Стрітеннє - Полонинка

 

Полонинка

На що вже тепер гуцули перевелися!

Тяжко собі лиш подумати. Гуцул понад усе тішився худобою. Як лиш її не називав – -товаром,: дроб’єтками (товар – корови, телиці, воли, а дроб’єта – овечки, кози; видно, товар продавали по штуці, а дроб’єта оп­том), яких слів до неї не добирав! Худобу не інакше як викохували, кутали. “Викохана телиця”, “добре кута­ні свині”, “файно кутаєш – добре користаєш”, “зле ку­тати – гріх”... Як уже на Свят-вечір догоджує ґазда своєї худобині, сам не сяде до вечері, заки всього по­трошки свяченого в стайню не понесе. Бо, прецінь, і во­на знає про свята, і вона чекає їх, і вона була при яс­лах новонародженого Ісуса і не їла послідний жмуток сіна, аби дитинці було де спати. Худобина умудрена природою, вона все відчуває, а що не скаржиться, то не означує, що її можна безневинно кривдити. Раз у рік, на Святий вечір, вона промовляє до Бога про все:як її кутали, годували чи били, мучили роботами... І гріх великий падав на поганого ґазду за “малих отих”. Тому кожен пробував якось задобрити ласощами цьо­го Різдвяного вечора своє живе майно.

Все, що дихає, гуцули називають “диханя”. Корова уположиться взимі, телятко беруть до хати. Овечка вкотиться – ягня забирають у тепло. І діти, і дроб’ятка зимують разом, граються, гладяться, вчаться люби­ти, жаліти. Раз мене покарали за те, що стрибали на­пару з ягням на постіль, і коли воно вздріло, що дити­на плаче, забилося голівкою під штандари і там заснуло. Не кажіть, що не розуміє. О, худобина гостро від­чуває. Це я спостерігала і не раз. Як зарізали теля, на­ша Красуля плакала – тиждень котилися градом сльози з її гарних карих очей. |І я плакала, і мама. Навіть тато-фронтовик – не міг їсти того м’яса.

Гуцули люблять худобу, уміло її доглядають. І на­віть отаке вчуєте, бувало: “Такий сумний, якби йому корова згибла”. Не дитина, не жінка, а... корова. От в якій ціні та керова. У діда Мирона було багато корів, і кожну він знав на характер.( До кожної мав підхід. А як зав’язався у селі колгосп, дідові корови пішли у голодні й холодні стайні, стали як терлиці – худі та страшні. Дідо тікав у луги, аби не видіти, як їх випус­кали на подвір’я; але вони трембітали з голоду – і в лугах було чути. Дідо вклякав під корчем і молився. А невдовзі помер.

А ми тримали овечки. Я пасла їх і також знала, що котра може. Я була трохи більша від них, але дроб’ята мене слухали. Може, тому, що я вже у сім років бага­то книжок прочитала, а може, тому, що я була дідова онука і любила худобу дужче, ніж ліси, квітки і пото­ки, я воліла мати справу з диханею, я навіть їм чита­ла, переповідала, а вони ставали кружка, пасли і слу­хали, бо нікуда від мене не йшли. І якщо у мене є ду­ша, то маю завдячувати і дихані, що вчила жаліти без­помічного, не показувати силу і перевагу над безмов­ним, слабшим, а коли на таке і зривалася, то довго гриз­ло сумління.

Уже за хрущовських часів гуцула взялися відучува­ти від усього йому дорогого. Врізали пасовиська, на­сильно забирали худобу на м’ясо. Прийшли і по моїх уже лиш кількох овечок. Тато спробував не дати, але голова колгоспу Юрій Сливка (як умер, то най земля його виверже за всі людські кривди) тріпнув татом до стіни так, що киптар тріснув на плечах, і тато – мій тато, стеклий кров’ю на фронтах, але ще до старо­сті найдужчий серед керманичів з Білої і Чорної ріки, мій гарячий тато стерпів грабівникам – і овечок вики­дали, як мішки, на машину. Щось обірвалося тоді в мені, я стягала аж до зашморгу свій піонерський гал­стук (ми саме створили маленьку першу піонерську організацію в селі), і від того мені здушило у горлі. І по сей день чую той клубок.

По дві корови заборонено було тримати, а потому і одну не було чим годувати – так усе робилося. Тепер. у моєму селі повно таких, що на грошах сплять, гріш­ми вкриваються і по грошах ходять, але горня молока купити слабому або дитині нема в кого.

Ніхто не хоче тримати корову. Хоть уже влада припрошує всіля­ко, як може. Вибито із селянина господаря. Ніхто не бажає мати справу із сіном, гноєм. Ліпше пива вип’є замість молока. А пиво добре возять. І “Московська” не зникала з прилавка, не було такого. Моя сусідка, колись добра ґаздиня, так всмакувала то пиття, що й корови не треба. Лежить бур’янами, де там їй корова була би в голові.

А з тим усім витручено з гуцула і його сутність. Бо хто він без цього усього? З цим багато пропало. Без­поворотно зникло. Банно мені, жаль, але що з того...

Заходив колись ґазда до стайні, милувався телям, примовляв своїй дійній корівці: “Вийшов червоний чо­ловік з червоного моря, напас червону Зорєну червонов пашев; здоїв червону Зорєну в червоні дійниці, про­цідив червоне молоко з червоної ділетки, зібрав чер­вону сметану і сколотив червоне масло, поніс до чер­воного міста на червоний ярмарок продавати. Прийшли люди, купували, торгували, нічого не чули, не знали;прийшли жінки, купували, торгували, нічого не чули, не знали; прийшли жиди, пани, парубки, дівки, хлопці, дівчата; так аби за цю святушку-дарушку Зорєну уро­ки-чародійники аби не чули, не знали, аби щезли, про­пали, як дим з кагли щезає, пропадає – ніхто не знає, де си діває, так усе зле, усе лихе щезло, пропало, моци не мало, краси не спивало і манну не уймало! Йде ся святушка-дарушка Зорєна ричючи, кричючи, зострітила святого Отця Николая, Ісуса Христа і Святу Пречисту;питають: чого ти ричеш, чого ти кричиш? – Єк би я не рикала, єк би я не кричєла, мене горести-болести, мене чародійники, мене лиходійники, мене вроки взєли, в тіло си вп’єли, мені манну уймают. Каже Отець Николай, Ісус Христос і Свята Пречиста: не ричи, не кричи, ходи за нами, озмемо тебе до золотої гори, до арданової води, обмиємо тебе від ніг до голови; така си лишиш чиста, єк Сус Христос і Свята Пречиста, Взяв те Святий Николай за праве вухо, Свята Пречис­та за ліве вухо, Сус Христос йде наперед, привели те­бе до золотої гори, до арданової води, обмили тє від ніг до голови; така си лишила чиста, єк Сус Христос і. Свята Пречиста! Ти водице арданище, обмиваєш гори і долини, обмиваєш коріння, каміння, обмий сю святушку-дарушку Зорєну від усєкого злого, лихого”.

...Три рази господар після цих слів хухає і плює на землю, кажучи: <Не моїм духом, але Божим!”

Знов тричі хухає і каже: “Від Бога вік, а від мене лік!” І три рази гасить по дев’ять вуглів, рахує при цім назустріть: “Ні дев’ять, ні вісім... ні один”. Дає ш’їти корівці і кро­пить її.

Тут нема що пояснювати. Хіба що слово “манна” потребує тлумачення: жирність, але й кількість моло­ка. Через тоту манну скільки гнівів і сварок у наших горах! Навіть поговірка є: “Ото бійно –манну мені від­береш!” І на сьогодні мало хто дасть молока (дасть! – гуцули молоко не продають, бо корова би згибла), аби його не посолити. Бо з несоленого манну відберуть.

Баба Митусиха мала дочиніння з тими чередінниками (в одних селах кажуть чародійники, в інших – чередінники) ціле життя... Але то й сусіда мали, що умів щось. І в селі було ще кілька відьмий та упирів. Визнаних, таких, що й тепер самі це не перечать. Ще живуть декотрі з них. До баби вони по-всякому влази­ли до стайні, до комори. Якось вночі (а ми мешкали хата в хату) здоймився крик, галас. Часи були несупокійні, тато з війни вернувся, з госпіталів блідий та ви­снажений, як з хреста знятий, усе начувався, що лісо­ві прийдуть по його душу. А тут крик. Вилітає тато надвір – нема-нема довгенько, аж приходить, смієть­ся. Каже – відьму на молоці ловили у діда Митуся. У мене з цікавості аж вилиці зціпило, вищу-пищу, як той комарик: розкажіть, розкажіть... Не тямую уже, чи вповів тато, чи прогнав спати, але все ж чула я десь тоді, як-то ловлять відьму на молоці: ніби, треба зняти мужчині кальсони, зав’язати в ногах і накрити верхом на молоці світельце-димальце. Затягнути вочкур (гумок не було ще, користувалися мотузом-вочкуром) – і го­тово.

Тільки так, не інакше.

А так ще й жаби-рапавки нападали з городів на баби­ну стайню. Я виділа, як баба жене її, а вона, велика та жовта, лізе на поріг – відьма! Нічого бабі не лишало­ся робити, як ловити влазливу рапавку, підвішувати за ногу над ватерником. Отак у баби Митусихи все, ко­ли не прийдеш, будиться жаба над ватерником. Вза­галі, до стайні чужого не пускається.

А що ви думаєте, як тоти чередінники таке вироб­ляли, що покай! Лиш погадати собі: як чередінник за­багне збавити кому корову, то йде до ріки, ловить пструга, потім веде корову у хату, кладе пструга у дій­ницю і доїть корову на него.

Пструг так нап’ється молока, що стане надутий. Чередінник вигріває грань у печі, іде до подійного стільця і каже до него: “Що ти наробив, нащо ти моїй коровці манну узєв? Коли єс манну узєв, то я тепер тебе положив, нівідки ратунку не меш мати, ніхто з тобов нічого не порадить, не злі­чить тебе – мусиш здихати, було манну у моєї коровки не відбирати (при чередійництві худобу називаєть­ся по кличках). – Отак абис си перевернув! –перевер­тає столець, хапає пструга у руки і примовляє да­лі: – Так другій корові манну передано, як пструг си молока напив; тепер та, що відобрала мусить здихати, як убіги хочу пструга у піч кидати! Абис так трісла від моєї манни, єк цес пструг від молока і від огню трісне!” – кидає пструга у вогонь.

Корова так трісне, як пструг у грані. Від сего нема ради.

А скільки ловили на Йвана рано голих чередінниць, що манну збирали... Цілі процеси тривали почерез це.

Таке може бути лише на Йвана. Встає чередінниця рано до схід сонця і йде гола з дійницею і полонником до багача, що має багато корів, іде до корита, що в не­го стікає вода з головиці, –до водопою. Збирає полон­ником поверхи воду і каже: “Я не воду збираю, але манну з усеї худоби, що тут п’є, не тільки з вим’я, але і з сліду”. По цім бере сліду, іде царинкою, збирає по­лонником росу з трави і примовляє: “Я не збираю саму росу, але з маннов з усеї худоби, що ходить сим полем, з усієї землі, з усего цвіту, що є на світі; я одна така чередінниця, самостояща, на поли стою, навкруг себе махаю, на Йвана Хрестителя з усего світу манну зби­раю і викликаю, своїй худобі примовляю, щоби цю манну носила, по світі ходила, щоби в неї друга чере­дінниця не зчарувала та й не пізнала, як мене, голу, ніхто не видить, не пізнає; щоби до мене діла ніхто не мав так; єк я ходжу від рання до схід сонця, а мене ніхто не уздрів, не спізнав, так аби у мої (кличка ко­рови) ніхто манну не відобрав; єк мене від досвіта ні­хто не здибав, щоби моя коровка так тихо ходила, єк я тепер цю царинку усю ісходила і зчередувала, з неї ман­ну зібрала, свою маржину напоїла і осим цвітом наго­дувала...”

Чередінниця збирає цвіт і приговорює: “Не беру са­ма собі, але своїй (кличка). Кілько я сходила, кілько цвіту зірвала, кілько я очима вздріла, манну з цвітом зібрала і світ зчередувала, своїй худобі дала, щоби моя худоба така була тиха, єк земля в землі, щоби така була манниста, єк у потоці вода, щоби її чередінниця не найшла, єк у земля чимхана острива сама си не зчімхала, так аби у неї манну не видобрала, єк не збере з води слізи, так аби перейшла, аби не найшла”.

Іде додому з цвітом і дає своїй корові той цвіт з-помежи ніг, приповідаючи так: “Я тобі даю манну і ка­жу, щоби-с була дужча над усю худобу, щоби-с своїм товаришкам си не вимовила, змудрувати не дала си, щоби у тебе чередінниця манну не відобрала, так, як ти манну з поли з’їла, а полу не зжувала, єк мої поли нічого си не вловит, так аби тебе нічого си не вловило, єк мою полу ніхто не може зчередувати, єк мою полу ніхто не може відняти, так аби у тебе ніхто не міг ман­ну відобрати; єк ніхто не може мою полу урвати, так аби тебе ніхто не міг змудрувати. Я тобі даю воду пи­ти, з сеї води меш манну носити; тяжко тобі буде хо­дити, недалеко тебе буду в поле гонити, три рази на день доїти, ти меш годувати мене і мого ґазду і мої ді­ти, а я тебе буду шанувати, щоби ти легко спала, що­би-с різко рикала, щоби тебе чередінниця не пізнала, де ти ночувала, де ти стояла, щоби ти у мене довго пробувала. Щоби тебе злі очі не виділи, щоби тебе не урекли, так як мене не врекла земля, єк я гола бу­ла”.

Скільки попри все тут любові і навіть поваги до го­дувальниці – корівки! Скільки слів, примівок, таєм­ниць і заходу коло неї.

– А єк дуженькі? – вітається гуцул до гуцула при здибанні. – Єк маржинка – ци дужа? І вже потім:

– Єк діточки, жінка?

Це не зневага сім’ї, не відсування на задній план за­для худоби, ні. Це турбота про добробут тої-таки сім’ї, часто пересягаючої за десять душ. Корівка-дві дадуть усьому раду: буде молоко, буде сир. масло, бриндза, гуслянка, сколотини, жентиця, сметана, кисляк...

Коли я питаю свою сивеньку голубку-неню, чого во­на така з лиця біла і з тіла ніжна, мама мені каже кож­ний раз чи то правду, чи в жарт: бо я у молоці купана, а ти дубилом-мальовидлом шкіру собі нищиш; ади, у тебе більше зморщок, як у мене, і лице пожовкло...

Питаюся у дзеркала: від зібраного зі світу сивого магазинного молока чи від Чорнобиля у мене нема цві­ту маминого?..

Але кожному своє; мені доста цего цвіту, що визби­рую горами, як найделікатніші чічки, і викладаю ря­дочками на папері.

У співака ні сардака, ні гач, ні сорочки
В скрипку йграе, все співає свої співаночки.
Ой співаку-неробаку, на що си надієш?
Ци на тоти співаночки, що багато вмієш?
На воли си не надію, бо волів не маю.
На співанки си надію, бо багато знаю.

Так що й гуцульський співак, як кожний – голий-босий. Як має бути. Але я чула і виділа недавно прав­дивого співака, що був не геть такий. То Василь Рильчук з Перехресного. До того села ще спробуйте дібра­тися. Поза полонинами, під Чорногорою сховане. Я так і не була там. А Василь Іванович головує у селі здав­на, каже: може, владу таки врешті віддадуть радам, то він ще погаздує. А поки що Рильчук співає, на ходу йому приходять співанки, я ще такого таланту не зди­бала. Може кілька годин про вас виспівувати без пе­редиху. І все до прикладу, все правдиво. Співак – го­лова сільської Ради. Веселий і мудрий, як то йому вда­ється і то, і то робити... Здибалися ми на полонині, – що вже там Рильчук наспівався, а ми наслухалися! Ху­доба зачала рикати, зголодніла, аж тоді вгамувалися, розійшлися до роботи.

Худоба... Вертаємо до маржинки. Через неї, товар гуцульський і полонини. Через неї повно чудес чудодій­них. Мама вповідає, що в мого односельця Скакуняка було зо 30 – 40 штук товару. А Скакуняк мав добру собі поміч – того, “щезби”. Ставав ґазда на порозі стай­ні та кликав: ходіть, корови! ходіть, бики! І всі на свої місця за шнуром ішли. Лиш дійниці підкладає, сам на скрипку грає. Доки не перестане, доти корови дояться. Аби хоть кров капнула, а не перестане доїтися жодна, поки музика не втихне...

Коли мама була мала та ходила в сусідню Білоберезку за грунь до багачів Задурів – своєї “фамілії”, то все боялася тої хати, де жив колись упир – такий чо­ловік, що всі його сокотилися. Але то ще діялося за маминого діда Гриця, люди дивувалися – агій, у него корови нема (у того чоловіка – упиря), а має молоко, продає панам масло. Присокотили, а він під каглу при­ставив дійницю – та: “Шкє, шкє!” І доїть терлицю, за­копану під каглою, як корову. А ті корови, в котрих забрав манну, ревуть, з очей сльози котяться безпере­станку, молока нема...

Але є й такі люди, що несвідомо урочать другому, через що вівці та коровії не дають подостатком моло­ка. А урочать найбільше, як похвалять маржину чи молоко, не сплюнуть наперед і не примовлять: “Нів­року, абих вам не зурочив!” На що ґазда чи гадзиня відказує: “Неврічливі”. Та це не кожний робить, то давні звичаї підказують застерігатися уроків. У мому селі це робиться так. Натовкти солі (пам’ятаю ще цілицю – уторопську нашу відому світові сіль) сісти на поріг до схід сонця і хрестити сіль ножем навідлів (тилом униз), при цім заповідати:

– З черленого потока вийшов черлений чоловік у черленій шєпці, у черленім сардаку, у черлених гачах, у черлених постолах, у черлених волоках, у черлених онучах, у черленім ремени, у черленій сорочці, у чер­ленім шальку, у черлених рукавицях, у черленій крисани, з черленов сокиров, пішов у черлений ліс, нару­бав черленого дерева, наколов черленого вориння, на черленій земли заклав черлену кошєру, наробив черлені стаї і загнав черлені вівці, надоїв черленого мо­лока, пішов у черлений єрмарок, продавав черленов мірков: хто си напив – аби си розсів, а хто видів – аби осліп, а хто учув – аби оглух.

Тоту сіль дається вівцям, коровам, а тогди хоть би хто напився молока від тих коров, овець і зарічливих слів не промовив, а ще й похвалив небезпечно, то бай­ка – не пошкодить ані молокові, ані маржині.

Маржина –- найдорожче майно гуцульське. Та й не дивина, бо орного поля в Гуцульщині мало, і та земель­ка, що є, неохоче обробляється, більше толок, царинок на випаси і сінокоси. Від землеробства (бо то така, видко, пісна глеїста земля) здавен гуцулів здержував пересуд – нібито гріх землю пороти, бо там сидить арідник і радується, що чоловік, щовесни порючи грунт, приближує закованого сатану на світ. І головним за­няттям гуцулів є плекання дихані і торгівля маржиною. Про свій товар дбає гуцул найбільше, задля неї жерт­вує власною вигодою, здоров’ям як своїм, так і своїх дітей, заховуючи на зиму добутки (приплід – ягнят, те­лят) у хаті помежи дітьми.

Особливо високо здавна ціниться вівця: “Свєтила би си Божа овечка (а вона і на образі в руках малого Ісу­са, і на престолі у церкві, випікають баранчиків з тіста на Великдень та святять), – каже гуцулка, – з овечки усе: молоко, вурда (недовготривалий сорт соленого си­ру, добутий із жентиці, що лишилася після сиру, з кот­рого роблять бриндзу, а тому вурда пісніша і рідша – її не тримають, їдять зразу), жентиця, гуслянка (закваснене молоко), бриндза, кожух, сардак, ліжник, ще й буджениця”.

Так що з овечки ґазда має добрий харч – молочний і м’ясний, тепле вбрання, постеління і хатній інтер’єр (килими, верети, джерги).

Діди вповідали, що гуцули давно жили досить заможно. Кожний нелінивий мав побагато худоби – ви­стачало для себе і на продаж. А поміж ними були дукарі, що мали свої просторі полонини, де випасали по кілька соток власних овець, а в кожного найбіднішого була своя маржина, царинка, кавалок города. Скрізь по горах орудував гуцул, там чувся вільним, як козак по степах.

Описуючи життя гуцулів, польський етнограф В. Поль розповідає (“Образи з життя і з натури”, т. 1. Краків, 1896): “Увійшовши у хату, виділи ми, що ґаз­да був маючий, ціла одна стіна була покрита дорогою зброєю, рушницями, яничарками, турецькими ножами і кинджалами, викладеними сріблом, слоновою костею і перлами; обік висіли пістолети, мисливські роги і бо­клаги на горівку та молоко. Усе те висіло на килимі, що покривав цілу стіну. Про багатство гуцула свідчить також скількість ліжників, порозвішуваних на жерд­ці перед ліжком. Ліжниками, що висіли, можна би оббити кілька хат. Та проте нелегко купити ліжник, стрільбу або коня... бо як гуцул казав: “Бачите, пане, у нас люди не кохаються в грошах”, і вийняв із скрині капелюх, котрий довкола був убраний перепаскою з кавалків золота! На нашу просьбу, щоби нам ґазда вистарався 18 коней, загнали його сини з близького па­совиська на подвір’є стадо із 46 коней...” Було і є золо­та в Карпатах!

З сердечністю в повітанню, в розпитуванні про рід­ню, маржину в’яжется і незвичайна гостинність гуцу­лів: удень і вночі він радо прийме у себе прихожого. Хоч чужаків (лентюхів, сурдутовців), що “тягаються по горах та не вміють з людьми говорити”, гуцул не лю­бить, нерадо звіряється їм, все ж пригостить і такого якнайліпше, не жадаючи плати: “От дайте дитині, я сего не требую”. Гостинність перейшла у повірку, що не дозволяє брати грошей за молоко, бо маржина би згибла.

Гуцул з натури честолюбивий, незвичайно враз­ливий на зневагу і кривду, заподіяну йому; найменшу образу довго пам’ятає. За образу гонору часто-густо і тепер судяться, а скільки згарячу чиниться голівництва у моїх горах! Ще й понині.

Говорячи про гуцульську худібку, не забудьмо про коня. Кінь, лиш він один, здатний крутими вузеньки­ми плаями знести з далеких полонин берівки бриндзи і масла, просто іздця. На коні їздить у Гуцульщині кож­ний, бо дороги каменисті, гори стрімкі, просторони да­лекі. Сидячи на коні, пряде гуцулка, мама плекає ди­тину. Як лиш дитина вродиться, кладуть її символічно на коня, до слюбу конче їдуть на конях кнєзь і кнєгиня (молодий і молода)... Та хіба лише у цих випадках? У великій пригоді стає гуцульський кінь маловидющому або сплячому чоловікові: такого він занесе певно та безпечно додому. Пригадую, як тато садив мене на нашу могутню кобилу і вона заносила мене, маленьку, у стайню, де я скочувалася у ясла на запашне сіно і чула материнське дихання над головою моєю вірної гнідої опікунки... Не раз врятував гуцульський кінь їздця від звірака. [Недарма казали у давнину: наколи би не гуцульський кінь, то гори би стали пусткою, і

А коней позабирали до колгоспу. Прийшли трактори, авта – кіньми занедбали. І вони зникли. Тай стали го­ри пусткою. І мій сімдесятирічний вуйко Іван носить плечима муку, сіль із села у полонину. Бо коня забо­ронено тримати. Глупа із глупих заборона! Дві маши­ни можна, а коня – зась... Коли вже минуть часи на­родження безглуздих законів?!

Та й коровам у колгоспі не скрізь добре. Як не дбає господар про тепло і корми, а лиш про свої кишені, то не одна десь ферма хором скаржиться Святого вечо­ра...

Бо давно, як ще жили велети, говорили всі звірі. І в це вірили всі, і мої діди також. Не тямую вже за що, але Бог мову у звірини відібрав. Відтоді вона го­ворить лиш в Різдвяну ніч з Богом про своє життя, як обходиться з нею чоловік, і Тому кожен ґазда цеї ночі добре підстелює худобу, нагодовує, аби не скаржилася. Бо за безмовну диханю гріх неспасний.

А починали гуцули незле. Уміли господарювати. Най­меншу можливість краю використовували досконало.

Уже говорили ми про походження гуцулів. Наука каже всяко і нічого певного., В різні часи переважали різні теорії. Кельтську, одну з давніх, ми вже розгля­дали. Не обійшлося, безумовно, у гуцульському етно­генезі без кочових компонентів. Але дає про себе зна­ти цілий пласт румуно-волоської культури в україн­ських Карпатах.

Що ж відкривають археологічні знахідки? Насампе­ред засвідчують, що Покуття і сама Гуцульщина вже у давні епохи мали населення і початкову культуру. Знайдено тут предмети ще з кам’яної доби. Кам’яні вироби знайдено в околицях Коломиї; у Снятині над Прутом викопано крем’яний ніж; у Микуличині – кам’я­не ядро. Ніж, гачок до вудки, плоску сокиру з епохи бронзи виявлено у Слободі Рунгурській Мідну сокиру знайдено також між Косовим і Химчином. Значне чис­ло пам’яток римських часів видала прикарпатська зем­ля: у Снятині, Текучій, в околиці Коломиї знайдено римські монети. Ці гроші виорюють по горах і досі. Відомо, що із часів Траяна границі Римської держави сягали аж під Карпати, тоді римські купці заходили і в Гуцульщину, припускають, що у наших горах бу­ли римські копальні.

Сама назва “гуцул” також невияснена за походжен­ням. Одні історики пробували притулити їй кочову ознаку – гуцули-кучули. Це від “кучуватися” – пере­ходити з місця на місце, отже кочові. Може, тут не обов’язковий кочовий елемент, а йдеться про тих же кельтів, рутенів – перемандрівників... Ще кажуть, ні­би кінь гуцул турецького походження, що, може, на­зва гірського коня перейшла на населення. Бо ще 1793 року не згадується назва “гуцул”. Не здибав її професор Гакет, що об’їздив за дорученням австрійсь­кого уряду наші гори; їх мешканців учений нази­ває “правдивими покутянами”, “гірськими русинами”. А “гуцула” не чути... Дослідник цього краю доктор Іван Крип’якевич подає здогадку, що назва гуцул швид­ше всього є “румунська”, постала із гоц – розбишака і скінчення –- ул; так, певно, волохи звали карпатсь­ких опришків, з часом і інші сусіди почали звати вер­ховинців з-під Чорногори гуцулами.

Расово гуцули, як виказали поміри покійного професора Вовка, се чистий етнічний тип, –чужі домішки дуже невеликі. Гуцули рішучо належать не до чужих східних народів (узи, печеніги), як думали давні дослідники, але до україн­ського племени” (др. Іван Крип’якевич. З історії Гуцульщини. Львів,1929 г.

Симпатична думка. Але згадую собі ще й те, що ро­зумний, смисловий, кмітливий по-гуцульськи здавен “укий”; отже, “розумні”, відповідно – “укі”, а чому б, скажімо, тим же повільним, флегматичним волохам, що посіли гори, не назвати смислових автохтонів на свій манер із волоським закінченням “ул” та деякими змінами вимови на волоський манер; перед “у” гор­танний придих “г”, замість нашого “к” посередині, цо­каючи, коротке “к”, ближче до “ц”. Ми ж також міня­ємо звук: “укий”, але “учитися”, “учтивий”, “уцтивий”, нарешті – “неук”, “неуцтво”. З таким волоським обарвленням “смисливець”, “розумак” не без ноток симпатії звучить “гуцул”. Сама не люблю лінгвістичних мудрацій, коли слова перевертаються, як кому забаг­неться, але чому б не поміркувати, коли є до того хоч якийсь привід. Це ж не твердження, а таке собі до­вільне припущення. Та й чому б не придивитися і до мови, такої давньої і колоритної? Може, і там є клю­чі до розгадки. Самі гуцули називають себе “ерстнєни”, “крестєни”, “руснаки”, “руські люди”. “Учтивий” по-гуцульськи – “рахманний” (згадаймо тюркське “рахмат” – “дякую”), “рабівник” – “гулавий”, .деколи “оп­ришок”, “інтриган” – “фаріон” (?), “чужий” – “зайдей”, “зайшлий пан” – “лентюх”, “шарапатка”, “шваб”; жінка, що гуляє з парубками – - “подала”, а відповідно парубок – “джус”. Той. хто грає на губі, як у гармо­нію – “джуфо”. А та ж їдальна жаба, котру в. горах щось не чути, аби хто коли вживав у їду. А назви фло­ри і фауни? А топоніми і гідроніми? Мало що хто знає, та якось і знати не хоче. Чому то так? Воно ж наше рідне. За то все кров’ю просякнуті гори, сполокані по­токи, збарвлені ріки. Нашою кров’ю. Давно і за нашої пам’яті.

Тож будьмо укими, гей, гуцули! Трембіта, дримба, трясунки на кресани, то файно, але не за це ми укими названі. Щось і під крисанями, закосиченими павами, оперезаними золотими опасками, мусіло бути, дорож­че від золота. Неукий народ не вижив би в такім кам’я­нистім суворім безземельнім краю, кудась би поруте нів на ліпше, не витримав, не викохав би свого етно­су, порозсівав би та повимінював.

А в нас усе виховалося. Як у добрих газдів.

Ламав собі голову над Гуцульщиною не один вчений. З 1739-го по 1815 роки вивчав нашу природу, етногра­фію, історію професор Львівського університету природознавець, згадуваний уже Бальтазар Гакет. Усе життя! З юних літ і до смерті. Десь, певно, є його пра­ці, видані в Нюрнберзі. Але моєму поколінню то ще не доступне. Ми ще не заслуговуємо, не доросли то­го знати...

У 20 – 30-х роках XVIII століття оглянули цей край і описали польські публіцисти К. Мілєвський і К. Вуйціцький. Через сто літ це зробив досконало галицький просвітитель – вчений і письменник Іван Вагилевич. У 1835 – 1839 роках Гуцульщину досліджував його спод­вижник Яків Головацький.

Не такі вже ми бідні, як відторгнуті, відтручені в глухий кут від світла! Мали ж і свого історика-літопис­ця наприкінці XVIII – до половини XIX століття. Це Петро Іванович Ступницький, народжений 1797 року таки в гуцульському, споконвіків солеварному селі, що було за то й містом – – Уторопах, звідки родом наш су­часник, мій Друг, чесної руки і чистого сумління поет, багатостраждальний Тарас Мельничук, Невичерпними залежнями солі та навіть лиш цими двома іменами ма­ло би бути уславлене це найдавніше гуцульське село. Сіль, літописець і поет. Це для одного поселення не­мало. Все життя літописець Ступницький провів у су­сідньому селі Брустурах, де в 1886 році помер. У фон­дах колишнього Державного музею народного мистец­тва Гуцульщини була його мемуарна книга про перебу­вання, козацтва на Буковині в 1771 році. Писана 1825 ро­ку, Друга – “Пам’ятник, списаний ієреєм Петром Ступницьким, парохом в Брустурах”, – де в хронологічно­му порядку наведені дуже цінні історичні відомості про найважливіші події на Гуцульщині, в Галичині з 1671-го по 1849 рік. Повинна зберігатися у Коломийсь­кому краєзнавчому музеї.

А подвижницька праця видатного українського етно­графа, фольклориста Володимира Гнатюка (лише 9 ти­сяч записаних ним гуцульських коломийок!), томи історико-етнографічних досліджень, виданих і залежаних у темницях!.. Майже кожне літо (1898 – 1915) він проводив у Криворівні, де вивчав гуцульську духовну і матеріальну культуру. І вивчав, і дбав про їх розви­ток.

З усіх цих джерел випливає, що назва “гуцул” на письмі з’явилася в 1816 році. Чому? А най уже ска­жуть нам молодші, укіші.

Були ще й інші дослідники. Учитель Лука Гарматій (1866 – 1924) – про нього хочу розказати осібно, бо це приятель мого діда Микити Влада, через нього я й взя­лася за оцю нежіночу тяжку працю. Знавець гуцуль­ського побуту, звичаїв, фольклору, розтіцький свяще­ник, свояк Юрія Федьковича Олекса Волянський. (1862 – 1947), що допоміг Володимирові Шухевичеві ма­теріалами про народні промисли. Голівський учитель, етнограф, освітянин Петро Дудєк (1882 – 1958) записав багато пісень, казок, колядок, народних звичаїв. Ще один посібник В. Шухевича – фольклорист, культурно-освітній діяч Дмитро Єндик (1869 – 1952) учитель із су­сіднього з Розтоками села Тюдева. Він збирав фольк­лорно-етнографічні матеріали, а його дружина – відо­мості про народну медицину та гуцульські вірування.

Цей список можна би продовжити. Але справа не в цім. Погляньмо, скільки Гуцульщина мала одержимих дослідників (з-поміж них і нетитулований наш сучас­ник – відомий краєзнавець Петро Арсенич), а де всі їхні праці? Чи хоч одна гідно видана за радянського часу? Кожному знайшлася якась гана, ярлик, тільки б не пустити між люди їх історію. Така доля нашого ук­раїнознавства. Скинемо все на часи застою. Але і в час гласності не дуже квапимося випускати книги на волю, най би ще там полежала який рік, як уже про­лежала вік...

Прикро щоразу відкривати уже відкрите і заховане як навмисно. Кому би не хотілося знати про княжі ча­си у наших горах. Бо в селах над Черемошем з люстрації королівщин (опису державних земель) з 1565 – 1566 та 1570 років подибуємо прізвища: Хомчич, Хведич, Ковалик, Гримак, Босак, Братан, Тапчин, Власин, Теченя, Юрченя, Думка, Медвідь, Обух, Боклаг, Смук, Головка. Всі прізвища в реєстрі чотириста літ назад українські. Дивно, що нема прізвищ на –як, –юк (Ганцяк, Гарасим’юк), що найпоширеніші тепер серед гу­цулів. У деяких, поданих у люстрації, прізвищах від­чувається чуже походження, але різко виражена етно­графічна приналежність – Угрин, Волошин. Це заува­жує і доктор Крип’якевич.

У цих селах цілком відсутні на тоді польські, єврейські, німецькі прізвища. Вони згадуються поодиноко лише у двох містах над Пру­том – Снятині та Коломиї. І це пояснюється тим, що євреї починали брати у свої руки оренди мит, млинів і коршем, але це був тільки початок.

А головним заняттям населення було скотарство. “Там за Коломиєю, – доносять нам урядові записи 1565p.–є досить лісів і пустинь, в яких люде з ріжних сіл пасуть вівці і свині цілий рік, особливо як зродиться жир (букове жирне насіння. –  М. В.) на буковині; роблять там собі кошари, себто обори(!), на помешкання. А звичайно там пасуть вівчарі з таких сіл: з Ланчина, Печеніжина, Ключева, Сапоровського (Шепарівець?), Лючої, Березова і з інших шляхетських сіл”. В іншому записі: “У тім Снятинськім старостві є великі ліси до границі волоської й угорської, де з гір течуть ріки Черемош з іншими великими ріками. В тих лісах є дуже багато буковини, ялини й іншого дерева, на котрому буває омела; як на буковині заро­дить жир, заганяють із посторонніх сіл шляхетських і староства свині на пасовисько і роблять там собі пас­тухи кошари для худоби й там проживають; з того бу­ває велика користь”.

Податкові описи 1515 року подають відомості про кількість овець у різних селах, що свідчить вже на то­ді розвиток вівчарства: у Березові-Горішнім – 100, у Березові-Долішнім – 250, у Лючі – 200, в Делятині – 150, у Микуличині – 200, у Печеніжині – 200, у Уторопах – 100, у Пістині – 200.

Небагато? Але ж і села ці молоді, з невеликим чис­лом родин – від 10 до 50.

“Там, за Коломиєю, в роках 1420 – 1460 одна по одній виринають оселі – чи справді нові, чи вперше пись­мово згадані? – Печеніжинці, Ключів, котрими спершу володіють галицький делян Іван Коля, а згодом укра­їнські шляхтичі Олекса та Василь. Над рікою Рибни­цею згадуються Рознів (Рожнів) і Рудники. Це в куті між Прутом і Черемошем – звідси Кути, Покуття. Се­ло Кути також записано над Черемошем, коло нього Рибно – на них мали привілеї ще від Ягайла сини Жиінмонта Бєняги та Індрих. Але десь поміж цими се­лами значиться село Здвижин чи Звижин, якого тепер нема. Може, то нинішня Слобідка? Вона на тім місці. Далі під горами є Косово (Косів). Поскільки це вже давно знаний центр гуцульського народного мистецтва, варто на Косові зупинитися докладніше.

Спершу це було село, а в 1579 році уже записано два свяще­ники у Косові – один в селі, другий у місті. І в наші часи є село Старий Косів коло райцентру Косів. Село Косів спочатку належало до державних земель (королівщини), а 1424 року відомий з історії князь Свидригайло, що дістав від брата – короля Ягайла частину Галичини, подарував Косів волохові Максимові або Владові Драгосиновичеві. У Косові є монастир (і тепер є Монастирище), при границях потоки Воловець і Ходосів, гора Стіжки, Дубина (славна дотепер косівська Дубина!), пасіка, обочини гір – видно, як широко роз­лягався Косів. У 1472 році тут була уже соляна копаль­ня. На початку XVI століття Косів переходить до рук шляхтичів Марка та Максима Шумлянських. Десь близько 1570 року постає Косів-місто Початок дав йому снятинський староста Тенчинський, який “посадив міс­течко” (гарно сказано, як про дерево), що мало звати­ся Риків.

З доброї волі старости у місті побудувалися 60 гос­подарів. Але місту не пощастило – упалося в погані руки пана Язловецького, який казав своїм слугам “роз­метати” містечко. Згодом Косів було відновлено. І доб­ру славу рознесли про нього коломийці не лише галиць­кі, а й київські, лівобережні – по всій Україні.

Можна здогадуватися, що людські осідки опанува­ли наперед родюче пониззя Прута, а звідти посували­ся поволі долинами Бистриці, Прута і Черемошу у глиб гір. Гори вабили багатством жиру у букових лісах. Ще за моєї дитячої пам’яті школярі збирали восени смач­ні зерна букоЕого,жиру, там же, в лісі, ми його лущи­ли і поїдали. Жир давав ситість повоєнним зголодженим дітям, але від нього сильно боліла чомусь голо­ва... Притягували також багатства незайманих поло­нин. Сама назва підчорногірської полонини Дземброня – може, найдавніша серед топонімів – десь із тих ще часів, коли у нашій мові були сонорні звуки і ка­зали “дзембр” замість “зубр”. Збереглися свідки дав­ніх укріплень: Город під Косовим, Городище за Брус-турами, Городище коло Іспаса, Городище поблизу Тюдева. Від монголо-татар чи ще раніше зведені? Є ж і Татарський потік, або Кривавий потік, що не доходя­чи Сокільської скали. Кажуть, що ординці заповнили своїми трупами той звир і не вода, а кров чуріла по­током у Черемош, але далі в гори так і не пробралися.

Але то було пізніше, а ми говоримо про княжі часи. Шкода, що українські історики мало про Гуцульщину згадують. Навіть Микола Костомаров, описуючи князю­вання Данила Галицького, не переступив “туди за Ко­ломию”.

По занепаді Галицької держави (1340 рік) Гуцульщина і Покуття по самий Прут перейшли швидше всього до молдавського воєводства. Аж через півстоліття – до Польщі. Бо ж серед осель Гуцульщини особливу увагу привертають села з чужими назвами, та хіба тільки села. Скажемо ширше – топоніми; Брустури, Акришори, Смугарево, Рипа, Грегіт, Грона, Кичера, Горган, Копилаш, Кукул, Ладескул. Магура, Прокурава (рідне село поета Василя Герасим’юка), Ротукдул, Шешори, Шипіт і багато інших. В багатьох назвах явно волось­кий присмак: акрішор – кваснуватий; брустуре – під­біл; копілет – парость; кук – зозуля, кукул – самець зозулі; гарган – горб; кічіра – іней, мороз тощо. Все це безсумнівні свідоцтва колишньої румунської коло­нізації.

Румуни, або волохи, як їх називали, напливали в го­ри, як туман, кочуючи з чередами овець. Вони займа­ли полонини. Власники цих полонин були ще безпо­радними на необжитих висотних обширах, і охоче до­зволяли волохам загосподарити свої землі, пускаючи на полонини цих досвідчених пастухів, знаменитих скотарів. Волохи вибирали собі місце і лише сплачува­ли власникам полонин податок бриндзою, вовною, шку­рами, баранами чи вівцями. Багато всього волоського – від горіхів до убрання і танців – прижилося назавше в цих краях.

Волоська колонізація почалася, очевидно, під кінець княжих часів, коли волохи взялися займати північні схили Карпат (і тепер часто кажуть у нас на Букови­ну – Волощина, волоський бік). Але першим по імені з волоських колоністів відомий згадуваний Влад Драгасинович з 1424 року – можливо, якийсь мій далекий родич (“влад” – по-волоськи “господар, власник”; був господар Молдавії також Влад). Цей волох Влад, ок­рім Косова, володів ще і полянами Березова та дале­кого гірського Жаб’я (серця Гуцульщини, тепер сели­ща Верховина). Отже, Жаб’є уперше згадується тільки як поляна в 1424 році. Близько 1500 року (дехто вва­жає, що значно раніше) згадуються Довгополе, Вижниця і мої Розтоки (давно писали “Ростоки” і вважалося від “росточене” по горах на кільканадцять кілометрів село чи від ростеклих Черемошу і теплиці-головиці до­вкруг села – перед м’яким “т” дзвінкий звук не вжи­вали).

В податкових описах 1515 року значаться села Стопчатів (що дало нам славного поета і іромадського діяча Дмитра Павличка), Уторопи, Пістинь, Микуличин. В 1565 році з’являється урочище Тюдій, ще не се­ло.

Французький інженер Боплан уперше докладно по­дає топографію України близько 1650 року і заносить на свою карту гуцульські села Зелене, Микуличин, Березів, Космач, Тюдів, Ростоки, Устєріки, Довгополе, ба­гато підгірських осель.

Якщо про годівлю свиней (тим же буковим жиром) є відомості тільки з-над Черемошу, то бджільництво було розповсюджене як на Покутті, так і в горах. У Рожнові записано 360 пнів, у Кутах – 210, Здвижині – 130.

Хліборобство не дуже захоплювало моїх предків. У гірських селах сіяли хіба що овес, бо ним платили і данину. У Рожнові (де більше рівного поля) були вже горох, просо, навіть жито і пшениця. А під Снятниим і Коломиєю, ще ячмінь та гречка.

І жодної згадки про кукурудзу – такий потім не­від’ємний, ба головний хлібний продукт гуцулів. Ця “королева полів” тільки що перейшла з Америки до Європи, її ще не всмакували, а до Карпат ще просто не дійшла.

Згадуються перші млини, зв’язане з вівчарством ткацтво. А поскільки ткали ліжники, то їх і валяли у водних млинах: 1471 року – у Княжім, 1515 року і в Делятині, пізніше – у Рожнові, уже при мені у Яво­рові, Соколівці.

...Так мені закортіло, сама не знаю чого, на цім міс­ці передати вам один цікавий лист. Мoжe, сухе пись­мо статистичне приїлося і душу потягло на обпигри, на волю. А може, і доречно тут відкрити лист, подаро­ваний мені сего літа щедрою рукою голівського учи­теля – збирача народних перлин Михайла Івановича Савчука. Це письмо Олександра Олеся з Криворівні до дружини, датоване 1912 роком:

“Сьогодні я пережив буквально сон. В Криворівні був Храм. З усіх околиць, з найвищих гір зійшлися люди на свято. Заголосили, залебеділи сліпці й каліки, заграли сопілки, зашумів народ і заглушив Черемош.

Гуцулки ходять і пишаються своїм дорогоцінним вбран­ням. Горді гуцули в орлячих і страусових пір’ях зали­цяються до дівчат. Я стояв, дивився і не міг надиви­тися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини (підкреслення моє. –  М. В.), що зберіг вільну душу, мо­ву і старосвітські звичаї, повні краси... Скільки ціка­вих людей я пізнав... Коцюбинський, В. Гнатюк з ро­диною, Крушельницький (директор гімназії і драма­тург).

Цими днями їду на дарабі аж до Віжниці верст з 10. Зо мною їде Коцюбинський. Забава цілком безпеч­на і надзвичайно цікава”.

В дідовій хаті я бачила збляклу фотографію: на да­рабі, окрім замашних керманичів у широких ременях, була купка якихось людей у білих капелюшках; уб­рані були не по-нашому. Хто то та хто – марно допиту­валася я в бабки. “Ет, літніки”, – відмахнулася бабка непоштиво щодо тих чужих людей. Бо везти дарабу крутосхилами гірської ріки – не така вже “забава ціл­ком безпечна”. Що-що, а смертоносних загат вже я, дочка і внучка керманичів, на виділася з колиски. А скільки топилося, послизнувшися з талби? А каліцт­ва – нога потрапила межи дерево... Тому цікаві гості, що упросилися на дарабу, сприймалися іронічно: тут скрутно, а їм дурішки...

Як нині бачу збляклу фотографію, Якби то знатті, приберегти її: може, там під котримсь капелюшком упізналося б тепер обличчя тих двох великих синів України, що вона ними ще й не мала коли натішити­ся – все не ті часи були... Один назбирає поетичний букет з гірських чічок “На зелених горах’/, другий ви­дивиться гуцульську душу і закарбує у “Тінях забу­тих предків”. Дибаю їх слідами...

Але до чого все-таки навела я лист Олександра Оле­ся. Згадала; щоби підкреслити, що панщини Гуцульщина таки не зазнала! От ш,о хотілося і треба сказати.

На маленьких кавальчиках орної землі, розкиданої по гірських селах, що можна було насіяти? Що з тих селян взяти панамі Щоправда, архіви зберегли хроні­ки королівщин, де докладно означені селянські обо­в’язки і ще раз потверджено, що в наші гори не за­йшла ще тоді панщина (майже 500 років тому). Се­ляни не виконували ніяких примусових робіт на ланах, а тільки платили податок в натурі або грішми, а най більше довозили дрова до староства. Так у Кутах, Здвижині і Рибні (тільки рівнинних селах межи гора­ми) платили щорічно по 3 куниці, 8 чверток вівса, 2 си­ри, 2 курки. Вівчарі давали від череди одного барана, гуню або ліжник, сир і попругу. Від бджіл давали де­сятину, від свиней –- двадцятину, від волів раз у сім (пізніше в п’ять) років десятину; від кожної хати пла­чено подимне--2 гроші; ціла громада давала ялівку, фаску масла, по курці з хати. Кожен господар мав до­везти до двора у Снятині по два дерева і матеріалу на посуд. Були ще й такі незвичайні податки: як чоловік прийде з Волощини або з іншої сторони і хоче замеш­кати в якому селі, платить лисицю або 1 злотий – це зветься лисичне; як хто відходить – дає 2 злоті “виходного”. Як дівка йде заміж у своїм селі, дає поєм-шини або поклонного до замку 6 грошей, а уряднико­ві . – рушник: а вже як іде до чужого села, то платить 2 злоті; як до волоської землі – платить ще дорожче, той уже, хто бере її, – злотих 3 грошей 6, це зветься “розпуст”. Ось такий запис із хронік: “В тім краю Русь своєвільна з якої-небудь причини не хоче мешкати з жінкою, або також жінка з чоловіком, – той, хто дає причину д.о того, платить 3 злоті”. Видно, розлучали­ся і тоді. Правда, рідко. То було гріхом. Ще в Біблії сказано, що той, хто відпускає скою жону, всі її грі­хи (гріхопадіння) бере на себе. Так ідо в біблійські часи не обходилось також без розпаду сім’ї...

Але вертаємося до гуцульського господарства. Навіть щорічні народні календарі стверджують, що “гірські газдіуства ни є добрі для саження городини і сієння сюбини. Уни тимунь ни є добрі для різного газдіуства, що тут тєжка і камениста земня, великі слоти, стрімкі обочі і заостре та застудене підсонє”.

Смачна мова, чи не правда?..

“І хоть гірська земня й підсонє не є досідні на рілю, то однако тут дуже добре можна упраулєти царинки, пасовиска і полонини. Досліди, переведені у західних Карпатах, виказуют, що усі грунта положені понад 500 м над поземом моря, ни надаютци під збіжє, але за то царинки, пасовиска і полонини можут дати ду­же добрий дохід. Нима на світі бідних країу, лиш є бідні люде, а то тоти що ни знают ходити і управєти єк си належит свої земні. Та й ни знают, єк то так повести своє газдіуство, аби си уно оплачювало і бу­ло жерелом приходу й богацтва. Гірска та камениста Швеція, Норвегія дают нам єкнайліпший примір.

Швайцарский верховинец виковау свий маєток на ледах і скалах, а шведский селянин на студених земнях та каменистих дійшоу до такої культури, що ни поустидаєтци навіть найурожайнішої землі”.

Цей календар, люблений в кожній хаті, не обійшов­ся, як і всі решта, без руки гуцульського просвітите­ля – посла до сойму, головчанина Петра Шекеряка-Доникового, тою самого, що приятелював з Гнатом Хоткевичем, був одним з найталановитіших акторів На­родного театру, мудрим і шанованим господарем, лі­карем, порадником на всі гори –- взірцем краю. Він укладав добрі календарі на щорік запашною, як сме­речина, соковитою говіркою. Так розмовляли і тепер говорять люди, що спервовіку замешкали навколо Жаб’я, того самого, що його поляною дістав від Свидригайла 1424 року волох Влад Драгасинович; того са­мого Жаб’я, що по сей день вважається гуцульською столицею, хоч перейменували його в 50-х роках без­думно-пусто на Верховину... Верховина – то все, а Жаб’є – серце її. Тут і відбувся перший Всесвітній фестиваль гуцульського фольклору 1991p.

Що ж вселяв у душі землякам Шекеряк?

А то, що треба вірити, що ми із наших гірських маєтків при завзятій праці та відповідних знаннях “потра­фимо замінити наші чаріуні Карпати у Швейцарію і то ни з помічю других людий через ріжні підмоги та сумніуні дарунки, але таки почерез нашу власну працу”.

“Від віку горєне займалися випасом рогової маржини і овец та прєтансм бриндзи і лісовоу роботоу, А ко­ли уже сама природа показала нам такі способи будованя, то ми мусимо їх си держєти і їх розвивати та уліпшувати.

Підставоу плеканя маржини у горах є царянки, па­совиска та й полонини. Сама природа нам помогаст, бо пашя і гірське сіно є такі добрі, що свойоу вартостеу перевишшуют пашу і сіно на низинах. Добра пашя уліті та добре сіно узимі найтолоуніша годіуля мар­жини і овец. У горах не будемо рудувата маржину соломоу, бураками, отрубами, морквоу – це лишім газ-дам на долах, а ми будемо дбати у себе у горах про добру пашу і добре сіно”.

Далі йдеться про те, що. окрім годівлі, треба дбати і про добру расу та розвиток молочності.

“Наш гуцул добре знаєтци на випасі маржини і овец, та й до того має охіть, і коли ще й показати єму, єк то си має робити, то, певно, ишє заветит швайцарціу ци шведіу, бо потрафит повести своє газдіуство не гір-ще від них.

Наразі однако мусимо си придивити і єк газдуют у Швайцарії і єк зачінают уже ґаздувати у Західних Карпатах, аби їх примір і досвід послужиу і нам у пра­ці”.

Це зверталося на початку нашого століття. Маємо уже кінець його а чи пішла наука на користь?.. Йдемо далі за радником: “Приступаючи до поліпшення гір­ського газдіуства, мусимо всамперед упорєдкувати право власности (підкреслення моє. –  М. В.), сервітувати, бо це у горах ни є упорєдковане і тиму приносит у газдіу стві дуже багато клопоту”.

Ой приносить!

“Далі мусимо собі установити та визначити, шо має бути на ліс, шо на царинки (сінокоси. –  М. В.), а шо на пасовиська. Ліс с дуже важноу річьоу у гірськім газді­устві, і тимунь мусимо єго шєнувати, дозерати і відго­роджувати від пасовиск та царинок. Прауду кажучи, у сгарім лісі (понад 15 літ) можемо пасти маржину, але мусит бути виразно 3d значено, де має бути зауше ліс, а де пасовиско. І цілком инак треба ґаздувати у лі­сі, єк на царинках ци полонинах або взагалі на пасовисках.

Щодо права власності!, то у горах розружнюємо грунта, єкі є приватним добром одиниц або спіувлас-ностеу кількох ци кільканацітьох ґазд, і через них спіуно уживаних, а також пасовиска, царинки, полонини громадські й держауні, “камаральні”. Газдіускі обста­вини і приписи є для усіх однакі. І тимунь тото, шо бу­ду писати, будет си відносити до усіх грунтіу ци то при­ватних, ци спіуних, ци громадских, ци то держауних.

Спіуні газдіуства ни треба николи ділити на дрібні, між поодиноких газдіу, але можна на них завести узирцеву спіуну газдіуку, упорєдковану держауними стату­тами та приписами. Це відноситци і до держауних грун­тіу та громадских царинок, полонин і пасовиск. У Швай­царії шє до сегодне задержєли си спіуні газдіуства, а узірцево ведені приносєт великі доходи, та й багато причгнили си до піднесеня годіулі маржини та й бриндзарства. Громада мусит займити си громадскими пасовисками, для загального добра ухвалити статут, припи­си пастирскі, завести узірцеве газдіуство, вибрати пастирский зарєд, пастирских опікунів.

Установити висо­ту оплат за випас, та й постаратися, шоби на тих пасовислах ни паслоси ані забагато, ані замало маржини, а лиш –акурат тілько, кілько си там годно добре ви­пасти. Гуртові – спіуні пасовиска для дрібних газдіу мают велику вартість і у їх інтересі лежит, аби спіу­них – гуртових пасовиск ни ділити, але їх узірцево, на статутах і приписах загаздовувати”.

Не буду цитувати далі “Гуцульський календар”. Але прошу вірити, що всі поради практично значимі. І як­би їх дотримувалися, то, може, гори не облисіли би дорешти, а в сільских магазинах не облисіли би від продуктів полиці.

І ми би через стільки літ! – не заздрили шведам та швейцарцям, маючи такі обшири і таких людей. Бо колись старий гуцул казав, що як коні добрі і сани незгірші, а зле заїхали, то винен той, хто закерував не в ту дорогу.

* * *

Ой співаку-неробаку,
Із руба сорочка,
Від неділі до неділі
Нова співаночка!
Ой співаку-неробаку,
На що си надієш?
Ци на тоти співаночки,
Що багато вмієш?
На воли си ни надію,
Бо волів не маю.
На співанки си надію,
Бо багато знаю.
Співаночки мої любі,
Де я вас подію?
Ой піду я в полонинку
На швару посію.
А як будут вівчарики
Білі вівці пасти,
Будуть мої співаночки
За крисаню класти.

Мама. В полонині двері на колу – то такі завіси полонинські, а кіл той у задовбаних ямках внизу і вго­рі в дереві. Ватаг доти рипає дверми, аж іскра викре­шеться і з того живу ватру накладе. Так зачинається полонинське літування...

Вуйко Николай. Так не раз дивлюси – у Чорногорі здоймається хмарка над тим Поганим озером, вбіги робиться більша, більша – гримне, зблискає, пожене на Скупову, там згримить, понесеться на Жаб’є або ще далі, зіб’є там град-туча і вернеться назад, повисит над Чорногоров і зникне в озері, з котрого яви­лося. То таке озеро, що снігу туда як нападе – три­мається, аж він почорніє, і так до нової зими; там град піхають грішні душі...

Мама. А як мраки сядуть – нічого не видко, бу­вало. Негура така впаде, що якби ватаг не трембітав від стаї, то не знати би, куда і коли вівці гнати доїти вполудне. Вівчар, правда, знає, коли вполудне, видить по овечім оці – зрічок в обід в оці у вівці пропадає, а з обіду робиться знов. Подивиться пастух овечці в око і знає, коли гнати обідати...

Вуйко Николай. Раз чую – бісиця співає. На Луковицях-таки, на нашій полонині. Пішов туда, а там слід босої дитини. А Базиланів Штефан із Стебнів пі­шов у полонину літувати, а в селі мав любаску. Снить­ся вона йому одної ночі, другої, ей – щоночі. Нікому не вповідав. Вона його вкаснуласи, приходила і спала коло него. Наказала, аби не смів їсти м’ясо, лиш го­рох, біб. А він не слухав. То вона його впхнула у ват­ру – руку по лікоть спекла. А він був файний чоловік. А так став каліка на руку. (У вуйка Николая нема кис­ті правої руки, в полонині втратив – підірвався на гра­наті повоєнній ще хлопцем). Уже калікою оженився та­ки на тій, що снилася йому. Казав, що і не чув, як зго­ріла рука. Бо то була тота лісна. Треба хоть би корові, коневі, будь-кому сон розказати, то бісиця не ймеси...

Мама. А Федірко Дзюбак з Перехресного що по­гостив... Був сам у полонині. А він обізвався, думав, що хтось із села іде. А то ближче запищєло, він зро­зумів, що то біда, та побіг у застайку, наклав ватру, тримав, аби не загасла до рання, з сокиров у руках казав “отченаші”, а вона бігала довкола, піворила.

В полонині як закличе раз – не обзивайси, як дру­гий раз – не обзивайси, а вже на третий обізвиси. Ми, бувало, пугикаємо у кулак, як у трембіту пугикаємо, а на ім’я не можна кликати. Один пугикає, як у трем­біту: “А-а-у-гу-гу-гугу”, а той із долини ци із гори так само обзиваєси.

Вуйко Николай. Тепер нема що боятися. Тепер у селі ходять такі, як бісиці: волосся розпустить, спід­ниці майже нема, очі обмалює – вночі можна настра­хатися...

Мама. То, може, й вигадували. За бісиць, за лісово­го чоловіка. Ніби наша неня його виділа, позаяк виділа... То обіднілий багач Безуза продав моєму дєдеві полонину, а відтак загризся і завісився. А неня наша ночувала з малим хлопцем і чує, – а то якби двері ут­ворилися, а то таке болото сплило у стаї, бо плова би­ла, чує, а то – чалап-чалап, мукає, бинчит і лапає не­ню, мацає лабами. Неня хотіла перехреститися – не пускає руку, а його помацати пускає. Неня якось уже вщипнула малого: “Михайлику, йди пидклади ватерку, гет вигасла...” Хлопець звівкав заспаний, не хотячи му­сів уставати, підклав ватру – і мара десь пропала. Але казала неня, що то була широка твар (лице), великий капелюх. Таке намацала. Неня відтак устала, засвіти­ла лушницю, май ліпше підклала ватру, до раня не спала – бояласи.

А то таки міг той Безуза прийти на свою дідівщину, продану дєдеві...

У полонині все могло бути. Бо така вже вона сперво­віку, оспівана, обросла найдивовижнішими чутками і понині найвища висина гуцульського буття – поло­нина.

Вона мусила бути і мусить нам тривати, бо спокон­віку землеробство було другорядним у господарстві Гуцульщини. Гірська територія краю, піскові, подеку­ди болотисті, глеїсті грунти, передчасна зима з ранні­ми снігами, які довго не згибають навесні, не давали можливості гуцулам освоювати орні землі. Часті на­пливи бистрих гірських вод зносили бідні грунти. В опи­сі грунтів с.Зеленої в 1878 році значиться: “Того села грунти є бідні, а тому на толоку тих грунтів не випус­кають. Але Їх положення є серед великих гір. Спада­ючи з гір, вода сполокує землю. Насіння з тієї причи­ни висівають на 1 морг 2 корці вівса”.

Якщо в більш родючих низинних Старих Кутах за описами “були городи в основному біля хат” – на них висівали ярину, деколи – овес або кукурудзу – на 1 морг 6 горщиків кукурудзи”, –то в гірських Головах ось яка картина: “То село в гористім місці положене майже під самими полонинами, де немає жодної возо­вої дороги, крім кінно-верхової. Огороди разом зміша­ні з сіножаттям, в одному загородженні, між якими будинки по горах розположені”. У багатьох архівних документах є ствердження про відсутність у гірських карпатських селах орної землі, а отже, і розвитку землеробства, яке переважно зводилося до вирощування городини.

Ось в Космачі з актів 1788 року: “Осілість того села в більшій частині розташована на великих горах, в меншій мірі складають огороди, одні на висо­чині, другі на низині... жодних орних піль то село не має”. А Горішній Ясенів з описових актів 1811 року:

“Село Ясенів лежить в гірській околиці. Є лише кіль­ка підданих, які потрохи збіжжя засівають, єдино тіль­ки утриманням худоби і овець займаються, на всіх грунтах збирають сіно, а тому не є грунтові піддані”.

Видно, що в гірських умовах Гуцульщини землероб­ства фактично не було. Уже дослідники наших часів краєзнавці Петро Арсенич, Володимир Грабовецький, Микола Герасименко роблять висновки, що в гірських карпатських районах землеробство було відсутнє і май­же єдину галузь господарської діяльності тут станови­ло тваринництво, яке здавна мало промислово-торго­вий напрям. Деякі австрійські дослідники висловлюва­ли думку, що гірське населення Карпат – це особли­вий вид пастухів: весною вони купують худобу, літом випасають, а восени продають... Може, щось подібне колись за волохів було, але з часом полонинами ово­лодівали багатші, а бідніша маса служила вівчарями, бовгарями на цих полонинах.

Пішли вівці в полонинку, самі біленькії,

А за ними вівчєрики самі молодії.
Пішли вівці в полонинку, а єгнєта бліют,
Та що наші вівчєрики в полонинці діют?
А чому ви, вівчєрики, та не співаєте?
Де ви свої співаночки та подіваєте?
Ой ми свої співаночки подінем, подінем,
В полонинці з овечками на шварах посієм.
Ой посієм співаночки довгими шварами,
Будемо си умивати дрібними сльозами.
В полонинці на кедринці голуби сідают,
Ми гаразду не зазнали, літа си мине ют.
Ми гаразду не зазнали, та й знати не будем,
А по чому свої літа пізнавати будем?
На світі си не нажили, красно не входили,
Лиш по тому пізнавати, що сме нагрішили.

Інтенсивно розвивається полонинське життя гуцулів, викликане бурхливим розвитком тваринництва, зокре­ма вівчарівства. Про наявність багатьох полонин у гір­ських місцях краю, випас худоби, збагачення окремих господарів завдяки просторим пасовищам розповіда­ють тогочасні документи, зокрема (як наводить прикла­ди В. Грабовецький) Йосифіканська і Францисканські метрики, за даними С. Витвицького, у 50-х роках XIX століття налічувалося 78 полонин.

З них 61 припадає на Галицьку Гуцульщину, 3 – на Буковинську і Закар­патську. Але це ще не весь перелік полонин. При опи­сі грунтів с. Жаб’я в 1786 році згадано ще 18 полонин, які були власністю багатих гуцулів Жаб’я, Косова, Яворова, Ясенова, Криворівні. За грубими підрахунками краєзнавців, у першій половині XIX століття на Гуцульщині було понад 100 полонин.

Полонини різнилися між собою розмірами, якістю трав, зручністю розташування. Власники часто здава­ли полонини в оренду. Так в 1813 році дідич маєтків Ясенова Стефан Білінський передав у трирічну орен­ду полонину Барчиню за 300 ринських злотих якомусь Себастіяну Креховецькому. Згідно з контрактом, на ній кожного літа мало пастися 25 баранів. З цього вид­но, що полонина була невелика. Але дужчі гуцули ма­ли великі полонини. З Йосифіканської метрики видно, що лише в п’ятьох гуцульських селах – Жаб’ї, Косо­ві, Старому Косові, Ясенові і Криворівні– в 1786 ро­ці 37 селянських господарств володіло понад 12 913 мор­гами полонин. Найбільші полонини посідали ґазди із Жаб’я, трохи менші– із сусідніх сіл Криворівні, Ясе­нова, Косова, Старого Косова. Але жаб’євці володіли полонинами розміром від 300 до 600 моргів і навіть більшими. Це були ґазди на всі гори, вони мали на своїх полонинах багато худоби, переважно овець, на­кошували достаток сіна. Це продовжувалося з роками. Так у ЗО – 40-х роках минулого століття найбагатший ґазда у Жаб’ї Ховіщук (Дримба) посідав 2 тисячі мор­гів землі – полонини, ліси, поля.

Комусь-то треба було на цих землях працювати. Сам господар був чорноробом, не покладали рук і його ді­ти, але мусіли і наймати, бо самі не вправлялися. Мій дід Мирін ходив у робочій одежі, тільки у неділю ра­но перебирався у білу сорочку, голив бороду широким “бричем” – уламком коси, лишав довгі вуса, підстри­гав саморобними чорними ножицями по плечі волосся, і його сині очі світилися до нас, онуків, святошно. Дідо не любив, коли хто посеред тижня чепурився, пе­ревдягався у чисте, казав, що то пустий нероба. Усі дідові діти тяжко працювали змалку, зростали в суво­рих умовах на дикій полонинській природі, в холоді і часто з голоді, хоч були багацькі.

Сам Мирін допізна боднарив у своїй комірчині, там,зчаста в гимблівках (стружках) і спав. А коли віддавав мою маму за тата-керманича, то землі не дав ніякої, бо казав: “Даю робітника від хати, то ще й землю маю віддавати?..” Але суворим не був до слуг, до дітей і до худоби – жалів, пригощав, ніколи не вдарив. Особли­во любив дітей – до сліз радувався малятам, чужим, як своїм. Бувало, покине роботу, візьме дитину, що пу­талася під ногами, на коліно, витре носик, обцілує, при­горне до серця і приспіває, а в самого з синіх озерець по лиці, по сивих вусах – сльози. А ледаря ненавидів. І свою полонину любив, як дитину.

Та й як її не любити!

Стоїть до половини травня безлюдною дикою пуст­кою на обширах високих гір недалеко від Говерли, а скоро повіють теплі полудневі вітри, стопляться сніги, гори зашумлять тисячами потоків і та пустка вкриєть­ся густою, буйною травою із живим килимом невида­них у селі чічок, – полонина закосичиться, закипить на її обширах життя тисяч овець, корів, коней, а коло них і тих, хто сокотить найдорожче гуцульське майно – маржину.

Полонинко-верховинко, чим єс так згорділа.
Ци не тими коронками, що тілько уздріла?
Полонинко-верховинко, чим єс так згорділа,
Ци не тими овечками, що тілько уздріла?

Властителя полонини називали у горах депутатом, Кожен депутат призначає одну частину своєї полони­ни на пасовисько, другу – па кішницю. Пасовисько переважно посеред лісу, теребу, зрубів, зломів, де не можна косити сіна, а тільки випасати маржину. Скрізь на потоках пасовиськ покладені корита, якими проті­кає вода з чуркалів до дерев’яних жолобів, що з них п’є маржина. Посеред пасовиська вибирає депутат міс­це для стоїща; воно повинно бути доступне для віз-чарів і маржини, захоронене від вітрів, приступне для мішінників (людей, чия маржина змішана літує) і Їх коней з терхами (багажем), догідне на нічліг. Коло сто­їща мусить бути джерело доброї води. Воно не може бути на сукровищі – місці, де когось убито. Посеред стоїща мають рости хихлаті смереки; під ними хова­ються вівці, корови від плови (бурі з дощем), від спеки.

На такім місці стоїща, де сухо, кладе депутат стаю, а далі осібні загороди для кожного роду худоби – ко­шару на вівці, телятник – для малих телят, назимок – для перезимованого товару, стаднарку – коням, ялів­ник – для ялової худобини, кучу – для свиней. Крім то­го, осібну, загороду для подою коров, а осібну для усьо­го товару. Стая кладеться без вікон, без стелини, у зруб. У причівку є діра для виходу диму. До стаї про­вадять одні двері. Ділиться стая на дві частини: біль­ша – ватерник і менша – комора. Під бічними стіна­ми ватерника покладені широкі лавиці; поверх них при­биті полиці. На лавиці на хвої, сіні, а зверху вереті но­чує ватаг; на полицях – миски, сіль, ложки. На стіні висять сита, на клиню – одяг (“лудинє” по-гуцульськи), креси. Посеред стаї горить ватра, а над нею верклюг з кітлом, завішеним на кужбі: як треба, можна котел відсунути набік від ватри, посуваючи вправо чи вліво верклюгом, що обертається враз із стовпом. Є така весільна приспівка давна:

Ой дружба, дружба,
Гірка твоя служба
Урвалася кужба:
Розсипалася киселиця,
Me ме їсти дружба.

У коморі – – бриндза, барабуля, мука, будзи та інші продукти для потреб полонинників.

Усі загороди обкладає депутат дво-, триметровими дільницями з смерекових ломів. Для дільниць вівчарі звалюють зрубане смереччя вздовж загороди – одні гузарями, інші – вершками до себе. А суччя рубають скісно; воно паде межи смереччя і остро стирчить вго­ру; так роблять, аби медвідь не міг перелізти через дільницю. Серед кожної загороди вівчарі кладуть для себе стайки – похилене піддашшя під луб’ям, прива­леним камінням; стайка на чотирьох сохах, без стін, аби було видко за товаром на всі сторони. Високо від землі на грубих дошках мостить вівчар собі постіль – з моху, суччя, сіна. Вночі перед кожною стайкою го­рить ватра.

А вже кішниця –- то гладке поле, поросле буйною травою, котра йде на сіно. Бона огороджена плотом з вориння або ломаччям. Посеред кішниці стоїть зимарка з колешнями, В зимарці переважно живуть люди, що прийшли із села робити сіно. На кішниці стоять стоги із сіном, огороджені оплотом. Це сіно напряче депутат з осені, аби було чим годувати маржину, заки навесні виросте добра паша, або як часом і в саму Пет­рівку упаде сніг, тоді треба заганяти стрижені вівці у колешні при зимарці і годувати їх та й усю маржину напрятаним сіном, аж зима серед літа щезне.

Так було при ґаздах. А вже колгоспи завели нові по­рядки – не завше ліпші від спрактикованих дідівських.

А ґаздували наші діди. так. Скоро настане весна, іде, бувало, дідо Мирін на свої Луковиці веснувати. Годить собі ватага, файного, дужого (бо лікуватися полонина­ми не було часу) порядного ґазду. Вже послідні роки дідо ватага наймав, а так усе ватагував сам.

Ватаг – найстарший на полонині. Він там усим по­рядкує: людьми, маржиною, молоком. Визначає, кому де пасти, скликає на обід, вечерю, розділює мішінникам скором (бриндзу, масло). Його має слухати кож­ний в усьому; інакше не буде ряду на полонині. Ватаг сам добирає таких людей, котрі можуть за ціле літо на полонині чисто обходитися (здержуватися від жін­ки), бо якби такий трафив ся, що буде заходити собі з жінкою, то буде шкода в худобі: худоба нараз роз­риває ся, губиться лісами. Це буває і тоді, коли один з-перед другого щось украде; і це недопустиме. Вреш­ті, полонинники мають жити в злагоді. Так їх треба уміти дібрати один до одного.

От вам і пригоди з бісицями. От і співанки:

Вийшла любка в полонину вівчєря шукати,
Подивилася у стаю – ніде ‘го приймати.
“Ци я тобі не казала – покинь вівці пасти,
Тепер ше ти молоденький, хочеш тут пропасти”.
“Ой не плач же, любко люба, не бідкайся, бідко,
Бо із цеї полонинки до тебе не видко.
Відколи тебе не виджу, нічка мені мала.
А вже тота полонинка вогником палала”. “Я й гадала, легінику, гасити, гасити,
Писаними гарчиками водиці носити”.
Ой піду я в полонину, та й там і загину,
Скажу собі посадити в головах калину.
Будуть пташки прилітати калиноньку їсти,
Будуть мені приносити від милої вісти.
Не один сумно виспівував, ідучи в полонину:
Іду літо літувати, білі вівці пасти.
Відай маю цего літа без любки пропасти.
Не одна виводила у селі:
Ой коби я, молоденька, свої крильця мала,
Я би в тоту полонинку щоднини літала.
Ой коби я крильця мала, я би полетіла,
Я би свому миленькому вівці подоїла.
Ой коби я крильця мала, я би поленула,
Я би свому миленькому вівці завернула,

А тим часом полонина живе своїм життям: вівчарі пасуть і доять у струнках овець, бовгарі доглядають товар, стадарі – коней, свинарі – свиней, нічники вар­тують із стрільбою уночі, спузар носить воду, дрова до ватри та піддержує її, аби не згасла. Усі ходять у мазанках – сорочках, виварених у маслі або в лою. Під такою сорочкою тіло не брудниться, паразити не заводяться. В одній мазанці ходить полонинник ціле літо. Каже вуйко Николай, що в спеку у ній гаряче, а в холод так зимно, що аж шкіра потріскає. Тяжке "лі­тування, але добра плата: ватаг і старший вівчар ді­стають за літо 5 – 6 бербениць бриндзи або 50 злотих, постоли на місяць, харч і вільний випас своєї худоби; молодші пастухи – 3-4 бербениці бриндзи і харч або 25-32 злоті; бовгарям платять грішми – 8 злотих за місяць і харч.

Хто літував на полонині, тому легко було пережити всяке лихо у житті: умів собі раду дати. Ватага мали у селі за найповажнішого порадника. Він умів усе, майже все знав.

Яка ж тота полонинка весела, весела,
Як до неї вирушєла худібка із села!

А вирушали – і тепер так – перед Зеленими свята­ми, коло 20 травня. Того дня стріляють, трембітають скрізь по горах, вівчарі трублять у роги – все те на знак, що настав час виряду на полонину. Кожен ґаз­да-депутат виганяє на полонину свою маржину і тих, що йому повірили. То неповторне видиво.

Ватаг іде з одним або двома пастухами наперед, аби у стаї і на стоїщу все прилагодити до приходу маржини.

Зачинається велика магія. Одно і то щоліта. І не можна порушити звичаю. Ніхто би на таке не відва­жився. Прийшовши до стаї, отворяє ватаг двері і про­мовляє: “Дєкую Господу Богові, що допоміг, аби я у тебе ввійшов у мирности, в радости, так мені, Госпо­ди Боже, допоможи з тебе зійти у мирности, радости.

Як мені Бог поміг зиму перезимувати, так мені, Гос­поди святий, допоможи літо перелітувати, товаришам моїм та всім християнам”. Помолившися, скидає теркілу (свої речі) у кут, заходить за ватерник – затинає на відлів сокирою у стіну і кидає на тогідне ватрище підкову на щастя.

Аж тепер береться зробити живу ватру. Впихає по кусневи сухої губки по оба кінці розколеного патика – один кінець припирає до одвірка, а другий – до лодви, яку держить пастух. Почерез патик перемітує ватаг ремінь у два обхвати, тягнуть у різні боки той ремінь з пастухом, патик крутиться то в один, то в другий бік – губка треться до одвірка і до лодви, аж затліється, а дим з неї фушкає далеко і стелиться по горах. Це жива ватри. Оба – ватаг і пастух – вклякають нав­колішки до сходу сонця і моляться, закінчуючи слова­ми: “Допоможи мені, Господи, як єс поміг цю живу ват­ру розкласти, єї ізгасити”.

А загаснути до кінця полонинського літування вона не сміє.

Дідо вповідав, що ця жива ватра добра на худобу і для людей: звір боїться її духу і не береться маржини, ні чоловіка. Дідо Мирін, бувало, коле надвоє, натроє один сірник (по війні сірників і мила, як і тепер, не було) та й приказує: “Відколи люди кладуть ватру з тих дідчих сірників, від того чєсу слабує худоба, звір єї хапає, настали податки, люди збідніли, бо то все Бог не благословить”.

А ватаг, як зробить живу ватру, зараз-таки відгашує її у воді – кидає вугля у воду. Тою водою він хрестить все: струнки, кошари, вим’я коров, овець, держить реш­ту води до самого розлучіння.

Живу ватру, щойно викресану, несе ватаг у стаю і розкладає на тій кинутій ним підкові. Підкова також мусить бути у ватрі до кінця літування, бо вона проти граду – град ніколи не б’є стаю, ані грім, бо підкова у ватрищі вже доста бита, піхана, як була на кінськім копиті.

Казали мені казахи (вони визнаються нащадками по­ловців; половці сторожували карпатські кордони у кня­зя Данила Галицького в XIII столітті), що і в їх поло­нинах (у них на полонини кажуть жайляу) кидають підкову у ватру на таку саму ворожбу. Чи то пограничні половці у нас видивилися, а чи нам то занесли, ні­хто тепер не знає, ба що ми знаємо один народ про інший, хоч братами називаємо себе, в одній державі коло ста літ живемо! За вигаданими соцзмаганнями їздимо хто знає куда, а за звичаями не квапимося. А то би не зашкодило знати, що є подібного в іншого народу і чому воно таке, як наше. Може, наше корін­ня десь перепліталося, хоть ми і воювали-ворогували віки. Та що казати про інші народи. Ми і в своєму негодні розібратися.

А є ж у горах давні козацькі сліди, а в степах лежать гуцульські кості послідних оприш­ків-утікачів; вони ж стали козаками. Яке замкнуте ко­ло! Гуцули, бойчуки, гуцуленки розсіялися прізвищами по степовій Україні, а в горах живі ще прізвиська ко­зацькі. Коли вже візьметься хто це простежити. Чи нам уже не треба нічого після царсько-сталінських за­поїв? Карагандинські пустелі заселені гуцулами, ніби винними за рідних своїх, що пішли в бандерівці. З на­шої родини в лісі нікого й не було, але міхи мама на­шила, і надзирали все, чи не йдуть нас виселювати, як сусідів, у Караганду. Тоді не дуже вибирали – гна­ли у світ кого попало, аби на рахунок було. Яке вже тут визволення, ним і не пахло. Хіба що від звичаїв старовіцьких визволено гуцулів.

Але вони, звичаї народні, живучі.

...То ж, з ватри, що горить у стаї, бере ватаг голов­ню і обходить з нею ціле стоїще, говорячи “отченаші”, закінчує словами: “Так, як мене нічого не перейшло, коли я обходив з вогнем, так аби мені нічого не пе­рейшло через ціле літо худобу”. Кидає головню серед воріт, якими будуть перегонити худобу. Коли уже ху­доба наближає ся до стоїща, зачне переходити через грань, розкладену у воротах, ватаг витає її словами:“Абес була така гаряча, гостра, відгониста, як ця вагра, що через ню переступаєш”.

Поки пастухи заганяють змучену за довгу дорогу маржину кожен у назначену загороду, лягають самі у застайках на перепочинок, за той час ватаг зварить ку­лешу та кличе до першого сходу голосом трембіти:тут за їдою усі будуть слухати науки і наказів ватага.

Потім, уже під вечір, збирає старший вівчар усіх молодших, бере живої ватри зо стаї, іде до своєї застайки і розкладає перед нею вогонь; коли той добре розпалається, каже до зібраних: “Товариші! Падьмо на коліна, говорім молитви. Перше за здоров’я всіх християн по усім світі, по Божім завіті і за наше! За­ступи нас, Господи, заборони від усего лихого на росах, на водах, на усіх переходах; допоможи нам своє обій­стя вздріти, котре який має. Заступи, Господи, заборо­ни хрестєнську худібку на росах, на водах, на кождих переходах від усєкого лиха і "від припадку тєжкого. Єк нам Господь допоміг хрестєнську худобу зібрати, так допоможи нам, Господи, єї усему народові в цілости сохранности віддати”.

Другого дня, дуже рано – на зорях, коли ще усі сплять, ватаг іде до струнки, де має доїти свець, зати­нає три рази сокирою в обрубину і каже: “Як моїй со­кирі ніхто не годен нічого зробити, бо вона залізна, криціна, так моїй худобі аби ніхто нічого не годен зробити почерез ціле літо; бо моя худоба тверда, так як моя сокира залізна, криціна”.

Відтак ватаг трембітає на вівчарів, бовгарів – усі встають, ідуть доїти овець у струнці, корів у загороді. Для овець зложена кошєра з двох загород, переділених струнками. У загороду перед струнками заганяють вів­ці з пасовиська; з неї перепускають по одній через струнки, де кожну доять, а вже тоді – у другу загоро­ду, де вівці перепочивають. Сам процес доїння овець доста цікавий. Вівчарі сідають у струнці (вузькому про­ході) на сідцях з утятого ковбка, припираючись колінь­ми один до одного, а плечима опираються на дошки победрини струнки. Гонінник – наймолодший з вівча­рів бере прут у руки (прут мусить бути з галузками і листям, бо від голого пропало би молоко) і переганяє вівці одну за одною у струнку. На його поклик “ристрист” старі вівці забігають до струнки самі, бо вони напасені, молоко прибуває – икра болить, вони раді би скорше звільнити икру. Лиш вівця увійде у струнку, як тут ловить її вівчар за хребет, притягає тилом до сідця, хватає за дійки икри і енергійно, швидко продоює їх пальцями; потім видавлює рукою відразу з икри усе молоко, тільки решту вицеркує – і вівця за хвилю здоєна. Тут треба квапитися, бо чекає наступна вівця, цілий ботей (череда), а обід короткий.

Ой піду я в полонинку, а шо си в ній діє?
Калинка си розвиває, листок зеленіє,
У зеленій полонинці, в зеленій, зеленій
Стоїть стадо біленькоє, вівці не доєні.
Ой піду я в полонинку вівці зимувати,
Ци не будеш, файна любко, за мнов банувати?
Ой піду я в полонинку, та в зелену пущу,
Я другого зарубаю, до тебе не пущу!

Корови доять в осібній загороді, де в жолобах є ско­шена трава – басарунок, аби ліпше припускали моло­ко. "Вим’я коров доять хрестато: лівий задній дійок і правий передній, потім правий задній і лівий перед­ній. По доїнню пускають до коров телят.

Перше доїння – є перше! Вівчарі приносять молока до стаї, ватаг проціджує, піднімає порцію горівки до всіх із словами: “Дай вам Боже здоров’я! Дєкувати Господу Богу свєтому, що ми си тут зійшли у мирности, в радости, у веселости; як святий Біг допоміг від газдів у мирности, радости, веселости худобу перебра­ти, так аби діждали її усю передати і до свого дому си дібрати”. Їдять – і до роботи.

Посеред воріт, що ведуть у кошару, робить вівчар рукою на землі хрест, паде на коліна і говорить “отченаш”; за ним падуть усі вівчарі, що є в загороді, де котрий стоїть; молитва кінчається так: “Господи ми­лосердний, будь такий добрий, стань на помочі, на поратунку всему народови християнському, всім вівчєрям і мені. Єк єс, Господи, допоміг, що я цю худобу першим днем нинішним вигоню усю при купі, так ми’, Господи Боже, допоможи остатної днини усю при купі загнати і людям передати”.

Аж тоді пастухи вигонять маржину на пашу.

Всіляке ворожать. Бувалі вівчарі всі носять у поло­нину за ременем у платку висушену гусінь – окремо гусеницю з білою головкою, що іде попереду, і окре­мо гусениці з червоними головками, що за цим короли­ком простують. Такий вівчар передає ворожку ватагові, аби той перемішав її з сіллю і розкинув по пасовись­ку, Але передає тільки гусінь з червоними головками, а сушеного королика лишає собі. Коли вівці находять і злизують сіль із ворожбою, вівчар "з’їдає разом із сиром коррдика, примовляючи: “Єк си тримали за тобов твої товариші, .куда би ти не йшов – ци у ліс, ци у поле – вони від тебе си ніде не лишили і при купі’ були, так аби від мене ця худоба ніде си не лишила і при купі си тримала”.

Маржина пасе першого дня на полонині, а ватаг за той час робить сир із ранішного молока, а як вівчарі Зійдуться на обід, кожному роздає по кусневі сиру із словами: “Най~Бог прийме за здоров’є худоби”.

Цим кінчається перший день літування на високих обширах, де озон перетинає вдих, а людина почува­ється царем природи, добрим, мудрим її розпорядни­ком, але і виконавцем. Щось порушиш, малим занед­баєш – на великім зазнаєш шкоди.

Відтепер, від цего дня, скрізь лагодяться до полонин­ського ходу. Від часу, коли вперше залунало у горах від вистрілів із пушок, крісів, пістолів (гуцули файну зброю роблять), від голосу трембіт, вівчарських рогів, флояр, денцівок, сопівок, коли бісиці насіяли доста зеленої паші на царинках і лісами, коли ватаг уже там, на висині, веснує, настає по горах незвичайний рух.

Всі пораються коло худоби: роблять вівцям на вухах оберку (дірку-помітку), п’єтнують (значать) свою диханю дегтем, випалюють номери на рогах, словом, ко­жен кладе своїй маржині знаменєта, по яких має її спі­знавати. Запобігливіші ґаздині хоронять свої дроб’єта і товар від уроків. Задля того прив’язують до хвоста червону волічку, най уречливий дивиться злим оком не на маржину, а на хвіст з волічкою – а хвіст урек­ти годі! Беруть старі осині гнізда разом із сіллю потер­ті, кидають вівцям, бо як вівця з’їсть ту сіль, то буде остра і люта, як оса, від звіра вивернеться, скокне в найліпшу пашу, буде молочна.

Бувало, перед літуванням лагодяться наші у полони­ну. Бабка, мама і тети стрижуть старші вівці, а ми, діт­вора, дивимося на бідних спутаних овечок, що жаліс­но блеють під ляскіт великих ножиць, та збираємо вов­ну і набиваємо у високі путини (дерев’яну посуду ді­дової роботи) або у бисаги, кожну окремо: білу, чор­ну, сиву. Осібно прячемо міцьку – вовну з ягняти, осібно натинину – з однорічних овець, ще осібніше тушур – стару. Як тільки котра занадто путається під ногами, баба Мирониха сердиться: “А неволі ж би ті втєли” або “А тебе крізь душу...”, “Ближся, ближся – вухо втну”, – пужає. У бабки говірксі була особлива. Не казала “учора”, але “даві”, не “здогадалася”, а “потєкло мене”. Один раз тільки вдарила мене прутом – і то я на все життя запам’ятала. Ішли ми росяними тра­вами кудась – я така була мала, що трави звисали над головою, як дерева, і здавалося, що то було в раю: сонячно, щебетно, безтурботно. Я попереду, бабка за мною. Сорочина здолини мокра липне до ніг, путає, я збиваю бабку – вона сердиться, шлюгає мене прути­ком по ногах: “Підкасайси та й йди!” Всі семеро пологів приймила сама у моєї мами, та й решту в усіх сво­їх доньок, так що ми з бабиних рук на світ прийшли... А вівці стригла легко, відважно пошавкуючи нагостре­ними клепатими ножицями попри саму голицю, але шкіри не зачіпала. Уміла. Молоді вівці видригували спутаними вучкуром ногами, а старі тямували, що це вже перед полонинською волею, соковитою пашею, студеною водицею, і терпенно покліпували карими очи­цями.

Маржина відчуває цей рух. Корови згадують собі весняний похід – починають ревіти, бігати по царині, а за ними блеють вівці, вирикує молодий товар. Гори виповнюються радими звуками трембіт, рогів, вистрілів, сопівок, блеянням овець, вирикуванням товару, ржанням коней, гавканням збуджених псів, що також ідуть помічниками пастухів у полонину. Так буває лиш раз в року перед Святою неділею.

Ґазди, котрі здають свою маржину на одну полони­ну, дістають у полонинників одну назву – мішєнники. Бо вони змішують свою маржину разом. Так що ро­зумна колективна форма утримування худоби відома у горах здавна. Але спрактикована, лиш на літо, бо взимі кожен ліпше сам вгодує і догляне свою маржинку, як би кілька доглядали гурт худоби. Скотина має знати, чия вона, кому підкоряється і кому припуска­ти молоко, давати вовну. Не кожному корова дасться добре здоїти. Але на літо, на буйну пашу, на поправ кожний хоче дати свою худібку, це виплачується і йому, і тим, що її доглядають.

Ґазди умовляються, коли і де мають “мішєти” мар­жину. Рано, до схід сонця умовленої длини стає ґазда голий у дверях хліва, де ночують уже острижені, по­значені вівці, і, перепускаючи кожну помежи ногами, лічить дроб’єта, а за послідною каже: “Абес була та­ка невидюща урічливим очам, звіракам, як невидющі тобі гачі на мені”. Маржина такого буде здорова, звір її не зловить.

Зігнавши маржину, мішєнники рушають у Божий час на літовище. Познімавши крисані, моляться, ідучи. За одним або двома передніми ґаздами ідуть корови, воли, за ними вівці, а ззаду – коні з терхами (одягом, постіллю, мукою, сіллю, грисом тощо). Заключають решта мішєнників, жінки і діти, що випроводжають свою маржину на край села. До цього “кортежу” по дорозі пристають мішєнники з худобою других сіл – так прямує довга сумішка далеко в гори. Рух триває зо два тижні.

Це полонинський хід.

Ой ішов я в полонинку, тєжкі зимки вбили,
Я повернув до бідашки, два гайдуки ймили.
Ой имили та кочуют гет до отомана,
А я ж таку любку маю – не боюси пана.
А я пана си не бою, війтом не требую,
А що любка наказує, гаразд добре чую.
Моя любка наказує ніде не ходити,
Лише добре розумочком дома поводити.

Котрі мають літувати – ідуть далі, а котрі не до цего – вертаються до хати.

Іде бичок у плаєчок так вирикуючи,
Іде біднє в полонинку так наказуючи.
Іде біднє в полонинку, наказує мині:
“Справуй ми си, душко, дома, як я в полонині”.

Ідуть та ідуть стрімкими каменистими ярами, лома­ми лісів, звалищами скал, посуваються обережно, по­волі, аби маржина не поломила ноги, не розчєхла ся в засувах. І вже вполудне, коли пастухи приженуть з пасовищ маржину, кожен мішєнник власноручно здоює свою – ватаг міряє молоко міртуком. Скільки міртуків (літрів) видасть перший подій, тілько рублів (карбів, знаків) кладе ватаг яа реваш. А реваш – це така дов­генька тріска. Переломлює її надвоє. Половинку бере собі, другу – ґазді. Число рублів на реваши означає число бриндзєнок, скільки бриндзі має мішєнник діс­тати; окрім того, на кожних чотири бриндзєнці (бриндзєнка – діжка від 12 до 25 міртуків бриндзі) ґазда ді­стає одну бербеницю (таку ж діжку). вурди. Залежно від угоди з депутатом може брати і масло, тоді менше бриндзи. Пілки ревашів ватаг насилює на шнурок і, хо­ваючи від усіх, береже до кінця літування, бо то, пре­цінь, рахунок людської праці. Тільки добре допасу­вавши обі ті пілки реваша, видає ватаг мішєнникови, що прибуває із села, обіцяний дат. Обіцяний дат дістає кожен, хоч би першого дня його вівця розчєхлася або ведмідь убив корову. Маржина пропадає, а дат ні.

За воли, коні платиться грішми. Депутат має чесно, як пообіцяв, розрахуватися з людьми. Як літо випаде мокре, холодне, менше встарають бриндзи, тоді людям доплачують готівкою, інакше ніхто на цю полонину не вижене більше своєї маржини.

На кожних 100 овець призначений один вівчар. „Він бере з собою сокиру – затикає її за ремінь. Нею вів­чар прорубує собі дорогу лісом у густих смерічниках, уломах, бере також гарапник, пістоля, вівчарський ріг, флояру, денцівку, дуду чи скрипку – хто що любить і на чім грає. Вівчар мусить знати, де добра паша у рів­ному лісі або в густих туршуках – молодім смеріччю. А також має тямувати, аби не повести овець на сукровище, бо, якби вівці на сукровищі попасли, зараз би зняло їм манну – втратили би молоко. Вівці найбіль­ше люблять бриндушки, молочій –від них багато мо­лока, горішок, дивосил, заячу капусту.

Скрізь по овечих пасовиськах мусять бути ізвори, з котрих вони п’ють воду.

Вівчарі – великі збитошники. Люблять один одному щось підстроїти, часто заради сміху. А буває, що й з конкуренції, – від заздрості. Як пастух хоче другому ві­добрати молоко, ловить сліпака (вужа), рапавку (жа­бу), кладе в горнець і пече коло ватри, потому сушить і тре на порох; тим порохом посипає дорогу, куда хо­дять чужі вівці. Вівці хворіють, зле дояться, бо на икрах кидаються струпи. Але є й на це лік, що зіб’є на­дої в злісного суперника. Кожен вівчар багато чого уміє – і привернути, і відвернути. Взагалі вівчарі – то великі штукарі у горах. Таже сам Довбуш вийшов із вівчарів.

Мій бійцівської удачі дідо Митусь розказував усе, бувало, про Довбуша.

Довбуш як був хлопцем, то служив у ґазди за вівча­ря та й пас вівці. Але до овець приходив десь ведмідь та й хапав по одній. То вже так уприкрилося Довбушеві, що він став си скаргувати ґазді, аби того чорно­го котюгу (пса) не пускав, бо єк шє раз ‘го захопит коло овец, то уб’є. Він гадав, що тог ґазда має такі кудлаті великі пси. Ґазда каже: не бійся, вбий, я ти нічо не скажу. Присокотив Довбуш – ймив того котюгу живого, склав усі ноги докупи та й приносить ґазді. Ґазда, як уздрів, що хлопчище притаскав цілого живо­го медведя, та й каже: “Що хочеш за це?” – “Нічо’ не хочу, лиш дайте мені кріс, що є у вас”. Дав йому ґазда кріс. І Довбуш з того кріса стріляв кожну звір, птаху, лиш людей не бив. Він ходив за козами, а коза ходит скалами, та й він за ними. Аж раз ударив дощ, він схо­вався під смерекою коло скали, а в тій скалі була пе­чера. Наколи блисло, з печери вибіг чорний чоловік і заголив си та й сховався знов у печеру. Грім ударить, а то пусто – у скалу. Так вибігав кілька разів. Але Довбуш, не довго думаючи, склався, поцілився та й убив того. Дивиться, а то покотилося. Наблизився – цілком чорний чоловік. Господи! – погадав собі Дов­буш, може, то такі собі є люди чорні, ото буду мати гріх, шо сми вбив! Аж надійшов на то чоловік сіденький, а Довбуш так си перестрашив, що упав до землі, гадав, що то дєдя убитого. А сіденький каже: “Не бійси, ти добре зробив, біду-щезника убив, біда си Бого­ві глумила, багато громів нагримало си та не вбило, а ти зумів. Що хоч у Бога за це?” – питає, а то був ангел.

“Нічого не хочу, лиш аби над мене не було дуж­чого, буйнішого, жвавішого, аби мене си не ловили ні кулі, ні залізо, ні вогонь. І хочу, аби я ніколи не вми­рав...” Але тот сіденький каже: “Сус Христос був Бог, та вмер, і ти умреш, але коли сам схочеш. Я тобі за твою смерть скажу, але бес нікому про ню не проговоривси. Єк схочеш смерті, то згинеш від ярої пшени­ці, від золотої кулі і від золотого волосу, єк над ними дванадцять попів дванадцять служеб відправлять. Тов кулев, тов єров пшеничков і тим золотим волосом, що уже є у тебе на голові, можно тебе застрілити під пра­ве плече. Під ліве – не застрілять тебе”.

Той дідок викроїв на плечах Довбушеві ямку – по­клав йому там кулю і яру пшеницю, у груди, у ліву і праву руку – хрест: “Іди і нікому не кажи. Як скажеш, то загинеш!”

Дідо казав, що гуцули вважають назву “Чорногора” від того, що у тих верхах Довбуш чорну біду вбив.

Так з вівчаря постав легендарної сили опришок. Та й чи з одного! Скільки пастухів пішло в опришки: як тільки звір поб’є багато товару, побере овець, або ще яку шкоду має пастух, –то не раз доходило до того, що тікав у опришки. Або, як у співанці –

Ой вівчарю-золотарю, покинь вівці пасти,
Не покину, хоч загину, навчив сми си красти,
Украв собі два баранці, а трету єгницю.
Та на мене збудували в Сиготі темницю.
Вбрали ноги в кайданиці, а руки в скрепиці
Тото тобі, легінику. за чужі єгниці!
Ой украв сми два баранці, а третю єгницю,
Подививси сюда-туда – роб’є шибеницу.

Про вівчарів народ склав багато коломийок, немало байок. Одна з них про вівчаря та срібні вівці була су­путницею мого дитинства, та вже всю не тямую. Але, здається, починається тим, що один жовнір хотів уздрі­ти царя, за котрого кров проливав, та добрався в цар­ські палати – проситься на симбрилю (службу). Цар йому каже, що у него були вівчарі, але губили вівці, і він усіх прогнав. Пішов той слуга (таки впросився на симбрилю) до царського ватага, аби тот порахував та передав йому вівці. Ватаг перепустив усі вівці помежи ноги, аби добре перелічити. Пасе вівчар царські дроб’єта, а вони так бігают, що той один день був йому тяжчий за три роки при войську. Аж дідок-чарівник зарадив – дав такі три горішки, що сперли ту череду.

Надибав вівчар срібну траву, убив жертву, що хотіла вівцю з’їсти, зайшов до срібного двора, найшов сріб­ного коня із срібною зірницею на чолі. Зірниця йому освітила, бо коня того напоїв срібною водою, нагоду­вав срібною травою, та й уже кінь йому загнав ті вів­ці до царської кошари.

Потім все було золоте. А за ним – діамантове. Скін­чилося звично весіллям вівчаря з царівною, і у віно ді­сталися-їм срібні вівці.

Цей навіть неповний переказ показує, як високо по­ціновувалися вівці у гуцулів.

Вівця навіть бралася старшинувати над чоловіком. Це було давно, як ще жили велети. Тоді вся диханя говорила. Раз вівця радилася з козою, як би старшу­вати над ґаздою. Коза сказала: “Іди в найвищу поло­нину Гораль – там буде проходитися Бог; спитай його, він тобі порадить”.

Пішла вівця. Приходить на ту полонину, стрічає у плаю Бога та й каже: “Господи, мене доять три рази в день. Я убираю їх, а вони мене так трудять”.

Бог сказав їй на се: “Мусять тебе трудити, бо ти си не виплачуєш – взимі з’їдаєш сажень сіна, а вліті на два сажні спасаєш; до того з’їдаєш шість гусок солі за рік; 13 банок страчує ґазда на сіно тобі, а за тебе озьме 4-5 банок, а з руном і ягням найбільше 10 ба­нок. Ти робиш чоловікові страту. Виплачуєшся трохи молоком, що вліті даєш”.

Взяла вівцю досада, стала вона просити Бога, аби дав їй таку силу, щоби вона наступила чоловікові на ногу, а той би з того умер. Бог сказав: “Єк меш носи­ти руно на 12 локтів сукна і давати відро молока, так аби чоловік ушив собі з того сардак, гачі, онучі і напрєтав тілько молока, аби міг прогодуватися з тебе одної – то будеш мати таку путерію!”

Спудилася вівця: “Ні, не хочу носити таке, бо мої маленькі ноги уломилися би під тим”.

За сміливість, що вівця хотіла старшувати над голов­ним Божим створінням, відібрав творець у неї і у реш­ти дихані мову – бо могли би ще до чогось лихого по­радитися між собою. І дозволив лише раз у рік, у пів­ніч новорічну Різдвяну говорити, і то тілько з ним, Бо­гом.

Кажуть старі люди, що це можна чути.. Треба знагла зайти у стайню рівно опівночі Святого вечора, і чоло­вік буде розумів, що худобина каже. Але такий не буде більше жити, як 24 години.

Тої ночі говорить не лиш свійська, а загалом уся земна диханя з Богом про своє життя, як з нею обходиться чоловік. Тому того вечора худобі добре підстелюють та нагодовують її сі­ном, поять теплим пійлом з грисом, навіть дають люд­ської їди з Різдвяного столу, аби худобина не жєлувалася на чоловіка.

Але бідує коло маржини і чоловік. Мій покійний та­то завше скаржився, що все життя працює на корову. Вліті паси досвітками десь берегами, межами, кради бур’яну на день, бо вже і це було заборонено брати з колгоспних ланок, що потопали в молочаях та пирі­ях. Кукурудза, бурячок, як мізинці, а бур’яни – лісом. Але рушити не смій – штрафи, громадські суди... А на зиму у тридев’ятім царстві купуй того сіна. І так без кінця-краю.

А в полонинах ще тяжче. Пастухи мусять вигонити повірену їм худобу на пашу без огляду на погоду. Не раз застане цілу полонину негура (мряка), так що й за два кроки нічого не вздриш; або ударить плова з гро­мами – то на висоті страшно сильно гримає і довго скалами та лісами відгомонює. Часом у саму Петрів­ку упаде сніг, а вже дощ іде там щодня: близько хма­ри. Та все це не здержує пастухів ані на хвилю від їх обов^язку. Ба кожен має знати, як фортуну відверну­ти. Йдуть і на таке: говорять “Отченаш” навиворіть, при тім хрестяться наліво і приказують: “Ні раз, ні два... не бий тут, а бий онтам, камінь!” З якими уже си­лами, чиєю поміччю, але виряджає пастух град сиглами (старим смереччям) та скалами, де нічого не пасе.

Вполудне і ввечір трембітає ватаг на вівчарів, аби не запізнилися до подою та щоби ніч не захопила. Вів­чарі не знають, яка пора, а в негуру не знали би, куда вертати до стоїща, якби не голос трембіти. На цей знак пригонять вони звідусіль худобу в будь-яку погоду.

Здоєне молоко зносять до стаї у велику путину. То все молоко глєджить ватаг, додаючи до него глєгу. Аби зробити той глєг (нібито грецьке слово, що означає молоко – “глекус”) треба мати ринзу. А ринза – не що інше як вміст шлунка маленького теляти або ягняти, котре ще нічого не їсть, лише ссе молоко. З маминого молока в шлунку теляти робиться сир; але-не він ці­кавий, а сам шлуночок. Його дочиста вимивають і на­повнюють молоком щойно вположеної корови або окоченої вівці.

Додають перепаленої до червоного солі наспіл з непаленою і непочатої води, браної до схід сонця. Наповнений шлунок туго зав’язують і вішають сушити: ото і є ринза. Як складно! Її ватаг готує собі задовго до літування – вдома.

Ринзи треба трошки всипати у миску з молоком, роз­терти. Оце і є глєг.

Насипає ватаг глєгу у путину з молоком та й тепер обертає її коло ватри, аби молоко все було тепле – не остивало. Від глєгу тепле молоко ловиться, стинається в сир і відділяє сироватку-дзер. Розбивається то стяте молоко дірявим кружком з ручкою, а потому таки тре­ба закотити рукави та натиснути сир донизу. Сироватка відділиться, і можна вибрати з неї сир у полотно. Бу­де будз, а з нього – бриндза, як будз висохне та по­солений втовчеться у берівку. А до тої сироватки до­дається трошки молока, і вийде другосортний сир – вурда, не така масна, як перший.

Оце так довго розказувалося, бо нескоро і робиться. Але бриндза – основний харч у гуцулів. Та в багатьох гірських народів: румунів, вірменів, грузинів...,Ще, певно, десь у когось далекими світами. Смачна, поживна їжа. По кілька років можна тримати – не псується.

А я люблю сироватку із-під вурди, пити. “Жентиця” називається. Тому, хто незвичний до неї, жентиця мо­же влаштувати цілу революцію всередині, зато стане чоловік чистенький, якби його лише що Бог на світ сотворив. Жентиця добра і почерез рік, її п’ють вів­чарі, беруть ґазди у село, скільки хто хоче, дають сви­ням, телятам. Гуцули переконані, що нема такого ви­на, аби чоловіка та поздоровило, як переварена квасна жентиця-річниця; лікує серце і всі нутрощі – давно ні­хто жодних зондів не знав і знати не хотів.

Полонинники дивні люди. І нині.

Це відчайдушні язичники і водночас найпобожніщі люди. Нікотрий не ляже спати без молитви. Коли при застайці добре розгориться нічна ватра, звертається пастух-до сходу сонця: “Господи, заборони мене, за­ступи мене від панської карости, від людської ненависти, від ворогів поганих, від устиду, від сорому, від усего нещастя, від припадку злого на водах, на переходах, у бутинах, полонинах, на роботах, на кождім ділі, на кождім поступі!

Господи Боже, прости мою душу, що сми согрішив без числа, що сми рано встав, Бога не згадав, що сми Бога не запросив і всіх людей і душ померлих, що в огнях погоріли, по водах си потопили,що плаями убійники вбили, у мраці, у вітру задушили, що їх ніхто не згадає і за їх ніхто не знає, молитви за них ніхто не скаже, Бога не запросить. Господи, їх за­борони! Николаю святий, їх виратуй! На службу даю, молитву Божу говорю, сто раз – не раз, шо сми тогди проминув, шо сми Бога не спімнув, шо сми си забув, шо сми Бога не просив, Бога свєтого не ухвалив! Бо­же, прийми, Боже, хвали, не сам собою – з Пречистою Свєтою. Боже, дай щастя і розум добрий усім людям і мені. Милости, Боже, навіки-віком, амінь!”

І ще просить за людську маржинку. Щовечора. Що­дня. Коли тільки згадає.

Все спить. Тихо. Лиш пес десь загавкає, чуючи звіра, та нічник стрілить у пітьму для безпечности. Ясні зо­рі сокотять полонину, аж сонечко перебере цю спра­ву на себе.

А вівчарі уже затужили за домом, роблять із овечо­го сиру дітям баранчики, а своїм любкам калачики.

Іде вівчєр з полонинки в широкім ремени,
Несе милій подарунок – колачик у жмени.
Укушу я колачика – а він солоденький.
Єк вівчєря не любити, – вівчєр молоденький!
Єк вівчєря не любити – у него є вівці,
У вівчєря у ремени білі сороківці.
Бідна ж моя головонько, що я наробила
Полюбила вівчєрика за кавалок сира.
Покушаю я тот сирец – сирец солоденький.
Подивлюся на вівчєря – вівчєр молоденький.

Але-бо колачики роздають і за ломерші старші душі, що умерли без сповіді або десь у лісах. А баранчики також дають дітям за померші душі дітей або за здо­ров’я маржини: даю за худібчине здоров’я, най Бог прийме за мою та людську маржину.

У мене є десь косівський баранчик із сиру, що йому вже до тридцать років. Такий сир не псується, його можно кинути у гаряче масло – і їсти.

Дівчата ждуть-виглядають вівчарів, обвішаних колачиками довколо ременя. Ці парубоцькі дарунки дівча­та символічно вішають попід образи.

Пішли вівці в полонинку, лиш єгнєта бліют,
Ба шо ж наші вівчерики в полонинці діют?
Ба шо діют, ба шо діют, ци не ватагу ют?
Пороб’є там колачики та й нам подаруют.
Ой прибігла з полонинки
Білая овечка,
Люблю тебе, файна душко, Та й твої словечка.

Та пора розлучатися з полониною. І радість, і сму­ток вкупі! Ватаг дістає пілки ревашів, ґазди – свої, складають і забирають свою худобу, котра неохоче розлучається. Розплачуються, розлякуються та й роз­ходяться.

На полонині лишається лиш ватаг із пастухами. Ма­ють запрягати сіно, аби не пріло, прикутати все, ігри-лагодити на другу весну. А найва жніте –не сміє ли­шитися ані іскорка з ватри, аби мара не спалила стаю. Але ватру гасити не вільно, треба чекати, доки сама загасне. Бо хто би її згасив, то “згас” ви скоро і сам. Мара приходить до стаї відразу, як усі відійдуть. Це напівчоловік-напівпекун. Постає мара з убитого, незаконеного, що його пекун перехопив у ангела. Мара ни­шпорить по всіх кутах у спорожнілій стаї. Тепер вона тут до самої весни порядкує. Разом із вітрами-завірюхами засідає полонину.

Полонинка веселая лиш до розлучення,
А як пішла худібонька – вона засмучена.

Спить бідна. Разом із глибокими снігами, з нявками, лісовими людьми, що по дуплах та печерах постулювалися. І сниться їм весна.