Слов'янські вірування

Сторінка 9 із 14

СКАНДИНАВСЬКІ ДЖЕРЕЛА

18. САКСОНЕЦЬ ГРАМАТИК (близько 1140 – між 1206 та 1220 рр.)

ДІЯННЯ ДАНІВ (близько 1208 р.).

Про життя Саксонця Граматика ми маємо досить мало відомостей. Відомо, що він походив із знатного роду, був священиком в Роскільді й помер після 1206 року. Його монументальна праця, що написана середньовічною латиною, складається із 16 книг, в яких викладається історія данських королів з найдавніших часів до 1187 року. «Діяння данів» («Gesta Danorum») була вперше опублікована у 1514 році в Парижі (до цього даний твір розповсюджувався в рукописах). У цьому творі, між іншим, викладена й історія про Гамлета, принца данського, яка потім була використана В. Шекспіром при написанні однойменної трагедії.

Текст публікується за виданням: Матерь Лада. Божественное родословие славян. Языческий пантеон / Составление и комментарий Д.М. Дудко. – М.: Эксмо, 2004. – С. 343 – 419.

Текст

Місто Аркона лежить на вершині високої скелі; з півночі, сходу та півдня обгороджене природним захистом, бо стрімкі узбіччя узгір’я мають вигляд укріплених мурів і ніяка стріла, випущена навіть із стрільної машини, не могла досягнути вершини скелі. Із тих, вищеназваних сторін світу, була ця твердиня боронена морем, що опливало хвилями його підніжжя, із західної сторони захищає його високий насип у 50 ліктів, нижня частина якого була із землі, а вища – з дерева, перемішаного з глиною.

XIV (1136 р.). [Руяни, переможені данським королем Еріком ІІІ], зобов'язавшись перейти в християнську віру, але, зберігши при цьому статую, яку шанували, підкорилися данцям. Адже була статуя в місті [Арконі], особливо шанована городянами та возвеличувана щедрими дарами сусідів, але помічена хибним ім'ям святого Віта.¹ Зберігши її, городяни не відкинули цілком стару віру.

(1168 р.). Посередині міста лежить відкрита площа, на якій піднімається дерев'яний храм витонченої роботи, але шанований не стільки за пишноту культу, скільки за шанування величі бога, якому тут споруджений кумир. Уся зовнішня сторона будови виділялась мистецьки зробленими барельєфами різних фігур, але негарно та грубо розфарбованими.

Тільки один вхід існує всередину храму, оточеного подвійною огорожею. Зовнішня огорожа складалася з товстої стіни з червоною покрівлею; внутрішня – спиралась на чотири міцні колони, що, не з'єднуючись твердою стіною, обвішані були килимами, які досягали землі, і примикали до зовнішньої огорожі лише деякими арками і покрівлею.

У самому храмі стояв великий, подібний до людини, але переважаючий її своїми розмірами, кумир, з чотирма головами, та стількома ж шиями, з яких дві виходили з боку грудей і дві інші з хребта, але так, що з двох передніх і двох задніх голів одна дивилася праворуч, а інша – ліворуч. Кошлата борода й підстрижене коротко волосся їх показували, що мистецтво художника наслідувало звичаї руян по догляданню голови. У правій руці [кумир] тримав ріг, виготовлений з різних металів, який щороку жрець звичайно аж по самі вінця наповнював вином, щоб за рівнем рідини пророкувати про урожай наступного року; ліва рука, якою кумир впирався у бік, уподібнювалася луку. Верхній одяг спускався до берців, що складені були з різних сортів дерев і так мистецьки були з'єднані з колінами, що тільки при уважному розгляданні можна було побачити місце їх скріплення. Ноги стояли нарівні з землею, а їхній фундамент був вкопаний під підлогою. Недалеко виднілись упряж та сідло коня кумира з іншими знаками його величі. Спостерігача найбільше дивував меч надзвичайної величини, піхви та рукоять якого, крім красивих різьблених форм, вирізнялися ще й срібним оздобленням.

Урочистий його культ відправлявся так. Щорічно після збору урожаю змішаний натовп зі всього острова перед храмом бога, принісши в жертву худобу, справляв для слави їхньої віри урочистий бенкет, що іменувався священним. Жрець цього бога, що всупереч загальному звичаю цієї країни відрізнявся довгою бородою й волоссям, напередодні дня, коли належало священнодіяти, увійшовши в мале святилище, – куди тільки йому й можна було входити, – звичайно за допомогою мітли ретельно прибирав, стежачи, щоб в приміщенні не було людського дихання. Кожного разу, коли потрібно було вдихнути або видихнути, він ішов до виходу, щоб присутність бога не була занапащена віддихом смертного.

Наступного дня, коли народ стояв біля входу святині, він, вийнявши з рук кумира ріг-чашу, ретельно придивлявся, чи знизився і настільки рівень налитої рідини, бо тоді очікувався наступного року неврожай. Помітивши це, велів присутнім запасати плоди на майбутнє. Якщо ж він бачив, що кількість напою в рогові-чаші не зменшилася, тоді він пророкував у прийдешній час рясний плодозбір. Після такого пророцтва наказував урожай цього року або бережливіше, або щедріше витрачати. Виливши старе вино до ніг кумира, як проливну жертву, порожню посудину знову наповнював: ніби випиваючи за здоров'я, шанував статую і просив як собі, так і вітчизні благ, городянам успіху в примноженні перемог урочистими словами. Закінчивши це, підносив ріг до вуст, надзвичайно швидко, одним ковтком випивав і, наповнивши вином вдруге, вставляв його знову в праву руку кумира.²

Виготовивши пиріг з медовим вином круглої форми, величини ж такої, що майже дорівнювала людському росту, приступав до жертвопринесення. Поставивши його між собою і народом, жрець за звичаєм питав, чи бачать його за медівником руяни. Коли ті відповідали, що бачать, то бажав, щоб через рік не змогли його розгледіти.³ Таким благанням він просив не про свою чи народу вигоду, але про зростання майбутнього урожаю. Потім від імені бога вітав присутню громаду, довго закликав її до шанування цього бога і старанного виконання жертовних обрядів і обіцяв як винагороду за поклоніння рясні плоди землі та перемоги на суші й на морі.

Закінчивши ж це, решту дня вони самі жертовні яства обертали на бенкетну снідь і насичення ненажерливості, примушуючи присвячені божеству жертви слугувати своїй нестриманості. На цьому бенкеті зневажати помірність вважалося благочестям, стримуватися ж – нечестям.

Для задоволення кумира кожен чоловік і жінка острова раз на рік вносили по одній монеті. Йому також віддавали третину зброї і здобичі, вірячи, що нібито вони були здобуті під його проводом і опікою. Крім того, у розпорядженні бога було триста коней і стільки ж вершників, все багатство добуте ними зброєю чи промислом, вручали верховному жрецю. Із цієї здобичі приготовлялись потім різні прикраси та емблеми святині та зберігали їх в скринях під замками; у них, крім величезної кількості золота, лежало багато пурпурових тканин, прогнилих від старості. Тут же можна було бачити й безліч громадських та приватних дарів, пожертвуваних як побожні обітниці тими, хто бажав добродійства.

Цьому кумиру давала данину вся Слов'янська земля. Навіть сусідні государі посилали йому дари з благоговінням; між іншим, король данський Свенон, для умилостивлення його, приніс у дарунок кубок вишуканої обробки, надаючи перевагу чужій вірі, а не своїй, і за це нещасне жертвування поплатився він горлом.

Цей бог мав також храми в багатьох інших місцях, що керувались жерцями майже рівного достоїнства, але меншої могутності.

Крім того, цьому богу належав особливий кінь, зовсім білий, у якого висмикнути волосся з гриви чи хвоста вважалося злочином. Тільки верховний жрець міг його годувати й на ньому їздити, щоб звичайна вузда не принизила божественності тварини. Вірили, що на цьому коні Святовит, – таке було ім’я кумира, – веде війну проти ворогів свого святилища. Головний доказ цього вони вбачали в тому, що кінь, який вночі стояв у стійлі, часто ранком був покритий густою піною й потом так, нібито він повернувся з довгої їзди, пробігши простори великих доріг.

Ворожіння з цим конем відбувалося так. Коли передбачалося почати війну проти якої-небудь країни, перед храмом за звичаєм служителі ставили списи у три ряди. З них два встромлялися наконечниками в землю і з'єднувалися [третім] упоперек; відступи між рядами були однакові. До них кінь, коли треба було підняти війну, після урочистого моління виводився в збруї жерцем із входу. Якщо поставлені ряди списів переступав правою ногою перш, ніж лівою, це вважалося знаком вдалого завершення війни; якщо ж лівою раніше правої ступав, то план війни змінювали. Так само морська виправа вважалася небезпечною, якщо не побачили тричі, раз по раз, доброго кроку коня. Виступаючи також на різні інші справи, по першому руху тварини отримували пророцтва. Якщо знаки були прихильні, хутко збиралися в дорогу; якщо ж недобрі, повертали назад і залишалися вдома.

Відомим був і такий спосіб ворожіння. Три дерев'яні дощечки, з одного боку білі, з іншого – чорні, кидалися як жереб до ворожильного заглиблення; біле означало успіх, чорне – невдачу. І жінки також не цуралися таких знань. Сидячи близько біля вогню, вони випадково, без розрахунку, креслили лінії на попелі. Якщо число їх виявлялося парним, ворожіння вважали вдалим, якщо непарним – то невдалим.

Святовита символізували різні знаки (Signa), саме, різні орли й прапори, головний з яких називався Станиця (Stanisia). Воно було відмінне за величиною та кольором і вшановувалось народом руянським майже настільки, наскільки велич всіх інших богів. Несучи його перед собою, вони вважали себе такими, що мають право грабувати все людське і божественне, і все вважали собі дозволеним. З ним вони могли спустошувати міста, руйнувати вівтарі, неправе робити правим, всіх пенатів руянських руйнувати і спалювати – і влада цього невеликого шматка полотна була сильнішою за владу князівську.⁴

Це була, отже, та твердиня, що її укріплення прагнув король [Данії] розруйнувати не менше, ніж їх релігію. Він уважав, що разом із її знищенням зможе він вирвати із корінням у цілій Руґії її язичницькі культи. Він не сумнівався, що так довго, як довго стояла ця статуя [Святовита], легше є знищити їх укріплення, ніж їхню паганську віру.

[…] [Про руйнування храму]. Крім того, стіни храму були обвішані пурпурними тканинами, наділеними красою, але такими старими, що їх навряд чи можна було чіпати. Не було недоліку і в рогах лісових звірів, не менш примітних природою, ніж обробкою. Демон у вигляді темної тварини вискочив зсередини [будівлі] і раптово втік від вогнів, що оточили його.

[...] Відмінністю цього міста [Корениці]⁵ були три будівлі знаменитих храмів, помічені блиском чудової майстерності. Гідність місцевих богів користувалася майже таким же шануванням, як серед арконців – авторитет громадського бога. Але й це місце, в мирний час безлюдне, тепер було переповнено численними оселями.

[...] Найбільший храм стояв усередині двору, але замість стін йому слугували пурпурні завіси, дах же спирався лише на колони. Служителі [церкви], проломивши огорожу двору, взялися за внутрішні завіси храму. Коли й їх прибрали, висічена з дуба статуя, що іменувалася Ругевитом, стала виднітись у своїй потворності з усіх боків. Ластівки, які під його вустами звили кубла, покрили послідом його груди. Гідний бог, зображення якого так потворно запаскуджене птахами! Крім того, біля його голови було сім людиноподібних облич, які всі було покрито одним черепом. Стільки ж і мечів у піхвах, підвішених до його боку, зобразив майстер. Восьмий меч, вийнятий з піхв, [бог] тримав у руці; він був вкладений в кулак і щонайміцніше прибитий залізним цвяхом так, що не можна було його витягнути, не розрубавши, що й показав його розтин. Ширина його була більше людського росту, висота ж така, що [єпископ] Абсалон, ставши навшпиньки, ледве дістав до підборіддя топірцем […].

Цього бога шанували, подібно до Марса, що очолював сили війни. Нічого потішного не було в цій статуї, що викликала лише огиду грубістю потворного різьблення.

[...] Завершивши його знищення, загін супутників [єпископа] заповзято рушив до статуї Поревита, яка вшановувалась у найближчому храмі. Він був зображений з п'ятьма головами, але беззбройним. Зрубавши його, увійшли до храму Поренута.⁶ Ця статуя являла собою чотири обличчя, а п'яте мала на грудях і торкалася його лоба лівою, а підборіддя правою рукою. Її за допомогою служителів [єпископ] повалив ударами сокир.

SaxonisGrammatici. HistoriaDanica. P. I. V. II. Havniae,1839.

P. 661, 822-827, 837-838, 841-843.

Пер. з рос. упорядника.

Коментар

Тобто бога Святовита.
Ще раніше подібний звичай описав у своїй хроніці «Діяння англійських королів» (перша редакція 1125 р.) Вільям Мальмсберійський (близько 1090 – 1143): Пишучи про західнослов’янські племена, він у другій книзі цієї хроніки зазначає: «…Цей імператор [тобто німецький імператор Генріх IIІ (1017 – 1056)] володів багатьма чеснотами й перевершував своїх попередників у військовому мистецтві так сильно, що він підпорядкував вінделиків і лютичів та інші народи, що межували зі свевами, деякі з них і досьогодні прихильні язичницьким марновірствам: сарацини й турки поклоняються Богу Творцю, дивлячись на Мухаммеда не як на Бога, але як на пророка. Але вінделики поклоняються Фортуні – встановлюють її ідол в найпочеснішому місці, вкладають в її праву руку ріг, наповнений рідиною, зробленою з меду й води, яку греки називають "hydromel". Святий Ієронім підтверджує в своїй вісімнадцятій книзі Ісаї, що єгиптяни й всі східні народи роблять теж саме. Тому в останній день листопада, усаджуючись колом, всі вони оглядають його, і якщо вони бачать ріг повним, то голосно ляпають в долоні тому, що наступного року буде достаток, він зі своїм по самі вінця наповненим рогом, у всьому виконає їх бажання; якщо ж трапляється інакше, вони сумно нарікають. Генріх зробив ці народи данниками таким чином, що в кожному урочистому випадку, коли він носив свою корону, чотири їх королі повинні були на своїх плечах нести казан, в якому варилося м'ясо, на кухню…» (Цит. за: [L.P. Slupecki, R. Zaroff. William of Malmesbury on Pagan Slavic Oracles: New Sources for Slavic Paganism and its Two Interpretations // Studia Mythologica Slavica 2. – Ljubljana , 1999. – P. 10]). Як бачимо, у Саксонця ріг наповнений вином, а у Вільяма – медом. Повний ріг у Саксонця пророкує багатий врожай, у Вільяма ж вживається ширше поняття «достатку». Вінделики – це кельтське плем’я у верхів’ях Дунаю, яке на час написання «Діянь» вже не існувало. Слов’янське ж плем’я з назвою вінделики в історії невідоме, тому вінделиків потрібно, мабуть, тлумачити як венедів. Венедами ж тоді називалися всі полабські слов’яни. Не потрібно також забувати, що лютичі мали також співзвучні назви «велатаби» та «вільці». Сам Вільям не знав імені бога, якому присвячувався обряд. Ми ж можемо припустити, що це були або культові відправи все того ж Святовита, або ж Сварожича. Подібну ж інформацію подає у своїй «Хроніці» й чернець Альберіх із Трьох Джерел (ХІ ст.) (за повідомленням Абрагама Френцеля, 1712 р.). Під 1003 роком у нього читаємо: «[тут вже імператор Генріх ІІ (973 – 1024)] підкорив собі вінделиків, народ, що межував зі свевами. Ці вінделики вшановували Фортуну; маючи її кумира в найзнаменитішому місці, вкладали йому в руку ріг, наповнений напоєм, приготовленим із води й меду…» (Цит. за: [17]).
Можна гадати, що тут описується обряд, який пізніше дістане свій подальший розвиток у святі Коляди. Про цей звичай в Україні М. Костомаров у своїй «Слов’янській міфології» (1847 р.) писав так: «До цього часу у малоросіян зберігається подібний звичай, тільки перенесений на час різдвяних святок. Батько сімейства сідає за стіл, на якому стоять страви, що обставлені снопами. Він питає: «Чи бачите ви мене, діти?» Йому відповідають: «Не бачимо». Він каже: «Ну дай Бог, щоб і в наступному році не побачили» [68, с. 249]. Подібні звичаї спостерігались і у південних слов’ян. Так, за свідченнями Олександра Фамінцина у Герцеговині на Різдво «беруть двоє «чесницю» (хліб) і ставлять між собою. Один питає іншого: «Чи видно мене із-за хліба?» Інший відповідає: «Трохи видно». Тоді перший говорить: «Зараз трохи, хай же в наступному році зовсім не буде видно». Той же мотив повторюється і в болгарській оповіді. Прийшов піп у село, щоб отримати звичний святковий збір із селян і їстівних харчів. Склавши свою здобич до купи, він заховався за неї і запитав: «Чи бачите ви мене селяни?» «Бачимо тебе, бачимо» – сказали селяни. «Дай Боже, щоб в наступному році не бачили!» – вигукнув піп» [96, с. 57].
Військовий прапор «Станиця» (пор. польськ. stanica– військова хоругва) руяни шанували як прапор всіх богів, хоча це був і прапор, в якому втілювалась священна сила Святовита (про прапори із зображеннями богів див. також у Титмара Мерзебурзького, с. 60).
Корениця (Гардз) – поряд з Арконою ще одне велике місто на півдні острова Рюген, засноване в ІХ – Х століттях. Було резиденцією короля ранів. У Корениці було три храми, присвячених трьом богам – Ругевиту, Поревиту та Поренуту. Причому, на думку Саксонця, Ругевит є покровителем острова, а ім’я його могло означати «бог Рюгена».
Отже, бог Ругевит мав сім облич, Поревит – 5 голів, Поренут – 5 облич. Звідкіля ця багатоголовість у богів з Корениці? Польський історик Г. Ловмянський (1898 – 1984) вважає її вигадкою самого Саксонця Граматика [64, с. 160]. Але справа в тому, що і в Гельмольда є подібні свідчення. Він пише: «Багато богів вони вирізують з двома, трьома й більше головами» (див. с. 77).

19. САГА ПРО КНІТЛІНГІВ (XIIІ ст.).

«Сага про королів Данії», або «Knytlingа saga», присвячена клану данського короля Кнута. Записана десь між 1240 – 1260 рр. Ймовірний автор саги – ісландець Олав Тордарсон Білий скальд (помер у 1259 р.). Сага містить багато відомостей про боротьбу королів Данії з балтійськими слов’янами.

Текст

Розділ 122. (1168 р.). [Данський король Вальдемар¹ в Корениці²] наказав розтрощити трьох ідолів, які іменувались Рунвитом³, Турупітом⁴ і Пурувитом⁵. Ці ідоли такі дива творили: якщо хто бажав зійтися з жінкою в місті, то вони зчіплювались, ніби собаки і не роз’єднувались аж доти, поки не покидали місто. […] Там захопили в ідолів багато грошей, золота й срібла, шовку, і бавовни, і багрянцю, шоломів і мечів, кольчуг та всякої іншої зброї. П’ятий ідол називався Пізамар⁶. Він був в Асунді [Ясмунді]⁷, так називалось місто. Цей [ідол] також був спалений. [Інший бог] називався Чорноглав⁵, це був їхній бог перемоги, який ходив з ними в походи і мав срібні вуса. Він найдовше зберігся і тільки на третій рік його захопили.

Monumenta Germaniae historica. Т. XXIX.

Hannoverae, 1892. P. 314.

Пер. з рос. упорядника.

Коментар

Мається на увазі данський король Вальдемар І Кнутссон (1157 – 1182), після походів якого балтсько-слов’янські королівства практично припинили своє існування.
Зараз місто Корениця (Гардз) називається Гарц.
Рунвит (Rinvit) у Саксонця Граматика названий Ругевитом (Rugieuithus).
Турупіт (Turupit) у Саксонця Граматика названий Поренут (Porenutius).
Пурувит (Puruvit) у Саксонця Граматика названий Поревит (Poreuithus). І «Кнітлінгсага» й «Діяння данів» Саксонця базувались на якомусь одному джерелі. Тому обидва твори закінчуються подіями 1187 року. І тому ж такі схожі назви богів з міста Корениці.
Про функції бога Пізамара (Піцамара) нічого певного сказати не можна.
Асунд – також місто на острові Рюген.
Чи відповідав цей Чорноглав [Tiarnoglafi], бог перемоги, за своїми функціями злому богу Чорнобогу, про якого говориться у Гельмольда, сказати важко.