«Цикл Бога» в археологічно-теологічних пам’ятках України

Вже достатньо було наголошено на недугах планети, а зараз вже немає ні в кого сумнівів, що Природа дійсно в трагічному занепаді. Повені, землетруси, засухи, неочікувані морози, згубні пекучі буревії всюди вказують на екологічне повстання.

В різних частинах планети одночасно Земля здригається від нечуваних людських конфліктів, вирують пожежі, отруйні речовини, згубні гази, смертоносні прилади для вбивств гублять все живе. Чи повідомлять правду про розміри вбитих, зруйнованих культурних пам’яток, чи скільки в водних глибинах й земних надрах залишено отрути для ще ненароджених. Все це зло повертається зрештою до людини, яка і є відповідальною за спаплюження Природного сенсу буття, в духовному житті якої Природний порядок був замінений надприродним.

Криза людства має свої різні причин, але криза, яка збудована на тоталітарній, матеріально-грошовій ментальності, яка не вважає на «інших» людей, на майбутні покоління, та й на інші культури й на все живе, таке досягається тільки втратою людського духу. Механізм поступового відключення від духовного світу слід розглядати з початку надприродних релігійних систем, в яких людина постала мірилом всіх речей і володарем Природи. Зараз світ знає більше ніж 80-т поколінь, які втягнуті в релігійні конфлікти з причини заперечення єдиної об’єктивної людської дійсності. Бог одної віри відправляє іновірців на вічні смертельні муки, рівночасно, інші віруючи впевнені в покаранні безбожників за невіру в свого Бога. Своїх до «раю», чужих до «пекла», те що роздробило дух людський й моральну поведінку. Але хто ж це все влаштував, як не біологічна істота – людина, яка способом своєї життєдіяльності, ставленням до навколишньої дійсності привела себе й оточення до «інсульту цивілізації». Марно будувати природу моральної поведінки людини, не визнаючи свого місця у реальності, насамперед в духовній реальності. Духовна наснага переважної частини людства спрямована на підготовку до після смертного перебування в уявному місці з привабливим кліматом та доброзичливим населенням, інші гартують «душі»  до есхатологічних випробувань і бачать сцени Божого знищення довкілля. Вже сам факт віри в це необхідно розглядати як надзвичайну ситуацію, в духовному й інтелектуальному плані.

Світогляд, як фундаментальна конструкція способу мислення, реалізує життєві перспективи, формує завдання у реальному світі.  Хоч жодна писана релігія світу не вчила чомусь поганому свої народи, як не «божественного походження», так надавала власного «пророка», чи «добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі» (за Франком І.Я.), перед філософами залишилась можливість переосмислити наслідки спричиненого. Інформаційна революція надала можливість порівняти, поглибитись до витоків, все-таки зважити, що є вічним, що йде в безперервному еволюційному розвитку з Всесвітом і може вважатися релігією всіх часів.  

Релігією всіх часів можна визначити ту форму духовності в якій Рід людській існував в багатьох поколіннях до політичних релігійних проектів, духовність яка була спрямована на збереження себе і свого оточення, форма «духу», яка надала право на життя і нам з вами. Саме ті давні люди надали нам права існувати зараз тут і з нашим існуванням пов’язана та перша «духовна традицію», яку відносно сучасні релігійні політики зацькували примітивізмом. Першість в еволюційному розвитку не є примітивізмом, бо ж тоді те що надало перспективу на існування – це щось недолуге. Примітивним може бути дерев’яний друшляк, а не рід людський з тим, що вічно з ним. Духовність і матеріальність речі двох різних порядків, що має розмежовувати і їх дослідження. Не можна казати, що глиняний горщик в порівнянні з сучасною мультиваркою робить користувачів цих речей більш чи менш духовними, необхідно порівнювати внутрішній світ.

«Духовна першооснова» на якій розвинулась людина почала втрачатися під натиском іудео-християнського світу, відбулася поступова десакралізація Природи. Людина, як історично-природна істота, відреклася від свого становлення, свого внутрішнього стану. Надприродний Бог, якого самі ж люди винесли з об’єктивної реальності був початком нечуваного в духовному світі матеріалізму, адже духовно-психологічне життя індивіда тепер спрямувалось в уявний світ, який за межами Природи, отже реальний світ вже втрачав сакральність. Безумовно, що вигідніше вірити в прописаного Бога, який обіцяє вічне блаженство, тим паче якщо ви наважитесь не вірити в нього, за це ви будете покарані. А якщо його не має то ви нічого не втрачаєте: Природа ж й так вічно з Вами. В науці цю методологію релігійного впливу характеризують як спекулятивну, а в Природній вірі - це втрата своєї основи, зупинка еволюції, духовна смерть. До слова стане висловлювання Фрідріха Ніцше: «Бог помер!…І ми його вбили!...віра в християнського Бога стала чимось не вартим довіри – починає вже кидати на Європу свої перші тіні» (Ф. Ніцше. «Весела наука». 1881-1882 рр.).

До сьогоднішнього часу залишається відкритим питанням чи можливо дослідити й реконструювати ту першу релігію[[1]примітка] людини. План такого розгляду можливий тільки з тієї позиції, що все ж людина еволюційна істота, виникла не водночас і не відразу, як це прописано деякими священними збірками. Людська істота підкорена законам несвідомого та історії, належить до світу реальності, а не уявності, йшла і буте йти в нероздільному Космічно-Природному ритмі циклічного Всесвіту. Тільки з такого плану може відкритися Бог, який був не в кінці історії релігії, а на її початку. Необхідно відмовитись від старих істматівських однолінійних уявлень еволюції релігії, так ми не зможемо досягти витоків, не усвідомивши суті циклічних трансформацій.

Ми приймаємо ідею «священного циклізму», яка являє собою історію, послідовну зміну подій, модель вічного. Первозданна духовна єдність періодично відновлюється: здається вже все втрачено, міфи вічної релігії й Бога забуті, культ розмився, і все ж до вічного повертається людина при значних потрясіннях, тільки після того, як виявляються безсильні сотворені Боги. Релігійні основи, які були на початку часів являють собою парадигмічну історію. Необхідно щоб людина підтримувала й періодично до тих основ поверталась, заради входження в Природні цикли, збереження постійності світу, життя й оточення. Зрештою, наша вічна душа – це частина життя нашого «Предка».    

Нас навчили, що наше коріння, яке надало нам право на життя і творчість, - це «примітивна людина», яка не могла мати відношення з Богом. Віра давніх предків була обмежена, анімістична, фетишизм, віра в предмети й образи. Бачу камінь, вірю в його духа, встановив «стовпа» - ось це і є мій Бог. В кінцевому результаті релігії одкровень створили уяву, що до них були мертві вірування, «поганські», відтак сформував враження відсутності спадкоємності. Відсутність наступності виглядає порушенням об’єктивних Природних законів, як в біологічних матеріях так і в духовних. Мислення так званих «історичних народів» залежало від мислення архаїчних суспільств, порушення цього є відмовою в об’єктивних оцінках. Якщо людина зазнає становлення в історії, то все що вона робила в ній має важливість для кожного з нас. Те що відбулось на початку, визначає долю наступного.   Для релігійних дослідників це означає, що вони не можуть применшувати важливість релігійних форм глибокої давнини. Вже поглибившись в релігійний досвід давніх людей, перед нам виникають риси багатьох сучасних Богів.   

Що для українців може бути релігією «початку часів»? Чи можемо ми з усіх сакральних елементів духовної культури предків виділити «духовну систему», яка проходила «золотою пряжею» через всі часи, й нові релігійні виміри? Така первинна даність може відкритись лише в співпадіннях «духовних елементах» на всіх рівнях культури. А якщо ні? З цього приводу академічно вказав всесвітньовідомий дослідник Борис Рибаков, вивчаючи релігійну ідеологію древніх слов’ян: «Критерієм правильності повинно бути взаємопов'язаність розгаданих сюжетів, злиття їх в єдину систему. Якщо системи немає, то і пошук треба починати заново»[2].

Ми не ставимо тут за завдання встановити повну і вичерпну логічну модель «духовної системи» пращурів, яка за своїм устроєм і реалізацією може зняти багато накопичених протирічь: все ж це непомірна праця, за яку необхідно взятися просвітленим будівникам майбутнього. Для підтвердження наших аргументів достатньо буде привести деякі свідчення, проаналізовані нами, і спеціально вибрані, як самі наглядні.

Дослідники релігій зазвичай представляють лінійний розвиток вірувань, з періодизацію від «примітивних» до вірувань «цивілізованих». Ми приймаємо першу культуру української землі за символічне ядро, з якого вийшли пізніші знання і науки. Здатність наповнювати свій давній світ символічними кодами, які перенеслись на багато тисячоліть вперед, й обумовлені єдиним інформаційним характером, може характеризувати як раз не примітивну культуру, а ранні періоди великих культур. Відтак ми не в праві зображати духовність людини, яка йшла нерозривно з Природно-Космічним ритмом, як щось лінійне, а значить позбавлене циклів.  

Те, що передавалось з покоління в покоління з відомих нам археологічних й теологічних (письмових) пам’яток території України від кам’яної доби до дохристиянських часів, ми подаємо нижче (Мал. 1):

Далі ми виділяємо фундаментальну духовну основу, яка пройшла через всі вищенаведені культурні епохи.

(Кам’яна могила) У найвпливовішому й найбільшому святилищі території Євразії – «Кам’яна Могила», жерці почали видряпувати на скелях та кам’яних плитах піктографічні позначки – ритуальні фрази. Так протоіндоєвропейці на кам’яній плиті з пісковику передали до нас світоглядні основи того часу: «Творець Бог Ен-ліля, який розділив Всесвіт (Киан) на Землю (Ки) та Небо (Ан)»[3];

(Трипільська культура) Трипільці в своїх селищах залишили мовчазні залишки сакральних виробів і знаків.  Ці знаки відображають глобальний міфологічний погляд на відношення Неба до Землі. Саме ці космогонічні основи спричиняють всезагальну світову родючість. Можна виділити окремо спіралеподібні символи, коловрати – що є символами Простору, Неба та фігурки Жінок, Богинь. Спіральні знаки наносились на живіт фігурок, туди ж в глину вдавлювалися хлібні зерна, поєднання цих символів є ключем до розуміння взаємодії Матері-Землі з Батьком - Небом[4];

(Арійська культура) Відома пам’ятка території України 5-ти тисячолітньої давнини - «Керносівський ідол», досі зберігає в собі нерозкриті таємниці. Враховуючи давність пам’ятки, її культурний пласт й місце знахідки все більше вона набуває значення ідеологічного провідника. За нашими дослідженнями, «Керносівська стела» є взірцем арійського розуміння Бога й в основі цього знову таки лягають символи незнищенних космогонічних Батька з Матір’ю, Неба з Землею, дуальних протилежностей, які сягають Бога. Зв'язок цих двох полярних зародків представляє цілісність всього Космічного існування. Ці дослідження розміщенні на порталі Ridivira.com [Святе, всеперемагаюче «Дерево Життя» ], і чекають на своє наукове визнання;

(Слов’янська культура) Могутній представник дохристиянської культури – «Збручський кумир», в який дослідники намагаються в різних інтерпретаціях вмістити чи не весь пантеон князя Володимира, на сьогодні так і залишається на рівні дохристиянства та описів Саксона Граматика. Варто поставити на вид дослідникам обережну пропозицію, що не варто нехтувати таким важливим, можна сказати центральним положенням, як глибина слов’янського язичництва, що мала в своїй основі ідеологію попередніх епох. У цьому зв’язку здаються слушними розмірковування найвпливовішого дослідника слов’янської культури, академіка Бориса Рибакова, який визначав: «Аналіз глибини народної пам’яті  привели до дещо несподіваного, але дуже важливого висновку: виявилося, що еволюція релігійних уявлень являла собою не повну зміну одних форм іншими, а нашарування нового на старе. Архаїчні уявлення, які виникли на ранніх стадіях розвитку, продовжували існувати, незважаючи на те що поруч з ними (так би мовити, над ними) вже утворилися нові нашарування»[5]. Довірившись зазначеному положенню, «Збручський ідол» може розкритися у світлі арійського минулого, з доповненнями слов’янської епохи. Це ж вищенаведене  положення Рибакова, може казати про те, що періодизацію розвитку світоглядних уявлень земель території України варто розглядати як не окремі епохи, а як процес переходу й доповнення нових епох, попередніми, процес розквіту і затухання. Як приклад, архаїчний культ Великої Богині Матері (Землі) не міг змінитися зникнувши, він міг злитися з наступним культом Богом Батьком (Небом), відтак сформував моногамію людської та Божественної сім’ї. За Рибаковим, цей період поєднання батьківського з материнським – це епоха Бога Рода [Справедливо! Хіба Рід можливий без поєднання двох протилежностей, а саме батьківського й материнського].

Повернувшись до «Збручського кумира», порівняймо дві відомі культові пам’ятки арійської й слов’янської епохи, з припущенням того, що ідеологія передається з покоління в покоління, нашаровуючись (Мал. 2).

На малюнку 2, ми звертаємо увагу споглядача на схожість іконографічних рис древньої Керносівської скульптури з образом нижньої частини Збручської скульптури. Ми бачимо однакові образи з глибоко посадженими очами, невеликим носом, впалими щоками, голова неначе спирається на підняті плечі, а «козацькі» вуса неначе відділяють цей образ від інших зображуваних Богів[[6]примітка]. Але найбільш потужним інформаційним значенням є сама поза образу, який є колінопреклонний [в обох стелах], що каже за таку велич Бога, яка в повний зріст не вкладається між Небом і Землею. З цієї пози відкриваються стопи Бога, символу божественної присутності (згадаймо пізніші християнські запозичення стоп Діви Марії, відбитки стоп Христа по всьому світу). Наочне підтвердження вірності нашої реконструкції може доповнитись розглядом іконографії стел одноліток Керносівського ідола епохи бронзи. Подаємо нижче (Мал. 3):

У всіх приведених стелах, як ми переконались, присутня єдина іконографічна ідеологія. Безумовно що Керносівська стела виконана з особливою увагою, має благородні риси з деталізованою композицією, все ж її стели-близнюки, які збереглися гірше, кажуть за одну віру. Таємничі знаки Бога вже частково розгадані: тут бачимо священні символи «Дерева Життя», на плечах ідолів закодована символіка протилежностей, лівого і правого, чоловічого й жіночого [детально в роботі Святе, всеперемагаюче «Дерево Життя], всі вони в позі – навколішки, з якої відкриваються стопи. Стопи кажуть за велич Бога, який в повний ріст не вкладається між Земним і Небесним, й за два кроки [дві космогонічні стопи] проходить Світ. Всі ці арійські скульптури разом зі слов’янською Збручською скульптурою – це «енциклопедія священних знань», які необхідно поглиблювати до «Кам’яної Могили», а не притягувати до «пантеону хрестителя». Слушно зауважив академік Б. Рибаков, що в пантеоні Володимира жіноче Божество – Мокош, поставлено на самому останньому місці, після священної собаки Симаргла. А в народних віруваннях жіноче божество, асоційоване з «Матірю-Сирою-Землею», з плодоносною силою землі, що жило і в язичницькій і в християнській формі (Богородиця, «матінка-цариця») як головний персонаж аграрного культу аж до XX ст. [Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. 1980.].  

Те що в іконографії Збручської скульптури все тримається на арійському Бозі (за нашими припущеннями), це може вказувати на наявність ідеологічної спадкоємності з ще більш давньої традиції. Глибина цієї традиції буде залежати від змоги побачити тотожні закодовані символічні значення в культових пам’ятках землі України. Чи може знахідка з річки Збруч транслювати Природну віру людей «Кам’яної Могили»? Може, якщо не триматися в дослідженнях за голі назви, що відносять до скульптури, а взятися за ідеологічний зміст. Французький вчений Жорж Дюмезиль, який зробив значний вклад в дослідженні індоєвропейської релігії, у своїх працях довів, що правильно зрозуміти яке-небудь конкретне  Божество чи міф, ритуал, можливо тільки завдяки розшифровці основоположної ідеологічної системи, яка слугувала основою як соціальних так і релігійних інститутів[7]. 

І вже абстрагуючись від назв імен Богів Володимирового пантеону, в гранях Збручської скульптури може віднайтися релігійна система, яка базується на арійській системі розуміння Бога, де Батьківське з Материнським, Небесне з Земним, розкриває одночасно знання сотворення світу й людини, та закони управління Космічним простором й людським життям. Ставши на цю тверду основу, вже не буде важливо якими іменами будуть названі зображувані Боги, важливо буде що у різні часи й в різних народів вони позначали одні сили, які є вічними й нескінченними. Бог не має імені власного – навчав Григорій Савич Сковорода, а Володимир Шаян закликав: «Чи ще будемо сперечатися, як називати нашого Бога? Я вже казав вам, моліться як знаєте і називайте як знаєте, та не творіть такого, щоб ділитися за людськими словами. А за цими спорами криється злочинна анархія, або божевільні амбіції, або просто причаїлася зрада»[8].  

Закінчуючи розгляд пам’яток слов’янської культури й в цілому пам’яток автохтонного населення території України, маємо ще звернутись до артефакту, який передав і зберіг для нас інформацію не символічними кодами, а знаковою системою. У своєму розпорядженні українська нація має «Дощечки Ізенбека». Не зважаючи на те, що деяка частина науковців заперечує автентичність цієї пам’ятки, вона є скарбом не граматичної категорії[[9]примітка], а духовної. Ми не маємо права зводити їх до чогось іншого, ніж те, чим вони є: духовним творінням. І саме «Дощечки» зв’язують наші знання від «Кам’яної Могили» до Збручського кумира, промовляючи не граматикою а «душею предків»: Ви коріння Роду орієвого (читати арієвого), нащадки шлюбу Батька-Неба з Матір’ю-Землею, відродити маєте Руськень нашу з Голуном і трьома стами городів і сіл.       

Сума всіх приведених нами пам’яток автохтонного населення України каже про досить наглядну річ: наукові дослідження, які тримаються ще на спрощеній схемі релігійної періодизації де з анімізму витікає політеїзм, якій в кінці-кінців змінюється монотеїзмом, може в XXI ст. переглянутись на більш складну, «циклічну» періодизацію. Вже в кінці XIX ст., на початку XX ст., анімізм почали розглядати не як першу стадію релігію. В цей період виходить на авансцену теорія, яку кваліфікують як «прамонотеїзм» - початкова віра народів в єдиного Великого Бога, що відображається в теоріях науковців Єндрю Ланга та Вільгельма Шмідта. Ця релігія відповідала стану реального життя давніх людей, коли їх віра й Природа були нерозривно пов’язана сотнями ниток. Відтак науковці надали імпульс на сьогодні оцінити «Релігію Природи», так як вона цього заслуговує. Не йдучи за пропагандою чисельних дослідників і науковців, які відкинули сакральну глибину, не плекали ні віри ні душі народу, й просторікували про примітивізм чи обожнювання тільки самих сил Природи, ми знаходимо інформаційні докази глибокого знання Бога, не в кінці, а на початку історії. Значення цього приводить до концепції всесвітньої божественної циклічності, що має свої епохи розквіту й затухання. Таке розуміння людської духовності налаштовує на велике злиття з Природою, досягається входженням духовності в Космічно-Природні цикли, що є реінтеграцією відносин з Богом.      

Попри сучасний духовний занепад людства, все ж ми вбачаємо ознаки повернення до духовних Природних циклів, до того першого, єдиного для всіх Бога. Про це є пророцтва, як у ведичній літературі (прихід білого воїна Калкі, який з’явиться в кінці віків, щоб відкрити людству шлях космічної спіралі – нового Золотого віку) так і в християнській. Згадаймо пророцтво останньої сторінки «Нового Завіту»: «1. І показав мені річку води життя, світлу, мов кришталь, що виходила від престола Бога й Агнця; 2. Посеред вулиці його і річки, по цей бік і по той бік - Дерево Життя, що приносить дванадцять плодів, на кожний місяць подає плід свій, і листки Дерева - для оздоровлення народів; 3. І ніякого прокляття не буде більше. А престол Бога й Агнця там, і слуги його служитимуть йому; 4. І побачать обличчя його, і ім'я його - на чолах їхніх; […] 7. От, приходжу скоро. Блажен, хто додержує слів пророцтва книги цієї.» (Об. 22:1-7). Про повернення до давнього духовного вчення наголошувала й Ванга-ясновидиця, яка передбачила, що до 1990 року ми будемо свідками надзвичайних археологічних відкриттів, які докорінно змінять наші пізнання про стародавній світ. «Найдавніше вчення прийде в світ ... Мене запитують, коли це трапиться, чи скоро? Ні, не скоро. Ще Сирія не пала ... » [цитата Ванги]. Той час коли з землі піднімуться надзвичайні археологічні пам’ятки вже настав, варто тільки придивитися до них: розгледіти очікуване в християнському світі «Дерево Життя», яке відроджується з арійських пам’яток землі України, побачити написи світоглядних основ на першій духовній книзі землеробського етносу – «Кам’яній Могилі», зрозуміти основоположну ідеологічну систему «Велесової Книги».

Культурне оновлення неминуче. Все-таки прокидається дух вічний і обдарований, і вже не механічної віри, а дух осяяної свідомості. Але тільки людина, яка звільняється від ланцюгів і комплексів, здатна відкрити шлях до світу розуму, і здатна творити культуру. І ключ знайдеться, якщо знайдуться творці.    

Література

[1] Для вираження значення сакрального в нашому розпорядженні немає більше точного слова, як «релігія», хоч сьогодні це поняття вгрузло в нерухомість, кризу й людські конфлікти.    

[2] Рыбаков Б.А. Язычество древних славян – М., Наука, 1980. – С.113.

[3] Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ–ІІІ тысячелетий до н. э. – К., 2001.

[4] «Українське релігієзнавство» - науковий бюлетень Української Асоціації релігієзнавців та Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди Н А Н України. Число 83. – 2017. – С. 137-138.

[5] Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., Наука, 1980. – С. 597-598. 

[6] На Збручській скульптурі з усіх зображуваних Богів нижній образ має різко відмінні риси, що може бути важливою інформаційною підказкою щодо витоків образу.

[7] Dumezil D.E. Rituels indo-europeens a Rome (P., 1954); Aspects de la fonction guerriere chez les Indo-Europeens (P., 1955); Deesses latines et mythes vediques (Bruxelles, 1956); La Religion romaine archaique (P., 1966).

[8] Шаян В.П. Віра предків наших. – Гамільтон, Канада, 1987. – С. 856.

[9] Головним запереченням автентичності «Велесової Книги» в радянському союзі було те, що пам’ятка не потрапляє під правила лінгвістики. Відтак розглядалися суто механічні речі, що мало відводити від поглиблення в духовний зміст. Але хто ж міг займатися духовною складовою пам’ятки в радянські часи? Лінгвісти? Церква? Може інституції наукового атеїзму? Невже в світі ціниться більше як написано, ніж що написано!?