Стрітеннє - Мені кажуть гори...

Мені кажуть гори...

Мені кажуть гори: ти важиш на велике. Я знаю. Але мушу. Бо це в горах є, і воно було спервовіку. І коли вже мене також вродили гори і дали мені п’юро в руки, а не голку, веретено чи ткацький човник, то я повинна, врешті, розказати гуцульський світ лю­дям. Той світ у мені. Боже, поможи мені у моїм тяж­кім здвиженню. Най я не родимий письменник, але чую, що ношу в собі багато, воно мені дано, то що маю з тим діяти, най би мали люди. Може, роблю свою справу невмінки, але дуже дбаю, не ярмаркую, а дви­гаю і тому дуже мучуся. І мушу думати, що тільки мені це отепер випало зробити. І готова відповісти за кожне мовлене слово у третій день по писанію і ни­ні, і прісно... І, може, буде мені хоч десницю прощено.

Присягаю, що нічого не буду вигадувати. Все живе, ,все належить моєму народові, йому і вертаю на письмі. Присягаю і тримаю у правій руці перо, а в лівій під­ношу до образа Гуцульщини свічку жовтого тирлича, зірваного на Піп-Івані, де була обсерваторія. Так-так, ця гуцульська верховина присвічувала тирлич-зіллям до небесних світил. А послухайте, як ще всіляко ця ростина охрещена.в моїм краю; травники вивідали, що тільки в українських Карпатах ця свічечка росте, біль­ше ніде... Отже, тирлич жовтий – Gentianalutea – зна­на в горах як джинджора, дзвіндзура (чуєте? – журчить і дзвенить як!), дід, корінь болячкомй, лиходій, лихоманник, маточник... Але наймилозвучніше – перелет соколій, а ще кажуть: підзвірник, розмай-зілля, або просто свічка, бо так виглядає, як запалена жовта сві­чечка, ще свічник, свічурник, свічурник лихоманний, свічурник тирлич, старець, тирлиган...

Знаєте, про що я думаю?.. Думається, як дихаєть­ся – думка за думкою, як нитка за голкою; думка по хвилі, як рибка по Дунаю; думка плететься, як полот­но тчеться: човник бігає, ниточки затикаються рівнень­ко, густо... І все ж мої гадки про єдність природи. Не­давно написав мені доброго листа мій друг із Праги син Олександра Олеся – Олександр Кандиба, про са­мітність, і лиходійництво, про зранену душу: “У нас усіх уже болить душа... Але ж звір’я не скаржиться на свої страждання...” Звір’я ні, а ми? Ми дуже метуш­ливі, багато робимо пусто. Скільки страшних ліків спо­живаємо навгад: уб’є чи вилікує? Хіба звір’я так ро­бить? Хворий кіт пасе траву. І пес. І корова шукає со­бі ліку зеленого. Вони, нерозумні, немислячі, безмов­ні, знають певно, яка травка поможе. Навгад не вжи­вають. А ми? І ми колись були мудрі. Наші предки са­мі собі були дохторами. Ще бабка Мирониха тихо, ла­гідно вповивала нас новонароджених, сама приймивши роди. Я з острахом дивилася, як вона клала в кип­лячу риночку на шпаргаті живі слимбуші, смажила їх у маслі і кукурудзяному борошні, аби поліжниці стало добре. А коли хворіла (це було частіше, ніж в інших моїх ровесників), бабка забирала мене до себе у довгу тесану хату і прудила над цебром із розпеченим білим каменем і травами. За один такий пруд я видужувала. Але це вміла тільки бабка Миронкиха. Її ровесниця, або й старша навіть, бо зігнута була вдвоє, Фурівка ще не такі чудеса творила. Фурівка були знана у го­рах ворожка. До тієї ішли без жарту: помагало її во­рожіння, Мене посилали не раз до Фурівки, і я докладно пам’ятаю усе, що вона щоразу робила і як прика­зувала. Уже до чого, до чого, а до пустого, як казала моя мама, пам’ять мала я добру. У напівтемній хаті Фурівки було все утаємничене: і жердки з часником, уплетеним у вінки, і бербениці з травами, бочечки, дій­нички, гарчики, коновки – все повне чарів. Рій віть ко­черга, коцюба і лопата були особливі і по-своєму при­пиралися. І затра у глибокій, як печера, печі (чуєте – печера і печі) не: так звично горіла: поління палало, по­тріскувало і викидало ворожці вуглики до обснованого чорним дротом кругленького горнятка. Вона дотикала­ся носом того горщика, звідти присвічували вугіллєчко, і очі бабині блищали в темній хаті, як зорі за ши­бами. Я прикипала у запічку і не змигала з ворожки треб (а дуже у ворожки вірила і моя друга бабка Ми-тусиха – жінка діда Микити; мама каже: корова хвос­том махне, а вона уже біжить примов’єти...), бігала я до ворожки і з причин чиряків, больф, набоїв на бо­сих ціле літо і осінь ногах, з простуди, рожі, болів жи­вота (а ми безнаглядно їли все: від зелених молодих паростків ХЕОЇ на смереччі, зав’язі вишень, груш, яб­лук, слив до глею, що синювато вкривав дно потічків, ми навіть їли клей на вишнях і букове листя...). Тіль­ки щось комусь, чиїсь (сусідській чи нашій) худобині не так – я вже у примівки.

Фурівка любила мене по-своєму. Вона, правда, нічо­го не промовляла, окрім своїх “точних наук”, але по її очах і жестах, котрими вона зустрічала і випровад­жувала мене, видно було, що я їй не перешкоджаю в хаті. І я сиділа, кілько було можна. Відтак біжу луга­ми уже у присмерку, аж ноги порозгублюю поза кор­чами; дихати не дає – лечу почерез будяки, кропиви, папоротники і мідівниці, птахом переминаю болото, кладку і перелази... Залітаю до хати (а по дорозі гово­рити заказано, бо не помогло би) – уміло все викла­даю: і з пазухи, і з голови – оце так, оце отак. За це мене трохи сторонилися домашні і поза очі називали “відьмиця”, але баба Митусиха побожно позирала у мій бік – корові помогло, припустила вечірнє молоко. Я ходила на голові з радості, перевертала посуд, стіль­ці, відерка, штурхала невмінки сестер і добре дістава­ла від розбишакуватого маленького брата Колі, що мав мене за свого їздового коня. Зрештою, щось пе­репадало від мами, а деколи й пару пасків від тата – лягала заплакана, але невсупокоєна, нєостуджена від тої, нам з Фурівкою знаної ватри, з того обшитого дріттю горняти. Моя душа світилася з того задимлено­го черепка і цілу ніч гріла-зігрівала увесь світ, зірни­цями розсипана з Фурівчиних пригорщів (горщик, при­горщі!) понад ним, зболеним, струдженим. Я легко злі­тала понад нашою хатою, над бабиною Миронишиною, широко винираючи руками перед себе, сягала круто­схилу Шварват, а відтак і Сенів, вище – над Меневлогами і Сокільським – ого, я десь уже далеко-далеко, куда і хмарам зась. Сплю собі, одним боком постелив­ши овечу джергу, а другим боком цеї-таки джерги ук­рившись; я то собі сплю, а душа літає, душа моя не та­ка маленька, як я, її не наб’єш, не скривдиш, не до­сягне будь-хто – вона має крила.

У прошака Митра була зла бола. Баба Митусиха казала обминати Митра, бо то гой, “щезби” обмарив чоловіка, тому так деколи мече єго д’землі, б’є ним, пе­реверне очі, тогди Митро нічого не розуміє, то треба, декотрі казали, пустити хорому крови з-під мізинногонігтя, терти єму руки і голову і сипати на него студеної води (виразу “лити” у нас нема); мізинний па­лець зігнути, згадурали інші, і тиснути моцно, перетяг­нути на друге місце – казали треті; ліпи не вольно кликати по імені. Що вже не робили, коли ріжнянському Митрові ставало зле – а ним било і метало. Да­вали в руки свічку від мерця; обкурювали зіллям, свя­ченим на Маковея; підкурювали волоссям з умерлого, що лишилося на гребені; підкурювали петелькою, що нею в’язали ноги умерлого... Не помагало. Його кида­ло все май згуста, як перед тим. От якби підкурити мотузом від повішеника... Та аби зразу; як чоловік здо­ров та дужий, а єму зробиться студено, тіло єго заде­ревіє і трясе ним, то щезник так ним кидає. Такого– кладуть у постіль, навалюють чим, підкурюють лада­ном, дають пити ладан у молоці, миють свяченою во­дою. Такий чоловік, що єго тота слабість находить, му­сить мати при собі кедрове зілля або носити свячену воду, що їй уже 12 років, або миро із церкви. Зіллє варить і п’є, обмиває ся ним, а другий хто перевертає на собі убрання і несе воду з того умиття під вивороть, або там, де сходяться три плоти, або на роздорожище; судину з водою кидає наліво і втікає щосили, бо то би лапнулося єго самого...

Всіляке казали і пробували, а Митра метало і трясло. Я (ще не школярка, але вже по війні) пішла до Фурівки, бо жаль розривав дитяче серце на дрібки за кож­ним стражденним припадком бідака. Розказала.

– Е, то лихе’, – каже Фурівка.

– Як лихе?

– Та же, зла бола: зараз примовимо і здоймемо це з него, –так легко прорікала, як і робила. Кожне словечко, кожен порух уст, рук затямувала тоді. От убийте – не скажу, в чому вона була вбрана, а як дивилася, коли біду вигонила з людей і маржини, як говорила – все до крішки затялося в мені. ,Як нині виджу – сіла над головкою часнику (уже давно не ховалася від мене, а то, певно, треба було від сто­роннього ока приховувати), тиче у кожен зубок злегка иглою і примовляє:

–Вийшов золотий чоловік із золотої церкви і йшов на золоту гору у золотім убранню і здибав (ім’ярек), па­де він на коліна і просить золотого чоловіка: золотий чоловіче, прошу тебе – вижени з мене злу болу! Бе­ре золотий чоловік (ім’я) за руку і веде перед Пречис­ту Діву, аби вона йому сказала, який є лік від злої боли. Пречиста Діва дала єму золотий меч, золоту трем­біту, золоті долота; погану болу золотим мечем виру­бав, золотими долотами видовбав, трембітами витру­бив; погану болу болючу, колючу поніс лісами, камін­нями, щезла – пропала дурна бола. Бере (ім’я) золо­тий чоловік і веде перед Господа Бога; взяв Господь Бог (ім’я) за праву руку, Сус Христос за ліву руку, по­вели єго до святої церкви, завели в один бродок по коліна, у другий бродок по пояс, у третій – по шию, обмили від лихої боли, завели до святої церкви. За­світило сонечко в личко, а місяць в потилицю; взяв Господь Бог фустинку, обтер від злої боли – вона по­пустила чоловіка.

І, можете не вірити, – попустила.

Настали тяжкі часи злої боли для всіх – то позич­ками трясло, то насильним колгоспуванням і розкуркулюванням однокінних та однокорівних, то тягали не­винних селян за зв’язки із бандерівцями, били, катува­ли за кавалок хліба, взятий у бідняцькій хаті лісовими, що могли з’явитися на порозі нині в тризубах на сму­шевих шапках, а взавтра в озорених пілотках і омедалених шинелях.

Стало чорно. Не до ворожок і примівок. Боялися од­ні одних і своєї тіні. Від цеї злої боли певно що не було ліку у жодної ворожки. І Фурівка відійшла, як відходить осінь з-перед морозів. Узимі зозуля не кує. І черешні не цвітуть під снігами. А жаль, бо вимерз­ли народні вірування, віками спрактиковані засоби.

Тому кіт, і пес, і кінь, і корова знають, ,яка ростина від якого болю. А нам нема того знаття. 0т коли би звірі та знов заговорили, багато чого би людей навчи­ли. Бо одна земля нас держить, одна лікує; одна і та приймає.,

А я вам ще хочу нагадати із Фурівчиної і своєї пам’яті кілька відвернень недуг. От пострів. Це, я так собі тепер думаю, неврит. Гуцули боялися цеї слабости, бо вона могла відобрати руку, ногу, викрутити рот на потилицю назавше. Від постріву народ мав лю­ту примівку: “Святий Отче Николаю, святе Непорочне Зачатє (тут згадати би якнайбільше свят в року аж до Николая зимного)!

Пострів колючий, пострів болю­чий! Ци ти си став з свєта, ци з вітру, ци з роботи, я хочу тебе викликати із сімдесятьох сімох кісточок, із сімдесятьох сімох жилочок. Пострів болючий, пострів колючий! Викликаю Тебе із шкіри, з мнєса, з кісток, із серця, з чирок, з голови, з очей, з носа, з рота, з єзика, із зубів! Йди собі лісами, горами, водами, ріками аж до Чорного моря; на краю Чорного моря є висока гора, а на тій горі є скала, а на тій скалі є дев’ять когутів перваків, дев’ять котів перваків, дев’ять псів перва­ків. Єк ти не схочеш піти по волі, то підеш по нево­лі. Тебе когути видзьобають дзьобами, коти вигребуть лабами, пси вигризуть зубами! Щезни, пропади! Ти до сего тіла не маєш діла!”

Або ще нічниці. Як чоловікові, що умре або згубить гроші, посадове місце та забанує за тим, з того не мо­же спати, бо єго нападають нічниці (по-вченому – visionesethalutinationes). Приступає до него така вмерла чільидина, єка до него має жьиль або сама за ним тоскує. Треба йти зачерти із 9 керниць по 9 раз води з кождої, накласти ватри кресаної і по 9 раз відгашувати вугльи. Відгашене вугльи взяти з-поверх во­ди, покласти набік, укрити платиною, а води напитиси. умитиси нею руками навідлів (навиворіть) і так примовлєти: щоби це у мене так пропадало, єк щезає роса від сонця увечір і рано до схід сонця. Воду з то­го миття висипати на роздорожжю або там, де схо­дяться три плоти, і утікати, не обзираючися.

Отака ворожка. Не знаю, що сказати про все це те­пер з мурів багатоповерхових камениць, але мама вповідає, що коли тиф по першій світовій війні забрав у неї всіх дорослих братів (їх усіх було чотирнадцятеро, мама з найменших) одного за одним, так що в двох кім­натах довкруг стін не вистачало лавиць для катафал­ків, то бабка Мирониха витрималася на цих .народних молитвах, інакше їх не назвеш.

Не можна сказати, що давно у горах люди хворіли більше, як тепер. Та хіба лише в горах! Здоровий спо­сіб життя, незаражені повітря і природа давали довговікий пожиток тілові і душі. Але дощі, вогкість, мраки все ж спричинювали простудні недуги у жителів гір. Я змалку мала гостец. Що то є? О, то найпошире­ніша хвороба у Карпатах. Тепер я вже знаю, що то артрит, навіть ширше – кологенне захворювання через порушення обміну речовин.

Це тяжка хвороба, бо вражає поступово усе в організмі. Гуцули точно ма­ли визначення цього прикрою недугу і знали йому лік травами, примівками. Одна з найзнаменитіших примівок, що її чуло і старе, і мале в моїм краї. Але напе­ред про трави. Засушений підбіл (Tussilagoqarfara) па­рять водою і прикладають до бульб (міхурців), що, бу­вало, у мене по тілі цей гостець викидав; потім лікарі сім літ пробували зробити це засобом хімії, та затруї­ли кров, і це вже був подарунок нашої медицини на­завше. А підбіл помагав без шкоди. Ще, бувало, клали морське порося (CaviaCobaya) на болюче місце – кнурик забирав гостець. Миються, прудяться у парі живо­косту; прудяться у виварі хобзи із сіллю; натирають опухлі місця борсучим або ведмежим салом (де того тепер дістати?!); п’ють відвар із смерекового гистівника – плоского вершка з гушмою суччя.

Ще є отака цікава примівка від гістця з відгашуванням вугля: “Боже, поможи мені примовити, усе зле заклєсти і замовити. Хоть єс болячка, хоть єс скуса, хоть єс гостец сухий, хоть гнилий, я всі ці горесті-болесті колючі-болючі визиваю, викликаю з голови, з-під голови, з тім’я, з-під тім’я, з очей, з-під очей, з носа, з-під носа, з рота, з-під рота, з шиї, з-під шиї, із вух, із слух, із потилиці, з-під потилиці, з плечей, з-під пле­чей, з грудей, з-під грудей, з печінок, з-під печінок, з кишок, з-під кишок, з сімдесєть суставок, з крижів, з-під крижів, зі стегон, з-під стегон, із колін, з-під ко­лін, із литок, з-під литок, із котиків, з-під котиків, з плеснів, із-під плеснів, з пальців, з-під пальців, з підошвів, з-під підошвів я все зле, все лихе визираю, ви­кликаю із сего хрещеного, пороженого, молитвенного (ім’ярек). Йди собі там, де пси недобріхують, де кури недопівають, де люди не бувають, де си служби не прав’є. Даю тобі курку з курьити, кітку з котьити, сви­ню з поросьити, качку з качьити, гуску з гусьити! Йди собі, бери собі, неси собі в сині моря, в глубокі пото­ки, там ти будеш піском пересипати, у воді си купати, в лист си завивати! В гіллю си колиши, а сего пороже-ного, хрещеного, молитвенного (ім’я) чистого в здо­ров’ю лиши! Йик тьи найшло рано, рано тьи відсилаю, йик тьи найшло в обіди, в обіди тьи відсилаю, йик тьи найшло в полудни, в полудни тьи відсилаю, йик тьи найшло д’вечеру, у вечір тьи відсилаю, йик тьи найшло в завльиги, в завльиги тьи відсилаю, йик тьи найшло досвіта, досвіта тьи відсилаю.

Я тебе відсилаю пйитьми пальцьими, шестов долонев тьи заклинаю. Йик тьи відтепер здогоню, золотими мечами тобі голову здойму; буду тьи псами перваками травити, котами перва­ками драти, сокирами рубати, косами косити, серпами жьити, граблями розгрібати, віниками розмітати! Цур з хати! Пек тьи! Скапай си і страть си; моци не маєш, краси не спиваєш, відки’с прийшов, туди си назад обер­тай!”

Виговоривши цю примівку, Фурівка обдувала мій примівник три рази та й казала: “Не моїм духом, але Божим! Най Біг даст на вік, та й на лік! Скачи здоро­ва!”

І я скакала, мало гори не перескакувала, бо здоров’я уже прибувало, а попереду був ще вік, цілий вік мене ждав! І душа моя шепотіла, повторювала і своє чини­ла... Скажіть тепер: могла я не складати вірші?.. Маю­чи уже все це, чуючи і знаючи, ввібравши у себе намість вигнаної хвороби у кожен закуточок з уст примівниці народну таїну, високу поезію. Та мене, хоч би якою народжено, але заново перетворено, переміша­но, перекроєно оцими словами, чародійствами.

І часто думаю. Якби не відірвалася від смерекового гілля, якби не поїхала в світ, якби ж то, якби... Як би я багато вміла, могла! Може, навіть здолала би найтяжку науку життя, що так не дається найспосібнішим учням. Я би її гризла, а так вона мене гризе, догризає... Мені дано було понад усе, почерез все пройти легко, просто, як слову крізь уста, як блискавці крізь хма­ру. Я ж і родилася у неділю пополудні в кочергах. Не знаєте, що це “в кочергах”?

Та то в гуцульській хаті кожен кут має свою назву:коло мисника, коло вишнього вікна, коло постелі і в кочергах. Там у тім четвертім куті стоять пані кочер­га з панею лопатою і панянка коцюба з паничем віни­ком. У народі кажуть: котре родиться в неробочу дни­ну, та ще пополудні, та ще коло сміття, то вже з него нічого не буде – пустіше пустого. І коли я дубовими пальченятами тримала иглу, а трепетовими долонька­ми веретено і воно раз по раз вислизало з рук, мама допікала і нагадувала – де і коли я на світ з’явилася. Зато до книжечки мене тягло не менше, як до Фурівки. А ще я була добрим пастухом. Ліси, луги, дзвіноч­ки в овечок на шиї і книжка, що має мені відкрити­ся, – чого ж можна було ще жадати...

В гуцулів двояке було ставлення до книжників: їх побоювалися, але не шанували. Бо то не до господарки, не до ґаздівства. Та ще коби хлопець, а то дівчє! Господи! Де ви виді­ли, щоби з такого щось добре виросло. Чи воно впряде, чи вшиє, чи повибілює, чи витче, чи спече... Гола-голодна буде твоя доля! Колись я так затято денно-нічно читала (вже підлітком), що мама розпачливо за­кляла мені: ліпше би той утопився, що має тебе взяти!

Може, в недобру хвилю закляла. Хоч яка мама зи­чить зла своїй дитині?..

Але то є ще й доля. У кожного своя. Кажуть, вона дається. Якось по зірницях вичитували долю ново-вродженому. Не пам’ятаю, хто вже розповідав, що давно, за Австрії, коли ще жовнір служив у війську 24 роки, ішов один такий із райська вже додому. Стем­ніло в дорозі, повернув до першої хати і проситься на ніч. Але господарі не можуть приймити жовніра, бо в них народжується дитина. Струджений у дорозі хлоп лягає на приспі, а було літо, тепло, зоряно. Дивиться – летить щось ясне, думав, зірка падає; а то таки зірка, але впало коло нього недалеко і зробилося ангелом. Але де не візьметься друге ангеля, зовсім немовлятко. Той старший каже меншому: чуєш, тоненько плаче, – вродилася дівчинка. Отут жовнір спить, то ця народ­жена буде йому за жінку... Напророчили та й відле­тіли на своє місце світити долю дитині. Більша зір­ка – хранителька на все життя. А жовнір, як то вчув, так йому запекли оті слова, що вже сон пропав, як не був. Устає, крадеться до сіней, у хату, бере ту дитин­ку у сповитку і... Але не буду нічого тепер казати. Що було, самі здогадаєтеся. Минуло кільканадцять літ. Уже геть сивий отой жовнір урешті жениться. Якось при нагоді уздрів у жінки на плечі шрам – почерез увесь поперек удолину. “Що це тобі, жінко?” – пи­тає. “Та неня вповідали, що якийсь розбійник просив­ся на нічліг, коли я родилася, його не могли пустити, то він із злості украв мене і посадив на кіл, оце такий слід лишився...” Усміхнувся сивовусий муж та при­горнув молоденьку свою дружину до серця – бо що мігкому сказати. Доля є доля. І, відай, нікого ще не ми­нула.

Але і за долю треба просити. Молитися і постити змалку.

Є на це і людська рада. То вже робота чередінників. Це такі люди, що все всім можуть зробити.

І якщо упиpi чи відьми, а тим більше бісиці, лісові люди є роди­мі, то чередінником може стати кождий, хто добре вивчиться. Чередінництво можна переймити і переда­ти як маєток, як науку, ремесло. І все ж чередінник різниться від ворожки-примівки Тим, що робить все собі, задля себе. Буває, що, заки для себе зчередує, му­сить іншому збавити.

Що тільки через тоту любу не робилося (та й робить­ся) в гуцульських селах. Але хочу вас здивувати сво­їм здивуванням: прослідковується аж на Брянщині ба­гато народних дивин, не відмінних від карпатських. У брянських селах так само чередували на людей і на худобу, як у гуцулів.

Цікаво, як тепер у тій український землі російсько­го краю ведеться...

Але що робить гуцулка, як полюбить парубка і хоче аби він за нею ходив? Одна бабчина, недалека сусіда, таке вміла: замішує хліб, розплеще тісто, накладе бриндзи і завертає тоти книші стегном, при тім примовля­ючи: “Абис так си за мнов та за моїми стегнами за­вертав, єк цес хліб завертаю стегнами!” Спечені книші даст їсти парубкори. Казали, що самій було не наручно, то передала через його сестру. І парубок прикипів до молодиці.

У моїм краю часті нерівні за віком шлюби. Мій вуй­ко Николай взяв собі жінку на 27 років молодшу і жи­вуть, як голуби на взір цілому селу. Вона, правда, ка­же йому “Ви”, але це лиш додає поваги до її почувань, а йому змоги оберігати її, як дитину ,\ У гірському селі Снідавка, де нібито любив сам Довбуш снідати, зійшов­ши з верха Ігреця, я учителювала сімнадцятирічною і не раз чула, як ґаздиня, що все зверталася до стар­шого за віком чоловіка на “Ви” при сварці смішно ви­кидала- “Аби вас був тогідь шляк тріснув, єк-сте мені уритилися! Аби вами дідьтьо фірманив, єк мнов лю­бите поштурхуватися в кождий кут! Слабі, слабі, аді не бійтеси, не хапає вас, Федуньку...” Речі вельми не ласкаві, а каже “Ви” і ще “Федуньку”. Я, бувало, ду­шилася зо сміху в подушку при цих сутичках. Але згуста парубок брав на кільканадцять літ старшу молодицю. І також добре собі жили. Або ще й вона вбік заглядала... Як старша молодиця хоче віддатися за лю­бого їй леґеня, іде до правдивої дівки з просьбою, аби тота наколола їй уперед мізинний палець дев’ять paз, потім тілько паз груди навпроти серця і вухо до крові,

Тоту кров збирає молодиця шматкою, мочить той платок у воді, потому на тій воді пече книш і находить спосіб пригостити ним милого їй легіня. Уже тот ле­ґінь не попуститься її ніколи.

Не пусто є співанка парубоцька про книші:
Ой вийду я в полонинку
Тай стану, тай стану
Одна любка несе книші,
А друга сметану
А я книші за пазуху (ага, не їсть!),
А сметану вип’ю.
Одну любку поцілую,
А на другу кліпну.

Цей обійшовся легшим. А отакому, відай, тяжче при-йдеться: його любка уже при дитині, а він щось роз­думав брати її. Дає вона свого молока і змішує разом із сметаною, варить на тім бануш, кажучи: “Абесь таї;не міг без мене бути, як дитинка без цего молока. По­поїсть парубок – так за нею озьметься, як його синок чи донька за солодким молочком”.

За котрою дівкою чи молодицею мужчини убива­ються, у селі знають напевно: під її порогом закопано лилика.І 3 тим бідним лиликом виробляють ще й не та­ке. То’ціла котура, чередінницька операція, акція, кот­ра потребує сил і терпіння. Як хто хоче привернути чи відвернути кого, чинить так: зловить лилика, покладе його в горнець, що має у дні дев’ять дірок. Той горнець кладе у велику мурашковину, де мурашки нанесли ба­гато фої, накриє його плиткою та й утікає не озираю- , чися, аби не чув, як лилик там пищить від мурашків.^] У дев’ять день досвіта, перед сходом сонця, має зайти голий у то місце, вигребти горнець, ухопити і тікати так само, не озираючися, не дивлячися у горнець. Як зійде сонце, вибирає дві лиличі кісточці: гребельки і вилки. Тими гребельками притягне до себе, кого схо­че і що схоче, а вже вилками так само відверне. Але ніхто не має знати, бо чари би зійшли на ніщо. Є страшні речі. У горах давно не так дуже слабува­ли. Хіба що яка епідемія, а так люди були здорові, бо ті, слабші, умирали малими. Ішов процес природного відбору. Дітей ніхто не панькав, ходили босі, напівго­лі, їли що попало, і котрі мали вижити – повиростали здоровими.

А вже як дорослий хто заслабне, то це або з уроків,або з примівок, або з проклятьби. Уповідають, що як хто хоче, аби інший заслаб, іде за ним і бере сліду з його правої ноги дев’ять раз по дев’ять. 13 тої глини зробить твар (лице). Рубає навстріть до дерева 12 трі­сок; б’є ті тріски у тоту твар через дванадцять субіт східних (при сході місяця). Той чоловік, що з його слі­дом це діялося, мусить минутися до дванадцятої су­боти.

Не знаю, як треба ненавидіти, аби до такого вдати­ся. Але, тим не менше, скільки цього в злобі роблено!

Гуцули рідко що роблять мовчки. Слівний ряд займає ведуче місце в майже усіх дійствах. От як посилається клятьба: “Господоньку Боже і ти, ніченько, поможіть мені назвати, наслати дев’ятьдесять коней і дев’ятьдесять бесаг тусків і нужд з удовиць, від пана, що панст­во утратив, що в карти села програв, від війта, що ві­тійство утратив, від сиріт – відсилати, насилати на него. Йдіт, ніченько, беріт шукайте. Не найдете в одній хаті, то найдете в другій, не найдете в другій, то найде­те в третій, не найдете в третій, то найдете в четвертій (і так включно до дев’ятої), а не найдете у дев’ятій, то идіт млинами, коршмами, лісами та хатами шукаючи. А єк найдете, беріт тріт єго кости і жили так, єк камінь муку! Не дайте єму ні спати, ні їсти, ні пити, ні спочи­вати, ні з сусідами, ні з родинов си набувати. Най йде, най мучит си попид лавиці, хатами, порогами, на колі­нах та ліктях, аби не мав супокою, аби ишов без бро­ду у воду, на пліт без перелазу, у ліс без дороги;аби си не задержєв так, єк вода на решеті; аби рикав єк віл, рзав єк кінь; аби туда пішов, куда кури не допівают, де людського голосу не чути. Аби щез, пропав на сині моря, на проклєті безла, на скали, на озера, ку­да дзвони не додзвонюют! Аби на него пльовала згра-да, громада; аби на него пси гавкали, аби єго так їв нарід, єк свині їдєси при кориті”.

Правда, страшне?

Не запам’ятовуйте. Бо хоть і не вірите у ворожби, але хто знає. Дивіться, що народу збирається коло те­левізорів на екстрасенсів. Що людська сила може, ще ніхто того не зміряв. Бо ніхто й не скаже у цім навче­нім світі – що то є за диво сама людина. Нема на це міри. Моделюють, генами гендлюють, а воно глипне на тебе очима – і готово.