Слов'янські вірування

Сторінка 12 із 14

ДАВНЬОУКРАЇНСЬКІ ДЖЕРЕЛА

24. КЛЕНОВИЧ СЕВАСТЯН ФАБІАН (близько 1550 – 1602 або 1608 рр.)

РОКСОЛАНІЯ (1584 р.)

Севастян Кленович – один з найвідоміших латиномовних польсько-українських поетів доби пізнього Ренесансу. Опублікував чотири поеми, з яких «Роксоланія» була першою. У поемі описуються звичаї, побут, заняття та віра народу України-Русі, яку він називає поетичним словом Роксоланія. Наприкінці цієї поеми говориться про поховальні звичаї українців (русинів) другої половини XVI століття, окремі риси яких дожили й до ХХ століття.

Уривок поеми подається за виданням: Кленович Севастян Фабіан. Роксоланія // Українська поезія XVI століття. – К.: Радянський письменник, 1987. – С. 113 – 167.

Текст

[…] Врешті, я розповім про плач-голосіння у русів,

Як-то справляють вони похорон рідних своїх.

Щойно останнє дихання з покійника вуст відлетіло

Та життєдайне тепло з тіла назавше втекло,

Вже голосільниця плач-голосіння за плату виводить,

Найнята жінка оця плаче за мужем чужим.

Тре свої очі та сльози із них витискає за гроші,

Голос печальний і жаль, наче скорботна, вдає.

Платне її голосіння відбилось в повітрі відлунням,

Куплені сльози з очей ллються, неначе струмок,

А голосільниця плаче та пісню сумну затягає,

І, плачучи, разом з тим так промовляє тоді:

«Мій чоловіче нещасний, помер ти, о мій найвірніший,

В вічну обитель ідеш, звідки нема вороття.

Хто в опустілій цій хаті хазяїном буде для діток?

Хто обробляти поля буде врожайні як слід?

Хто буде пасти худібку та мед добувати з дуплянок?

Кошики хто поплете для моїх добрих сирів?

Дивно, чому ти помер, нерозумний! Хіба недостаток

Змусив тебе? Чи ж колись голод пізнав ти в житті?

Хліба чимало збирав ти на полях, і город родив добре,

Дома багато добра завжди в коморах лежить.

Сім пар волів доросли до ярма, запрягати вже можна,

Ще п’ятдесят без ярма вільно гуляє в лісах.

Ввечері двадцять корів подоїтись приходить додому,

Стільки ж добірних удень досить дають молока.

Ціла завуджена свинка звисає під дахом хатини,

В нашій коморі стоять сиру повненькі діжки.

Досить курей є у нас, кудкудакання чути частенько,

В гніздах з соломи несуть яйця щоденно вони.

Також і гуси ведуться, тихенько несуться в соломі,

Хитро у гніздах своїх яйця ховають усі.

Бджоли приємно дзижчать над дуплянками в нашім садочку,

Жовту вощину вони з медом для нас бережуть.

Хто ж мою шию нещасну обніме своїми руками,

Хто овдовілу тепер візьме в обійми свої?

Далі без тебе життя моє буде безкраїм нещастям,

В мене не буде цілком втіхи без тебе тоді

Горе нещасній, вже сон нескінченний закрив твої очі,

Вже не поможуть тобі ці ось скорбні слова.

Тож ти навіки прощай, спочивай у могилі сном вічним,

Зараз не чуєш мене, став ти твердим і глухим». […]

А на дорогу священник дає невелику монетку,

Щоби далекий свій шлях легко покійник пройшов,

Щоб за проїзд через Стікс заплатити мав чим отой русин

І до всевишніх доплив, до єлисейських полів.

В русів є звичай, щоб душам небіжчиків їжу носити

Й ставити їм на гробах різну гарячу їду,

Вірять-бо руси, що запах їх тіні легкі споживають,

Вірять, аж смішно, що теж м’ясо ті душі їдять.

Видно, священник забув попросити, аби Петро душі

Праведні руські завів аж до небесних зірок.¹ […]

С. 165 – 166.

Пер. з лат. В. Маслюка.

Коментар

С. Кленович натякає, що вище в поемі священик вже й так просив у святого Петра, щоб той душу померлого відвів на небо, без цих додаткових язичницьких обрядів давання монети померлому та годування його душі гарячою їжею.

25. ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ (близько 1540 – близько 1620 рр.)

БЛАГОЧЕСТИВОМУ ГОСПОДАРЮ ВАСИЛЮ, КНЯЗЮ ОСТРОЗЬКОМУ, І ПРАВОСЛАВНИМ ХРИСТИЯНАМ МАЛОЇ РОСІЇ (1599 р.)

Біографічні відомості про видатного українського письменника-полеміста кінця XVI – початку XVII століття Івана Вишенського надзвичайно скупі. Народився він у 40-х роках XVI ст., помер у 20-х роках XVII ст. Більше 40 років він був ченцем в монастирях на грецькій горі Афон. У своїх творах виступав активним критиком католицизму та унії. У «Посланні до князя Острозького» Вишенський також показує й своє гостре неприйняття залишків язичництва у простонародному християнстві.

Уривок публікується за виданням: Вишенський І. Посланіє до князя Острозького // Хрестоматія давньої української літератури / Упорядник О.І. Білецький. – К.: Радянська школа, 1952. – С. 112 – 117.

Текст

Апологія чернецтва

[…] Коляди з міст і з сіл ученням виженіть: не хоче-бо Христос, коли на його Різдво диявольські коляди мають місце, то нехай диявол у свою безодню занесе.¹

Щедрий вечір з міст і з сіл в болота заженіть, нехай з дияволом сидить, а не християн знеславлює.²

Волочильне після Воскресіння, з міст і з сіл виволокши, утопіть. Не хоче-бо Христос у своє славне воскресіння того сміху й наруги диявольської слухати.³

На Георгія-мученика свято диявольське тих, що в поле вийшли сатані дар [жертву] танцями й підстрибуваннями чинити ліквідуйте; гнівається-бо на землю вашу Георгій-мученик, що немає християнина православного, який би наругу ту диявольську очистив і вигнати її зміг.⁴

Пироги й яйця надгробні в Острозі й де б ще вони не мали місце знищіть, щоб в християнстві того паганського квасу не було.⁵

Купала на Хрестителя утопіте й огненне скакання відкиньте; гнівається-бо Хреститель на землю вашу, що в день його пам’яті попускаєте дияволу глумитися над вами через вас же самих.⁶

Петро й Павло молять вас, якщо хочете від них ласку мати, то понищіть і попаліть колиски й шибениці в їх день, як це робиться по Волині й Поділлю, й де б цей звичай не коївсь; гидко ж бо їм на землю з небес дивитись на те диявольське видовище, на яке збираються християнські люди.⁷

Й інші спокуси, котрі були б, зліквідуйте, й те писання всім до вух їхніх донесіть.

С. 117.

Пер. з давньоукр. упорядника.

Коментар

Колядá – давнє слов’янське свято пов’язане із зустріччю нового сонячного року (можливо, початково якось пов’язане з римськими календами – calendae, що, у свою чергу, були святами на честь померлих душ). Проводилося з 25 грудня по 6 січня. Пізніше на це свято наклалося свято народження Христа (Різдво Христове), але обряди старого свята мало змінилися. У християнські часи, починаючи від Святого Вечора і аж до Водохреща, колядували, тобто співали ритуальних пісень, в яких бажали господарю і господині щастя, здоров’я, багатого урожаю. Крім цього, водили «козу», ходили із «звіздою». На Різдво їли кутю та узвар, на покутті ставили дідух і т. п.
Щедрий вечір – через один тиждень після коляди вечір напередодні Нового року за старим стилем, з яким пов’язані багато язичницьких повір’їв, звичаїв та обрядів (співання аграрно-магічних та славильних пісень-щедрівок, карнавальне дійство «Маланка», дівочі ворожіння і т. п.).
Волочильне – це Пасхальний понеділок, коли люди «волочилися» з освяченим від хати до хати, дорогою обнімаючи та вітаючи один одного і обмінюючись «дорою» (свяченою паскою) та писанками. При цьому співалися “волочебні” пісні. Цей же понеділок ще зветься обливним (детальніше про обливання див. нижче у Густинському літописі, с. 112, у Боплана, коментар 8, с. 113 та в Синопсисі, с. 115).
Георгія-мученика – свято св. великомученика Георгія (Юрія) Побідоносця, яке відзначається 23 квітня за старим стилем. У простонародній свідомості Юрій перетворився в найпопулярнішого святого. Митрополит Іларіон писав: «Усі обряди на Юрія мають головно скотарський характер. Молодь іде на поле з піснями, хороводами та танцями, а старші йдуть хресним ходом. Уся худоба окроплюється свяченою водою; по церемоніях справляється громадський обід» [93, с. 285].
Пироги та яйця надгробні – звичай на Проводи (поминки за померлими після Пасхи) класти на могили пироги, паски, яйця і т. п. Належить до культу померлих.
Купала – слов’янське язичницьке свято в ніч з 23 на 24 червня за старим стилем, що, будучи поєднаним із християнським святом Івана Хрестителя, дожило до наших днів. У цю повну чудес ніч вірили, що опівночі розквітала папороть, дівчата пускали вінки із свічками по воді, молодь запалювала вогнища й стрибала через них, робили також опудала Марени й Купайла, прикрашали їх квітами, стрічками, вінками, а потім спалювали або топили. У поляків це свято називається «соботка», у чехів та словаків – «купадло», у сербів – Івандан або крес, у болгар – Іван-ден.
Мова йде про народний звичай в день пам’яті св. апостолів Петра та Павла (29 червня за старим стилем) або ще Петрів день вихатись на гойдалках. М. Стрийковский також писав про «дивну гойдалку» в Петрів день (див. с. 102). Таким чином, з цього уривка видно, що І. Вишенський гостро засуджував тих, хто культивував простонародні звичаї в межах християнської релігії.

26. ГУСТИНСЬКИЙ ЛІТОПИС (1623 – 1627)

Це хронографічна й літописна компіляція, укладена в 1623 – 1627 рр. Існує припущення, що якесь відношення до її укладання мав відомий церковний діяч Захарія Копистенський (? – 1627). Основний список 1670 р. виготовив ієромонах Густинського монастиря (біля міста Прилук) Михайло Лосицький. У хронографічній частині пам'ятки подається стислий огляд всесвітньої історії від «початку світу» до розселення слов'янських народів і виникнення Київської Русі. У літописній частині викладаються відомості про історичні події на українських землях від часу заснування Києва до 1597 р. Зміст статті «Про ідолів руських» спирається на відомості польських істориків М. Кромера, М. Бєльського, О. Гвагніна (Гваньїні) та М. Стрийковського.

Уривки літопису публікуються за виданням: Густинський літопис / Переклад В. Крекотня // Збірник козацьких літописів. – К.: Дніпро, 2006. – С. 7 – 191.

Текст

Про ідолів руських

Тут дещо скажемо про богів руських не тому, що їх достойно пом'янути, а щоб побачити, якою сліпотою тоді диявол заморочив людей і до якого безумства призвів їх, що не тільки не знали істинного Бога, а й поганим та бездушним речам і стихіям богоподібну честь воздавали.

По-перше, Перконос, тобто Перун¹, був у них найстарший бог, созданий на людську подобу [йому ж в руках був камінь дорогоцінний, як огонь]. Тому, мов Богу, жертву приносили і огонь неугасаючий з дубового дерева безперестанно палили; а якщо прилучилося б за нерадінням приставленого ієрея коли сьому вогню загаснути, то такого ієрея без будь-якого суду немилостиво вбивали.

Другий – Волос², бог худоби; сей був у них у великій честі. Третій – Позвізд, ляхи його називали Похвіст; у сього вірили як у бога аеру, тобто повітря, а інші – як у бога погоди і непогоди; інші ще його вихром називали; і сьому Позвізду, чи вихрові, як Богу, кланяючись, молилися.³

Четвертий – Ладо [тобто Плутон], бог пекельний; в сього вірили, що він бог женитьби, радощів, утіхи і всілякого благополуччя, як елліни в Бахуса; сьому жертви приносили ті, що хотіли женитися, аби за його допомогою шлюб добрий і любовний був. Сього Ладона-біса⁴ по деяких сторонах і досі на хрестинах і на весіллях величають, співаючи своєрідні пісні і руками об руки чи об стіл плещучи і на ім'я — «Ладо, Ладо»,— переплітаючи ним пісні свої, раз у раз поминають.

П'ятий – Купало, як гадаю, був богом добробуту, як у еллінів Церес: йому ж безумні за добробут подяку приносили в той час, коли мали настати жнива. Сьому Купалі-бісу ще й донині по деяких сторонах безумні пам'ять звершають, починаючи од 23-го дня червня, в надвечір'я різдва Іоанна Предтечі, аж до жнив і далі, таким способом: звечора збирається проста чадь обох статей, і сплітають собі вінці із їстівного зілля чи коріння, і, підпоясавшись бадиллям, огонь розкладають, в який же ставлять зелену гілку, і, взявшись за руки, колом крутяться навкого того вогню, співаючи свої пісні, переплітаючи їх іменем Купала; потім через той огонь перескакують, тому бісу в жертву себе приносячи⁵.

Шостий – Коляда; сьому празник прескверний буває 24 грудня. А тому й нині, хоч і благодать Різдвом Христовим осіяла нас, і ідоли згинули, та, одначе, диявол ще й досі у безумних пам'ять свою вдержав: сьому бісу в пам'ять проста чадь сходиться в надвечір'я Різдва Христового і співають пісні такі, в яких хоч і про Різдво Христове поминають, та більше Коляду-біса величають.⁶

І не досить було безумним людям сих богів: не довіряли-бо їм, ані сміли покласти на них певну надію, та й негоже було б на них уповати; проте мали ще й більше богів, а саме: Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла, Мокоша;⁷ інші ж колодязям, озерам, гаям жертви приносили. Одному із сих богів в жертву людей топили; тому й донині по деяких сторонах безумні пам'ять творять: в день пресвітлого воскресіння Христового молодь, зібравшись і граючись, вметає чоловіка у воду,⁸ і буває іноді дійством тих богів, тобто бісів, що вкинені у воду, чи об дерево, чи об камінь у воді розбиваються й умирають чи топляться; по інших же сторонах не вкидають у воду, а тільки водою обливають, та, одначе, тому ж бісу жертву сотворяють.

С. 40 – 41.

Пер. з давньоукр. В. Крекотня.

Коментар

Тут під впливом М. Стрийковського автор «Літопису…» ототожнює слов’янського Перуна з балтійським Перкуном.
Волос – цього бога у Володимирому пантеоні не було.
Уявлення про Позвізда, «що його вихором називали» взято безперечно у польських хроністів. Але в іншому місці «Літопису…» розповідається про те, як Володимир після хрещення розділив Руську землю на 12 княжінь і роздав їх 12 своїм синам. Одного із синів, якому дісталася Волинська земля, також звали Позвіздом [10, с. 42]. Про сина Володимира на ймення Позвізд вперше повідомляє «Повість минулих літ» під 988 роком [22, c. 67]. Таким чином, через звукову схожість імен Похвіст [Pochwist, Pogwizd] польських хроністів стає українським богом Позвіздом.
На відміну від М. Стрийковського тут Ладон названий правильно – у чоловічому роді.
Один з прикладів «індивідуальної міфотворчості» автора «Літопису» – із древнього свята Купайла твориться бог Купало. Первинно саме слово «купайло» могло належати до обряду купання, до вогнища, до місця, де відбувались ігрища, або ж до дня, в який відбувалося це свято, але аж ніяк не до бога. Свято Купайла вперше згадується, здається, ще в Галицько-Волинському літописі під 1262 роком. Там говориться, що «литва зненацька напала на [город] Єздов напередодні й Іванового дня, [і] на самого Купала» [22, с. 423].
Коляда – ще один з прикладів перетворення свята на бога у свідомості автора «Літопису…». Проте у простонародній свідомості також фіксується момент перетворення цього свята на міфічну персону, наприклад у таких словах української пісні: Прийшла Коляда наперед Різдва,/Коляда! Коляда!/Ой ходила Коляда, ой гуляла Коляда/По зеленому по саду, по багатому подвір’ю [55, с. 60]. У цілому, перетворюючи Купайла та Коляду на окремих богів Київського пантеону, автор «Літопису…» наслідує польських хроністів.
У цьому місці тексту перелічуються боги «Повісті минулих літ». Перун відсутній, мабуть, тому, що він уже згаданий на початку як «найстарший бог».
Тобто поливання водою на Великдень. Подібний звичай поданий і в «Описі України» (перше видання 1651 р.) французького військового інженера й відомого картографа Г. Левассера де Боплана (1600 – 1673), який був на службі у польського короля в 1630 – 1647 рр. Він так пише про обряд обливання водою в українців: «Ознайомтесь ще з однією розвагою, яка відбувається рано-вранці у великодній понеділок. Хлопці групами ходять по вулицях, ловлять усіх зустрічних дівчат і ведуть до цямрини колодязя, де обливають їх, виливши п'ять-шість відер води на голову, щоб ті стали зовсім мокрими. Така забава дозволяється лише до полудня. На другий день, у вівторок, настає черга за дівчатами, які роблять те саме, але більш лукаво. Кілька дівчат ховається у якійсь хаті, кожна з глеком, повним води. Тим часом на сторожі ставлять довірену дівчинку, яка умовним вигуком попереджає їх, коли бачить хлопця. Цієї ж миті усі дівчата вибігають на вулицю і з голосним криком хапають хлопця. Почувши їх, усі сусідські дівчата біжать на допомогу, і доки дві або три найсильніші тримають його, решта ллє воду з усіх глечиків йому за комір. І не дадуть утекти доти, доки не викупають як слід. Ось так проводять великодні дні хлопці й дівчата» [1, с. 82 – 83].

27. СИНОПСИС (1674 р.)

«Синопсис» (грецьке слово «огляд») перший твір з історії Русі, що був написаний в Києві з відверто москово-центричних позицій. Авторство приписують ректору Києво-Могилянської академії Інокентію Гізелю (1600 – 1683). Твір перевидавався аж до 1836 року й використовувався як підручник. Стаття «Про ідолів» – це поширена версія тексту Густинського літопису з багатьма доповненнями із М. Стрийковського.

Уривки публікуються за виданням: Жиленко І.В. Синопсис Київський // Лаврський альманах / Ред. рада: В. М. Колпакова (відп. ред.) та ін. – К.: ВІПОЛ, 2002. – Спецвипуск 2: Синопсис Київський. – 194 с.

Текст

Про ідолів^₁

По-перше, поставив [Володимир] чільного кумира, подібного до людини, на ім’я Перун, бога грому, блискавок та хмар дощових, на пагорбі високому над Биричовим потоком. Тулуб його був із дерева мистецьки висічений, голову мав вилиту зі срібла, вуха золоті, ноги залізні, в руках же тримав камінь, немов перун палаючий, рубінами і карбункулами прикрашений. А перед ним вогонь завше горів. Коли б через недогляд жерців привелося вогню вгаснути, то за те жерця, як ворога бога свого, на смерть карали.

Другий ідол був Волос, бог худоби.

Третій – Позвизд, інші ж кликали його Похвистом, деякі називали Вихром, сповідуючи, буцім був богом вишини, доброї та поганої погоди.

Четвертий ідол – Ладо. Цього мали за бога веселощів і всякого благополуччя. Жертви йому приносили ті, хто готувався до шлюбу, думаючи за допомогою Лади набути собі [на] добро веселого та любого життя. Ця мерзота пішла од найдавніших ідолослужителів, які вшановували певних богів Леля і Полеля, що їх богомерзенне ім’я й донині в деяких місцях на зібраннях гулящих співом «Лелюм-Полелюм» прославляють. Також і матері Лельовій і Полельовій співають: «Ладо-Ладо», і того ідола давня спокуса диявольська на шлюбних весіллях, в долоні плещучи, і об стіл б’ючи, оспівують. І від цього православному християнину всіляко берегтися належить, аби не накликати кару Божу.²

П’ятий ідол – Купало,³ якого вважають богом плодів земних, і йому спокушені дияволом подяки й жертви на початку жнив приносили. Того ж Купала, бога, чи істинніше, біса й до сьогодні в деяких місцевостях Рóссійських пам’ять тримається, найбільше ж – у надвечір’я Різдва святого Іоанна Хрестителя. Зібравшись увечері, молодь чоловічої, дівочої та жіночої статі плете собі вінки із певного зілля, і одягає на голову, і опоясується ним. Ще ж на тому бісівському ігрищі розкладають вогонь, і навколо нього, взявшись за руки, нечестиво ходять і скачуть, пісні співають, гидкого Купали [ім’я] часто повторюючи, і через вогонь перескакуючи, самих себе тому ж бісу Купалі в жертву приносять. І інших дійств диявольських багато на [тих] мерзенних зібраннях творять, про які й писати недобре. Крім цього святого Іоанна Хрестителя свята, й на свято святих верховних Апостолів Петра і Павла, диявол свої сіті напинає через гойдалки, на яких гойдаючись, випадає [декому], раптом упавши на землю, убитися, і негідно, без покаяння, душу свою втратити. Тому і гойдалок, як сіті диявольської, берегтися належить кожній християнській людині, аби не впасти й не зав’язнути в ній.⁴

Про обливання водою на Великдень

Деякі з давніх беззаконників джерелам та озерам жертви приносили, аби помножилися плоди земні, а часом і людей у воді топили. У деяких землях Рóссійських і до сьогодні давнього того безчинства обновлюється пам’ять, коли під час Пресвітлого Дня Воскресіння Христового молодь обох статей, або й старші, зібравшись, одне одного ніби задля якоїсь забави у воду вкидають, і випадає [деяким], намовою бісівською, кинутим у воду, чи об камінь, чи об дерево розбитися, чи втонути, і негідно втратити душу свою. Інші ж, хоча й не вкидають у воду, то поливають водою, тому ж бісу жертву давніх забобонів поновлюючи. Нині в звичаї втіху, а не жертви ідольські творять, проте краще б тому не бути.

Шостий ідол – Коляда – бог празничний. На його честь свято велике місяця грудня 24 дня святкують. Хоча люди руські й Святим Хрещенням просвітилися, й ідолів викорінили, але дехто пам’ять того біса Коляди й до сьогодні не перестає поновлювати. Почавши з самого Різдва Христового, повсякденно збираються на богомерзенні ігрища, пісні співають, і в них, хоча й про Різдво Христове згадують, але тут же беззаконно й Коляду⁵ – давню спокусу диявольську – часто повторюючи, додають. До того, на тих же своїх законосупротивних зборищах і певного Typa-сатану⁶ й інших [бісів] богомерзенних обряди вигадуючи, поминають. Інші [ж] обличчя свої і всю постать людську за образом і подобою Божою створену, деякими лярвами чи страшилами за образом диявольським створеним, закривають, страхаючи чи розважаючи людей, Творця ж і Сотворителя свого ображаючи, ніби не вдовольняючись чи гидуючи творінням Рук Його, що повністю належало б християнській людині облишити, а тим виглядом, якого надав йому Господь, вдовольнитися. І інші богомерзенні мерзоти вигадують, що їх і описувати не гоже.

Крім тих бісівських кумирів, ще й інші ідоли численні кумири були – на ймення Услад чи Ослад, Корша чи Хорг, Дашуба чи Дажб, Стриба чи Стрибов, Симаергля чи Семаргл, і Макош чи Мокош.⁷ Тим же бісам потьмарені люди, немов Богу, жертви й похвали воздавали. Ця ж мерзота по всій державі Володимировій згідно з велінням його здійснювалася.

Послав же великий князь рóссійський Володимир на своє місце до Великого Новгорода племінника свого на ім’я Добриню. І той, досягши Великого Новгорода, – як у Києві бачив творене Володимиром, так, наслідуючи його, зробив там, ідоли ставлячи, богами їх називаючи, і людям кланятися й треби їм приносити з примусу наказував.

С. 55 – 56.

Пер. з давньоукр. І. Жиленко.

Коментар

Весь цей текст і подібні до нього, що вийшли з-під пера представників християнської церкви, просякнуті гострим несприйняттям давніх слов’янських звичаїв і вірувань. Відомий російський філолог В. Топоров добре показав способи, якими християнська церква боролась із слов’янськими богами, примушуючи народ або повністю їх забути, або ж наділяючи їх вигідними церкві смислами. По-перше, відбувалася «деномінація», перейменування, коли багато з того, що стосувалося давніх язичницьких богів, збереглося, але імена були замінені іменами християнських святих (Перун став св. Іллею-пророком, Мокош була перейменована у св. Параскеву-П’ятницю, Велес став св. Власом і т. п.). По-друге – відтіснення слов’янських богів на периферію, пониження в ранзі та різке звуження учасників культу (наприклад, коли говориться, що давньоруські боги вшановуються «богомерзкими бабами», що таємно справляють свої треби). По-третє, відбувається «демонізація» богів, їх «погіршення» і тоді слов’янські боги стають бісами, нечистими шкідливими істотами. По-четверте, відбувається «апелятивізація» теофорних імен (бог Перун і перун у розумінні грому, бог Волос і волос у розумінні хвороби, богиня Мокош і мокосья в розумінні жінки легкої поведінки) [93, с. 214 – 215].
Дані про Леля й Полеля взяті у М. Стрийковського.
У зв’язку з Ладою та Купалою (а також, мабуть, Ярилом, хоча його ім’я й не згадується в джерелах XVI – XVII ст.) ще раз наголосимо, що ці міфічні персонажі були створені народною уявою в XV – XVI століттях і не встигли набути ще рангу богів. Тому фіксуємо їх «передбожественний» рівень, тобто рівень демонів. Історико-етнографічні матеріали XV-XVIІ ст., які є в нашому розпорядженні, дозволяють думати, що у свідомості селянок, які виконували пісні, Лада була зовсім не безглуздим пісенним приспівом, а звертанням до чітко персоніфікованого божества. У них Лада виступає як богиня шлюбу й благополуччя, святкування на її честь проводилися навесні (1 травня) і в першу половину літа («зелені святки» у діапазоні: середина травня – середина червня). Втім, пісні Ладі співалися й на Масляну, й на Благовіщення та на Юріїв день і не лише у слов’ян, а й у литовців. Одна з таких пісень звучить, наприклад, так:
Благослови, боже,/Благослови, мати,/Весну закликати,/Зиму проводжати!/Зимочка в візочку,/Літечко в човночку…/Благослови, мати,/Ой, мати, Лада, мати,/Весну закликати!.. 4 Про вихання на гойдалках у Петрів день див. також у М. Стрийковського (див. с. 102) та в І. Вишенського (див. с. 109).
Боги Купала й Коляда, вигадані київськими міфографами XVII століття, так сильно закріпились в літературній традиції, що й до цього часу важко знайти підручник, де б вони не згадувалися нарівні з іншими давньоруськими богами.
Тур, на думку М. Ткача, може бути міфологічним персонажем, втіленням Волоса [91, с. 53]. У перського історика ХІ ст. Гардізі, що спирається на Ібн Хордадбеха (ІХ ст.), в його «Зайн ал-ахбар» є відомості, що слов’яни вшановували бика [20, с. 296]. Український археолог Я. Боровський зауважує: «У дослідників не викликає сумніву сам факт існування культу Тура. Очевидно, він був безпосередньо зв’язаний з тотемним культом тварини (тура), який пізніше міг стати символом чоловічої сили, плодючості й набути внаслідок цього рис солярного культу» [37]. Крім того, у «Саксонській хроніці» Конрада Бото (1492 р.) – пізньому джерелі для вивчення язичництва у західних слов’ян – про зв’язок тура з богом Сварожичем-Радигостом говориться таке: «[1133 р.] В Мекленбурзі бодричі вшановували бога на ім’я Радигост, який мав на грудях щит, на котрому була зображена чорна голова бика, а ще мав у руці сокиру, а на голові – птаха» [17]. На завершення варто додати, що й у «Слові о полку Ігоревім» про князя Всеволода говориться: Славний яр-тур Всеволоде!/Стоїш ти на ратному полі…[26].
Це речення також запозичене у М. Стрийковського (див. с. 103), який, у свою чергу, взяв його у барона С. Герберштейна (див. коментар 10, с. 105).