Сотвореннє Сьвіта - Передне Слово

Переднє слово

„Тепер я можу приступити до самої річи, то значить, до роздивлення біблїйного оповідання про сотвореннє сьвіта. Та поперед ще одно застереженнє і одна просьба до тих, що хочуть уважно і з користю прочитати отсю розвідку.

 „Застереженнє таке, що всї ті уваги, які я тут подав, зовсїм не мої власні. Я не виссав собі тут нїчогісїнько з пальця і не жадаю нї від кого, щоб вірив мені на слово. Я подаю здобутки новітної науки, а властиво лише маленький вибір із богатого скарбу тих здобутків. А ся новійша наука визначаєть ся власне тим, що нї від кого не жадає і нї в кого не терпить віри на слово. У всьому вона йде до вироблення власного переконання при помочи фактів, досьвідів, контролї; вона подає лише такі річи, що кождий відповідно приготований чоловік може й сам дійти до них і переконати ся, чи доходжено до них вірно. Наука не признає нїкому привілєїв, що ті мають доступ до її „сьвятая сьвятих", а инші не мають; до найглибших тайників науки має вільний доступ кождий чоловік, у кого в серцї горить чисте і сьвяте бажаннє – пізнати правду, і в кого розум на стілько вироблений, щоб зрозуміти й оцїнити її."

Ось такими словами відзиваєть ся покійний Іван Франко на початку ІІІ-го роздїлу отсеї книжки до своїх читачів... Що за болючий, глубоко діймаючий й упокорюючий траґізм бренить в тих золотих словах великого мислителя і мистця рідного слова...

„Я не виссав собі тут нїчогісїнько з пальця", сповідаєть ся він перед рідним народом, – він, що був не лише одним із найбільших письменників усеї соборної України, але й одним із найбільших умів усего культурного сьвіта послїдної доби... Давав у своїй знаменитій розвідці вісти про найсьвітлїйші результати одної із найбільш інтересних галузий людського знання, – інформував нас про вислїди найцїкавійших дослїдів учених цілого сьвіта над відгаданнєм найбільшої тайни людського роду – сотворення сьвіта, – давав нам дорогоцїнні перли своїх думок і мрій, пересипаних на папір умученою від гіркої прації рукою в часї невиспаних ночий, – давав нам усе те... та при тім ще й просив нас покірно, аби ми, прочитавши отсю розвідку, не подумали собі, що Він „виссав усе те собі з пальця"...

Він, Доктор Іван Франко, великий мислитель, поет, учений, письменник й член многих рідних і заграничних наукових інституций...
Просто фізичну біль відчуваю при читанню отсих безмежно трагічних слів великого мужа, й паленїю румянцем сорому... за мій рідний нарід, до якого в такий спосіб мусять промовляти його найкрасші сини.

* * *

Понисшу студію написав був пок. Іван Франко при кінци 1904 p., й напечатав її в „Новім Громадськім Голосі" в першій половині 1905 р. Накладом „Н. Г. Г." вона й вийшла окремою відбиткою в дуже обмеженім числі примірників (усего 200 чи 500 примірників).

Ще лїтом 1904 р. покійний великий муж анї думав про її написаннє. В тім часї я мешкав в Його домі й працював разом з Ним в одній і тій самій кімнаті (почавши від 1902 p.). Пізною осїнню я докторизував ся й виїхав на дальші студії до Риму, а серед того й попали ся в руки покійного Івана Франка найсьвіжійші праці німецьких учених про великі відкритя в Вавилонї, Сирії, Палестинї й Єгиптї. Працї сї зробили на Нього глубоке вражіннє: се ж бо і були книги, яких Він так дуже потребував у своїх довголїтних біблїйних студіях, й які давали остаточну відповідь на усі ті пекучі питання біблїйної критики, що здавались досі неможливими до розвязання.

І в голові великого мислителя зродив ся відразу сьміливий плян: написати популярну студію про початки і жерела біблїйного оповідання про сотвореннє сьвіта, напечатати її в тисячах примірників й розкинути між народ, аби велику Правду про найбільшу містерію сьвіта пізнали мілїони нашого замученого простолюдя, а пізнавши її, щоб визволились з важного ярма вікових пересудів, темноти і визиску. Строго наукової студії про се питаннє Він не думав писати. Яка ж бо користь була б з такої студії для широких мас рідного народа, що для його добра і кращої будучности іменно посьвятив був пок. Іван Франко усе своє житє?... Така строго наукова студія була б неприступна для мілїонів нашого народа й вона пропала би на довгі часи в неприступних широкому загалови Записках Наукового Товариства ім. Шевченка.

На жаль – мрії великого ученого не сповнили ся так, як Він собі бажав. Написана ним студія видала ся нашим на скрізь склєрикалїзованим народним провідником так радикальною, що напечатати її відважив ся лише згаданий нами „Н. Г. Г.", та і він, боячись переслїдувань можних міра сего, надрукував її окремою книжкою усього ледви в кількох сотнях примірників.

Поява книжочки викликала серед нашого відсталого суспільства велике порушеннє. Серед попів закипіло як в гнїздї шершенїв, а старші наші „інтелїґенти" вважали за відповідне заховати про „страшну" книжочку гробову мовчанку – й за всяку цїну не пустити її в руки ґімназіяльної молодїжи. Вкінци ж – попи упали на „спасенну" гадку збути ся „ворога" за одним махом: – „тихесенько, без гомону" вони викупили усе невеличке число надрукованих примірників – й спалили їх...

В оборонї болючо покривдженого письменника не відважив ся нїхто підняти голосу... І се Він відчув незвичайно діймаючо... Зараз після того й попав Він в глубоку мелянхолїю, яка згодом і розвинулась в страшну і невилїчену недугу. Темна ніч сповила ґенїяльний ум одного з найбільших мислителів останньої доби, й з неї Він не пробудив ся вже аж до останка свойого многострадального житя.

В половині 1905 р. я з моєю дружиною вернули з нашої наукової подорожі по сьвітї й зараз таки стрінули ся у Львові з нашим дорогим Другом і Учителем.

Яка ж се болюча була стріча... Кремезна ще ось недавно стать Франка подала ся, й Він нарікав гірко на деяких наших передових мужів... Не місце і пора про усе те тут докладно згадувати, скажу лише, що у сю ніколи не забутню нами хвилю, розповів Він нам і про свою гірку пригоду з понисшою студією, й при нагодї добув з кишені кілька „авторських" примірників надрукованої вже книжочки й подарував один з них моїй дружині, поклавши на нїм власною рукою принагідну, нам же безмежно дорогоцінну посьвяту.

При кінци 1907 р. замешкали ми постійно у Львові. Франкова недуга розвивала ся безпощадно і невмолимо чим раз більше і більше... Я і моя родина відвідували часто нещасного велетня в його домі а Він став згодом щоденним майже нашим гостем. З заковязлими на віки руками пересиджував Він у нас довгі години, позволяючи моїй дружині годувати себе серед розмови немов нелїтну дитину... Ми згадували давні часи, обговорювали ріжні наукові питання (дивним дивом Покійний заховав був в тім напрямі чудову память), й плянували чудні пляни на будучність... Ми мали перенести ся на постійне мешканнє до Його дому, й моя дружина мала зайняти ся піклованнєм нашого великого Друга й зарядом усього дому...

Хто зможе описати сум Покійного, коли Він довідав ся, що ми рішили ся виїхати до Канади... Та Він нас не відраджував, анї не стримував.
„Га – така наша доля, – говорив Він, пращаючись з нами перед від'їздом. – „Розсипаємо ся, як кленове листє... Та чи побачимо ся ми ще коли в житю?..."

Так вже і не судилось нам більше бачитись... Та нї ми тут не зазнали гаразду на далекій чужині, нї Він там у рідній – не своїй землици не глянув живими очима на кращі днї в житю рідного народа...

Та коли не ми, так може наші дїти...

Може...

Та вже ж останніх слів великого Учителя і Друга, які Він давав нам на передодню нашої дороги у далеку чужину, ми не забудемо нїколи:
„Памятайте, мої други, – говорив Він, – ширіть скрізь і все Правду і нїщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, так все таки згодом вона скрізь бере верх й стає солодкою спасителькою людства."

І сих слів ми не забудемо до смерти. А понисша знаменита книжечка великого мислителя, яку ми саме тепер видаємо в поправнім виданню на основі останніх творів найславнїйших учених сьвіта, хай буде не лише висловом найглубшої щирости моїх слів, але й бодай частинною експіяцією за усї мої вольні і невольні гріхи юнїх днїв, днів весни в характері „ученого" австрійського типу.

А факт, що отся книжка виходить коштом простого українського робітника в Канаді, тов. Івана Ковалюка, хай буде проречистим доказом сьвітлої побіди Франкових ідеалів.

Показуєть ся, що скоро вже перестанемо ми сьпівати:
„Нема в сьвітї правди, правди не зискати,
Бо тепер неправда стала панувати,"

перестанемо, коли звичайний український робітник-чорнороб жертвує на виданнє наукової книжки увесь свій злиденний заробіток, величезну для нього суму $1,600.00.

Писано в Віннїпеґу, Ман., в третім роцї післї смерти Ів. Франка
Ол. СУШКО