Слов'янські вірування - Візантійські джерела

ВІЗАНТІЙСЬКІ ДЖЕРЕЛА

1. ПРОКОПІЙ КЕСАРІЙСЬКИЙ (між 490 і 507 – близько 560 рр.)

ВІЙНА З ГОТАМИ (близько 550 р.)

Прокопій жив у VI столітті, в епоху імператора Юстиніана (527 – 565). Він був секретарем Велізарія – полководця Юстиніана. Його перу належить твір «Про війни Юстиніана» у 8 книгах. Чотири останні книги говорять про «війни з готами». Прокопій одним із перших подав свідчення про слов’ян, до того ж під їх власним ім’ям, описуючи їхні походи у Східну Римську імперію. Говорячи про події 545 року, коли імператор Юстиніан збирав нову армію для завоювання Італії, Прокопій якраз і згадує про особливості релігійних вірувань ранніх слов’ян.

Текст подається за виданням: Прокопий Кесарийский. История войн / Пер. с греч. Л. Гиндина, В. Цымбурского // Свод древнейших письменных известий о славянах / Сост. Л.А. Гиндин, С.А. Иванов, Г.Г. Литаврин. – М.: Изд. фирма «Восточная литература» РАН, 1994. – Т. 1 (І – VІ вв.). – С. 170 – 250.

Текст

III (VII) 14. Ці племена, слов'яни й анти (Σκλαβηνοί τε καi Άνται),¹ не управляються однією людиною, але спрадавна живуть в народоправстві [демократії], і тому в них вигідні й невигідні справи ведуться спільно. І у всьому іншому в обох цих варварських племен все життя й закони однакові. Вони вважають, що один із богів [грецькою: ueώnmέngάrέna], – творець блискавки,² – саме він є єдиним владикою над усіма,³ і йому приносять у жертву биків і різних жертовних тварин. Долі [напередвизначення] вони не знають і взагалі не визнають, що вона стосовно до людей має яку-небудь силу,⁴ але коли смерть уже стоїть біля їхніх ніг, чи будучи охопленими хворобою, або виступаючи на війну, то вони дають обітницю, якщо уникнуть її, негайно ж принести богу жертву за своє життя, а уникнувши [смерті], вони приносять в жертву те, що обіцяли, і думають, що саме цією жертвою купили собі порятунок. Та вони вшановують і річки, і німф,⁵ і деякі інші божества, приносять жертви також і їм всім, і за допомогою цих жертв здійснюють ворожіння.⁶

С. 183 – 184.

Пер. з рос. упорядника.

Коментар

1. Мова безперечно у Прокопія йде про ранніх південних (склавини) та східних (анти) слов’ян.
2. Мається на увазі, мабуть, Перун, покровитель воїнів та блискавки. Правда він тут не названий, але іншого бога блискавки у слов’ян не було. В уривку він названий «одним із богів», але цей бог стояв над усіма іншими богами.
3. У попередніх перекладах Прокопія Кесарійського ця фраза звучала так: «Вони вважають, що один тільки бог, творець блискавок, є владикою над усіма». Зрозуміло, що у перших слов’ян монотеїзму ще не було. Тому уточнення зроблене Л. Гіндіним та В. Цимбурським в цьому перекладі є досить суттєвим, воно дає можливість чіткіше зрозуміти, що у слов’ян було багатобожжя на чолі з богом блискавки. Відносно цієї першості бога блискавки висловлювались різні припущення. Так польський філолог Олександр Брюкнер вважав, що Прокопій, який прекрасно знав античну міфологію, описуючи верховного слов’янського бога, переніс на нього традиційні характеристики Зевса. В. Полак не виключав, що такий потяг до монотеїзації виник під тиском християнства.
4. Вислів про те, що слов’яни не визнавали Долі [έιμάρμένη], потрібно розуміти так, що вони не знали долі в античному «астрологічному» смислі, уявлення про астральне напередвизначення індивідуальної долі розповсюдились у слов’ян під впливом візантійської (християнської) культури. Про розвинутість уявлень про долю у давніх слов’ян добре написав мовознавець і фольклорист Олександр Потебня (1835 – 1891): [82, с. 472 – 516].
5. Тобто вшановують водяних демонів, що з пізніших часів нам відомі як берегині, русалки, віли.
6. Згадка про ворожіння підтверджує, що Прокопій зовсім не приписував слов’янам відсутність віри в долю, адже умовою гадання є якраз присутність такої віри.

2. КОСТЯНТИН ПОРФИРОРОДНИЙ (905 – 959 рр.)

ПРО УПРАВЛІННЯ ІМПЕРІЄЮ (близько 950 р.)

Твір «Про управління імперією», що його приписують візантійському імператору Костянтину Порфирородному створювався протягом 948 – 952 років. Призначався він як конфіденціальний довідник-керівництво щодо управління імперією для тоді ще юного наступника престолу, майбутнього Романа ІІ (959 – 963). Вже у преамбулі імператор твердить, що головним завданням твору є показ того, чим є народи, що оточують Візантійську імперію, й чим вони можуть бути корисними та шкідливими для імперії ромеїв. Трактат дійшов до нас в єдиному списку виготовленому, мабуть, з оригіналу у 1059 – 1081 рр. на замовлення кесаря Іоанна Дуки. Глава дев’ята присвячена росам (Ρώς) та опису водного шляху з Києва до Константинополя («із варяг у греки»), яким роси везуть зібрану на полюдді данину на продаж.

Текст подається за виданням: Константин Багрянородный. Об управлении империей / Пер. Г.Г. Литаврина. – М.: Наука, 1991. – 496 с.

Текст

Глава 9. Про росів, що відправляються з моноксилами із Рóсії в Константинополь

[…] Після того як пройдене це місце,¹ вони досягають острова, який зветься островом Св. Григорія.² На цьому острові вони здійснюють свої жертвопринесення, оскільки там стоїть величезний дуб: приносять в жертву живих півнів, укріплюють вони й стріли навколо [дуба], а інші – шматочки хліба, м'ясо і все, що має кожний, як велить їх звичай. Кидають вони й жереб на півнів: або зарізати їх, або з'їсти, або відпустити їх живими.³

С. 49.

Пер. з рос. упорядника.

Коментар

1. Перед цим розповідається про росів, які везуть навесні у Константинополь зібрану під час полюддя данину на продаж. Спускаючись на човнах (моноксилах) по Дніпру, вони, пройшовши пороги, зупиняються на острові Хортиця.
2. Острів св. Григорія – це й є острів Хортиця. На ньому археологами знайдені залишки давньоруського поселення Х – ХІ століть, а також арабські монети та мечі франкського походження, що були змонтовані у Скандинавії в Х – ХІ століттях.
3. Етнічна приналежність тих, хто поклонявся дубу й приносив у жертву півнів, до цього часу викликає полеміку. Справа у тому, що Костянтин росами (русами) називає норманів (варягів). У скандинавів дуб справді вважався священним деревом, біля якого приносили жертви та здійснювали гадання. Дуб присвячувався богу-громовержцю Тору (Thor) – одному з найпопулярніших божеств у норманів. Саме Тору приносили в жертву хліб та м’ясо. Але дуб у слов’ян – це також і дерево бога грому й блискавки Перуна. Саме Перуном клялись Олег та його варязька дружина під час укладення договору з Візантією в 907 році. А стріли, що вштрикувались у землю по колу, мабуть, одмежовували сакральну територію, на якій здійснювався обряд. Стріли якраз також були атрибутами Перуна. Жертвопринесення півнів, мабуть, пов’язане з гаданнями про майбутнє плавання. Про жертви півнів писали також Лев Диякон (див. с. 20) та араб Ібн Фадлан (див. с. 26)

3. ЛЕВ ДИЯКОН (до 950 – близько 1000 рр.)

ІСТОРІЯ (остання чверть Х ст.)

Візантійський історик Лев Диякон у своїй «Історії» описує події 959 – 976 років. Він намагається бути не тільки хроністом і компілятором, але й давати історичним подіям свою оцінку та визначати їх причини й наслідки. Крім усього іншого, Лев Диякон розповідає й про балканські війни великого князя русів Святослава (близько 942 – 972 рр.) в 968 – 971 роках. Описуючи поразку Святослава від грецьких військ під командуванням візантійського імператора Іоанна Цимісхія біля міста Доростол у 971 році, він подає й деякі відомості про поховальні обряди русів.

Текст подається за виданням: Лев Диакон. История / Пер. М.М. Копыленко. – М.: Наука, 1988. – 240 с.

Текст

Книга дев'ята

6. […] І ось, коли настала ніч і засяяло повне коло місяця,¹ скіфи² вийшли на рівнину й почали підбирати своїх мерців. Вони понакладали їх перед стіною, розклали багато багать і спалили,³ заколовши при цьому за звичаєм предків безліч полонених, чоловіків та жінок.⁴ Зробивши цю криваву жертву, вони задушили [кількох] грудних малят⁵ та півнів,⁶ потопивши їх у водах Істру.⁷ Говорять, що скіфи вшановують таїнства еллінів, приносять за язичницьким⁸ обрядом жертви й влаштовують бенкет за померлими, навчившися цьому чи то у своїх філософів Анахарсиса й Замолксиса,⁹ чи то у соратників Ахілла.¹⁰

С. 78.

8. Про тавроскіфів розповідають ще й те, що вони аж до нашого часу ніколи не здаються ворогам навіть будучи переможеними, – коли вже немає ніякої надії на порятунок, вони проштрикують собі мечами нутрощі І таким чином самі себе вбивають. Вони роблять так, виходячи з наступного переконання: ті, хто загинув у битві від рук противника, вважають вони, стають після смерті та відлучення душі від тіла рабами його в підземному світі. Боячись такої служби, гидуючи служити своїм вбивцям, вони самі заподіюють собі смерть.¹¹

С. 79 – 80.

Пер. з рос. упорядника.

 Коментар

1. Події, описані Левом Дияконом відбувались у 971 році в ніч з 20 на 21 липня.
2. Скіфами та тавроскіфами тут названі руси. Таке називання було пов’язано з тим, що всі північні народи візантійці вважали приналежними до «скіфської спільноти».
3. Спалення русами своїх покійників зафіксовано також багатьма арабськими географами – Ібн Фадланом (див. с. 28), Аль Бекрі, Істахарі, Ібн Хадісом, Масуді (див. с. 32).
4. Обряд жертвопринесення полонених у слов’ян зафіксований також західноєвропейськими хроністами Адамом Бременським (див. с. 63), Гельмольдом (див. с. 76) та в «Посланні єпископа Адельгота» (див. с. 64). Про жертвоприношення на могилі померлого жінок, що належали йому, писав також Ібн Фадлан (див. с. 24 – 28).
5. Про вбивство слов’янами малят писали також візантійський автор VI століття Псевдо-Кесарій та чернець Герборд (ХІІ ст.).
6. Звичай топити півня – символу смерті – у слов’ян був добре відомий. Цей звичай вже був показаний вище у Костянтина Порфирородного.
7. Тобто Дунаю.
8. У цьому випадку слово «еллін» означає язичник.
9. Анахарсис – скіф-філософ, відомості про якого відносяться десь до 590 р. до н. е. Сприймався як зразок давньої доброчинності, вже втраченої грецьким світом. Тавроскіфи (тобто руси), про яких пише Лев Диякон, завдяки своїй простоті, чесності й безпосередності відповідали ідеалам Анахарсиса. Замалксис – скіф, що був рабом у Піфагора й потім розповсюджував вчення цього грецького філософа серед скіфів. Шанувався в них як бог.
10. У сказаннях давніх греків – один із найхоробріших героїв. Брав участь у поході проти Трої. Версія про те, що Ахілл був скіфського походження, виникає в часи еллінізму. Як видно, у цьому уривку Лев Диякон пов’язує Ахілла зі скіфами, а тих, у свою чергу, – із русами.
11. Уявлення про потойбічне життя, що може перетворитися для воїна-боягуза у вічне рабство, було характерним якраз для норманів, бо вільний скандинавський воїн нічого так не боявся, як рабського стану у Вальгаллі [72, с. 237].