніна. І говорив з ним. Навіть Сатану можна викликати...

А Оленин дєдя мав вірного товариша з малого хлоп­ця. Так вони були і в старості як найближчі – побра­тими. І той товариш слабував на сухоти, умер. А пе­ред смертев вони два договорилися, що умерлий дасть знати, чи є на тім світі життя. “Викинеш мені в опівно­чі цвітку на гробу, як є загробне життя”, –попросив дєдя, а єго товариш пообіцяв. Узяв дєдя ліхтар (звав­ся Бойчук Василь Олексійович, з 1900 року народжен­ня), пішов ще зараня на свіжий гріб товариша і чекав, коли той викине знак. Але ніяка цвітка не виникла з глини. І дєдя ні з чим вернувся додому. Ліг спати, і сниться йому сон: плаєм угору іде багато людей, усі ті, що вивмерали у Головах, а ззаду них Бойчуків то­вариш, що учора поховали. Бойчук імив єго за руку:

“А єк з тим, шо ми говорили?” – “То все, Васильку, не так, єк ми говорили... Але я йду, бо не маю коли, лю­ди підуть, а я си лишу...” Дєдя прошумався та нам роз­казує сон,- каже Олена: агій, такі файно зібрані люди йшли д’горі, ніхто нічого не говорив. Повен плай лю­дей, так як овець.

– Байка, – вперся Бойчук, – я свого йму і дізнаюся, шо хочу.

І ймив. Дєдеві усе снилися умерлі, він їх випитував про загробне життя, але ніхто не хотів відповідати, все якось уникав. Але одного ранку каже: “Я уже тра­фив на такого, як хотів”.

І розказав, що приснився лісник Василь Дроняк, кот­рий жив у Бойчука на квартирі і вмер молодим по опе­рації апендициту. Дєдя думав, що й цей утече, і засу­нув єго за стіл, у самий кут, а сам засів скраю. При ве­чері Бойчук своє питає. Покійний лісник не мав куда дітися, мусів уповідати.

– То не так. Ми всі тут. Нема того світа – ми всі на цім світі, межи усіма.

– Де ти ночуєш?

– Стайнями, оборогами – де прийдеться. Лісами вліті. Кождий там, де ходив за життя...

Тут постукало у вікно. Голос діда Митра, сусіда і фамільянта Бойчукового:

– Ти чого так си забарив? Я тебе маю шукати? А цей каже дєдеві:

– У нас до десятьох молодиків кладуть старого за старшого.

Дєдя встав та ного випустив, не спирав...

От ще таке розказала Олена Бойчучка про свого пра­прадіда Михайла:

“Він умер молодий, у сорок два роки. Дуже добре з бабов жили. Мали троє дітей – серед них Лесьо, дєдя мого дєді. Баба водно банувала. І дідо Михайло зачєв д’ній приходити. В дванадцятій годині розмикає двері і – д’бабі. Вона про це мовчала. А витак сказала жін­кам у церкві: кождої ночі таке мене находить, шо не знаю. А жінки нарадили: єк не хоч, аби приходив, то збери своїх дітей – хлопця і дівчину на молодого і мо­лоду на ніч; на столі має деревце бути, колачі, у мо­лодих колачики із сиру на руці, вінки, чільце у моло­дої – так, як до вінчання... Жінки прийшли, усе помог­ли прнлагодити, деревце убрали – геть усе. Коло два­надцятої ночі діти уже за столом. Приходить їх тато, розмикає двері, але діти не видют, лиш Михайлиха. Каганчик світить, він став серед хати та каже:

– Я кілько не жив, не видів, аби рідні женилиси...

А баба Анниця (його жінка) відповідає:

– А я відколи жию, не чула, аби умерлий до живої ходив.

Він єк си закрутив, то не пішов у двері, а подом. Так загриміло, шо думала – причілок вирвався. Рано вста­ла, ніде дощечку не кінуло.

Дідо вже після цего не приходив”.

А мій татко Влад Николай, або як усі в селі і ціло­му лісосплаві казали – Коцьо Митусів, сниться мамі на ситих конях, возом, у файному убранню: “Я, – ка­же, – тобі, Одо, усе помагаю. Ти гадаєш, шо ти сама робиш, а то я тобі ношу, завдаю, кошу, рубаю дров, промітую зиму. Шо би ти сама годна без мої помочі...” За життя тато усе робив, а тепер мама сама на старість газдує...

Ще одна оповідь Олени з Голов:

“Сусід наш і родич Василь Бойчук розказував про озеро Марі чайку, шо під Чорногоров. Ішов конем із Закарпаття через Чорногору давно чоловік – якийсь Гаврилюк із Жаб’я. Коло Марічайки рішив переночу­вати, бо вже потемніло. Присилив коня до смереки і хо­тів накласти ватру, аби не страшно ночувати; наносив ріщя і зачєв підпалювати. Учув гуркіт воза, роздивив­ся – їде пан на файнім возі; у него один кінь сивий, а другий червоний. Їхав цес пан з-за озера берегом. Під’їхав до Гаврилюка, став і каже йому:

– Що ти тут робиш?

– Таже хочу тут ночувати... А пан йому каже:

– Іди зо мнов, переночуєш у мене. Кінь твій най бу­де тут – мої слуги його діздрють.

Сів Гаврилюк до пана на віз і поїхали. Приїхали до брами, за брамов – палац, у палаці – музика йграє, ба­гато людей, співають, данцують. А як музика переста­ла йграти, то ті люди робили град – із води кували лединки. Це ті люди, шо загинули не свойов смертев: уби­ті, утоплені, повішеники...

На ранок пан привіз Гаврилюка до його коня, кінь був на місці, лиш дуже вибив землю ногами, видко з голоду. Тогди пан каже:

– Хочеш видіти війта з Криворівні? Гаврилюк відказує:

– Хочу.

Пан випряг одного коня, з коня того став звичайний чоловік – Гаврилюк пізнав війта. А пан знов питає:

– Хочеш видіти ясенівського багача Фоку?

– Та най буде...

Пан випряг другого коня – той пізнав Фоку.

І Фока, і війт уже давно померли. Гаврилюк знав, що

їх нема. Але чутка була така, шо війт і Фока за життя

мали купленого чорта. Та й пан каже:

– Я їм служив, поки вони жили, а тепер вони мені служать за коней...

А про це озеро Марічайку розказував мій дєдя, шо чув від старих людей. Там, де тепер це озеро, було рів­не місце, велика зелена царина. На ній стояла стая од­ного багача. Він приймав людську маржину на літуван­ня. Люди пригонили вівці і корови навесні, а восени со­бі забирали.

І так одної осени прийшли вони за свойов худобов на розлучінє і там зачєласн сварка – може, у когось пропала якась худобина абошо, так шо не могли там помиритися. Почалась велика бійка і різанина. Ко­ли билися і різалися, тогди полонина з тими людьми, худобов потала углиб. А на тому місці стала вода, гли­боке озеро. Та полонина називалася Марічайка, то й озеро з таков назвов уже зосталоси.

Після того багато років чули пастухи уночі в озері крики і плачі, бійку і різанину”.

“Запала бес си у пропасти!” – ще одна тяжка клять­ба у гуцулів, як і “смерека би ті втєла!” або “аби тебе шляк трафив наглий!”.

Усілякі байки ходять межи людьми про смерть і умерлих. Хоть як із смертев не мудрували, а умирати треба кождому, хто зумів народитися. Навіть і таким великим, як Соломон або Мойсей.

“Соломон був такий мудрий, шо понад него ни було. Єго Смерть шукала сто років та й ни могла ‘го найти нігде, шоби єго стєла, бо він мав чоботи задом напе­ред. Єк він ішов удолину, то Смерть ішла за єго слі­дом д’горі, а єк він ішов догори, то вона браласи за слідом удолину. Раз він обернув чоботи так, єк має бу­ти, і Смерть єго подибала. Та й каже: “Шукала я тебе сто років, та й не могла я тебе нігде найти. Я тебе хо­чу стинати тепер”. А він каже: “Чекай, панно, най я зроблю на себе домовину та й витак умру”. А Смерть відказує: “Гай, роби!” Соломон вробив домовину та­ку, шо мурашок би ни виліз би із неї – нігде ані шпа­рочки, та й каже: “Прошу ласкавої пані лягти сюда, аби я видів, ци добре то змайстровано, ци вигідно бу­де мені лежєти”. Смерть лягла, а Соломон замкнув її. Закопав домовину у землю. І так Смерть була у землі сімсот років, аж поки хтось не відкопав та не верг у воду. А з води ту домовину витягли та Смерть випу­стили.

Отогди вона Соломона стєла”.

З Мойсеєм було інакше, хоть вийшло на одно: “Єк були у пущи (пустелі. –  М. В.), а не було води, то Бог сказав Мойсеєви, аби з каменя добув народови води за имнєм Божим. Але було три камені. Мойсей приступив до одного каменя і торкнув паличкою: за имнєм Божим, дай, каменю, води!.. А то нема нічого. Він подумав: Бог мене дурить. Але шє цоркнув у Дру­гий камінь – нема, аж у третий: дай каменю, води за имнєм Божим!

Вода як відти бухне – мало не затопи­ла нарід. Пили, поки не напилиси.

Угнівавси Бог на Мойсея, шо той допустив невіру до творця і післав по него Смерть. Смерть була сильна, але й Мойсей мав силу. Єк прийшла, то Мойсей сидів за столом і читав. Єк наблизила си ид нему, то єк туп­нув, то відштрикла на сто миль. Але відтак знов при­йшла. Він знову тупнув – – вона залетіла аж під трок Божий. Тогди сам Бог пішов до Мойсея і каже: “Ти не ссав поганську кров, на твоїх губах нема гріха – варто їх поцілувати”. Поцілував та й тогди узяв душу, Злетіли ангели – штири взяли душу, а штири тіло”.

Це любив нам уповідати дідо Митусь усе в неділю, як почитає Псалтир, “побегекає” трохи святих співів, між тим закляне курку, що розпорпала цибулі на гряд­ці. Помолиться щире, аж заплаче, вип’є порцію-дві горівки, у стайні так осердиться на брикливу корову, що мало не перетне їй шуфлею ногу, а потому втихоми­риться і під вечір розказує нам отакі небесно-земні пригоди, аж бджоли у вуликах та чорнобривці коло криниці надслухаються. Лиш ота з косою застала ді­да у дорозі. Нагло... Мого діда вбили вороги.

Гуцули ворожать.

“Єк чоловік слабий, то мусить си висповідати. Уважєют на дзвінок, з яким іде піп сповідати слабого: єк дзвінок дзвонит голосно, слабий му сит умерти; а єк дзвони лунєво, то аби икий був слабий, – видужіє.

Єк ворон кряче над хатов – там буде мертвец.

Єк буря косит старий ліс – буде мір на старих. А єк молодий – будут умирати молоді. Єк даєт газда полот­но ткати і полотно си натєгне і вийде добре, то мусит умерти хтос великий – газда або газдиня.

Єк си шиє сорочка комус і лишєєтси довга нитка – буде довго жити, а єк коротка – то повинен скоро умерти”. Отак у гуцульськім краї діялося віддавна і донині: смуток перетикають розвагами. Похорони – і ті у нас із забавами. Митрополит Андрей Шептицький заказував провадити забави-грушки. Але гуцули якими були, такими лишилися. Нічиї розкази на них не діяли зроду. Кажуть, що якийсь великий пан, зайшлий у го­ри, чудувався із тих народних звичаїв:

– Що це за нарід! Вони що гадають, що Бога за но­ги ймили?.. Що нібито їм усе позволено.

Все не все, а вольному – воля. Дорожчого понад во­лю для гуцула нічого нема.

 

 

Жменька цвіту з гуцульського світу

“Так йому на роду написано”. Відколи так говорять? Ніхто не знає. Але що ці слова спрактиковані наро­дом, це напевно. Кажуть, що сподіяна кривда аж два­дцяте коліно досягне.

Не кривдьмо зумисне. Бо ні сирітська, ні вдовина, ні материнська сльоза на землю ще не впала ні разу. Все збудеться на роду кривдника. Аби аж коли...

А ми дбаємо про свій рід? Ми його знаємо? Як заглибоко? От у казахів кожен молиться за своїх пред­ків у семім коліні. То не казах, що поіменно не пере-числить свого семого прародителя. І на цвинтарях у них описуються роди на гробах усопших: “з роду там такого...” – і йдуть імена сімох поколінь.

Гуцули давно знали. А теперішні не тямують. Горіл­ка забила баки. Головно якнайпишніше поховати. Смер­тю хваляться один перед одним: у того було на похо­ронку сім бочок пива. А в цего сама державна!

А що знаю я про свій рід? Так само, як і всі. А про свої села, про назви рік, гір, місцевостей що нам відо­мо?.. Є ще люди, котрі можуть усе пояснити, але то, старі, віджилі діди і баби, – кому вони потрібні? Ми до них не повертаємо. Бо нема за чим. Ми так пилуємося, що вічно не маємо коли просто прийти, сісти, запро­сити розказати. Ми женемся за грішми. “Гріш” – “гріш­ник” – всі ми грішники неспасні... Покаймося.

Каюся і сповільнюю хід – повертаю до першої хати за кузнею. З невеликої галєрії заходжу до чистенької кімнати. З постелі встає худорлява висока бабка у бі­лій хустині. На ногах самоплетені капчики з білої вов­ни. Пізнаю її роботу, бо у селі тільки одна вона так дрібно рівненько плела. Лиш вона так узорами переплі­тала, як вишивала. Є у моєї мами її капці.

– Дужі-здорові, Єленко? Пизнаєте мене? Довго вдивляється мені в лице. і раптом з очей зри­нають сльози – цілує мене і плаче:

– Це ти, Марічко... Господи, єк я уже людей ни пизнаю.

І, вставши, поправляє акуратний ліжничок.

– Ноги болют, уже не хочут служити. Але й похо дили дорогами, – знов потекли сльози дрібними зморш­ками, – сто років, Марічко, аж страшно подумати.

– Наперед би більше, – зичу по-нашому.

– І тобі, дорога Марічко, і ти абес прожила так, єк я.

– А єк це зробити?

– А не треба сердитися ни на кого. Не тримати гні­ву. Я ни з ким из сусідив не мала сварки – твоя мама знає, та й з бабов Митусихов, хоть уна остра була і гнівна зчєста, а я уміла обходитиси. Лиш собі добре думати, лихе ни приймати ни в голову, ни в серце, на зло злом не відповідати. Єк дуже притисне, так, шо уже здається – край, прошу: “Господи, ни лиши ме­не!” Так я жию ціле своє довге житє. І ти так жий. І буде тобі легко і людем добре коло тебе.

На очах роса, а на лиці сонце. Отака моя сусіда Єлена Танаскова. Зроду бідна, самотня. Скільки її пам’я­таю, заробляла плетінням, сапанням. Обходила племін­ника Игната. Игнат був горбатий, переломився хлоп­цем; десь дривець притягне – їхня хатка була крайна у нас на Царині, повід лугів горішніх. Так і жив коло тітки. Ніхто не чув у них сварки. Тихонько обходили­ся. Бувало, у діда Митуся хата аж трясеться від кри­ку – дідо любив ще й клясти багатоповерховими ма­дярськими клятьбами або таки по-нашому шляхтувати, вживаючи писані епітети: “А шляк би тебе трафив яс­ний, червоний, лопухатий!..” Аж нам у вухах тріщало, а дідові то смакувало. Викричить усе, що назбирається всередині, – і вже такий добрий, лагідний, дає нам ме­ду, золотих ранет; а до того – не підступи. Я то добре знала, уміла підійти діда і вициганити все, що хочеш. Я, прецінь, дідова онука, тої самої натури. Дідо мене не пусто любив.

– Єк ти там у світі маєшси? – вдивляється у мене Єлена.

– Ет, жию. Скрізь однако. У місті легше, бо ніхто тобов ни требує. Жий собі або умирай – нихто не пи­тає. Єк на Говерлі...

– Ає?.. А я собі гадала, шо у місті людий густо, кождий кождого видит.

– Нихто никого не видит.

Не питає більше, аби не зранити. Така обачна, делі­катна, знає, що душа як павутинка – може пірватися, як не так зачепиш. Прецінь, досвідчена плетінниця, найтонша рукодільниця в Розтоках.

– Єленко, єк ви гадаєте: село наше Розтоки ци Ростоки?

– Та давно таки писали Ростоки, бо й на людий кажут: росточєни. Ади, село таке по горах росточєне, довге та широке, крилате гей, ни правоньке, єк другі села. А вже молодші кажут, шо ріка розтекласи на­двоє та поділила село – наша Царина між ріками, до­бре знаєш, люба Марічко, єк то маємоси у повени...

Про що би вона не говорила – лице спокійне, мова повільна, лагідна, слова виважені на тоненькій долоні.

– У вас руки, якби ціле життя перо тримали – паль­ці довгі, тоненькі.

– Йой, Господи... Шо ці руки тєжкого каміння по­переносили, шо фашиння подвигали!.. Я вам, дорога Марічко, шош покажу...

Трошки подумала і витягла із куфрика згорток. Го­лубі і зелені купюри застелили все нешироке ліжко.

– Кілько я склала цих грошей. Усе притримувала на тєжчий чєс, а то перемінилоси у світі та й ади – зийшло на папірє. Я робила все житє на дорогах, ду­же тєжка була робота, але зато добра плата. Я була дужа, зохмаласи на тоти гроші, витак утєгласи, та й так до самої старости взимі і вліті на дорогах... Кождий камінчик перевернула. Скрізь. Горі, долів. А пенсію мені не схотіли дати. Але нічьо. Добре, що дороги доб­рі. Ади, жиє людина світами, та й таки навертає д’нам... Хоть у гості... Дєковать тобі, Марічко, шо до баби за­йшла, це мені так дорого, не знаю, єк оцінити, так до­рого...

А мені? Я ж розмовляю з цілим століттям, воно ди­виться мені в очі, тішиться мною, аж плаче. Що роби­ти, аби воно потривало?!

Розпитую, може, пам’ятає учителя-просвітянина Лу­ку Гарматія. Він два роки учителював у моєму селі, з 1898-го по 1900-й. Єлена уже була шкільного віку, могла його знати.

Ні, не годна пригадати, тілько воєн, тіль­ко бід пережила, що всі тоти повени-студени позаму­лювали, повивітрювали пам’ять... Лука приятелював з моїм молодим тоді ще дідом Митусем Владом, збирали гірськими селами, бутинами, сплавачками “давнину” – дідо то дуже любив! Навіть дідова старша сестра Анна Влад (Фучучка) розказувала Гарматієви про вірлів і залізний біб – і то є записано в книгах професора Во­лодимира Шухевича. Але Єлена до школи не ходила, сільських учителів не пам’ятає. Зато про дороги, її до­рогу працю – прошу дуже, скільки хочете!

– Ади, голова уже багато позабувала, а то відій ру­ки пам’ятают. У нас давно була колія. Так, була. Я са­ма її спорєджувала. Коло Ріжна, нижче Філипака, пе­реходила на волоський бік, а в Губках – знов на галицийський. Аж до Хороцово. І людий возила. А єк євлєласи оперед мої хати, то так жєлисно фівкала, шо ни мож’ було слухати...

Уже докладніше розказав мені вуйко Николай. Він має зроду холодну голову, трохи скептичну натуру. Усе, про що би я не розпитувала, так мудро розтасує, що я давно його називаю народним академіком. Це іс­тинно так є. Хоть свого академіка я сама навчила чи­тати, як ходила до третого класу, а йому вже було со­рок п’ять. Вечорами читав по складах газету голосно, якось по-гусячи, на всю хату. За зиму, поки я слабу­вала і жила у бабки Миронихи, добре вивчився чита­ти. Але історію краю знає достеменно, ніби все життя сидів коло науки, а не коло маржини у полонині.

Вуйко знає правду і про гори, і про доли. І про Довбуша, і про Петлюру, і про Австрію, як вона розпада­лася, і про СРСР, як він складався. Про землі україн­ські толочені-перетолочені, кому лиш на запродувані на політичних ярмарках...

Вуйко Николай, попри то, що має лиш одну руку робочу, уміє дуже добре косити, майструвати, стогу­вати. Сіно, котре він укладе, ніякий ураган не розне­се. Такі вуйки могли би вкладати державу. Якби-то бу­ла коли потреба. У таких вуйків часом варто би попитуватися перед тим, як складати, розбивати, обирати, перестроювати. Варт! Вони не пересолять і не пересоло­дять. Але де би то позволив панський гонор. То най котиться, куда справилося!..

Каже вуйко, що колію проклали за “перших моска­лів”. Ішла з Вижниці через ріку на Кути через Тюдів, Рожен.

У Ріжні там, де тепер міст, переходила на Во­лощину аж до Губків, а в Губках знов на Галицький бік низом, попри ріку аж до Устєрік. Возили усе, що треба було для прокладання колії, а назад – і людей. Коло Гаврила (так називається місце на Опарівці, де над рікою і “моїм пляжем” стоїть на Буковині хата, в котрій народилася відома українська народна майстри­ня-вишивальниця і реставраторка текстилю Марія Гав­рилівна Степан) був горбик, і колія не все на него ви­їхала, деколи ставала; тогди свистала, і виходив із кор­чів, із запасної колійки, такий “п’єцик”, що потручував колію ззаду, і вона їхала далі. Тому вона жєлісно і фівкала, що не могла у горбик виїхати. А Єлена Танаскова жила на цім боці навпроти того горбика – і чу­ла, як колія просила помочі... Нема давно колії. Не ста­ло недавно і Єлени...

Так що мої Ростоки не такі вже забиті в горах; на­віть колійовою дорогою були зв’язані зо світом. Ма­ли гори колію, мали й телефони. Ще тоді, 75 літ назад. Навіть дідо Мирін був коло телефонів, прокладали скрізь телефони – від Керлибаби і далі геть туда вер­хами. Для войська. А як були наші вої у Росії (так ді­до ще вповідав), то на Великдень люди розбирали всіх русинів по хатах. Лиш не брали німців, мадярів-като­ликів, а за наших казали: “Це наші, такі, як ми”. Коли я підросла, то зрозуміла, що та дідова чужинецька Р ос і я була аж під Кам’янцем-Подільським, але таки правда, бо зазбручанська земля була під Росією...

Мій дідо, певно, був добрим вояком, але ще затятішим до грунту, маєтку. Казав, що вліті, бувало, ко­сить вся австрийська армія у степах – широко, є де розмахнутися. Окопи позаростають, зато сіно не про­пало – брати зазбручанці покосили. Уже декотрі ди­вляться тут оженитися, як прийшов приказ до бою. Стали до канон, а бити нема охоти – уже один з од­ним не одною сигарою поділилися; одної віри, одної мови, які в дідька вороги, хоть той в російських, а цей в австрійських обмотках. Прецінь одної крови, одної землі сини.

Отак якось докапарили за мус ту войну за “перших москалів”...

Мама моя в саму войну вродилася, у Благовіщення 1914 року. Дєдя десь косив, воюючи у Росії, а моя мама уже виколисувалася під сволоком.

Але то не бу­ло кому колиску хитати, хоть мама була дванадцята чи тринадцята, передпослідна дитина в Оринчуків. Усе пологом лежало на черевний тиф, що в горах прості­ше називали “червінка”. І мама рацкувала бур’янами, травами, там і засинала – ніхто не питав мамою, як двометрові легіні лежали по всіх лавах уздовж двох довгих кімнат. Жоден уже не встав. А мама їла, що попадало під руки, пасла траву, як ягнятко, – і вижи­ла. Ні малою, ні великою не була пещеною. Тільки ро­бота і робота, і нічого більше, крім роботи... А як хо­тіла вчитися! Дєдя противився: дівці ні до чого до шко­ли, най учиться прясти, ткати. Але чотири класи якось випросилася. Все знала на “бардзо добже”. А далі дєдя не пустив. У багача є доста роботи, а наука добра панам. Де пустим голову забивати, а корови у полонині хто діздрить... А на сінокосах, а в олійници, а на возници коло сушини, а на городі, а вівці постригти, а колопні на повісма терти – нема роботи?!.

Мама яка була задобра школярка, така загонорова дівка. На фотографії запишнена, у білих панчішках, у мештах на корках.

– То лиш хіба на фотографії, а в життю ми ніяких панчіх не виділи. Тогди дівка знала сорочку, запаску, пояс – і по всьому. Більше на ній нічого не було, не так, як тепер, – повпрягаються згори і здолини, що не годні рухнутиси. Ми були бистрі, як білиці. У потоці вмиємося, аж шкіра паленіє. А бувало, в полонині зи­ма впаде. А то уже літо, нема теплого убрання, а ху­доба рує. голодна – треба сіном годувати, бо пашу при­пав сніг. Нема коли їсти, умиватися, все хапаєш у хо­ду. А впадеш увечері де на лаву – спиш, як у пери­нах.

Мама з вуйком Николаєм повиростали на полонині. На всі боки там вигартувалися. Не було кому скаржи­тися, на кого надіятися – сам на сам з дикою матін­кою-природою. Не ловилися слабости, не тягло на за­бави – коби ноги донесли увечір до лавиці. Короткий сон і робота – усе, що вони мали. Зато цілий світ ча­рів і див! А здорове повітря, а студену чисту воду, а добре молоко, сир, сметану, масло на харч... І нічим не ушкоджену віру. Хіба це мало? Ми маємо більше?..

– Мамко, то покажете, де у нас матриган росте?

– Їй, ти ші ни забула? Нашо тобі матригану? Кого хочіш зчарувати?

– Уже всіх без мене зчарували. Мені так, кортит видіти.

– Навесні, єк зийде, покажу. Господи, коби міні та­ке голови трималоси, коби я так чєс марнувала, єк ти. Мовчу. Бо мама правду каже завсіди.

– “Біле поле, птаха на нім оре, чорне насінє, муд­рий єго сіє” – знаєш, шо це є?

– Знаю.

– Дивиси, аби люди мали з чого посміватиси. Єк сі­єш, то сій мудро.

Ой мамо, мамо! Що мудрішого від уже всіяного на­родом годен хто зробити...

– А чим найдалі вержеш? Шо – ни знаєш? Таке ти повинна знати: гадков, гадка найдалі забіжит.

– А на чім найбільше хрестів?

Бог його знає – на церкві, ні, на вишиттю...

– На клубку, – бере переможно в руки свою пра­цю і показує: ади, все навхрест намотано.

Мама довго була доброю ткалею на селі. Але уже давно і верстата нема – розсохся, на дрова покололи... Як літа молоді.

– Ви пам’ятаєте своїх дідів, бабок?

– А чо’ би ні, пам’ятаю. У мене була така бабка Палагна, шо цілому селові на покай.

Аж не віриться: там усі такі газди, такі гонорові з дідів-прадідів, а тут – покай. Одна таки найшлася інакша.

– ...Це з бабчиного роду?

– Та де!.. Бабка твоя була з Пасічного з багацького роду Данилівських. То такі великі газди були, шо куда... Дєдя бабчин, Гриць Шарабуряк, хіба що із Заду-рами маєтками міг змагатиси на цілу Білоберезку. Я десь мала зо дванадцять років, як ходили з сестров Гафійов до діда Гриця у Пасічне. Десь зо тридцять коров було на стайни, усі вгодовані, аж блискучі. Корови окроми, коні окроми, вівці окроми. Дідо любив порєдок. Гафія підлізла д’нему на піч, бо дідо уже не вставав, а він питаєси: “Ци є в тебе грунт? Ци є город на ку­курудзи?” – - “Є городи”. Гафія лиш віддаласи за одівця. “Добре, бо ші парубком носив ділетку ( 20 кг) кукурудзів на кулешу. Ніс на плечах із Кутів через Сокільське – тогди попід цису скалу не було дороги, єк тепер – верхами дерси аж на Пасічне”.

– А шо, такий багач не мав города?

– Таже розумій, шо у верхах кукурудзи не родют. Ни рівняй, шо у нас, у низині. А там єчмінь, барабулі, пшениця родит, але єра, бо борзо доходит... Так шо мій дідо тому й питав Гафію, ци має городи на кукурудзи. А це було у двадцять шестім році, я уже підлітком помогала братови Николаєви на полонині. У діда Гриця я уздріла машину, шо перегонила молоко – центрифу­гу. А зєть єго Штефан Міхасюк носив конем сметани і масла у місто. Нема Штефана – закатували німці у войну, і єго і сина, а Штефаниху з доньками вивезли уже в сорок семім до Караганди. Кілько в тій Караган­ді наших людей перевелося пусто-марно...

– А дідо Гриць довго жив?

– Е, жив, доки ни вмер, – мама і мені подарувала до натури немало саркастичних шпильок, любимо вкольнути... – Умер дідо таки того двадцять шестого року. Ой шо то ші було! – Мама сміється, і я уже чи­сто збаламучена, бо що смішного може бути у смерти. – Єк дід Гриць умер, а мерці давно лежєли на лавици, то люди увечір посходилиси на грушку. Лише повклєкали помолитиси – мертвец звівси і сів. А то хто куда – тікати... Одни одних тручєют, падут, у две­рях глота, а парубки у сінех збилиси йгратиси – ни пускают людий з хати. Такий вереск, гвавт, шо покай!

– Єк, мамо, мертвець звівси? Шо ви таке кажете?

– Та направду. Таке було. Запитайси у вуйка Николая – він тобі скаже.

– Шо – ожив?

– Хлопці всилили дріт через шпари різаної дерев’єної хати – прив’єзали діда за кожух. Мертвец собі вкритий полотном. А єк люди зачєли молитиси – хлоп­ці сіпнули знадвору за дріт, от дідо і сів.

– Господи, ика поганска віра ці наші гуцули...

– Давно на похоронках вироб’єли усєке, а витак по­пи тото заказали почерез гріх. Але шє й тепер на груш­ці йграютси мущіни. Такий у нас звичай.

– А баба ваша єк називаласи?

– Грициха? Софія. Я її не пам’ятаю. Умерла того року, шо я вродиласи. Уна із Ріжна, з роду Гасюків. Уже другу бабку Палагну добре затємувала, бо ми з ними жили в одній хаті, через хороми. То були непро­сті люди –- родичі мого дєді Мирона.

– А шо то за прізвище у них – Оринчуки? – Та є цих Оринчуків у Розтоках, Білоберезці. То не таке у них було вперед прізвище, а Шурганюк. Дє­дя мого діда був зайшлим десь із Березова. Шурганюк Андрій. Це мій прадід. А дід Іван – єго син тримав Палагну, жив з нами через хороми. Наша стара хата, на цім самім місци, де тепер дідова Миронова хата, була довга, з ґанком, граждов. Дідо Іван був на войні не простим жовніром, а старшим. Він добре писав і чи­тав по-німецьки, був за моєї пам’яти адвокатом. До него приходили з верхів люди на пораду. Цес дідо мене викутав змалу. Ніхто мнов не питав, окрім діда Івана.

– А бабка ваша, Андріїха?

– І-і-і, бабка!.. Де уна мала коли... То була така баб­ка, шо хати майже не трималаси. Але нашо тобі це пи­сати?..

Не штурмую, бо справа делікатна. Хоть у нас це сло­во означає дуже файна, красна, кажуть в багатьох се­лах – делікатна. І мама зрозуміла по-нашому:

– А таки делікатна була. Гонорова. Чистенька, вод­но у червоних вуставках “у грейцарики” шитих, носи­ла окружну запаску, тугенько запрєгаласи поєсом. Бу­вало, з опівночі гріє воду, вимиваєси, довго убераєси, уперізуєси – а я з печі мала дивлюси. Уже вбереси і йде до церкви. Боса. Постоли несе в руках довтеплиці. На теплици обмиє ноги і легонько, єк той котик, сту­пає по сухому в нових постільцях і вишиваних онучах. Волоки біленькі, аж сіяют.

– Та ви казали, шо бабка Палагна була на покай селови...

– Та-бо дуже пила.

Моя прабабка – п’яниця... А маєш тобі, Гандзю, книш! Моя мама і порції не випила за сімдесят сім ро­ків. Самі з татом були неп’ющі і нам заказали. Та й не лиш моя стариня, у Карпатах пиятика не веласи. Рід­ко хто це провадив, то дес по одному на селі; такого уже мали за нікого-послідного. А це не хто інакший, як таки моя прародителька півтораста роками назад уже не годна була жити без алкоголю.

– Бідна моя прапра... – зітхає мала Анничка, моя онучка, смаглява відмінниця китайської гімназії у Киє­ві, – була алкоголічка...

Теперішні діти уже й про наркоманію, токсикоманію, гомосексуалізм та інші “ізми” наслухані, а в алкоголь­нім чаді, як у пеленках, зростали.

– Моя бабка навикла до пиття, єк твоя, Анничко, до писання: і то пусте, і це пусте, – пустила мама звичну

шпильку.

– Бабко, думайте, що кажете! – вступилася за мене внучка. –Моя бабуся Марічка... Та вона... знаєте, скіль­ки вона знає...

– Скільки? – свіжі шпильки наготові.

– Вона знає то, що ви... що всі... що навіть...

– ...вона знає то, шо курка загребла.

– Бабусю! – Анниччині великі карі оченята уже як два повних кухлики, – от-от бризнуть слізьми. – Та во­на знає...

Прабабка пригортає ображену тоненьку галузку уже сьомого-таки коліна із древа нашого роду, про котрий ми говоримо, але не здасться і випускає послідний защик:

– Твоя бабуся, Анничко, розумна, це правда, – вона знає дві пташки: миш і жєбу...

Анничка не плакала би, якби ще трошки більше ієро­гліфів спізнала.

Не все у цих висловах посмішливе – є там скриті живлющі чуркала. Для того треба рости, щоби прочи­тати латиною “Батрахіоміомахію”, або, як перекладав наш університетський магістер античної літератури Дідик, “Жабомишодраківка”. Я вже давно не гніваюся на мамині ігли – вони оздоровлюють.

– Все це то так, але де моя прабабка Палагна – про­пала у коршмі півтораста років назад... як би її сюда навернути, д’нам?

– Значиться, так: рахуємо від Аннички вгору. – Маю ще й цих двох своїх захопити. – Анничка – раз, я – два, ви – три, дід Мирін – чотири, його мама Па­лагна – п’ять... Чекайте, щось до семого коліна не до­ходить...

– Та-бо ти не рахувала Палагниного дєдю Андрія Бегеду, –- каже мама.

– І пропустила мою маму Люду, бабусю. Як ти мог­ла свою доньку пропустити? – справедливо підмітила Анничка.

– Та-бо ви дві сперечилися і мене збили. Добре, що це був за Бегеда? – кортить мене прясти далі родову золоту нитку. Хоть би корова стояла у стайни негодована, непоєна, недоєна сегодне – мушу випитати, доки мама знає.

– Мій прадід, Палагнин дєдя, жив на Царині, отам під Базівков, ззаду нашої теперішньої хати. Він сидів у хатці з луб’я. Тут, на Царпні, шє не було нікого, лиш єго луб’єнка ззаду нас, та Лучки Полєка коло Семенишиного, і чиясь третя... Не знаю вже чия.

– Лучка... Лучка Полєк. Та ж про него є у Шухевича, мамо. Я вам зараз покажу.

Мама перегортає п’яту часть “Гуцульщини” профе­сора Володимира Шухевича:

– А, та тут є не лиш Лучка Полєк, а й Міця Лазорєк з Ростік, а гезде Задурєнка – наша фамілія, Юрко Шеребурєк з Барвінкового, ади, Петро Шекєрєк з Голов. Чудо, а не книжка. Де ти це розкопала?.. Я молодов виділа Петра Шекєрєка – то був наш гуцульський посол до сойму у Відни – ти мені нагадаєш, я розка­жу про него, але другим разом, бо маржина вигибне че­рез твої книжки – іду у стайню, най си преч каже, нуждочко моя, уже по третій годині, а корова не доє­на!.. Бодай ти си впила з твоїм родом і єго колінами!..

– Докажете про Палагну і про Бегеду, – уже на­вздогін мамі.

– І про Синю Бороду, – навмисно складає до рими Анничка і сміється, пурхає безтурботним ластів’ям ко­ло обжитого гнізда. Пурхає, але і запам’ятає хоть ко­лоритне прізвисько Бегеди – – а це так немало! – свого прародителя в сьомім аж коліні.

Що би хто не казав, а кожному цікаво обернутися до півторастолітньої минувшини, уздріти там свій рід: як їм велося.

Мама таки якось пару разів верталася до своєї виштрамуваної в будень і в свята бабки Палагни. Дід Іван уже й убрання її замикав у скрини, і саму Палагну з печі не пускав. То вона з помсти трутит дідові у борщ “гуску” соли...

– А шо, дідо сам варив собі їсти?

– Та мусів. Бо бабка сердиласи за то, шо до коршми не пускав, нічо не робила в хаті. Дідо піде у стай­ню кутатиси, а вна злізе з печі, позбирає сметани з молока і зварит банужу собі і мені, а від діда сховає.

– А шо то був за покай з нев?

– Та був. Палагна пішла у неділю до церкви, а з церкви шмигнула до коршми. Дідо прийшов, найшов її там п’єну, здоймив з неї усе убраннє – завісив на палицю і заставив Палагну голу то убраннє нести на плечах через усе село. І то не помогло.

 – - І її дєдя був ґазда?

– Позаякий ґазда у луб’єнці.

– Єка то луб’єнка?

– У такім перші люди у селах жили, 3 сякого-такого луб’я стіни і дах, привалений камінєм, аби буря ни здерла.

– А єк зимували?

– Так і зимували. У дучці з плиття клали ватри. А єк у колибі бутинарі жили? Так само. Люди були ви­гартувані, не такі здохлєки, єк тепер. Котрі слабі –малими вивмерали.

Нас було чотирнадцятеро у нені, ніхто нами не пи­тав, повиростали усі. Уже легінями на червінку вивме­рали. А тепла хата – то нездорово для людини. Ми бо­сі і взимі бігали, а тепер ступит ногов на пидлогу – уже горло болит. II То такі люди варт?

– Так три луб’єні халупки стояли на всю нашу Ца­рину? Коли це було?

– А вже зо двіста років буде.

– А шо, тогдії не уміли класти добрі хати з дерева?

– Певно, шо вміли. Але на Царині то було й шкода. Зчєста заходили повени – забирали. Бабка Палагна ме­ні розказувала, шо одної повени її маленьку неня вхо­пила у бесаги і втекла у Меневлоги – там під верхом була у Бегеди хатка. А сам Бегеда одинадцять днів си­дів у яблунях, поки вода не опала. А кілько повеней уже я пам’ятаю – у нас вода була у печі – риба сама у піч ішла. А ти шо – повени не пам’ятаєш?

Пам’ятаю і не одну. Бо Царина межи Черемошем і теплицею.

– Але я виділа на давній фотографії, що село не так було розташоване, ріка ішла не цим руслом, а попід Камінь, коло тітки Гафії.

– Та кажут люди, то буковинські і наші Ростоки були одним селом, ріка не ділила, єк тепер. То дес ду­же давно. А потому Черемош після великої повени від­ступив аж під Буковинку, а на старому місці ріки лишиласи теплиця. І село переділилоси надвоє: Ростоки галицькі і Ростоки волоські. Повени у нас наробили ба­гато всілякого... Бувало, хапаю дітей, корову і тікаю, поки вода теплицев не зайшла. А тато ніколи нікуда не йшов. Не боєвси води, аби йка була велика.

А я пам’ятаю нашу сусіду – стару Катеріндю. Ми дітьми бігали йгратиси з її онуками. Раз мене діти шу­кали і вже про мене забули, а хтось із сусідів утворив сінешні двері знадвору і мало не зомлів: з темного ку­та встає хтось із домовини... Я сховаласи у Катеріндній домовині – мене не могли найти у “хованці”, я при-таїлиси, аж уснула. Коли дверима рипнули, я встала з-під віка, а сусіду зо страху занімило.

Катеріндя мала собі злагоджене про смерть дубове деревище. Як заходило на повінь, стара брала в ту домовину муки, солонини, убрання, терхала на плече – і у верхи...

А зійде повінь, дивимоси – несе Катеріндя свою домовину вдолину т’хаті: чорну, довгу, аж мо­роз по шкірі пробігає. Але потому усі ми звикли, бо Катеріндина смерть, видко, сама бояласи тої чорної темниці – не підступала. Баба була довго ще дужа, бо то треба було чоловічої сили таку мару носити вгору-вдолину на собі.

Царина за мого дитинства була заселена густо, а від­так зав’язали колгосп – орної землі не ставало, і з ро­дючої Царини примусово повиселювали усіх – бороли­ся кілька дворів, але зато бідували; голова збиткував нас, як міг.

– То голова? Та то пес остеклий...

Отаку пам’ять про себе лишив у ростоківчан перший голова колгоспу із-за Кутів Юрій Юрійович Сливка. Коли він кричав на “кріпаків”, його чорні ніздрі роз­дувалися, очі палали, з рота сипався потік брудних слів, то ставав дуже подібний на Сатану з церковного об­раза “Пекло”. Боже! Як він ненавидів самий образ гу­цула-господаря! Як викорінював разом із яблуневими садами гуцульську натуру, схильну до ґаздівства. Со­лідолом повимащував яблуньки, і вони всохли всі до одної – мій тато-фронтовик дивився на чорний мерт­вий сад своїх трудів і плакав... Ні такого, як Сливка, земля не прийме... Тато в душі скипався кров’ю:

– Я за оце воював? Для отаких кровопийців?! Якоюсь марою, хіба що війні дорівною, лишився у моєму дитячому світі наш перший колгоспний голова.

Моє дитинство затягнулося. Хоть я гратися в ком­панії, де виграють і програють, не любила, але до два­надцяти років бавилася ляльками. Ми з моєю товариш­кою Штефанею самі ці ляльки шили із старих панчіх, клоччя, брали в хаті, що виділи, часом і мамину фустку-шаленівку ще цілком добру. Рубали то, лугами па­сучи вівці, шили ляльки і кумалися в теплиці. Майже щоднини сварилися, але мусіли миритися, бо куми не можуть бути у гніву: то гріх.

– А наша лисуня буде в пеклі, що розпорола рогом черево Годованчуковій красулі?

Мама посміхається, а мені бійно за нашу коровину, шкода, що вона, бідна, буде у смолі кипіти... І я мо­люся вночі за корову. Вона на вположінню. Уже по війні. Ми бігаємо городами, шпотаємося на цимпарях зжатого кукурудзиння, розмахуємо продірявлені мадярські “кондзерви” на дротиках – це така наша ватра Гріємося.

 

Осінь. Вільно ходити скрізь худобі і нам. А мама на злогах. Я знала, що це. Уже таке було – хлоп­чик уродився неживий. Його поклали на лаві у другій кімнаті, як ми казали – “тій хаті”. І тепер то “тіхата”. У ній щось уже побуло катафалків. Перша дитина ма­мі вмерла, потім, у війну – цей хлопчик, уже молоди­цею Олюська – найстарша серед дітей, потому тато. Задовго до того, як убився на камінці з мізинний па­лець мій всесильний тато, я описала у поемі кермани­ча, що файний та дужий лежить у домовині – “лежить і свічечка в руках, а руки ті тримали кермо...”. А кер­мо на дарабі триметрове... А “свічечку” мені редактор викреслив, бо про релігійні найменші атрибути не мож­на було згадувати ані раз... То пам’ятаю, як та дитин­ка, вся синя, бо вдушилася у пологах, лежить на ла­ві, мама – на ліжку у малій кімнаті. Аж заходять воєн­ні. Один підступив до мами, приклав дуло до грудей і питає: де чоловік? Із наших сіл мало хто пішов на фронт, більшість – у ліс. Мама спроквола відказала, що на фронті. Тоді солдат (а може, й офіцер) питає: “А син твой где? В банде?!” Мама показала рукою – син там... “Визволитель” рвонув двері у “тіхату” і борзень­ко “ретирувався”. Але не вгомонило його і це. Поліз на під, забрав послідних п’ятеро яєць, та Бог ‘го пока­рав – бо загриміло ним разом з драбиною. І пам’ятаю, як сьогодні, устав, іде, а по штанах воєнних течуть жовтки з напханих до кишень яєць. Все можна зрозу­міти. І неспокійний час, і недовіру – багато солдатів полягло у горах. Не до милосердя. І тато казав, що у Берліні вони нікого не гладили по голові. Хто ті війни тільки вигадав?..

Бігаємо ми городами, гріємо руки над ватрою у кон­сервних банках, хлопці вчаться із підлітків материтися по-руськи. А ми зі Штефанкою бавимося ляльками. Штефанька каже, що я мама і я на злогах. А я прошу у неї то червоне яблуко, що одно-єдине висіло на яблуньці-бурячинці, і Бона його буком збила. Я кажу:

“Дай, мені не можна відказувати, я на злогах”. А во­на прожирає послідний кусень того лакомого яблучка і каже уже без гри: “Бійно, абес не поверла!” Це ко­рова може поверечі – тоді теля родиться до часу не­живе. Але і на людей так перевернуто кажуть – ніби хтось чогось дуже хоче з’їсти, то як не дадуть, мо­же...

Я не раз собі згадую все, уже тепер, коли я давно бавлюся інакшими забавками: словами... Це такі делікатні забавки, що ніхто би ними не набавився. Їх не треба шити, купувати. Вони робляться з голови, з кни­жок, з розмов. Думаю над тим словом “бійно”. Воно ‘від “боятися” – “боязно”. Але то, певно, і слово “бій”, “боєць”, від нього. Бо хто не боїться смерти під куля­ми!.. І бійця стережуться. І давні “бійниці” “боївка”, і слова “бий”, “бечка” – бечка б’є, не я б’ю – за тиж­день Великдень. Коли я переїхала на Київщину, мені зчаста зауважували товариші по роботі, що вживаю русизми. Я мовчки виправлялася; але то не русизми. То така давньоруська говірка у Карпатах. І слів, по­дібних до російських, повно, та й російських немало. Але ж вони у горах здавен, відколи Русь, нащо міняти на літературно прийняті; то нам чуже, неприродне. На тім і поговорити порядно гуцул з гуцулом не може. Свого зрікатися у нас не люблять. Хіба такий уже світован, що й за маму забув... Продавець світу.

Думаю, яка смачна мова мого вуйка, мамина, а ще ліпша була у дідів. Як гірська вода – здорова, солод­ка. П’єш і не годен напитися. Без хлорки. Без нечистот. Вони встидаються вимовити абияке слово. Вони вкла­дають кожне так точно, як бджола соти. Все на своїм місці. Власне, гуцули говорять точно. Без приблизно­стей. На добру погоду кажуть – верем’є. На дощі – година. І це однозначно. Рідко вживають грубих, не­ґречних слів. Навіть при сварці. Прокльони також особливі. І ласки: “душко люба”, – каже милий, “солодєтко моє”, “бідашка” – і любов, і жаль до того, кого любиш.

Єк би плаї обчистити,
Ліси прорубати,
Шоби видко до бідашки,
Аж до її хати.
Коли ліси прорубати,
Шє й то євірєчко,
Шоби видко до бідашки,
Аж на подвірєчко.
Ударивси дуб о дуба,
Євір о євора.
Змагаю си на любчика,
Так бих я здорова.
Змагаю си на любчика,
На любкові очі,
Не виділа я любчика
Ні даві, ні сночі.
Не виділа я любчика
Ні сночі, ні нині,
Єк шє вечір не уздрю ‘го,

То буде по мині. Та єк собі нагадаю, Кого я любила, Коби си мні на тім часі Земля розступила. Коби си мні розступила, Я би у ню зайшла, Я би своє файне бідне На тім світі найшла.

Так співають по горах – у Яворові, Річці, Головах, Білоберезці, Ростоках.

Вертаюси в Розтоки. Отут, коло нашої керниці, сто­яла хата мого діда Митуся. Штефак Гриців казав мені, уже дівці, коли дідо вмер: “Запам’ятай, твій дід Ми­кита із роду бунтарів з мадярського міста Фогорош. Єго дідо тікав з в’язниці і забіг у Ростоки, тут гори ‘го схо­вали”. Шукала я то місто в Угорщині, коли мені ска­зали, що вонс було мадярське, та стало румунським;

Фогорош у Трансільванських горах. Звідти мій владівський рід, від Піштк Влада – утікача з Уюрщини. На нас так і кажуть: Піштакові. Коли Шургани м’які, сліз­ливі, газдовиті, скупі, надмірно робітні, то Пішти, які залагідні, такі раптом непогамовні у гніві, політикани. Бувало, йду мала зо школи, ледве пробиваюся замітьми, а дідо курить люльку коло вінкля – уже мене че­кає:

– А що там чути, Марічко?

Я знаю, що діда цікавить світ із його новинами, то й викладаю кришки з уроків географії, історії.

– А знаєш, яка найменша держава у світі? – зби­ває мене ерудований дід. Де я, мале таке, знаю?

– А чула, скілько населення приростає щороку в Китаї?

А про таке нізвідки було чути. І Митусь, потираючи руки, вповідає мені всілякі новини, дивні дива.

– Ми з Луков Гарматієм збирали цвіту з гуцульсько­го світу...

Я мерзну у пальці і вже не слухаю більше діда, бо він собі пахкає люльку і має новин до нових, а я виджу, шо замерзаю і дідо тим не требує. Шмигаю попри него до хати, і мама запихає мої руки у відро з водою, бо зайшли зашпори і пальці побіліли.

– Ти би шє постоїла з своїм дуже розумним дідом, то й голову би видморозила...

Ми сердилися на діда. А де я могла малою знати, що буду собі лікті кусати через сорок років за тими недо­слуханими речами... Лиш обривки полишалися у па­м’яті. І на них серед цвіту з гуцульського світу мій ус­міхненоокий вусатий дідо Влад і хтось незнаний на ім’я Лука Гарматій. Ні мама, ні тато про такого не чули. То діялося не за їх пам’яті, далеко давніше. Дідо любив мене за те, що я добре вчилася, і провиджував у мені свій кревний інтерес. А я то не зуміла приймнти в ду­шу – так і пропало. А тепер заново пелюстку до пе­люсточки вигрібаю з-під снігів тих затовчених стежок дитинства – і вже маю жменьку цвіту з гуцульського світу. Відогріваю, як закоцюбілі пальці у маминих дже­релах пам’яті. Аби вам подарувати. Бо то є шо. Вира­ховую: дідові було двадцять. Луці – тридцять чотири. Вони приятелювали, ходили верхами, ночуючи лісами. Груні затаїли їх бесіду. Чи одну...

Якби си кедроватий утворив, То би на весь світ заговорив...

І я підходжу до святая святих мого єства – до рід­ного села. А з ним і до Луки Гарматія. Долі так забаглося, аби це ім’я зв’язалося із моїм селом, родом і з ет­нографією мого краю. Аж. сама собі не вірю... Але тут уже діють вищі, добрі сили. І наша воля їм підвладна.

Михайло Савчук із Голов подарував мені Гарматієву фотографію. І дивлюся на неї згуста, бо слідкую його слідами, збираючи той цвіт, що він збирав із доктором Володимиром Шухевичем, з Михайлом Коцюбинським, Олександром Олесем, Володимиром Гнатюком. Чи од­ну бесіду мав цей галицький сподвижник з Михайлом Грушевським... З ким іще шукали вони скарби моїх предків на зорі нашого нещасного, Чорнобилем викін­ченого століття? Не знаю.

Жив Лука недовго – п’ятдесят вісім років. Неспокій­ну, непокаючу натуру дістав від свого тата Василя Гар­матія, котрий у тридцять вісім літ (ще не одруженим) був обраний на Тернопіллі послом до австрійського парламенту у Відні. Лука ріс у великій родині посла – серед вісьмох дітей. На двадцять першому році життя здав семінарську матуру у Тернополі (сам родом із села Лучка Тернопільського повіту) і вчителює у Стру­сові, Мошнисках, Теребовлі до 1893 року. А потім йо­го “засилають” у гори, і Лука Гарматій, проучителювавши по пару років у Тюдеві, Криворівні, потрапляє у Ростоки, де пребував лише два роки – з 1898-го до 1900-го.

Добрий педагог, але перекидали його у найпущі села за громадську діяльність. Дітям він, як ніхто, вщеплював національну свідомість і любов до Вітчиз­ни. Це завше було невдатне владі. З парохом О. Волянським Лука Гарматій заложив читальню “Просвіта” у Криворівні, за що його перевели до Ростік, росточеного верхами села. Наперекір старостинському війтови Мак­симови Данилюкови (Скакунєкови – про него ще буде бесіда) та москвофілови парохови Кобилянському із Юрком Калиничем (Бойковим) Лука Гарматій засновує читальню “Просвіти” і в Ростоках. За це переводять йо­го на найгіршу посаду на Косівщині – у приполонинське село Голови, де Лука не забарився заснувати уже товариство “Січ”.

Саме в Головах просвітитель пробув найдовше – від 1890-го до 1912 років. Та про Голови ще буде. Бо ми те­пер у моїх Ростоках.

Так що в Ростоках є “Просвіта”. І мій дідусь Митусь, молодий леґінь, має з цим дочиніння. Знаходиться чи­тальня в дерев’яній хаті навпроти церкви, вище ни­нішньої сільської пошти. Моєму селові не пощастило з душпастирем так, як Криворівні. Бо просвітянський припис гласив, що “пора краще зорганізуватися, попра­вити своє господарство, здобути багато нового у полі­тичному, освітньому і господарському житті”. Метою “Просвіти” було: “Закріпитися (селянам) у промислі, Торгівлі, двигнути на вищий рівень сільське господар­ство. І в цьому велику поміч має надавати людности духовенство... Душпастир не може обмежитись тільки до церковно-релігійних справ, але доконечно повинен зацікавитися господарською долею й недолею своїх парохіян, повинен їх організувати, вчити кращого, по­ступового господарства, виривати їх з кігтів лихви та визиску, помагати їм освічуватися та збагачуватися. Та­кий пастир мусить бути у кожнім українськім селі, що­би зростала моральна і національна сила нашого села”.

Товариство “Просвіта” утворилося 8 грудня 1868 ро­ку у Львові. Луці Гарматієві було лиш два роки, а мій дід з’явиться на світ тільки через дванадцять літ. Це був час великих змагань і поступів у моєму краї. Гуцульщиною цікавляться відомі вчені. Історик, етнограф, природознавець зі світовим ім’ям Бальтазар Гакет сто­літтям назад подарував обширну працю про цей край, за сімдесят шість років обійшовши його не раз і не два вздовж і впоперек.

Книжки вийшла в Нюрнберзі. При­кипають серцем і мислями до Гуцульщини вчені і про­світителі Галичини Іван Вагилевич, Яків Головацький. А місцевий історик-літописець парох Брустурський, ієрей Петро Ступницький подає безцінну хронологію найголовніших подій на Гуцульщині і в Галичині від 1671-го до 1849 років. А 1575 оповідань на теми демо­нології і 9 тисяч коломийок, зібраних і записаних зго­дом недсоціненним і в нинішні часи великим краєзнав­цем Володимиром Гнатюком? Це не просвіта народу?!

Ще молода й перша письмова згадка самої назви “гу­цул” – вона з’явилася у джерелах за 52 роки до орга­нізації “Просвіти”. Все молоде, жадібне до самопізнання і просвіти взагалі, все нуртуюче, як гірські потоки, бо, прецінь, вивершується століття. Передостаннє у ти­сячі Петровій...

Почала ж “Просвіта” свою нелегку працю над освідомленням народу в такий час, коли той народ лишень висвободився з ярма панщини та був убогий і безпо­радний, як мала дитина. Край потопав у темені безпро­світній і матеріальній нужді, в тяжких податках, які ту нужду і темноту тільки поглиблювали. Майже не було власної інтелігенції, ніяких товариств, не було кому щиро подати народові руку й здвигнути його із важкого занепаду та помогти використати той промін­чик волі, що блиснув народові по скасуванні панщини. І в такий-то нелегкий час горстка світлих людей – на­родолюбців у Львові і в краю рішилася на велике ді­ло: заснувала Товариство, яке понесло у нарід світло освіти й організації до боротьби з темнотою, нуждою, податками та всяким іншим лихом. І це вчинила “Про­світа”. Можна сказати, вона вчинила чудо: освід омила нарід, просвітила його знанням і наукою, поклала трив­кі основи під народні економічні організації (коопера­цію і взагалі промисел, торгівлю всіх видів), культур­но-освітні, станові, політичні, добродійні товариства, а також створила товариства тверезости, ощадности та багато інших.

Отаке товариство заснував і в моєму селі учитель-просвітитель Лука Гарматій разом із свідомими ґаздами. Недармо за це Луку покарали переводом до найглухішого села на найгіршу посаду. “Просвіти” боялися властьімущі в усі часи – відпершу її існування аж до ліквідації.

Ще я запам’ятала просвітянські книжки і календарі у бібліотеці покійного маминого брата Василя, котрий очолював кооперативу “Просвіти” і якби не вмер від уродженого пороку серця в тридцять літ, то спізнав би краю “білих ведмедів” або згинув у ста­лінських в’язницях, як його краяни – свідомі просві­тяни.

Вуйко Василь вчасно умер, його бібліотеку домашні ретельно знищили. Ще одна книга якось уціліла за платвою старої хати у Сенях. Коли хату розбили, Юрій Сливка нагрів і тут руки – голові усе можна, я зама­ла собі тоту книжку потай від усіх і тепер тримаю. Там на перших сторінках (початок сорокових років) вели­ким шрифтом “агітація” до колгоспу:

Ні корови, ні свині
Тільки Сталін на стіні.

Це ми зрозуміли потім. Спізнали на собі. А тоді я десь на подрі у сіні вичитувала ту підпільну книжку і від Самчукової “Волині”, від Стефаникової “Марії”, від поезій Тичини, Сосюри дитяче серце охоплювало незбагненне почуття крику, плачу і сміху, сумне і ра­дісне воднораз, я вслухалася у себе – і знала, хто я, хто мій нарід, я вірила в його будучину так відчайдушно, як вірила, що мушу літати, – і калічилася, злітаю­чи з вільх, смерек, лугами, але не корилася. І тепер ме­ні часто сниться, як я (уже така понищена вірою) – лі­таю! І тепер закипаю болем і надіями, коли розгортаю ту книжку на сімдесят шостій сторінці і читаю не тракторно-дир-дирні вірші, котрими напхано шкільні чи­танки, а оцей Тичинин:

Скорбна мати

І

Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!
Поглянула – скрізь тихо.
Чийсь труп в житах чорніє.
Спросоння колосочки:
Ой радуйся, Маріє!
Спросоння колосочки:
Побудь, побудь із нами!
Спинилась Божа Мати,
Заплакала сльозами.

II

Проходила по полю
Зелене зеленіє...
Назустріч учні сина:
Возрадуйси, Маріє!
Возредуйся, Маріє:
Шукаємо Ісуса.
Скажи, як нам простіше
Пройти до Емауса?
Звела Марія руки,
Безкровні, як лілеї:
Не до Юдеї шлях вам,
Вертайте з Галилеї.
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату
Ачей, вам там покажуть
Хоч тінь його розп’яту.

III

Проходила по полю...
І цій країні вмерти
Де він родився вдруге,
Яку любив до смерти?
Поглянула – скрізь тихо.
Буяє дике жито.
За що Тебе розп’ято?
За що Тебе убито?
Не витримала суму,
Не витримала муки,
Упала на обніжок,
Хрестом розп’явши руки!..

О наші матері! Скільки синівських мук прийняло їх­нє серце... Тільки за героїв УПА – борців за волю.

А моє серце ожило тим дитинним почуттям, коли вбирало в себе якось розмову на заставі. Власне, го­ворив тільки один. Говорив зо дві години. Палко і пе­реконливо. Розповідав безвусим карпатським сторожам кордону історію цього краю, правдиву, тяжку, крива­ву. І не було в його устах одного слова неправди. Пограничники то слухали, як дивину, бо ніколи про та­ке і не здогадувалися, а хто Їх учив, хто нас усіх учив історичної правди?

Нас було кілька письменників на зустрічі з прикор­донниками за полониною “Середня”, але говорив тіль­ки один. А всі слухали. І коли Степан Пушик закінчив, на нього і на світ інакшими очима подивилися голубі і карі очі молдаванів, росіян і наших-таки земляків. У тих очах зникла скам’яніла байдужість, засвітилося прозріння

І такий суворий напершу начальник заста­ви зм’як, перейшов на українську мову і лагідною сло­божанською говіркою згідливо відповів на Пушикову просьбу показати Довбушеву обитель – гору Стіг. Він самотужки службовим автом відвіз нас по зораній сму­зі кордону аж на румунський бік під самий пірамід­ний Стіг. Степан бігом видряпався на вершок, збіг відтам і попросив валідолу. Ми кепкували з “опришка” Пушика, казали, що Довбуш такого вигнав би з вата­ги, але серце мені тікало, що один Степан серед нас здатен на щось таке, як оцей Стіг – опришківська сто­лиця, безстрашне і високе в правді і чесності. Він сіє. Навіть на піснім пограничнім грунті. Ади, зійде! І Сте­пана за його непорушність супроти істини не один рік травили та умертвляли плітками його ідейні супротивни­ки. На їх боці була сила. Але тепер уже Степан Пу­шик народний депутат – люди обрали просвітителя по­при всі брехні і протидії тих, що в ложці води утопи­ли би не лише Пушика, а й всю Гуцульщину, Галичи­ну – ба Україну! – разом з усім, що надбано сперво­віку.

Я згадала ці трагічні наші сторінки, думаючи про перші поступи на грані минулого і нашого століття.

Про Луку Гарматія. Про свого предка Микиту Вла­да. Луку гнали з села в село, всіляко утискували, але він робив своє. А мій неспокійний прародитель збу­рював село супроти панської зверхности, діждався “ви­звольного” тридцять дев’ятого, а коли уздрів, що народ з новою владою не здобув права, а позбавився і того, що мав, різко повівся проти світового облуддя: і вмер через таку непокаючу натуру – найшли діда коло мли­на під лотоками з пробитим виском. Комусь дошкуль­ний дідо дуже заважав... І не стало вусатого політи­кана у селі. Ніхто не розкаже більше ніколи, що дієть­ся в тій або тій державі так досконало, як Микита Влад. Або про події будь-котрого року, будь-котрого дня.

– Та твій дідо знає усе аж від царя Гороха, – бува­ло, посмівається мама. Бо Митусь питав:

– А знаєте, шо сегодне за день?

– Знаємо: святого нероби, – відповідала заклопота­на дітьми та осінніми роботами мама, натякаючії, що дідо напідпитку і дурницями мається

– Е, сегодне великий день, – веде своє Митусь, – вночі на перше падолиста 1918 року українці переймили були владу в Галичині, але зачєласи українсько-польська война. Українці держєли Львів до 22 падо­листа. Семого падолиста 1917 року большовики захо­пили владу в Росії. 20 падолиста того-таки року про­голошено Україну самостійнов державов. Про то був виголошений третий Універсал Української Централь­ної Ради. 22 падолиста 1918 року українські войська вийшли зі Львова і тримали облогу аж до 15 травня 1919 року... 21 падолиста 1921 року большовики розстрілили 359 українських воїнів під містом Базаром на Волині.

– Дєдю, идіт-ко до йкоїсь роботи, не гніт бандиги, – уже сердилася мама і перебила непоштиво свекра.

– Я не тобі, Одо, я .внукам це розказую, – потирав звично долоні незворушний нащадок політичного уті­кача з Угорщини. – Мої внуки мають знати національні свєта.

– Та шо сегодне за свєто? – переконана в своєму мама. – Робітний день, такий, єк кождий, лиш вам усе свєто...

– Бо таки свєто, велике свєто сегодне, – брав верх дідо. – Першого падолиста у церквах служба правитси. Всі свідомі українці повинні бути на тій молитві. Сегодне збираютси пожертви на наших інвалідів на поправленнє стрілецких могил. Сегодне я за це випив одну маленьку порційку цуйки...

Дідові очі ставали такі, як осіннє небо, затягнуте си­вою хмаркою, і я боялася, що він може заплакати, не хотіла, аби мама ще йому щось не то сказала – тягла Миту ся за палець надвір; ми йшли короткою стежкою від нас до дідової хати, і він мені доказував усі події місяця. О, це історична стежка у якихось двадцять п’ять метрів. Дідову хату зніс проклятий Сливка, ли­шилася одна свідка наших бесід – стара керниця, і ту Сливка отруїв гноєвищем – бодай йому таку воду на тім світі пити...

Далі за дідовою хатою жила Єлена Танаскова, ближ­че до ріки, у сусідстві з Лазунихою, а коло них – ді­дова сестра Анна Влад, фучучка, котра і і а розказувала Гарматієві старовіччини для “Гуцульщини” Володими­ра Шухевича. Далі була халупка другого Гарматієвого уповідача Лучки Полєка і під самим лугом хата Їлака Семенишиного, наприкінці Царини.

Цей Їлак був особливий чоловік. Він тримав Міцю Лазорєк (і про неї згадує Шухевич). Кажуть, шо не хотів женитися – дєдя заставив. Спати вирєджєв жінку з хати:

– Йди на приспу. Або:

– Йди до мами, а завтра прийдеш сапати. Міця від него утекла. Жив сам до смерті. Напослідку його дотримала Міцина донька.

У Царині Семенишиного побоювалися. Та й він сто­ронився сусідів. Жив замкнуто. Бувало, іду зо школи, сонце пополудни, а корова визирає у мале віконце з темної колешні, рує. Їлак Семенишин ніколи не виго­нив її на пашу – годував у темници. А масло жовте, файне носив у Кути на продаж. На него, покійного, казали “місішник”. Бо він ненавидів жінок, лиш деко­ли на него находило, шо вітався до жінок. Ніколи са­жу не тряс, а все випалював. З того врешті і згоріла хата. Доживав у чужій. Я навмисно любила витатиси з Семенишиним, а він блимне великими сивими очима, чисто як у сови, і так, ніби мене не видить.

– Чому Семенишин не відповідає? – питала.

– А тобі дуже це треба! Видко, уже єго натарапало. Де ми розуміли, що то є “місішник”, уже май пото­му нам хтось уповів: це той, хто –.,,. яць жінка, а місяць чоловік. Але до чоловіків Семенишин завше говорив масно, приємно.

Дивуюся, що Лука Гарматій не описав до “Гуцуль­щини” колоритну особу свого супротивника – ростіцького війта Максима Данилюка, або, як усі казали, Скакунєка. Це був багач. Мав полонину “Прелучну”, усі поля на Глинянім, зо п’ятдесят штук худоби, був вій­том довгі роки. Війтом був і його дєдя; а мій прадід, Іван Шурганюк, вважався адвокатом і його заступни­ком. Але мав Скакунєк і того, преч би си казало, дідьтя. Чи би не 1908 року дає Скакунєк у газеті об’яву, шо має дві доньки, то якби хто мав дві тисячі банок, най би присилав д’нему старости. Бо гроші тогди були дуже дорогі. На Буковині, десь у Бани, був пан Васілько. У пана був Несторій, шо вийшов з армії, возив па­на на “фіякрі”. Пан каже:

– Женив бес си?

– Женив бих си.

– Найду тобі дівку.

Поїхав пан з Несторієм у старости. Пан витяг дві тисячі банок, зложив, але каже:

– Я пишу вексіль, підпишіть.

Максим неграмотний гепнув на тот вексіль війтову печєтку. А то був вексіль, що Максим Данилюк визичує у Вижницькім банку дві тисячі банок. І прийшло дві тисячі віддати. Скакунєк тоти гроші віддав, а Несторія-зятя відрядив. Пішов Несторій. А жінка його Єлена--війтова донька – пішла топитися. Максим за нев та ймив коло самісінької ріки:

– Єк маєш топитиси, то я єго заверну, – на коня та в облаз. Несторій завернувся та й далі жив у Скакунєка. А Гримало з буковинських верхів узяв у Скакунєка другу доньку – Анницю. Але ще у першу войну Мак­сима були забрали до Сибіру. Бо він з двома шандарями викопав на горбі коло Федуня бункер, підстерег­ли козаків і одного застрілили. Тоти решта гадали, що тут багато противників, і вернулися назад. А кінь упав на коліна коло убитого і гріб ногами, чи би козак не встав. Тогди тоти решта вернулися і поховали під гор­бом козака. А Максима ймили і виселили.

І що би ви думали? Він мав дідьтя – той пішов за ним і вибрав Максима Скакунєка з біди. Максим мав дві жінці, а витак і третю. І все вдовів – кажуть, пла­тив за службу щезникові жінками. Коли повдовів тре­тин раз, пішов спершу до Гримала. А той каже: “Ідіть до нас жити”. Іде до Несторія, а цей: “Ви женіться”. Хоть Несторій уже був другий раз жонатий по смерті Скакунєкової доньки, а старий так сказав йому: “Це моя дитина”. І дав Несторієві на п’ятеро сін під Гли­няним. Хоть потому не мирили – старий зятя вигнав, і Несторій мусив жити із жінков у стайни. На прізви­ще Несторій був Клим. Його син Іван, від першої жін­ки, був у лісових під псевдом Гонта. Від другої був Федьо, також ходив з лісовими, оженився з Єленою Семеновою, їх вивезли до Караганди, там він і умер. А про те, що Скакунєк ставав на порозі стайні і кли­кав: “Ходіт, корови! Ходіт, бики!” – і все йшло за шну­ром і ставало на свої місця, я вже розказувала. Скаку­нєк йграє на скрипці, а корови вивершують дійниці молоком, аж доки він не перестане йграти. Щось мав таке: або нечистого, або ще якусь велику силу...

– Нашо ти все записуєш? Кому це треба? – Мама ди­виться, як я не спостигаю за вуйком Николаєм записа­ти. – Ти таке понаписуєш, що хоть із села через тебе тікай. Ади, уже виджу помилку: не Гримало, а Скаку­нєк мав багато жінок і віддавав їх щезунови.

Він усе посилав їх на під нести котикови молоїка. А то хтось нарадив молоко тому чорненькому котикови посолити. Відій уже Скакунєк був одівцем, то Грималова жінка посолила, а Скакунєк поліз котика годувати тим мо­локом. Єк злазив, то кинуло ‘то з драбини, так з того і в гріб пішов... Але ти не пиши, бо то людські вигад­ки. Давно Сатані душу записував декотрий, а тепер усі єму записалиси і служут – усі безбожники...

Я цю мамину бесіду знаю – не раз чула. Колись про­тивилася, а далі виджу у ній правду і себе у тому списку... Я малою, коли ми бавилися на Великодні свя­та коло церкви, завше боялася того, хто підходив із покликом: “Куть-кулуть! Я чорт. Ходи зо мнов”. І при­ставала до ангелового кличу: “Дзінь-дзілінь! Я ангел. Хто йде до мене?” А в житті’ склалося інакше. Бо жит­тя – то складна, заплутана гра.

– Ви обіцяли розказати про гуцульського посла, – нагадую мамі, відволікаючи на інакше нелегку для нас розмову.

– А, про того, цю прорікав: “Там, де оленячі пійшла, будут електричні світла”. І ще: “Світ буде обши­тий дротами, єк старий горнець”. Так і є.

– Ви єго виділи?

– Та й шо з того? Ади, мене не засватав, а твій та­то – простий керманич з лісосплаву, так шо ти не донь­ка посла, а чорнороба... Виділа я Петра Шекєрєка на храму у Білоберезці. Файний був чоловік, ростом єк твій зєть Павло – такий здоровий, набитий. У порош­ницях, у тобівці ціткованій, червоні постоли – дублені, волосінки фабричні з чорної волічки – такі лиш гоно­рові люди носили, ремінь файно виціткований – у зброє" ний чоловік з голови до ніг.

– Єк то узброєний?

– Та же зібраний, зрихтований – не розумієш? Та й узброєний-таки був – бартка, пістолі. Цим він від­різнявся від других, шо мав много зброї блискучої при собі. У крисани-баршівці на голові з вибитим довкола цітками паском, політиков, а за тим багато трісунок, готичів.

– А шо це?

– Трісунки – на свинській щотині насиляні панцирки так, шо одна щотина зелена, друга червона, трета. синя, четверта жовта. То з’єднуєтси докупи, зв’єзуєтси шерстю – і уно трісетьси. Або кладуть готичі. То такі шнурочки кольорові – по кавальчику усєкого кольору.

– А я виділа на старій фотографії гуцулів у зако­чених догори капелюхах...

– А, то венгерєк. Венгерєки –носили за Австрії, а пізніше з них посмівалиси, лиш старі убирали великі тверді капелюхи – закочені криси стримували на собі дощ.

– Шекєрєк був вусатий?

– Ні, безвусий, давно вусаті не ходили, хіба зрідка старі. Він спершу сидів з мужчинами на царинці – щось їм розказував, а потому говорив до усіх людей коло церкви. Той умів з народом говорити! Він собі гонорово їхав із Жаб’я у Косів на волові. Осідлав та й їхав. Конем ні, лиш волом.

– Файний був з виду?

– Доста файнин. Єкби я була така вчена, єк ти, то пишла бих за посла. А де твій посол?..

Це вже пішли мамині шпилечки в хід. І по всій бе­сіді.

* *

Я мешкаю у Києві коло двох святинь: Видубицького монастиря і гуцульського лісу в Ботанічному саду. Ко­лись за княжих часів це місце називалося Звіринцем і тут буяли не штучно посаджені, а справжні ліси, пов­ні зубрів, оленів, лисиць; сюди ходили на лови. І коли крізь моє вікно запахне смерековою хвоєю, я думаю про Ростоки, не без подиву вслухаючись у назви його присілків та дільниць: Підпасіки, Луги, Губки, Запогар, Меневлоги, Підстінки, Царина, Сені, Опари, Глиняне, Греки, Шварвати, Рабинець... Там, у Рабинці, за два­надцять кілометрів у верхах, я, сімнадцятилітня, учи­телювала: мої діти були, як ангелики, чисті, послушні, не виділи ні кіно, ні авта, хіба що на малюнках...

Але я знов покидаю своє село, бо мушу йти в Голо­ви. Разом з Лукою Гарматієм, разом із вами, коли лас­ка... З Ростік до Білоберезки, через Хороцово, Бервінково, Стебні, Устєріки, Ясенів, на Вигоду – а там лиш убік на Красноїлля і за ним Голови. Недалеко, але й не дуже близько.

Голови підпирають своїми верхами полонини. Може, тому й голови, бо тримають на собі, як мітичні фігури, верхній світ, дивовижний світ. Що село – то все люди інакші, а голівські гуцули з-межи усіх найгуцуліші, – так мені здається. І Гарматій то завважив, бо радо зніс покару тут – своє заслання в Голови на десять років.

У першому томі львівського “Учителя” від 1925 ро­ку, в річницю смерті Луки Гарматія пишеться: “За організацію “Просвіти” у Ростоках переводять його (Л. Гарматія. – М. В.) на найгіршу посаду на Косівщині – до Голов. При кінці 1903 p. Лука Гарматій засновує у Головах товариство “Січ”. 1905 p. закладає читальню “Просвіти” у Чорній Річці (присілку Голов) і організовує крамницю при читальни. Лука Гарматій навіть допомагає у вивозі волів на віденський ринок, сам їздить у тій справі до Відня. За його стараннєм замінено громадське урядування з польського на укра­їнське (підкреслення моє. –  М. В.). У хаті війта читав людям три томи Костомарова (“Богдан Хмельницький”). Зорганізував на Різдво “січових” колядників та допоміг відновити закриту “Січ”,..

А окрім цього, ще й давав у себе притулок Володи­мирові! Гнатюкови, Михайлови Коцюбинському, Олександрови Олесеви, Михайлови Грушевському і всім, хто жадав вивчити “...житє гуцула у кождій хвилі з пере­понами або симпатіями всіх сил “того світу”, котрі за кождою ростинкою, камінчиком, коликом, у воді, в лі­сі, на дорозі, на царинці, в хаті, при злій і добрій на­годі житя родинного і господарської роботи зорким оком стежать за його поведенням”.

Ця характеристика належить перові самого-таки Гарматія, що писав реченнями-періодами, подібними бу­довою на Довженкові. До речі, і Олександр Довженко був у Головах: є фотографія у селі, на котрій він у військовім мундирі захоплює промовою голівчан.

А Гарматій прислужився своєю подвижницькою пра­цею збирача скарбів народних не лише докторові Шухевичеві, а й доклав зусиль до матеріалів Михайла Ко­цюбинського, Володимира Гнатюка, Олександра Оле­ся. У численних Гнатюкових дослідженнях і легендах, у “Тінях забутих предків” Коцюбинського, у циклі пое­зій “На зелених горах”, написаних Олесем 1912 року, живе невтомна душа цього дивного сподвижника, що покуту приймав як дарунки долі...

На багатьох поколіннях голівчан чистим відсвітом відбилася висока громадянська свідомість, людська по­рядність, відчуття власної гідности і вартісности, тяга до правди і волі, гордість за своє походження. Це сіяв і стверджував учитель Гарматій, де тільки міг, куда його кидало життя.

Що це за село – Голови, до котрого 1900 року було заслано Луку Гарматія? Під самі полонини. Якщо й справді гуцульські села складені із царин (низовин) і голов (верховин), то Голови розположені найвище в го­рах і найдальше з-межи всіх поселень. Голови, бо го­ловують верхами над нижчими селами. Хоч кажуть, що назва походить від скараних тут опришків – їх голо­ви довго висіли по кіллю на покай усім людям. І це стверджують давні записи.

Тут спілкувався Михайло Коцюбинський із тінями наших предків.

Перед Головами є ще село Красноїлє, котре походить від красної їлі (ялини), що з одної накололи дощок на покриття сільської церкви, а обкантований величез­ний пень служив престолом. Ту церкву красноїльці від­так дали за простибіг у бідне село Черганівку (між Косовом та Кутами), а собі другу збудували. Той знаме­нитий пень з красної їлі стояв серед села ще в середи­ні XIX століття. А так, як їль живе у Карпатах 1200 літ, а це була не молодша їль, то селові не триста років, а набагато більше (Красноїлє у записах прослідковується із XVII століття).

А так, як села строїлися здолини вгору по ріках, то за Красноїлєм заселилися Голови. Коли?

Пошукаємо в податкових записах, люстраціях, інвен­тарних книгах, як тривав процес. Уже й на карті По­куття французького інженера Гійома Левассера де Боплана (1650 p.) позначені гуцульські села Березів, Микуличин, Космач, Тюдів, Ростоки, Устєріки, Довгопо­ле, Зелена, а далі пасмо Чорногори і за ним село Ясиня на Закарпатті. Чи Боплан уже не взяв до уваги ма­лі приполонинські поселення попід Чорногору (тільки село Зелену заніс до карти – вона якраз по той бік по- –лонини Скупової, а по цей бік Голови), чи їх, цих сіл, ще просто не було... Коли мої Ростоки згадуються у документах у 1500 році, то Голови (а з ними Гринява, Яблуниця на Білім Черемоші) – аж у 1785–1788 роках. Все ж виглядає правдоподібно, бо заселялася місце­вість вгору по ріках. Це видно навіть по тому, що тро­хи нижче село Стебнів уже значиться у записах 1731 року. Ще одне. Полонини в історичних джерелах упер­ше з’являються як літні пасовища в середині XVI сто­ліття (коли постали Ростоки, коли’ розгулялися гора­ми опришки). А в другій половині XVII до середини XVIII століть, коли з’являються Голови і інші причорногірські села, полонини уже бурхливо розвиваються.

Тоді ж і находимо у Язловецьких актах (1754 p.), що “якась жінка-“гуцулка” підпалювала панські будинки, фільварки, за що була страчена”. І в мемуариста-істо­рика Петра Ступницького в хроніці: “1816 года. Тяж­кий год. Гуцули ходили за збожем аж у Молдову”. Від­так Ступницький потверджує термін “гуцул”, згадую­чи про гуцулів у сйоїх хроніках 1824-го, 1830-го, 1832-го, 1848 років. Отже, при заселенні Ростоків ще про гуцу­лів не чути, а вже Голови осідають гуцули. Хоча це була одна і та історично-етнічна група, просто назва пристала до неї пізніше. А як же називали тих перших поселенців над гірськими ріками – якби-то знати... Знаємо ясно, що в долах селян мучила панщина і во­ни тікали хто куда міг: одні в опришки на Стіг і Го­верлу (“говерла – “гаверла” – “пуста земля”, “неро­дюча”), інші, більш смирні, освоювали кавалки земель понад рікою серед лісів. Іван Франко писав у 1888 ро­ці про моїх предків таке: “В атмосфері повної темно­ти і пригноблення жив цей люд, ніби в мряці. Особам більш живої вдачі, що прагнули до руху і зміни, зали­шилась тільки одна дорога – опришківство, розбійни­цтво, жебрацтво і загалом життя нестале, нелегальне, але вільне. Була це теж одинока на ті часи форма народного протесту проти пануючих суспільних поряд­ків”. Але й та решта утікачів, що не воліла розбою, осі­даючи в далеких, недоступних горах, вірила, що дер­жавний апарат не досягне їх там і не упокорить. Так і було якийсь час у малозаселених Карпатах, з непри­ступними скалами, глибокими потоками-ярами, непро­хідними лісами і широкими полонинами. Шукай вітра в полонині!.. Іван Вагилевич писав, що народ ішов у гори шукати правду і свободу і зароджував там інше життя: “Створився спільний спосіб життя певного по­рядку і прав – тобто життя гайдамацьке”, – пише Ва­гилевич про Гуцульщину.

Але вернемося в Голови, де, за королівськими мет­риками, уже є в селі 63 господарства, котрі сплачують податок 1578 злотих 13 гривень (Ростоки мають на цей час 107 дворів, оподаткованих на 3541 злотий 9 гри­вень). З чого жили ці люди і за що сплачували грошо­ві повинності, коли землеробство було другорядним у господарстві Гуцульщини? В описі грунтів села Голо­ви від 1878 року сказано: “То село в гористім місци положене майже під самими полонинами, де немає жодної возової дороги, крім кінно-верхової.

Огороди разом змішані з сіножаттям, в одному загородженні між якими будинки по горах розположені”. В інвентарних описах також згадуються малоземельні і безземельні гуцули-городники, комірники (квартиранти, бездомні), халупники, наймити. В одному з інвентарів значиться у Головах 1789 року 13 халупників. Про них записано:

“Ці піддані до роду халупників належать”, “загород-ні грунти і куски сіножатей” мають.

Що могла держава мати з такої бідноти, які податки?

Ті ж інвентарі показують, що повинності голівських селян у 1789 році складалися з вісьмох пунктів. І хоч кожен мав припис відбути до десятьох днів “пішої” панщини, читаємо: “Та громада жодної панщини не ро­бить, лише чинт і інші повинності готовими грішми пла­тить”.

Але були багачі, що володіли полонинами, лісами, пасовиськами. Особливо розвинуто у ці часи вівчар­ство. У першій половині XIX століття на Гуцульщині нараховувалося понад 100 полонин. І було би неправ­дою вважати, що з них користали тільки пани, дідичі і держава. Простий нарід – хто п’ять, а хто тридцять п’ять голов – давав на пашу до ґаздівських полонин маржинку, а скором ділили порівну мішєнникам, не­залежно – багачеві чи бідному.

Питаюся у старих людей – чи вони чули що про панщину у горах. Ні. Всі кажуть, що панщини гуцули не зазнали – то десь у долах це лихо тривало. У доліському селі Виженка, що під Німчичіем (давно пе­ревал Німчич називався Турецька вершадь; на Буко­вині панували турки), і тепер ще якось витрималася каплиця з видавленими по глиняних стінах записами: по стільки-то буків давали за невихід на панщину, аж кров сикала... А Лука Гарматій записав у Жаб’ї ота­ку розповідь: “Давно була тьижка панщина, робили у Ромашкана на Віжници по пйить день на тиждень, иш­ли та й робили тьижко. Ходив старец сйитий. То не був старец (прошак. –  М. В.), але цісарський син. При­йшов до одного чоловіка на ніч та й каже: “Приймете мене?” – “Та прийму, –відповідає чоловік, а сам нуждуєси, шо треба йти рано на панщину: – Єкби си за-пізнив, то дадут дванаціт буків”. – “Я би пішов за вас, – каже подорожний ґазді. Але рано старец спит – ни встає. А ґазда квапит: – Идіт, бо си забарите, та мут вас бити”. А старец на то: “Я умисне си спізню, найко ци мут бити...”

І пишов на ту роботу. То вже сонечко пидийшло в обіди, нарід наробивси, а вин лише прийшов. Окоман сказав єму: “За кого ти прийшов?” – “За того и за то­го”. – “А чого так забаривси?” – “Так міні випало”. – “Єк тобі так випало, то біжи до канцелярії, неси суда лавку и бука”.

Приніс вин ларку, а окоман каже: “Лєгай!” Дав єму окоман дванаціт буків і пишов старец до роботи. Ро­бив до полуднє. А по полудни треба було квапитиси вставати, бо также давали 12 буків. Старец собі по­воленьки їв, не вставав борзо и на полуднє дістав шє 12 буків. Вірєдили єго, аби приніс води. Вин єк пишов, так ни вернувси – лишив картку, прибив у Ромашка­на на одвирку. Увечір пан прочитав тоту картку, а то писав цісарський син. Рушили за ним, але не могли на­здогнати. Угіослід того прийшло вид цісаря, шо панщи­на скасована, а Ромашкан згорів у залізній печі”.

Мій вуйко Николай таке саме чув від свого діда Йвана. Додає, шо цісареви люди довго скаржилися на то, шо пани у горах не слухають цісарського наказу – не скасовують панщини. (За указом панщину на Гали­чині скасовано 16 травня 1848 року). А цісар не вірив. Але нарешті післав свого сина до Віжниці (містечко коло села Виженка, називалося давно Здвижень). Пе­реконався цісарський син на своїх плечах, шо тєжка панщина триває по горах –дістав 24 буки.

Приклад вартий наслідування...

А голівські ґазди про панщину у їхнім селі не чули. Дуже вже воно бездоріжне і гірське для панських об­ходів. І гуцул у Головах чувся вільнішим, хоч не мав грунтів, не їв білого хліба. Зато дихав на повні груди. Недаром тут найдовше витрималися опришки. Ще й тепер коло хати Олени Сапріянчук-Бойчук – правнуки у семім коліні ватажка опришків Михайла Бойчука (Кляма) росте груша, котру посадив тесть легендарно­го героя.

Біографія Бойчуків багата, як гуцульський стрій. Олена розказує, що її прапрадід у семому коліні був Чокан – козак з України, що утік з польського поло­ну. Та як прийшов у Голови – мав лиш сокирку з ма­леньким топорищем... Поклав тою сокиркою хату і по­садив коло неї оцю, що дотепер витрималася, грушу. Узяв собі гуцулку за жінку, та й мали одну доньку. На тій козацькій доньці оженився Михайло Бойчук з перших Голов (тепер присілок Шкірівське).

Оцей Бойчук мало що пожив коло своєї господарки, так переймився тестевим духом (і свого, певно, не бракувало), що не хотів ані раз нікому коритися – пішов у оприш­ки. Зібрав ватагу таких самих, як він, і став називатися Клям. Пани Кляма боялися, як Божої кари, як гро­мової бурі на свої голови.

У хроніці гуцульського літописця Ступницького від 1817 року читаємо: “Появилися в горах шайки славних опришків: Бойчук, Марусяк з Космача, Мосорук, ва­тажок з Прокурави, Штолюк з Жаб’я і Куделюк – з-за Черемоша, Яким’юк з Вербівець...”

Михайла Бойчука не варт сплутувати з іншим Бойчуком, уже Іваном – також славним поводирем гір­ських месників. Іван Бойчук діяв на століття раніше, опісля Довбуша. А коли зробилося скрутно, втік ра­зом із своїми орлами до Наддніпрянської України – влився у Переяславський козацький кіш. То славна іс­торія, до неї ще вернемося... А тепер про Михайла Бойчука-Кляма.

Багато років діяв разом із своєю ватагою попід по­лонинами Михайло Клям. Він був справді невловимий, і пушкарі довго його розшукували, аж нарешті зло­вили у Річці. Катували Кляма в Устеріцькім “катуші” – підземній тюрмі управителя пушкарів Герлічки. Але ва­тажок не видав жодного опришка, жодного ґазду, що помагав їм, не промовив слова.

Як дізналася Чеканова донька, що її чоловіка трима­ють у катуші, схапала діточок – їх у Кляма було два­надцять, одинадцять синів і одна донечка – і бігом до Устєрік.

Каже Олена Бойчук, що Михайло Клям ще теплий був, але уже неживий – його повісили. Бере нещасли­ва вдовиця тих діточок-сиріт і на роздоріжжі, що на­зивається Вигода, каже їм:

– Розходіться по людях служити, бо я не годна вас прогодувати.

Лишила тільки трьох: хлопчика, що в бесагах несла, трошки більшенького, що вже ходив, і дівчинку, бо не хотіла дати її збиткувати. А старших синів післала се;

лами до газдів на симбрилю (наймитувати). Ці два хлопчики, що лишилися коло мами, називалися Юрій і Микула. Вони виросли і збудували 1845 року хату. Та хата стоїть і тепер з написом на дверях – ким і ко­ли збудована.

– Дідо не дає її розбивати, – каже Олена.

Цей дідо – Бойчук Василь Дмитрович походить з Микулиного коліна. У Микули був син Федьо, що мав сина Дмитра, –Дмитро Леся, дєдю цего діда Василя, що не дає розбивати хату. Йому 94 роки. А його хаті 145 років. Вона лиш на п’ять років молодша від церк­ви, покладеної в Головах 1840 року за священика Сильвестра Вітошинського – відомого просвітянина і громадського діяча в Галичині; цей священик 1874 ро­ку організував у Головах Товариство тверезости. Ма­льована голівська церква Йосипом Сороковським уже пізніше, за священика Рожка. Так-от дідо не лиш ха­ту не дає розбивати, але й предкову – козакову грушу рубати.

– Иду-ко я грушу Чоканову рубати, там під нев мают бути гроші, золото, – каже Оленин син Василь.

Старий Василь Бойчук не позволяє внукови це ро­бити.

– Я, – каже, – колись гадаю собі: це пусте, дичка, не родить – урубаю гет. Лиш подумав, а гілля така грубезна упала передо мнов. Та не раз були вітри, бу­рі, нічого її не ломило, а це упало тепер вперед мене. Заклєта, видко, груша. Не треба її кивати. Не вільно.

А люди говорять: певно, під Чокановов грушев мают бути опришківські гроші, заохочують молодого Бойчука.

– Нічо, я рубати її не буду. Маю копати – мушу тоти скарби добути...

Козацька груша. Опришкові скарби. І хата ватажкового сина. Все це уже скарби. Живі. А для діда Ва­силя Бойчука світили колись інакші скарби – не матеріальні. І завіз їх у Голови учитель Лука Гарматій. Старий Бойчук його добре пам’ятає. Каже, що був ду­же говорючий. Як приїхав до Голов Лука, то гуцули зустріли його, як це заведено в горах, гостинно. Але в Головах гуцули найгуцулішї. Найгостинніші. І нині йдеш селом і попросиш пити – ніколи не винесуть го­лої води, а завше якогось напою: малиннику, афиннику, настою паростків хвої, жентиці або розводу (квас­ного молока з водою). В першійліпшій хаті приймуть, нагодують, постелять. Не питають хто, відки. Такий закон здавен.

Але одно приймити гостя, а Друге віддати йому сво­їх дітей. А Гарматій записував дітей до школи. Це голівським ґаздам не вдавалося. Ніхто не хотів позбува­тися помочі – віддавати в дідче нащадків свого маєтку, тяжко приробленого.

Тим більше, що усі знали: у ста­рій школі сидить щезник – він. гримить, бубнить, дудо­нить там щоночі. Школу відколи поклали, там ще ґаз­дівська дитина не сиділа. Бо в ній сидить нечиста си­ла. А котрий ґазда відпише свою дитину Сатані. Де хто таке видів!

Довга і тяжка робота випала на долю Гарматія. Заки він розказував, переконував тих занурених у стару ві­ру газдів, школа пуста-порожна страхала перехожих; кождий старався обійти її, якнайборше проминути, пе­рехрестившися від нечистого. Лука ходив від хати до хати – розказував і слухав, не переставав дивуватися. Але й не опускав рук. З цими людьми можна багато зробити. Ці люди йому припали до душі. Відси він так просто не уступиться. Нічого, в Головах дітей до шко­ли не дають. Він зачне з присілка Чорної Річки. Там створить читальню “Просвіти”. Буде неграмотним гу­цулам читати “Богдана Хмельницького” Костомарова. За кілька тижнів вечорами прочитає їм три томи. Кож­ного вечора до читальні приходять все нові люди. Уже вони разом вчать коляди, організовують січових колядників на Різдво. Чорноріцькі ґазди віддають усі як один своїх дітей на науку до Гарматія – цей не зба­вить їх синів. А голівським стало заздрісно: що – їх діти пущі? І в Головах є товариство “Січ”, также Гарматій створив його двома роками перед “Просвітою” в Чорній Річці. Ми, голівці, гонорові – не попустимо. Так поволеньки викурили нечистого із школи і післали до Гарматія своїх дітей.

Кращої школи, як у Головах, ніде в горах не було. Мали поміч від “Просвіти”, від учених гостей, що раз по раз навідувалися до Гарматія і дарували селові свої духовні скарби.

І мирили між собою кмітливі учні і просвічені зсе­редини ґазди, Божі заповіди і сила-силенна тої дивини, що “за кождою ростинкою, камінчиком, коликом, в во­ді, в лісі, на дорозі, на царинці, в хаті, при злій і доб­рій нагоді життя родинного і господарської роботи зорким оком стежать за його (гуцула) поведенєм”, як писав сам Гарматій у своїх споминах про Михайла Коцюбинського.

Бо гуцул завше лишається гуцулом. Лиш неписьмен­ний увірує в гуцульський багатий світ несвідомо, з ост­рахом, а освічений уже береться засобами науки про­світити, з’ясувати, не руйнуючи свого світу.

І я так волію.

Добро і зло, темне і ясне у нашім краї межують, як у самій природі.

Вертаюся на Вигоду, що на роздоріжжі в сторони мо­го села, Жаб’я і Голов. З Вигоди вигідно хоть куда. За Черемошем на Вигоді стоїть довгий будинок. На вид­ному місці. Це тепер Музей атеїзму. Найневідповідніша назва такій незвичайній споруді – не знаю, чи є де ще така на всі гори... Це та святиця, покладена Васи­лем Жикалєком за “погані гроші”. Так це діялося не так давно. І каплиця його є (лиш верх із хрестами два рази зносило: раз Сатана ураганом, а другий раз уже руками слуг у п’ятдесятих роках). Є і його грунт, на нім сидять брати Недоходюки Василь та незрячий Іван – Гриневі на них кажуть. Бо Жикаляк був без­дітний і взяв собі на годованці Гриня Недоходюка, а це вже його сини – Гриневі. Іван оповідав мені, а Ва­силь і місце показав, де дідо викопав кітлик червоних. Під ліском, на обочах. Викопав Жикалєк (Бабій на ньо­го казали) тоти гроші, застрашився Сатани, бо гроші, певно, були “нечисті”, та заповівся покласти святицю. Так і зробив. А ще заповів себе і жінку Одокію під пре­столом поховати. І люди виконали його волю – обох поховали під самим престолом у каплиці. А Гриньо за­жив на грунті і в хаті, що Жикалєк придбав на части­ну скарбу. Що в цім неправди?

Є інший варіант набутих Василем Бабієм грошей. Це вже Олена Бойчучка чула від покійного Курлея – зна­ного голівського боднаря, на прізвисько Кіцмак. Він таке їй розказував.

Хотів бідний Бабій спробувати роздобути грошей на грунт і на хату в той спосіб, що горами ширився. Як собі погадав це, так і вздрів Сатану.

– Ци ти би мені не позичив грошей?

– Чому ні, але аби ти мені за рік приніс. Приносить Бабій за рік тоту позику – спудився і не кинув ни гроша. А то дощі – та й урвало засув. Бабій,

коли брав гроші у дідьтя, питався: як я буду тебе визивати?

– Скажеш...

Але Олена Бойчук забула то заклинання і вже напи­сала мені в листі з Голов: “Здається, він сказав двоє слів наподобі “чала-чій” – це, може, не точно, бо то більше тридцять років, як мені Юрій Курлей розказу­вав – той дідок багато знав, але єго уже нема”.

То-приходить Бабій на умовлене місце, що засуну­лося від дощів. А мав сказати .“чала-чій” на тім самім місци, де брав позику. Що робити? Бабій прийшов рів­но за рік з кітликом у бесагах, а то – засув. Чує – а там плаче хтось. Дослухається, призирає, а то малі бісенята:

– Нашего дєдю сегодне убыв грім, та й ми не годні найти, де гроші поклав...

Бабій тогди нічого не каже, лиш вертає назад. За пайку тих грошей кладе каплицю на Вигоді, не­далеко свого грунту.

А Сатана все-таки зімстився – зірвав дах разом з хрестами та заніс далеко... Це вам розкажуть і в Красноїлі, і в Головах, і в Устєріках – так було.

Цікаво, хто тепер орудує в тій каплици, що стала Музеєм атеїзму – Бог ци чорт?..

З цими дідчими грішми мали дочиніння колись гуцу­ли. Таже золотими опасками обшивали довкола крисані, носили за позолоченим ременем золочені кріси, пі­столі, топірці.

Якби си Кедроватий утворив, То би на весь світ засвітив’..

І моя фамілія Задурєків із потоку Фудутова добре користала. Є про то опришківська співанка Довбуша:

Почерез Єворів та почерез Плоску, До Фудутова – туда ми дорога! Прийшов до Фудутова, повів очима, Подивив си на стів, а вже горівка уточєна. Хто її заплатив, ци тота Задурєнка чемна, Горівка оковита та з єрого жита! Напиймоси, братьи, йика у на смаковита! Ой пили-смо, братьи, та й попивали, Та усе до Задурєнки радо повертали, По наголовникови у котев дзерівний грошей изсипали.

Ци ти, Задурєнко, у Бога просила Абес в сріблі-злоті до віка ходила?

(Тота Задурєнка мала 25 дітей, а її донька – 15). Кажуть, що від Задурєнки “...пишли на Писаний Ка­мінь, закопали там решту золота та й заклєли. Довбуш на камени підписавси, виліз на самий верх на плитє та став си дивити на Чорногору за тим євором, пид кот­рим вин родився. Пидскочів угору, аби ліпше уздрів, та й камінь пид ним заваливси и розлупавси.

А єк Дов­буш падав, то зачіпив опришка, шо тримав мідний котев з черленими – так тот збанок упав разом из гріш­ми у шпару. И тепер там пид плитєм є. Але на тим місци зробиласи керниця”.

Є на Писанім Камені і підпис Довбуша, є коло него і студена головиця.

Все чомусь там, де були “погані” гроші, западаєть­ся – засувається земля...

От і в Ростоках. Малою я пастушила з Коцем і Штефаном Василя Раб’юкового, що жили над плесом на Горбі. Бувало, згримає, зблискає, а ми бігом до першого-ліпшого дерева, малюємо хрестик і вже там пе­реховаємося лиху хвилю. Овечки коло нас туляться, дощ ллє, а ми хрестимося, як блисне, і віримо, що де­рево з хрестиком блискавка не вб’є.

– То ангел у чорта цілить, –- каже старший Коцьо. Мій дідо єго, щезника, видів, так, як я вас. Казав, що такий панок невеликий, у чорному капелюсі, лиш з ра­тицями і хвостом, як оця овечка.

Ми слухаємо і тулимося гурту одні до одних – мен­ші і вже школярі – від холоду чи від страху, і овечки тиснуться коло нас. Довкола стемніло від плови, лиш блискавка освічує видряпаний хрестик на старій сме­реці. І ми вже десь у давнині, в інакшім світі...

Старий Николай Раб’юків любив пити. Жив у Жоло­бі, за теплицею, недалеко від нас. Він найшов кітлик червінців. Але той каже:

– Дай за то душу.

Раб’юк думав-думав і надумав дати душу хлопця-старчука, що ходив, просячи, коло хат. Привів того хлопця, а то єму каже:

– Ні, мені не треба цеї душі. Вона несвідома, що з нею роблять. Дай свідому.

Тоді Раб’юк приводить на то місце свого найменшо­го сина, калікуватого.

– Живого не требую. Ти вбий єго і так дай мені... Повів Раб’юк сина додому, опам’ятався, що він заду­мав дитину згубити свою за дідчі гроші, – і відніс тоти гроші назад.

Витак сини випитували, де тоти гроші, а він пообі­цяв, шо покаже, як буде умирати. Але не сказав і пе­ред смертю. Його дуже просили сусіди, рідні, аби по­казав, де то місце – щоби хату на нім не поклали, а вік не показав. Потому копали-рили, але нічого не знайшли.

І той Жолоб засунувся. Уже при моїй пам’яти – десь по войні. Такий засув великий – скала урвалася, і засипало рінню кавалок Жолоба.

Потому то заросло багною, мохом, травою, і ми ходили у Жолоб збира­ти дикі полуниці-хруставки. Хрусткі на зубах, великі, солодкі, вони там були найліпші. Над Жолобом висить величезний камінь, у давнину на нім стояв хрест у да­шку, а тепер олень з бляхи і синьо-жовтий прапор. То камінь Довбуша у Ростоках. Там, на самім вершку, во­дяться гаді цілими кублами. Ми, бувало, збирали всіля­кі ліновища – сиві, чорні, крапкаті. Під каменем жила мамина старша сестра Гафія, то у неї гадини любили у печі теплій сидіти. Я приходила і це виділа. Тітка спершу воювалася з нечистю, а потому привикла: то її не чіпало. Най собі гріється! А на самім Жолобі Николай Клішишин поклав стайню і каже, що, певно, на тих дідчих грошах побудувався, бо ніяка маржина йо­му не ведеться... Вуйко Николай уповідає також про свого вуйка Дмитра Семенищукового з Білоберезки, що найшов на полонині Гоїччині, нижче Штефульця, кіт-лик грошей. Приніс він то до стаї та й поклав на подрю до будзів. Мав у село брати. А то вночі так подрями гриміло, що Семенищуків не міг уснути, не знав, де із страху ховатися. Але вже якось перетерпів ніч, а рано утік із тим у село. А під попом у Білоберезці його з тими будзами сиру і кітликом грошей перестріло і перевернуло у берег. Діставси до себе, і дома його карнувало, не давало цілими ночами спокою. “Я від­дам”. Як це сказав, перестало гриміти й трясти подами. І мусив відвезти той мідяний кітлик назад. Але на тому не скінчилося. Семенищук собі зачєв позичати тих грошей. Позичав і купував у Загір’ю на Буковині ягня­та на продаж. Завше ще перед ярмарковою брамою у него тоти ягнята розхапували – дуже купці йому ве­лися на товар. А віддавав лиш то, що зверху виторго­вував. І так позичав, мав прибуток, а що понад ціну – то відносив.

– А кому він віддавав, хто там був?

– Єк відносив позичку, то нікого не було, лиш якийсь дрізд посвистував або ще щось живе – якась диханя покажеться, а так нікого не видів.

Але він знав, що мусить віддати. Без жарту.

Каже мені Олена Бойчучка якось:

– То лихо, що ви дачу збудували, а не жиєте. В ха­ті треба жити, аби си біда не заплодила. – ?..

– А то так. Хата має душу, єк людина. Має вікна – очі, лице, подобу свою кожда має. Не думайте, шо то так собі...

– Десь колись у неділю їдемо, щось там робимо.

– У неділю ніколи нічого не робіть. На то Свята не­діля, аби не ділати; на то є цілий тиждень. У Красноїлі один робив... Але я вам розкажу за порєдком. Там є озерце. Глибоке, не заростає. Це озеро на Бельмегівськім груші. Дідушки, Панковичі, Бельмеги – богачі красноїльські (зумисно пишу, як чую – “богач”, а не “багач”, бо від “Бога”). На тім місци, де озеро, бу­ла хата, жив ґазда. На Великдень йшли попри хату лю­ди до церкви, а чоловік рубає дрива коло хати. Люди до него: “Христос воскрес!” А він; “Брешеш, єк пес”, – та й далі рубає. Люди пішли собі до церкви святити, а як вернулися з свяченими пасками, то там, де була хата того ґазди, зробилоси озеро – шє видко було дах углибині. Довго було трошки даха видко у чистій во­ді. Десь із 10 метрів озеро, краї зарослі, а середина – ні.

Отакі-то Голови! Голівці зчаста кажуть на село Річ­ка. Бо то колись богач Дідушко мав багато коров, на­робив жолоби і пускав молоко з верха у долину. А хтось то йому назбитки зрунтав: молоко пішло річков. Тому й село назвали Біла Річка. Є присілок Чорна Річ­ка. Як Черемош – Білий і Чорний. Мені виглядає, що ці назви за кольорами: “біла”, “чорна”, “красний” за­лежить від розміщення до сторін світу.

– На однім селі тілько всього збіглося: і Клям, і Ді­душко з його страшною пригодою, і Лука Гарматій, і...

– Чікайте, то шє ни все, –делікатно, як завше, ка­же опришківська онука. – Я вам про діда Подама не розказала...

– Подам... Подам... Щось я таке десь чула. То не Шпитко часом? Не той, що ребра у него зрослі з клу­бами? – нагадую з дитинства розповіді керманичів.

– Той. Федір Шпитчук. Але в селі усі на него ка­зали Подам.

Про цего дідка ходять горами легенди. Іде Подам плаєм, видить; Мимлик б’є волів, шо не годні ковбки дерева витягнути на горб. “Не мучій телєта, розпрєгай, я тобі зараз це піднесу”. Узяв Подам корчугу разом з ковбками та й підніс д’горі на рівне і каже: “Тепер запрєгай”.

Оленка Бойчук пам’ятає, шо цей дідок був середньо­го зросту, але доста широкий у плечах, мав коротку, дуже грубу шию, груди видуті, люди говорили, шо в него дубелтові ребра спереду і ззаду зрослі з клуба­ми, тому такий дужий. Говорив тихо, бо мав сильний голос. Раз прийшов у сільраду, а дєдя Олени був там за секретаря, то поки Бойчук виписав Подамові по­свідку, тот начєс иззів два хліби. “Ти, Федьку, вже трошки під’їв”, –жартує Бойчук. “Ні, Васильку, я лиш занісся”.

Кажуть, шо він у заліжку за барана з’їв барана: “Єк иззіш цего, то другого даю”, – заложивси з ним ґазда. Зарізали. Файно наклали в котел, верли соли, варили, доки не відстало від кісток.

Подам усе мнєсо передушив від дзєми (юшки, але гуцули “юшка” кажуть на м’ясо) і з’їв. Він міг з’їсти за чотирьох. Їв не часто, але багато. У харчах був неперебірливий – їв, що було. Не мав жінки і дітей. Чо­гось не женився. Олена запам’ятала дуже грубі ноги і руки у Подама. Брат його Іван був також сильний, але менше, не так набитий. Голівський ґазда Микула Кундак уповідає, що одного разу несли підвалину на будинок, шістнадцятиметрову; в одному кінци несло четверо, на середині знов четверо, а в другому кінци сам Федьо Шпитчук – ноги у него потавали у землю по котики, але ніс так, як всі. Кундак ніс також з усіма разом і сам це видів, а ті восьмеро людей дивилися потому на сліди, де ступав Шпитчук: то були сліди ла­паті, глибокі, розчепірені в пальцях, чисто як у дикого чоловіка...

У колгоспі носили сіно з такого місця, де не можна заїхати кіньми. То. Шпитчук ніс без припочивку куда треба один центнер сіна, зв’язаного навхрест петель­ками (грубими вірьовками). Це розказував Кундак і приказував, шо Подам був подібний на непростого. А з непростими мав дочиніння рід Кундака – сам чув, як у плаю співала вночі лісна (бісиця), голос дуже файний, співала довго, доки було чути. Це під Скуповою. Там він і сліди видів на снігу, такі, як семирічної ди­тини. А сестра Кундакової жінки виділа лісовика – того, шо їсть бісиць; ішла увечір у плай, ще видко бу­ло, і зістрітила дикого чоловіка. Це було також на по­лонині. Він їй нічого не казав, пробіг, а вона так си перепудила, шо через годину" викинула дитину (ходила тяжка) з того страху. Цей дикий чоловік був високий – до трьох метрів, – оброслий. Микула Кундак ночував у хаті, в котрій ніхто не жив, і чув, як відчинило вночі двері у сіни, зайшло в хату, чути було, як ішло до сто­лу, коло стола постояло і пішло – замкло за собою двері.

– Так шо ви аби-сте собі знали, – каже про мою гу­цульську хатку Олена, – у хаті треба жити, ночувати, говорити до хати, аби си біда не заплодила...

А дід Подам подобав на лісового чоловіка. Олена малою побоювалася його сердитого сильного голосу, як з полібичка, широкого темного лиця з похилим чо­лом і ґулями над бровами, довгого чорного волосся по плечах. Жили браття Шпитчуки на Вильшєнцкім, бідно си діяло, і вони украли у когось із газдів сіно. Це було взимі. Ґазди заслідили, бо сіно си розсипало. Найшов тот чоловік свою пропажу та й каже: заверніть мені моє сіно. Ждав-ждав, а Шпитчуки не вертають. Году­ють собі корову. Минув тиждень. Прийшли восьмеро людей та ледве занесли тото сіно назад. “Ану, скажи, Федю, за кілько разів ви це занесли”, – запиталися для інтересу в Подама. “За раз. По з’єзці, дві линві в одну з’єзали та й з Иваном занесли”.

Ще й не таке було. Дідо Пуршега розказував, шо ішов давно піше з Косова та й ніс тридцять глиняних мисок у бесагах. На Буківци здогонєє Федя Подама, що несе чвертку соли. Михайло Пуршега був сміхован:

“Федю, шо хоч, абес мене до Вигоди заніс из цими мис­ками?” – “П’єть злотих”. Сідає Пуршега з мисками на карк Подамови зверх чвертки соли. Убраний у сардак (я той черлений сардак маю, бережу). Жарт жартом – несе Подам, аж люди бігли Ясеновом та чудувалися. Приніс на Вигоду на міст, поклав серед мосту на поручину: “Клади гроші, бо тручєю у воду”. Тут не бу­ло шо жартувати – сидячи на плечах витягає Пурше­га п’ять злотих. Мусив платити, бо зараз був би у воді.

А раз пішли голівці у Запорізьку область на жнива заробити кукурудзи і пшениці. Серед них і Подам. До­говорилися на один місяць, а голова стримав плату, не пускає гуцулів додому – скоро сніг упаде, а робота є. Але люди позамерзали. Підмовили Подама: як приїде голова, покажи силу. Над’їхав, просить лишитися, а дідо підклав плече – лиш “газик” блимнув у рів. Го­лова повиплачував зарібки і пустив усіх додому. А мав Подам шістдесят років.

Раптово умер цей силач, не лежав ні дня.

А гори його не годні забути. Навіть поговірка скла­лася: Шпитко робить швидко.

От вам і Голови. Село опришків, силачів, уких лю­дей. Таких, як учитель Петро Карапчук, що вспадкоємив Гарматієву тягу до знань, просвітництва. Або са­моук, учитель німецької мови Петро Дідушко: цей по чорній магіці викликав Леніна. Та вели бесіду – чого-то не так склалося, як людям гадалося... Ой ці Голови! Село з того й зачалося, шо пушкарі убили кількох несупокійних опришків, стєли голови і понатягали на Шкірівськім на коли, аби пужілися, не йшли в оприш­ки. А що то помогло?.. Від цих перших опришків, що заплатили головами за непокору до ватажка Кляма, а від Бойчука-Кляма до нинішніх часів нічого у гуцуль­ськім характері не змінилося. Гуцул волю не продає і не купує. Це при нім завше. Первий брат прогресивно­го учителя Петра Карапчука Дмитро Марощук (його дружина з Клямового роду) колись в молодості учворив таке: заскучив за горами, та як стояв на посту в армії, так із зброєю утік у Голови. Хоть знав, що буде кара­ний, а дав серцю волю, втамував тугу. Тепер Маро­щук уже в літах – кохається в рідкісних рослинах, по­насаджував їх у себе наверху довкола хати всіляких – наблизив світи до вікна. А Україна дбає, аби мати свою армію. Недармо всілякі заведії трималися найдужче в Головах. Заведією прозвали Василя Небесійчука з Їльці. У народі на таких казали “партизанка”, “лісові”, а в уряді – бандерівці. Заведія був останнім з них. Заведія любив фрашки. Люди усяке вповідають. Їв собі файний гуцул у Жаб’ї в їдальни. Сиділи разом із начальни­ком районного комітету безпеки. Бесідували. Гожий гу­цул вдався начальникови. Він встав до прилавка узяти пива, приносить, а гуцула нема. Тільки напис на сер­ветці: “Красно дєкую. Заведія”.

Видко, і той начальник лісовому вдався. Приніс За­ведія до него додому кошик яєць. “Ви би ці єйця у ме­не не купили?” – питаєся поштиво у господині, жінки начальника. Господиня не надякується, хвалить чолові­кові чемного гуцула. А коли яйця з’їли, найшли на дні кошика папірчик: “Це вам продав Заведія”. Кажуть, що він був дуже твердий, ніколи не пустив сльози. Але раз привели лісові до Заведії музику Могура. Мали ска­рати на смерть. Могур був (та й ще є!) знаним скрип­ником на всі гори. Заведія каже: “Єк бес зайграв так, аби я заплакав, то пущу тебе”. Могур зайграв. Слухав, шо слухав Заведія, та й каже: “Иди в дідчє, абих тебе не видів”. Витер очі та й пустив Могура.

Фрашки до добра не довели. Запросив Заведія свого знайомого начальника з Жаб’я – переказав: ходім на Кринту, мемо їсти банужу. А той давно шукає Заведію, збирає цілий загін і йде на “бануш”. Заведія бе­ре лиш одного товариша і вірного пса. Воєнні собаки заслідили лісових, під полониною, у Костівках, оточи­ли. А тоти вилізли в смереччє і поховалися. Воєнні пси стали їстися із Заведієвим і так його побачили. Він ки­нув гранату, вибив дванадцятьох, а сам зліз і застре­лився.

Отак скінчив Заведія, котрий любив фрашки. Хто ще так ревно любить свій край, як гуцули? З ді­да-прадіда. Від Олекси Довбуша, від Михайла Бойчука до нині ще безвусого гуцульчика, що йграється в оп­ришків з такими, як сам. Чи знає цей хлопчик про то, що Довбуш заповів нащадкам, а може, й не чув, який був Олекса: високий, плечистий, темноволосий, краснолиций, рухливий, усміхнений, дзвінкоголосий... Як ска­зав “Слава ЙсусуІ”, то у бабки в Жаб’ю задзвонили ми­ски у полици, а дітвора поховалася на піч... Що вибракувані Довбушем легші на Стозі присягали на стріль­бі, що його не покинуть... Що їм сонце сходило коло закарпатського Ясіня, а заходило за низинними Богородчанами. Це лиш він так умів – шоби Кути не ми­нути, до Косова повернути... Шо Олекса зв’язав свого ворога богача Дідушка із його сином, підоймив одною рукою їх високо угору, перед тим як скарати... Шо цю силу Довбуш заслужив у Бога, як малим пастушив і за­стрелив Щезуна, котрий глумився Господу. Коли Ан­гел запитався, шо Олекса хоче за послугу, пастушок попросив: “Я хочу, абих такий дужий був, аби си ме­не не брала ні стрівба, ні сокира, ні ніж, ні вода... Хочу, аби над мене не було дужчого, буйнішого, жвавішого, аби си мене не ловили ні кулі, ні зелізо, ні во­гонь. І хочу, аби я ніколи не вмирав”. А Бог на то від­повів: “Сус Христос був Бог, та вмер, та й ти меш вмирати, але будеш доти жити, доки сам меш хотіти... зги­неш від ярої пшениці, від срібної кулі і золотого во­лосу, єк над ними дванадцять попів дванадцять служеб муть правити...” Шо вмер Довбуш 24 серпня 1745 ро­ку у Космачі, недалеко від хати своєї Дзвінки... Зреш­тою, шо –

Якби ся Кедроватий отворив, То би на ввесь свіг засвітив!.. – бо десь там і Довбуш похований, і все його срібло-злото... Шо, каявся великий опришок перед смертев:

Ану, хлопці, гей, молодці, Беріт мене на топорці, Беріт мене на топори, Несіт мене в сині гори. Беріт відси бочку меду, Бочку пива та горівки, Та й там пийте, та й там трубіт, Та й відти си всі розходіт. Лишіт, хлопці, розбивати, Людську кровцю проливати:

Людська кровця не водиця – Проливати не годиться.

Як не знає малий гуцулик, то виросте і буде знати. Відкриється йому його Кедроватий, засвітить багат­ством, правдою, засліплюючи криву лжу, котра століттями оббріхувала правду про наш край і наш народ. І перейде мій гуцулик соляними чумацькими шляхами з Карпат до Києва і Сум, до Хортиці козацьким гос­тинцем і вздрить-прозріє: Україна одна, лиш така роз­маїта, як Великодна писанка, і дороги її перехрещують­ся із Заходу на Схід, з Півночі на Південь спервовіку, спервороду – і гуцульські опришки перейдуть до Переяславського коша козацького, і прославлять Шевчен­ків край гірською відвагою, як до них коліївці услави­ли свою степову могуть у Карпатських горах. І стрітиться слава зі славою, брат з братом. То буде велике Стрітеннє народне.

Книжка рихтувалася все життя, а писалася з Божою поміччю в 1980 – 1990 роки