Стрітеннє - Дихання

 

Диханя

Що діє наша диханя? Та, що є з нами і довкола нас. Та, що говорила давно, як ще люди були велетами, а тепер має голос тільки у Різдвяну – Новорічну опівніч. Тепер вона говорить лиш у байках.

Є одна така казка про віщуна і когута: “Був віщун давно колись: він знав, що яка диханя по-своєму говорит. Раз пішов він із жінков у єрмарок. Мав коня, ко­билу жеребну, а жінка була тєжка. Жінка сиділа на кобилі, а чоловік на кони. Чоловік ишов конем напе­ред у брід у воду, кобила ишла за конем. Кобила си пошпотала, мало не впала. Кінь засмієвси та й каже: “Ти утопишси ше, уважєй!” А кобила відповідає: “То­бі добре, ти сам сильний і одного чоловіка везеш; не чуєш, ци сидит він на тобі, ци ні; тобі смішно, а мені ні, бо я жеребна, а жінка тєжка, а штири душі – вели­ка вага!” Чоловік сидів на кони, почув се та й засмієв­си з того. Жінка зачєла чоловіка просити, аби він ска­зав, з чого він смієв си. А єму ни можно було такого казати, бо він би зараз умер – він лиш сам міг знати. Цей віщун був добрий ґазда – дуже пестив жінку. Во­на сказала: “Мусиш уповісти, хоть умирай”. Приїхали. Увійшли до хати, а жінка далі: “Ну, кажи!” А він: “Су­кай свічку”. Всукала; несе лудинє прилюдне з комори. Убравси чоловік, каже: “Стели постіль, єк до смерти”. У него було дванадцять курий, кіт і пес. Кіт сів на лавицу коло него, трєсе головов та й плаче, аж слези ка-пают. Пес учув з надвір’я, шо кіт плаче, увійшов у хо­роми (сіни), питає кота: “Чьо ти так плачіш?” – “Пла­чу, бо ґазда хоче за правду умирати”. Заскавучєв пес, упав пид поріг і собі плаче.

А когут прийшов, запитавси у кота і пса, чого вони плачут, та й каже: “Єк тот ґазда дурний, так і ви дурні. Коли він хоче жінці правду казати, най гине. От дивітьси на мене: скликав два­надцять своїх курок до найденого зернєти, а сам єго дзьобнув і з’їв. “Я, – каже когут, – ні одній правду не оповім. Чоловікові треба узяти арапник та замахнутиси на жінку, добре її настрашити і сказати, що він смієвси з того, що жінка боїтьси арапника дужче, єк ко­била, а що єкби він її бив, то вона би давно лежєла на цій лавици, а не він”.

Ґазда то все чув і так зробив. Жінка була шіслива, що ґазда у неї добрий – не б’є її, і чоловік лишивси живий”.

...Між іншим, завше дивуюся двоякому ставленню до жінки в гуцулів. Нібито її не варто правду казати, десь вона завше на другому плані: іде собі на весілля, храм чи хрестини за чоловіком, ще й несе бесаги з колачами або вінок кукурудзів, а ґазда спереду люль­ку покурює. Але на набутку уже вона собі діє, що во­ля. І чоловік багато жінці дарує, попускає не лише на набутках, а й взагалі в житті. Часто жінка командує. Правда, ніколи не було у горах чути, аби жінка чоло­віка била, як, скажімо, у степовиків ведеться: козак на поріг – жінка жде із-качалкою, макогоном... То не бик, що його корова б’є, – тверде прислів’я у гуцулів за всіх часів. І все ж вона собі багато може позволи­ти: візьмім Дзвінку... А прослідкуймо коломийки – там жіноче свавілля. Привілеї. Може, ще й тому, що нема поля – тяжкої роботи...

Медведиця також керує межи медведями: вибирає вона. От що розповідав у давнину мій дідо Ми­тусь: “Раз у марті, як зима гибла у Шкорушнім, іду я та став під скалов. Дивлюси – аж тут виходит медведиця, а за нев шість медведів. Медведиця прийшла під смереку, пидвеласи, ударила лабов по смереці, єк мог­ла найвище посєгнути, та й відійшла убік. Підійшов один медвідь та вдарив лабов по стовбурі, але шось ни досєг до позначеного пазурами медведиці місця. Пі­шов другий, третий, п’єтий. Але ні один ни досєг так високо, єк медведиця. Аж прийшов шестий, та єк пидвівси та посєг шє вище від неї. Приступила до него медведиця, знюхали си та й пустили си у жереп; а тоти розийшлиси”.

Медвідь хитрий. Він собі коли хоче перелізти через дільницю, то не просто ломиться з тріском, а набирає у пазурі якнайбільше моху і з тим тихо перелазить до маржини.

Мама вповідає, що, зростаючи на Луковицях, не раз виділа у полонині медведів, знала їх повадки. Медведя ніхто не боявся, бо він ніколи на чоловіка не напа­дав. Бувало, каже мама, ідеш плаєм, а то так вузень­ко, шо двом не розминутися; ідеш, тяжко несеш, а навстріть – медвідь. Що тут робити? Ні єму вернутиси, ні тобі. Просуваєшси боком, а медвідь собі полегоньки просунетьси. М’яке, тепле черкне боком – і посуне собі далі, а ти – у свою дорогу. Одного разу икийсь силач заложився (побився об заклад), що штуркне медведя у вузькому плаю. Штуркнув. Пальцем. Назбитки. А медвідь обернувся та легонько штуркнув його лабов – той і не дихнув. Упав замертво.

З медведицею ще гірші жарти. Спробували були літувальники взяти у барлозі медвежатко. Тримали в стаї – поплекали молоком. Уночі чують – стая валить­ся. А то медведиця витарабанилася на дах, розбила верх, залізла – схапала своє мале, а полонинників випужєла всмерть... Тікали сонні хто куда.

А моя тета Одоця – жінка відлюдного вуйка Івана, що гостила? Сама любить про це розказувати... Одоця Іваниха – писана красуня на всю округу, хто її видів уже й немолодою, казав, що таку жінку не годен забу­ти: зуби білі, всі як один, лице рум’яне, уста усміхне­ні, хоть би як було на душі, очі – як дві зорі під сме­рековими нічними кучерями... Дужа, як медведиця, будь-котрого хлопа верже д’землі. Родом з Голов, з Волохів. Дєдя її був зайшлий волох. А браття Одоцині молодими, як прийшли в Розтоки у боярах на весілля до своєї сестри, а мого вуйка та зачали танець, то ме­ні, малій, здавалося, що то бескиди горді танцюють, викрешують угорі топірцями блискавиці. Так оця моя тета мала цікаву пригоду. Ішла у Грамітне з Луковиць навпопереки, зрубом. Трапила у медвежу яму, прики­нуту ломом. А там стара з малими. Одоця вискочила – та тікати, а медведиця – за нею. Каже вуйна, що без часу опинилася в селі, медведиця не зараз відстала. Одоця втекла. Але каже, що вниз уже збігла гола-голі­сінька – в чім ненька вродила; все убрання лишилося по смереччю.

Ще така розповідь ходить горами.

Був один мельник, дуже скупий; все єму здавалося, шо у него муку крадут. Виверне кожух – та й пужіє людий: гу-у-у! гу-у! Але прийшов один чоловік на Михайлове Чудо, уздрів перебраного мельника та заклєв: “Абес такий оброслий був, як твій кожух, абес сам крав, шо запусто на людий напастуєш!” Так си стало. Зробивси із мельника медвідь; пішов він у ліс – зро­бив собі буду з луб’я та й там сидів. Раз одна жінка пішла у ліс за єгодами, а медвідь узєв її собі до буди. Зробив єму, наносив моху, заніс там жінку і накрив ломаччям, аби не втекла. Нема жінки та й нема; про­пала, та й годі. Уже й люди забули за ню. Медвідь крав єгнєта, приносив – вона не хоче їсти; приносив кози – не хоче; приніс лошє – не їсіь; телє – не дивиться на­віть на їду. А він пішов до стаї, украв будз сиру, при­ніс – а вона з’їла. Тогди він нічо – лиш будзи крав а крав; цілі могили сиру наскладав. То провадилося кіль­ка років, та навритилоси вівчєрям, ота крадіжка. Зібралиси та досокотили; пішли за ним, дивлютси. А він будзи зметав у єму та й сам туда заліз. А як виліз – застрілили. Полізли у єму, дивлютси – а там жінка, вже до половини обросла мохом, здичіла. Зариласи у мох, бесідувати гет забула. Взяли її вівчарі, насильно убрали і завели до хати. Цілий рік вона не говорила, а відтак вернуло їй мову: розказала усе.

Кажуть, що медвідь постить за гріхи, за покуту, бо він коня чоловікові з’їв. Зато сидить два місяці у гною і ссе лабу та їст гнилу колоду. Стає такий слабенький, що можна єго узяти на петельку, як теля, і вести, куда хочеш. Восени він має силу за 24 людей і за 2 пси, а на­весні лиш наполовину.

На медведя кажуть “вуйко”. А на молодого – “тулук”.

Вовк. На нього кажуть “звірак”.

“Єк Бог сотворив звірі, то вовкови казав, аби лиш ло­вив вівці, з них аби жив. Але він не умів ловити вівці, бо земля була ще молода і під ним хиталася. То він ловив що попало. Так і дотепер”.

Кажуть, що є люди, котрі перекидаються у вовка. Це такі місячники, вони перемітуються на вовка у той час, як загибає старий місяць і настає новий. Такі лю­ди називаються вовкуни.

На місяці є двоє людей на пересторогу грішникам – убийникам. Були два брати, що перечілиси межи собов над однов полонинов. Один другому не хотів попустити. Вони винесли дійницу з водов із стаї і згодилиси: куда вода побіжит – межа буде. А розсипана вода почуріла в один бік. Один з братів кривдував собі та з того брата проколов вильми – кровцю пустив. Прийшла мама, уздріла кров і проклєла: “Аби си ця полонина жерепом заросла. Жереп (карликова сосна) має такі корінці, шо стелє си да­леко земнев. На такій полонині, де жереп росте, вже трави не буде. На ознаку цеї першої кривавої супереч­ки Бог відбив на місяці братів з вилами і дійницев. А з тих братів зробилиси вовкуни. Вони жерут си помежи собов, жрут і місяць, аби тот образ за нім вигризти. Але до кінця не догризають місяць, бо уже їм пора ставати з Бовкунів людьми. Від цего лишаєси кавальчик місяця. Потому він знов наростає.

А є ще вовкулаки.

Був один молодий чоловік, то дуже любив свою жін­ку. Вони кидали сіно, чоловік їй каже: “Знаєш, жінко, я мушу десь іти, а ти абес не злазила із сіна, а тут, мо­же, шо прийде, то ти борониси вилами, але по голові ни бий...” Та й пішов. Нараз прибігає вовк. Кидається до неї. Вона –- вильми, вильми по чім попало. Побила вовкові голову, а він підскочив на сіно – хапнув за сорочку і урвав здолини. За якийсь чєс приходит чоло­вік з розбитов головов. Жінка бідкається, питає, де він був. А чоловік каже: “У потоці упав на камінє та побивси”. Став він кидати сіно, вишкірив зуби до неї, а в зубах у него шмат її сорочки... Не мав що робити, му­сів признатися: “Знаєш, жінко, я вовкулак. То я при­бігав, а ти мене побила...” Жінка спудилася. “Не бійся! Як я тобі признавси, то я вже чистий став”. Бо старі люди кажуть, що як признаєт си відьма, упир, вовку­лак, хто він є, то стає чистим чоловіком. Але то зака­зано признаватися. Цей чоловік дуже любив свою жін­ку, то через страх признався.

Про вовків є поговір: кілько неділь м’ясниць, тілько щенят має вовчиця. Як шість неділь м’ясниць, то шість щенят, а як десять неділь, то вовчиця має десятеро ще­нят: дев’ять вовчєт, а десяте – рись.

Пес. Чому люди держать пса?

Його випросив святий Петро у Бога. Як уже люди ма­ли хати Бог вийграв хату у Пекуна, як зумів занести туда днину), то святий Петро у своїй хаті заснув, а Пекун прийшов та напудив сплячого господаря.

Святий Петро попросив Бога, щоб Всевишній придумав таке аби воно давало єму знати, як хто прийде до хати. Бог дав пса.

Ласочка-кіточка кусає лиш у свята, котрі проти неї, Убивати її не можна, бо другі кіточки вигублять усю худобу; а від ласиці ліку майже нема. Просто на Власія не вільно робити, оце увесь лік.

Кертина (кріт). Про неї у Головах є така притча.

Один піп заступив сусідську землю. Той сусід привів мірянника. Але піп хотів схитрити: викопав яму на су­сідськім грунті та закопав свого сина; наказав йому го­ворити з ями, як будуть міряти землю. От мірянник мі­ряє, а син з-під землі кричить: “Най! Не руш! Це попо­ве!” А чоловік і заклєв: “Єк по правді кричиш, так абес землю рив!” Розійшлися. Піп відгортає землю, гарбу­зиння – а сина нема, лиш дірка у землю. Син його став кротом, кертиною. Зато грунт став попів­ський.

Миш, кіт, лилик (кажан). Коли Ной рятувався із диханею у ковчи, миш прогризла дірку, і якби кіт не за­ткав хвостом, ковч би пішов на дно і все би пропало. Зато кіт благословенний від Бога, а миш проклята. То­го, хто кота уб’є, не буде отець сповідати – законювати, бо за кота, як за тата-маму, великий гріх.

А миш бий, де видиш. Бог карає її, що і в марті по­віє студенев у мишину дірку. Миш мудріша над усю диханю. Вона будує з осені 12 нірок, насипає 12 купок зерна. Зимою з’їдає одну могилку, а решту тримає про голод. Ні одна диханя не бере гроші, а миш бере. А наколи має настати голод або тяжка зима, у якім краю, миш утікає в інший край, лиш бере у зуби сороківця. Часом треба перевозитися через Дунай, то вона пла­тить за перевіз.

Як миш з’їсть свяченого – виростають крила. З неї робиться лилик.

Не можна убивати і жабу. Кажуть: уб’єш жабу – умре тобі мама. Але її в горах часто б’ють. Раз через то, що вона відбирає манну; се відьми перекидаються у жабів. А друге – вона добра на тило. Рапавку роз­краюють, заливають водою у посудині. Тої води дати маржині – стає тлуста. У нас давно були товсті сусі­ди – Йорманєчки; і стара, і її доньки хвалилися своєю повнотою. Казали, що вони такі від тила...

Курка, що піє, ворожить домашнім смерть. Такою куркою треба зміряти хату від стіни до порога. Що вийде до порога, то треба утяти: хвіст чи голову. Тіль­ки дівці не годиться різати курку, бо буде мати вели­ку полу.

Але найпривабливіша легенда у моїх горах про ла­стівку.

Нібито кохання легіня із дівкою. Родичі дівки пішли до церкви, а вона лишилася – сказала, що голова бо­лить. Прийшов до неї леґінь, і вони звелися на гріх. По тім гріху він обіймив її, притис до себе та й каже:

“Ластівко моя!” Вона в тот раз перекинулася на ластів­ку – вилетіла через вікно, сіла на паркан, зачала ще­бетати і покликувати його за собою. І леґінь став пта­хом. За сподіяний гріх стали вони бездомними пташ­ками.

Може, правда, що ластівка – людська душа. Бо ко­ли умерла моя сестра Олюська молодою, то в хату за­летіла ластівка, сіла на рушник над образом і застиг­ла якийсь час, аж тато з мамою умовкли від здивуван­ня, перестали голосити. “То Олюсьчина душа” – сказа­ла тихо мама. І ластівка тої осені сиділа на дроті ко­ло хати допізна...

Дятел також походить з гріха. Пішов раз чоловік на Великдень рубати- дров. Приходить до него ангел і пи­тає, шо він робить. “Дров рубаю”. – “Та нині?” – питає ангел. “Нема шо їсти; жінка, діти дома голодні, мушу заробити хоть на дровах. Бог простить”. – “Шо жєдаєш, абес не рубав?” – “Та чого, як не грошей”. – “Ли­ши рубати – будеш їх тілько мати, кілько схочеш”, – сказав ангел та й полинув у висину. Приходить чоло­вік додому, а в дроворубі грошей цілий стріп.

Минув рік. Чоловік діждав Великодня – та й знов іде у ліс рубати дров. Прилітає ангел, просить: “Не рубай! Що хочеш, абес не рубав у свято?” – “Хочу богува­ти”. –“Рубай собі, поки світа”, –відповів на то ангел та й полинув. А з того чоловіка зчинився дятлик: цю­кає і цюкає у дерево – не знає спочину.

А зазулю випросила собі Свята Неділя. Вона вийшла з ґражди – сіла. На світі було файно, тепло, але дуже тихо – сумно. Свята Неділа зітхала та й каже: “Боже, кобес дав таку пташку, щоби кукала, як уже не буде співати!” Бог дав зазулю. Вона сіла навперед Святою Неділею та зачала кукати.

Зразу зазуля була жінкою. Вона мала чоловіка, але стратила його, бо він її зневажєв. Зазуля пішла до бі­сиці за порадою. Бісиця каже: “У твого чоловіка є зо­лотий волос на убранню. Єго люб’є чужі молодиці. Спа­ли то убраннє”. Прийшов чоловік, розібрав си, а зазу­ля його лудиння спалила. Лишив він її, перебрався у ліс, наказав їсти приносити. “А як я тебе найду?” – питає зазуля. “Клич: ку-ку!” Кукала, аж птахою цілком ста­ла. Відтогди не має свого чоловіка, десь тріщучок за­літає до неї.

Ба ще не так.

Вона мала пару. Але полюбиласи з тріщуком і через любаса утопила свого чоловіка, як летіли через море. Кукул пішов до царства небесного і кує там. Його й на образах коло Бога малюють. Полюбиласи з Тріщуком на Благовіщеннє, а втопила чоловіка на Йвана. То і кує від Благовіщення лиш до Йвана. Бог відобрав за гріхи у неї голос. А тріщучок також пари не має: га­няється за любасков та б’ються.

У неї ж такий був чоловік делікатний, шо такої пта­хи не було й не буде. Сама єго стратила, а тепер банує, кличе свого кукула. Але лиш від Благовіщення до Онуфрея. А відтак її занімить, і вже вона стає половиком (щулікою). Свого тріщучка вона носить під кри­лом, а дітей-зазулєт підкидає в чужі гнізда.

Як зазуля сідає на голий кіл коло хати і кукає, то на мерця. А як дівка вздрить зазулю на яблуні, то відда­сться цего року.

Чогось у Карпатах не люблять бузька-чорногуза. Дивно: у багатьох слов’янських народів це священний птах.

А все через гадюк. Їх було стільки у морі, що вила­зили та кусали людей. Мати Божа упросила Бога стра­тити гаддя, що розплодилося безмірно. Бог позагачував греблі – визбирав гадюки у мішок і дав чоловікови за­нести в озеро під Чорногору. Мішок чоловік мав ки­нути в озеро; не смів розв’язувати та дивитися, що там є. Ніс чоловік, утомив си, сів на пень, та скортіло по­дивитися, що він таке тяжке несе топити під Чорно­гору. Розв’язав, а гаддя повилазило. З’явився Бог і ка­же: “Розпустив гадюки, то збирай їх тепер!” За сими словами руки у того непослуха стали крильми, ніс – дзюбком; чоловік став бузьком. Тому в горах так ба­гато гадюк, а бузьок їх визбирує.

А ще в первовічні часи дідько посварився з Петром. Петро переміг щезника; той утікав на смереку; Петро ухватив за п’яту і відорвав. Пошпурив її, зробився птах. –білий з чорною ознакою. “А, так? – каже зло дідько. – Пішлю я сего птаха твоїм людям на хату. Хто йому гніздо скине, тому він хату запалить”. І все хо­дить та гаддя збирає...

А гаддя у Карпатах много. Усілякого. На Здвиження усе сходиться до одної своєї старшої; вона має пове­сти усіх зимувати у теплиці-головиці. В теплицях зи­мують також ящірки, жаби, ластівки. А гадини схо­дяться там до свого святка; він їх питає, де котра чим согрішила. Ту, що нікого ще не вкусила, святець при­ймає у теплицю. А котра укусила, ту уже матка-зем­ля не приймає, тота зимує десь у колоді, у гною; її я виділа у нас за стайнею у марті коло гною; така вигрі­ває змерзле тіло тільки сонце загріє перший раз. Вона дуже люта – кусає, кого видить; такій уже нема що гріха остерігатися – земля і так її не приймає. А всім праведним гадинам не вільно вилазити з теплиць до Благовіщення. Того дня створиться земля, здригнеться, вода си рушить; тогди святок розсилає гадин по світу аж до Здвиження.

Про мартову уповідають, що ця гадина походить від того сатанинського змія, що дав Єві яблуко з’їсти. Ді­литься сей рід на теркату (рябу), чорну та білу гадини. Терката називається пожариста; як вона іде моругом, то трава вигорає вслід. Чорну та білу тяжко вздріти, бо дуже ховаються від чоловіка; чорна на землі, а біла у воді. Якби білу зварив та з’їв, то знав би, яке зілля до чого є на світі. До чоловіка, що з’їв би юшку з бі­лої гадини, вся диханя заговорить.

Гадину називають лойк, лойка.

Але є ще гадина – готиця. Про цю гадину я наслуха­лася змалку багато розповідей, так що увірувала в її сутність. Взагалі кожна гадина росте, аж доки тріщук її не вздрить. А як тріщук не вздрить гадину аж 12 ро­ків, то вона вже далі ховається у печеру і там про­живає. Така уже називається готиця. Вона свище страш­ним свистом опівночі. Тогди на свист до неї сходяться другі готиці і дарують їй пацирку, яку вона носить на хвості. Якби ту пацирку найти та здоїти через неї ко­рову, то ніхто на світі не відобрав би у неї манну. У го­тиці зачинають рости крила через 12 років, вона уже може на них літати.

На голові у готиці за цей час зро­биться діамант. Вона летить уночі, а від неї світло, як від місяця. З голови, від діаманта, б’ють іскри вогнями. Вона бере худобу полонинами, людей і пожирає.

Десь є у горах такий грунь, що на нім жила дванадцятиголова готиця. На той грунь навіть птаха не до­літала, тільки орел і голуб. Готиця стерегла там цілю­щу і живущу гоющу воду і живицю. Казали діди, що вона здоймалася з гори лиш кілька разів, тогди у го­рах була западь снігу по церковні вікна. А як вона ле­тіла над верхами, то була така жасно велика, як весе­лиця. Лиш черлена, як вогонь.

На неї ще кажуть – язя.

Лиш у неї є діамант. Як готиця-язя згине – діамант западає у скалу. Люди находили в скалах діамант.

Від гадини старший хіба що мурашок. Є мурашки спервовіку. Вони сидять у первовічних мурашковинах. Це мурашки з у сего світу. Там є їх цар – найстарший мурашок. Він нікуда не ходить, лиш підлеглі приносять єму з усего світу манну. А він там робить з неї ладан. Ану киньте кришечку ладану – зразу позбігаються му­рашки, вхоплять тот ладан і потягнуть до себе у мурашковину.

Мурашок на то сотворений, аби робити ладан.

Але доки не закує зазуля – до Благовіщення усяка диханя запрятана у земли, у теплицях-головицях. На Благовіщення усяка диханя рушиться; земля зодрогнеться тому, що вже із землі виходить тепло на світ, а зо світу студінь заходить у землю. Земля отворяється, диханя виходить з неї, корінь береться рости.

На Благовіщення пускають бджолу, аби вона розди­вилася, як є на світі. Навіть аби й сніг лежав, бджолу випускають в цей день.

Вічко улея отворяють разом ґазда і ґаздиня правими руками. Вони промовляють: “Ґаздуйте так, як ми”. Увечір так само разом запирають вічко і вносять вулики назад у хату, аж доки не настане тепло. Скоромного дня виносять улиї надвір. Ще раз обоє утворяють віч­ко із словами: “Люба бджілко! Абес так дбала, єк ми дбаємо у свому господарстві, і так абес робила, носила із своїм роєм докупи, єк ми усі у хаті разом ґаздуємо. Шоби ти так улиєм дбала, єк я хатов. Шоби ти так не крала і чужим медом не радувала си, єк я си не радую тебе на таку дорогу посилати. Шо собі приробиш, то будеш мати.

До чужої пасіки тобі не повертати, на кликання не зважєти, на цвіту си не бити. А ти, стара матко, шо гадаєш робити? Уже надворі літо, треба си добре обходити, від нині до тижня матківники вро­бити!”

Того дня ніхто від хати не йде ні в якій потребі, бо як прийдуть рої, то повтікають.

Ґазда опівночі іде слухати матку: скільки разів во­на заспіває – стільки буде роїв.

А як вийде рій, ґазда сідає на землю, в’яже під со­бою траву і каже: “Прошу тебе, маточко, сідати! Я те­бе в’єжу, я тебе буду обходити, буду до церкви ходи­ти, за тебе Бога просити”.

Серед чередінників є такі, що відбирають манну і у бджіл; супроти них гуцули мають багато засобів: во­рожки, примівки.

Бджола – Божа муха. Її гріх убити.

А тих непростих, що збавляють людям диханю – хоть гать гати! Кажуть, що відьми були давно. А тепер нема? Ага. Тогідь іде моя мама вулицею попри Шварвати; вибігає молодиця та кричить – обзиває, усіляко публічить: у її корови манну відібрали, масло не год­на до сільради здати, головиха бештала її на зборах у неділю... Порівнялася з моєю мамою та: “Любко Одокійко, вибачєйте на мене сліпу, стару, аді, я лиш виджу, шо кожух дублений, гадаю, це та і та... відьма про­клята, земля би її ни приймила, ноги би її відобрало, єк відобрала у мої коровки манну!..”

У селі відьму знають у лице. І в лице їй про це ка­жуть. Правда, їх тепер одна-дві на кутку, а колись ни­ми кишіло... Було коло чого – коровами також киші­ло, не то що тепер: де в кого якась “дримба” затрима­лася, а побільше бики годують на підряд, вигідно, є файні гроші, а горняти молока за них не купиш, бо його дастьбіг...

Давно вддьми були грамотні, вишколені, а то й “потомственні” – родимі.

– А шо ти гадаєш? Відьмов треба родитися, як і по­етом, – кепкує з мого інтересу мама.

– А шо ліпше? – стараюся попасти у тон.

– Відьмов ліпше. У неї свій транспорт, а в поета шо? Поет бідний.

І в цім поєдинку виграв “народ”... Відьма сідає уночі на терлицю або замітавку та їде-летить, куда хоче. Без бензину, без автоінспектора...

У народі кажуть: чоловіка .або челєдину пізнати, ко­тре відьма. Вони дуже погані на очі. У них у оці видко “чоловічка” головою вдолину; а до того в упирця або відьми суромота гола.

– Чисто знати не мож – хто упир або відьма, – пе­речить мама. – Тому кождий, хто входить у хату, а на­йде телє або дитину, то зараз сплюне і каже: “Абих не урік!” А домашні відповідають: “Неурічливі”.

– А в неї направду є хвіст?

– Кажуть, шо є. Куприк подовжений, єк шпіль ве­ретенний. Грудей нема єк у жінки...

– Може, вона не винна, – жаль мені відьми.

– А ти винна, шо пишеш вірші? – знов удається до глузливого порівняння мама. – Ти також “родима”... Але розумна відьма – тота, шо не хоче зробити зла, єк йде жінков у хату або межи худобу каже: “Тну – не дітну!” Тоді вона не шкідна. А єк мовчит або ще ска­же: “їй, ске файне!” – то вже стратит певно ци дити­ну, ци телє, ци корові манну.

Я вивчала “відьомську науку”, де лиш могла. Її об­раз не так уже і затаєний, бо ходить межи людьми. І селами мені багато порозказували. А ще ж і спогади з дитинства, коли тато уночі ходив до діда Митуся пома­гати ловити відьму. Мама, правда, потому сміялася, що то дід був охочий до молодиць та котрась “відьма” д’нему приходила, а баба навмисно наробила “гвавту”, аби ту відогнати... Але я запам’ятала той перший об­раз – світяще димало пливе по молоці у коморі, а йо­го ловлять гатками... Бо відьма, як лягає спати, тіло ли­шає у хаті, а душею задкує по світі до коров, до овець, до людей; є відьми і до води. Відьма – кругла душа, як той клубок; вона летить, а крізь неї видно; вона то за­світиться, то затухне – нигає; відьму руками не ймеш; лиш гатками і вкинути у бочку або макітру, тими шта­нами і накривши.

Відьма, що має хвіст, – родима, вона від молока. А безхвоста – неродима, вона постає з лютої, сварливої жінки (ой стережіться, жіночки, з вашим язичком!) і така головно від людей. Відьма потинає – збавляє маржину, молоко, людей; Від. неї може навіть сад усохну­ти.

Коли хто заріже свиню та кине шерсть на гній, не прикопає добре – нечиста сила ту шерсть зараз по­визбирує і нею потинає. Шерсть може кинути у їду, у воду, де худоба п’є, у траву, до керниці... Худобина ви­п’є, людина умиється або з’їсть – і готова!

Може, мені розказували, але уява малює явну кар­тину з дитинства: загородами, коло ріки, а відтак Базівкою кочєєси кругле, як пухир, такий собі капшук, як у мене, малої був колись із міста балон; то засвітить ясно, як зірниця, то знирне – пропаде. Закочєєси тот капшук до загороди під лежачу корову – виссе ман­ну. Нассеться так, що ледве поковирдається до себе. Манну висипле своїй корові, а сама душа у пухирі за­йде ротом у тіло тій відьмі, що собі тихо спить у ха­ті, коло чоловіка, а він і не знає, що си діє... Кажуть, що один будив жінку, а вона як нежива, то він у страсі перетягнув її другим боком на ліжку – головою до відчиненого вікна; а душа прийшла і не годна була за­йти у тіло, так довго побивалася коло ніг – все то ви­йде надвір, то знов зайде, а дороги у тіло не найти; аж чоловік повернув жінку так, як була, – жінка ожила (душа нарешті відшукала рот і зайшла); тіло аж упрі­ло, зітхнуло тяжко, ледве злучилося з душею...

Бувало, казали так: як є сім дівчат у хаті, а жодного хлопця, то серед них мусить бути відьма. Родима. Але й з кожної дитини може бути відьма: як вродиться та лежить без світла, чорт обмінить – свою дитину по­кладе, а людську забере; з тої дитини, що біда підки­нула, виросте відьма. Одна близька мені жінка вповідала, що вродила дівчинку, минуло пару днів, жінка уснула, чує – її щось душить. Просинається, а на гру­дях чортеня з ріжками, сміється. Вона мацати коло се­бе, а дитини нема. Бідна мама перестрашилася, що й крикнути на домашніх не могла; а воно скотилося під бік – і знов дитина, тихо спить, усе, як було уперед, я ту дівчинку добре знаю, вона росла такою енергій­ною, що родичі водно казали: “Не дитина, а чорт”. Але вона була змалечку побожна; бувало, пастушимо у не­ділю, а моя товаришка лишить овечки, побіжить до каплиці – притулить свічечку. Так що то все неправ­да...

А одна богачка мала доньку-одиначку, дуже пещену. Віддала її на друге село. Але прийшов час на злоги, молода проситься у чоловіка: “Я піду до нені, бо дуже боюся!” Чоловік сам боявся, жалів жінку та й відпровадив її до мами.

Але додому не пішов, а став у тещі під вікном, бо дуже журився, що буде із жінков. Ди­виться – є дитина. Баба взяла щось із полиці, пома­стила дитину і поклала коло доньки. А сама сіла і убіги пряде навідлів грубо повісмо. Зятеві стало цікаво, що стара робить. Дивиться далі. Теща всукала довгий шнур – дала один кінець доньці, а другий взяла в ру­ки і стала у куті, у кочергах. Заклала два пальці у рот та як фівкне! А дитинка схопилася – і ну бігом по шну­рі до старої; а відти до свої мами; знов до баби. Так три рази. Котра фівкне, до тої воно біжить по тім шнуpі. Зажурився чоловік, думає собі: ото впаласи мені жіночка! Стара її, видко, нечиста, донька така сама, ще й дитину перевернули у свою погану віру. Ото діставси межи відьми! Діждавси дитинки...

Але приходить у якийсь час жінка з дитиною додо­му. А чоловік усе десь іде, сумний та задуманий, хата єму немила. “Шо тобі, чоловіче? Чому межи нами жит­тя нема?” – стала допитуватися жінка. “Нема, бо не­ма, – буркнув чоловік, – бо коло тебе Бога нема! Я ви­дів, шо ви з твойов дорогов мамков вироб’єли, єк ди­тинка ця уродиласи, то шє маю радуватиси?” Жінка також любила свого чоловіка, вона не винна, що такою її мама родила. Стало жаль чоловіка, каже йому при­вести священика і висвятити себе, дитину, хату. Чоло­вік так зробив, піп вичитав із книг закляття, освятив водою – і уже собі жили, як усі.

В одно село зайшов вірменин. Щось продавав, скупо­вував овечі шкіри до виправки на голиці. У молодої родини замешкав. Одного вечора, як чоловік уснув, став купець придивлятися, що жінка щось не лягає, все бігає сюда-туда. А купцеві вона вдалася, то він гадав, що вона до него підбирається. От він і рад. Але вдає, що спить. А крізь шпарки дивиться, що буде робити тота молодиця. А вона і не гадала про него, взяла з полиці пугарик – чимось із него намастилася, сіла на кочергу – та й гайда в комин. Пішла. Купець встає со­бі, бере тої масти, помазується, сідає на замітавку – і гай собі у комин. Прилітає на найвищу гору, що десь над Чорногорою, а там ціле відьмарське кодло весілля справляє – усі голі, розплетені, старі і молоді, а між ними і його газдиня є. Пізнала купця, кліпнула єму та й каже: “Єк схочеш уже додому, то хапни мене за ко­си, сядь на мене, і я тебе повезу, бо то гак далеко, що сам і за рік не долетиш”.

Так вірменин і зробив. Їде собі на кобилі хмарами, лісами, але уже місто. Дивиться: кузня. А купцеві прийшло в голову підкувати свою ко­билку. Що вона не давалася;-але підкували. От прибу­ли додому, стали собою, полягали. Купець на лаві, а жінка коло чоловіка. Але так стогне, шо і чоловік про­будився: “Жінко, що тобі є?” – “Ой, гину, ой; болить!” Чоловік схопився, оглянув, жінка як жінка, нічого не розуміє. А вона крутиться, умліває – болить, і все... “А ти на ноги здолини подивися, – каже з лави купець – там є шо видіти”. Глипнув чоловік: “А се шо? Підкови кінські? Відки?..” – “Та як ми з твойов відьмов летіли з гульків, то вона дуже підбилася, і я мусив її підкувати”, – усе розказав гість газді. Тогди чоловік плюнув і не схотів мати відьму за жінку. Але купець пошкодував молодиці, що ще вчора йому так удавала­ся, і він ціліську ніч на ній їздив, – став просити чо­ловіка, аби її повідривали тоти підкови з ніг. А потому сам привів попа та перевели відьму на звиклу жінку, бо вона клялася, що більше відьмувати не буде.

Як умре відьма, кладуть лицем до землі, аби промін­ня місяця не бачила та аби до сходу була голова, а гріб треба добре запечатати в ногах і в головах, бо вона може місяшної ночі вийти звідти.

Розказував дід Митусь, шо як був малий, то умерла у сусідстві відьма. А то давно взимі і вліті трунву вез­ли саньми, а в горбочку сани перехилилися, трунва пе­ревернулася – відьма вискочила і прибігла додому. Але уже через роки умерла тота баба знов. Далі саньми ве­зуть деревище, але чоловік уже сам притримував та просив не квапити коней при горбі, аби ще раз баба не віджила. Дідо, як підоп’є, любив, покійний, приповідати: “Кожда баба – відьма”.

А як сказати по правді, то у горах ніколи не відме­жовували умерлих від живих. Тіло собі йде, відки по­стало – у глину, а душа лишається. І в це твердо віру­ють здавен. І всіляко ту душу глаголять, обходять об­рядами, підтримують постами, службами, споконвіч­ними звичаями.

Стариню гуцули шанують. Слово дєді, нені – закон для молодих. До старших у нас зроду на “Ви”.

Але донеслися перекази, що давно старих людей уби­вали.

Подаю той переказ із гуцульського календаря.

“У дауну даунину люди були доуговічні, прудко ни умерали. Народу си так множило, шо не було си де ді­вати. Почерез старих ни було єк газдувати молодим, а пани си збоєли, шо єк нарід ни ме умирати, то їх из дворів повигонит і тиму уложили таке право, шоби усіх старих людий на старість убивали.

Почерез убивання стариків світ зачєв си нієчити, зачєв ити ни догори, а вдолину, бо ни було старих муд­рих голов, аби учіли молодих, єк то си має жити і газ­дувати на світі.

Хто би був затаїу икого старика – того карали смертеу.

Але найшов си такий один син, шо погадау собі: най си діє Божя воля, най изроб’є изо мноу, що схотє, а я свого дєдю ни дам добивати. И єк прийшов час доби­вати єго дєдю, вин узєв дєдю и повів у теменні ліси. Там викопав потайник і там ходив годувати дєдю свого крадьма доугі роки. Про це ніхто ни знау – ні люди, ні пани.

Усі си люди дивували, і усі си пани чудували, шо нихто так добре ни знау газдувати, єк тот чоловік. У него заужде родили городи, ци було мокре ци сухе літо. У посуху вин сієв на лугах – підбагонках, а у мокрий рік – на горбах; тиму у него николи ни замо­кала ані вигорала городина. May доста хліба, шо шє и другим давау. Знау из-за зими, ике буде політє.

Єк си у него допитували, відкіу він то усе знає, то вин ни хотіу си до тото приповісти, бо міг би свого дєдю видати, икий єго на того усе наражєу полудь свої мудрости. Але одного разу вин посвариу си из свойоу жинкоу (я так і знала: знову – жінка!). Сердита жинка у злости заудала єго до пана, шо вин свого дєдю держит у хованках и ни дає, єк усі люди, добити.

Син побіг на пораду ид своєму дєдеви. А дєдя ка­же: “Усе пропало. Але ти си цим не жури. Будеш однако добре жити на світі, бо уже знаєш більше вид других. Але жінці уже не вір і прауди не кажи”.

Шє ни докінчєли бесіди, єк уже набігла за ними роута и взєли їх до пана.

Пан си питау у сина, чіму вин ховау свого дєдю и ни давау добити, аби сам міг прудче стати газдоу.

А син каже: “Я из-за дєді був ліпшим газдоу, єк бих був без него, я свого дєдю держєу через розум”. І розказау, єк дєдя на усе єго добре радиу – шо, коли, єк ро­бити.

Пан над цим дуже си задумау, вин уздріу, що без ста­рих мудрих людей ни буде гаразду на світі – та й вид того чєсу заборониу добивати стариків”.

А цікаво – де узялася смерть? Хто її придумав? Зга­даймо лиш собі ще раз, як-то все сотворилося. Відки клубочок зачинався.

...Землі не було зразу, лиш води, води – моря, океа­ни вселенські. На воді – шум, піна. Зверху, з повітря, з воздухів падала роса. З роси став дух – яко Бог від віку до віку. А з того шуму став Ирод. Він первовічний, як Бог. Лиш Ирод не знав гадок Божих. А Бог знає усі Иродові замисли. Ирод не знає гадок чоловіка, йо­го сумління, доки чоловік не заговорить до него. А Бог знає увсе.

Ходили собі два спервовічні по морю і говорили до себе. Нарадили, що було би добре, якби була яка твердь для припочинку. Бог знав усе на світі: знав, що на присподнім, у глибині моря, є глина, та хотів вимудрувати, аби Арідник виніс тої глини з присподнього, з триде­в’ятого моря, що є так глибоко три рази, як цей світ. Бог і заходить здалеки: “Я би зробив землю, коби лиш глина була”. – “А де її взяти?” – питає Арідник. – “Во­на є геть у присподнім”. – “Я бих туда пронир”, – зохмався Арідник. “Пронри, – каже Бог: йому цего лиш треба було. – Єк меш казати на моє имнє, то винесеш, а єк на своє – то не винесеш”. Прецінь, Богом був – знав, що за думка сіпнулася в голові того другого. Але ж Ирод був би не Ирод ом, хіба що ангелом, якби не задумав собі ту землю мати – то він брав глину в присподнім, тяжко туда занираючи, та казав на своє ім’я. А доки винирнув, Господь так зробив, що вода все йому сполокала. “Ти лихо гадав. Иди дру(і?)ий раз и ка­жи, на моє имнє”. Але він знов на своє ім’я брав того дна і знов не виніс нічого. Аж третій раз каже: “Най буде на Боже имнє, але і на моє!” І виніс тої землі, що за нігтем була (так і не знати, чия вона, на чиє ім’я...). З тої землі сотворив Бог Землю. Маленька, тоненька – але вже було де припочити. Полягали по трудах. Бог люто вснув, але і в сні знав, що той гадав. А Сатана подумав, як би Бога стратити на тій крихті, аби самому заволодіти сотвореним.

От вам перша зав’язка су­тички за землю – нескінченна, доки світу! Став Ирод злегонька Бога тручєти у воду та й втопити. Але за Богом і твердь ширилася, все у котрий бік потрутить – а земля ширшає. Творець прошумався та каже супро­ти нечистого: “Приснилося мені, шо я мало не впав у воду та не втопивси”. – “Я так твердо спав, –- каже той, – шо нічо сми не видів”. Вже збрехав. Народилася перша брехня із злого замислу. Але й перший сон з’я­вився. Сон буде застерігати людей від зла; провістить і добре, не лиш лихе. Сон – найперша ворожба.

Богу на поміч приходив Святий Дух – Алей, що жив у небесах, а відтак ще й Пантелій (Палій). Алей лиш гримав – пужів Сатану, а Палій за тим громом вог­нем палив.

Ирод мусив смирити свої помисли – та й жили на сотвореній землі так, як тепер кождий чоловік. Як бу­ла земля, то Господь сотворив царство для себе. У тім царстві зробив для себе чоловіка, бо вже добре вивидів, що з Ирода побратима ніколи не буде. Як Арідник із заздрості обплював творіння Боже, Господь пере­вернув Адама поганим усередину, і з того тепер кож­дий чоловік має слабість – болу. Адам засмутився, що сам у Божім раї, а Господь дав йому розраду – з йо­го кості, з ребра сотворив Єву.

Сатана заходив і до царства – назирав, що Бог ро­бить. Він думав, як би то тих двох людей з царства на подол, на нижню, першу (свою!) землю забрати. Він спровадив їх на блуд: “Ви уже сотворені, робіть собі, що хочете, не бійтеся нікого”. Вони ж про це нічого не знали, ні про гріх, ні про непослушенство. Не мали гадки і про смерть. Так він їх юдив, що жінка таки зро­била непослух, нарадила і чоловіка на блудство. Ирод то добре обрахував: Бог огнівався за то і вигнав їх з раю: “Будете з кров’ю і потом поживати обід і вече­рю”.

Як вони прийшли на подол, учинилася дитина. Сата­на підмінила. Віддала назад, аж Адам підписався і за­продав свій рід. Сатана вже мала відтепер велику силу своїх помічників.

Усе на світі перемішалося: добро і лихо. Адам на землі робив собі усяке для вигоди, а Бог ходив і по землі та все видів.

Коли дивлюся подовгу на старий де­рев’яний іконостас – триптих із зображенням Рождества Христового, Водохрестя і особливо Благовіщен­ня – з’яви молодого ангела з білою лілеєю перед юною Марією, несвідомою дівчинкою, – то мене бере думка:

Творець дуже любив людей. Він не лишить нас, прегрішних, до скінчення світу!.. Погадаймо тільки: і то­пив потопом, а таки Ноя лишив; люди – людьми, за­проданий рід на найнижчім подолі, куда вже далі!.. А Йому жаль нас отаких. Ще таке задумав спрактикувати на своїх сотворіннях: воплотився Духом у невиннім дівчаті і вродився на світ чоловіком. А відтак (і це бу­ло Ним сплановано!) дався на Хрест розіп’яти (на му­ки Хрестом), аби ми покаялися та вибрели з гріхів. І то не помогло... Що нам ще має далі бути – хто скаже, який пророк? Випрошена друга тисяча Петрова, кінчи­ться через кілька років...

Так от Адам, пристосовуючися на новій землі, мав не один дарунок від Бога: і хату, і диханю, ліси, поля, млин... Все це, правда, видумав Арідник, але Бог ви­мудровував у нього та віддавав своїм любим сотворінням, хоть вони і согрішили проти Творця. Які тільки штудернації Сатана не вигадував, а Бог усе перебирав на свою користь: хату, скрипки, кози, вівці, млин, віз... Так, що вони два були у спілці до землі, а не мав Сатана користі. Розсердився та й каже: “Побратиме, те­пер будемо тримати войну! Я маю велику силу на земли и тебе не хочу за співника. Будет война!”

Бо то ще як було. Намножив Бог у своїм царстві ан­гелів, а вони согрішили – збунтувалися, тогди Господь наказав архангелові Михаїлові струтити їх з неба. Од­ні попадали на скали, на ліси, на води та стратилися, але багато упало на землю м’яку, на подол, то всі ста­ли чортами. Ирод мав з них велику поміч. Він собі на­впроти Бога поробив тогди стрільби, пушки, армати. Всі теперішні мудрації до воєн він уже тогди знав. Він так порішив: Бог має царство, най іде собі туда, а йо­го земля, то він один на ній має силу. І вибрали собі поле. Сатана з своєю силою, а Бог на свій плац при­йшов сам-один, з палицею. “Отепер, – каже Ирод, – ми си два розв’єжемо!” Та й поступив уперед; його войсько за ним. А Бог сказав Алеєві – той гримнув, а за­тим Палій блиснув. Сатана за войсько забув, так йо­му в очах стемніло. На Боже слово другий раз гримну­ло, зблисло – земля задрижала. Куля з вогнем, що пу­стив Палій з небес, усе войсько нараз спалила – Ирод зо страху занімів.

Далі Ілія з Палієм як впалять, зем­ля мало не розсіла ся, потріскала, але Біду первовічну таки не вбило. Бог сам від того тріску упав на одно ко­ліно і так присів на землі. І промовив тогди до Ілії: “Від­тепер замикаю тобі одну руку і одну ногу до кінця сві­ту. Тогди будет тобі ця рука і нога до громів пущена, як буде конец світу”. Бо і тепер Ілія палить громами, що аж земля не раз задрижить, але він то не з усеї си­ли, тільки з одної руки. А як буде кінець світу, то так гримне, що земля розсиплеться у попілець.

По тім громі Сатана-Ирод уздрів, що з Богом не жарт, та й каже: “Розпобратиме!” І з цим словом (а до того все звав Бога побратимом, хоть і крізь зуби) пішов-ус­тупився до пекла, а на землі полишав свої слуги – – чор­ти. В пеклі ланци його ймили – сидить там закований, свого часу дожидається. А Ілія і тепер де заздрить чор­та, то б’є – чи то у скалі, чи під скалов, чи де-будь під деревом, – б’є, палить. Чорти ходять землею, але у страсі великім. Багато їх повбивало громами, але багато ще виховалися.

Від того часу гримить, блискає. Від того часу стали війни, стрільби, бо Сатана в пеклі у крісло закований ланцами, а всю зброю зо страху, коли тікав, полишав на світі.

Відтоді сталося убивство – Божий Дух побив Иродове войсько.

А вже потім Каїн з Адамового проклятого роду убив брата свого Авеля. Через заздрість. Сталося убивство смертного смертним. Та ще й не просте – братовбив­ство. Брат призвів до смерти брата. Смерть поволі, по­волі та й дістала смак. І пішла вдосконалювати своє ремесло... Аж до Бога добралася: Христос же на хре­сті розіп’ятий межи двома розбійниками умер. Бог умер! І воскрес на третій день по Писанію. Але уже не для всіх. Для більшості Бог умер. Сатана заміг, завитив. Та й править світом. Що ж робити, коли наш первородич Адам уклав з ним контракт. Сатана вернув тогди Адамові його дитину, забрав контракт і каже:

“Не бійся, про це ніхто не мет знати, і ніхто єго не может скасувати, хіба такий, шо си народив, умер і оскрес”. Він поніс ту угоду у море і поклав під велику плиту. Сатана не думав, що такий найдеться, котрий народиться, умре і воскресне та й викупить рід увесь людський. То письмо стояло чотири тисячі літ у морі.

За той час весь нарід ішов до пекла – чи грішний був, чи ні. Аж Христос народився, вмер і оскрес, пішов до аду і випустив усіх до неба. Тогди Сатана заридав, аж пеклом затрясло, мало не розсівся з жалю за тим на­родом, що стільки втратив. А Хрнстос каже: “Не ри­дай, Ироде, твоє пекло буде у посліднім верем’ю наймудрішими людьми, панами, війтами, тими гоноровими, шо си величают над міру, довершене вверх!” – “А єк то си так стане?” – “При кінци світу сім років не буде жадного плоду ні межи людьми, ні межи маржинов, ні межи збіжжям, ні хліба, ні паші; буде голод ужєсний. В тот чєс Сатана буде випущений і буде світом годити – людей питати: “Хто си мені підпише, то не ме бідувати; ме мати хліб; їсти, пити!” В такій біді ба­гато єму підпишет си, і так мет мати повне пекло, до верха наплішене. Але будут дес і такі, шо будут мер­ти, а єму не запишут си, не підпишут си...”

А на небесах є святий Илія, на облаках громом ору­дує. Ще є на котрійсь полонині віл-буйвіл, пасеться там сам-один спервовіку. Перед Страшним Судом Илія зі­йде з небес, і мають ся з Иродом змагати перед Судом Божим. Илія заріже того вола, на його шкурі будут ся бороти. Сатана побідит Илію – вб’є то на тій шку­рі. Тогди кров Илії почурить по тій шкурі. А шкура та велика, бо віл від віку пасеться сам на полонині. Шку­рі міри нема. Кров Илії така праведна, що від неї зем­ля йметься. Кров трафить на дірочку від вугрика і по­чурить на землю. А що то кров праведна, то вся гріш­на земля від неї йметься і згорит на сім латрів углиб (латр – 4 м2), бо так затовсто гріхами запорошена, зосквернена. Як згорить, то стане верства спузи (попелу) сім латрів затовсто. Є ще такі сім вітрів, що ще не ві­яли, аж тогди знимуть ся, звіє ся дуже велика буря і знесе тоту спузу на Сафатову долину. Як Сус Христос зійде на землю і своїм духом дуне на ту спузу – то стане з неї нарід усий, шо був на землі, доки Христос не вмер. Бо ті всі, що були чотири тисячі літ, що в аді каралися, ті вже свою муку відбули, на Суді не ста­нуть. З тих спузів стануть з тілами і душами тільки ті, що по Христі померли. Всий нарід стане до ладу, ко­жен пізнає свій гріх – і стануть одні направо, другі на­ліво, як вівці і кози на струнці. Ніякої говірки не бу­де, грішні заставатимуть очі свої від Христової світлости. Ніяких бесід не буде... Кінець.

Але ще діти ходять десь у живний четвер за кукуцами, ще пишуть писанки, ще колядують. То ще трохи...

А закім подумаймо про Смерть. Вона вершить кожне життя, яке би то воно величаве, нещасливе, грішне чи праведне було. Мої предки не давали їй віри і брали кругле, як світ, яйце – виводили на нім узори – безкінечники. А з душами померших не прощалися, з ни­ми поводилися, як із живими, бо вони безсмертні. Во­ни межи нами. На цім світі. Із смертю гуцули пробують здавен на “ти”.

Лиш подивіться, що то за похорони в моїм краї: чо­ловік лежить умерлий, а в хаті сміх, реготи, ігрища... Над ким би то? Та над нею – – Білою панею. Вона мені снилася. Перед чорнобильською бідою. Так виразно, що варто було задуматися: сиділа десь високо на дош­ках, біла мармурова, і скоса позирала у мій бік, роб­лячи якісь операції діточкам. Я ховала свою дитину, а вона якось то виділа та мармурово посміхнулася, та­ка собі Афіна-Афродіта: та я твою дитину не чіпаю, у мене є доста з цими роботи...

Чому вона жінка – – хто знає? Жінка все-таки лагід­ність, краса, доброта... А може, із жінкою її єдинить усопокоєність? Хіба що тільки жінка здатна застанови­ти болі, біду... І вона так само? Коли я застала тата в домовині у “тіхаті”, то на лиці була така лагідна усупокоєність, котрої я ніколи досі не виділа...

Давно Смерть, то була жінка, що по світу ходила, – це навіть у книги позаписувано від гуцулів. Її було видко, ходила і говорила з людьми. Котрому був чєс від Господа Бога, аби умирав, вона тому казала, аби приладився на такий-то день, бо він має умирати. Але один був такий цікавий, шо зажадав Смерть зараз-таки видіти. А він не знав, що наколи це сказав, вона уже знала. Не забарилася, прийшла та й каже: “Лаго­ди си, шо тобі потрібно, роби деревище, бо маєш та­кого дня умирати”. – “Добре, я си злагоджу”. Зробив деревище. Вона приходить. “Уже готовий?” – “Гото­вий”. – “А де убрання, а свічка?” – “Та є усе. Ти зро­би мені ласку – ляж у деревище, аби я видів, икий буду лежєти, єк маю у нім спати”. Смерть згодилася, лягла. А деревища давно були на замках, от він її там замкнув та й верг у Дунай. Її довго дуже не було, так Що люди стали такі старі, що не могли по світі ходити, тому й були добивачі, що убивали старих людей.

Але велика повінь одної весни то деревище знесла. А че­лядь прала шмаття та ймили ту скриню – гадали, шо там золото. Розімкли – – а там Смерть. Та така слаба, як павутина, щире проситься: “Пустіть мене, я нікого з вас не зітну...” І просто пішла до того чоловіка, шо позбиткувався з неї: “Ти гадав, шо єс мене стратив, а я є; хочу тебе стинати. Злагодивси ци ні шє?” А той чо­ловік каже: “Ти мене хочеш стинати, а я тебе хочу ще раз замикати”. Не боїться її, і все. Побігла вона до Бо­га просити дозволу стєти єго. А він собі до Бога. Стрітилися. “Що Бог казав?” – “Казав, шоби ти шє далі жив, бо великий непорєдок по світі; біжу трохи позчищувати нарід”. Коли повертає до Бога, а він у Бога, уже стоїть на порозі: “Я у Бога на сторожі. Ти була не­праведна. Через тілько чєсів ти не робила порєдку; я тебе не пускаю, бо ти грішна! Стій тут, а я піду сам спи­таю Бога”. Та й пішов те питати від Смерті у Бога, що вона має робити. Бог сказав, аби вона ішла молоді лю­ди через сім років рубати. Приходить чоловік до Смер­ті та й каже: “Бог велiвn, абес ишла молодий ліс через сім років гризти”. І вона пішла гризти молодий ліс. По семи роках знов іде до Бога. А чоловік перестріває і каже, що Бог дав розказ гризти сім років середний ліс. І це вона виконала. І третого разу чоловік не пу­стив Смерть до Бога, а пішов сам. Бог переказав, аби вона сім літ старих рубала, а чоловік знов перевернув усе на ліс – і Смерть ще сім років старий ліс гризла. Мусив чоловік уже врешті пустити її до Бога. Бог пи­тає: “Що ти робила?” – “Я сім літ гризла ліс молодий, сім – середний, а ще сім – старий”. Бог зробив того чоловіка святим заступником...

А Смерті уже відтоді не видко, хоть вона ходить і тепер по світі.

Але жити, поки жити, – як у тій співанці співск ться, – та прийдеться вмерти... Бо писанка кругла, і безкінечник на ній, але писанкарка зачила узір і викінчу­вала писати. Всему началу є кінець.

Єк я буду умирати, му наказувати,
Шоби мою худобоньку додому пригнати.
Дам попови штири воли, а дєкови зо два,
Шоби читев Псалтирочку від вечора до дня.
А сестриці Катерині черлені коралі,
Шоби мене та ісклала пишненько на лаві.
Братчикові рідненькому коня вороного,
Шоби мене опроважєв до гробу самого.
Шобим собі нагадував свою полонину,
Скажу собі змайструвати з кедри домовину.
А старцеві подарую мою кожушину,
Шоби мені та виметав високу могилу.

Так співалося у горах і робилося, доки були воли, полонини. А по тім лишилася гола співанка.

Умираючий газда назначує сам поману, кому і що по його смерти належить роздати.

Коло умираючого не вільно плакати, бо він через то не може спочити; коло него треба казати “Отченаш”. Ще, бувало, хатні питають, що умираючий видить на тім світі, бо йому уже показується той світ. З хати ви­носять усяке насіння, бджоли, бо все би заумерло ра­зом з чоловіком. Як людина уже чєсує – дають у ру­ки зажжену воскову свічку, аби по смерті душа не си­діла у потемку, бо як ми живі любимо світло, так хо­че світла і душа. Отворяють вікна і двері – впускають ангелів по душу. Коли хто нагло умре без свічки, да­ють другому умерлому з родини дві свічці, аби одну передав родичеві. По смерті гасять свічку, убирають у нове убрання, укривають по шию білим полотном; усі вклякають і моляться. А по молитві кладуть у голо­вах горня з варом і свічку – посвіт. Мужчину упері­зують вовняним поясом – ременя не дають, бо в нім би тяжко іти на тот світ; жінку завивають у перемітку; дівці кладуть на голову вінець із барвінку, а у зголовах деревце весільне, убране білою та червоною вов­ною; дитині укривають голівку білою вовною.

Всі домашні ходять у тім убранню, в якім захопила смерть. Челядина розпускає волосся, мужчина не по­криває голови, заки не поховають.

Відразу, як хто вмре, усе село знає; то хтось із до­машніх відразу спішить до церкви, щоби “по душі по­дзвонити, аби вона довго не блукала по лісах та го­рах”. Бо гуцули вірять, що душа по смерти чоловіка блукає усюди, куди він ходив за життя.

Кличуть і трембітанника, щоби коло хати повістував на трембіті сумну вістку, провадив тіло аж до гробу. Дехто замовляє не лиш трембіти, але і кілька рогів. То сумна музика у наших горах. Зачуємо дзвін, трембі­ту – хтось умер. Треба спинити рух – хід, роботу, по­стояти, перехреститися за тоту душу. Бо вона багато би блукала, а скоро по ній подзвонять, вона стає запопереченою, знає, куда має іти – до неба чи до пекла. але туда її іце не пускають, і вона вертається по подзвіннім назад у хату, держиться коло тіла.

Від трембітанника ідуть за столяром, аби зробив де­ревище. А що в гуцульських селах майже кожен май­струє (столярує, теслярує), то далеко ходити не треба. Деревище роблять на подвір’ю перед хатою. В ньому роблять віконце, для дитини – справа одне, а для ста­рого з двох боків, шоби міг із своєї хати дивитися. У готове деревище столярі складають свій зелізник – ін­струмент, закривають віко і обмивають над ним руки і просять у домашніх прощення за те, що робили де­ревище.

На голосіння трембіти сходиться село до помершого. Кладуть на груди гріш для перевізника на той світ, притулюють свічку до труни, приклякають і моляться, аж потому вітаються.

По цім у хоромах (сінях) заводять парубки грушку (від “гра” “гратися”). Ці незвичні у такий час ігрища і мають на меті відвернути увагу домашніх від мерця та розігнати тугу. А ще ж грушка затримує якнайбіль­ше людей почерез цілу тяжку ніч у хаті, аби хатінним не було лячно і тяжко самим при втраті. Парубки гра­ються, а старші сидять згадують життя покійного, жа­ліють вдову, розраджують сиріт. Так коротається тяжба.

А на грушці яких тільки ігрищ не повидумували! І “зайця купують”, і “козу” роблять з бартки, б’ються, аж іскри сиплються у “Шукалі”, “Сороці”, “Білиці”, перебираються на діда та бабу у “Дідах” – вклякають та до сміху голосять коло мерця, вихваляючи його жит­тя, цілують та мажуть сажею дівчат у “Перстенці”, “Огарчику”, “Королях”, перебираються на купця у “Вірминині”, обливаються водою у “Вогні”, граються в “Піжмурки”. І так до ранку...

...Перед похороном миють мерця, аби він на тот світ ішов чистим, витирають рушником, котрим тіло було прикрите. Близькі родичі кладуть мерцеві за пазуху малий колачик пригісного у дарунок для душ померших з роду, щоби мав з чим до роду прийти, а також гріш на перевіз на тот світ. Священик дає опровід – обкаджує тіло ладаном, кропить свяченою водою; ка­же молитви, потім звертається до людей з прощею:

“Я прощєю, та й Бог прощєє! Прощєйте і ви!” Всі при­сутні, насамперед домашні, рідні, тримають один одно­го за лікоть, гойдаючи перестас і відповідають: “Про-щєємо, най Бог прощєє!” Так священик і люди промовляють три рази.

Убирають умерлого в шапку (парубки в капелюх); у деревище кидають цукру, васильку, вов­ни, закривають віко і виносять з хати, торкаючи три ра­зи до порога, аби газда і з своїм порогом випрощєвся, шо він гримав на нім, рубав дрова, витирав ноги. По цім хату скоренько замикають, аби смерть не мала до неї уже приступу. Розбивають та викидають у потік і горнєтко, з котрого умивали мерця.

Надворі ще раз відбуваються опровід і проща. Хату замітають, пометини і солому з-під мерця кидають у піч, а з них попіл на воду. Деревище обгортають ліж­ником, килимом або якимось покривалом і укладають на сани, запряжені волами. Тепер того не роблять, забу­ли 3d сани, і воли звелися, а колись навіть вліті везли саньми трунву на цвинтар. Прощєються ще три рази перед відходом від хати. Священик іде наперед, за ним несуть хитавну миску з коливом – вареною пшеницею із сливами і медом, а в ній 12 свічок. За похоронною процесією ведуть маржину, призначену на поману. Во­лам, коровам, баранам приліплюють на роги зажжені свічки. А як ховають дівчину, то спереду несуть дерев­це, убране, як на весілля.

Коло кожного потока застановлюються, кладуть де­ревище на землю – повторюють опроводи і прощу, а переходячи через потік, кидають у воду гріш – пере­візного. Чим більше опроводів і прощі, тим більше грі­хів Бог відпускає умерлому, а чим більше дають пе­ревізного – “тим борше і певніше перевезеси мрець на тот світ”.

Трембіти трембітають, челядь голосить – як ведеть­ся в таку годину.

По церковнім обряді отворяють віко деревища, аби трембітанник заграв ще раз близько над головою умер­лого, забивають цвяхами віко і спускають трунву у яму, куда рідня кидає гроші і землицю. На ці гроші умерлий має перевезтися морем, через котре перево­зить Мати Божа сітею, сплетеною із повісем, що ними вбирали люди на Різдво колядницький хрест. Загалом дорога до Бога тяжка, устелена глогами, а до Арідника не треба перевозитися, там є готовий міст. Під хре­стом на гробу лишають хитавну миску з коливом. Лю­дям, що забивали деревище і усипали могилу, злива­ють над гробом воду на руки із прощею. Гробарі ка­жуть рідним померлого при цім: “Прощєйте нас!” –

“Прощєємо!” – відповідає родина. Так три рази. Це оз­начає, що гробарі ту прикру для родини роботу вико­нували не з своєї охоти, а з обов’язку і хочуть бути чи­сті. Може, це пішло від часу розп’яття Сина Божого на Хресті, коли Пилат засудив невинного на кару і по цім умив руки. А може, ще й від отого старовіцького звичаю, коли люди жили далеко понад сто років і їх мусили добивати...

Увечері після похоронку кладуть у хаті на столі гор­ня з водою і мукою, хрест і свічку, що горить почерез ніч.

За повір’ям, душа вертає назад у хату після того, як тіло загребуть. Вона вертає не сама – з ангелами, яких собі заслужила, іде на стіл або на вікно тої кімнати, де лежало тіло. Вона п’є воду, їсть муку. “На другий день видко, шо душа була, бо мука зрушена”, – кажуть гу­цули. А на муці у горняті справді робиться ямка.

У сорок днів справляють обід, роздають поману, яку кому покійний перед смертев поманив. Вірять, що ду­ша його присутня, все видит і чує, як виконують його послідну волю. І тому стараються зробити все, як він хотів.

Михайло Іванович Савчук із Голов подарував мені опис похорону, залишений славним земляком Петром Шекєрєком – Дониковим.

“Умерла душа “сукровиця”. Єк ховали без попа, то страшно буде йти коло тої хати. “Сукровиця” могла си показати (“сукровиця” – умерла не своєю смертею або наклала на себе руки. –  М. В.). Одного разу йшов чо­ловік, а “сукровиця” си показала і просила ‘го похо­ронити. Єк си покаже “сукровиця”, то треба нагадати, у що був Святий вечір того року, та й то муси пропа­сти там, єк ни було. А якби цього способу не знав, то й видиш, шо може шош просити – або зробити упровід, або дати за його душу. Уночи вже чогос показує...” Голови, дня 19 лютого 1911 p.

Чим далі в гори – тим більше віри. У все: у Бога, в людей, в душі, що по смерті ходять межи нами, в не­чисту силу, у непростих людей. А по вірі і дається. Лю­ди в таких селах вищі, здоровіші, кращі на вроду, спо­кійніші бесідою і живіші поглядом. Поговориш з голівською людиною, або красноїльцем, або ж верховинцем, чи мешканцем Ільці, Замагури, Кривополя – так якби здорової води із Буркута напився. П’єш – і ще пив би...

Моя ровесниця, мудра і поштива головчанка Олена Сапріянчук, – з роду Бойчуків, тих самих опришківських нащадків, – сьоме коліно останнього опришківського ватажка в горах Михайла Бойчука (на прізвисько Кляма), –розказала мені багато цікавого не лиш про свого могутнього предка. Вона вповідає, що сільський учитель німецької мови Дідушко Петро (самоук) на­віть був викликав по чорній магіці Леніна. І говорив з ним. Навіть Сатану можна викликати...

А Оленин дєдя мав вірного товариша з малого хлоп­ця. Так вони були і в старості як найближчі – побра­тими. І той товариш слабував на сухоти, умер. А пе­ред смертев вони два договорилися, що умерлий дасть знати, чи є на тім світі життя. “Викинеш мені в опівно­чі цвітку на гробу, як є загробне життя”, –попросив дєдя, а єго товариш пообіцяв. Узяв дєдя ліхтар (звав­ся Бойчук Василь Олексійович, з 1900 року народжен­ня), пішов ще зараня на свіжий гріб товариша і чекав, коли той викине знак. Але ніяка цвітка не виникла з глини. І дєдя ні з чим вернувся додому. Ліг спати, і сниться йому сон: плаєм угору іде багато людей, усі ті, що вивмерали у Головах, а ззаду них Бойчуків то­вариш, що учора поховали. Бойчук імив єго за руку:

“А єк з тим, шо ми говорили?” – “То все, Васильку, не так, єк ми говорили... Але я йду, бо не маю коли, лю­ди підуть, а я си лишу...” Дєдя прошумався та нам роз­казує сон,- каже Олена: агій, такі файно зібрані люди йшли д’горі, ніхто нічого не говорив. Повен плай лю­дей, так як овець.

– Байка, – вперся Бойчук, – я свого йму і дізнаюся, шо хочу.

І ймив. Дєдеві усе снилися умерлі, він їх випитував про загробне життя, але ніхто не хотів відповідати, все якось уникав. Але одного ранку каже: “Я уже тра­фив на такого, як хотів”.

І розказав, що приснився лісник Василь Дроняк, кот­рий жив у Бойчука на квартирі і вмер молодим по опе­рації апендициту. Дєдя думав, що й цей утече, і засу­нув єго за стіл, у самий кут, а сам засів скраю. При ве­чері Бойчук своє питає. Покійний лісник не мав куда дітися, мусів уповідати.

– То не так. Ми всі тут. Нема того світа – ми всі на цім світі, межи усіма.

– Де ти ночуєш?

– Стайнями, оборогами – де прийдеться. Лісами вліті. Кождий там, де ходив за життя...

Тут постукало у вікно. Голос діда Митра, сусіда і фамільянта Бойчукового:

– Ти чого так си забарив? Я тебе маю шукати? А цей каже дєдеві:

– У нас до десятьох молодиків кладуть старого за старшого.

Дєдя встав та ного випустив, не спирав...

От ще таке розказала Олена Бойчучка про свого пра­прадіда Михайла:

“Він умер молодий, у сорок два роки. Дуже добре з бабов жили. Мали троє дітей – серед них Лесьо, дєдя мого дєді. Баба водно банувала. І дідо Михайло зачєв д’ній приходити. В дванадцятій годині розмикає двері і – д’бабі. Вона про це мовчала. А витак сказала жін­кам у церкві: кождої ночі таке мене находить, шо не знаю. А жінки нарадили: єк не хоч, аби приходив, то збери своїх дітей – хлопця і дівчину на молодого і мо­лоду на ніч; на столі має деревце бути, колачі, у мо­лодих колачики із сиру на руці, вінки, чільце у моло­дої – так, як до вінчання... Жінки прийшли, усе помог­ли прнлагодити, деревце убрали – геть усе. Коло два­надцятої ночі діти уже за столом. Приходить їх тато, розмикає двері, але діти не видют, лиш Михайлиха. Каганчик світить, він став серед хати та каже:

– Я кілько не жив, не видів, аби рідні женилиси...

А баба Анниця (його жінка) відповідає:

– А я відколи жию, не чула, аби умерлий до живої ходив.

Він єк си закрутив, то не пішов у двері, а подом. Так загриміло, шо думала – причілок вирвався. Рано вста­ла, ніде дощечку не кінуло.

Дідо вже після цего не приходив”.

А мій татко Влад Николай, або як усі в селі і ціло­му лісосплаві казали – Коцьо Митусів, сниться мамі на ситих конях, возом, у файному убранню: “Я, – ка­же, – тобі, Одо, усе помагаю. Ти гадаєш, шо ти сама робиш, а то я тобі ношу, завдаю, кошу, рубаю дров, промітую зиму. Шо би ти сама годна без мої помочі...” За життя тато усе робив, а тепер мама сама на старість газдує...

Ще одна оповідь Олени з Голов:

“Сусід наш і родич Василь Бойчук розказував про озеро Марі чайку, шо під Чорногоров. Ішов конем із Закарпаття через Чорногору давно чоловік – якийсь Гаврилюк із Жаб’я. Коло Марічайки рішив переночу­вати, бо вже потемніло. Присилив коня до смереки і хо­тів накласти ватру, аби не страшно ночувати; наносив ріщя і зачєв підпалювати. Учув гуркіт воза, роздивив­ся – їде пан на файнім возі; у него один кінь сивий, а другий червоний. Їхав цес пан з-за озера берегом. Під’їхав до Гаврилюка, став і каже йому:

– Що ти тут робиш?

– Таже хочу тут ночувати... А пан йому каже:

– Іди зо мнов, переночуєш у мене. Кінь твій най бу­де тут – мої слуги його діздрють.

Сів Гаврилюк до пана на віз і поїхали. Приїхали до брами, за брамов – палац, у палаці – музика йграє, ба­гато людей, співають, данцують. А як музика переста­ла йграти, то ті люди робили град – із води кували лединки. Це ті люди, шо загинули не свойов смертев: уби­ті, утоплені, повішеники...

На ранок пан привіз Гаврилюка до його коня, кінь був на місці, лиш дуже вибив землю ногами, видко з голоду. Тогди пан каже:

– Хочеш видіти війта з Криворівні? Гаврилюк відказує:

– Хочу.

Пан випряг одного коня, з коня того став звичайний чоловік – Гаврилюк пізнав війта. А пан знов питає:

– Хочеш видіти ясенівського багача Фоку?

– Та най буде...

Пан випряг другого коня – той пізнав Фоку.

І Фока, і війт уже давно померли. Гаврилюк знав, що

їх нема. Але чутка була така, шо війт і Фока за життя

мали купленого чорта. Та й пан каже:

– Я їм служив, поки вони жили, а тепер вони мені служать за коней...

А про це озеро Марічайку розказував мій дєдя, шо чув від старих людей. Там, де тепер це озеро, було рів­не місце, велика зелена царина. На ній стояла стая од­ного багача. Він приймав людську маржину на літуван­ня. Люди пригонили вівці і корови навесні, а восени со­бі забирали.

І так одної осени прийшли вони за свойов худобов на розлучінє і там зачєласн сварка – може, у когось пропала якась худобина абошо, так шо не могли там помиритися. Почалась велика бійка і різанина. Ко­ли билися і різалися, тогди полонина з тими людьми, худобов потала углиб. А на тому місці стала вода, гли­боке озеро. Та полонина називалася Марічайка, то й озеро з таков назвов уже зосталоси.

Після того багато років чули пастухи уночі в озері крики і плачі, бійку і різанину”.

“Запала бес си у пропасти!” – ще одна тяжка клять­ба у гуцулів, як і “смерека би ті втєла!” або “аби тебе шляк трафив наглий!”.

Усілякі байки ходять межи людьми про смерть і умерлих. Хоть як із смертев не мудрували, а умирати треба кождому, хто зумів народитися. Навіть і таким великим, як Соломон або Мойсей.

“Соломон був такий мудрий, шо понад него ни було. Єго Смерть шукала сто років та й ни могла ‘го найти нігде, шоби єго стєла, бо він мав чоботи задом напе­ред. Єк він ішов удолину, то Смерть ішла за єго слі­дом д’горі, а єк він ішов догори, то вона браласи за слідом удолину. Раз він обернув чоботи так, єк має бу­ти, і Смерть єго подибала. Та й каже: “Шукала я тебе сто років, та й не могла я тебе нігде найти. Я тебе хо­чу стинати тепер”. А він каже: “Чекай, панно, най я зроблю на себе домовину та й витак умру”. А Смерть відказує: “Гай, роби!” Соломон вробив домовину та­ку, шо мурашок би ни виліз би із неї – нігде ані шпа­рочки, та й каже: “Прошу ласкавої пані лягти сюда, аби я видів, ци добре то змайстровано, ци вигідно бу­де мені лежєти”. Смерть лягла, а Соломон замкнув її. Закопав домовину у землю. І так Смерть була у землі сімсот років, аж поки хтось не відкопав та не верг у воду. А з води ту домовину витягли та Смерть випу­стили.

Отогди вона Соломона стєла”.

З Мойсеєм було інакше, хоть вийшло на одно: “Єк були у пущи (пустелі. –  М. В.), а не було води, то Бог сказав Мойсеєви, аби з каменя добув народови води за имнєм Божим. Але було три камені. Мойсей приступив до одного каменя і торкнув паличкою: за имнєм Божим, дай, каменю, води!.. А то нема нічого. Він подумав: Бог мене дурить. Але шє цоркнув у Дру­гий камінь – нема, аж у третий: дай каменю, води за имнєм Божим!

Вода як відти бухне – мало не затопи­ла нарід. Пили, поки не напилиси.

Угнівавси Бог на Мойсея, шо той допустив невіру до творця і післав по него Смерть. Смерть була сильна, але й Мойсей мав силу. Єк прийшла, то Мойсей сидів за столом і читав. Єк наблизила си ид нему, то єк туп­нув, то відштрикла на сто миль. Але відтак знов при­йшла. Він знову тупнув – – вона залетіла аж під трок Божий. Тогди сам Бог пішов до Мойсея і каже: “Ти не ссав поганську кров, на твоїх губах нема гріха – варто їх поцілувати”. Поцілував та й тогди узяв душу, Злетіли ангели – штири взяли душу, а штири тіло”.

Це любив нам уповідати дідо Митусь усе в неділю, як почитає Псалтир, “побегекає” трохи святих співів, між тим закляне курку, що розпорпала цибулі на гряд­ці. Помолиться щире, аж заплаче, вип’є порцію-дві горівки, у стайні так осердиться на брикливу корову, що мало не перетне їй шуфлею ногу, а потому втихоми­риться і під вечір розказує нам отакі небесно-земні пригоди, аж бджоли у вуликах та чорнобривці коло криниці надслухаються. Лиш ота з косою застала ді­да у дорозі. Нагло... Мого діда вбили вороги.

Гуцули ворожать.

“Єк чоловік слабий, то мусить си висповідати. Уважєют на дзвінок, з яким іде піп сповідати слабого: єк дзвінок дзвонит голосно, слабий му сит умерти; а єк дзвони лунєво, то аби икий був слабий, – видужіє.

Єк ворон кряче над хатов – там буде мертвец.

Єк буря косит старий ліс – буде мір на старих. А єк молодий – будут умирати молоді. Єк даєт газда полот­но ткати і полотно си натєгне і вийде добре, то мусит умерти хтос великий – газда або газдиня.

Єк си шиє сорочка комус і лишєєтси довга нитка – буде довго жити, а єк коротка – то повинен скоро умерти”. Отак у гуцульськім краї діялося віддавна і донині: смуток перетикають розвагами. Похорони – і ті у нас із забавами. Митрополит Андрей Шептицький заказував провадити забави-грушки. Але гуцули якими були, такими лишилися. Нічиї розкази на них не діяли зроду. Кажуть, що якийсь великий пан, зайшлий у го­ри, чудувався із тих народних звичаїв:

– Що це за нарід! Вони що гадають, що Бога за но­ги ймили?.. Що нібито їм усе позволено.

Все не все, а вольному – воля. Дорожчого понад во­лю для гуцула нічого нема.